33.Демократичні революції 1989-19991 рр. У країнах Центральної та Східної Європи.

Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внут­рішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору».

 Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро ви­явилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуні­стичного режиму профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час всенародного голосування було обрано лідера «Солі­дарності» Л. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі — Респуб­ліка Польща.

У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міні­стром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадово­лення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста О. Кваснєвського.

В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.

У березні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких пе­ремогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократи­чний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські оріє­нтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радян­ські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститу­тів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася «революція зверху».

У НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і дер­жавного керівництва на чолі з Е. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Бер­ліном. Горезвісний Берлінський мур був зруйнований.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.

У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демокра­тичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву «ніжної», «оксамитової» революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані пере­важною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Грома­дянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент В. Гавел став президентом країни.

Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40.

У 1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події роз­вивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах у Чехії та Словаччині перемогли  партії, які виступили за мирне «розлучення» Чехословаччини. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина.

У Болгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді 1989   р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Т. Живков. Головну роль у партії почали відігравати реформатори.

Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желєва у серпні 1990   р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

У країні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% насе­лення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парла­менту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише заго­стрила ситуацію і змушена була відійти від влади.

У Румунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. 21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиж­день було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десяти­річчями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада пере­йшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з І. Ілієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І. Ілієску.

Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини, але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій у Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Новій владі необхідно буде докласти чимало зусиль, щоб ліквідувати таке становище.

Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на території колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій і громадянської війни.

34.Об'єднання Німеччини. Сучасний стан країни. Західнонімецький уряд завжди вважав відкритим німецьке питання, суттю якого залишалося возз'єднання Німеччини.

У 1982 р. бундестаг обрав канцлером ФРН голову ХДС Гельмута Коля, який сформував кабінет у складі представників ХДС/ХСС і ВДП. Но­вий уряд активізував діяльність щодо поліпшення господарського ста­новища, яке ускладнилося внаслідок економічних криз 1974—1975 і 1980-1982 рр. З 1983 р. в економіці відбувалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Промислове виробництво щороку збільшувалося на 3,5-5%, змен­шувалася кількість безробітних, припинилася інфляція.

У той час правляча верхівка Східної Німеччини з недовір'ям і тривогою зустріла суспільно-політичні зміни в СРСР. З 1985 p. E. Хонеккер та його оточення недвозначно заявляли, що наслідувати радянському прикладові, проводити в себе «перебудову» вони аж ніяк не збираються. Однак, незва­жаючи на порівняно високий життєвий рівень, населення НДР виявляло чим­раз більше невдоволення всевладдям СЄПН і органів безпеки, відсутністю елементарних громадянських прав і свобод, цензурою, забороною приватних поїздок до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу.

Обурення й протести громадськості викликала фальсифікація результа­тів виборів до місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в широкий демократичний рух під назвою «Новий фо­рум». Улітку того ж року набули масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали можливими після відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією для туристів з НДР. Десятки тисяч східних німців поспішили ско­ристатися з можливості покинути «державу робітників і селян». Одночасно у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах НДР почали проводитися масові демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.

Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації у містах НДР тривали, влада поступово втрачала контроль за ходом подій.

Знаменною подією стало відкриття, під натиском народних мас, у ніч на 10 листопада 1989 р. кордону між Східним і Західним Берліном. Сумнозвіс­ний Берлінський мур рухнув. Він простояв понад 28 років. За цей час 5075 втікачам зі Східного Берліна вдалося подолати даний бар'єр, але 79 перебіж­чиків було вбито. З 245 затримано й засуджено.

У вирі подій СЄПН втрачала владу й розпадалася.

Вуличні виступи в Берліні та інших містах перетворювались на бурхли­ві демонстрації. Виникали нові політичні партії й угруповання. Усе ширшими верствами суспільства НДР і ФРН оволодівала ідея об'єднання двох німець­ких держав, відновлення єдиної Німеччини. На ці тенденції змушена була зважати оновлена СЄПН-ПДС.

У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єднання між ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990. Врегулювалися міжнародні аспекти об'єднання Німеч­чини. Для цього були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії й Франції; 12 вересня у Москві укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Ним передбачалося, що до об'єднаної Німеччини належатимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Жодних територіальних претензій ні до кого Німеччина не висовуватиме. На момент об'єднання країна одержить повний суверенітет; права й відповіда­льність 4-х держав на її території будуть скасовані; СРСР і Німеччина укла­дуть договір про виведення радянських військ зі Східної Німеччини впро­довж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб; об'єднана Німеччи­на відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної, біоло­гічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, шо стало подією великої історичної ваги не тільки для німе­цького народу, а й для Європи і світу. Першим канцлером об'єднаної Ні­меччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль. Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.

Після розпаду СРСР Німеччина встановила дипломатичні відносини з Україною. У 1995 р. відбувся офіційний візит до ФРН Президента України Л. Кучми.

