Психологічна характеристика соціальної групи

Поняття "соціальна група" має давню традицію розробки і його застосування як в західній, так і у вітчизняній науках. От, наприклад, думка Д.Картрайта й А.Зандера, що вважають, що групу складає зібрання індивідів, що:

а) часто взаємодіють один з одним;

б) визначають (усвідомлюють) себе як члени однієї групи;

в) розділяють (приймають) спільні (єдині) норми;

г) беруть участь у єдиній системі розподілу ролей;

д) ідентифікують себе з тими самими об'єктами та ідеалами;

е) сприймають групу як джерело задоволення;

ж) знаходяться в кооперативній взаємозалежності;

з) відчувають себе як деяку єдність;

и) координують дії.

Якщо говорити про більш строге психологічне визначення групи, то це обмежена в розмірах спільнота, що виділяється із соціального цілого на основі певних ознак (характеру діяльності, соціальної або класової приналежності, структури, композиції, рівня розвитку і т.д.).

А.І. Донцов визначає соціальну групу як відносно стійку су­купність людей, яка історично пов'язана спільністю цінностей, цілей, засобів або умов соціальної життєдіяльності.

Спільна діяльність членів групи більшістю вітчизняних авторів розглядається як важ­ливий фактор функціонування і розвитку соціальної групи (Г.М.Андрєєва, В.В.Абрамєнкова, М.Н.Корнєв та ін.). Спільна діяльність, її характер та зміст визначають ті відносини, які виника­ють і розвиваються між членами групи на всіх рівнях.

Основними характеристиками спільної діяльності є:

- присутність її учасників в одному просторі і часі, що дає мож­ливість спілкуватись, обмінюватись діями, інформацією, відносинами;

- наявність єдиної цілі - передбачуваного результату, що відповідає загальним інтересам і сприяє реалізації потреб кожного з учасників групового процесу;

- розподіл функцій і ролей між учасниками спільної діяль­ності, який зумовлено характером самої діяльності і необхідністю цілеспрямованого управління її активністю.

Несоціальні групи визначаються як групи, що складаються з двох або більше лю­дей, які знаходяться в одному й тому ж місці, але не взаємодіють один з одним (Е.Аронсон).

Отже, основними ознаками групи є: спільна діяльність (її зміст та ха­рактер); цілі та задачі цієї діяльності; певний тип відносин між індивідами, які складаються на основі взаємодіяльності; прий­няті в групі норми та правила, які б відповідали цим відноси­нам; усвідомлення членами групи своєї належності до неї (почуття "ми"); наявність групових атрибутів (назва, символи, чис­ла), які засвідчують приналежність до групи; зовнішня та внутрішня організація, яка відповідає відміченим вище ознакам.

Ступінь розвитку групи визначається за наступними параметрами:

• Достатня психологічна спільність (згуртованість).

• Сформована структура.

• Чіткий розподіл обов'язків.

• Наявність визнаних лідерів

• Налагоджені ділові та особисті контакти.

Стратометрична концепція колективу (А.В.Петровський).

Як критерії розвитку групи в цій концепції обрані:

• рівень опосередкованості міжособистісних відносин у групі змістом спільної діяльності (ось „С” на малюнку);

• суспільна значущість спільної діяльності членів групи (ось „АВ” на мал.), тобто рівень позитивності („А+” на мал.) або негативності („В-” на мал.) цієї діяльності з погляду суспільного прогресу.

А

(+)

(-)

В

Фігура 2 Фігура 1

Фігура 3

С

Фігура 4 Фігура 5

Простір розвитку групи (за А.В. Петровським)

Виходячи з даних критеріїв, розвиток групи розглядається як рух у своєрідному континуумі (позитивному або негативному), полюсами якого є відповідно колектив (високі показники за обома критеріями) і корпорація (високий позитивний показник за першим і високий негативний показник за другим критерієм). У центральній точці розташовується так звана дифузійна група - спільність, у якій відсутня спільна діяльність, іншими словами, група з мінімальним рівнем психологічного розвитку. Проміжне положення між дифузійною групою і полюсами континуума займають відповідно просоціальна та асоціальна асоціації - групи з низьким рівнем опосередкування міжособистісних відносин спільною діяльністю.

Фігура 1: максимальний рівень опосередкованості міжособистісних відносин змістом спільної діяльності та максимальна соціальна цінність діяльності — колектив.

Фігура 2: високий рівень розвитку соціальних цінностей, але він в дуже слабкій мірі детермінує групові процеси (можливо, це тільки що створена група зі ще не сформованою спільною діяльністю). Тут успіх однієї людини не визначає успішності діяльності інших і невдача одного не впливає на результати іншого. Моральні цінності в такій групі функціонують, але вони не є цінностями цієї групи, бо не були створені в процесі спілкування і спільної праці, а привнесені із більш широкого соціального середовища. Це просоціальна асоціація (наприклад, дружня компанія студентів).

Фігура 3: повна відсутність спільної діяльності, або ж вона нейтральна по відношенню до суспільства і, у всякому разі, ніяк не впливає на міжособистісні відносини (яких може взагалі і не бути як таких) — це дифузійна група (наприклад, пасажири автобуса, хворі в лікарняній палаті; або зібрана з випадкових людей експериментальна група, якій пропонують незначущі в соціальному відношенні завдання).

Фігура 4: взаємовідносини людей фактично не опосередковуються спільною діяльністю; діяльність не має чіткої мети, але носить ярко виражений антисоціальний характер. Це асоціальна асоціація (наприклад, група підлітків-хуліганів).

Фігура 5: максимальний рівень опосередкованості міжособистісних відносин спільною діяльністю; діяльність чітко організована, але носить максимально антисоціальний, реакційний характер - це корпорація (наприклад, мафія).

Параметрична концепція розвитку групи (Л.І.Уманський).

В основі цієї концептуальної схеми лежить уявлення про соціально-психологічні параметри групи, що є своєрідними критеріями (ознаками) її розвитку як колективу. До числа таких параметрів, зокрема, відносяться:

• моральна спрямованість групи - інтегративна єдність її цілей, мотивів, ціннісних орієнтації;

• організаційна єдність групи;

• групова підготовленість до тієї або іншої сфери діяльності;

• психологічна єдність - інтелектуальна, емоційна, вольова, комунікативна, що характеризує відповідно процес міжособистісного пізнання і взаєморозуміння в групі, міжособистісні контакти емоційного характеру, стресостійкість і надійність групи в екстремальних ситуаціях.

В залежності від виразності кожного з параметрів, група розташовується за рівнем свого розвитку в континуумі, середину якого займає група-конгломерат, а полюса — колектив і антиколектив. Рух групи до позитивного полюса (колективу) пов’язаний з послідовним проходженням двох якісно нових стадій — кооперації та автономізації.

Отже, до елементарних параметрів групи належать: композиція (склад), структура групи, групові процеси, групові норми і цінності, система санкцій.

Композиція групи визначається в залежності від того, яка ре­альна група досліджується і які ставляться цілі в досліджені. Зна­чущі характеристики (стать, вік, професійні чи моральні якості) задаються дослідником.

Теж саме можна сказати відносно гру­пових структур. Виділяють горизонтальні структури (лідерсь­ка структура, структура статусів, структура комунікацій та ін.) та вертикальні структури (неофіційні відносини, офіційні відноси­ни, ділові та ін.).

Групові процеси характеризують групу в її динаміці. Групові процеси - це міжособистісні відносини з точки зору їх становлен­ня, змін, удосконалення, порушень. До них відносяться процеси роз­витку, згуртованості і нормативного тиску. Крім того, ряд групових явищ може існувати тільки в динаміці. До них відноситься процес прийняття групового рішення.

Система групо­вих очікувань (експектацій) - це певна сукупність уявлень про те, як повинен поводитись той або інший член групи в певній ситуації. Група че­рез систему певних зразків поведінки, які відповідають кожній ролі, контролює діяльність своїх членів. Від кожної ролі очікується виконання певних функцій.

В основі групових очікувань і уявлень про членів групи лежать групові норми і групові санкції. Групові норми - це уявлення про належні для даної групи способи поведінки, що вироблені членами групи в процесі їх життєдіяль­ності. Всі групові норми є соціальними нормами, тобто являють собою моделі, зраз­ки, еталони належної з точки зору суспільства в цілому і соціальних груп та їх членів поведінки. У всіх суспільствах існують норми відносно того, яка поведінка буде доречною для членів даного сус­пільства. Деякі з цих норм визначаються всіма членами суспільства (правові закони), інші варіюються від групи до групи (наприклад, неписані правила, що диктують членам групи, який одяг потрібно носити). Всі виявлення поведінки членів групи сприймаються, оцінюються, регламентуються у відповідності з соціальними нормами.

Для того, щоб стимулювати нормативну поведінку і знижувати імовірність появи ненормативності як масо­вого явища, в кожній групі створюється і діє система санкцій. Санкції - це механізм, завдяки якому група змушує свого члена дотримуватися норм. Санкції можуть бути двох типів: заохо­чувальні і каральні, тобто позитивні і негативні.

Кожна людина розкривається в групі через властиві їй якості та особливості, які вона змогла задіяти у здійснення сумісної діяльності. Через сприйняття цих якостей інші учасники створюють образ даного члена групи і далі - свою власну поведінку по відношенню до нього. Сам член групи, сприймаючи особливості ставлення до себе, створює влас­ний образ "Я в групі". В результаті він реалізує поведінку, яка надає йому певне місце, становище в групі - статус.

Статус особистості в групі: 1) деякий набір прав і можливостей, які людина отримує одночасно зі своєю служ­бовою посадою; 2) ха­рактеристика місця члена групи в системі емоційних переваг; 3) психологічна величина, яка має відношення до становища людини в різних структурних утворюваннях малої групи (не тільки емоційних); 4) сукупність об'єк­тивно властивих людині характеристик, що визначають сприйнят­тя її іншими членами групи, самосприйняття і, відповідно, її становище в системах групових відносин (Г.М. Андрєєва).

В інтеракціонізмі існує традиція розведення двох видів групо­вого статусу людини: конвенційного і особистісного.

На думку Т. Шибутані, соціальний (конвенційний) статус - це позиція людини в суспільстві: повага, якою вона користується, її престиж базуються на тому, до якої категорії вона належить і як оцінюється ця категорія в сис­темі соціальної стратифікації. Людина зберігає свій соціальний ста­тус, якщо вона живе у відповідності з конвенційними нормами, які управляють поведінкою людей цієї групи. Особистісний статус - це оцінка людини "в якості людської істоти", яку вона отримує в своїй первинній групі. Збереження особистого статусу пов'язано з такою поведінкою (дії, вчинки), яка допомагала б людині підтримувати її стосун­ки з іншими членами первинної групи, тобто відповідала б груповим експектаціям (очікуванням), була конгруентна (відповідна) його статусу. Для людини її особистий статус є великою індивідуальною цінністю.

Ще одна характеристи­ка індивіда в групі - це ''роль". Роль тісно пов'я­зана зі статусом, і в самому загальному визначенні вона є поведін­кою, яка соціально очікується від людини, що має певний статус.

У науковий оборот термін «роль» ввів в 20-30-і роки ХХ ст. Дж. Мід, але він не дав досить точного визначення цього поняття.

У той же час Р.Лінтон запропонував статусно-рольову концепцію, в рамках якої зв'язки індивіда з різними системами суспільства розкриваються через поняття «роль» і «статус». Широко відомо його визначення ролі як динамічного аспекту статусу. Статус, на думку Р.Лінтона, — це те місце, що індивід займає в даній системі. А поняття роль використовується їм для опису всієї суми культурних зразків поведінки, пов'язаних з певним статусом.

Роль, таким чином, включає установки, цінності і поведінку, що пропонуються суспільством для кожного, хто має певний статус. У зв'язку з тим, що роль являє собою зовнішню поведінку, вона є динамічним аспектом статусу, тобто тим, що індивід повинний зробити для виправдання статусу, який він займає.

Американські соціальні психологи М. Дойч і Р. Краус виділяють наступні аспекти визначення поняття «соціальна роль»:

1). Роль як існуюча в суспільстві система очікувань щодо поведінки індивіда, який займає певне положення, у його взаємодії з іншими індивідами.

2). Роль як система специфічних очікувань стосовно себе індивіда, що займає певне положення, тобто як він уявляє модель своєї власної поведінки у взаємодії з іншими індивідами.

3). Роль як відкрита для візуального спостереження поведінка індивіда, що займає певне положення.

Іншими словами, у першому випадку мова йде про уявлення інших людей стосовно того, як повинен поводитися індивід, що займає певне положення або позицію, в другому — про його власне уявлення, як він повинен поводитися в тій або іншій статусній позиції, і в третьому — про те, що спостерігається в реальній поведінці індивіда, який займає певну соціальну позицію.

Якщо людям відома соціальна роль якого-небудь індивіда в даний момент, то вони будуть пред'являти до його поведінки відповідні рольові очікування. Ці очікування можуть містити в собі цілком конкретні розпорядження (те, що людині необхідно робити обов'язково), певні заборони (те, чого людина не повинна робити) і ряд менш точно визначених очікувань (те, що людині варто було б робити в даній ролі). Коли поведінка індивіда, який виконує яку-небудь соціальну роль, відповідає очікуваному зразку, вона вважається успішною.

Успішність виконання ролі індивідом залежить від ряду факторів:

1) знання ролі (уявлення про правила та обов'язки, пов'язані з даною роллю);

2) значущість цієї ролі для людини, що її виконує;

3) вміння виконувати дану роль;

4) здатність рефлексувати свою рольову поведінку (тобто оцінювати її з точки зору інших людей).

Неуспішне виконання тієї або іншої ролі може викликати конфлікт.

Під рольовим конфліктом зазвичай розуміється ситуація, коли індивід, що має певний статус, зіштовхується з несумісними очікуваннями.

Розрізняють два типи рольових конфліктів: міжрольові та внутрішньорольові.

До міжрольових відносяться конфлікти, викликані тим, що людина одночасно змушена виконувати занадто багато ролей, тому вона не може виконувати всі ролі однаково якісно (відповідно до соціальних очікувань). Внутрішньорольовий конфлікт породжується, як правило, суперечливими вимогами, що висуваються до виконання однієї і тієї самої ролі з боку різних (значущих для індивіда) людей або різних соціальних груп.

Таким чином, якщо норми опису­ють, як потрібно поводитись всім членам групи, то ролі - це правила, яким повинні відповідати люди, що займають в групі певні по­зиції (мають певний статус).

Класифікація груп:

1) За розміром:

• великі,

• середні,

• малі,

• мікрогрупи.

2) За рівнем організованості:

• організовані,

• неорганізовані.

3) За суспільним статусом:

• формальні (офіційні),

• неформальні (неофіційні),

4) За способом утворення та цілями:

• лабораторні,

• природні.

5) За рівнем розвитку:

• слаборозвинені,

• високорозвинені,

• дифузні.

6) За значущістю:

• референтні (значущі),

• нереферентні,

• антиреферентні.

7) За рівнем безпосередності взаємовідносин:

• реальні,

• умовні (умовно-номінальні),

• первинні,

• вторинні.

8) За спрямованістю спільної діяльності та цілей:

• асоціація,

• корпорація,

• кооперація,

• колектив.

9) В залежності від розподілу прав та обов’язків між членами групи:

• паритетні,

• непаритетні.

Великі групи — це спільноти людей, що існують у масштабах суспільства (країни) і, на відміну від малих груп, засновані на різного типу соціальних зв'язках, що не передбачають обов'язкових особистих контактів між людьми. Впливають на особистість опосередковано: через політику, ідеологію, культуру. У великих групах, як правило, формуються соціальні норми поведінки, суспільні і культурні цінності, традиції, суспільна думка, масові настрої. До великих груп відносяться: класи, соціальні страти (прошарки), етноси (нація, народність), релігійні конфесії, партії і громадські організації, вікові, професійні групи і т.п.

Середні групи — це підприємства, організації, військові частини, територіальні спільноти (мешканці одного району, міста).

Малі групи — невеликі за складом (від 2-3 до 30-40 чоловік) спільноти, члени яких об'єднані єдиною метою своєї діяльності і знаходяться в безпосередньому особистому контакті (спілкуванні). До малих груп відносяться: родина, невеликий військовий підрозділ, трудовий колектив, навчальна група, сусідська спільнота, компанія друзів, спортивна команда і т.п.

Мікрогрупи — неформальні групи в середині малої групи.

Організовані групи — групи, що відрізняються чіткою структурою.

Неорганізовані групи — групи, що виникають спонтанно і не мають в середині себе строгих владних і комунікаційних відносин.

Дифузійні (дифузні) — випадкові групи, в яких люди об'єднані лише спільними емоціями і переживаннями (натовп «зівак»).

Формальні (офіційні) групи — групи, що мають офіційно задану ззовні структуру та цілі діяльності, існують лише в рамках офіційних організацій.

Неформальні (неофіційні) групи — групи, що утворюються на основі особистісних інтересів і уподобань.

Природні групи — складаються самі по собі, виходячи з потреб суспільства або членів групи.

Лабораторні — групи, створені експериментатором для проведення дослідження; існують тимчасово, тільки в лабораторії.

Слаборозвинені групи — групи, що знаходяться на початковому етапі свого існування.

Високорозвинені групи — групи, що давно створені, відрізняються єдністю цілей і спільних інтересів, високорозвиненою системою відносин, згуртованістю і т.д.

До високорозвинених груп відносять колективи.

Колектив — це високорозвинена група, що має такі характерні риси: суспільно-значуща діяльність, домінування суспільних інтересів над особистими, відносини будуються на взаємоповазі і довірі.

Основні ознаки колективу:

• По-перше, це об'єднання людей в ім'я досягнення певної соціально значущої, або соціально прийнятної мети.

• По-друге, це об'єднання носить добровільний характер, тобто під ним розуміється свідоме, активне формування міжособистісних відносин на основі спільної діяльності.

• По-третє, істотною ознакою колективу є його цілісність, а також те, що колектив виступає завжди як деяка система діяльності з відповідною організацією, розподілом функцій, певною структурою управління.

• По-четверте, колектив являє собою таку форму взаємовідносин між його членами, яка забезпечує принцип розвитку особистості разом з розвитком колективу.

Корпорація — група, що об'єднана лише внутрішніми цілями; прагне здійснити їх за будь-яку ціну (у тому числі і за рахунок інших груп); діяльність цієї групи шкідлива або мало корисна для суспільства, відносини мають індивідуалістичний характер, будуються на страху, недовірі та підозрілості.

Асоціація — (від лат. associatio - з'єднання) — група, у якій стосунки опосередковуються тільки особистісно-значущими цілями (група друзів, приятелів); або об'єднання людей на основі тимчасового збігу особистих епізодичних цілей (екскурсійна група, пасажири одного купе, гурток, клуб). Соціальні зв'язки, як правило, тут епізодичні і хиткі.

Кооперація — група, що відрізняється реально діючою організаційною структурою; міжособистісні відносини мають діловий характер, спрямовані досягненню певного результату при виконанні певної задачі у певному виді діяльності.

Паритетні групи – групи, де всі члени групи мають рівні права.

Непаритетні групи – групи, де існує чітка ієрархія прав і обов'язків.

Референтна група — група, цілі, прагнення і цінності якої розділяє дана людина, прагне бути причетною до неї, наслідувати форму поведінки та ін.

Нереферентні групи — групи чужі або байдужі для людини.

Антиреферентна група — група, яку людина не приймає, заперечує, уникає.

Реальні групи — групи, у яких люди постійно знаходяться в повсякденному житті і діяльності.

Умовні групи — групи, об'єднані за якоюсь спільною ознакою, наприклад за віком, статтю і т.д. Їх виділення необхідне в дослідницьких цілях для порівняння результатів, отриманих у реальних групах.

Первинні групи — групи, у яких здійснюється первинна взаємодія і безпосереднє спілкування між людьми.

Вторинні групи — групи, в яких немає безпосередніх контактів між усіма їх членами; взаємодію між ними підтримують в основному керівники. Наприклад, колектив школи є вторинною групою відносно колективів конкретних класів.

Суспільна свідомість і соціальна психіка.

Суспільна свідомість — це відображення в розумах людей стану їх соціального буття, суспільних та психологічних відносин; це результат матеріального, духовного і психологічного життя суспільства, його матеріального, соціального та історичного розвитку. Вона виявляється в єдності і певному співвідношенні її науково-теоретичного рівня - ідеології, і рівня повсякденної свідомості (суспільна психологія).

