Василь стефаник (1871 — 1936)

Народився 14 травня 1871 року в селі Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині.

Стефаник писав в автобіографії 1926 року — «Я почув велику погорду для мене. Тут зачали мене бити». Ще гостріше відчув на собі, будучи хлопцем, соціальний і національний гніт, коли у 1883 р. вступив до Коломийської польської гімназії. Навчався у Снятинській міській, школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету (1892). У КраковіСтефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та інші відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет.У 1903 р. Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури з Росії, у тому числі Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 р. одружувався (дружина померла в лютому 1914 р.), мав чотирьох синів. У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя.

Літературна діяльність Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життяпокутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).

На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у  Полтаву  на відкриття пам'ятника І. Котляревському  і зустрівся там з Лесею Українкою,  О. Пчілкою,  М. Коцюбинським,  М. Старицьким,  Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство доРусова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новелі «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901 році в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста.

Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчості називали його, як висловився М. Черемшина, «поетом мужицької розпуки». Справді, Стефаник, досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника — селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); ті, що з розпуки пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), щоб іти в найми («Синя книжечка»), проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новели «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав: Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі,конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача.

Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам Стефаник як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, ще заки десь на початку 1910-их років з'явився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в європейській літературі. Особливості стилю Стефаника походять також з його негативного ставлення до літературних штучностей, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім  лаконізмом  розповіді, драматизм якої посилений перевагою  діалогу  і монологу  над розповіддю, специфічно  експресіоністичною  образністю, прикметним  гіперболізмом. Тим самим негативним наставленням до «літератури» пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б відтворити літературною мовою.

Особливої уваги заслуговує оцінка творчості Стефаника Іваном Франком. Із усіх сучасних письменників творчість Стефаника була оцінена Іваном Франком чи не найвище. Враховуючи вплив Франка на українську літературу, цей факт заслуговує на особливу увагу.

З погляду мистецьких форми у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці: лихоліття першої світової війни («Дитяча пригода», «Вона — земля», «Пістунка» та ін.) й у висліді її пробудження національної свідомості («Марія») та катастрофічна поразка боротьби українського народу до державної самостійності («Сини»); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість.

Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості  Ю. Яновського,  О. Довженка, пізніше  Я. Ступака, почасти  Є. Гуцала,  В. Шевчука,  Ю. Мушкетика й інші.

Леся Українка, характеризуючи його творчість, зазначала: «Він володіє тяжким секретом передавати настрої в розмовах і в обстановці... Двома-трьома швидкими штрихами він надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми.»

«Новина» розпочинається згадкою про трагічну подію: селянин Гриць Летючий утопив свою дочку, а друга випросилась у батька й залишилась жити. Письменник настільки буденно сповіщає про цю подію, що це не може не наштовхнути на думку: значить, це не єдина трагедія, може, є щось страшніше, оскільки людське серце вже встигло так огрубіти? Автор не коментує мотиви вчинку Гриця Летючого, він просто змальовує окремі деталі: ось обідрана, обшарпана хата, ось голодні діти, схожі на мерців. Але це не просто дрібні деталі твору, не просто порівняння. Саме в них закладений глибокий підтекст і мотивування вчинків героя. Думка втопити дітей з'являється в Гриця саме в той момент, коли він мимоволі відзначив, що діти схожі на мерців. Остаточно зневірившись в можливості вирватись із тенет злиднів, втративши надію на будь-яку допомогу, Гриць Летючий постає перед страшним вибором: дати дітям повільно, в муках сконати від голоду чи прискорити цей процес і позбавити майбутніх страждань. Усвідомивши, що вчинок селянина — не божевільний акт, а вияв великої любові, жалю, співчуття до своїх дітей, ми неодмінно дійдемо до думки, наскільки ж важкими, нелюдськими мають бути умови життя, якщо проявом батьківської любові стає найбільша з усіх сімейних, а отже, й суспільних трагедій — дітовбивство, самознищення сімі, а значить, і нації. Стефаник, як і завжди, не вдається до опису переживань героя, він залишає розбиратись із цим читачам, бо про характер цих переживань свідчить поведінка персонажа. Наприклад, коли Гриць вирішує втопити дітей, він боїться сидіти в хаті, а ходить по сусідах. Або Грицеві важко нести легеньку Доцьку не тільки тому, що він сам знесилений. Тут фізичне виступає синонімом психологічного.

«КАМІННИЙ ХРЕСТ»  Для селянина земля у всі часи була співзвучна з образом матері: вона «народжує» селянина, годує "Його, виховує, навчає мудрості, тому найбільша трагедія — втрата землі, ґрунту. Тоді навіть піщаний горб в околицях Русова набуває планетарних розмірів. Іван Дідух не просто залишає рідну землю, рідну хату, друзів і знайомих. Він залишає тут свою душу. Тому-то проводи на чужину Стефаник змалював подібно до чину похорону. Знаючи, що на чужині (до якої, може, і не доїде живим), він, Іван Дідух, вже не буде собою, ставить на рідній землі собі й своїй жінці пам'ятник та звертається до односельчан: «Та я вас просю, ґазди, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов водицев...», бо земля для них — не просто засіб для існування, це святиня, це батьківщина, з якої народжується Батьківщина. Тому найважливіший заповіт для них — «...землю цулуй, де си поступиш».  Літературознавець Ю. Вассиян слушно зауважує: «...прив'язаність до землі не зробила із Стефаникових героїв рабів, що ненавидять джерела своєї залежності, але суверенних людей, що відчули в собі благословення родючої сили землі, прийняли її і здобули тим тверду моральну базу свого існування». У новелі «Камінний хрест» тема еміграції як руйнування моноліту нації реалізується значною мірою через приховану біблійну метафору «наріжного каменя», що не знайшов свого призначення, та мотиву грядущого апокаліпсису: «То як часом якась долішня хвиля викабутить великий камінь із води і покладе його на берег (...). Блимає той камінь мертвотними блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, щот не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя». Наріжний камінь фундаменту нації, сіль землі — саме такі Дідухи, що їх, розгублених, вирваних із рідного середовища, масово бачив Стефаник на Краківському вокзалі. Тому письменник так гостро й реагував на масову еміграцію селян, бо бачив у ній трагедію народу — соціальну та національну. Усім своїм твором новеліст нібито підводить читачів до висновку: коли такі люди, як Іван Дідух, які навіть витолочений пустир на горбі роблять плодоносним, які становлять силу і міць народу, його живлющий корінь, коли такі люди змушені кинуть рідну землю, то це справді трагедія цілої нації. 

      Назва новели багатозначна: з одного боку, хрест — це пам'ятник на згадку про себе і свою сім'ю, бо Дідухи позбавлені навіть можливості бути похованими на рідній земля, а з іншого, хрест — це символ непосильної, нелюдської праці селян (згадаймо біблійний фразеологізм «Нести свій хрест», тобто нести всі тягарі власного життя). 

Дослідники не раз звертали увагу на спорідненість слова Василя Стефаника і Музики великого Бетховена. Передусім, вражають тональна подібність творчості цих митців, їх тяжіння до мінорних, трагедійних інтонацій, що були виявом не хворобливості й безсилля, а, як це не парадоксально, вибухом могутньої життєствердної енергії. Пригнічені і водночас надзвичайно пристрасні інтонації Стефаника і Бетховена — це інтонації турботи, великого вболівання за людину, піднесено-натхненний образ людської скорботи. І. Франко характеризував письменника: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка... Стефаник абсолютний пан форми... правдивий артист із Божої ласки, - яким уже нині можемо повеличатися перед світом.