1.Максим Рильський. Патріотизм у поезіях періоду Вітчизняної війни – поема «Слово про рідну матір»

Благословен той день i час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тара

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрiбними росами-сльозами.

Благословенна в болях ран

Степiв широчина-бездонна,

Що, як зелений океан,

Тече круг бiлого Херсона,

Що свiй дiвочий гнучий стан

До днiпрового тулить лона.

Благословенна ти в вiках,

Як сонце наше благовiсне,

Як вiщий бiлокрилий птах,

Печаль i радiсть наша, пiсне,

Що мужнiсть будиш у серцях,

Коли над краєм хмара висне.

Благословеннi ви, слiди,

Не змитi вiчностi дощами,

Мандрiвника Сковороди

З припорошiлими саквами,

Що до цiлющої води

Простує, занедбавши храми;

Благословен мечiв ясних

Огонь, отчизни охорона,

Iржання коней бойових,

Морських походiв даль солона,

I "Енеїди" владний смiх,

Полтави тихої корона,

Гаряча дума Кобзаря,

Що i в огнi не спопелiє,

I молоток Каменяра,

I струни Лисенка живiї,

I слави золота зоря

Круг Заньковецької Марiї!

2.Іван Карпович (Тобілевич) Карпенко-Карий

Твори: «Бурлачка», «Бондарівна», «Підпалки», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Чумаки», «Сава Чалий», «Суєта», «Житейське море».

Комедія «Хазяїн»:Пузир – узагальнений образ хижака-експлуататора.. Основна мета життя Пузиря – збагачення. Засоби досягнення цієї мети – жорстка експлуатація, шахрайство, спекуляція. Основні риси його характеру – скупість, жадібність, грубість, безкультур’я, неосвіченість, безсердечність, брехливість, черствість, хитрість. Образи управителів Пузиря – Ліхтаренко і Феноген

Білет 6

1.Володимир Сосюра

Поеми: «Червона зима», «Мазепа», «Розстріляне безсмертя».

Стоїть Мазепа, як докір

Безжальній долі, над водою…

І небо, повне вічних зір,

Те небо вічне долі злої

Відбив його старечий зір…

Стоїть з усмішкою сумною

Колишній велет, богатир.

Худі здіймаються ще груди,

А щоки у сльозах бліді…

Од рук його одпали люди,

Його покинули в біді.

І влада, всемогутня влада,

Навік розвіялась на прах…

Лиш спомини — одна відрада…

Як сльози у сумних очах…

Стоїть старий, о далі милі!.

Стоїть і згадує про все…

Під ним Дунай блакитні хвилі

До моря Чорного несе.

Він сивий весь… Як дві зорі,

Його зіниці світять дико,

Він слухає чаїні крики,

Квилиння їхнє угорі,

Ламає пальці він у хруст,

І лине пісня з скорбних вуст…

Тремтить у творчий він тривозі…

“Та біда тій чайці, чаєчці-небозі,

Що вивела чаєнят при битій дорозі…”

На спів нанизує слова

Він про далеку Україну,

І пісня та крізь вічність лине,

Як завжди, юна і нова.

2.Павло Загребельний. Він пише про Вітчизняну війну: «Європа захід», «Європа 45», про робітничий клас: «трилогія з погляду вічності», про інтелігенцію: «День для прийдешнього», про українських вчених: роман «Розбій» - дилогія, але найбільше відомий Загребельний, як автор історичних романів, це його трилогія про Київську Русь «Диво», «Первомай», «Смерть у Києві», роман «Євпраксія», «Роксолана», «Я Богдан», «Тисячолітній Миколай», «Спотворення».

Білет 7

1.Володимир Сосюра

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

2.Іван Франко. Революційні мотиви у збірці « З вершин і низин» («Гімн», «Гримть», «Гріє сонечко», «каменярі», «Земле, моя всеплодющая мати», «Вівері мементо», «Беркут».) Мотиви збірки лірики «Зів’яле листя» (інтимна лірика): «Епілог», «Тричі являлася мені любов», « Я не жалуюсь на тебе доле», «Чого являєшся мені у сні», «Ой,ти, дівчино, з горіха зерня».

Вічний революцйонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськiї тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Білет 8

1.Микола Бажан. Поеми: «Данило Галицький», «Політ крізь бурю», «Нічні роздуми старого майстра»,

Поема «Данило Галицький» була написана в період війни. В ній автор розповідає про талановитого князя Галицько-Волинської землі Данила, який в історії зіграв дуже велику роль. З одного боку він зупинив навалу повстанського ордену мечоносців і не пустив їх на схід, а з другого боку – він зупинив татаро-монгольську орду. В поемі розповідається, що тевтонський орден мечоносців підкорив всю Прибалтику і спрямував свій шлях на Галицько-Волинське князівство. Данило галицький знав, що почує «гук німецьких лав» і тому тримав напоготові свою рать. Місце бою вибирає під містечком Дорошчим, біля якого було болото. Гружені металом тевтонці тонули в болоті, і ряди їх залізних лав зміщалися. Вони втратили силу і Данило повністю розгромив тевтонців. Бажан устами Галицького проголошує, що «не владичить німцям на Русі».

Поема «Політ крізь бурю». Тема твору: вітчизняна війна. В літаку троє радистів Іван Хомич, Оксана і Павло, вони перелітають через лінію фронту в тил ворога з метою розвідки. Далі автор повертає нас в минуле, в 30-ті роки, коли батьки Оксани були репресовані і розстріляні. Здавалося б, дівчина повинна була зненавидіти радянську владу, але цього не сталося, бо вона розуміє, що її батьки були справжніми патріотами рідної землі і вона продовжує їх справу. Іван Хомич – це породження культу особи. Він не довіряє Оксані, бо її батьки – ворог народу. Оксана це розуміє, але вона не боїться, бо знає, що чесно виконає свій обов’язок. Цим образом засуджується культ особи. Поема закінчується оптимістично – вона вистрибує з літака з парашутом. Їй страшно, але поступово пригадуючи матір, яка завжди була опорою для неї, вона вірить в свої сили і свою перемогу.

2. І. Франко вірш напам’ять із збірки «Зів’яле листя»

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати.

Таж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

Важко плуг скрипить у чорній скибі,

І квітки зітхають у сконанню…

Серце рвесь, уста німі, мов риби,

І душа вглибляєсь в люту рану.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

В чорні скиби й незарослі рани

Нове сім'я, новії надії,

І вдихаєш дух життя рум'яний.

Білет 9

1.Мотиви лірики Дмитра Павличка. Д. Павличко – співець верховинського краю. Боровся за відродження укр.мови. Роздуми над роллю митця і поетичного слова у вірші 2о рідне слово, хто без тебе я?». Мотиви ранньої лірики: збірка «Любов і ненависть» («Я син простого лісоруба», «Дві ялинки», «Спомин», «Відповідь батькам». Інтимна та пейзажна лірика збірки «Таємниця твого обличчя» («Ми вийдемо з тобою на листя опале», «Так гарно ти снилась мені, так ті одна моя любове», «Зеленим вогнем береза». Творчість Павличка останнього періоду життя: «Встала мати Україна», «24 серпня 1991 року», «Клятва». Вірші на моральні теми: «Коли ми йшли удвох з тобою», «Сивина». Пісні на його слова (він поет – «Пісняр»): «Дзвенить у зорях небо чисте», «Я зтужився мила за тобою», «Два кольори», «Лелеченьки», «Впали роси на покоси», «Віконце», «Сибіряки», «Атака», «Син», «Веснянка».

Встала мати Україна,

Сонце засвітила,

Пробудилася народна,

Незнищенна сила.

Сотні літ нас розпинали,

Та не побороли,

Бо не вмерла Україна,

І не вмре ніколи.

Слава тобі, Україно,

Невмируща слава,

Да святиться твоя воля

І твоя держава.

Слава тобі, Україно,

Від роду до роду,

Як накажеш – ми поляжем

За твою свободу.

«Лелеченьки»

З далекого краю лелеки летіли

Та в одного лелеченьки крилоньки зомліли.

Висушила силу чужина проклята.

Візьміть мене лелеченьки на свої крилята.