Соціальна психіка — це функціональна динамічна система суспільства, що формується в процесах спілкування людей, великих і малих груп і реалізує основну для їх життя і розвитку задачу — управління спільною діяльністю в соціальних організаціях і неформальних об'єднаннях. Це складне, динамічне і суперечливе, духовне утворення, структуру якого можна представити по-різному. Відома, наприклад, схема А. Г. Ковальова:

1) група психічних властивостей, що представляють спонукання (мотиви), масової або колективної поведінки:

— соціальні потреби,

— соціальні інтереси,

— соціальні установки,

— соціальні переконання,

— соціальні ідеали;

2) група психічних явищ (процесів):

— соціальне сприйняття,

— соціальна пам'ять,

— соціальне мислення,

— соціальні емоції,

— соціальна воля,

— соціальна дія і т.д.;

3) група соціальних станів, що характеризують тимчасову, але відносно стійку активність соціально-психологічних явищ:

— позитивні,

— негативні;

4) група соціальних традицій, досягнень, знань і навичок, що визначають готовність до певної діяльності.

В. В. Єрмолін у структурі соціальної психіки також виділяє чотири групи явищ:

• Перша група — соціально-психологічні властивості, що мобілізують людей: потреби, інтереси, цілі, воля.

• Друга група — соціально-психологічні стани (що виявляються в емоційних відносинах): почуття, емоції, пристрасті, настрої, думки, забобони, ілюзії, що беруть участь у формуванні всякого соціально-психологічного явища.

• Третя група — стійкі соціально-психологічні форми і продукти людської діяльності, матеріалізовані і закріплені в людській поведінці.

• Четверта група — соціально-психологічні процеси (що відбуваються в безпосереднім спілкуванні людей): уселяння, переконання, наслідування і т.п.

Г.І.Батуріна виділяє такі структурні елементи соціальної психіки:

• психічні установки соціальних груп (що включають історично сформовані сукупності рис соціального характеру, звички, традиції і забобони);

• емоційне відображення умов життя в даній спільноті людей (яке виявляється в почуттях, настроях, інтересах, потребах, ідеалах і т.д.);

• соціально-психологічні явища, що виникають у групах при безпосередній взаємодії між людьми (слухи, паніка і т. д);

• гностичні і комунікативні особливості особистості (сприйняття і розуміння людьми один одного, мова та інші засоби спілкування).

Б. Ф. Поршнєв виділяє наступні елементи структури соціальної психіки:

• "психічну контагіозність" (тобто соціально-психічні процеси, що зв'язують і уніфікують даний колектив);

• "психічний негативізм" (тобто соціально-психологічні процеси, що породжують протиставлення і відокремлення членів даного колективу);

• "авторитетність" (синтез і посилення перших двох елементів).

Приведені характеристики соціальних структур вказують не тільки на відсутність єдиної точки зору на них, але і на тенденцію механічного переносу існуючої в загальній психології класифікації психічних явищ в область соціальної психології (Ковальов, Єрмолін).

При цьому мало враховуються особливості основного соціально-психологічного феномена — взаємовпливу групи та особистості в процесі спілкування.

Диференціація елементів структури соціальної психіки повинна ґрунтуватися на виділенні елементарної "клітинки", в якості якої продуктивніше обрати прямий вплив людини на людину в умовах безпосередньої взаємодії.

Виходячи з цього, В.Вічев, наприклад, вважає, що існують соціально-психічні закономірності безпосередньої взаємодії (наслідування, вселяння і т.п.). Соціально-психологічні явища, що виникають в результаті дії цих закономірностей, можуть бути:

• Динамічними (оцінки, претензії, симпатії, антипатії та ін.);

• Статичними (психосоціальні особливості груп, стереотипи, звички, установки групової свідомості і т.п.).

При такому підході важливими структурними компонентами і формами суспільної психіки є:

1) специфічні закономірності безпосереднього спілкування (відносини між засобами і способами взаємовпливу людей, механізми наслідування, уселяння, самоствердження, зараження, переконання і т.п.);

2) виникаючі в результаті спілкування групові психічні явища, стани, процеси (колективні почуття, настрої, групова думка, потяги, потреби, групові орієнтації, традиції, звичаї і т.п.);

3) стійкі психічні особливості різних соціальних груп (національні, професійні, демографічні, що знаходять вираження в установках, ціннісних орієнтаціях, у стійких соціальних почуттях і т.д.);

4) обумовлені ними психічні стани індивіда в групі, соціально-психічні механізми контролю за його поведінкою (експектації, санкції, рольові розпорядження та ін.).

Соціально-психологічні закономірності

спілкування та взаємодії

Спілкування: 1) це складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів та зв'язків між людьми, що породжується потребами спільної діяльності і включає в себе обмін інформацією і вироблення єдиної стратегії взаємодії; 2) це процес взаємодії людини з людиною, що здійснюється за допомогою засобів вербального і невербального впливу і має на меті досягнення змін у пізнавальній, мотиваційній, емоційній і поведінковій сферах осіб, що беруть участь у спілкуванні; 3) спілкування - це універсальна реальність людського бут­тя, яка породжується і підтримується різноманітними фор­мами людських стосунків. В цій реальності формуються і роз­виваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

Спілкування являє собою найважливішу потребу людини, умо­ву її нормального індивідуального існування. Особистість як діяльний суб'єкт завжди відчуває потребу в оцінці її діяльності з боку іншої людини, щоб співвіднести цю оцінку з само­оцінкою.

Б.Г. Ананьєв цю потребу характеризує як вияв особистістю потреби у спілкуванні й соціальній стимуляції свого розвитку. Ця постійна потреба в іншій людині, значення "іншого" є найважливі­шим в житті людини будь-якого віку. Ще на початку XX ст. англійсь­кий філософ, психолог і педагог У. Джеймс казав, що для людини немає більш жорсткішого покарання, ніж бути в суспільстві і бути непомітним для інших людей. Людині важливо, щоб її помічали. В спілкуванні людина підтверджує значення свого "Я".

Психологічне непідтвердження - це покарання, яке дуже важ­ко перенести людині. Воно виявляється в насмішці, осудженні, не­прийнятті і руйнує особистість, бо інша людина в нашому житті грає першу скрипку. Інша людина через підтвердження або непідтверд­ження нашого психологічного існування управляє нашою самооці­нкою, емоційним самопочуттям і навіть психічним здоров'ям.

Афіліація (від англ. affiliation - з'єднання, зв'язок) - потреба (мотивація) у спілкуванні, в емоційному контакті, дружбі, любові. Афіліація виявляється у прагненні бути з іншими людьми, спілкуватися, взаємодіяти, надавати комусь допомогу і підтримку і приймати її від іншого.

Вперше термін афіліація було введено в психологію відомим американським психологом Генрі Мюрреєм, який вважав основ­ною потребою людини потребу в афіліації. В західній психології активне дослідження афіліації починається у другій половині XX ст. Досліджуються ситуації, які сприяють афіліації, мотиви афіліації, її результати. Так, американський психолог Фокс (1980) провів опитування з метою з'ясування, в якому випадку респон­денти хотіли б залишатись самі, а коли – бути з іншими. Результати показали, що прагнення бути з іншими збільшується в таких умовах: в приємних обставинах, які приносять задово­лення (коли у людей радість), а також в обставинах загрожую­чих (у небезпеці, коли тривожно або страшно). Прагнення зали­шатись наодинці виявилось сильнішим в неприємних обстави­нах (коли людина нервується, коли напруга), а також у обстави­нах, що потребують зосередженості.

Було встановлено, що загальними чинниками афіліації є:

1) необхідність порівняти себе з іншими, позбавитись не­впевненості;

2) необхідність отримати позитивну стимуляцію завдяки ціка­вому живому спілкуванню;

3) потреба в отриманні схвалення, уваги;

4) потреба в емоційній підтримці.

Отже, афіліація пов'язана з соціаль­ною підтримкою.

Соціальна підтримка - це почуття, що тебе підтримують інші. Соціальна підтримка включає чотири компоненти: по-перше, це емоційна підтримка (впевненість в тому, що про тебе хтось турбуєть­ся, любить і піклується); по-друге, це оціночна підтримка (соціаль­не порівняння і відповідь на запитання, чи правильно я ставлюсь до того чи іншого явища); по-третє, це інформаційна підтримка (інфор­мація про те, як сприймати явища); по-четверте, це інструменталь­на підтримка (отримання конкретної дієвої допомоги).

Дослідників соціальної підтримки особливо зацікавив так званий буферний ефект соціальної підтримки, який полягає в тім, що людям більш важливим є не сама підтримка, а її відчут­тя. Ті люди, які відчувають підтримку, менше підпадають під вплив стресових ситуацій, ніж ті, хто такої підтримки не відчу­ває.

Одним з найбільш явних і очевидних ознак нестачі спілкування і незадовільних соціальних зв'язків є самотність. Самотність - це сукупність емоцій, які виникли у відповідь на відчутий дефіцит у кількості і якості соціальних зв'язків. Са­мотність визначається як сукупність чотирьох комплексів почуттів і переживань: 1) відчай (почуття відчаю, панічного жаху, не­мічності, покинутості); 2) депресія (почуття горя, пригніченості, спустошеності, жалості до себе і відчуженості); 3) нестерпна нудь­га (почуття невдалості, нетерпіння, нудьги, неможливість зосере­дитись); 4) нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості, нерозумності і постійне відчуття небезпеки).

Існує дві основні форми самотності: емоційна ізоляція, яка виникає в результаті відчуженості близької людини, і соціальна ізо­ляція - наслідок відсутності друзів і соціальних зв'язків. Встанов­лено, що соціальна самотність частіше супроводжується депресією і особливо пов'язана з кількістю і якістю дружніх зв'язків, нестачею випадкових контактів з людьми, нестачею впевненості у власній значущості, яка вселяється іншими, і відсутністю товаришів. Емо­ційна самотність, навпаки, скоріше супроводжується почуттям три­воги і неспокою і пов'язана з відсутністю інтимних контактів і ро­мантичних стосунків, а також з відсутністю прихильності.

Отже, у життєдіяльності людини важ­ливу роль відіграють не будь-які, а дружні стосунки з іншими людь­ми. Всім відомо, що людина може відчувати самотність і серед інших людей, спілкуючись з ними. Афіліація - це потреба саме в дружніх стосунках, в любові. Тому важливим питанням у дослідженні спілку­вання є аналіз умов, які сприяють виникненню дружби, аттракції.

Поняття атракція (від лат. attrahere - приваблювати) оз­начає позитивні почуття по відношенню до іншого індивіда, прагнення перебувати в його товаристві (привабливість іншої люди­ни, потяг до неї).

В багатьох випадках люди не вибирають свідо­мо своє оточення. Але, опинившись в одному про­сторі, індивіди дуже часто налагоджують стосунки, які можуть перерости в дружбу. В соціальній психології існують досліджен­ня (Фестінгер), які показують, що просторова близькість (проста фізична при­сутність іншого індивіда) і потяг до спілку­вання сприяють виникненню аттракції.

Може існувати декілька причин, які пояснюють, чому про­сторова близькість приводить до взаємного тяжіння. По-перше, якщо людина поряд, то для розвитку дружби з нею менше пере­шкод. По-друге, регулярно перебуваючи у товаристві якої-небудь людини, ми, отримуючи більше інформації про неї, можемо знайти загальні з нею інтереси. По-третє, просторова близькість може привести до взаємного тяжіння завдяки так званому ефек­ту простої експозиції, тобто ступеня можливості для взаємодії. Чим вищим виявляється рівень можливості для взаємодії, тим імовірніше переростання стосунків у дружбу.

Дія просторової близькості на розвиток атракції може зале­жати і від багатьох інших факторів. По-перше, дія просторової близькості особливо виявляється, коли суб'єкти однорідні. По-друге, просторова близькість може також знизити атракцію, бо більш помітними стають не­приємні риси людей. По-третє, зумовлений зовнішніми умовами настрій може визначати, чи буде просторова близькість підсилю­вати атракцію, чи навпаки.

Сильним фактором появи атракції є також схожість установок. Дослідження показали, що на залежність атракції від схожості установок впливають два фактори. По-перше, неспівпадіння тієї ролі, яку відіграє одна й та сама установка для двох різних людей: чим більше розходження, тим менше атракція. По-друге, чим важливішою є та чи інша установка для індивіда, тим більшу атракцію викликає її співпадіння з уста­новкою іншого. Це стосується також і міри важливості для лю­дини тих або інших об'єктів. Атракцію викликає тільки схожість установок у відношенні до важливих об'єктів.

Отже, коли людина чує, як інші люди виражають погляди, що співпа­дають з її власними поглядами, це впливає на неї позитивно, а коли ж такі, що не співпадають, це діє на неї негативно.

Різноманітність проявів спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціо­нальних характеристик зумовило існування в психологічній літе­ратурі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудо­вані на основі певного рівня або аспекту, в якому розглядається спілкування. Існують класифікації, в яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини (структура спілкування). Інші класифікації ґрунтуються на основі його зумовленості зовнішніми факторами (види спілкування).

Я.Л. Коломінський і М.М. Обозов вид­іляють три складові спілкування:

• когнітивну (пізнавальну),

• афективну (емоційну),

• конативну (поведінкову).

О.О. Бодальов виділяє такі компоненти спілкування:

• гностичний,

• афективний,

• практичний.

А.О. Реан використовує чотирьохелементну модель, виділяючи такі компоненти:

• когнітивно-інформаційний,

• регулятивно-поведінковий,

• афективно-емпатійний,

• соціально-перцептивний компоненти.

Г.М. Андрєєва про­понує характеризувати структуру спілкування через виділення в ньому трьох взаємопов'язаних сторін:

• комунікативна,

• перцептивна,

• інтерактивна.

Комунікативна сторона характеризується тим, що між партне­рами спілкування відбувається обмін інформацією. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілку­ються, тобто, що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприй­няття і пізнання один одного партнерами зі спілкування і встанов­лення на цій основі взаєморозуміння.

Функції спілкування:

• функція міжособистісної взаємодії,

• когнітивна,

• комунікативно-інформаційна,

• емотивна,

• конативна.

Функція міжособистісної взаємодії відображає взаємодію людини з безпосереднім оточенням: з іншими людьми і тими спільнотами, з якими вона пов'язана своїм життям.

Когнітивна функція спілкування дозволяє відповісти на питання про те, хто співрозмовник, що він за людина, чого від нього можна чекати, і багато інших питань, що пов'язані з особистістю партнера.

Комунікативно-інформаційна функція являє собою обмін між людьми різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками і т.п.

Емотивна функція спілкування пов'язана з функціонуванням емоцій, почуттів, настроїв в особистих контактах партнерів.

Конативна (поведінкова) функція спілкування служить цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх протиріч у позиціях і поведінці (взаємодії) партнерів.

Б.Ф. Ломов пропонує іншу класифікацію, виділяючи такі функції як:

• інформаційно-комунікативну;

• регулятивно-ко­мунікативну;

• афективно-комунікативну

або:

• організація сумісної діяльності,

• пізнан­ня людьми одне одного,

• формування і розвиток міжособистісних відносин.

А.А. Брудний виділяє такі функції спілкування:

1) інструментальна функція, яка по­лягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інфор­мації, суттєвої для виконання дії;

2) синдикативна - функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріп­лення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей в цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач;

3) функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння;

4) трансляційна функ­ція - функція передачі конкретних способів діяльності, оціноч­них критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направ­леної соціалізації (через спілкування відбувається інституціональне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів в різні форми діяльності, в процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

Комунікативна сторона спілкування.

Комунікація (від лат. communication - повідомлення, пере­дача) - це передача інформації від однієї системи до іншої через посередництво спеціальних матеріальних носіїв, сигналів. Кому­нікація - необхідна передумова функціонування і розвитку всіх соціальних систем, бо вона забезпечує зв'язок між людьми, ро­бить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, роз­поділ праці і організацію сукупної діяльності, управління, транс­ляцію культури. Зміст і форми комунікації відображають суспільні відносини та історичний досвід людей.

В суспільстві комунікація здійснюється між індивідами, групами, організаціями, державами, культурами завдяки знаковим системам (мовам). Комунікація між людьми відбувається у формі спілкування як обмін цілісними знаковими утвореннями (повідомленнями), в яких відображено знання, думки, ідеї, ціннісні ставлення, емоційні стани, програми діяльності сторін, що спілкуються.

В теорії комунікації існують різні структурні моделі комунікації, які по-різному виділяють як елементи комунікації, так і зв'язок між ними. Найбільшого поширення набула лінійна модель комунікації, що була сформульована в 1948 р. американським со­ціологом Г.Д. Лассуеллом. Вона включає п'ять елементів:

1) хто? (передає повідомлення) - комунікатор;

2) що? (передається) - зміст комунікації;

3) як? (здійснюється передача) - засоби комунікації;

4) кому? (направлено повідомлення) - аудиторія;

5) з яким ефектом? - ефекти впливу.

Ця формула стала основою традиційного поділення предмет­них галузей дослідження комунікації на: комунікатора, зміст комунікації, за­соби комунікації, аудиторію і ефекти впливу.

Комунікативний акт завжди складається як мінімум з двох партнерів, які пов'язані між собою єдиним інформаційним про­стором. Людина, яка в процесі спілкування передає партнеру інформацію, в соціальній психології іменується "комунікатором". Партнер, який приймає й інтерпретує інформацію - реципієнт. Зворотний зв'язок - це інформація про те, як реципієнт сприй­має комунікатора, як оцінює його поведінку і слова.

Міжособистіс­на комунікація - форма комунікації, в якій в ролях як комунікато­ра, так і реципієнта виступають окремі індивіди. Для міжособистісної комунікації є характерним безпосередній контакт між суб'єкта­ми спілкування, що зумовлює ряд особливостей цієї форми кому­нікації: тісний зворотний зв'язок, що регулює хід спілкування; ба­гатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двос­торонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалогу.

В загальній теорії інформації є поняття "семантично значу­ща інформація ", яке означає кількість інформації, яка дана не на "вході", а на "виході", тобто та, яка "спрацьовує". В людській комуні­кації "семантичне значуща інформація" - це та, що впливає на зміну поведінки, тобто та, що має смисл.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою. Спонукальна інфор­мація виявляється в наказі, проханні, інструкції, пораді. Вона роз­рахована на те, щоб стимулювати певні дії і виконує такі функції: активізацію поведінки (спонукання до дії в заданому напрям­ку); інтердикцію (заборону певних дій або небажаних різно­видів діяльності); дестабілізацію (зупинення або порушення деяких автономних форм поведінки чи діяльності). Констатуюча інформація виступає у формі повідомлення і пе­редбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано і поступово.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікації. Аксіальна (від лат. - axis - вісь, осьовий) - спрямовує свої сигнали до якогось ок­ремого отримувача інформації (індивідуального чи групового). Ретиальна (від лат. - rete - мережа) - має своїм адресатом бага­тьох реципієнтів, великі соціальні групи, які розосереджені у про­сторі й у більшості випадків є анонімними для комунікатора.

Моделі комунікації

Існують дві моделі комунікації - одностороння і двостороння. Одностороння - це така, під час якої той, хто говорить, не отримує зворотного зв'язку. Двостороння - це комунікація, під час якої слу­хач забезпечує тому, хто говорить, зворотний зв'язок, а потім сам стає тим, хто говорить.

В тих випадках, коли в двосторонній комунікації приймають участь більше двох чоловік, передачу і прийом інформації потрібно якось упорядкувати. Так виникає комунікативна система, або ме­режа. Структуру комунікаційної мережі можна задати формально, але частіше вона складається стихійно і функції її учасників не рег­ламентовані.

В літературі, присвяченій ефективності комунікаційної мережі, показані існуючи різновиди мереж, їх переваги і недоліки. Так, Лівітт (Leavitt, 1951) досліджував формалізовані комунікаційні мережі і виділив чотири їх різновиди:

• Кільце. У кільцевій мережі кожний з учасників комунікації взаємодіє тільки з двома іншими учасниками. Інформація рухається по колу, процес її поширення ніким не координується. Всі учасники при цьому мають рівні повноваження.

• Мережа Y. Графічне зображення цього різновиду мережі нагадує латинську букву „Y”. Кожен, що бере участь у процесі комунікації взаємодіє з одним, двома або трьома іншими учасниками, в залежності від свого положення в структурі мережі. Ті з них, хто опиняється в крайніх точках мережі (в основі букви „Y” або на двох верхніх точках), — можуть вступати в процес комунікації лише з одним партнером. Людина, що займає серединне положення — там, де сходяться три прямі лінії букви, — може взаємодіяти з трьома партнерами. Очевидно, що така людина — найбільш значуща фігура в цій мережі. Інші учасники можуть взаємодіяти тільки з двома іншими.

• Зірка. Людина, що займає центральне місце в структурі цієї мережі, взаємодіє з всіма учасниками процесу комунікації, тоді як вони не пов'язані між собою. Вся інформація передається в центр і звідти ж виходить. Цей різновид комунікаційної мережі використовується в багатьох компаніях, коли глава фірми координує діяльність керівників підрозділів.

• Колесо. Цей різновид мережі схожий на мережу «кільце», тому що всі її учасники мають рівні права, а відрізняється тим, що кожен учасник взаємодіє не з двома, а з трьома іншими учасниками.

