12. Специфіка репрезентації американської мрії в ранньому романтизмі (Ірвінг, Купер).

Специфіку репрезентації раннього романтизму ми можемо побачити розглянувши особливості творчості таких письменників як Ірвінг та Купер.

Своєрідність новелістики Ірвінга визначена такими особливостями:

• сюжетність поєднана з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовнішності, місця дії, авторськими міркуваннями;

• динамізм розгортання подій розпочинався десь із середини оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць часто розтягнута майже на половину всього твору;

• деталі й подробиці життя, побуту змальовані цілком реалістично, а описи природи - часто яскраво романтично;

• порушення звичного плину життя подіями і постатями фантастичними, казковими, чому автор давав логічне;

• поєднання елементів давньої європейської і молодої національної культур;

• схильність до іронії, гіперболи, гумору й лірично-ностальгічних настроїв.

Особливості творчості Ф.Купера - романіста:

• напружено-драматичний, стрімкий характер оповіді;

• авантюрна інтрига;

• наявність елементів сентименталізму та мелодраматизму;

• схильність до надто докладних і чуттєво забарвлених описів архітектури, побуту, одягу, звичаїв;

• контрастні за своїми людськими якостями, переконаннями, вчинками, почуттями герої; уславлення відваги і розуму вільної і дієвої природної людини;

• новизна тематики, образів, мотивів;

• наявність своєрідних американських рис, введення місцевого колориту;

• розгорнуті поетичні картини природи.

Друга категорія:

10. Теорія та практика естетизму в літературній спадщині о. Вайльда.

Найбільш органічним втіленням О. В. є його казки («рибалка та його дума», «молодий король», «велетень-егоїст» тощо). Важлива риса – потяг до декоративного мистецтва. Детальний опис зовнішності, інтр’єру, коштовностей, прикрас, дерев, квітів, палаців. Все це екстраординарне, вишукане. У системі метафор, епітетів і порівнянь панують мінерали та квіти. О. В. називали «мінералогом і ботаніком», але сам себе він називав «ювеліром і квіткарем». Він вважав, що мистецтво вище за природу і не можна іі наслідувати. Навпаки, природа повинна наслідувати мистецтво. Існує гармонія між естетизмом та його художніми методами. Немає глибокого аналізу суспільно-соц. проблем його часу в казках. В них присутня контрастність. О. В. прагнув викрити надто практичний інтерес до краси. Парадоксально суперечив сам собі, коли мова йшла про красу. Чуковський казав про нього так :«вимагає щиросердного мистецтва». О. В. був прихильником ідеї мистецтва про мистецтво. Він вважав, що мистецтво не засобом пізнання та перетворення дійсності, а воно пізнає лише красу, тобто саме себе. Ниття і мистецтво абсолютно несумісні.

Вершиною естетизму О. В. вважається «портрет доріана грея».

11. Життєвий та творчий шлях Гюго.

Віктор Гюго народився у 1802 р. в сім’ї вояка наполеонівської армії. Батько його в роки першої французької буржуазної революції був солдатом у лавах військ республіки, потім дослужився до генеральського чина, воюючи вже під знаменами Наполеона. Сім’я воїна поділяла його похідне життя, але це життя ставало все тяжчим і небезпечнішим. Мати Гюго з трьома маленькими синами поселилась у Парижі. Діти почали навчатися. В роки наполеонівських воєн хлопчики з матір’ю два рази приїздили до батька. Один раз - в Італію, другий раз - в 1811р. - в Іспанію, яка назавжди запам’яталась Віктору Гюго своїми старовинними соборами, гарячим небом, гробницями героїв. Мати, під впливом якої формувались погляди Віктора Гюго, ненавиділа узурпатора Франції Наполеона, що вів безперервні війни, мріяла не про республіку, а про відновлення монархії, яка, на її думку, повинна була принести країні мир і спокій. Ще в дитинстві Віктор почав складати вірші і тоді по-своєму намагався відгукнутися в них на події сучасності. Одна із ранніх од - відгук на битву при Ватерлоо, останню битву Наполеона. З роками літературна творчість перетворилась у Гюго в пристрасть, необхідність, справу всього життя.

У 1819-1820 рр. Віктор Гюго разом з братами редагував журнал “Літературний консерватор”. Він друкував у цьому журналі свої оди, елегії, епіграми, сатири і критичні статті під різними псевдонімами. Проіснувавши рік, журнал закрився, і вісімнадцятирічний літератор залишився без роботи. Прийшов важкий час у його житті. Мати померла; батько, який не схвалював рішення сина стати письменником, відмовив у матеріальній підтримці.