Українська іммігрантська громада в Німеччині складається переважно з «переміщених осіб» та їх дітей і нащадків емігрантів, які осіли після Першої світової війни. Берлін, поряд із Прагою, Варшавою і Віднем був одним з осередків української еміграції 1920-х років.

Після Другої світової війни в Німеччині й Австрії опинилося більше 2 млн українців. Це переважно були вивезені на примусові роботи, в'язні концтаборів, військовополонені, втікачі з України. Більшість з них доброві­льно або під тиском повернулись в СРСР.

На початку 1946 р. в Західній Німеччині перебувало 178 тис. українців, які відмовились повернутись в УРСР. До середини 50-х років більшість їх виїхала за океан, і у ФРН залишилось лише 20-22 тис. українців. В Німеччині були розта­шовані штаб-квартири політичних партій і організацій, зокрема ОУН. У Мюнхе­ні продовжує функціонувати Український вільний університет— науковий і видавничий заклад, створений іммігрантами ще у 1920-х роках.

35. Політика реформ у Китаї у кінці ХХ – на початку ХХі століття. Укрїнсько-китайські відносини. Середина Х1Х ст. стала переломним моментом в історії Китаю. Цей перелом був пов'язаний з насильницьким залученням китайського суспільства до європейських форм цивілізації. Європейський капіталізм цього періоду являв собою явище глобального порядку, що мав у своїй основі світовий капіталістичний ринок.

Китайська імперія, незважаючи на котрі виникли в кінці ХУШ ст. прикмети нового дінастійного (а не системного) кризи, була цілком спроможна знову дозволити традиційним шляхом, що виникли. Одночасно Китай в принципі міг забезпечити і деяке економічне зростання - розширення посівних площ, збільшення маси продукту, зростання населення, ускладнення торгових зв'язків і т. п. Щоправда, з європейської точки зору - це був «зростання без розвитку». Тобто можна сказати, що китайське суспільство анітрохи не потребувало в економічних чи духовних цінностях західної цивілізації, і вони могли бути нав'язані Китаю тільки силою / Нікіфоров, 1982, с. 57 /.

На рубежі Х1Х ст. західні держави, і в першу чергу Англія, все більш наполегливо намагаються проникнути на китайський ринок. Але з другої половини ХУШ ст. Китай фактично був «закритий» для європейської торгівлі. У країні існувала лише один порт - Гуанчжоу, через який тепер велися всі операції з іноземцями. Всі інші форми та пункти торгівлі з іноземцями були заборонені й суворо каралися за китайськими законами. Китайський уряд всю торгівлю і взагалі зносини з іноземцями поставило під свій жорсткий контроль. Залишилася тільки одна китайська компанія гунхан, яка мала право вести справи з іноземцями.

Самим іноземцям було категорично заборонено перебувати на китайській території лише в межах невеликої концесії недалеко від Гуанчжоу. Але навіть тут європейським купцям дозволялося перебувати лише кілька місяців, коли власне дозволялася торгівля - влітку і навесні. Китайська влада всіляко намагалися не допустити розповсюдження серед іноземців хоч якихось відомостей про Китай. Самим китайцям під страхом смерті заборонялося навчати іноземців китайської мови. Заборонявся навіть вивезення книг, тому що вони теж могли бути джерелом інформації.

Розвитку торгівлі заважало також і те, що на місцях імпортні мита в результаті корупції місцевих чиновників досягали 20% від вартості товарів, замість 4%, встановлених офіційно / там же, с. 59 /.

Перша «опіумна» війна. Протягом століть експорт товарів у Китаї переважав над імпортом. У Європі серед вищих верств суспільства величезним попитом користувалися китайські чай, шовкові тканини, фарфор. За куплені в Китаї товари іноземці розплачувалися сріблом.Вивезення срібла з європейських країн і особливо Англії досягав величезних розмірів і почав загрожувати фінансовою катастрофою. Тому англійські купці цілеспрямовано почали шукати якісь товари, які мали попит на китайському ринку. Експортом цих товарів можна було потім оплатити вивезення китайського чаю, шовку та порцеляни.

Спроби Англії встановити дипломатичні відносини з китайською імперією на основі прийнятих в тогочасному європейському світі міжнародних принципів кілька разів робилися в кінці ХУШ ст. і на початку Х1Х ст. Так, в 1793 р. до Китаю була послана місія на чолі з лордом Джорджем Маккартні. Це був широко освічена людина і досвідчений дипломат. Місія була послана на кошти англійської Ост-Індської компанії, але представляла інтереси англійського уряду. Маккартура прибув до Китаю на борту найсучаснішого 65-гарматного військового корабля в супроводі великої кількості представників наукових і аристократичних еліт тодішньої Англії. До складу експедиції входило ще два великих судна, навантажені зразками англійського промислового виробництва.

Цілі англійської експедиції були сформульовані в пропозиціях до китайського уряду. У них майже не містилися якісь пункти, які могли бути сприйняті як обмеження китайського суверенітету. Переговори проходили в обстановці доброзичливості. Англійська місія була люб'язно прийнята імператором Цяньлуна. Тим не ме6нее китайська сторона відхилила всі пропозиції англійців. Англійським посланцям було заявлено, що в Китаї є все необхідне і він не потребує англійських товарах. І так як рівноправні відносини з Великобританією в принципі не могли бути прийнятні для Китаю - зразки англійських товарів були прийняті як «данини» з боку залежного варварського держави ...