Спілкування можливе лише за допомогою знакових систем. Розрізняють вербальні засоби спілкування (коли використовується мова) і невербальні засоби спілкування, коли застосовуються немовні засоби спілкування.

Засоби спілкування:

Мовні (вербальні):

• усна мова

• письмова мова

• значення мови,

• властивості мови,

• функції мови,

• види мови.

Немовні (невербальні):

• візуальні,

• акустичні,

• тактильно-кінестезичні,

• ольфакторні.

Невербальні засоби спілкування потрібні для того, щоб: регулювати процес спілкування, створювати психологічний контакт між партнерами; збагачувати значення, передані словами, направляти тлумачення словесного тексту; виражати емоції і відбивати тлумачення ситуації. Вони поділяються на:

1. Візуальні засоби спілкування — це:

• рухи рук, ніг, голови, торса;

• напрямок погляду і візуальний контакт;

• вираз очей;

• вираз обличчя;

• поза (зокрема, локалізація у просторі, зміни поз щодо словесного контексту);

• шкірні реакції (почервоніння, поява поту, збліднення);

• дистанція (відстань до співрозмовника, кут повороту до нього, персональний простір);

• допоміжні засоби спілкування, у тому числі особливості статури (полові, вікові та ін.) і засоби їх перетворення (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуси, борода, сигарета і т.п.).

2. Акустичні (звукові) засоби спілкування — це:

• паралінгвістичні (тобто пов'язані з мовою): інтонація, гучність, тембр, тон, ритм, висота звуку, мовні паузи та їх локалізація в тексті;

• екстралінгвістичні (тобто не пов'язані з мовою): сміх, плач, кашель, зітхання, скрекіт зубів, шмигання носом і т.п..

3. Тактильно-кінестезичні (пов'язані з дотиком) засоби спілкування — це:

• фізичний вплив (ведення сліпого за руку, контактний танець та ін.);

• дотик (потиск руки, поплескування по плечу, потирання долонь).

4. Ольфакторні засоби спілкування — це:

• приємні та неприємні запахи навколишнього середовища;

• природні і штучні запахи людини та ін.

Невербальні засоби спілкування вивчають наступні науки:

1. Кінесика вивчає зовнішні прояви людських почуттів і емоцій:

■ міміка вивчає рух м'язів обличчя,

■ жестика досліджує жестові рухи окремих частин тіла,

■ пантоміміка вивчає моторику всього тіла: пози, поставу, наклони, ходу.

2. Такесика вивчає дотик у ситуації спілкування: рукостискання, поцілунки, пестощі, відштовхування та ін.

3. Проксеміка досліджує розташування людей у просторі при спілкуванні.

Виділяють наступні зони (дистанції) в людському контакті:

■ інтимна зона (15-45 см), у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди, для неї характерні довіра, негучний голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони викликає певні фізіологічні зміни в організмі (частішання биття серця, підвищене виділення адреналіну, прилив крові до голови та ін.). Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність;

■ особиста (персональна) зона (45—120 см) для повсякденної бесіди з друзями і колегами передбачає тільки візуально-зоровий контакт між партнерами, що підтримують розмову;

■ соціальна зона (120-400 см) зазвичай дотримується під час офіційних зустрічей у кабінетах, викладацьких та інших службових приміщеннях, як правило, з тими особами, котрих не дуже добре знають;

■ публічна зона (понад 400 см) передбачає спілкування з великою групою людей — у лекційній аудиторії, на мітингу та ін.

Особлива роль у передачі інформації приділяється міміці. Дослідження показали, що при нерухомому або невидимому обличчі лектора губиться до 10-15% інформації. Міміка — це рух м'язів обличчя, що відображує внутрішній емоційний стан і здатний надати достовірну інформацію про те, що переживає людина. Мімічні вирази несуть більш ніж 70% інформації. Так, якщо що людина намагається приховати інформацію (бреше), - її очі зустрічаються з очима партнера менш ніж ¹/₃ часу розмови.

Головною характеристикою міміки є її цілісність і динамічність. Це означає, що в мімічному вираженні шести основних емоційних станів (гніву, радості, страху, страждання, подиву і відрази) усі рухи м'язів обличчя скоординовані. Причому при зовнішньому спостереженні легше розпізнаються позитивні емоції: радість, любов, подив. Важче сприймаються негативні емоції — сум, страх, відраза.

Основне інформативне навантаження несуть брови й область навколо рота (губи). Так, досліджуваним пред'являлися малюнки осіб, де варіювалися тільки положення брів і губ. Погодженість оцінок досліджуваних була дуже велика — упізнання емоцій було майже стовідсотковим.

Науково доведено, що ліва сторона обличчя набагато частіше видає емоції людини: це викликано тим, що права півкуля, що контролює емоційне життя людини, відповідає за ліву сторону обличчя. До того ж, позитивні емоції більш-менш рівномірно проявляються на обох половинах обличчя, а негативні яскравіше виражені на лівій.

Американськими психологами Р. Экслайном і Л. Винтерсом було показано, що погляд пов'язаний з процесом формування висловлювання і труднощами цього процесу. Коли людина тільки формує думку, вона найчастіше дивиться вбік («у простір»), коли думка цілком готова, — на співрозмовника. Якщо мова йде про складні речі, на співрозмовника дивляться менше, коли труднощі переборюється, — більше. Взагалі ж той, хто в даний момент говорить, менше дивиться на партнера — тільки щоб перевірити його реакцію і зацікавленість. Слухаючий же (реципієнт) більше дивиться вбік того, хто говорить і «посилає» йому сигнали зворотного зв'язку.

За допомогою очей передаються найбільш точні сигнали про стан людини, оскільки розширення і звуження зіниць не піддається свідомому контролю. При постійному освітленні зіниці можуть розширюватися або звужуватися в залежності від настрою. Якщо людина збуджена або зацікавлена чимось, або знаходиться в піднятому настрої, її зіниці розширюються в чотири рази більше проти нормального стану. Навпаки, сердитий, похмурий настрій змушує зіниці звужуватися.

За своєю специфікою погляд може бути:

■ діловий — коли він фіксується в районі чола співрозмовника, це передбачає створення серйозної атмосфери ділового партнерства;

■ світський — коли погляд опускається нижче рівня очей співрозмовника (до рівня губ), це сприяє створенню атмосфери світського невимушеного спілкування;

■ інтимний — коли погляд спрямований не в очі співрозмовника, а нижче обличчя — на інші частини тіла до рівня грудей. Фахівці стверджують, що такий погляд говорить про більшу зацікавленість один одним у спілкуванні;

■ погляд скоса говорить про критичне або підозріле відношення до співрозмовника.

Якщо відносини між людьми розвиваються в позитивному напрямку, то вони від 30 до 60% часу спілкування дивляться один на одного. При агресивних відносинах частота інтенсивності поглядів збільшується в момент говоріння, а в момент слухання — порушується.

Спостерігаючи за рухами зіниць співрозмовника, можна також судити про особливості обробки їм інформації: якщо зіниці зміщаються нагору, до верхніх вій, то співрозмовник згадує або формує зорові образи; якщо зіниці переміщуються в середній області — слухові спогади або фантазії; очі, опущені вниз (прямо або праворуч) свідчать, що співрозмовник звертається до свого чуттєвого досвіду, тілесних відчуттів; поворот очей вниз вліво свідчить про те, що співрозмовник щось проговорює про себе (за дослідженнями Д.Гріндлера, Р. Бендлера).

Поза — це положення людського тіла, типове для даної культури, елементарна одиниця просторової поведінки людини. Загальна кількість різних стійких положень, що здатне прийняти людське тіло, близько 1000. З них в силу культурної традиції кожного народу деякі пози забороняються, а інші — закріплюються. Поза наочно показує, як дана людина сприймає свій статус стосовно статусу інших присутніх осіб. Особи з більш високим статусом приймають більш невимушені пози, ніж їх підлеглі.

Показано, що «закриті» пози, коли людина якось намагається закрити передню частину тіла і зайняти якнайменше місця в просторі (наприклад, стоячи: руки, схрещені на груди, або сидячи: обидві руки упираються в підборіддя і т.п.) сприймаються як пози недовіри, незгоди, протидії, критики. «Відкриті» ж пози (стоячи: руки розкриті долонями нагору; сидячи: руки розкинуті, ноги витягнуті) сприймаються як пози довіри, згоди, доброзичливості, психологічного комфорту. Людина, що бажає заявити про себе, «поставити себе», буде стояти прямо, у напруженому стані, з розгорнутими плічми, іноді упершись руками в стегна; людина ж, якій не потрібно підкреслювати свій статус і положення, буде розслабленою, спокійною, знаходитися у вільній невимушеній позі.

Хода людини, тобто стиль пересування, за яким досить легко можна розпізнати її емоційний стан. Так, у дослідженнях психологів респонденти з великою точністю дізнавалися за ходою такі емоції, як гнів, страждання, гордість, щастя. Причому виявилося, що найважча хода — при гніві, найлегша — при радості, млява, пригнічена хода — при стражданнях, найбільша довжина кроку — при гордості.

Інтонації голосу, швидкість, гучність мови — важливі невербальні показники спілкування. Ентузіазм, радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом; гнів і страх — теж досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому зазвичай передають м'яким і приглушеним голосом зі зниженням інтонації до кінця фрази.

Швидкість мови також відбиває почуття: швидка мова — схвильованість або стурбованість; повільна мова свідчить про пригнічений стан, горе, зарозумілість або втому.

Жести — різноманітні рухи руками і головою, мало контролюються свідомістю людини. Частота і сила жестикуляції різні в різних культурах: за даними М.Аргайла, протягом однієї години фіни жестикулюють 1 раз, італійці — 80 разів, мексиканці — 180. Конкретний зміст окремих жестів також різний в різних культурах. Однак у всіх культурах є подібні жести, серед яких можна виділити:

■ комунікативні (жести вітання, прощання, привертання уваги, заборони, підтвердження або згоди, негативні, жести запитання і т.д.);

■ модальні, тобто ті, що виражають оцінку і відношення (жести схвалення, незадоволення, довіри і недовіри, розгубленості і т.п.);

■ описові жести, що мають сенс тільки в контексті мовного висловлювання.

Жести при спілкуванні несуть багато інформації, у мові жестів, як і в звичайній мові, є слова, речення. Найбагатший «алфавіт» жестів можна розбити на 6 груп:

1. Жести-ілюстратори — це жести повідомлення: покажчики; піктографи (тобто образні картини зображення і конфігурації («от такого розміру»); кінетографи (рухи тілом); жести-«битки» (жести-«відмахування»); ідеографи (своєрідні рухи руками, що з'єднують уявні предмети разом).

2. Жести-регулятори — це жести, що виражають відношення комунікатора до чого-небудь. До них відносять посмішку, кивок, напрямок погляду, цілеспрямовані рухи руками.

3. Жести-емблеми — це своєрідні замінники слів або фраз у спілкуванні. Наприклад, стиснуті разом руки по манері рукостискання на рівні руки означають у багатьох випадках привітання, а підняті над головою — «до побачення».

4. Жести-адаптори — це специфічні звички людини, пов'язані з рухами рук. Це можуть бути:

а) почісування, посмикування окремих частин тіла;

б) торкання, пошльопування партнера;

в) поглажування, перебирання окремих предметів, що знаходяться під рукою (олівець, ґудзик і т.п.).

5. Жести-афектори — жести, що виражають через рухи тіла і м'язів обличчя певні емоції.

Існують і мікрожести: рухи очей, почервоніння щік, збільшення кількості миготінь у хвилину, тремтіння чи покусування губ та ін.

Практика показує: коли люди хочуть показати свої почуття, вони звертаються до жестикуляції. От чому для проникливої людини важливо придбати вміння розуміти нещирі, награні жести. Особливість цих жестів полягає в наступному: вони перебільшують слабкі хвилювання (демонстрація посилення рухів руками і корпусу); придушують сильні хвилювання (завдяки обмеженню таких рухів); такі жести, як правило, починаються з кінцівок і закінчуються на обличчі.

Взагалі, при спілкуванні часто виникають наступні види жестів:

■ жести оцінки — почісування підборіддя; витягування вказівного пальця уздовж щоки; вставання, проходжування й ін. (людина оцінює інформацію);

■ жести впевненості — з'єднання пальців у купол піраміди; розгойдування на стільці;

■ жести нервозності і непевності — переплетені пальці рук; пощипування долоні; постукування по столу пальцями; торкання до спинки стільця перед тим, як на нього сісти, та ін.

■ жести самоконтролю — руки зведені за спину, одна при цьому стискає іншу; поза людини, що сидить на стільці і вчепилася руками в підлокітник і ін.;

■ жести очікування — потирання долонь; повільне витирання вологих долонь об тканину;

■ жести заперечення — складені руки на грудях; відхилений назад корпус; схрещені руки; торкання до кінчика носа та ін.;

■ жести доброзичливості — прикладання руки до грудей; переривчастий дотик до співрозмовника й ін.;

■ жести домінування — жести, пов'язані з виставлянням великих пальців напоказ, різкі змахи зверху вниз та ін.;

■ жести нещирості — жест «прикриття рукою рота», «дотик до носа» (як більш витончена форма прикриття рота), що говорить або про неправду, або про сумнів у чомусь; поворот корпусу вбік від співрозмовника, «бігаючий» погляд та ін.

В процесі спілкування не потрібно забувати про конгруентність, тобто відповідність жестів і мовних висловлювань. Мовні висловлювання і жести, що їх супроводжують, повинні збігатися. Протиріччя між жестами і змістом висловлювань є сигналом неправди.

Невербальна поведінка особистості поліфункціональна:

■ створює образ партнера по спілкуванню;

■ виражає взаємовідносини партнерів по спілкуванню, формує ці відносини;

■ є індикатором актуальних психічних станів особистості;

■ виступає в ролі уточнення, зміни розуміння вербального повідомлення, підсилює емоційну насиченість сказаного;

■ підтримує оптимальний рівень психологічної близькості між партнерами по спілкуванню;

■ виступає як показник статусно-рольових відносин.

Причиною труднощів у процесі спілкування можуть бути комунікативні бар'єри — психологічні перешкоди на шляху сприйняття адекватної інформації між партнерами по спілкуванню.

Такі бар'єри можуть виникати через відсутність розуміння між учасниками спілкування, підґрунтям чого можуть бути соціальні, політичні, релігійні, професійні відмінності, які породжують різне світовідчуття, світорозуміння, світогляд взагалі. Бар'єри у спілкуванні можуть виникати через інди­відуальні психологічні особливості тих, хто спілкується (недовіра, образа, підозра та ін.).

О.О. Бодальов виділяє бар'єри розуміння, соціально-культурних розбіжностей, бар'єри відношення (ставлення).

Виникнення бар'єра розуміння може бути викликане наступними причинами:

■ фонетичне нерозуміння через невиразну мову, розмову-скоромовку, нечітку дикцію, мову з великою кількістю слів-паразитів;

■ семантичне нерозуміння (партнер зрозумів не те, що йому сказали, або те, але з іншим смислом) через багатозначність використаних слів, використання жаргонних слів або професійно ускладнених термінів, через суттєві професійні, культурні, національні або релігійні розбіжності співрозмовників;

■ стилістичне нерозуміння виникає, коли інформація при безпосередньому вербальному спілкуванні подається книжковою, канцелярською мовою, з використанням довгих складних речень (фрази, що нараховують понад 30 слів, на слух практично не сприймаються, а найкраще запам'ятовуються усні фрази з 4-14 слів);

■ алогічне нерозуміння виникає, якщо логіка міркування відправника інформації занадто складна і не сприймається слухачем через розбіжності в стилі мислення, рівні розвитку логічного мислення.

Якщо в одного партнера переважає абстрактно-логічне мислення, а в іншого — наочно-образне або наочно-діюче мислення, то між ними може часто виникати логічне нерозуміння.

Бар'єри соціально-культурних розбіжностей виявляються, якщо:

1) соціально-культурні, релігійні, політичні і професійні розбіжності призводять до різної інтерпретації тих самих слів, понять, що використовуються в процесі комунікації;

2) сприйняття партнера як представника певної національності, статі, віку, професії може обумовлювати перекручування в розумінні його слів і вчинків.

Бар'єри відношення (ставлення): якщо один партнер неприязно або недовірливо відноситься до іншого партнера, - це негативне відношення переноситься і на зміст його слів, на передану ним інформацію.

Комунікативна компетентність.

Комунікативна культура особистості – це система її якостей, що включає:

(1) творче мислення (нестандартність, гнучкість мислення, в результаті чого спілкування з'являється як вид соціальної творчості);

(2) культуру мовної дії (грамотність побудови фраз, простота і ясність викладення думок, образна виразність і чітка аргументація, адекватний ситуації спілкування тон, динаміка звучання голосу, темп, інтонація і, звичайно, гарна дикція);

(3) культуру самонастроювання на спілкування і психоемоційної регуляції свого стану;

(4) культуру жестів і пластики рухів (саморегуляція психофізичної напруги і розслаблення, самоактивація і т.д.);

(5) культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню;

(6) культуру емоцій (як вираження емоційно-оцінних суджень у спілкуванні) і ін.

Комунікативна культура особистості — це одна з характеристик її комунікативного потенціалу.

Комунікативний потенціал — це характеристика можливостей людини, що і визначають якість її спілкування. Це єдність трьох складових:

(1) комунікативні властивості особистості характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування;

(2) комунікативні здібності — це здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів по спілкуванню, сформувати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні;

(3) комунікативна компетентність — це знання норм і правил спілкування (наприклад ритуального), володіння його технологією і т.д., тобто відповідне прагматичне використання соціальних знань і навичок в процесі спілку­ванні.

В психологічній літературі особливо підкреслюється роль комунікатив­ної компетентності у ефективності спілкування.

Характеристиками комунікативної компетентності є:

1) відповідність поведінки контексту відношень.

2) для досягнення ефективних відносин необхідні знання правил спілкування і адаптаційні навички, гнучкість у втіленні цього знання.

3) комунікативна компетентність визначається тим, що вона пов'язана з відносинами, а не з індивідами.

Таким чином, комунікативна компетентність може бути визначеною в двох аспектах: як орієнтованість особистості в різних ситуаціях спілкування, що базується на знаннях і чуттєво­му досвіді, і як здатність ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми завдяки розумінню себе та інших в умовах постійної зміни психічних станів, міжособистісних стосунків і соціальної ситуації (М.Обозов).

Комунікативну компетентність не можна вважати константною особистісною характеристикою. Вона змінюється в за­лежності від засвоєння особистістю культури суспільства, а також від розвитку і зміни самого суспільства.

Основними джерелами придбання комунікативної компетенції є:

1) соціонормативний (ритуальний) досвід народної культури;

2) знання „мов” спілкування, що використовуються народною культурою;

3) досвід міжособистісного спілкування в неформальній (не ритуальній) сфері;

4) досвід сприйняття мистецтва.

Первинні параметри, за якими оцінюється комунікативна ком­петентність, пов'язані з соціально-психологічною толерантністю як особистою властивістю суб'єкта спілкування. В загальній психо­логії толерантність визначається традиційно в психофізіологічно­му ракурсі як послаблення реагування на який-небудь несприятли­вий фактор в результаті зниження чуттєвості до його впливу. Со­ціально-психологічне розуміння толерантності передбачає тер­пимість до різних думок, неупередженість в оцінці людей і подій. Підвищення ефективності спілкування в результаті формування ко­мунікативної компетентності тісно пов'язано з забезпеченням соц­іально-психологічної толерантності особистості.

В структурі феномену толерантності особистості можна виді­лити два компонента: сенсуальну толерантність особистості і дис­позиційну толерантність особистості.

Сенсуальна толерантність пов'язана зі стійкістю особистості до впливів середовища, з послабленням реагування на якийсь не­сприятливий фактор (зокрема, вплив суб'єктів міжособистісної взаємодії) за рахунок зниження чуттєвості. Образно кажучи, сенсуальна толерантність - це соціальна черствість.

В основі диспозиційної толерантності лежить принципово інший механізм, який забезпечує терпимість особис­тості у взаємодії з середовищем. Мова йде про готовність особис­тості до певної (терпимої) реакції на середовище. Ця готовність ви­являється на когнітивному, афективному і поведінковому рівнях. За диспозиційною толерантністю стоять певні установки особис­тості, сукупність її ставлень до реальності: до інших людей, до їх поведінки, до себе, до впливу інших людей на себе, до життя вза­галі. Прикладами установок, які забезпечують диспозиційну толе­рантність особистості, є: „всі люди коли-небудь помиляються", „чим більше точок зору, тим краще", „агресія і роздратованість дуже час­то провокуються ситуацією, а не є внутрішньою сутністю людини" і т.ін. Диспозиційна толерантність є соціальною позицією, установкою, світосприйняттям. Вона зовсім не пов'язана з психофізіологічною толерантністю.