У 1822 р. вийшла в світ перша книга Гюго - «Оди й різні вірші». Вона потрапила до короля Людовика XVIII, якому сподобалась монархічна ода “На смерть герцога Беррійського”, і він призначив молодому поету невелику пенсію. Під впливом європейського романтизму Гюго створює свої ранні романи - “Ган Ісландський”(1823), «Бюг Жаргаль». У передмові до власної драми «Кромвель» (1827) Гюго викладає маніфест демократично настроєних романтиків. Автор кидає широкий погляд на історію людства і намагається встановити зв’язок літератури з розвитком суспільства. Генієм літератури нового часу Гюго проголошує Шекспіра, провідним жанром - драму, а головні естетичні принципи нового мистецтва вбачає у виявленні контрастних начал в житті і душі людини. Звідси протиставлення великого і ницого, прекрасного і потворного в творах письменника. Особливу роль у новому мистецтві Гюго надає гротеску - рельєфному зображенню смішного і почварливого. “Гротеск вносить в трагедію то сміх, то жах”, - пише митець. Гюго вимагає реформи літературної мови: “Мова не може зупинятися в розвитку. Людський геній завжди рухається вперед, а разом з ним змінюється і мова. Французька мова XIX ст. не може залишатись французькою мовою XVIII ст.”Заповітами нового мистецтва називала передмову до “Кром-веля” романтична молодь, що оточувала письменника. Як би не змінювалися погляди та симпатії Гюго протягом його життя, він ніколи не зраджував себе, залишаючись гуманістом, захисником бідарів і пригноблених. Він належав до ліберального напряму романтизму, який дістав у Франції широкий і могутній розвиток (Р.Шатобріан, Ж.Санд і ін.). Методом романтизму написані такі твори Гюго, як драми “Маріон Делорм”, “Ернакі”, “Король бавиться”, “Марія Тюдор”, “Рюї Блаз”, романи “Собор Паризької богоматері”, “Знедолені”, “Трудівники моря”, “Людина, що сміється”, “Дев’яносто третій рік”.

Роман “Собор Паризької богоматері” (1831) створювався в умовах піднесення руху народних мас під впливом революції 1830 р. Епоха французького середньовіччя, до якої звернувся Гюго в своєму творі, нагадувала бурхливими антифеодальними виступами простолюду сучасні йому події. У романі зображено Париж XV ст. Галасливим натовпом проходять перед читачем представники різноманітних верств суспільства - від злидарів до короля Людовіка.

  Правдиво описано французьку столицю та її мешканців, площі й палаци, нетрі й околиці. Проте Гюго, як романтик, вишукує в минулому не стільки реальні факти і реальних людей, скільки матеріал, що вражає уяву незвичайністю сюжетних ситуацій, оригінальністю характерів. Головні герої роману - Есмеральда, юна вулична танцівниця, і Квазімодо, нещасна, всіма зневажена потвора, дзвонар собору.

Архідиякон собору Клод Фролло втілює в собі найпотворніші людські вади. Він запалився до Есмеральди егоїстичним плотським почуттям і чинить підлість: віддає до рук катів ні в чому не винну дівчину. Суворий фанатик, він присвятив себе вивченню науки,- але середньовічні науки були тісно пов’язані з містикою і марновірством. Людина неабиякого розуму, Фролло скоро відчув безсилля цієї премудрості, але релігійні забобони не дозволяли йому вийти за її межі. Він відчував жах «служителя вівтаря” перед будь-яким нововведенням, надто книгодрукуванням. Клод Фролло фальшиво придушував у собі людські бажання, але не міг побороти спокуси, яку викликала у нього дівчина-циганка. Фанатичний ченець став диким, жорстоким, цинічним у своїй пристрасті до Есмеральди. Поряд з образом Клода Фролло художньо правдиво відтворено образ капітана Феба де Шатопера, красеня-офіцера, якого покохала Есмеральда. Красива зовнішність і мундир прикривали пустоту, легковажність і внутрішнє нікчемство цього молодого дворянина.

 Передаючи істотні риси епохи, В.Гюго разом з тим не завжди дотримувався достовірності в зображенні минулого. В центрі роману - образ Есмеральди. Вона - втілення душевної краси і гуманності. Це романтичний образ, штучно привнесений автором в обстановку XV ст. В.Гюго дещо спрощено уявляв, що в світі постійно йде боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, не усвідомлюючи, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя. Гюго-романтик з особливою любов’ю підкреслює все яскраве, красиве, контрастне. Він створює раптові, хвилюючі ситуації (наприклад, зустріч Есмеральди з рідною матір’ю перед стратою). Романтичний образ Квазімодо: незвичайна його потворність, особливо за контрастом із Есмеральдою, але у потворному тілі виявляється чутливе серце; своїми душевними якостями ця проста, бідна людина, також за контрастом, протистоїть і Фебу, і Клоду Фролло.

Народ у романі Гюго не лише галасує і веселиться під час карнавалу, а й піднімає прапор повстання, протестуючи проти несправедливості та насилля.