Ніч накрила очі мені молодому,

Несіть мене лелеченьки мертвого додому.

2.Іван Франко: прозовий твір «Борислав сміється»

Повість присвячена опису страйку на нафтовому промислі в місті Борислав. На її написання письменника надихнули справжні події. В 60-их роках 19 ст. промислова революція швидкими темпами розвивалася в Австро-Угорській імперії, включно із Західною Україною. Із розвитком промисловості почав виникати також робітничий клас. Під впливом ідей соціалізму стала формуватися організована боротьба робітників за свої права. Розвиток робітничого руху в Україні дещо відставав за часом від європейського, але в 70-их почалися перші страйки, що було новим феноменом у доти переважно селянській Галичині.

Головний герой твору Бенедьо Синиця, колишній помічник муляра, скалічений на виробництві. Він стає організатором страйку, каси робітничої взаємодопомоги, блокування штрейкбрехерів. Метод організованої боротьби Синиці протиставляється в повісті стихійному бунтарству й насильництву братів Бесарабів.

Повість друкувалася частинами в львівському журналі «Світ» у 1880-1881 роках. У зв'язку із закриттям журналу, і, можливо, втратою інтересу письменника, «Борислав сміється» залишився незавершеним.

«Украдене щастя»

В основі п'єси лежить народна «Пісня про шандаря». Вона має три варіанти. Один із них записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич 1878 року від селянки Явдохи Чигур у селі Лолині Долинського повіту. Ця пісня, що відрізнялася трагічним розв'язанням конфлікту, виразнішою індивідуалізацією героїв, де було яскраво виражене прагнення до справедливої свободи селян, і стала сюжетною основою драматичного твору Франка. Широка насиченість п'єси українським фольклором є одним із найважливіших художніх засобів драматурга, завдяки чому автор створив реалістичну народну драму.

Білет 10

1.Андрій Головко. «Бур’ян» Ідея твору: утвердження перемоги народної влади на селі. Давид Мотузка – перший класичний образ сільського революціонера в українській новітній літературі. Однодумці Давида: Тихін Кожушний, Ілько, Яким, Гордій Чумак. Образ Корнія Матюхи: - типовий образ Радянської влади на селі. Інші вороги: начальник міліції Сахновський, куркулі, Тягнирядно, Огир, Гнида. Роман «Бур’ян» Головко написав до 10-річчя Жовтневої революції. Темою твору є зображення класової боротьби на селі в 20-тих рр. З одного боку бідняки на чолі з Давидом Мотузкою, і з другого боку – куркулі, очолені представником Радянської влади на селі – Матюхою, який в період громадянської війни був у партизанах, які займалися грабежем людей, і одержав партквиток за свої «заслуги». Став головою сільради. Почав будувати комунізм. Люди на суботниках і недільниках вибудували будинок, кращий, ніж поміщик мав колись, і, з своїми прибічниками п’ють гуляють і знущаються з селян. Його підтримує начальник міліції Сахновський і навіть секретар райкому партії Миронов.

2.Іван Франко. Поема «Мойсей» була написана в 1905 році. В ній мова йде про український народ, долею якого він все життя тривожився. Про це Франко говорив у вступі до поеми: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик ой на роздоріжжі, людським презирством, ніби струмом, вбитий!» Для змісту твору автор використовує матеріали з Біблії про пророка Мойсея, який 40 років виводив ізраїльський народ з єгипетської неволі. Це йому наказав Бог Єгова.

Білет 11

1.Юрій Яновський. Роман «Вершники». Зображення трагедії громадянської війни для українського народу. Основні персонажі твору: брати Половці і їх батько Мусій, комісар Данило Чабан, Командир Чубенко. Складається з 8 новел: «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Чубенко - командир полку», «Лист у вічність», «Батальйон шведа», «Шлях армій», «Адаменко».

2. Павло Арсенович Грабовський. Робітнича тематика – «Робітникові», «Швачка», «Трудівниця». Революційні мотиви у віршах – «Уперед», «Справжні герої», «Веснянки», «До НКС». Патріотичні мотиви у віршах: «Сон», «До України», «До матері». Віра в торжество світлого майбутнього у вірші «Надія».

«До України»

Сиджу я в неволі та марю тихенько:

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,

Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?

Коли б мені, мамо, легесенькі крила,

В обійми до тебе душа б полетіла,

Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь,

Однаково сумно і в свято, і в будень,

Рік цілий навколо все мре та німує,

Самотнього серця ніщо не вгамує...

Ридай одиноко, кладись в домовину...

Подумати тяжко, що тут і загину;

Розсиплються чари, мов квіти зів'ялі,

Остануться жалі, самісінькі жалі...

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені народи, —

Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів

Я бачу люд без житнього шматка...

Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,

Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та втіха, —

Не здужа їх мій мозок осягти,

Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,

Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до вітхнення вдатні,

Співають нам на всякі голоси

Про райські сни й куточки благодатні, —

Де плачуть, там немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись «на лоні»,

Мук забуття вишукують дарма,

Їх не заспать: у серця відгомоні

Озветься світ з турботами всіма!

Білет 12

1.Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) – один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури. Чародій сміху, жанрова різноманітність: фейлетони, памфлети, нариси, новели, оповідання, пародії, усмішки. Він є творцем нового жанру «Усмішки». Її своєрідність полягає в тому, що в ній поєднуються сценки чи зарисовки з частими авторськими відступами, вона лаконічна і дотепна. «Треба любити людину більш ніж самого себе» - Остап Вишня.

2. Борис Дмитрович Грінченко – поет, прозаїк і драматург. Перекладач творів Шиллера, Гете, Гейне, Гюго, Пушкіна, Кольцова, Короленка. Мовознавець-лексикограф, автор «Словаря української мови» в 4-х томах. Мотиви його лірики – збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом», «Пісні та думи», «Хвилини», «Балади і поеми» («Неначе», «Доки?», «Матері», «До праці», «Бурлачка», «Могила», «Коханій», «Троянда», «Хлібороб»). Оповідання «Каторжна», «Екзамен», «Украла», «Дзвоник», «Олеся». Повісті «Серед темної ночі», «Під тихими вербами». Створив «Просвіту».

Білет 13

1. Микола Гурович Куліш. П’єси – «97», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Патетична соната», «Прощай село», «Вічний бунт», «Народний Малахій», «Маклена Граса», «Зона», «Отак загинув Гуска». «97» - в центрі твору зображення запеклої боротьби на селі між незаможними і куркулями. І Голодомор 21-22рр. Основні герої: голова сільради Сергій Смик, його помічник Мусій Копистка, його дружина Параска, сім’я Івана Стоножки, Вася Стоножка, дід Юхим. «Мина Мазайло» - засуджується міщанство, яке мріє про те, щоб не чіпали, а дали можливість пожити звиклим життям. Але показано і політично активних міщан, які будь-якими засобами хотіли «врости» в нове життя, засуджується і українізація і русифікація.

2. Михайло Михайлович Коцюбинський. Повість Фата Моргана. Образи революційної молоді: Марко Гуща, Гафійка, Прокіп Кандзюба.. Образ Маланки - типовий образ жінки-страдниці. Андрій Волик і Хома Ґудзь – представники стихійних бунтарів. Проблема землі у повісті. Fata Morgana означає міраж, марево. У повісті цим маревом для селян була земля. В кінці Маланка говорить: «Земля, як марево поманила, і як марево щезла». Тому темою твору є зображення революційних подій 1905 року за землю і волю. Це і є основною ідеєю твору. Михайло Коцюбинський – неперевершений майстер новел. Новела «Intermezzo» проблемна ситуація у суспільстві. Засудження ліберальних поміщиків у новелі «Коні не винні».

«Ідуть дощі»

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі

коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть

голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не

знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце?

Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають

додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема

розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами,

котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим...

Білет 14

1.Іван Антонович Кочерга. Комедія «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно», «Майстри часу», «Чаша», «Нічна тривога», поема «Пророк». «Свіччине весілля» - Іван Свічка, Меланка, Воєвода, Князь Ольшанський. Драматична комедія «Ярослав Мудрий» - проблема патріотизму в твору як розкривається у образі Ярослава Мудрого, інші персонажі твору – Микита Костянтинович, Журейко, Інгігерда, Сильвестр, Свічкогас, Малуша.