Факторами, що зумовлюють феномен толерантності є: соціогенетичний, мікросередовищний (або психологічний) і біоге­нетичний.

Соціогенетичний фактор - це вплив суб'єктивно-об­'єктивних умов на формування і виявлення толерантності у суспільстві, в різних групах (зокрема, професійних) і у конкрет­них особистостей. Мова йде про формування і виявлення толеран­тності під впливом пануючих в даний момент соціальних устано­вок, еталонів, стереотипів, під впливом загальної спрямованості суспільства: гуманістичної, плюралістичної, або ж антиособистісної, авторитарної.

Психогенетичний (мікросередовищний) фактор - це вплив найближчого оточення індивіда (сім'ї, колектива, неформальної гру­пи тощо) на формування і виявлення толерантності. За відсутністю блокуючого впливу соціогенетичних умов толерантність як риса особистості визначається саме мікросередовищним фактором.

Під біогенетичним фактором розуміється вплив психофізіологічних особливостей індивіда на виявлення толерантності в залежності від статевих, вікових і темпераментних особливостей.

Комунікативна компетентність входить до складу більш широкого явища - соціально-психологічної компетентності.

Соціально-психологічна компетентність особистості являє собою спеціальні знання про суспільство, про політику, економіку, культуру і т.д. Іншими словами, соціально-психологічна компетентність за своїм змістом нагадує те, що називається світоглядом. Вона дозволяє особистості орієнтуватися в будь-якій соціальній ситуації, приймати вірні рішення і досягати поставлених цілей.

Соціально-психологічна компетентність – це здатність індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми в системі міжособистісних відносин. Вона формується в ході освоєння індивідом систем спілкування і включення в спільну діяльність.

До складу соціально-психологічної компетентності входять:

• вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях.

• вміння правильне визначати особистісні особливості й емоційні стани інших людей.

• вміння вибирати адекватні способи звертання з іншими людьми і реалізовувати них у процесі взаємодії.

• вміння поставити себе на місце іншого, емпатія і рефлексія.

Перцептивна сторона спілкування.

Соціальна перцепція — це процес сприйняття соціальних об'єктів (людей або соціальних груп).

Процес соціальної перцепції являє собою діяльність її суб'єкта (спостерігача) по оцінці зовнішнього вигляду, психологічних особливостей, дій і вчинків особи, що спостерігається, (об'єкта), в результаті чого у суб'єкта соціальної перцепції складається конкретне відношення до об'єкта і формуються певні уявлення про можливу поведінку конкретних людей і груп. В залежності від цих уявлень суб'єкт соціальної перцепції прогнозує і свої відносини, і поведінку в різних ситуаціях взаємодії і спілкування з іншими людьми.

Дослідженням феноменів та закономірностей, пов’язаних із соціальною перцепцією, займалися такі видатні вчені як Бодальов О.О., Табунська В.А., Бітянова М.Р., Росс Л., Стормс М. та інші.

Механізми соціальної перцепції:

• стереотипізація,

• ідентифікація,

• емпатія,

• атракція,

• рефлексія,

• каузальна атрибуція.

Стереотипізація – це формування та використання соціальних стереотипів. Під соціальним стереотипом розуміється стійкий образ чи уявлення про які-небудь явища або людей, характеристики, властиві представникам тієї або іншої соціальної групи.

Для людини, що засвоїла стереотипи своєї групи, вони виконують функцію спрощення і скорочення процесу сприйняття іншої людини. Стереотипи являють собою інструмент «грубої настройки», що дозволяє людині «заощаджувати» психологічні ресурси.

Ідентифікація — це соціально-психологічний процес пізнання особистістю (або групою) інших людей (або груп) у ході безпосередніх або опосередкованих контактів з ними, при якому здійснюється порівняння (зіставлення) внутрішніх станів, особистісних властивостей, статусів партнерів, стереотипів поведінки зі своїми відповідними характеристиками. Це самоототожнення осо­бистості з певним зразком (людиною, групою), що має велике значення для формування власної ідентичності, індивідуальності. Це фундаментальний механізм не тільки когнітивної, а й афек­тивної та регуляторної сфер психіки й особистості в цілому.

Розглядаючи вплив ідентифікації на особливості міжосо­бистісного відображення в онтогенезі, можна виділити імі­тацію як перший рівень, етап ідентифікації. Сутність іміта­ції полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках сто­сунків між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною — це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні дії й просувається в пізнанні інших людей. Зміст наступного рівня ідентифікації полягає у з'ясу­ванні соціально прийнятних форм поведінки та оцінювання інших людей. Передумовою становлення цього рівня ви­ступає перехід від імітації зовнішніх проявів поведінки до­рослих до уявлення про їх внутрішні особливості, які пі­знаються опосередковано. Домінуючою тут є функція оцінювання. Особливість оцінної функції полягає в тому, що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-зміс­тового характеру. Роль прогностичної функції обмежена, а у спробах її реалізації в нестандартних ситуаціях адекватність незначна.

Потреба в інтерпретації поведінки виступає на передній план, коли ми контактуємо з незнайомими людьми, стикає­мося з новими формами поведінки, незвичними вчинками добре знайомих нам людей. Виникає потреба в переструктуруванні проблемної ситуації, яка не має аналогів однознач­ного тлумачення. Тому неусвідомлюваний нами в іншій ді­яльності механізм інтерпретації починає виступати як розу­мове завдання, що виходить за межі оцінювання. І тоді для адекватної інтерпретації поведінки інших людей потрібний перехід від оцінювання до розуміння, ефективність якого забезпечується сформованістю наступного рівня ідентифі­кації. Цей рівень характеризується висуванням на передній план прогностичної функції, орієнтація в соціальній ситуації здійс­нюється завдяки аналізу особистісних смислів у поведінці людини. Це зумовлює необхідність бачити в іншій людині не стільки об'єкт впливів, скільки суб'єкт, з яким здійс­нюється взаємодія.

Процес міжособистісного розуміння тісно пов'язаний з емоційною сферою. Почуття, співчуття та співпереживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку — необхідний компонент спілкування та специфічний засіб пізнання людини людиною. Цей фе­номен має у психології назву емпатія.

Емпатія — це емоційне співпереживання іншій людині. Через емоційний відгук люди пізнають внутрішній стан інших. Емпатія заснована на умінні правильно уявляти собі, що відбувається усередині іншої людини, що вона переживає, як оцінює навколишній світ. Це не тільки активне оцінювання суб'єктом переживань і почуттів іншої людини, але і, безумовно, позитивне відношення до партнера.

І.Юсупов зазначає, що емпатійні якості розвиваються тим інтенсивніше, чим багатшими й різноманітнішими є уявлення про інших людей. Розвиток емпатійних тенденцій також залежить від умов виховання та со­ціального оточення.

Дослідження засвідчують, що розвиток емпатії залежить і від суб'єктивної значущості для особистості тих людей, що входять в коло її спілкування, тобто розвиток емпатії зумовлений кількістю осіб, яких вона по-справжньому цінує. Обмеженість кола осіб, яким схильна співчувати людина, не тільки блокує емоційну чутливість, в окремих випадках вона може переходити в жорстокість.

Атракція являє собою форму пізнання іншої людини, засновану на формуванні стійкого позитивного почуття до неї. Розуміння партнера по взаємодії виникає завдяки появі прихильності, дружнього або більш глибокого інтимно-особистісного відношення до нього. Згідно результатів досліджень, люди легше приймають позицію тієї людини, до якої відчувають емоційно позитивне відношення.

У розумінні іншої людини важливу роль відіграє і міра розвитку уяви, що дає нам змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню, з'ясувати, як та чи інша людина буде нас розуміти. Вміння бачити ситуацію очима партнера має назву рефлексії — це механізм самопізнання в процесі взаємодії, в основі якого лежить здатність людини уявляти собі те, як вона сприймається партнером по спілкуванню.

Здатність до рефлексії формується у суб'єкта соціальної перцепції поступово і розвинена в різних людей неоднаково. Дія феномена рефлексії, як й ідентифікації, розгортається на кількох рівнях (О. Бодальов).

На першому рівні рефлексії уява має пасивний характер. У спілкуванні людина не бачить станів, намірів, думок ін­шої людини. Це може бути як наслідком гальмівних властивостей не­рвової системи, її слабкості, так і свідченням збідненого досвіду міжособистісного спілкування.

На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізо­дична діяльність уяви, її головна ознака — виникнення у процесі спілкування окремих уривчастих уявлень про внутрішній світ іншої людини. Умовами активізації уяви є сильно виражений у діяльності, поведінці іншої людини її стан або свідомий намір зро­зуміти переживання іншої людини.

Третій рівень характеризується проявом здатності до від­творення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттєвими ознаками цього рівня є, по-перше, те, що спостереження за станом іншої людини здійснюється мимовільно й постійно; по-друге, для цього рівня харак­терні згортання процесу уяви й одночасне включення у стан іншої людини в кожному акті спілкування. О.О. Бодальов виявив, що навіть в осіб, які інтелектуально розвинені й легко вступають у контакт з іншими людьми, уява може «працювати» недостатньо контекстно, що призводить до не­адекватного оцінювання внутрішніх станів тих, з ким вони взаємодіють.

Для формування третього рівня рефлексії велике значен­ня має інтуїція — здатність бачення особливостей, що ха­рактеризують особистість іншої людини, через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначати стан іншої людини, інтерпретувати її як осо­бистість. Ця здатність розвивається через накопичення досвіду спілкуван­ня з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійс­ності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприй­няття, мислення, уява та почуття.

Каузальна атрибуція — механізм інтерпретації вчинків і почуттів іншої людини, прагнення до з'ясування причин її поведінки.

Дослідження показують, що у кожної людини є свої «улюблені» схеми причинності, тобто звичні пояснення чужої поведінки:

1) люди з особистісною атрибуцією в будь-якій ситуації схильні знаходити винуватця того, що трапилось, приписувати причину конкретній людині;

2) у випадку схильності до обставинної атрибуції люди прагнуть насамперед звинувачувати обставини, не ускладнюючи собі задачу пошуками конкретного винуватця;

3) при стимульній атрибуції людина бачить причину того, що відбулося в предметі, на який була спрямована дія (ваза упала тому, що погано стояла) або в самому потерпілому (сам винуватий, що потрапив під машину).

При вивченні процесу каузальної атрибуції дослідниками були виявлені різні закономірності. Наприклад, причину успіху люди найчастіше приписують собі, а невдачу — обставинам. Характер приписування залежить також і від міри участі людини в події, що відбулася. Оцінка буде різною у випадках, якщо він був учасником (співучасником) або спостерігачем. Загальна закономірність полягає в тому, що в міру росту значущості того, що відбулося досліджувані схильні переходити від обставинної, а потім стимульної атрибуції до особистісної (тобто шукати причину того, що відбулося в усвідомлених діях особистості).

Закономірності формування першого враження

Основна задача сприйняття — формування першого враження про людину. На основі численних досліджень психологи прийшли до висновку, що перше враження формується під впливом трьох факторів:

• фактора переваги,

• фактора привабливості,

• фактора відношення до спостерігача.

Дія фактора переваги виявляється найчастіше в умовах нерівності партнерів у тій або іншій сфері — соціальній, інтелектуальній, груповій та ін. Суть його в тім, що партнери по спілкуванню схильні систематично переоцінювати різні якості тих людей, що перевершують їх за якимись істотними для них параметрами. Якщо ж вони мають справу з партнерами, яких вони, на їх думку, у чомусь перевершують, - відбувається недооцінка якостей об’єкта сприйняття. Тобто, відбувається або загальна недооцінка, або загальна переоцінка партнера.

Багато що залежить і від того, подобається нам зовні наш партнер по спілкуванню чи ні. Якщо людина нам подобається (зовні), то одночасно ми схильні вважати її більш доброю, розумною, цікавою і т.д., тобто переоцінювати її психологічні характеристики. Таким чином, фактор привабливості забезпечує реалізацію наступної схеми: чим більше зовні приваблива для нас людина, тим краща вона для нас у всіх аспектах. Якщо ж вона неприваблива, то й інші її якості недооцінюються.

Привабливість — поняття соціальне вже тому, що воно розрізнялося у різних народів і в різні часи. Звідси випливає, що знаки привабливості треба шукати не в розмірі очей або кольорі волосся, а в соціальному значенні тієї або іншої ознаки (є схвалювані або несхвалювані суспільством або конкретною соціальною групою типи зовнішності). Це багато в чому пояснює дію фактора привабливості: для нас привабливий той партнер по спілкуванню, що прагне наблизитися до типу зовнішності, максимально схвалюваному соціальною групою, до якої ми належимо. Але ще більш привабливі для нас помічені зусилля, витрачені співрозмовником на формування соціально схвалюваної зовнішності. Таким чином, знаками привабливості є зусилля людини виглядати соціально схвалюваним.

Фактор відношення до спостерігача регулює включення сприйняття за наступною схемою: позитивне відношення до нас викликає тенденцію до приписування партнеру позитивних властивостей і відкидання, ігнорування негативних якостей. І навпаки, явно недоброзичливе відношення викликає стійку тенденцію не помічати позитивного і акцентувати негативне.

Знаком відношення до нас є усе, що свідчить про згоду співрозмовника з нами. Дослідження показали, що чим ближче думка іншої людини до нашої власної, тим вище наша оцінка цієї людини, і навпаки: чим вище оцінюється хтось, тим більшої подібності його поглядів з нашими власними ми від нього очікуємо. Розбіжностей з позицією привабливої особи люди схильні не помічати.

Розрізняють прямі і непрямі ознаки згоди. До прямих ознак відносять думку співрозмовника: чим вона ближча до нашої, тим вище оцінка співрозмовника в наших очах. Непрямими ознаками служать підбадьорливі кивки головою, природна посмішка, схвальні вигуки типу «так», «звичайно», «безумовно» та ін.

У подальшому процесі сприйняття також можливі перекручування образа об’єкта, що обумовлені не тільки суб'єктивізмом інтерпретації, але також і деякими соціально-психологічними закономірностями – ефектами сприйняття. З цього погляду перекручування носять об'єктивний характер і вимагають певних зусиль особистості сприймаючого для їх подолання.

«Ефект ореола» означає вплив загального враження про іншу людину на сприйняття й оцінку конкретних властивостей її особистості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні або стушовуються, або так чи інакше виправдуються. І навпаки: якщо загальне враження про людину негативне, то навіть благородні її вчинки не помічаються або інтерпретуються як своєкорисливі.

Інша типова помилка — «ефект послідовності» — полягає в тому, що в умовах когнітивного дисонансу (суперечливої інформації) на наше судження про людину впливає послідовність пред’явленої інформації:

1) якщо йдеться про незнайому людину – більший вплив мають ті дані, що пред'явлені в першу чергу - «ефект попередження».

2) якщо справа стосується знайомої людини – більше впиває остання інформація про неї - «ефект новизни».

Значний вплив на сприйняття іншої людини має також самооцінка суб’єкта сприйняття. Кожна людина співвідносить інформацію про іншу людину з власним уявленням про себе, причому неусвідомлено прагне зберегти сформовану про себе думку. Якщо ж є побоювання, що ця думка може похитнутися, то виникає тривожний стан і сприйняття змінюється так, щоб запобігти усвідомленню загрозливих сигналів. Ці неусвідомлювані процеси позначаються як «перцептуальний захист».

Ефект проекції - схильність приписувати негативні властивості свого характеру, а також мотиви своєї поведінки іншим. Так людина, що сама часто говорить неправду, найчастіше не довіряє й іншим; людина, що не виконала завдання, але відмовляється визнати власну нездатність, заявляє, що їй «не пояснили, що треба робити».

На противагу йому, «ефект поблажливості» — це щедра, зайва доброзичливість при сприйнятті та оцінюванні іншої людини — найчастіше спостерігається у тих людей, хто сам одержує щедру емоційну підтримку з боку інших людей і не схильний до тривожності.

Хало-эффект - грубе узагальнення, схематизація, оцінка в чорно-білих кольорах.

Ефект центральної тенденції - прагнення усереднити оцінки процесів та явищ, що спостерігаються.

Ефект контрасту - схильність підкреслювати ті риси інших людей, що протилежні своїм власним характеристикам;

Інтерактивна сторона спілкування.

Взаємодія — 1) це процес безпосереднього або опосередкованого впливу соціальних суб'єктів один на одного, що породжує їх взаємну обумовленість і зв'язок; 2) це безпосередня організація спільних дій соціальних суб'єктів, що дозволяє групі реалізувати загальну для її членів діяльність; 3) це систематичне, постійне здійснення дій, що мають на меті викликати відповідну реакцію з боку інших людей.

Взаємодія завжди присутня у вигляді двох компонентів: змісту (навколо чого або з приводу чого розгортається та або інша взаємодія) і стилю (як людина взаємодіє з навколишніми).

Можна говорити про продуктивний і непродуктивний стилі взаємодії. Продуктивний стиль являє собою плодотворний спосіб контакту партнерів, що сприяє встановленню і підтримуванню відносин взаємної довіри, розкриттю особистісних потенціалів і досягненню ефективних результатів у спільній діяльності. Непродуктивний стиль взаємодії — неплодотворний спосіб контакту партнерів, що блокує реалізацію особистісних потенціалів і досягнення оптимальних результатів спільної діяльності.

За спрямованістю виділяють кілька типів взаємодії. Найбільш розповсюдженим є дихотомічний розподіл: кооперація і конкуренція (згода і конфлікт, пристосування й опозиція).

Кооперація — це така взаємодія, при якій її суб'єкти досягають взаємної згоди стосовно цілей і прагнуть не порушувати її, поки збігаються їх інтереси.

Конкуренція — це взаємодія, що характеризується прагненням до індивідуальних або групових цілей та інтересів в умовах протиборства між людьми.

В основу розподілу на типи можуть бути покладені також наміри і дії людей, що відбивають розуміння ними ситуації спілкування. В цьому випадку виділяють три типи взаємодії: додаткову, перехресну і приховану.

Додатковою називається така взаємодія, при якій партнери адекватно сприймають позицію один одного.

Перехресна — це така взаємодія, у процесі якої кожен з партнерів, з одного боку, демонструє неадекватність розуміння позиції та дій іншого учасника взаємодії, а з іншого боку - яскраво виявляє свої власні наміри і дії.

Прихована взаємодія містить у собі одночасно два рівні: явний, виражений словесно, і прихований, який мається на увазі. Вона передбачає або глибоке знання партнера, або значну чутливість до невербальних засобів спілкування — тону голосу, інтонації, міміки та жестів, оскільки саме вони передають прихований зміст.

Взаємодія має три рівні розвитку (що відповідають рівням розвитку групи, якщо йдеться про групову взаємодію) — нижчий, середній і вищий.

На своєму початковому (нижчому) рівні взаємодія являє собою найпростіші перші контакти людей, коли між ними має місце дуже спрощений взаємний або однобічний «фізичний» вплив один на одного з метою обміну інформацією і спілкування. Така взаємодія може і не досягти своєї мети, а тому не одержати всебічного розвитку.

Велику роль у взаємодії на цьому етапі відіграє ефект конгруенції (відповідності). Конгруенція — це підтвердження взаємних рольових очікувань, повне взаєморозуміння, єдиний резонансний ритм, співзвучність переживань учасників контакту. Вона передбачає мінімум неузгодженостей у ключових моментах ліній поведінки учасників контакту, наслідком чого є зняття напруги, виникнення довіри і симпатії на підсвідомому рівні.

На середньому рівні розвитку процес взаємодії людей одержав назву продуктивної спільної діяльності. Тут поступово розвивається активне співробітництво між ними, що знаходить вираження в ефективному вирішенні проблеми узгодження взаємних зусиль партнерів. На цьому етапі відбувається постійне узгодження думок, почуттів, відносин партнерів по спільній життєдіяльності, що виражається у різних формах впливу людей один на одного. Регуляторами взаємовпливів є механізми імітації, навіювання, конформності і переконання, коли під дією думок, відносин одного партнера змінюються думки, відносини іншого. Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, вчинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій — відбувається процес уподібнення членів однієї групи.

Імітація — неспрямований вплив, що не ставить перед собою спеціальної цілі, але має кінцевий ефект і є найпрос­тішою формою відображення людиною поведінки інших людей. На основі імітації пізніше формуються інші регулятори взаємовпливу — навіювання, конформність, переконання. Вони регулюють норми міжособистісного спілкування. Нор­ми, у свою чергу, визначають характер міжособистісних сто­сунків. Наявність відпрацьованих норм демонструє однознач­ність у розумінні та оцінці подій.

Навіювання — найменш усвідомлюваний процес — ґрунтується на некритичному наслідуванні зразків поведінки ін­шої людини. Навіювання може бути пряме (коли один із партнерів по спілкуванню ставить перед собою таке завдан­ня) і непряме, мимовільне.