Провал цієї місії вкрай спантеличив Англію і особливо англійське купецтво. Китай з точки зору європейського підприємця мавфантастичним за обсягами внутрішнім ринком. Але насправді Китай сам себе забезпечував практично всім.

Англійські торговці почали завзято шукати товар, який міг отримати поширення на китайському ринку. У кінцевому підсумку такийтовар був знайдений - ним виявився про п і у м. Опіум був відомий в Китаї більше як медичний засіб, починаючи з УШ ст. Мабуть, він був завезений до Китаю арабськими купцями. Як наркотичний засіб його поширення відзначено з ХУШ ст. і експортувався він з імперії Великих Моголів до перетворення його на англійську напівколонію. З ХУШ ст. куріння опіуму стало поширеним явищем серед жителів низки приморських провінцій. В кінці ХУШ опиокурении стає серйозною національною проблемою Китаю. Характерно, що згубна пристрасть охопила в першу чергу верхи китайського суспільства - чиновників середнього і вищого рівня, а також представників «восьмизнаменну» системи маньчжура. Вже в цей період небезпека цієї проблеми стала помітна для урядових кіл / Іпатова, 1989, с.

Саме опіум, як, мабуть, найбільш зручний товар для торгівлі з Китаєм був обраний англійськими купцями як засіб вирівнювання торгового балансу між країнами. Сам опіум добувався і вироблявся в Британській Індії. З 244 /.

Тут Ост-Індська компанія мала монополію на його виробництво і селяни багатьох регіонів здавали опіумний мак в якості поземельного податку. Тепер купці привозили опіум і продавали його китайським купцям за срібло, яке потім використовувалося для покупки чаю, шовку та інших товарів. Таким чином, англійці вирішили свої комерційні проблеми - срібло перестало йти з країни.

Але виникла ситуація мала і певну моральну сторону, що чітко усвідомлювала не тільки на Сході, але і на Заході. Торгівля опіумом цілком справедливо розглядалася громадською думкою в самій Англії як аморальне засіб для вирішення своїх комерційних справ. Характерно, що керівництво Ост-Індської компанії заборонило поширення опіуму на підвладних їм територіях Британської Індії. Вивезення опіуму в Китай підносилося громадськості як приватної справу деяких комерсантів. Різкій критиці піддавалася торгівля опіуму в Китаї в Британськомупарламенті з боку опозиції.

Однак величезні прибутки, які отримували англійські купці Ост-Індської компанії і Британія в цілому, змушували все збільшувати торгівлю наркотиком. Якщо в середині ХУШ ст. в Китай щорічно ввозилося 400 ящиків опіуму, то на початку Х1Х ст. - 40 тисяч ящиків. До цього часу прибутку від торгівлі опіумом перекрили доходи від імпорту шовку та чаю, а в цілому перевищували десяту частину всіх доходів компанії.

Єдиною силою, здатною припинити цю торгівлю, було саме китайський уряд. Воно зазнавало все більше занепокоєння з приводу ситуації, що складається. Але прийняті ним укази не виконувалися. Великі китайські чиновники на місцях самі були зацікавлені в цій торгівлі і часто підкуповувалися компанією ... Тим не менше в китайському урядового склалося два протилежні підходи до вирішення цієї проблеми.Частина чиновників вважали, що торгівлю опіумом взагалі потрібно легалізувати і отримувати від цього додаткові прибутки. Інша група сановників категорично виступала проти торгівлі опіумом і пропонувала повісті проти цього рішучу боротьбу / Історія Китаю, 1974, с. 119 /.

У результаті в громадському русі того часу з'явилася фігура великого чиновника Лінь ЦЗЕСЮЯ (1785 - 1850). Це був чесний і патріотичний налаштований чиновник. У своїй провінції йому вдалося майже повністю припинити опиокурении, використовуючи при цьому дуже жорсткі заходи. Через деякий час він був викликаний до двору, де він з міг переконати імператора у проведенні жорстких заходів.Наприкінці 1838 р. він отримав призначення в якості уповноваженого двору в провінції Гуандун. Вже через тиждень в березні 1939 р. він наказав всім китайським торговцям припинити торгівлю опіумом і вилучив всі запаси зі складів. Одночасно він звернувся до іноземних торговців з пропозицією - негайно здати всі запаси опіуму. Намагаючись змусить англійців прийняти ці пропозиції зробив переконливими -факторія, де проживало 300 англійців, була оточена китайськими військами / Фань Вень Лань, 1955, с. 227, 229 /.

Ці переконливі і жорсткі заходи змусили англійців поступитися - вони погодилися здати владі наявний у них опіум. Майже два місяці китайці займалися конфіскацією величезних запасів на величезні суми грошей і два тижні пішло на їх знищення.