2. Михайло Михайлович Коцюбинський. Повість Фата Моргана. Образи революційної молоді: Марко Гуща, Гафійка, Прокіп Кандзюба.. Образ Маланки - типовий образ жінки-страдниці. Андрій Волик і Хома Ґудзь – представники стихійних бунтарів. Проблема землі у повісті. Fata Morgana означає міраж, марево. У повісті цим маревом для селян була земля. В кінці Маланка говорить: «Земля, як марево поманила, і як марево щезла». Тому темою твору є зображення революційних подій 1905 року за землю і волю. Це і є основною ідеєю твору.

Білет 15

1.Іван Антонович Кочерга. Драматична комедія «Ярослав Мудрий» - проблема патріотизму в твору як розкривається у образі Ярослава Мудрого, інші персонажі твору – Микита Костянтинович, Журейко, Інгігерда, Сильвестр, Свічкогас, Малуша.

2. Новела «Intermezzo» проблемна ситуація у суспільстві. Новела «Коні не винні».

Білет 16

1.Ліна Костенко – «Маруся Чурай». Це історичний роман у віршах. В ньому мова йде про легендарну співачку і поетесу з Полтави Марусю Чурай. Маруся Чурай талановита полтавчанка, яка складала вірші, музику до них і чудово виконувала ці пісні. За спогадами сучасників мала прекрасний голос. Вона написала понад 30-ть пісень, які стали народними: « Ой не ходи Грицю та й на вечорниці», «Грицю Грицю до роботи», «Ішов милий горонькою», «Болить моя головонька від самого чола», «Віють вітри, віють буйні», «Чого ж вода каламутна» (Наталка Палтавка), «Хилилися густі лози», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби», «Летить галка через балку». Маруся жила приблизно в 1625-1653рр. Вона була дочкою урядника Гордія Чурая Полтавського полку, він був патріотом рідної землі, зарубав шляхтича, який знущався над селянами і змушений тікати на Січ, де він пристав до гетьмана нереєстрових козаків Павлюка і в 1637 році в битві з поляками попав в полон до поляків і був страчений, а голову його виставили в Полтаві на палі, такі ж патріотичні мотиви успадкувала Маруся. Тому вона складає пісні про перемоги козаків над польською шляхтою, у творі 2 сюжетні лінії: 1. Розповідає про боротьбу Богдана Хмельницького проти польської шляхти. 2. Страждання народу від війни, кохання Марусі до козака Гриця Бобренка, який підкорившись матері зрадив Марусю. Роман складається з 9-ти розділів:

• якби знайшлась неопалима книга

• полтавський полк виходить на зорі

• сповідь

• гінець до гетьмана

• страта

• проща

• дідова балка

• облога Полтава

• весна і смерть і світле воскресіння

Основні проблеми твору:

• визвольна війна і страждання народу

• проблема кохання і зради

• кара в аспектах правових і морально-психологічних

• проблема патріотизму

• митець і суспільство

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прόшу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

2. Леся Українка (Лариса Петрівна Косач).Мотиви ранньої лірики. Вірші «Надія», «Прощай Волинь», «Красо України Подолля», «Вечірня година», «До мого фортепіано». Мотиви інтимної лірики у циклі мелодій («Стояла і слухала весну», «Давня весна», «Хотіла б я піснею стати») «Як я люблю оці години праці». Написала «Лісова пісня»

ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА

Уже скотилось із неба

сонце,

Заглянув місяць в моє віконце.

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й

заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так

красне в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Ніч обгорнула

біленькі хати,

Немов маленьких діточок мати,

Вітрець весняний тихенько

дише,

Немов діток тих до сну колише.

Білет 17

1.Олександр Петрович Довженко. Кінотвори довоєнних років: «Ягідки кохання», «Вася реформатор», «Земля», «Арсенал», «Аероград», «Щорс». Кіноповість «Зачарована Десна» - розповіді про сувору правду бідняцького життя сивого Довженка. Любов письменника до трудової людини і до рідної землі. Тема твору: Зачарована Десна – це хроніка дитинства, що складається з новел – спогадів про життя селянської родини, про велику красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість. Ідейний зміст твору: Зачарована Десна – це задушевна лірична сповідь, повінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу до України з її великим але скурботним минулим і з її великим і радісним майбутнім. (Максим Рильський). Сюжет твору «Зачарована Десна» розбивається двома лініями: - спогади малого Сашка про своє дитинство, про рідних. – спогади сивого Довженка про своїх земляків. (кінець: Десна дала йому почуття прекрасного – зорі у брудних калюжах Десни. (любов до людей) бачить душу.)

2. Леся Українка. Мотиви патріотизму у віршах: «Сльози - перли», «Сім струн», «і все таки до тебе думка лине». Революційні мотиви у віршах: «Дим», «Напис в руїні», «Мріє, не зрадь», «Епілог».

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать. *

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей. **

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

Білет 18

1.Олександр Петрович Довженко. Кіносценарій «Україна в огні» - Довженко написав в період Вітчизняної війни. В цьому творі чесно і неприховано розповідається про перший період війни з фашистами. За широтою і глибиною зображення подій повість немає собі рівних. Тому, цей сценарій не сподобався Сталіну і його прибічникам, тому Довженка 30 січня 1944 року було викликано на засідання політ бюро у Кремлі, де були присутні ще Максим Рильський, Корнійчук і Микола Бажан. На політ бюро Сталін звинувачує Довженка в тому, що він у творі перебільшує роль України і її народу в боротьбі з фашистами, що не розуміє класового характеру війни, що намагається ревізувати Ленінізм і політику партії. Його назвали куркульським підголоском і відвертим націоналістом. Головні герої твору: голова колгоспу села Туполівки – Лаврін Запорожець, його дружина Тетяна, дорослі сини: Роман, Іван, Савка, Трохим, Григорій і красуня дочка Олеся, її подруга Христя Хуторна, начальник поліції Заброда, фашисти: полковник Ернст фон Краус і його син лейтенант Людвіг. Починається твір зображенням щасливої сім’ї Лавріна, яка зібралася відмітити 55-річний ювілей матері. В цей же день починається війна і Лаврін всіх своїх синів везе у військкомат. По дорозі зразу гине Савка.

2. Леся Українка про роль поета і поезії в суспільстві: «Мій шлях», «Контра спем сперо» (без надії сподіваюсь), «Давня казка».

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать. *

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей. **

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

Білет 19

1.Андрій Самійлович Малишко. Поезія довоєнних років: «Батьківщині», «Урожай», «Учитель». Героїка бойових походів: збірки «Ярославна», «Битва», цикл віршів «Україна моя» («Теслярі», «Кашовар»). Мотиви післявоєнної творчості: збірки «Дорога під яворами», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї». Писемна творчість: «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем де трави похилі», «Київський вальс», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рани солов’їні», «Стежина» (Музика Олександра Білаша), «Як на дальнім небосхилі» (Музика і слова Андрія Малишка). (Стежина-останній вірш в житті Малишка).

Стежина

Чому живе, і сам не знаю,

В моєму серці стільки літ

Ота стежина в нашім краї

Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,

Де ти, моя єдина?

Ота стежина в ріднім краї —

Одним одна коло воріт?

Дощами мита-перемита,

Снігами вметена у даль.

Між круглих соняхів у літі

Мій ревний біль, мій ревний жаль.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Цикл творів «Україна моя» у циклі тема Вітчизняної війни. В першому вірші автор пригадує своє босоноге дитинство, немудрі радощі юності і початок війни. В другому вірші він прощається з рідною землею і відступають на схід. В третьому вірші він звертається до України, висловлює свій біль і смуток, і вірить в те, що Україна виживе. В четвертому закликає народ до боротьби з фашистами. В п’ятому вірші звертається до батьків і матеріал в яких сили загинули, і обіцяє відплати фашистам за всі їх страждання.