Конформність, на відміну від навіювання, є процесом свідомої зміни оцінок, установок, поведінки під впливом групи. Це виражається у свідомій зміні ціннісних орієнтацій, прийнятті групових норм, очікувань та ролі, яку на­в'язує група. Міра прийняття особистістю зовнішніх оцінок і норм поведінки свідчить про рівень її конформності. Прийняття норм може мати поверховий характер або ж глибинний, пов'язаний зі зміною диспозицій особистості. Соціальні ролі особистості показують, як глибоко вона сприй­має груповий тиск, виявляючи певну конформність. Слід чітко розрізняти конформність як ситуативне яви­ще та конформізм як рису характеру. Конформність вияв­ляється в повсякденному житті, оскільки людині доводиться узгоджувати свою поведінку з іншими людьми, з певними соціальними нормами. Конформізм як особистісна риса — це готовність людини змінювати власну поведінку, роль, думки та переконання відповідно до нав'язаних їй норм, оцінок.

Переконання — процес свідомого прийняття оцінок, ду­мок і стереотипів поведінки, що належать групі. У процесі переконання відбувається звертання в основному до раціональних сторін психіки, досвіду, знань, логічного мислення, хоча все це не виключає участі емоцій та почуттів.

Міжособистісні взаємовпливи можуть призводити і до характерологічних змін. У процесі спільного життя люди не тільки набувають спільних рис, що робить їх схожими один на одного, а й формують протилежні характероло­гічні властивості. Так, за даними досліджень, наявність у батька такої риси, як домінантність, спричинює формуван­ня в дитини зворотної риси — пасивності, але домінант­ність матері позитивно впливає на формування цієї риси в дитини. Закономірність міжособистісних стосунків, що демонструє зближення психологічних рис у людей, на­звано „законом міжособистісного уподібнення”, а частковий його прояв — ефект «поляризації» особистісних рис — формується у процесі тривалих стосунків.

Вищим рівнем взаємодії завжди виступає винятково ефективна спільна діяльність людей, що супроводжується взаєморозумінням. Взаєморозуміння людей — це такий рівень їх взаємодії, при якому вони усвідомлюють зміст і структуру актуальної та ймовірної наступної дії партнера, а також взаємно сприяють досягненню єдиної мети. Для взаєморозуміння недостатньо спільної діяльності, потрібно взаємосприяння. Воно виключає свій антипод — взаємопротидію, з появою якої виникають непорозуміння, а потім і нерозуміння людини людиною.

Дослідження взаємодії в концепції "символічного інтеракціонізму".

Свідченням важливості інтерактивної сторони спілкування є поява в історії психології спеціального напрямку, який розгля­дає взаємодію як вихідний пункт будь-якого соціально-психоло­гічного аналізу.

Інтеракціоністські теорії об'єднують низку теоретичних концепцій, для яких спільним є наголос на аналізі взаємодії лю­дини зі своїм соціальним оточенням. На думку інтеракціоністів, людина осягає світ через символічні значення, які набуваються людиною в ході соціалізації в результаті участі в численних інтеракціях. Людина як носій і виконувач ролей навчається їх вико­нувати, включаючись з моменту народження в соціальну комун­ікативну мережу, в процесі взаємодії. Процес взаємодії між людь­ми має таку особливість як опосередкованість символами, їх інтерпретацію учасниками взаємодії. Цей напрямок, який отри­мав назву „символічний інтеракціонізм", пов'язаний з ім'ям Джо­на Герберта Міда (1863-1931).

З точки зору Міда, головним у людській дії є інтерпретація, створення значень, опосередкуван­ня безпосередніх впливів. Навіть жести партнерів по комунікації сприймаються не прямо, а як символи, продукти інтерпретації чут­тєвого матеріалу. Для того, щоб зробити значущим кожен момент діяльності, людина наділена психологічним механізмом, який вклю­чає:

а) перероблені, нормативні для особистості уявлення про неї інших людей;

б) спонтанні відповіді на соціальні впливи інших;

в) "самість", що координує попередні інституції.

Цей механізм вини­кає з комунікації і заради комунікації. Партнери зі спілкування адаптуються один до одного, розшифровуючи взаємні наміри у же­стах, позах, виразі обличчя і, перш за все, обмінюються словами.

Символічний код для інтерпретації себе й іншого може утворюва­тись у діалогічному спілкуванні, але людська комунікація настільки складна, що більшу частину значень людині приходиться брати в готовому, узагальненому вигляді із символічного тезауруса культу­ри. Він складається з відкристалізованого досвіду минулих взає­модій і є розписаний у вигляді норм групової поведінки, яка тяжіє над спонтанними діями індивідів.

Центральним в теорії Д. Г. Міда є поняття міжіндивідуальної взаємодії, яка відіграє вирішальну роль у становленні людсь­кого „Я". В розробці своєї теорії Мід використав також теорію Ч. Кулі про так зване "дзеркальне "Я", в якій особистість розумі­ється як сума психічних реакцій людини на погляди оточуючих. Однак у Міда питання вирішується інакше. Становлення "Я" відбувається дійсно в ситуаціях взаємодії, але не тому, що люди - це прості реакції на погляди інших, а тому, що ці ситуації є ра­зом з тим ситуаціями спільної діяльності. В них формується осо­бистість, в них вона усвідомлює себе, не просто вдивляючись в інших, а взаємодіючи з ними. Отже, центральна ідея інтеракціоністської концепції полягає в тім, що особистість формуєть­ся у взаємодії з іншими особистостями, і механізмом цього про­цесу є встановлення контролю за діями особистості згідно тим уявленням про неї, які складаються в оточуючих.

Розвиваючи і систематизуючи ідею дзеркального "Я", Д.Г. Мід поклав її в основу розуміння соціалізації особистості. Згідно з цією ідеєю, обов'язковою умовою соціалізації індивіда є спілкування з іншими людьми і засвоєння їх думок про себе. Інші люди - це ті дзеркала, в яких фор­мується образ "Я" людини. Людина має стільки "соціальних Я", скільки існує осіб і груп, думку яких вона цінує.

У соціальному розвитку людина проходить дві фази: на першій з них (game) вона засвоює ролі значущих Інших, а на другій (play) - вчиться "володіти" ролями, підпорядковувати їх. Соціальний роз­виток полягає у формуванні певного рольового репертуару, при­чому дитина здатна стати об'єктом у власних очах настільки, на­скільки вона здатна грати роль Іншого. В результаті створюється образ "узагальненого Іншого", в якому втілюються соціальні нор­ми. Самосвідомість особистості, її "Я", є похідною від спілкуван­ня. У індивіда формується уявлення про себе, про своє "Я" в ре­зультаті орієнтації на так званого "значущого Іншого" і на те, як вона сприймається цим "значущим Іншим". "Прийняття ролі Іншо­го" - головний механізм соціалізації. Спочатку дитина орієнтується на експектації "значущих Інших" (батька, матері), але в міру розширення контактів відбувається генералізація, і об'єктом орієн­тації стає "генералізований Інший", що ототожнюється Дж. Мідом з узагальненою соціальною групою.

Розвиваючи ці погляди, Д.Г. Мід, як і Ч.Кулі, вважав ознакою істинно соціаль­ної істоти здібність виділяти себе з групи і усвідомлювати своє "Я". Обов'язковою умовою цього є спілкування з іншими. Особистість являє собою сукупність психічних реакцій людини на думку про неї оточуючих, її власне "Я" - сприйняте дзеркальне відображення, сукупність вражень, які як їй здається, вона здійснює на оточуючих. "Я" включає: 1) уявлення про те, "яким я здаюся Іншій людині"; 2) уявлення про те, "як цей Інший оцінює мій образ"; 3) специфічне почуття "Я" (подібне гордості, само­повазі або приниженню), яке з цього випливає. Все це складаєть­ся в "почуття особистої визначеності" людини - дзеркальне "Я". "Я" виступає синтезом соціального і індивідуального в людині, гарантом і одночасно результатом її інтеракцій з соціальним се­редовищем.

Існує багато різних версій інтеракціонізма. Проте все більше сучасних дослідників погоджуються, що інтеракціоністська мо­дель особистості дає найліпшу систему для адекватного пояс­нення поведінки людини.

Транзактний аналіз Е. Берна.

Трансактний аналіз - це напрямок, в якому представлено до­слідження взаємодії з точки зору регулювання дій учасників че­рез їх позиції, а також врахування характера ситуацій і стилю взаємодії.

З точки зору Е. Берна, кожен з учасників взаємодії може займати одну з трьох позицій, які він означив як Родитель, Дорослий, Дитина. Позиція Дитини може бути визначеною як позиція "Хочу!", позиція Родителя - як "Потрібно", позиція Дорослого - як розумне поєднання "Хочу" і "Потрібно". Ці позиції не пов'язані обо­в'язково з відповідною соціальною роллю, а є психологічним ви­значенням певної стратегії у взаємодії.

В концепції Е.Берна одиниця спілкування називається трансакцією. Люди, які спілкуються, виявляють свою поінфор­мованість відносно присутності один одного. Це називається трансактним стимулом. Відповідь людини на трансактний стимул (зворотній зв’язок) називається трансактною реакцією. Метою простого трансактного аналізу є вияснення того, яка саме позиція "Я" відпові­дальна за трансактний стимул і яка позиція людини здійснила транзактну реакцію.

Коли стимул викликає адекватну (очікувану, природну, відповідну стимулу) реакцію, така трансак­ція називається додатковою.

Е. Берн формулює наступні правила комунікації. Перше пра­вило полягає в тім, що поки трансакції додаткові, процес комун­ікації буде протікати гладко, тобто може відбуватись невизначено довго. Це правило не залежить ні від природи транзакцій, ні від їх змісту (чи зайняті її учасники, наприк­лад, якоюсь розмовою (Родитель - Родитель), чи вирішують ре­альну проблему (Дорослий - Дорослий), чи просто граються ра­зом (Дитина - Дитина або Родитель - Дитина)).

Зворотне правило полягає в тім, що процес комунікації пе­рерветься, якщо виникне перехресна трансакція (наприклад, стимул розраховано на взаємовід­носини „Дорослий – Дорослий”, а відповідь відповідає схемі "Дитина - Родитель" і тоді або співрозмов­ник повинен стати Родителем, доповнюючи несподі­вано виявлену в співрозмовникові Дитину, або потрібно активі­зувати у нього Дорослого). Перехресна трансакція найбільш перешкоджає спілкуванню, якої б сторони людських відносин вона не стосувалась: сімейного життя, друж­би, любові або роботи.

Прості додаткові трансакції виникають у неглибоких вироб­ничих або інших поверхових суспільних взаємовідносинах, ри­туалах. Більш складними є приховані трансакції, які потребують одночасної участі більш як двох станів "Я". Саме ця категорія слугує основою теорії ігор.

Отже, існують різні види трансакцій. Е. Берн приділяє особли­ву увагу аналізу таких її видів, як ритуали, напівретуали (ті, що мають місце у розвагах), ігри (які він розуміє досить широко, вклю­чаючи інтимні, політичні ігри та ін.).

В соціальній психології існує багато класифікацій ситуацій взаємодіяльності. У вітчизняній соціальній психології А.А. Леонтьєвим запропонована класифікація, в якій виділяються соціально-орієнтовані, предметно-орієнтовані і особистісно-орієнтовані ситу­ації. Англійський дослідник Аргайл називає офіційні соціальні події, випадкові епізодичні зустрічі, формальні контакти на роботі і в по­буті, асиметричні ситуації (в навчанні, керівництві та ін.). Кожна ситуація диктує свій стиль поведінки і дії: в кожному з них людина по-різному "подає" себе, а якщо ця самоподача не адекватна, то спілкування може перерватись. Якщо стиль сформовано на якійсь конкретній ситуації, а потім його механічно перенесено на іншу си­туацію, то, звичайно, успіх не може бути гарантовано.

Дослідження взаємодіяльності з точки зору її компонентів, зокрема таких, як по­зиції учасників, ситуація і стиль діяльності сприяють більш глибо­кому аналізу цієї сторони спілкування.

Конфлікт

Конфлікт - це відкрите протистояння між членами взаємодії, яке виникає внаслідок взаємовиключних інтересів і позицій. Проблема конфліктів розглядається не тільки в соціальній психології, а й у пол­ітології, соціології. В 60-х роках XX ст. на стику соціальної психології, соціології і психології особистості виникла спеціальна галузь знань -конфліктологія, яка орієнтується на соціальну практику, на здійснен­ня допомоги людям у розв'язанні конфліктів, які у них виникають.

Соціально-психологічний конфлікт - це особливий вид міжособистісної взаємодії, в основі якої лежить об'єктивна супе­речність цілей, інтересів і думок учасників.

На психологічному рівні ця суперечність виявляється в сильних негативних переживан­нях учасників щодо ситуації, опонентів і самих себе.

В цьому визначенні є три важливих моменти для розуміння суті соціально-психологічного конфлікту. По перше, конфлікт може розгор­татись в різних системах соціальних відносин. По-друге, не все те, що масова свідомість іменує конфліктом (чвари, суперечки, нерозуміння, розходження і т. ін.) є соціально-психологічним конфліктом, бо останній побудовано саме на спільних, протилежно спрямованих тенденціях. По-третє, не кожна об'єктивна суперечність перетворюється в конфлікт. Вона повинна пройти деякий шлях від власне суперечки до конфлікту як пси­хологічної реальності, важливою складовою якої є переживання учас­ників. За своїм знаком вони здебільше є негативними.

Суперечність, що лежить в основі соціально-психологічного конфлікту, породжує так звану „об'єктивну конфліктну ситуа­цію”, яка має свою структуру.

Два основних структурних компоненти - це сторони конфлікту і його об'єкт. Сторони конфлікту представлені конкретними людь­ми та їх цілями, які є близькими в рамках однієї сторони і знаходяться в суперечності з цілями опонентів - тих, хто складає іншу сторону. Учасників конфліктів може бути дуже багато, а сторін - не менше двох. Кожна сторона займає в конфлікті певну позицію. Позиція - це більш-менш точна і відповідна реальності відповідь учасників на питання щодо причин участі у конфлікті. У кожної зі сторін є, як правило, зовнішня і внутрішня позиції. Внутрі­шня позиція - це сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що спонукають людину або групу приймати участь у конфлікті. Внут­рішня позиція може не усвідомлюватись учасниками, частіше вони пред'являють собі і спостерігачам зовнішню позицію. Вона являє со­бою мотивацію, яка звучить соціально (виявляється зовні) і сприймається особистісно.

Об'єкт соціально-психологічного конфлікту - це реальний або ідеальний предмет, заволодіти яким прагнуть всі учасники даної взаємодії. Об'єкт має властивості, які перетворюють його в епіцентр розбіжностей. Він неподільний і, на думку опонентів, може належа­ти тільки одній стороні весь, цілком. Він також має різну ступінь доступності для учасників. Кожен намагається засобами, що є у його розпорядженні, зробити об'єкт більш доступним до себе і менш до­ступним для іншого. Взаємодія, яка має у своїй основі таку струк­туру, має багато шансів перетворитись в психологічний конфлікт, якщо об'єктивна суперечність пройде стадії ідентифікації і фор­мування суб'єктивного образу конфліктної ситуації.

В даному випадку під ідентифікацією розуміється знаходжен­ня осіб, що перешкоджають досягненню цілі. Людина, яка включе­на в конфлікт, може до якогось часу не усвідомлювати його. Однак в деякий момент її кроки у досягненні певної мети стають не­можливими, в результаті чого виникає стан фрустрації. Причину цього явища людина може приписати чому завгодно: собі, обстави­нам, іншим людям. В тому випадку, якщо причину своїх невдач у досягненні потрібного об'єкту людина припише іншим людям, ви­никає ідентифікація, яка далі веде до конфлікту.

Ідентифікація може бути істинною і помилковою. В першому ви­падку людина справедливо приписала іншій особі причину фрустрації. Ця людина дійсно є її опонентом і претендує на той самий об'єкт. У випадку помилкової ідентифікації опонент вибирається неправильно. Якщо в цьому випадку опонент втягується в конфліктні відносини, то вини­кає так званий помилковий конфлікт, який розв'язувати дуже важко, бо він немає ніякої об'єктивної основи, крім емоційного неприйняття.

Наступний крок у перетворенні об'єктивної суперечливості в психологічний конфлікт - це формування в опонентів образу кон­фліктної ситуації. Суб'єктивний образ конфліктної ситуації вклю­чає уявлення про себе в конфлікті (цілі, цінності, можливості), про опонентів, про ситуацію, в рамках якої розгортається конфліктна взає­модія.

Оскільки в суб'єктивних образах конфлікту відбувається транс­формація об'єктивної ситуації конфлікту, то можливі викривлення останньої. Дослідники виділяють декілька напрямків викривлення об'єктивної конфліктної ситуації в її суб'єктивному образі:

1) Схематизація, спрощення реального конфлікту. Так як конфліктні відношення надмірно експресивні, вимагають від люди­ни багато психічних сил, і на аналіз багатоманітних аспектів взаємо­відносин їх не вистачає, - виникає неусвідомлена тенденція до суб'єктив­ного звужування відносин. Людина виділяє і концентрується на одній із ліній відносин, тій, де їй простіше всього розгорнути конфлікт.

2) Викривлення і зменшення перспективи розвит­ку взаємодії. У свідомості учасників конфліктні відносини не­мов би втрачають своє майбутнє. Небезпека такого викривлення в тім, що опоненти, здійснюючи свої дії у відношенні один до одного, не прораховують, ігнорують їх наслідки, що при­зводить до ескалації проблеми.

3) Поляризація оцінок і суджень. У відношенні до власної поведінки і намірів партнера починають діяти чорно-білі кате­горичні судження.

4) Комунікативні викривлення. В комунікації опонентів спра­цьовують різноманітні бар'єри, які фільтрують інформацію, нада­ють словам надуманого смислу.

5) Атрибутивні викривлення. Виявляються у приписуванні собі й іншому мотивів, особистісних властивостей, намірів, в спрощенні відносин. В процесі розвитку конфлікту часто гіперболізуються недоліки і негативні риси особистості опонента, свій же образ на­діляється позитивними рисами.

В теоретичній моделі, що розроблено у вітчизняній психології Л.А. Петровською, соціально-психологічний конфлікт проходить чотири стадії розвитку: виникнення об'єктивної конфліктної ситуа­ції, інциденту, конфліктних дій, завершення.

На першій стадії конфлікт як психологічна реальність ще не представлений, однак вже існує його зародок. Люди, почавши діяти і усвідомивши неефективність дій, почнуть пояснювати для себе цю фрустраційну ситуацію. Інциденти і є формами фрустрацій. Це різні події, які демонструють учасникам взаємодії існування деякої проблеми. Суть проблеми може бути ще не виясненою, але виникає напруга, супе­речки. Саме на цій стадії виникає істинна або помилкова ідентифі­кація і починає формуватись образ конфлікту.

Стадія конфліктних дій є центральною. На цій стадії відно­сини опонентів бурхливо розвиваються, що приводить до зміни практично всіх структурних компонентів конфліктної ситуації. Об'єкт конфлікту має тенденцію до розростання, в конфлікт втягується все більше учасників. Будучи драматичною і напру­женою, третя стадія не може тягнутись дуже довго, і конфлікт переходить на стадію завершення.

Існують дві можливості розв'язання конфлікту: створення умов, які не допускають подальших інцидентів, і розв'язання самої об'єк­тивної суперечності.

Зняття інциденту - це спроба погасити конфлікт або че­рез переведення його на стадію усвідомлення (без конфліктних дій), або на стадію неусвідомленої конфліктної ситуації. Тут можливі такі способи:

- Забезпечення виграшу одній стороні. Це можливо лише тоді, коли сторона, яка прагне, прийняла свою поразку. Проте, необхідно пам'ятати, що перемога однієї сторони - це завжди тимчасовий стан, який зберігається до найближчого серйозного інциденту.

- Зняття конфлікту за допомогою брехні. Такий спосіб лише дає сторонам відстрочку у вирішенні своїх проблем.

- Зміна цільових установок хоча б одним з учасників. Це ситуа­ція, коли одна зі сторін більше не бажає володіти об'єктом конфлікту.

- Зникнення самого об'єкта конфлікту по волі учасників або поза їх бажанням.

Американський соціальний психолог М. Дейч, один з найбільш видатних теоретиків конфлікту, виділяє два основних типи конфліктів: деструктивний і конструктивний.

Деструктивний конфлікт - це такий конфлікт, який пере­шкоджає взаємодіяльності. Деструктивний конфлікт, як прави­ло, переводить причини, що створили перешкоду у взаємодіяль­ності, на "особистості", чим і пояснюється специфіка його роз­витку: розширення кількості його учасників, примноження нега­тивних установок на адресу один одного, а також його екскалація (зростання напруги, упередженості проти партнера). Розв'я­зання такого конфлікту є дуже складним.

