Третя категорія

2. Естетичні погляди та специфіка їх художньої репрезентації у ліриці Вільяма Вордсворда.

Вільям Вордсворт (англ. William Wordsworth; *7 квітня 1770, Кокермаут, — *23 квітня 1850, Райдал-Маунт, поблизу Грасміра, Вестморленд) — англійський поет-романтик. Видатний представник «озерної школи».

Міста, навіть провінційного, у Вордсворта немає. Тільки у сонеті «До Лондона» він намалював Лондон, який, проте, нагадує у Вордсворта спокійну і сплячу садибу. У сонеті немає жодної характерної риси міста, не зважаючи на те, що він написав цей сонет, стоячи на Вестмінстерському мосту, в самому центрі Лондона.

Зате він відкрив, як говорять критики, природу англійцям, і його справедливо вважають кращим майстром пейзажу. Все, що Вордсворт зображав, дано на тлі природи: жебрак сидить на віддаленій скелі, кішка грає зів'ялим листям, глухий селянин лежить під сосною, тощо. Час він вимірює квітучими веснами, жнивним літом, рясною плодами осінню, холодними довгими зимами. Найтонші відтінки психіки він перекладає мовою природи. Такий недолік людського організму, як глухоту, Вордсворт зображає таким чином: для глухого «глибока гірська долина з дзвінкими струмками — мертва, він не чує її музики; літнім ранком його не будить урочистий хор птахів, його не радує гучне „ку-ку“ у шумному бору; не для нього співають і дзижчать в квітах бджоли. Коли сильні вітри гойдають широкі груди озера і воно співає, грає і гуркоче тисячами вируючих хвиль, вітер пригинає до землі верхівок дерев і шумить в очереті — він не чує музики бурі, — він бачить лише німу картину. Він не чує скреготу плуга, що перевертає важкі грудки землі, він не чує дзвону коси і хрускоту трави, не чує шелестіння колосів, коли його серп підрізає стебла, не чує веселого шуму праці в жнивну пору» («Excursion Book»).

Вордсворт, будучи супротивником міської культури, не особливо тягнувся і до науки. Він пізнавав світ у безпосереднім спілкуванні з природою. «Дитина, приклавши до вуха раковину, чує гуркіт океану». «Природу пізнає не розум, а серце чуйне і сприймаюче. Природа — найбільший вчитель. Наука шукає далеку істину, а поет співає пісні сьогоднішнього дня».

У творчості Вордсворта є частка містики і обожнювання природи, є трохи моралізування і набожності, але все це втрачається в його глибоко ліричною і простою поезією. У творах Вордсворт знайшли місце і селянин, і солдат, що повернувся із служби, і коробейник, і селянські діти («A Noble Peasant»; «We are Seven»; «The idiot Boy», тощо).

Творчість Уїльяма Вордсворта припадає на епоху романтизму, другий (після Ренесансу) золотий вік англійської поезії, прославлений іменами Кольріджа, Сауті, Вальтера Скотта, Байрона, Шеллі, Кітса...

Для Вордсворта характерна особлива, тільки йому притаманна поетична інтонація, спокійна і вдумлива, особливе поєднання інтересу до конкретного, буденного враження з намаганням осмислити його приховану сутність, побачити у миттєвості вічне, зрозуміти його місце у світобудові, в загальній схемі буття. У Вордсворта є й особиста лірична тема, розроблена сміливо й оригінально, точніше, це три взаємопов’язані теми: природа його рідного Озерного краю, долі простих и бідних сільських мешканців і внутрішній світ поета, що живе на лоні природи і розмірковує над життям своїх сусідів і співгромадян. Для історії англійської поезії особливо важливо те, що Вордсворт є одним з найсміливіших реформаторів поетичної мови, який теоретично обґрунтував і втілив на практиці свої ідеї про необхідність зближення поетичної та звичайної, „розмовної” мови; тим самим він визначив нові шляхи та перспективи не лише романтикам, але й багатьом поколінням поетів аж до XX ст. Тому в феноменальній плеяді імен англійських романтиків ім’я Вордсворта виблискує як зірка першої величини. Уїльям Вордсворт (1770-1850) народився в містечку Кокермут на північному заході Англії, недалеко від шотландського кордону, в мальовничому краї скель та озер, який називають Озерним краєм (Lake District). Вордсворти належали до середнього класу. Батько Уїльяма був юристом, він служив повіреним великого місцевого землевласника лорда Лонсдейла й посідав ще кілька дрібних посад у місцевій адміністрації. Коли Уїльяму було вісім, померла його мати, і життя родини розпалося: батько відправив чотирьох синів до початкової школи в сусідній Хоксхед, а дочку Дороті – до діда й бабусі. Школу тримав випускник Кембриджа; викладання, особливо математики, було на високому рівні. Улюбленою розвагою хлопчика були прогулянки околицями, коли він відкривав для себе нові красоти рідного краю й часто розмовляв із зустрічними людьми: фермерами, рознощиками товарів, мандрівними жебраками. Ці неквапливі розмови помогли йому зрозуміти, що не лише сильні світу цього – ті, про кого розповідають підручники, але й прості люди мають кожний свою історію. Коли Уїльяму було тринадцять, помер, простудившись під час зимової подорожі, його батько. Він залишив дітям пристойний спадок, але, щоб отримати його, треба було довго судитися з лордом Лонсдейлом, і п’ятеро сиріт багато років залишалися у становищі бідних родичів. У 1787 р. Вордсворт поступив до Кембриджського університету, де вчився на стипендію для бідних студентів. Атмосфера Кембриджа тих років, де тон задавали багаті нащадки аристократичних родин, які марнували свій час у бучних бенкетах, охолодила інтерес Вордсворта до наук, навіть до улюбленої математики. На останніх канікулах 1790 р., замість готуватися до іспитів, він з приятелем-студентом вирушив у пішу мандрівку Альпами – побував у Франції, Швейцарії та північній Італії. У Франції юних мандрівників заполонив дух радісного очікування перемін, породжений взяттям Бастилії та початком Великої французької революції. Він відчувався навіть у віддалених селах. Результатом цих мандрів стала маленька книжечка віршів, яка вийшла трьома роками пізніше. Поки ж, повернувшись, Вордсворт склав екзамени й отримав диплом бакалавра, розчарувавши дядьків-опікунів посередніми успіхами в науках і туманними розмовами про своє поетичне покликання.