2. Леся Українка «Лісова пісня» - драма феєрія. Леся Українка мріяла створити твір про мавку ще з дитинства, відтоді як мати возила їх до своєї приятельки Билинки в село Скулин, яка завела їх в урочище Нечимле, де її свояк дядько Лев жив і випасав худобу. Три дні і три ночі вони ночували там на сіні. Дядько розводив вогнище і вони слухали його годинами про всі повір’я, перекази, легенди, якими був багатий дядько Лев. Дядько Лев – це не вигаданий персонаж, а справжня особа. Проблеми твору: 1.Проблема вільного життя. 2. Засудження приватновласницьких інстинктів і їх впливу на свідомість людини. 3.Безсмертя життя на землі. 4.Проблема збереження природи. 5.Засудження міщанства.

Білет 20

1. Василь Барка «Жовтий князь» - у романі відображені події Голодомору 1933р. Основою є спогади одного земляка, який описав трагедію близької йому родини, а також особисті спостереження, коли він у 1933р. приїхав на Полтавщину до брата і був вражений жахіттям, яке випаде і на його долю в 1934р. на Кубані. Важко читати цю хронічку невимовно трагічної долі укр. народу, яка випаде Україні і відкинула її за межі елементарного людського буття. Починається – Мирон Катранник вислуховує пророцтво випадкового подорожнього дідка: головну одежу і про виконавця, в якій він князює. Виліз він з багна в образі компартії – зразу кинувся на сім’ї людські, бо сказано – звір. В романі три сюжети: 1.Реалістичне зображення видовища масової загибелі селян. 2. Психологічні нариси (Як змінюється психологія тих, хто помирає). 3. Духовний вимір (відбувається остання духовна брань людських душ, але народ витерпів один з найвеличніших іспитів в своїй історії). В сім’ї живе бабуся (мати), дружина Дарія Олександрівна, діти - Микола, Оленка, Андрійко. Події відбуваються в с. Кменоточі. уповноважений партії Отроходін є уособленням підлості і садизму, збирає до сільради людей і заставляє знести все їстівне, а далі ходили по хатам і все обшуковували. Починається масове вмирання, люди їли тварин, птахів, мерзлу картоплю. Забирали навіть жорна, на яких люди розмелювали качани. Селяни кажуть: «Це б на всесвітню виставку в Париж. Такої індустрії ще не бачили. Тільки напис: « Нехай повісять: «Задерження ленінізму в с.Кменоточі». Померли всі. Мати померла на вокзалі, чекаючи сина, що врятував чоловік і вивіз до Білорусії. Залишився Андрійко, як символ невмирущої нації. Високо оцінила роман французька критика як найкращий твір у повоєнній Європі на одну з найважчих тем і пропонували на Нобелівську премію.

2. Леся Українка «Лісова пісня». Образ дядька Лева – уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду, довге волосся, убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту, на ногах постоли, коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетена з лика торба на широкому ремені. Образ Лукаша – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах є щось дитяче, убраний в полотняну одежу з темного полотна, сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки, свити він не має, на голові бриль, на поясі ножик. Худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. Образ Мавки – в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим пояском, косами. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі.

Білет 21

1. Роман «Собор» Гончар закінчує в 1967 році і цей твір позначив собою новий період у його творчості і громадській діяльності в ньому, вічне єднання з нинішнім і просте в майбутнє долаючи відстале і криводушне. Яке збіднює людські душі, прищеплює людині тільки споживацькі інтереси й кар’єристські прагнення, збуджує егоїзм і байдужість. Критика зустріла роман кількома схвальними рецензіями в яких відзначалась гостра актуальність твору. Григір Тютюнник в листі до Гончара писав: - орлиний, соколиний роман ви написали, роман на бат! О як засичить ота наша гидь, упізнавши сама себе. І дійсно роман заборонили на 20 років, а Гончара цькували у пресі, але перегук дзвонків Собору минув над Україною, люди читали і захоплювалися почуттям любові до свого талановитого безсмертного народу, який світлим розумом і чистим козацькими руками подарував майбутнім поколінням українцям справжнє мистецьке диво – Собор! Цей Собор збудували запорізькі козаки у Дніпровських плавнях, як пам’ятник по Запорізькій Січі, яку зруйнувала цариця Катерина. (Його репресували за цей твір.(проти бюрократів, чиновників, які не оберігали культуру. В колгоспі працювали без паспортів (забирали), як кріпаки)).

2. Леся Українка «Лісова пісня» - драма феєрія. Леся Українка мріяла створити твір про мавку ще з дитинства, відтоді як мати возила їх до своєї приятельки Билинки в село Скулин, яка завела їх в урочище Нечимле, де її свояк дядько Лев жив і випасав худобу. Три дні і три ночі вони ночували там на сіні. Дядько розводив вогнище і вони слухали його годинами про всі повір’я, перекази, легенди, якими був багатий дядько Лев. Дядько Лев – це не вигаданий персонаж, а справжня особа. Проблеми твору: 1.Проблема вільного життя. 2. Засудження приватновласницьких інстинктів і їх впливу на свідомість людини. 3.Безсмертя життя на землі. 4.Проблема збереження природи. 5.Засудження міщанства.

(останній монолог Мавки, напам’ять)

"О, не журися за тіло!

Ясним, вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю..

Грай же, коханий, благаю!"

Білет 22

1. Роман «Собор» Гончар закінчує в 1967 році і цей твір позначив собою новий період у його творчості і громадській діяльності в ньому, вічне єднання з нинішнім і просте в майбутнє долаючи відстале і криводушне. Яке збіднює людські душі, прищеплює людині тільки споживацькі інтереси й кар’єристські прагнення, збуджує егоїзм і байдужість. Критика зустріла роман кількома схвальними рецензіями в яких відзначалась гостра актуальність твору. Григір Тютюнник в листі до Гончара писав: - орлиний, соколиний роман ви написали, роман на бат! О як засичить ота наша гидь, упізнавши сама себе. І дійсно роман заборонили на 20 років, а Гончара цькували у пресі, але перегук дзвонків Собору минув над Україною, люди читали і захоплювалися почуттям любові до свого талановитого безсмертного народу, який світлим розумом і чистим козацькими руками подарував майбутнім поколінням українцям справжнє мистецьке диво – Собор! Цей Собор збудували запорізькі козаки у Дніпровських плавнях, як пам’ятник по Запорізькій Січі, яку зруйнувала цариця Катерина. (Його репресували за цей твір.(проти бюрократів, чиновників, які не оберігали культуру. В колгоспі працювали без паспортів (забирали), як кріпаки)).

2. Володимир Винниченко не тільки обдарований письменник, прозаїк і драматург, але й відомий політичний діяч. До ранніх оповідань належать: «Біля машини», «На пристані», «Раб краси», «Честь», «Ланцюг», повість «Голота». У цих творах викриває звіряче нутро ліберального поміщика в оповіданні «Малорос-Європеєць». У оповіданнях «Зіна», «Студент», «Момент», «Талісман», змальовує революціонерів, а в оповіданні «Федько - халамидник» - змальовує внутрішній світ дитини з усіма складнощами. Писав романи «Заповіт батьків», «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», роман – дилогія «Божки», «Слово за тобою Сталіне», «Поклади золота». Автор першого в Україні фантастичного роману «Сонячна машина». Публіцистичний твір у двох томах «Відродження нації». Збірка оповідань на теми українських народних пісень «Намисто». Написав 23 п’єси: «Чорна пантера і білий ведмідь», «Брехня», «Мементо», «Дисгармонія», «Пророк», «Гріх». Високо оцінив творчість М. Коцюбинського.