Конструктивний конфлікт виникає у випадку, коли зіткнення стосується не особистісної несумісності, а виявлення різних точок зору на якусь проблему і способи її вирішення. В цьому випадку конфлікт сприяє формуванню більш глибокого розуміння проблеми, а також мотивації партнерів. Факт права на існування точки зору опонента сприяє становленню кооперативної взаємодії в середині конфлікту. Тим самим з'являється можливість його розв'язання шляхом дискусії.

Аналізуючи конфлікти, Д. Майерс відмічає, що взаємовідносини в яких немає конфліктів, очевидно, приречені на згасан­ня. Конфлікти породжують відповідальність, рішучість і небайдужість. Будучи зрозумілими і розв'язаними, вони можуть стимулювати онов­лення і поліпшення відносин між людьми.

Соціальні дилеми.

В соціально-психологічних дослідженнях виявлено декілька причин конфліктів. Дослідники зазначають, що на всіх рівнях со­ціальних конфліктів (міжособистісні, міжгрупові, міжнародні) ці при­чини одні й ті ж самі. Однією з причин конфліктів є соціальні диле­ми. Соціальні дилеми полягають в наступному. У разі, коли індиві­дуально вигідні стратегії поведінки ведуть до колективного програ­шу, то встає проблема: як узгодити благополуччя індивідів, включа­ючи і їх право мати свої особисті інтереси, і благополуччя всього сус­пільства в цілому. Багато проблем виникає тому, що різні групи праг­нуть реалізувати свої вузькоегоїстичні інтереси, але при цьому шко­дять загальнолюдським інтересам. Наприклад, з точки зору егоїстич­ного інтересу очисні прилади не вигідні. Кожен може думати, що від викидів шкідливих речовин тільки одного підприємства багато шко­ди не буде. Але ж і всі інші можуть розмірковувати подібним чином, і в результаті повітря і вода стають отруєними.

Щоб ізолювати і вивчити цю дилему, соціальні психологи викори­стовують лабораторні ігри, які відображають сутність багатьох реаль­них конфліктів в соціумі. Показуючи, яким чином позитивно мислячі люди попадаються в пастку взаємно деструктивних стратегій поведін­ки, вони одночасно демонструють парадокси людського життя, які підпа­дають під розряд "соціальних дилем". Найбільш відомими є лабораторні ігри, що отримали назву "дилема в'язня" і "трагедія громадських вигонів".

"Дилема в'язня". Ця дилема ілюструється історією двох підоз­рюваних, яких поодинці допитує окружний прокурор. Обидва вони винні, однак у прокурора є тільки докази їх провини у скоєні менших зло­чинів. Тому він пропонує окремо кожному зі злочинців зізнатися: якщо зізнається один, а другий ні, то прокурор гарантує імунітет тому, хто зізнався (а його зізнання використає для обвинувачення іншого в більш тяжкому злочині). Якщо зізнаються обидва, кожен отримає помірне покарання. Якщо жоден не зізнається, то покаран­ня обом буде незначним. Щоб мінімізувати власний термін пока­рання, багато хто зізнається, не дивлячись на те, що сумісне зізнан­ня веде до більш суворого вироку, ніж сумісне незізнання. Якщо другий зізнається, перший ув'язнений, зізнавшись теж, отримає помірний термін, а не максимальний. Якщо другий не зізнається, пер­ший зможе вийти на свободу. Зрозуміло, що кожен з них розмірко­вує по-своєму і обидва попадаються в соціальну пастку.

Рис. Дилема в'язня

В кожній клітині число над діагоналлю показує вирок в'язня "А". Так, якщо обидва зізнаються, обидва отримують по п'ять років. Якщо не зізнається ні один, обидва отримують по одному року. Якщо зізнається тільки один, його відпустять на волю за вдячність у по­казаннях, які дозволять приговорити другого до десяти років ув'яз­нення. Як показано на малюнку, у кожній завчасно обраній стра­тегії другого гравця (в'язень "Б"), першому (в'язень "А") вигідніше відособитись (бо в цьому випадку він експлуатує готовність співро­бітничати другого гравця або захищає себе від експлуатації з його боку). Проте, не співробітничаючи, обидві сторони отримують на­багато більше, ніж якщо б вони довіряли один одному і мали взаєм­ну вигоду. Ця дилема заганяє учасників взаємодії у психологічну пастку, коли обидва усвідомлюють, що вони могли б взаємно вига­дати; але, не довіряючи один одному, вони "зациклюються" на відмові від співробітництва. У подібних дилемах прагнення до егої­стичних цілей може стати погибельним для всіх учасників взаємодії.

Багато соціальних дилем включають більше двох учасників. Парниковий ефект, який прогнозують екологи, може виникнути через вируб­ки лісів та вуглекислий газ, що випускається в атмосферу. Внесок в цю проблему кожного автомобіля, що спалює бензин, дуже малий, а шкода від нього розповсюджується на багатьох людей.

Для моде­лювання таких соціальних ситуацій дослідники розробили лабора­торні дилеми, які охоплюють багатьох учасників взаємодії. Мета­форичним відображенням природи такого роду соціальних дилем виступає названа так екологом Гарретом Хардином (1968) "траге­дія громадських вигонів". Він запозичив цю назву у пасовищ, що розташовані серед стародавніх англійських поселень, але "громадсь­кими" можуть бути також повітря, вода, тваринний світ та інші за­гальні обмежені природні ресурси.

Уявіть собі 100 фермерів навколо вигону, який може прогоду­вати 100 корів. Якщо кожен пасе одну корову, громадське пасовище використовується оптимально. Але потім хтось вирішує пустити на вигін ще одну корову, і так поступає кожен з фермерів, думаючи, що із 1% зайвого випасу школи не буде. Результатом стає трагедія громадських випасів - витоптаний майданчик без єдиної травинки.

Багато реальних ситуацій є аналогічними цій. Деякі елементи громадської дилеми можна вивчати в лабораторних умовах, наприк­лад, за допомогою гри "Гайки "Джуліана Едні (1979). Гра полягає в наступному. Декілька людей сидять навколо блюда, в якому лежить спочатку 10 гайок. Експериментатор пояснює, що ціллю досліджу­ваних є зібрати якомога більше гайок. Кожен з досліджуваних може забрати скільки захоче гайок, і кожні 10 секунд кількість гайок, які лежать на блюді, буде подвоюватись. Виникає питання, чи залишать досліджувані в блюді гайки, так би мовити "на розвід", забезпечую­чи тим самим максимальний "врожай" для всіх? Дослідження Едні показали, що якщо не давати досліджуваним часу на те, щоб домовитись і виробити стратегію, то 65 % навіть жодного разу не дочекались першого 10-ти секундного подвоєння.

Як і більшість конфліктів в реальному житті, дилема в'язня і дилема громадських вигонів є "іграми з нульовою сумою". Сума виграшів і програшів обох сторін не обов'язково рівняється нулю. Обидва гравці можуть виграти, обидва можуть програти. В кожній групі безпосередні інтереси індивідуума протиставляються групо­вому благополуччю. Кожна з цих ігор - соціальна пастка, яка де­монструє, яким чином, навіть при "раціональній" поведінці індиві­дуумів, вони в результаті можуть спричинити собі шкоду.

Вирішення соціальних дилем можливо декількома способами. Одним з них є схилити людей до співробітництва заради їх взаєм­ної вигоди в ситуаціях, які є соціальними пастками. Дослідження лабораторних дилем виявили декілька способів забезпечення співро­бітництва. По-перше, це - регулювання. Закони і угоди, які прий­маються в суспільстві - це регулювання процесу взаємодії в ситуа­ціях соціальних дилем. Скажімо, ситуація з податками. Якщо по­датки були б зовсім добровільні, багато хто не виплачував би їх. Тому сучасне суспільство побудоване так, що не залежить від добро­вільних пожертв у задоволенні своїх потреб в соціальній і військовій безпеці. Закони з охорони природи (якщо вони виконуються) теж накладають рівний тягар на всіх, і якесь підприємство може не боя­тись, що його конкуренти вирвуться вперед, порушуючи екологіч­ну відповідальність. Подібним чином учасники лабораторних ігор часто знаходять способи регулювати свою поведінку, знаючи, що це на користь загальній справі.

Існує й інший спосіб вирішення соціальних дилем: зменшення розмірів групи. В маленьких спільнотах кожна людина відчуває себе більш відповідальною і ефективною, більшою мірою ідентифікує свій успіх з успіхом групи. Будь-які обставини, завдяки яким у людей виникає "ми-відчуття", сприяють співробітництву. Так само в ма­лих, а не у великих групах індивіди частіше всього схильні не переви­щувати ту долю ресурсів, яка їм може належати. Як зазначав ще Ари­стотель, чим більшій кількості людей належить загальне, тим менше піклування про нього. Наприклад, добровільна економія електрое­нергії, тепла та ін. у великих за розміром спільнотах, скажімо, у містах, мало імовірна, оскільки шкода від однієї людини розподіляється між багатьма, і кожен може не брати себе в розрахунок. Деякі політологи і соціальні психологи (Едні, 1980) доводять, що суспільство краще роз­поділяти на невеличкі територіальні спільноти.

Комунікація - це теж один зі способів уникнути соціальної па­стки. Комунікація дозволяє групі набагато поліпшити кооперацію. Обговорення дилеми підвищує групову ідентичність, що підсилює піклування про благополуччя групи. Обговорення дозволяє людям зважитись на співробітництво. Співробітництво є взаємовигідним, але воно потребує ризику. Відкрите, вільне обговорення часто змен­шує недовіру. Відсутність співробітництва підсилює недовіру. В експериментах було доведено, що комунікація зменшує недовіру, дозволяючи людям досягти узгодженості, яка забезпечує їх взаємну вигоду.

Отже, в реальному житті, як і в лабораторних експериментах, ми можемо уникнути соціальних проблем, встановлюючи правила, що регулюють егоїстичну поведінку; зберігаючи соціальні групи малими, щоб люди відчували відповідальність один за одного; по­ліпшивши комунікацію, що зменшить недовіру; змінивши матрицю гри у бік більшої вигідності співробітництва і апелюючи до норм альтруїстичної поведінки.

Коли люди конкурують через обмеженість ресурсів, людські стосунки часто стають ворожими. В своїх знаменитих експеримен­тах Музафер Шеріф виявив, що змагання "я виграв - ти програв" швидко перетворює незнайомців у ворогів, породжуючи відкриту конфронтацію.

Конфлікти виникають і тоді, коли люди відчувають, що з ними обходяться несправедливо. Згідно теорії балансу вкладу і доходу, люди визначають справедливість як розподіл винагород пропор­ційно внеску кожного. Конфлікти виникають тоді, коли люди не по­годжуються з оцінками своїх внесків і сумніваються у справедли­вості винагород. Деякі теоретики стверджують, що люди інколи визначають справедливість не як баланс, а як зрівнялівку або навіть врахування потреб. Конфлікти часто мають невелике ядро несуміс­них цілей, що оточені товстою мантією викривленого сприйняття мотивів і цілей супротивника. Часто у конфліктуючих сторін вини­кає дзеркальне сприйняття. Коли обидві сторони впевнені, що "ми миролюбні - вони агресивні", і кожна може звертатись до іншої та­ким способом, який провокує підтвердження цих очікувань.

Розвиток особистості

в системі міжособистісних відносин

Поняття соціалізації

Поняття "соціалізація" має більш як столітню історію існуван­ня і є дуже поширеним. У 1956 році цей термін було внесено до реє­стру американської соціологічної асоціації. У кінці 60-х років про­блема соціалізації стала виступати як міждисциплінарна і увага до неї підсилилася з боку спеціалістів різних наук - філософів, соціо­логів, педагогів і психологів.

Визначаючи поняття "соціалізація" різні дослідники виділяють ті чи інші сторони цього процесу в залежності від аспекту і мети, яка ставиться в дослідженні. Зміст поняття "соціалізація" деякі ав­тори бачать в тім, що це процес "входження індивіда в соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і функцій" (Б.Д. Паригін). Інші дослідники вважають процесом со­ціалізації "засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого ут­ворюється конкретна особистість" (І.С. Кон).

Визначення соціалізації як процесу, внаслідок якого індивід одержує достатню йому соціальність, дає Б.Г.Ананьев, говорячи, що соціалізація - це процес формування людини як особистості, її соціального становлення, включення особистості у різні системи соціальних відносин, інституцій і організацій, засвоєння людиною знань, норм поведінки і т.ін., що склалися історично.

Т. Шибутані розглядає соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до його оточення, як формування здатності пе­редбачати реакції інших людей і пристосовуватися до них. Осо­бистість соціалізована тоді, коли вона здатна брати участь в узгод­жених діях на основі конвенційних норм.

Подібним чином розглядають соціалізацію Д. Креч, Р.С. Крачфілд, Е.Л. Баллачей, котрі, зокрема, зазначають, що вона є прийняттям осо­бистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для групи членства, де особистість перебуває.

Т. Парсонс підкреслює, що соціалізація є динамічним процесом, пов'язаним із структурною організацією суспільства. Головний її ме­ханізм - пристосування - покликаний згладити, сублімувати конфлі­кти особистості й суспільства, тобто не допустити відхилень у поведінці.

Артур Ребер, автор великого психологічного словника, виділяє такі значення, в яких вживається термін "соціалізація":

1. Соціалізація взагалі - процес, завдяки якому індивід набу­ває знань, цінностей, соціальних навичок і соціальної чуттєвості, які дозволяють йому інтегруватись у суспільство і поводитись там адап­тивно. Соціалізація - це життєвий досвід. Однак найчастіше цей термін використовується стосовно процесів, завдяки яким дитині навіюються цінності суспільства та її власні соціальні ролі.

2. Процес взяття державою під свій контроль послуг, промисло­вості та інших інститутів суспільства „на користь всіх членів”.

3. В індустріальній (організаційній) психології соціалізація – це процес, зав­дяки якому новий член організації навчається адаптуватись до норм цієї організації і ролей, тобто орієнтуватися.

4. Відповідні результати будь-якого з вищезгаданих процесів.

З точки зору В.В.Москаленко, успішною соціалізацією може вважатися ефективна адапта­ція людини до суспільства і одночасно здатність певною мірою протистояти суспільству, тому, що заважає її саморозвитку і са­моствердженню. Таким чином, в самому процесі соціалізації за­кладено внутрішній конфлікт між мірою ідентифікації людини з суспільством і мірою уособлення її в суспільстві. При порушенні цього балансу можливі два варіанти "жертв соціалізації": кон­форміст і правопорушник (девіант). З точки зору соціалізації кон­формістом можна вважати людину, яка повністю адаптована в суспільстві і не здатна протистояти йому. Протилежним представ­ником даної позиції можна вважати людину, не адаптовану в суспільстві, яка протистоїть суспільству.

Спираючись на принцип діяльнісної сутності людини, її про­фесійної активності, Г.А.Андрєєва визначає соціалізацію як двос­торонній процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне сере­довище, а з іншого - активне відтворення системи соціальних зв'язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. Саме це визначення соціалізації стало найбільш поширеним у вітчизняній соціальній психології. Отже, з точки зору принципу діяльності соціалізація - це процес взаємодії індивіда і суспільства, наслідком якого є конкретно-істо­рична форма їх соціальності. Соціальність індивіда - це завжди кон­кретно-історичне явище, бо його основою є конкретно-історичні умови діяльності, які пред'являють свої вимоги до змісту і направ­леності якостей і властивостей індивідів.

Г.М. Андреева виокремлює три сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості: діяльність, спілку­вання і самосвідомість.

Деякі автори (Є.Б. Весна, B.C. Мухіна) розглядають процес со­ціалізації як входження людини в символіку культури. В результаті соціалізації людина оволодіває не тільки системою знаків і символів, але й способами мислення, характерними для даного суспільства.

Отже, соціалізація охоплює весь процес і результати взаємодії індивіда з усією сукупністю соціальних явищ, які виявляються в ході пізнання світу та його перетворення. І, як слушно зазначає Ю.Л. Се­менов, у рамках цього єдиного процесу, можливо, діють специфічні закономірності, відмінні як від суто соціальних, так і від суто біоло­гічних.

Цікаву спробу подати соціалізацію як єдиний процес здійснив Є.В. Соколов, виокремивши у ньому:

- гомінізацію, тобто прилучення індивіда до роду;

- соціальну адаптацію, яка означає стандартизацію мови, жестів, сприйняття, морально-психологічних стереотипів, форму­вання соціального характеру, засвоєння загальних цінностей, зна­чень, символів;

- інкультурацію - засвоєння класичної культурної спадщини, збагачення духовного світу особистості;

- інтеграцію особистості, що включає розвиток специфічної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів, формування почуття особистісної ідентичності, відповідності між різними психічними проце­сами і станами.

По суті, соціалізація - це процес входження індивіда до різних спільнот і груп людей на підставі засвоєн­ня норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння. Тобто соціалізація особистості — це акумулювання нею в процесі життя і діяльності досвіду соціального розвитку і поведінки, накопиченого людством, що передається за допомогою виховання і навчання, рольові норми, традиції, літературу, мистецтво та ін. Соціаль­на діяльність (праця, спілкування, пізнання, гра, навчання) є голов­ним чинником соціалізації.

Отже, зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукуп­ністю соціальних впливів, з іншого - ставленням індивіда до всього цього. В цьому плані процес соціалізації можна охарактеризувати як поступове розширення індивідом, завдяки набуттю соціального досві­ду, сфери його спілкування і діяльності, як процес розвитку саморегу­ляції і становлення самосвідомості та активної життєвої позиції.

У вивченні соціалізації виокремлюються декілька напрямків.

Це, перш за все, біогенетичний підхід, теоретичним підґрунтям якого виступають еволюційна теорія Ч. Дарвіна і біогенетична тео­рія Е. Геккеля. Всі біогенетичні теорії виходять з того, що розвиток особистості визначається біогенетичними чинниками і, отже, чис­ленні типи соціальної поведінки зумовлені генетично. Соціокультурні умови лише визначають темп розкриття природжених задатків та здібностей, але не впливають на їх наявність - розвиток є дозрі­вання відповідно до внутрішнього плану.

Одним з найвпливовіших представників даного напрямку був американський дослідник Дж. Ст. Холл. Згідно його теорії рекапіту­ляції, онтогенез повторює філогенез, тобто кожна людина у своєму розвитку проходить ті стадії, що і людство в ході еволюції. Дж. С. Холл виокремив чотири основні етапи соціального розвитку: 1) етап не­мовляти (дитина подібна до тварини); 2) дитинство (відтворюється період мисливства і землеробства); 3) підліток (відповідає початку цивілізації, оскільки дитина здатна до навчання і підкоряється дис­ципліні); 4) юність (відображає перехідну епоху, період "бурі і натис­ку", зародження сучасної цивілізації - людина характеризується по­ганою адаптацією та емоційною нестабільністю).

Іншим представником біогенетичного напрямку в аналізі про­цесу соціалізації був А. Гезелл. Він створив спіральну модель розвит­ку, яка розглядає будь-які людські здібності та вміння як такі, що виникають самі собою як результат дозрівання і не залежать від на­вчання і практики. Індивідуальні відмінності, які визначаються генетично, зумовлюють відмінності у процесі дозрівання окремої особис­тості. Модель розвитку є спіральною, оскільки, на думку А. Гезелла, деякі форми поведінки повторюються на різних вікових етапах.

Таким чином, біогенетичні теорії розглядають розвиток і со­ціалізацію людини як результат існування її вроджених механізмів, сформованих в ході тисячолітньої еволюції.

Соціогенетичний підхід об'єднує велику кількість етноп­сихологічних, соціально-психологічних теорій та емпіричних досліджень (Р. Бенедикт, М. Мід). Головна теза підходу поля­гає в тому, що різні типи особистості є продуктом різних куль­тур. Культура при цьому виконує функцію стандартизації: інтегровані в особистості соціокультурні елементи стають для людини нормою (стандартом) відчуття, мислення і дій. Соціа­лізація відіграє інтегруючу функцію: на основі стандартів соц­іального мислення і дій у людини формується почуття належ­ності до даної соціокультурної спільноти. Соціокультурні умо­ви визначають напрямок розвитку дитини. Головним резуль­татом соціалізації є адаптація людини до культури, в якій вона живе. Серед соціологічно орієнтованих концепцій соціалізації найбільший інтерес представляє символічний інтеракціонізм Дж. Міда, в якому робиться наголос на взаємодії індивіда зі своїм соціальним оточенням.

Конкретизацією соціогенного підходу, є соціально-екологічна концепція американського вченого У. Бронфенбреннера. Він вважає, що при аналізі соціалізації необхідно врахову­вати всю сукупність чинників навколишнього середовища і умов життя: мікро- і макросоціальне оточення, вплив засобів масової інформації, національні і культурні особливості, характеристики соціальних інститутів тощо. Розвиток особистості є результатом взаємодії об'єктивних особливостей її соціального оточення і суб­'єктивних процесів та переживань. Оскільки соціальне оточення по­стійно змінюється, процес соціалізації не завершується ніколи.

