3. Державне регулювання інфляції

Більшість сучасних економістів визнає, що повзуча інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і лише на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тоді інфляційні процеси призводять до погіршення економічного становища: знижуються обсяги виробництва, оскільки коливання та зростання цін роблять непевними перспективи його розвитку; відбувається перелив капіталу з виробництва в торгівлю та посередницькі операції, де швидший обіг капіталу та більший прибуток, а також легше ухилитися від сплати податків; внаслідок різкої зміни цін розширюється спекуляція; обмежуються кредитні операції; зменшуються фінансові ресурси держави.

Оскільки інфляція зумовлює перерозподіл національного доходу не на користь малозабезпечених верств суспільства, в ньому виникає соціальне напруження. Якщо номінальний дохід відстає від росту цін, інфляція знижує реальні доходи населення, а отже, і загальний рівень його життя. Особливо важкою інфляція є для осіб з фіксованими доходами: пенсіонерів, студентів, працівників бюджетної сфери. Крім того, інфляція знецінює заощадження громадян.

Розгортання інфляційних процесів призводить до такого загострення соціально-економічних суперечностей, що держава починає вживати заходів для подолання інфляції та стабілізації грошового обороту методами грошових реформ та регулювання інфляції.

Основна мета такого регулювання полягає в утриманні інфляції в розумних межах, не загрозливих для соціального та економічного життя суспільства.

Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи. Їхня ідея регульованої інфляції полягає в тому, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а отже, і виробництва товарів без підвищення цін.

Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси кейнсіанці вважали в умовах вільної конкуренції, коли не обмежується дія механізму ринкового ціноутворення, а підприємці під впливом додаткового попиту будуть зацікавлені у розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами; наявності на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили, які через збільшення попиту втягуються у сферу виробництва; вільної зміни позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його у разі випуску в обіг додаткової маси грошей та сприяє зростанню інвестицій та послабленню інфляційного тиску на товарних ринках.

Кейнсіанська теорія регульованої інфляції широко використовувалася на практиці у 50-60-х рр. ХХ ст. більшістю країн ринкової економіки. Проте вже з початку 1970-х років розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Тоді на практиці політика контрольованої інфляції змінилася антиінфляційною політикою.

Антиінфляційна політика проводиться за кількома напрямами – дефляційна політика (урегулювання попиту), політика доходів чи за одним і другим напрямом одночасно.

Варіанти антиінфляційної політики обумовлюються пріоритетами. Якщо країною ставиться завдання стримати економічне зростання, можлива реалізація дефляційної політики. Якщо метою є стимулювання економічного росту, то перевагу можна віддати політиці доходів. Коли кінцевою метою є стримання інфляції будь-якою ціною, паралельно можливо використовувати обидва методи антиінфляційної політики.

Дефляційна політика базується на обмеженні платоспроможного попиту через фіскально-бюджетний та грошово-кредитний механізми.

Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім невиробничого призначення, на субсидії підприємствам; використовується посилення податкового тиску на доходи та форсується випуск державних позик.

Важливими інструментами дефляційної політики є кредитна рестрикція (підвищення облікової ставки центробанку, регулювання процентних ставок за активними і пасивними операціями комерційних банків, збільшення норми обов’язкового резервування тощо) та пряме лімітування випуску готівки в обіг.

Дефляційна політика може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте її реалізація пов’язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам доводиться маневрувати, змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики – політика доходів – передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами.

Подібний контроль може зводитися до фіксації заробітної платні і цін на певному рівні (заморожування) або до встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Можливий також одночасний паралельний контроль за цінами і заробітною платою.

Такі заходи антиінфляційної політики використовувалися, зокрема, у Радянському Союзі. На Заході за соціальними мотивами вони застосовувалися рідко. До того ж досвід США, Великої Британії, скандинавських країн свідчить про обмеженість її результатів.

Взагалі антиінфляційна політика викликає зрозуміле несприйняття населенням, адже реалізація її заходів завдає удару по пенсіях, зарплатах, інших соціальних платежах, що вже й так стали об’єктом негативного впливу інфляції. Але слід пам’ятати, що соціальні стандарти мають відповідати реальним можливостям економіки країни. Якщо вони завищені, економіка неодмінно відреагує на це виникненням макроекономічних диспропорцій, що у кінцевому підсумку позначиться і на динаміці цін.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни та заробітну плату і спрямувала свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і стимулювання приватного підприємництва шляхом проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, ведення гнучкої податкової політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років ХХ ст. змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі повзучої.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений розвинутими країнами, дозволяє зробити низку важливих висновків, які мають велике значення для економічної теорії та практики:

- з контрольованої інфляція може легко перетворитися на неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких соціально-політичних наслідків. Тому більш надійною є чітко виражена антиінфляційна політика;

- антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для дії ринкового механізму та розвитку підприємництва. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включаючи заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах;

- антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які не одержали очікуваної фінансової підтримки з боку держави. Тому проведення такої політики вимагає значної мужності та політичної волі від її творців, а також певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економіки стабільними грошима.