Проте всі ці заходи не розрядили ситуацію. Англійці не збиралися відступати і готові були взяти реванш. Заходи, вжиті Лінь Цззесюем, були використані як привід для початку війни. У листопаді 1939 р. відбулося перше бій між морськими судами Англії та Китаю. Проте формально ні та, ні інша сторона не оголошувала війну. Навесні 1840 р. питання про війну обговорювалося в палаті громад. Незважаючи на сильну опозицію, було прийнято рішення про безпосередньо участю Британії у військових діях, без оголошення війни.

У червні 1840 англійський флот у складі 20 бойових кораблів (кілька сотень гармат і 4 тис. команда) видався поблизу південнокитайської узбережжя. Потім вони рушили далі на північ і вже в серпні виявилися поблизу Пекіна. Поява англійської ескадри недалеко від столиці викликало шок при маньчжурському дворі ... Почалися переговори, які з самого початку проходили при повному контролі і тиску Англії.

Причини впевненого веління англійської делегації були цілком зрозумілі. Вже перші військові зіткнення переконали англійців у повному військовій перевазі свого осучасненого озброєння. Китайські частині переважно були озброєні на рівні епохи підкорення Китаю маньчжурами. І навпаки. На китайців справило незабутнє враження озброєння Великобританії. Вони були вражені можливостями англійських парових судів і китайців неймовірно дивувало, що вони можуть плисти за течією і проти течії, за вітром і проти вітру. Не менш сильне враження справила англійська палубна артилерія. Безсумнівно, більш досконалими були і англійські нарізні рушниці, які значно перевершували китайські гнотові / Історія Китаю, 2002, с. 303, 304 /.

Восени 1840 Лінь Цзесюя звинуватили у поразках Китаю, позбавили всіх посад.

Весь 1940 і 1842 р. військові дії то починалися, то припинялися. У серпні 1842 почалися переговори. Вони закінчилися підписанням 26 серпня 1842 підписанням Нанкінського договору. Китай змушений був задовольнити майже всі вимоги Англії. Китай зобов'язався виплатити величезну контрибуцію - 21 млн. Лянова срібла. Корпорація гунхан була ліквідована. Китай відкривав Гуанчжоу і ще чотири великих порту для англійців, які мали право мати там постійно знаходитися. Англія отримала у вічне володіння острів Гонконг. Китай надавав Англії виключні права в митних зборах - не більше 5% вартості товару.

36. Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки. За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із серед­нім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадек­ватними (невідповідними).

 У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації.

У 80-х роках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-х років криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3,5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробіт­ку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція.

Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти іс­нуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьо­му, у новому проекті конституції (1989 р.) значна увага приділяється зміц­ненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Ос­новний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських орга­нів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в ос­новному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи.

Криза самоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опози­ційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії.

На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хо­рватії в квітні - травні 1990 р.уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Слове­нії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийш­ли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр.

Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, зака­муфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору.

У такій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Гер­цеговина (трохи згодом і Македонія).

Громадянська війна, яка розгорнулася на просторах Югославії в 1991 p.. стала гіршим із варіантів розпаду Югославії. Міжнаціональна напруженість, яка наростала з ослабленням федерального комуністичного обруча і виявлялася у прагненні до національного відособлення, вибухнула з крахом комунізму крива­вими конфліктами. Сербія, яка в югославській федерації посідала домінуюче місце, вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави.

У Хорватії сербська національна меншість, не бажаючи визнавати над собою владу Хорватської держави, створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Між хорватськими і сербськими воєнізованими фор­муваннями відбулися кровопролитні бої, під час яких загинуло 30 тис. осіб. При сприянні ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено.

Найтрагічніші події розгорнулися у квітні 1992 р. на території Боснії та Герцеговини і навколо неї. Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини лідери боснійських сербів заявили про створення своєї республіки як складової частини Югославії. Боснійські серби і хорвати водночас наполя­гали на поділі території на конфедеративній основі шляхом створення етнічних кантонів. Партія демократичних акцій мусульман на чолі з президентом Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем виступає за унітарну світську республіку Боснія та Герцеговина. Цілі мусульман, яких в Боснії та Герцеговині майже 44% (в основному міське населення), розійшлися з планами Сербії та Хорватії просто поділити між собою цю територію. Почалася кривава війна «всіх проти всіх», яка триває до сьогодні. За цей час боснійські серби, на боці яких спочат­ку воювала ЮНА, захопили 70% території Боснії та Герцеговини.