Таким чином, соціоекологічний підіхд визначає соціалізацію як складний процес, в ході якого індивід реконструює своє багато­рівневе життєве середовище, відчуваючи вплив всіх елементів цьо­го середовища і взаємозв'язків між ними.

До соціогенетичного напрямку, належить також біхевіоризм. Головна теза біхевіоризму полягає в тому, що особистість у всіх своїх проявах формується навколишнім середовищем, причому більшість форм поведінки набуваються шляхом научіння, тому особистість є продуктом всієї своєї власної теорії научіння. Научіння соціальним діям відбувається в результаті спостереження за поведінкою інших людей і наслідування за значущими моделями. На думку А. Банду­ри, процес соціалізації є, по суті, процесом моделювання. Необхід­ним елементом процесу научіння є підкріплення, тобто реакція інших людей на поведінку індивіда.

Загальним теоретичним підґрунтям психоаналітичних трактовок процесу соціалізації слугувала теорія З.Фрейда. Процес соціального розвитку є процес послідовного оволодіння особистістю своєю лібідозною енергією, відкритий вияв якої суперечить нормам культури. Та­ким чином соціалізація є процесом оволодіння природними інстинк­тами за допомогою тих чи інших захисних механізмів особистості.

Неофрейдистські концепції соціалізації акцентували увагу на аналізі "Его", як головного засобу адаптації в ході соціального розвитку особистості.

В основу когнітивістських теорій покладено положення Ж. Піаже, згідно якого психологічні новоутворення кожного вікового етапу в житті індивіда визначаються розвитком когнітивних струк­тур. На кожній стадії розвитку мислення формуються нові навич­ки, що визначають межі навчуваності в широкому сенсі: не тільки можливість навчання тим чи іншим математичним операціям, але й можливість осягнення тих чи інших соціальних дій. Л. Колберг вва­жає, що соціальний розвиток індивіда є процесом осягнення ним сукупності соціальних норм і правил та підпорядкування своєї по­ведінки соціальним вимогам. Динаміка процесу соціального розвит­ку - це рух від пасивного і конформного прийняття соціальних норм до розуміння соціальних вимог як узгодження між вільними людь­ми, до навичок соціальної взаємодії поза рамками рольових вимог з опорою на систему універсальних моральних принципів.

Виділяють наступні стадії соціалізації:

1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового віку дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне відношення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення («світ і я») характеризується як проміжна соціалізація, тому що світогляд і характер підлітка досить хитливі. Юнацький вік (18-25 років) характеризується як стійка концептуальна соціалізація, коли формуються стійкі властивості особистості.

3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце у суспільстві, «вписатися» у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо не приймаються, можливі наступні наслідки:

■ збереження своєї несхожості і поява агресії у взаємодії (стосунках) з людьми і суспільством;

■ зміна себе («стати як усі»);

■ конформізм, зовнішня покірність, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки засвоює соціальний досвід, але і відтворює його за рахунок активного впливу на середовище через свою діяльність.

5. Післятрудова стадія соціалізації характеризує літній вік як вік, що вносить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.

Основні задачі людини на стадіях первинної соціалізації (до 25 років):

■ освоїти нові соціальні ролі, перейняти сімейно-шлюбні установки;

■ підготуватися до економічно самостійного життя;

■ самовизначитися в професійній сфері;

■ знайти друзів і кохану людину.

Результати цієї стадії соціалізації визначають весь хід подальшого життя і розвитку людини. І хоча особистісні якості, сформовані в цей час, піддаються надалі деяким змінам і корекції, однак кардинальних змін домогтися буває дуже складно.

Вторинна соціалізація — подальше засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльність дорослої людини; подальші зміни і коректування особистісних якостей, норм, цінностей, моделей поведінки і відносин, сформованих у ході первинної соціалізації.

Можна виділити ряд якісних розбіжностей первинної і вторинної соціалізації:

■ соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, у той час як дитяча соціалізація формує і коректує базові ціннісні орієнтації, відносини й установки;

■ дорослі можуть оцінювати норми і, в залежності від своєї оцінки, приймати або не приймати їх, діти ж здатні тільки засвоювати норми;

■ соціалізація дорослих передбачає розуміння відносності й умовності прийнятих норм, правил і цінностей;

■ соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти людині сформувати нові навички, необхідні для життєдіяльності (причому найчастіше конкретного характеру, наприклад професійні); у дітей же соціалізація формує головним чином основу поведінки.

Фактори соціалізації особистості:

1). Мікрофактори: родина, мікросоціум (найближче оточення), інститути виховання, релігійні організації.

2). Мезофактори: етнос, регіональні умови, тип поселення, засоби масової комунікації.

3). Макрофактори: країна, держава, суспільство, культура.

Соціалізація здійснюється за допомогою широкого набору за­собів, специфічних для певного суспільства, соціального прошарку, віку людини. До них можна віднести засоби вигодовування немов­лят і догляду за ними; методи заохочення і покарання дітей в сім'ї, в групах ровесників, в учбових і професійних групах; різноманітні види і типи відносин в головних сферах життєдіяльності людини (спілкування, гра, пізнання, предметно-практична і духовно-прак­тична діяльність, спорт тощо).

На кожному віковому етапі між дитиною і суспільством, батьками, педагогами складається своя специфічна соціальна ситуація взаємодії. У дитини формується своя провідна діяльність, що обумовлює головні зміни в розвитку особистості і здібностей людини, появу новоутворювань — нових якостей на даному віковому етапі (на іншому віковому етапі буде вже інша провідна діяльність й інша соціальна ситуація розвитку), з'являються свої специфічні проблеми, що можуть бути вирішені людиною з позитивним або негативним результатом (причому результат багато в чому залежить від зовнішніх факторів: впливу оточуючих людей, поведінки і стилю виховання батьків, норм суспільства й етнічних традицій).

Вік	Провідна діяльність	Провідна сторона соціалізації	Середо-вище соціалізації	Позитив-ний результат розвитку	Негатив-ний результат розвитку	Новоутво-рення
Немовля (0-1 рік)	Емоційне спілкування з дорослими	Освоєння норм спілкуван-ня з людьми	Родина, мати	Довіра до світу, оптимізм	Недовіра до світу, людей, песимізм	Розуміння слів (мови оточуючих людей), формування наочно-діючого мислення, оволодіння ходьбою, поява перших слів
Раннє дитинство (1-3 років)	Предметна діяльність	Освоєння людських побутових дій	Родина	Самостій-ність, автономія, охайність	Залежність від інших, сором, провина, агресивність	Розвиток мови, інтелекту, сприйняття, автономії, («Я сам»), виділення особистості
Дошкільне дитинство (3-6 років)	Гра	Освоєння соціальних ролей, норм поведінки і спілкування	Родина	Ініціатива, творчість, допитли-вість	Пасив-ність, наслідуван-ня зразку	Перехід від наочно-образного мислення до символів, формування самооцінки, світогляду, совісті, довільної поведінки, характеру
Молодший шкільний вік (7-11 років)	Навчання	Освоєння вмінь, знань, розвиток інтелекту	Школа, сусіди	Впевне-ність у собі, майстер-ність	Почуття неповно-цінності	Формуван-ня абстракт-ного вербально-логічного мислення, вміння керувати своєю поведінкою, рефлексії, самооці-нювання
Підлітко-вий вік (11-14 років)	Спілкуван-ня з однолітками	Освоєння норм спілкуван-ня й поведінки	Група однолітків	Формуван-ня самосвідо-мості	Плутанина ролей, самотність, почуття незрозу-мілості, відчу-женості	Стверд-ження своєї індивіду-альності, незалеж-ності, формуван-ня самосвідо-мості, самовиз-начення, «почуття дорослості», сексуальних інтересів
Ранній юнацький вік (14-18 років)	Навчання з професій-ним аспектом	Освоєння знань, вмінь	Однолітки, школа	Вибір професії, світогляду	Відсут-ність професій-них й життєвих планів	Форму-ються світогляд, здатність будувати життєві плани і вибирати способи їх реалізації, почуття дружби, любові
Пізня юність (18-25 років)	Праця, любов	Освоєння нових форм спілкування і поведінки, нових знань, професій-них вмінь	Друзі й сексуальні партнери	Стійкі дружні й любовні відносини, вибір кар'єри	Самот-ність, ізоляція, поверхневі відносини, відсутність інтересу до роботи	Стабіліза-ція характеру, світогляду, самосвідо-мості, вибір професії, стилю життя, коханої людини, активність у сексуальній сфері, формуван-ня професій-ного мислення
Зрілість	Праця, власна родина		Родина, колеги по роботі	Творчий потенціал, самореалі-зація в роботі, дітях, творчості	Застій, регресія, деградація особистості	Розквіт і досягнення вершин особис-тісного, духовного, соціального, професій-ного розвитку

Механізми соціалізації.

Відносно механізмів соціалізації в психології існує кілька точок зору. У психоаналітичній школі під механізмами соціалізації розумі­ються механізми переведення внутрішніх стимулів у соціально прий­нятні форми, серед яких головну роль відіграє ідентифікація. У біхе­віоризмі механізмами соціалізації прийнято вважати зовнішнє стимульне підкріплення тієї чи іншої поведінки і вчинків - научіння.

На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе:

1) іміта­цію, наслідування;

2) ідентифікацію;

3) керівництво.

У вітчизняній психології також не існує єдиної думки з цієї проблеми. Так, серед механізмів соціалізації називають:

- механізм інтеріорізації, що функціонує в процесі спільної діяльності (О.М.Леонтьєв);

- наслідування, референтна група, ідентифікація, рефлексія (А.В. Мудрик);

- навіювання, наслідування, психологічне зараження, іденти­фікація, авторитет, популярність (С.А. Белічева);

- конформізм (А.Н. Сухов).

Загалом механізми соціалізації визначають як со­ціально-психологічні впливи середовища, які безпосередньо сприяють інтеріоризації зовнішніх групових норм і цінностей (А.В. Мудрик).

Всі механізми соціалізації вітчизняні психологи поділяють на три групи:

1) неусвідомлювані (навіювання, зараження, насліду­вання, ідентифікація);

2) усвідомлюванні (референтна група, авторитет, популярність);

3) окрема група механізмів, до якої належать санкції заохочення і покарання, що застосовуються в суспільстві.

Узагальнюючи дані зарубіжних та вітчизняних авторів (Н.В. Андрєєнкова, А.В.Мудрик, Н. Смелзер, Дж. К. Коулмен, У. Бронфенбреннер, Т. Парсонс та ін.), можна виокремити наступні механізми соціалізації:

1. Традиційний - через сім'ю, найближче оточення. Цей засіб характерний для ранніх етапів соціалізації (від народження до 5-6 років) і названий Т. Парсонсом "просоціалізацією" або "усною іден­тифікацією". Саме в сім'ї діти набувають перших навичок взаємодії, осягають перші ролі (у тому числі - статеві ролі, формування рис маскулінності і фемінності), осмислюють перші норми і цінності. Тип поведінки батьків (авторитарний або ліберальний) має вплив на формування у дитини "образу Я" (Р. Бернс).

2. Інституційний - через певні інститути (дитячий садок, шко­лу, засоби масової інформації (ЗМІ): преса, радіо, телебачення, інтернет тощо). В процесі взаємодії людини з різними інститутами, соціалізація відбувається на базі наростаючого накопичення відповідних знань і досвіду соціально прийнятної поведінки.

3. Міжособистісний - в процесі спілкування з суб'єктивно зна­чущими особами. Даний засіб реалізується через такі механізми, як імітація та ідентифікація (Н. Смелзер). Імітація з точки зору соціа­лізації розуміється як усвідомлюване прагнення дитини копіювати певну модель поведінки. Ідентифікація - як засіб засвоєння дітьми поведінки, установок і цінностей батьків як своїх власних. Ці меха­нізми характерні для ранніх стадій соціалізації.

4. Рефлексивний - засіб, який розуміється як внутрішній діа­лог, в якому людина розглядає, оцінює, приймає або не приймає ті чи інші цінності, включаючи їх до своєї поведінки як результат пе­ретворення суспільних відносин. Він реалізується через такі механ­ізми як почуття сорому і провини. Вони є негативними механізма­ми, оскільки забороняють певну поведінку або придушують її.

5. Стилізований - діє в рамках певної субкультури. Субкуль­туру прийнято розглядати як комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, які типові для людей певного віку, профе­сійного або культурного прошарку, який загалом створює певний стиль життя. Вплив субкультури на соціалізацію людини залежить від міри референтності для індивіда тієї чи іншої групи, яка є її носієм. У зв'язку з цим актуальними є питання про вплив на соціалізацію класових, етнічних і культурних відмінностей.

Отже, в основі механізмів соціалізації особистості лежать чотири основних психологічних механізми: імітація, ідентифікація, почуття сорому і провини.

Імітацією називається усвідомлене прагнення дитини копіювати певну модель поведінки. Зразками для наслідування в першу чергу стають батьки, але можуть бути й інші люди, з якими у дитини складаються теплі емоційні відносини, хоча діти також схильні копіювати поведінку дорослих, котрі карають них.

Ідентифікацією називається спосіб засвоєння дітьми батьківської поведінки, установок і цінностей як своїх власних, а також інших людей, з якими вони тісно пов'язані.

Імітація й ідентифікація сприяють формуванню певної поведінки. Сором і провина, навпаки, гальмують певну поведінку, придушують її. Однак соціалізація не може бути ефективною на 100%: діти, підлітки, юнаки чинять певний опір зусиллям дорослих і змінюють процес соціалізації на багатьох етапах його розвитку. Відхилення в соціалізації можна розглядати як можливі варіанти зміни соціалізації в даному суспільстві.

Також у ході соціалізації значну роль відіграють процеси підкріплення, інтеріоризації та екстеріоризації.

Підкріплення — заохочення суспільством бажаної поведінки людини і покарання за порушення нею встановлених правил, в процесі чого у свідомість закладається система норм, знання про те, які з дій схвалюються, а які — ні.

Інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури психіки в результаті засвоєння соціальних норм, цінностей таі інших компонентів соціального середовища, переходу елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я».

Екстеріоризація — винесення назовні результатів інтеріоризації, тобто прояв у реальній поведінці засвоєних норм.

В самому загальному вигляді розвиток особистості можна представити як процес її входження в нове соціальне середовище та інтеграції в ньому.

Модель розвитку особистості при входженні її у відносно стабільне соціальне середовище може бути представлена трьома фазами (за А.В.Петровським):

• адаптація,

• індивідуалізація,

• інтеграція.

Перша фаза (адаптація) передбачає активне засвоєння діючих у спільноті норм і оволодіння прийнятими в ній формами і засобами діяльності. Це досягається (більш-менш успішно) за рахунок суб'єктивно переживаємої втрати деяких своїх індивідуальних відмінностей, розчинення в «загальній масі». При цьому, у груповій діяльності можуть складатися сприятливі умови для виникнення новоутворень особистості, яких до цього не було в даного індивіда, але які є або вже складаються в інших членів групи і які відповідають рівневі групового розвитку і підтримують цей рівень.

Друга фаза (індивідуалізація) породжується протиріччям (що поступово загострюється, "накопичується") між досягнутим результатом адаптації - тим, що суб'єкт став таким, «як усі», - і невдоволеною потребою індивіда в персоналізації, увазі до своїх особливостей, самореалізації. На цій фазі активізується пошук засобів для прояву своєї індивідуальності, її фіксації. Тобто, людина, що потрапила в нове для неї середовище, спочатку прагне нічим не виділятися, старанно засвоює прийняті в групі норми спілкування, лексику, стиль одягу, загальноприйняті інтереси і смаки. Але, впоравшись із труднощами адаптаційного періоду, починає усвідомлювати, що, дотримуючись цієї тактики, вона як особистість втрачає себе. І тоді людина починає мобілізувати усі свої внутрішні ресурси для трансляції своєї індивідуальності, активізує пошук осіб, що можуть забезпечити їй оптимальну персоналізацію.

Третя фаза (інтеграція) детермінується протиріччями між: 1) сформованим на попередній фазі прагненням суб'єкта бути ідеально представленим в інших своїми особливостями; 2) потребою спільноти прийняти лише ті його індивідуальні особливості, що відповідають її цінностям, стандартам, сприяють успіху спільної діяльності.

В результаті, якщо ці особливості особистості, що проявилися, приймаються і підтримуються групою — відбувається інтеграція.

Інтеграція спостерігається і у тому випадку, коли не стільки індивід приводить свої потреби у відповідність з потребами групи, скільки група трансформує свої потреби відповідно до потреб індивіда, який займає в цьому випадку позицію лідера. Утім, взаємна трансформація, особистості і групи завжди так чи інакше відбувається.

Якщо ж протиріччя між індивідом і групою виявляються нездоланними, виникає дезінтеграція. Її наслідком є або витиснення суб’єкта з даної спільноти, або його ізоляція в ній. Це призводить до закріплення індивідуалістичних, егоцентричних характеристик суб’єкта, або повернення його на попередню фазу розвитку.

У зв'язку з тим, що у людини протягом її життя багаторазово змінюється соціальна ситуація розвитку і вона входить не в одну відносно стабільну і референтну для неї групу, - адаптація або дезадаптація, індивідуалізація або деіндивідуалізація, інтеграція або дезінтеграція безліч разів повторюються, а відповідні новоутворення закріплюються, - у людини складається досить стійка структура індивідуальності.

Таким чином, джерелом розвитку і формування особистості виступає протиріччя між потребою індивіда в персоналізації та об'єктивною зацікавленістю референтної для нього групи приймати лише ті прояви його індивідуальності, що відповідають задачам, нормам і умовам функціонування і розвитку в цій групі. Успішне подолання цього протиріччя забезпечує інтеграцію особистості в системі суспільних відносин.

Отже, в ході соціалізації відбувається взаємодія біологічних властивостей людини із соціальним контекстом і народжується особистість з певним набором психологічних властивостей. Соціально-психологічна адаптація являє собою процес і результат взаємодії особистості з мінливим соціальним середовищем, в ході якого поступово узгоджуються вимоги обох сторін так, що особистість отримує можливість виживання, а середовище — відтворення.

Для людини позитивними результатами соціально-психологічної адаптації є:

■ можливість виживання і задоволення своїх соціальних і біологічних потреб;

■ приведення їх у відповідність із соціальними вимогами в результаті формування необхідних засобів спілкування і поведінки в цілому.

Показниками досягнення цих результатів можуть бути:

1) високий соціальний статус людини в соціальному середовищі;

2) психологічна задоволеність цим статусом, соціальним середовищем в цілому та його найбільш значущими (для людини) елементами, наприклад роботою.

Статево-рольова соціалізація.

В широкому розумінні статеворольова соціалізація - це формування особистості як представника певної статі. Стать - це комплекс анатомічних, репродуктивних, поведінкових і соціальних ознак, що визначають індивіда як чоло­віка або жінку. В залежності від аспекту дослідження статі роз­різняють: біологічну стать - це сукупність контрастуючих генеративних ознак осіб одного виду; психологічну стать - це характеристика особистості і поведінки індивіда з точки зору маскулінності-фемінності.

Маскулінність - сукупність психологічних ознак, які відрізняють чоловіка від жінки. Фемінність - це сукупність психологічних ознак, які відрізняють жінку від чоловіка.

Поняття "гендер" (gender - рід) означає стать як соціальне явище, як усе те со­ціальне, що утворюється над біологічною статтю (sex). Тобто гендер - це соціально-психологічне поняття, яке визначає статус лю­дини з точки зору маскулінності або фемінності.

Статева диференціація

Дослідження психологічних відмінностей між статями здійснюється диференціальною психологією. Статева диференціа­ція визначається як сукупність генетичних, морфологічних і фізіо­логічних ознак, на основі яких розрізняється чоловіча і жіноча стать.

Вчені виявили середньо статистичні відмінності між чо­ловіками і жінками в ряді моторних і когнітивних функцій. Жінки, в середньому, демонструють більш високі показники в тестах на швидкість мовлення, правопис, швидкість письма і читання, розуміння соціальних взаємодій та емоційної інформації, перцептивну швидкість, тонку моторику, арифметичний рахунок і асоціативну пам'ять. Чоловіки, в середньому, краще справляються з тестами на полінезалежність, математичні судження, абстрактне мислення, ро­зуміння просторових відносин, цілеспрямовану моторику, а також стереотипно чоловічі захоплення: технічну смекалку, електронну інформацію та інформацію, пов'язану з автомобілями і крамницями.

Загально прийнято, що права і ліва півкуля головного мозку людини здатна відповідати за виконання різних функцій. Є вказів­ки на те, що півкулі чоловіків і жінок можуть по-різному спеціалі­зуватись в розумових процесах. Чоловіки, напевно, більш латералізовані, тобто конкретні функції мозку у них частіше локалізуються переважно в одній півкулі. Це може допомогти пояснити їх інтерес і більші здібності, наприклад, до механіки, розуміння просторових відносин і математичних суджень.