Білет 23

1. О.Гончар «Собор». Персонажі. Микола Баглай – студент металургійного…», Баглай – студент у своєму трикотажному спортивному костюмі «…це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розглядати на чужій лавці і виспівувати до зірок…», «Слідом за старшим братом Микола ще підлітком пішов на завод…», «Спить студент, довгов’язий смаглявий, з чорними бровами, успішно блукає на вишнево примерхлих губах», «Микола вважає, що легше винайти аніж впровадити», «Часом, і той Баглай студент з’являється в цьому товаристві, і уже не в виношеному спортивному костюмі, що його цілими днями не скидає, а причепурений по вечірньому, в білій напрасованій безрукавці, або в новому сірому светрі, що так йому до лиця…Довгобраний, високий, ставний.. І теж у гостроносих черевиках, до блиску начищених перед танцями – десь він з котроюсь танцюватиме сьогодні…» Єлька – «Ані усмішки на смаглявому личку. Сама суворість, неприпустимість. Найчастіше бачить її спиною до вулиці бачив не раз, Микола ту постать струнку та його міцні до мідного загорілі, зарощені по коліна в дідових полуницях, що від щедрого її поливання мабуть повиростають як гарбузи! Хто вона та порушниця зачіплянського спокою, несмутка юнацьких ночей?, що ніколи ти більше її не зустрінеш, не віднайдеш, ніде оту дивну сумовиту задуму очей!.

2. Василь Стефаник – неперевершений майстер новели. «Новина» - зображення важкого життя селян у новелі. «Камінний хрест» - зображення тяжкого явища еміграції в захудноукрїнському селі у новелі. «Палій» - наростання протесту проти експлуататорів у новелі. «Покутська трійця» - Лесь Маркович, Марко Черемшина, Василь Стефаник.

Білет 24

1. Михайло Стельмах – талановитий поет, прозаїк, драматург, фольклорист, публіцист і кіносценарист. Мотиви лірики: збірки поезій «Рідня», «Тобою мій край живу», «Соняшник», «Поміж березами дівча іде», «Маленька Оленка». Збірка оповідань «Березовий сік» (оповідання «Галя», «На мосту», «Березовий сік». Роман – трилогія «Хліб і сіль», «Велика рідня». Роман «Правда і кривда» - уособлення безсмертя народу, - проблема боротьби правди з кривдою. Роман «Чотири броди» - лебедина пісня Стельмаха, - Павло Стукач породження культу особи, - ворожа суть Магазаника і його сина Стьопочку. Роман «Правда і кривда» - був написаний у 1961 році. Зображує в ньому українське село останнього року війни і перших повоєнних років. Твір одразу привернув до себе увагу багатством актуальних проблем сучасності, які чекали цього вирішення. Це насамперед шляхи подолання неймовірних труднощів і відбудови господарства, споконвічна боротьба правди і кривди в суспільному житті, безсмертя трудового народу – твору, історія, його духовних і матеріальних цінностей, подолання наслідків культу особи Сталіна і репресій. У романі дві головні сюжетні лінії – історія життя і боротьби Марка Безсмертного за відбудову народного господарства, за товариство правди в житті та стосунки побратима Марка – Задніпровського з Поцілуйком. Драма на 3дії, 11 картин з епілогом та прологом. Головні герої: позитивні - Марко Задніпровський, Безсмертна Гання – його дружина, Тетянка – його дочка, Задніпровський Григорій, Степанида – його зведена сестра, Євмен Дибенко – конюх, негативні – Безбородько Антон, Поцілуйко, Чорноваленко - слідчий, Кисіль.

2. Ольга Кобилянська – гордість Буковини. Повісті: «Людина», «Царівна», «Вовчиха», «У неділю рано зілля копала». Повість «Земля» - проблема землі у повісті. В основу повісті лягли події трагедії, що сталася в селі Димці, недалеко від Чернівців, 1894 року, де за землю молодий брат убив старшого у сім’ї Жижиянів. Образ Івоніки Федорчука – жив чесно і свободо, мов той лісний птах. Івоніка не любив, як йому хто при роботі приглядався, особливо ж, як його бджолам придивлявся. Він дуже лякався надто добрих і лихих очей, боявся семен деякого зілля, яке замовлене лихими словами й підкинене під яку річ, або під тварину, або в вулій, мало довести до великого нещастя, а не раз до смерті. Він страхався всяких таких інших нечистих, чарівних речей, на яких розумілися деякі, неначе на хлібі насушнім. За свої бджоли, яким було тут, на полях, як у раю, боявся вже найбільше. Переживав сам за стан землі й був з нею одним. Знав се, що було любо і збіжно і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Івоніка любив землю. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мав себе самого. Очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти. Він був дрібної, слабої будови тілп, його лице бросало правдивою щетиною. Образ Марійки Федорчук – була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнання, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй пятно старості. Вона жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього «всі» і сповняла всі його накази й бажання без опору. Вона все була доброю ґаздинею і мала дома все, що повинно бути в кожній хаті і у кожної доброї ґаздині. Марійки й не бачив ніхто ніколи в корчмі. Дуже рідко коли на ярмарку, на свята, або неділею по обіді,то, в місто піти де на балакошку в село, лягала на призьбу від сонця і спала. Погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в успіху несказанно лагідний і гарний. Образ Сави Федорчука – тонкий і стрункий, випрямувався, складав руки назад, підіймав голову й поглядав, на хвильку примруживши очі, в легко захмарене весняне небо… Роьив се з привички. Любив стріляти птахів, і коли лише станув де бездільно, зараз прижмурював очі й шукав чогось під хмарам. Часом і зовсім без коміру. Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось земного й неспокійного. З його ніжного, майже дитячого обличчя вражав його погляд. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами, йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем, Був лінивий і впертий, твердий, мав камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Образ Михайла Федорчука – син заможного й дуже порядного господаря. Він мав колись унаслідувати поля по своїм батьку й був найчеснішим хлопцем у селі. Хлопець сильної будови, здоровий. Михайло буб баба, хоч був сильний, як ведмідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо, хоч щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший – ліпший. Але серце у нього м’яке, як – тісто!.. Змалку заходився коло господарства, мов дорослий, працював, годував, був притім добрий та лагідний, мов шовк. І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якоїсь дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий сором’язливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою. Образ Анни – все так мало говорить… вічно задумана. Панська наймичка, робітниця в полях, марка й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла й дивилася великими, зворушеними, німим горем не переповненими очима не рухало на одну пору. Її поважне смагляве лице неначе одну відтінь поблідло, а в очах горів невгасаючий жаль… Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям. Вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності. Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала.

Білет 25

1. Михайло Стельмах «Чотири броди» - лебедина пісня Стельмаха. Жанр твору – «поезія епосу». Злободенність проблематики твору, назва твору та її метафоричність. Михайла Стельмаха називають гордість української літератури, тому що він володіє виразно індивідуальним творчим стилем. Його мистецький почерк не сплутає інших прозаїків. Стельмах працює в ліро-романтичному ключі, його твори густонаселені фольклорними елементами, а художнє мовлення відзначається по-справжньому яскраво матеріалістичністю. Вийшов роман в 1979 році, автор працював над ним понад 13 років, в ньому йдеться про українське село, про його людей в складний час довоєнної перебудови і в роки війни, це твір про добро і зло. Про добро, яке повинно стати визначальним у житті, у стосунках між людських, і про зло, яке виплоджує недовіру і зрадництво, про силу і красу кохання, і про егоїстичну обмеженість, про землю і любов до неї, до праці на цій, про хліб, що росте на цій землі, і є вінцем трудових зусиль людини. Мало хто з сучасних письменників знає так життя свого трудового народу, як Михайло Стельмах. Проникнення в найголовніші глибини народної душі, відображення найтонших нюансів, думок і почувань, дух фольклорної поетики, весь авторський спосіб світосприймання, ось та основа на якій вростало і вже визнане і апробоване часом мистецтво автора. Твір написано на конкретному матеріалі (укр..село), але в ньому порушуються загальні людські проблеми, в ньому, в ньому тонко поєднуються: історичне і сучасне, інтелектуальне і емоційне. Твір насичений образами і метафорам, які не часто зустрічаються в поезії, це видно вже із зачину твору – «За татарським бродом коні топчуть яру руну і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць». За цю поетичність рецензенти називають по-різному, то думою, по піснею, але найбільш вдале визначення І.Кравченка – «поезія епосу». Часто у твору звучить народна пісня, яка органічно вплітається в текст, і є ніби продовженням авторського слова, чи слова персонажів. Фольклорно-символічна і назва твору – це броди, якими має пройти за своє життя людина – «Долі людські, як броди, які треба пройти гідно – це блакитний, як досвіт, дитинства, потім наче сон, - хмільний брід кохання, далі – безмірної роботи і турботи, а зрештою – онуків і прощання». Сагайдак говорить – «Мій дід, бувало, казав: Чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються». Твір започаткований життям і борнею гарних людей, які діють як моліт, тому основним героєм твору є укр..народ. Його представники, це ті хто уособлюють в собі кращі, позитивні, людські риси – це Бондаренко Данило (вчитель, а потім голова колгоспу), Мусульбас (секретар райкому), Сагайдак (воєнний командир), вчитель Діденко, Чигирин, Оксана (двоюрідна сестра Данила), її чоловік Ярослав Хоролець, Стах, сім’я Гримичів, агроном Мирослава і т.д. А з іншого боку негативні персонажі: Семен Магазаник, його син Стьопочка, прокурор Ступач, Безбородько, Рогиня і т.д. Основна лінія конфлікту проходить через діаметрально протилежне розуміння цими таборам глобальних підвалин нашого життя: довіра до людини і жорстока підозримість, любов до Батьківщини і зрада її, гуманістична в своїй основі філософія землі, і споживацьке ставлення до неї. Позитивні герої змальовані виразниками народного руху, його вічного прагнення до краси і добра. Великою мірою всі ці питання проектуються на долю Данила Бондаренка. На ньому автор стверджує красу людини-творця. Він не тільки вміє бачити красу, але й мріє її примножувати. Червоною ниткою через весь твір проходить гуманізм людини-творця. Данилові так хотілося пожити недаремно поміж людей, а для людей. Впізнавши що таке добро він намагався його творити, от аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людину, тому Мирославі він говорить, наскрізь повинен брати гору практицизм. Особливо той, що висотує з нас душевність і все одно на кожній роботі ми повинні думати про крила, бо інакше сіреньким осіннім туманцем стане наше життя. Таким же гуманізмом наділені Сагайдак і Мусульбас, посилаючи Данила головою колгоспу він каже – «от земля і люди будуть тобі новою школою, серце в тебе добре, хай труднощі не підведуть його, хай недалекі людці не оздоблять його.

