75.Діяльність радянської України в оон і світових спеціалізованих організаціях.

У 1945 р. Україна стала однією з держав-співзасновниць ООН, що було визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом та зміцнення миру в усьому світі. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, Міністр закордонних справ УРСР Д.Мануїльський головував у Першому комітеті, де були розроблені Преамбула та Глава 1 "Цілі та принципи" Статуту. Україна в числі перших підписала Статут і ввійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН.

Упродовж понад 60-річної історії членства в Організації Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту ООН, робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Разом з тим, діяльність Української РСР в ООН була значною мірою обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році.

76.Причини активізації суспільно-політичного життя в Україні після приходу до влади в Радянському Союзі м. Горбачова.

У квітні 1985 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому М.С. Горбачов повідомив про плани реформ, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Примітно, що спочатку мова не йшла про зміну економічних основ соціалізму і політичного ладу, не піддавалися сумніву соціалістичні орієнтири радянського суспільства. Говорилося лише про необхідність прискорити темпи просування по соціалістичному шляху на основі ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, активізації «людського фактора» і зміни порядку планування.

Цілі і завдання керівників «перебудови», способи їх досягнення постійно змінювалися і коректувалися. У перебудові можна виділити три великих етапи: 1) 1985-1986 рр..; 2) 1987-1988 рр..; 3) 1989-1991 рр..

Перший етап характеризується спробами великомасштабних адміністративних перетворень, не зачіпають економічних і політичних основ, спрямованих на «вдосконалення суспільства розвиненого соціалізму» і «прискорення соціально-економічного розвитку». Відразу після прийняття курсу прискорення почалися серйозні кадрові зміни у вищому ешелоні влади.

77.Вплив процесів «перебудови» на суспільно-політичне життя України у другій половині 80-х рр XX ст.

78.Причини зростання політичної активності українського суспільства у другій половині 80-х рр. XX ст Прийняття Закону України «Про мови» (1989 р.).

79.Наростання економічної кризи в Україні в 1985-1991 рр.

80.Криза однопартійної системи і початок формування багатопартійності в Україні.

Необхідною умовою становлення України як демократичної правової держави є багатопартійність. Утворення Руху як масової громадсько-політичної організації поклало край монополії КПУ на політичну діяльність.

Серед причин утворення багатопартійності можна виділити такі:

• зростання політичної активності народу;

• послаблення політичної та ідеологічної цензури;

• розвиток національної свідомості;

• ліквідація економічного монополізму держави;

• поява нових суспільних груп на базі нових форм власності.

Загалом багатопартійність стала реакцією суспільства на занепад однопартійної моделі розвитку політичної системи, пошуком шляхів виходу з політичної та ідеологічної кризи.

I етап формування багатопартійності в Україні (сер.1988 — березень 1990 рр.) виникнення опозиційних до КПРС рухів. Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народного фронту. Восени 1988 р. діяв ряд самостійних об'єднань: Народний Рух України за перебудову, Українська Гельсінська спілка, виділяється Демократична платформа в КПРС, утворюється перша формально задекларована партія — Українська національна партія.

II етап (травень 1990 — серпень 1991 рр.). Він характеризується створенням багатьох партій, серед яких виділяються центристські та радикальні. У Верховній Раді УРСР утворився демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створює парламентську опозицію - Народну Раду. Кількість політичних партій зростає до 20.

III етап (від серпня 1991 р.) розширення спектра багатопартійності, посилення розколів та дроблення політичних сил, утворення юридичної бази багатопартійності, періодичне перегрупування сил, утворення політичних блоків для боротьби за владу.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір до партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів.

Ліве крило утворюють партії, найпотужнішими з яких є:

Комуністична партія України;

Соціалістична партія України;

Селянська партія України;

Праве крило формують партії національного та націоналістичного спрямування:

Народний рух;

Українська республіканська партія;

Конгрес українських націоналістів;

Християнсько-демократична партія України;

Українська національна асамблея;

Демократична партія України;

Названі партії лівого і правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані у центральних керівних органах та на місцях.

Партії, що вважають себе центристськими, базують свою діяльність на ідеях соціал-демократії та лібералізму. Проте вони є найбільш слабкими в Україні. Серед них виділяються:

Партія зелених України;

Народно-демократична парті я;

Українське об'єднання "Громада";

Соціал-демократична партія України (об'єднана).

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій: до 1991 р. в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. - 27, на поч. 1998 р. - 52, в 2001 р. - понад 100.

2. Нечисельність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило 1%. усіх виборців. Останнім часом ця статистика змінилася. Най потужніша ліва партія - Комуністична у своїх лавах налічує 140 тис. а найвпливовіша права партія - Народний рух України - 55 тис. осіб, однак більшість партій залишаються малочисельними. Так, з 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч осіб (1998).

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. Їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї, інтегративною основою виступає, як правило, лідер чи група авторитетних людей (Ющенко, Чорновіл).

5. Локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій: націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації - у Східній.

7. Поява на політичній арені т.зв. "партії влади" (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

Наприкінці 90-х рр. багатопартійність в Україні була значною мірою формальною. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді чіткої структури (т.зв. парламентська більшість та опозиція). Чисельність політичних партій зростає швидше, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль в суспільстві. На сьогоднішній день процес формування багатопартійності в Україні триває.