У відповідь міжнародне співтовариство ввело миротворчі сили, так звані «голубі каски», серед яких були і два українські миротворчі батальйони, та почало економічну блокаду Сербії, реагуючи на її активну участь в конфлік­ті на боці боснійських сербів, не раз пропонуючи водночас плани мирного врегулювання боснійської кризи і збереження Боснії та Герцеговини як єдиної держави. Серед них план Венса — Оуена, який передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса — Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема прагнення виділитися з Боснії або, на крайній випадок, утворити «державу в державі». Однак врешті-решт боснійські серби, очолювані Р. Караджичем, для яких неприйнятно бути меншиною за межами Югославії, знайшли, що цей план їх не влаштовує, і відкинули його. Зі свого боку, боснійські хорвати в 1994 р. пішли на створення коаліції з мусульманами. Боснійська війна у другій половині 1994 р. вступила у вищу фазу. Світове співтовариство, намагаючись через ООН, ОБСЕ, НАТО, різного роду дипломатичні контактні групи погаси­ти вогонь війни в Європі, змушене було констатувати про розростанняКонфлі­кту. Вихід із ситуації бачиться у примиренні та подальшому розвитку консенсусу народів колишньої Югославії, що після трагедій сотень людсь­ких доль зробити непросто. Про це свідчать останні події у Косово та Македо­нії. Проте, після відходу від влади у Сербії Слободана Мілошевича та міжна­родного суду над ним ситуація дешо стабілізувалась.

За кожною з воюючих сторін у колишній Югославії стоять великі дер­жави. Росія підтримує Сербію, Сполучені Штати — Хорватію. НАТО запро­ваджує санкції проти Сербії, неодноразово втручаючись у конфлікт. Миро­творчі сили ООН, у тому числі військовий підрозділ з України, виконують гуманітарну місію, захищають мирне населення, перевозять продовольство та інші вантажі, допомагають тим, хто страждає від війни.

37.США наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст. Українці в США. Вибори 1980 р. у США відбувалися в атмосфері наростаючого невдоволен­ня внутрішньою та зовнішньою політикою уряду Д. Картера. Особливо боляче американці сприйняли драматичну ситуацію, пов'язану із захопленням у 1979 р. як заложників 52-х працівників посольства США в столиці Ірану Тегерані, та нездатність уряду домогтися їх визволення. Кандидат у президенти від Рес­публіканської партії Рональд Рейган під час поїздки по країні стверджував, що політика адміністрації Д. Картера призвела до «приниження та послаб­лення Америки» і тільки новий «сильний лідер» може відновити її могут­ність і примусити усі країни поважати Сполучені Штати.

Розвиток міжнародних відносин в період правління Картера теж не сприяв авторитету 39-го Президента США. Знову різко загострилися радян­сько-американські відносини.

Позиції Д. Картера послаблювала і чергова депресія в економіці, що розпочалась наприкінці 1979 р. і супроводжувалася зростанням інфляції, збільшенням кількості безробітних, падінням реальної заробітної плати робі­тників. Натомість Р. Рейган обіцяв зупинити інфляцію, зменшити безро­біття, забезпечити тривале економічне піднесення країни. Але найпопу-лярнішим пунктом його передвиборчої програми була пропозиція знач­ного скорочення податків для всіх груп громадян.

4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила Республіканської партії.

Економічна політика Р. Рейгана виходила з програми «відродження Америки». Це стало основною метою проведеного 1981 р. зниження подат­ків, що дало змогу підприємцям скерувати вивільнені кошти на розширен­ня виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання.

Кризові явища в економіці долалися шляхом технічного переоснащення підприємств, збільшення питомої ваги наукомістких галузей: радіоелектроні­ки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалася антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат. Це дозволило створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що у свою чергу привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн пер­сональних комп'ютерів.

У 1983 р. всі економічні показники різко підвищилися. Середньорічні темпи приросту валового національного продукту та приросту промислового виробництва за 1983-1989 рр. становили 3,5%, а обсяги виробництва в обро­бній промисловості за сім років зросли на 43%. Порівняно з 70-ми роками вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці. Особисті доходи американців на душу населення збільшилися на 12,7%.

Загальні підсумки нових явищ в економіці США зводяться до таких позитивних результатів:

1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання наф­ти, газу, сталі, чавуну тощо, однак суспільне виробництво зростає;

2) при менших затратах досягається вища ефективність суспільної праці в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скіль­ки раніше отримували від 100 корів).

Але найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним розв'язанням тих бага­тьох соціальних проблем, які віками були каменем спотикання людсь­ких відносин.

Якщо па початку 80-х рр. адміністрація Р. Рейгана стала на шлях кон­фронтації з СРСР, то в другій половині 80-х - на початку 90-х рр. радянсько-ам ериканські відносини значно потеплішали. Було підписано важливі доку­менти про скорочення ядерних озброєнь «Старт-1» і «Старт-2», що фак­тично поклало край «холодній війні» і дало початок співробітництву між двома державами у розв'язанні важливих міжнародних проблем. Доказом такого співробітництва стала підтримка з боку СРСР заходів Сполучених Штатів, спрямованих на припинення агресії Іраку проти Кувейту, а також: врегулювання близькосхідної проблеми.

Після виборів у листопаді 1988 р. президентом США став Джордж Буш. Він не вніс якихось суттєвих змін у внутрішню та зовнішню політику, закладену адміністрацією Р. Рейгана.