2. Олександр Олесь. В 4 роки навчився читати, в 9 років написав перший вірш. В 1893-му році закінчує початкову школу і навчається у 2-классному училищі, а потім Харківський ветеринарний інститут. Одночасно працював у земстві статистом. Випускає журнал «Помста». Захоплюється читанням літератури. Співробітничає в журналі «Українська хата», а потім редагує літературно- науковий вісник. Мистецтво слова вважав засобом боротьби. В 1893 побував у Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському, де зустрівся з усіма письменниками України. Революцію 1905 року зустрів із співчуттям. Виходять збірки його лірики: « З журбою радість обнялась» (1907). В 1912 році виїжджав за кордон. Виходять: «Поезії. Книга друга», «Поезії. Книга третя», «Драматичні спогади. Книга четверта», «Поезії. Книга п’ята». Більше ста його творів покладено на музику. Але кровопролиття революції повело його за кордон. Живе в Будапешті, Австрії, Чехо-Словаччині і остаточно поселяється в Празі. Виходять ще збірки його лірики: «Чужиною», «Кому повім печаль мою?», «Перезва?». Писав віршовані казки. В червні 1944 року поїхав на річку Сазава, щоб відпочити, але там взнає, що в німецькому фашистському концтаборі закатували його сина Олега Ольжича. Він біг до поїзда, йому стало погано і його відправили в лікарню. 22 липня 1944 року він помер. Похований на Празькому цвинтарі Ольшани.

«Чари ночі»

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Білет 26

1. Микола Воронний – поет, театрознавець, перекладач, режисер. В юності захоплювався читанням зарубіжної літератури. Зближується з народниками. Організовує «Українську громаду». За це його виключили з 7-го класу училища із забороною поступати у ВУЗн. Але він мріє про вищу освіту, тому їде за кордон в Софію, де працював Михайло Драгоманов. Але по дорозі взнає, що Драгоманов помер, тому їде до Відня і поступає там в університет. Згодом переводиться до Львівського університету. Тут зближується з Іваном Франком. Співробітничає в його журналі «Життє і слово». Разом з тим стає режисером і актором Львівського театру «Руська бесіда». Переписується з Марком Кропивницьким. Переїжджає до Києва і працює в їх театрі. Але з 1901 року залишає сцену і працює в різних установах Києва. Він не сприйняв Жовтневу революцію і громадянську війну, їх кровопролиття. Тому в 1920 емігрує за кордон. Але його тягне Батьківщина і в 1926 році повертається. Працює педагогом, але над ним згущаються чорні хмари сталінщини. Його виселили з Києва, а в 1934 році – засудили в концтабір на 3 роки і відправили в Казахстан. Заарештували і розстріляли його сина Марка. В 1938 році його розстріляли. У нього вийшов «Альманах з-над хмар і долин» в 1903 році. Збірки лірики: «Ліричні поезії», «В сяйві мрій», «За Україну», «Поезії». Вірші: «Легенда», «Іван Франко», «Серце музики», «До моря», «Горе переможеним», «Ти не любиш мене», «Старим патріотам», «Хмари», «Соловейко», «Козацька балада», «Євшан – зілля».

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,

Не забули тебе, неньку,

Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе

Кобзарі - гудці народні,

Що співали-віщували

Заповіти благородні,

А проте тієї сили,

Духу, що зрива на ноги,

В нас нема, і манівцями

Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить, -

Шлях у край свій повороту?!

2. Михайло Стельмах «Чотири броди» - лебедина пісня Стельмаха. Жанр твору – «поезія епосу». Злободенність проблематики твору, назва твору та її метафоричність. Михайла Стельмаха називають гордість української літератури, тому що він володіє виразно індивідуальним творчим стилем. Його мистецький почерк не сплутає інших прозаїків. Стельмах працює в ліро-романтичному ключі, його твори густонаселені фольклорними елементами, а художнє мовлення відзначається по-справжньому яскраво матеріалістичністю. Вийшов роман в 1979 році, автор працював над ним понад 13 років, в ньому йдеться про українське село, про його людей в складний час довоєнної перебудови і в роки війни, це твір про добро і зло. Про добро, яке повинно стати визначальним у житті, у стосунках між людських, і про зло, яке виплоджує недовіру і зрадництво, про силу і красу кохання, і про егоїстичну обмеженість, про землю і любов до неї, до праці на цій, про хліб, що росте на цій землі, і є вінцем трудових зусиль людини. Мало хто з сучасних письменників знає так життя свого трудового народу, як Михайло Стельмах. Проникнення в найголовніші глибини народної душі, відображення найтонших нюансів, думок і почувань, дух фольклорної поетики, весь авторський спосіб світосприймання, ось та основа на якій вростало і вже визнане і апробоване часом мистецтво автора. Твір написано на конкретному матеріалі (укр..село), але в ньому порушуються загальні людські проблеми, в ньому, в ньому тонко поєднуються: історичне і сучасне, інтелектуальне і емоційне. Твір насичений образами і метафорам, які не часто зустрічаються в поезії, це видно вже із зачину твору – «За татарським бродом коні топчуть яру руну і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць». За цю поетичність рецензенти називають по-різному, то думою, по піснею, але найбільш вдале визначення І.Кравченка – «поезія епосу». Часто у твору звучить народна пісня, яка органічно вплітається в текст, і є ніби продовженням авторського слова, чи слова персонажів. Фольклорно-символічна і назва твору – це броди, якими має пройти за своє життя людина – «Долі людські, як броди, які треба пройти гідно – це блакитний, як досвіт, дитинства, потім наче сон, - хмільний брід кохання, далі – безмірної роботи і турботи, а зрештою – онуків і прощання». Сагайдак говорить – «Мій дід, бувало, казав: Чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються». Твір започаткований життям і борнею гарних людей, які діють як моліт, тому основним героєм твору є укр..народ. Його представники, це ті хто уособлюють в собі кращі, позитивні, людські риси – це Бондаренко Данило (вчитель, а потім голова колгоспу), Мусульбас (секретар райкому), Сагайдак (воєнний командир), вчитель Діденко, Чигирин, Оксана (двоюрідна сестра Данила), її чоловік Ярослав Хоролець, Стах, сім’я Гримичів, агроном Мирослава і т.д. А з іншого боку негативні персонажі: Семен Магазаник, його син Стьопочка, прокурор Ступач, Безбородько, Рогиня і т.д. Основна лінія конфлікту проходить через діаметрально протилежне розуміння цими таборам глобальних підвалин нашого життя: довіра до людини і жорстока підозримість, любов до Батьківщини і зрада її, гуманістична в своїй основі філософія землі, і споживацьке ставлення до неї. Позитивні герої змальовані виразниками народного руху, його вічного прагнення до краси і добра. Великою мірою всі ці питання проектуються на долю Данила Бондаренка. На ньому автор стверджує красу людини-творця. Він не тільки вміє бачити красу, але й мріє її примножувати. Червоною ниткою через весь твір проходить гуманізм людини-творця. Данилові так хотілося пожити недаремно поміж людей, а для людей. Впізнавши що таке добро він намагався його творити, от аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людину, тому Мирославі він говорить, наскрізь повинен брати гору практицизм. Особливо той, що висотує з нас душевність і все одно на кожній роботі ми повинні думати про крила, бо інакше сіреньким осіннім туманцем стане наше життя. Таким же гуманізмом наділені Сагайдак і Мусульбас, посилаючи Данила головою колгоспу він каже – «от земля і люди будуть тобі новою школою, серце в тебе добре, хай труднощі не підведуть його, хай недалекі людці не оздоблять його.