У 1992 р. до влади повернулися демократи. Білл Клінтон — перший президент США, який народився після Другої світової війни (1946). Пе­рші кроки нової адміністрації, щодо економіки дали привід говорити про відхід Клінтона від «рейганоміки». До посилення державного регулювання змусили труднощі та спад в економіці, що намітилися в момент приходу Клінтона до влади. За допомогою економічних важелів становище вдалося значно виправити.

У галузі зовнішньої політики простежується курс на формування між­народних відносин посттоталітарного періоду. Зусилля дипломатії США спрямовані на ядерне роззброєння та інтеграцію в демократичний світ коли­шніх тоталітарних країн.

Розвал СРСР вніс суттєві зміни у зовнішню політику США, що ста­ли на шлях співробітництва з колишніми республіками СРСР, нині не­залежними державами. На міждержавному рівні зокрема було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітницт­ва. У травні 1995 р. відбувся державний візит до України Президента Білла Клінтона, в ході якого були підписані важливі документи. США беруть ак­тивну участь в розробці великого пакета конкретної допомоги Україні в рамках «Великої сімки», а також надають значну підтримку нашій державі на міжнародній арені.

За підсумками виборів 2000 року в результаті драматичного перебігу подій у ході підрахунку голосів з мінімальною перевагою у кілька сотень голосів Президентом США став Джордж Буш-молодший. Невдовзі він зітк­нувся з серйозним викликом — терористичною акцією войовничих ісламіс­тів, шо зумовило антитерористичну акцію США в Афганістані.

У 1992 р. між США та Україною були встановлені дипломатичні відносини. Країни обмінялись дипломатичними представництвами. Першим послом України у США став Іван Білоус, американським послом у Києві — Роман Попадюк, американець українського походження.

Перший етап української еміграції до США розпочався у 70-х роках XIX ст., але справді масового характеру переселенський рух набув тільки у 90-х роках і тривав до початку Першої світової війни. За різними даними, до 1914 р. у США переселилось від 500 до 700 тис. українців.

Другий етап української еміграції відбувся у 20-х рр. XX ст. Він не був таким масштабним, як перший. Перешкодою стала економічна криза в США наприкінці 20-х - на початку 30-х років.

Третій етап української еміграції розпочався після закінчення Дру­гої світової війни, її основу становили біженці з таборів, розташованих у Німеччині, Австрії, Італії. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років до США виїхало також чимало українців з Польщі, переважно лемків.

Сьогодні у США проживає за різними даними від 1,2 до 2 млн укра­їнців, більшість з яких (80%) там і народилась. Проживають вони переважно на північному сході та північному центрі країни. Понад 90% українців жи­вуть у містах (Нью-Йорк, Чикаго, Детройт, Філадельфія, Клівленд тощо).

Серед американських українців переважали висококваліфіковані робітники, але у післявоєнний період почала зростати частка представників інтелігенції: вчителів, лікарів, інженерів, юристів, митців. Близько 4 тис. українців є ви­кладачами університетів і коледжів. Багато американців українського похо­дження володіють підприємствами, магазинами, туристичними бюро тощо. Доходи американських українців за останні роки навіть перевищили відпові­дний середній показник по США.

Найвідомішим центром українознавства є діючий при Гарвардсь­кому університеті Український науковий інститут. У США діють також Українська академія мистецтв і наук, Український соціологічний інститут, відділення Української вільної академії наук, Наукове товариство ім. Т. Шев­ченка, Університет українознавства, Українське історичне товариство, Украї­нський документаційний центр і багато інших наукових установ. Україністи­ку вивчають у провідних американських університетах, у тому числі Гарва­рдському, Нью-Йоркському, Колумбійському, Іллінойському. Відомий серед українців США Український культурно-освітній центр у Філадельфії.

38. Міжнародний тероризм на сучасному етапі. 11 вересня 2001 р. два пасажирські літаки, захоплені терористами, врізалися у будівлі-близнюки Міжнародного торгового центру у Нью-Йорку. Обидві вежі — будівлі заввишки 410 м — були зруйновані. Трохи пізніше ще один літак упав на західне крило будівлі Пентагону у Вашингтоні. Біля приміщення Конгресу США вибухнув начинений вибухівкою автомо­біль. Приблизно у цей же час упав літак у Пітсбурзі, штат Пенсільванія.

 Ця атака була не тільки проти США, але й проти світової ринкової економіки, проти усієї західної цивілізації як такої. Похитнувся курс дола­ра, що негативно відбилося на економіці багатьох країн, різко зросла, а піз­ніше впала ціна на нафту. Однак не варто вважати, що вододіл у цьому конф­лікті проходить між Північчю та Півднем, європейською та азіатською циві­лізаціями, він проходить між тими, хто визнає загальнолюдські цінності і тими, для кого це — безглузда балаканина. Адже, поруч із близькосхідними терористичними організаціями, такими як «Аль-Каїда» (на чолі з Осамом Бен Ладеном), палестинськими «Ісламський джихад» та «Халас», підтримуваною Іраном «Хезбалла», терористичні організації існують в Європі — Ірландська революційна армія (IPА), у Латинській Америці, зокрема в Колумбії. В опуб­лікованому 5 жовтня 2001 р. Державним департаментом США списку інозе­мних терористичних організацій нараховується 28 угрупувань. Одна з них — Ісламський рух Узбекистану — базується в СНД.

Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом» (1979 р.) визначає тероризм як застосування недержавного насильства або загрози насиль­ства з метою посіяти паніку в суспільстві і добитись політичних змін.

Терористичні акти в США стали початком нової доби тероризму. Ос­новною тенденцією в тероризмі стало переорієнтування терористів із ненависті до політичних режимів, їхніх лідерів і боротьби з ними на етнонаціональний і релігійний тероризм. Ще однією характерною рисою тероризму нової доби є використання у своїх нападах науково-технічних досягнень, що призводять до принципово інших масштабів руйнації і кількості людських жертв. Якщо раніше у найгучніших терористичних актах гинуло до сотні людей, то в США 11 вересня 2001 р. загинуло близько 5 тис. осіб. Терористичні акти нової доби дово­лі складні з технічної точки зору, вимагають спеціальної фахової підготовки, що свідчить про якісно новий рівень організації терористичних актів.

Ще у 1995 р. в токійському метро японська секта Аум Сінрікьо застосувала бойову отруйну речовину «зарин», що засвідчило можливість доступу чи виго­товлення та практичного використання зброї масового знищення (ЗМЗ). Листи зі спорами сибірки, що були виявлені в США в 2001 p., — це приклад імовірного масштабного застосування терористами ЗМЗ. Найстрашніший прояв терориз­му— підрив ядерних боєприпасів або теракта на атомних станціях із низки гіпотетичних загроз перейшли в стадію можливих явищ. Експерти попереджа­ють — ядерна загроза з боку терористів, як ніколи, реальна. Коли й де чекають їхню атаку? Відповіді немає. Просто потрібно бути готовим передусім тим краї­нам світу, які мають атомні електростанції. До них належить і Україна.

Світ прийшов до розуміння: тероризм створює загрозу завжди і скрізь. Віднині людина, незалежно від її національності, кольору шкіри, віровизнання в жодному куточку світу не може почуватися в безпеці. Жодна країна (навіть наймогутніша) не в змозі захистити себе від терактів. Це вказує на те, наскільки світ є незахищеним перед тероризмом і підтвер­джує, що цю проблему потрібно всім країнам вирішувати спільно. У жодно­му разі не можна давати терористам відчути, що вони здатні поставити на коліна весь світ. Для цього слід шукати шляхів більш ефективної співпраці різних країн на рівні спецслужб. Завдання заборони міжнародного терори­зму має об'єднати весь цивілізований світ. Прикладом цього стало ство­рення міжнародної антитерористичної коаліції на чолі з США. Більш ніж 100 країн світу задекларували свою підтримку в боротьбі з тероризмом.

39. Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі. Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу. 

У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації— поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбача­лось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових сис­тем. 

Головна причина інтеграції— настійна вимога поглиблення проце­су міжнародного поділу праці.

Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної револю­ції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріори­тету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробіт­ництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним зако­ном інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кор­донів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.

«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утво­ренням у Європі. Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержав­ної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.

У другій половині 80-х - на початку 90-х років процес західноєвропей­ської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптима­льний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на «чотирьох свободах» — вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.

Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерлан­ди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни— члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.

На пострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвитку інтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відста­вання від Західної Європи. Інтеграція — це в першу чергу приватна влас­ність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспіль­ства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує. Політична, насильна інтеграція здатна при­звести лише до нового імперського утворення, Чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.

Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламе­нтаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стан­дартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загально-культурних цінностей, так і етно-національної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 — це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна.

Україна, подавши заяву на вступ до Ради Європи 14 листопада 1992 p., вступила до неї 9 листопада 1995 p., підписавши Статут Ради Європи та Європейську конвенцію з прав людини і стала тридцять сьо­мим членом РЄ.

Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади і, нарешті, відмінити смертну кару.

40.Розширення Європейського Союзу та НАТО. Місце України в цьому процесі. Європейська інтеграція стала характерною ознакою світового розвитку наприкінці XX — на початку XXI ст. її основи були закладені одразу після Другої світової війни (Західноєвропейський економічний союз). 7 лютого 1992 р. було підписано Договір про Європейський Союз (так званий «Маастрихтський договір»). Цей документ, що набрав чинності 1 січня 1993 р., передбачає вступ до ЄС будь-якої держави, яка забезпечує демократичні свободи, захист прав і свобод людини, дотримання принципу верховенства закону. Першими вступили до ЄС Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Ірландія, Греція, Іспанія. Ці держави створили спільні інститути, забезпечили стабільний розвиток ринкової економіки, гарантували захист прав і свобод громадян і представників національних меншин. Члени ЄС зобов'язалися бути вірними спільним політичним, економічним і валютним цілям. 1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Фінляндія та Швеція, 1 травня 2004 р. членства набули ще десять держав (переважно країни Балтії та колишнього східноєвропейського соціалістичного табору). На сьогодні ЄС складає 25 держав, які дотримуються взятих зобов'язань щодо забезпечення процвітання власних народів, дотримання миру та порядку на європейському континенті. Провідні країни ЄС (Франція та Німеччина) докладають значних зусиль щодо перетворення союзу на потужне економічне та політичне об'єднання, здатне утримувати баланс сил у світі та стати противагою монополізму СІЛА. Європейський парламент ухвалив рішення щодо приєднання з 1 січня 2007 р. до ЄС Румунії та Болгарії. Це стане можливим у разі неухильного дотримання цими країнами вимог щодо проведення судової реформи, посилення боротьби з корупцією, приведення національного законодавства до європейських стандартів. Ведуться переговори з Туреччиною щодо умов її вступу до ЄС, розпочато консультації з урядами республік колишньої Югославії (Сербія та Чорногорія, Македонія, Хорватія).

Держави — члени ЄС прагнуть підвищити результативність діяльності своїх управлінських структур. Із цією метою навесні 2005 р. було скликано «Конвент про майбутнє Європи» для обговорення Конституції ЄС. Цей тимчасовий консультативний орган очолив Валері Жискар д'Естен, колишній президент Франції.  Результатом роботи Конвенту стало прийняття 29 жовтня 2004 р. єдиної Конституції ЄС. Вона набирає чинності за умов її затвердження парламентами всіх країн — членів ЄС або ухвалення на загальнонаціональних референдумах. Передбачено, що така робота має завершитися до 2007 р. Однак результати референдумів у деяких країнах засвідчили, що народ не підтримав ідею щодо прийняття Єдиної Конституції ЄС. Таке явище отримало назву «євроскептицизм». Таким чином, прийняття Євроконституції країнами ЄС відкладається на невизначений час. Із метою посилення фінансової ролі країн ЄС у світі, захисту їх економічних інтересів з 1 січня 2002 р. було запроваджено єдину європейську валюту — євро. Курс євро вищій за курс долара СІЛА, що свідчить про ефективність запровадження цієї грошової одиниці. Важливою складовою європейських інтеграційних процесів є військове співробітництво країн у рамках Організації Північноатлантичного договору (НАТО), який діє з 1949 р. Першочерговими завданнями НАТО на сучасному етапі є здійснення миротворчої діяльності, боротьба з розповсюдженням міжнародного тероризму та зброї масового знищення. У 1999 р. до НАТО вступили країни Східної Європи — Польща, Угорщина, Чехія. У 2004 р. членами НАТО стали ще сім країн — Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Болгарія, Словакія, Румунія.

Замовлення на вступ до НАТО подали Албанія, Грузія, Македонія, Хорватія. Умовою їх вступу до НАТО є відмова від територіальних претензій до сусідніх Країн, здійснення ефективного контролю над власними збройними силами, врегулювання етнічних конфліктів, пріоритет прав людини, верховенства закону та права. Україна як європейська держава не може стояти осторонь європейських інтеграційних процесів. Економічна інтеграція сприятиме відкриттю нових ринків виробництва та збуту товарів, припливу капіталів та інвестицій, впровадженню передових технологій.

Президент України В. Ющенко визначив вступ України до ЄС як головну стратегічну мету країни. 21 лютого 2005 р. було укладено план дій «Україна — ЄС», який передбачає надання нашій державі статусу асоційованого члена ЄС. Сьогодні Україна проводить активну політику щодо укла¬дання з країнами ЄС договору про зону вільної торгівлі, приведення українського законодавства до європейських стандартів, створення ефективності ринкової економіки, забезпечення захисту прав і свобод громадян, розвитку демократії. Виконавши ці завдання, Україна стане повноправним членом ЄС.  Представники ЄС здійснюють моніторингову роботу в Україні щодо виконання поставлених завдань та заслуховують «українське питання» на. засіданнях Європарламенту.

У 2004 р. Україна виключила з воєнної доктрини тезу про готовність до повноправного членства у НАТО, що пояснювалось складністю переговорів з цією організацією, порушенням Україною, з точки зору представників НАТО, деяких міжнародних двосторонніх угод.

Однак після президентських виборів 2005 р. воєнну доктрину знову було доповнено тезою про готовність України до повноправного членства у НАТО. У рамках діалогу з питань вступу України до НАТО проводиться велика кількість заходів: прийнято документ «Поглиблення співпраці Україна — НАТО: короткострокові заходи», відбувся візит Президента України В. Ющенка до Брюсселя, у червні 2005 р. Генеральний секретар НАТО Ян де Хооп Схеффер відвідав Україну, проводяться спільні воєнні навчання на Яворівському полігоні на Чорноморському узбережжі, в Україні поширюється інформаційна кампанія щодо діяльності НАТО, створено інформаційні центри у Києві, Харкові та інших містах. Висновок. Україна бере активну участь в економічних та військових інтеграційних процесах, які відбуваються в Європі. Вирішення основних завдань, які поставлено ЄС та НАТО перед Україною, дозволить їй стати повноправним членом цих впливових міжнародних організацій.