Білет 27

1. Володимир Самійленко – поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач. У своїх творах писав про горе простих людей. Вірші: «Ридання душі», «Зорі», «Сумна наша пісня». У його творах звучить проблема ролі митця в суспільстві у віршах: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія», «Поетові». Інтимна і пейзажна лірика у нього в циклах: «Весна», «Сонети», «Вечірня пісня». Про українську мову вірш: «Діамант дорогий на дорозі лежав». Гумор і сатира: «На печі», «Як то весело жить на Вкраїні», «Мудрий кравець», «Не вдячний кінь», «Дума-цяця». Драматичні комедії: «Дядькова хвороба», «Чураївка».

«Вечірня година»

Тихесенький вечір

На землю спадає,

І сонце сідає

В темнесенький гай.

Ой сонечко ясне,

Невже ти втомилось,

Чи ти розгнівилось?

Іще не лягай!

Світи ще годину,

Бо рано ще спати,

Милуй нас, як мати,

Теплом обгортай!

Ой сонечко ясне,

Невже ти втомилось,

Чи ти розгнівилось?

Іще не лягай!

Без тебе так страшно

І темно надворі,

Хоч місяць і зорі

Освітять наш край.

Ой сонечко ясне,

Невже ти втомилось,

Чи ти розгнівилось?

Іще не лягай!

Не слухає сонце,

За гору сідає

І нам посилає

На всю ніч - прощай!

Ой сонечко ясне,

Невже ти втомилось,

Чи ти розгнівилось?

Іще не лягай!

2. Роман Іваничук (Сучасна українська література. Це література від 60 років. Історична тема.) – відомий український прозаїк який в основному в жанрі історичного роману. За ці твори він удостоєний Шевченківської премії, це його трилогія край битого шляху роман «Червоне вино» і «Манускрипт з вулиці руської», «Орда», «Журавлиний крик». Роман «Орда» - вийшов у 1992 році він складається з трьох частин: «Армагедон», «Серед карликів» і «Дорога до храму». В основу твору покладені події боротьби Івана Мазепи, проти загарбницької політки Петра 1 і Полтавська битва 1709 року. В першій частині автор розповідає про те, як війська Петра 1 під керівництвом Меншикова увірвався в кріпость Батурин (Гетьманська столиця) і вчинили звірячу розправу з мирним населенням. Їм допоміг зрадник «Ніс» - полковник, який провів їх в Батурин підземним ходом, понад 8000 людей мирних було знищено, закатовано з новонароджених та старих. Коли вивели священика Єпіфанія, щоб проклясти чучело Мазепи, то він побачивши цю страшну картину збожеволів і весь час шепотів слово «Армагедон».Божий суд – Єпіфанія посилають до Мазепи. Він іде Україною і бачить страшний розор, фактично руїну, якою стала Україна після нападу орди Петра 1. Мотив Орди в Іваничука звучав, ще в повісті «Мальви», але там буда орда з півдня – татарська орда, а тут орда з півночі – російська, багатовимірна, багатолика вона як айсберг, це орда це не тільки незліченні царські урядники, що порядкують в українських селах і містах. Не тільки введені туди окупаційні війська, не тільки страхітливі карлики. Це тільки верхівка айсберга, а невидима частина поселилася в людських душах ставши страхом, сум’яттям, духовною понілою, це метафора орди розростається поступово до масштабів тотальної пагуби нашого народу і держави. Єпіфіній розказує людям про те, що сталося, але вони не хочуть його слухати. Він попадає до карликів, яких він потім потопив, але його цікавить мета цих істот і вони від подівають: в ім’я рівності і братерства ми хочемо зрівняти світ по своєму зросту. Єпіфаній запитує: чи можна вас позбутися. І вони відповідають: не можна, куди ми увійдемо – звідти ми більше не вийдемо, у вашій малоросії ми залишимось навіть тоді коли вона проголосить декларацію про свою незалежність. Ми ввійдемо ордою у душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку і возити нас на своїх спинах, ми – як воші в кожусі: коли хочеш нас позбутися, спали кожух. Третя частина. По дорозі він зустрічає козака Мамая. Обидва вони шукають дорогу до храму, але йдуть різними шляхами, Мамай готовий шаблею прорубати цю дорогу, винищити не тільки ворогів, але й одноплемінників, які стали карликами, тобто через гори трупів. Для Єпіфанія це дорога через покуту всіх. Єпіфаній хоче стати зрячим провідником поміж тисяч сліпих, яким не дано бачити цього храму (незалежність). Отже, у кожного з них своя дорога до храму, але храм в них один, тому Єпіфаній наказує Мамая (-скачи козаче до Пилипа Орилка і повертайся в Україну із Запорожцями, коли настане пора.) «А я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння, бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусимо кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не зможе» – мисель і дух. «Журавлиний крик» - вийшов роман у 1989 рокі. Твір написаний у формі хронічки другої половини 18ст. Він охоплює історичні події на Україні в Росії і Західній Європі. Це і селянська війна під проводом Пугачова і російсько-турецькі війни за участю запорізьких козаків і Коліївщина і зруйнування царизмом Запорізької Січі та ув’язнення останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського у соловецькій тюрмі. Розповідь ведеться від головного героя, філософа і борця за соціальну справедливість Павла Любинського. На початку твору ми зустрічаємося з кошовим отаманом Калнишевським. «Дідуган важко підвівся, він був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогий Запорізький жупан, брезнула о край стола шабля в обсипаних коштовними каменями піхвах, - козак, видно, належав до старшої старшини, обвітрене обличчя зібралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливій гримасі, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й показав поволі, дошукуючи французьких слів: « Якшо козаки стануть колись легендою, то у французів вона завжди буде пов’язаною з Данкером, під яким Богдан Хмельницький, допоміг урятувати Францію від Іспанців, більше ста років тому». В 1762 році сталось дві важливі події в Росії трон дістався цариці Катерині, а на Запорізькій Січі кошовим отаманом вибрали Петра Калнишевського. Від цих подій люди чекали важливих змін, але не так сталося, як гадалося. Джура Калнишевського лебединого віку і журавлиного крику. Цариця Катерина розуміла небезпеку для Росії від Запорізької Січі, тому вона обманом перехитрила Калнишевського, вона вимагає присяги від Запорізьких козаків Російській цариці і Калнишевський, заставляє козаків прийняти цю присягу, хоч козаки не хотіли цього. Отаман відчув враз, як важко йому заслужити довір’я у козаків зрозумів: як не потопче він зараз перед народом Катеринчиного листа, то козацтво потопче свою віру в нього, а може і його самого, та кров людську не увіллєш назад у жили, всякає вона в землю, навіть пирію не ростить, будь слухняний, заслужиш ласки в матінки цариці і аж тепер відчув, якою важкою стала булава, такою важкою, що й підняти її не сила». Цариця приспала пильність Калнишевського, тоді викликає його і полковник у Петербург і там заарештувала їх, а сама тим часом вислала велике військо на Запорізьку Січ. Обезглавлені козаки розбилися хто куди і російське військо очолене зрадником розгромило Запорізьку Січ. А Калнишевського вона відправила в тюрму на Соловки, де він пробув у селі 25 років, осліп, його тільки двічі на рік на поверхню, до церкви на Різдво і Пасху. Наступний цар Олександр 1, об’їжджав всі тюрми і не повірив, що Калнишевський живий: скільки тобі нині років?- 110 царю, лебединий мій вік. Олександр відпускає його на волю. «Воле… десятками літ вимріяна воля.». Він може повернутися до свого народу, а який він той народ нині, адже не бачив його чверть століття, може добре йому? Може звик до неволі? І не потрібна йому пам’ять про мене? А може ярмо, яке я колись привітав хлібом з сіллю прогуляно до постаті: озлоблені невільні люди закидають мене камінням? А коли ні, то чи подобає колишньому отаману війська Низового ходити жебруючи поміж колишніми запоріжцями? Ні не можна мені повертатись на Україну. І він залишився жити при монастирі. Через два роки на Соловки прибула нова партія в’язнів. Калнишевський запитав: чи є хтось з України? – Є діду відказав молодий голос. Адже не помер народ, то й має силу, відвагу постачати тюрмам в’язнів. – Звідки ти нещасливцю? Спитав Калнишевський. – Нещасливий той, хто боїться страждати за Батьківщину, почув той самий молодий голос, з Полтавщини я, пане кошовий отаман. –Пам’ятають, пам’ятають! – схлипнув Калнишевський, і костур випар з його рук. І помирає.

Білет 28

1. Григорій Михайлович Тютюнник прожив коротке життя, він як метеор з’явився на літературному обрії і погас, але світло його доходить до нас через талановиті твори. За роман «Вир» він був удостоєний Шевченківської премії. Народився 6 травня 1920 року в селі Шилівці на Полтавщині. Закінчив Зінківську середню школу і вступив до Харківського університету. Вже тоді починає літературну творчість, друкується в періодичних виданнях, але починається віна і він добровольцем іде на фронт. Двічі він попадає в полон до фашистів і тікає. Перший раз партизанить на Кіровоградщині, а вдруге аж в лісах Чехословаччини, там він був тяжко поранений і з осколком під серцем повертається в рідну Шилівку. Закінчує університет і вчителює у Львові і в Кам’янці-Бузькій і працює над своїми творами. Спочатку пише лірику, яка вийшла у збірці «Журавлині ключі», аж в 1963 році. Далі пише оповідання, видає збірку оповідань «З орані межі». У 1956 році виходить повість «Хмарка сонце не заступить», у 1947 році починає працювати над романом «Буг шумить», який вийшов в 1965 році. У 1956 році починає роботу над романом «Вир», твір був задуманий, як трилогія про довоєнне село і його перебудову в період Вітчизняної війни і післявоєнний період, але осколок під серцем почав прорізати до серця і його поклали на операційний стіл 29 серпня 1961 року, він помирає. Тому роман не закінчений, написав тільки дві частини. Темою першої частини є зображення труднощів перебудови укр.. села в довоєнний період. Темою другої частини є зображення боротьби укр.. селян з фашистами в період війни. Назва роману має пряме і переносне значення. Події відбуваються в Полтавському селі «Троянівці» біля якого протікала річка «Ташань» на якій був водяний вир, в якому втопився старий Інокентій Гамалія і чуть не втопився Тимко Вихор, якого порятував Джмелик, але автор має на увазі і переносне значення «Вир» вітчизняної війни, в який автор кидає своїх героїв де вони проходять іспит на чесність, людяність, порядність. В центрі твору, образ голови колгоспу – Оксен Гамалія, який врізається в пам’ять своєю великою людяністю. В юності він був шибайголовою і до тих пір поки в сусідньому селі такий як він Устим пробив йому голову. Хутірська дівчина Олена знайшла його непритомним на польовій дорозі і врятувала. Оксен одружився з нею (проти волі батьків), створив прекрасну сім’ю, став добрим господарем, він любить людей, заступається за них, тому селяни обирають його головою, не легким було його головування, але він дуже багато працює, забуваючи інколи про свою сім’ю, а коли починається війна, то він евакуює колгоспне майно, а сам організовує партизанський загін «Іскра», який наводив жах на фашистів. Фашисти організували великий каральний загін, оточили їх і знищили (розстріляли), останнім навіть загинув Оксен, навіть коли підійшли до нього (мертвого), то пістолет його ще раз вистрілив. За сина фашисти вирішили розстріляти батька, вивели його на річку, щоб не загинути від рук фашиста він сам кинувся у вир і потонув. Прямою протилежністю йому є образ Гната Реви, який є породженням культів шини, він ненавидить селян і стилем його управління є грубе слово, лайка, окрик, а коли люди кажуть йому, що він порушує закон, то він говорить, я тут закон, я тут Конституція, жорстоко поступає із селянами. Він навіть заради кар’єри відмовився від свого батька, який був паламарем в церкві. А коли починається війна то він не захотів іти в партизанський загін, а залишив свою сім’ю на призволяще, а сам пристав до невеликого загону капітана, які відступили болотами, лісами і займалися мародерством (крали). Важливу роль у твору відіграє Валентин Дорош, якого прислали на допомогу Оксену парторгом, це колишній офіцер, який брав участь у Фінській війні, був тяжко контужений і тому дуже виснажений. Коли Оксен вперше побачив то запитав: Що він може зробити в колгоспі? Але Валентин був людиною великої сили волі. Він поставив на місце Гната Реву і навів порядок в колгоспі, починається війна і його забирають на фронт. Знищив Джмеликів. І далі дорога його зникає. Найяскравіше виражений образ молодшого хлопця Тимка Вихора, який нагадував Оксена в юності, але він дуже тонка, емоційна, лірична натура. Він закохався в дівчину Орисю. Викрав її, вони одружилися, жили в якоїсь бабусі. Любить землю, працює на ній. Коли починається війна, його відправляють в штрафбат. Цю несправедливість він сприймає дуже боляче і нарешті тікає на передову. Саме він знищує фашистське кулеметне гніздо, яке не допускало пройти вперед дорогою, був поранений і бачимо, що його виносять з поля бою і командир чіпляє йому на шинель медаль за відвагу.

2. Богдан Сильвестрович Лепкий – прозаїк, поет, учений, критик, перекладач, історик літератури, педагог і громадський діяч. Після закінчення Бережанської гімназії з’являються перші його вірші. Пише і новели. Поетичні збірки: « Стрічки», «Листки падуть», «Осінь», «На чужині», «Княжна горя», «З глибини душі», «Кидано слова». В 1899 емігрує в Польщу і працює професором Краківського університету. Виходить ряд збірок оповідань: «З села», «З життя», «Щаслива година», «На послухання», «У глухім куті». Виходять історичні повісті: «Вадим», «Сотниківка», «Крутіж», «Під тихий вечір», і роман «Мазепа» з 5-ти книг: «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «Від Полтави», «Від Полтави до Бендер». В 1910 році народилася його пісня «Чуєш брате мій».

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Кличуть: кру-кру-кру,

На чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру,

Крилоньки зітру,

Кру-кру-кру.

Мерехтить в очах

Безконечний шлях,

Гине, гине в темній мряці

Слід по журавлях.

Кличуть: кру-кру-кру,

На чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру,

Крилоньки зітру,

Кру-кру-кру...

Колисав мою колиску

Вітер рідного Поділля

І зливав на сонні вії

Степового запах зілля.

Колисав мою колиску

Звук підгірської трембіти,

Що від неї зорі меркнуть

І росою плачуть квіти.

Колисав мою колиску

Голос недалеких дзвонів,

І веселий спів весільний,

І сумний плач похоронів.

Колисав мою колиску

Крик неволеного люду

І — так в серце вколисався,

Що до смерті не забуду