Жінки, як правило, менш латералізозані і відрізняються більшою взаємодією між півкулями. Це цілком може робити для них доступним більш широкий діапазон розумових задач і пояснити їх більшу здібність пояснювати і обробляти емоційний матеріал, а та­кож добре писати.

Статеві відмінності охоплюють досить широке коло властивос­тей і відносин. Наприклад, більша агресивність чоловіків є транскуль­турною і навіть міжвидовою константою. Міжкультурну валідність, напевно, має визначення чоловічого стилю життя, як більш предмет­ного та інструментального, на відміну від більш емоційно-експресивно­го жіночого стилю; це пов'язано з особливими функціями жінки-матері, що так чи інакше відбивається в спрямованості інтересів і діяльності, співвідношенні сімейних і позасімейних ролей і т.ін.

Статеворольова соціалізація охоплює широке коло проблем, в основі вираження яких лежать такі принципи: 1) статеворольова поведінка - це не біологічне, а соціальне явище; 2) статеворольова поведінка і установки індивідів зумовлені соціонормативною культурою суспільства; 3) статеворольова поведінка, з одного боку, зумовлена біологічною природою людини, а з іншого детермінована логікою культури як системного цілого; 4) статеворольова поведінка індивідів різних суспільств і культур має багато спільного, проте вона різноманітна, історично мінли­ва і звідси випливає необхідність її порівняльно-історичного аналізу; 5) різні соціальні групи і верства одного й того ж сус­пільства можуть істотно відрізнятись за своїми установками і поведінкою, а тому існують чисельні статеві, вікові, етнічні та інші гендернорольові культури; 6) окремі елементи гендерної куль­тури пов'язані з більш загальними соціокультурними явищами (гендерна культура пов'язана з загальною культурою). Це пра­вильно не тільки щодо певних норм культури поведінки, але й поведінки окремих індивідів, яку можна зрозуміти тільки у зв'язку з їх конкретною соціальною належністю, статусно-рольовими характеристиками і т.ін.

Потрібно розрізняти поняття "статеворольова соціалізація " і "статеворольове виховання ". В останньому наголос зроблено на цілеспрямованості процесу.

На відміну від статевого виховання цілі і програми статевої со­ціалізації ніхто спеціально не формулює, у неї немає спеціальних методів і відповідних виконувачів. Дослідження формування особистісних характеристик дітей показують, що "непрямі" соціалізу­ючі впливи, наприклад, батьків, відбиваються на поведінці дітей не менше, а може й більше, ніж впливи "прямі" - виховуючі. Статево-рольове виховання є важливою стороною статеворольової соціалі­зації, однією з її форм, але окрім цієї форми, існують також так звані "стихійні", незаплановані форми статеворольової соціалізації.

В статеворольовій соціалізації можна виокремити такі функції:

1) соціальну адаптацію, яка означає стандартизацію мови, жестів, харак­терних для індивідів певної статі, сприйняття гендерних стереотипів, засвоєння гендерних цінностей, значень, символів, формування со­ціального характеру гендера;

2) інкультурацію - засвоєння традицій ген­дерної культури суспільства з метою передачі їх наступному поколі­нню;

3) інтерпретацію особистості, що включає розвиток специфічної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів, формування гендерної ідентич­ності, відповідності між психічною статтю і гендерною роллю.

Статеворольова соціалізація здійснюється на рівні суспільства через такі інституції, як сімейна інституція, система навчання, ви­ховання і система ідеологічного впливу, як свідомо організована, запрограмована і спеціалізована діяльність суспільства з метою фор­мування у індивідів певних гендерних властивостей. Успішність організації процесу статеворольової соціалізації цими інституція­ми пов'язана з наявністю у них системи цілеспрямовано орієнтова­них нормативів і стандартів гендерної поведінки в типових ситуа­ціях. Засвоєння індивідами ціннісно-нормативної системи суспіль­ства відбувається завдяки трансформації її у всі інші системи со­ціального оточення індивіда, аж до груп безпосереднього міжособистісного спілкування, завдяки якому тільки-но і здійснюється про­цес інтеріоризації соціальних норм і цінностей.

Гендерна культура суспільства: гендерні норми та стереотипи.

Як уже було зазначено, відмінності між чоловіками і жінками обумовлені не тільки біологічним фактором, а значною мірою соціокультурним середовищем. Більшість наявних особливостей ста­тевої поведінки індивідів є наслідком соціально-історичних факторів, а саме:

1) розподілу праці в залежності від статі;

2) відмінно­стей у змісті і засобах виховання хлопчиків і дівчаток;

3) культур­них стереотипів чоловічності і жіночності;

4) диференціації чолові­чих і жіночих соціальних ролей.

Перелічені соціально-історичні фактори обумовлюють зміст і функції гендерних ролей, які мають свої особливості в кожній культурі. Культура, взята в контексті історії розвитку людської статі, де всі предметні зміни корелюють з розвитком статевих властивостей індивідів, є ні що інше, як гендерна культура суспільства.

Гендерна культура суспільства - це система цінностей суспіль­ства, яка складає таку надіндивідуальну загальнообов'язкову позагенетично задану програму, яка наказує індивідам відповідати пев­ним соціокультурним експектаціям відносно прийнятих для дано­го суспільства "зразків" поведінки і зовнішнього вигляду чоловічої або жіночої статі. Статеворольова соціалізація є не що інше як про­цес засвоєння особистістю стандартів, зразків поведінки, правил, цінностей, норм, вимог, очікувань, адресованих суспільством людям чоловічої й жіночої статі протягом входження особистості в соціаль­но-культурне середовище.

Засобом соціально-статевого контролю є суспільна думка мікросередовища, що оцінює вчинки в сфері сімейно-побутових традицій в категоріях моральної свідомості. Це виявляється в жит­тєвих поняттях "доброчесності", "невинності", "гідності", "честі" і т.ін. і проявляється у спонтанних реакціях мікросередовища (сусідів, близьких людей, членів групи, дорослих членів сім'ї). Ре­акція мікросередовища як неформальна позитивна або негативна соціальна санкція є одним із основних засобів соціального конт­ролю. Можна виділити типи реакцій мікросередовища на вчинки індивідів:

1) мікросередовище доводить своє ставлення безпосе­редньо до відома самих чоловіків і жінок;

2) мікросередовище вис­ловлює своє відношення до позиції дорослих (батька і матері, діда і бабусі) у формі поради, попередження, догани, зневаги, заочного осуду, недоброзичливих пліток і т.ін.

Значну регламентуючу функцію в гендерній культурі виконує гендерна ідеологія, яка виправдовує існування гендерних статусів і різну їх оцінку в суспільстві. Виходячи з гендерної диференціації суспільства, можна стверджувати про існування таких ідеологій як маскулінізм і фемінізм, кожна з яких прагне обґрунтувати свої інте­реси і впровадити в життя.

Гендерні стереотипи - це спрощені, схематизовані образи чо­ловіка і жінки. Стереотип - це образ, полярний за знаком оцінки, жорстко фіксований, що не припускає навіть найменшого сумніву в його істинності, спонукаючи до суворо однозначної поведінки. В суспільній свідомості гендерні стереотипи функціонують у вигляді стандартизованих уявлень про модель поведінки і риси характеру, які відповідають поняттям "чоловіче" і "жіноче". Гендерні стерео­типи функціонують на рівні буденної свідомості. Гендерний стерео­тип, це, перш за все, сприйняття, оцінка людини як статі через по­ширення на неї характеристик певної статевої групи, завдяки при­писуванню загальних протилежних характеристик всім представ­никам чоловічої або жіночої статі без достатнього усвідомлення можливих відмінностей між ними.

Гендерні стереотипи існують на таких рівнях:

• індивідуальному,

• мікрогруповому (малі групи),

• макрогруповому (великі соціальні гру­пи),

• соцієтальному (на рівні всього суспільства).

На кожному з них гендерні стереотипи мають свої особливості. Спрощеність, схематизованість, некритичність і особливо - емоційна забарвленість - це ті особ­ливості стереотипів, які надають їм надзвичайно сильної дієвості як у формуванні поведінки окремої особистості, так і великих груп людей.

Перші дослідження гендерних стереотипів пов'язані зі спробою вичленити типові відмінності в уявленнях чоловіків і жінок одне про одного і про себе. Підводячи підсумки цих досліджень, в 1954 р. американські дослідники Дж. Мак і А. Шерріф дійшли таких висновків:

1. Стереотип типового чоловіка - це набір рис, пов'язаних зі соціально необмеженим стилем поведінки, компетенцією, раціональ­ним мисленням, активністю і ефективністю. Стереотип типової жінки - це образ, який характеризується соціальними та комуніка­тивними вміннями, теплотою та емоційною підтримкою. Проте над­мірна акцентуація як типово маскулінних, так і типово фемінних рис набуває вже негативної оціночної окраси: типово негативними якостями чоловіка визначаються грубість, авторитаризм, надлиш­ковий раціоналізм і т.п., у жінок - формалізм, пасивність, надлишкова емоційність і т.п.

2. В цілому чоловікам надається більше позитивних якостей, ніж жінкам. Чоловіки демонструють набагато більшу узгодженість по відношенню до чоловічих якостей, ніж жінки до жіночих.

Однією з найважливіших соціальних функцій гендерних сте­реотипів є не тільки закріплення, але й трансляція із покоління в покоління гендерних ролей.

Завдяки цьому зберігається історія, продовжується людський рід. Тому позитивність цієї функції, її важливість для суспільства перева­жає негативну сторону гендерних стереотипів.

Гендерні ролі та гендерна ідентичність особистості.

В понятті "гендерна роль" підкреслюються вимоги і очікуван­ня суспільства щодо поведінки особистості тієї або іншої статі. Це поняття виступає ланкою зв'язку між особистістю і соціумом, між культурою суспільства і структурою особистісних рис. Отже, це сукупність норм, що вміщують узагальнену інформацію про властивості, які прита­манні кожній статі. Суспільство через гендерні ролі формує психологічні якості індивідів, заохочу­ючи розвиток одних і гальмуючи інші. Через гендерні соціокультурні конструкти суспільство детермінує також стиль поведінки, стиль одягу, форму спілкування особистостей. В цьому розумінні бути чоловіком або жінкою означає виконувати ту чи іншу гендер­ну роль, яка нав'язується індивідові на підставі його біологічної статі.

В соціальній психології особлива увага звертається на такі ме­ханізми засвоєння індивідом гендерної ролі як "диференційне підси­лення" та "диференційне наслідування".

Диференційне підсилення - це процес соціалізації, в ході яко­го прийнятна для даного суспільства гендерно-рольова поведінка заохочується, а неприйнятна карається соціальним несхваленням, за умови, що схвалення і покарання людини за певні моделі поведі­нки залежить від її біологічної статі. Наприклад, було виявлено, що хлопчики, які притримуються традиційних статеворольових стерео­типів, користуються більшою популярністю серед своїх однолітків, ніж ті, хто у своїй поведінці відступає від них. Відомо також, що батьки заохочують у своїх дітей типові для гендера заняття.

Диференційне наслідування - це процес соціалізації, в ході якого людина вибирає рольові моделі у відповідності з групою, до якої вона належить з точки зору загальноприйнятих норм, і почи­нає наслідувати їм. З моменту, як тільки дитина усвідомлює свою стать, у неї з'являється підвищена увага до рольових моделей тієї статі, до якої вона належить. В ході процесу, який Колберг озна­чив терміном "соціалізація Я", хлопчики наслідують поведінку чо­ловіків, а дівчатка - поведінку жінок. Явище диференційного на­слідування узгоджується з теорією соціального научіння (А. Бан­дура), яка припускає, що індивід може навчитись різним типам поведінки через спостереження за людьми, а також за тим, кара­ються чи заохочуються їх дії. За допомогою цього механізму мож­на пояснити відмінності в поведінці хлопчиків і дівчаток в ситу­ації, коли вони, отримуючи інформацію від двох гендерів, схильні відтворювати саме ті моделі поведінки, які відповідають їх генде­ру. Спочатку статеворольова поведінка маленьких дітей контро­люється ззовні (діти спостерігають, яка саме поведінка притаман­на жінкам, а яка - чоловікам), але потім дитина добудовує свою власну систему стандартів поведінки. Після цього дитина контро­лює поведінку, використовуючи санкції, які застосовує до самої себе. Така схема поведінки описується соціально-когнітивною те­орією гендерної саморегуляції (Колберг), згідно якої дитина ско­ріше буде імітувати поведінку дорослого, якщо вважає, що ця мо­дель відповідає правильній гендерно-рольовій поведінці.

Статево-рольова соціалізація як засвоєння гендерної культури сус­пільства не зумовлюється прямо і безпосередньо наявністю соціаль­них експектацій, гендерних стереотипів, уявлень, гендерних ролей. Ці елементи гендерної культури повинні стати засобом усвідомлення влас­ної статевої належності, її осмисленням. Усвідомлення того, що люди­на є чоловіком або жінкою, як переживання своєї позиції "Я" по відно­шенню до певних еталонів статі, відбувається уже в зрілому віці, і ха­рактеризується як гендерна ідентичність особистості.

Гендерна ідентичність - це усвідомлення індивідом своєї ста­тевої належності, суб'єктивне осмислення, переживання статевої ролі, яке виявляється у єдності статевого усвідомлення та поведін­ки. Вона має декілька аспектів, а саме:

1) адап­таційна статева ідентичність - це усвідомлення особистістю співвідношення своєї реальної поведінки з поведінкою інших чо­ловіків і жінок;

2) цільова концепція "Я"- це набір індивідуаль­них установок чоловіка або жінки на те, якими вони повинні бути;

3) персональна ідентичність - це особистісне співвідношення себе з іншими людьми;

4) его-ідентичність - це глибинне психологіч­не ядро того, що саме особистість людини як представника пев­ної статі означає для самої себе.

Головним механізмом формування гендерної ідентичності є ідентифікація. Поняття ідентифікація (від лат. identificare - отожнювати) є одне з основних, яке вживається в теорії особистості. Вперше в пси­хологію це поняття введено З. Фрейдом, в теорії якого воно має два значення:

1) як становлення тотожності між образами, які народжуються в галюцинації незадоволеними інстинктами, з одного боку, і образами реальних об'єктів, які реально задовольня­ють потреби людини, з іншого;

2) як один із суттєвих механізмів формування особис­тості - моральної інстанції супер-Его: щоб побороти інстинкти і тим самим уникнути покарання, дитина частково ототожнює себе з батьками, з авторитетними людьми, і цим шляхом інтерналізує їх цінності, моральні норми і заборони, а також відповідні форми по­ведінки.

Отже, в психоаналізі ідентифікація інтерпретується як неусвідомлений процес наслідування поведінці або певним якостям тієї особистості, з якою індивід себе ототожнює.

Нині термін "ідентифікації" набув значного поширення і вжи­вається в таких основних значеннях:

- уподібнення себе значущому іншому як зразку, на основі емоційного зв'язку з ним;

- ототожнення себе з персонажем художнього твору, завдяки якому відбувається проникнення в смисловий зміст твору, його ес­тетичне переживання;

- механізм психологічного захисту, який відбувається як не­свідоме уподібнення об'єкту, який викликає страх або тривогу;

- один із комплексних механізмів захисту свого "Я" (роботи Анни Фрейд). Цей механізм включає інтроекцію і проекцію. Про­екція - це процес приписування суб'єктом іншій людині своїх рис, мотивів, думок і почуттів, які викликають у самого суб'єкта почут­тя провини і тривоги. Інтроекція - це втілення у власній індивіду­альній формі особистісних властивостей іншої людини;

- розпізнання, упізнання яких-небудь об'єктів (у тому числі людей), віднесення їх до певного класу або упізнання на основі відо­мих ознак (в інженерній і юридичній психології);

- ототожнення себе з якою-небудь групою (великою чи малою) або спільнотою, прийняття її цілей і цінностей, усвідомлення себе членом цієї групи або спільності (групова ідентифікація).

У психологічній літературі виділяються декілька етапів фор­мування гендерної ідентичності. Перший етап - це первинна стате­ва ідентичність, яка відбувається до двох-трирічного віку. Це ті знан­ня, яких дитина набуває про стать у спілкуванні з дорослими. В роз­витку статевої ідентичності виділяються такі процеси:

- дитина узнає, що існує дві статі;

- вона включає себе в одну з цих двох категорій;

- на основі самовизначення дитина керує своєю поведінкою, вибираючи нові форми поведінки.

Вже у 6-8 місяців малюки розрізняють чоловіків і жінок, які їх доглядають. У півтора року у більшості дітей помічається пер­винна ідентифікація себе з певною статтю. До двох років діти зас­воюють перші ігрові ролі, що відповідають їх статі. Хлопчики прагнуть до незалежності: вони підтверджують свою індивіду­альність, намагаючись відокремитись від вихователя, від матері. Для дівчаток більш характерна взаємозалежність: вони набувають особистої індивідуальності у своїх соціальних зв'язках. Для ігор хлопчиків більш характерна групова діяльність. Ігри дівчаток відбуваються в менших за розміром групах. В цих іграх менше аг­ресивності, більше взаємності, тут частіше наслідують взаємовід­носини дорослих, а розмови ведуться більш довірливі й інтимні. У віці 2,5 років більшість дітей здатні вже розділити людство на чо­ловічу і жіночу половини, хоча вони ще можуть не знати, в чому ці відмінності. Як показують психологічні дослідження, до віку 2-3 років майже кожен має тверду впевненість, що "Я - мужчина" або "Я - жінка". Навіть, якщо чоловіче і жіноче начало розвивається нормально, особистість ще має адаптивну задачу розвитку свідо­мості маскулінності або фемінності.

Другий етап - це формування гендерної ідентичності з трьох до семи-восьми років. В три роки відбувається чітка поляризація типових для певної статі характеристик, а з іншого боку - у свідо­мості трирічних малюків стать не сприймається як щось дане лю­дині назавжди. До 4-5 років діти вже уявляють типові заняття до­рослих, але до 5-6 років постійність статі не усвідомлюється остаточно, дитині здається, що можна перетворитися у майбутньому в дівчин­ку із хлопчика, і навпаки.

Деякі спеціалісти в галузі вікової психології вважають, що діти внутрішньо мотивовані до надбання цінностей, інтересів і моделей поведінки, які відповідають їх статі. Цей процес отри­мав назву самосоціалізації. Діти можуть розвивати у собі досить жорсткі і стереотипні уявлення про те, "що роблять хлопчики" і "що роблять дівчатка". Наприклад, хлопчики грають машинками і ніколи не плачуть, а дівчатка граються в ляльки і люблять гар­но вбиратися. Дитина здебільше звертає увагу на особливості поведінки, яка відповідає її статі і не виявляє зацікавленості до поведінки, яка несумісна з поведінкою її статі.

Третій етап - 6-8 років. На цьому етапі відбувається прак­тично повна диференціація статевих ролей, вибираються певні форми ігор і компаній. У дітей формується уявлення про те, на­скільки їх індивідуальні властивості і соціальна поведінка відпо­відає нормативам і очікуванням певної статевої ролі. Характер­ною ознакою цього етапу є те, що дитина усвідомлює немож­ливість зворотного розвитку своєї статі.

У 6-7 років діти розуміють, що їх стать стійка і зберігається протягом всього життя, не дивлячись на зміни зовнішності. Вони розуміють, що хлопчики обов'язково стають чоловіками, а дівчатка - жінками, і що стать є стійкою у будь-якій ситуації і часі. Такий рівень розуміння називається сталістю (незмінністю) статі. В цей пері­од діти схильні до особливо жорстких, стереотипних уявлень про допустимість певної поведінки для тієї або іншої статі. Ці уявлення і нор­ми стають засобом організації поведінки та емоцій дитини. Якщо вони порушуються, це може викликати у них тривогу, почуття занепо­коєності.

В процесі того, як дитина все більше усвідомлює себе, вона починає реагувати на вплив на неї з боку оточуючих її людей і стає носієм розпізнавальної Я-концепції, що включає уявлення про себе як про хлопчика або дівчинку. Поступово дитина все ясніше усві­домлює стать свого тіла, наявність в себе чоловічих або жіночих ста­тевих органів, і визначає їх як частину своєї сексуальної природи.

Формування гендерної ідентичності базується на трьох факто­рах: відносинах батьків і культурній позиції, зовнішніх статевих органах дитини і генетичному впливі, який стає фізіологічно актив­ним на 6-му тижні життя зародку.

Поза формуванням у індивіда гендерної ідентичності не може бути повноцінної особистості як в психологічному, так і в соціаль­ному плані. Саме тому трагічною є доля людей з порушеннями ген­дерної ідентичності. Порушення гендерної ідентичності (гендерна дисфорія) - це ви­раження гендерної ідентичності способами, які суперечать анатомічній статі людини.

Деякі люди, які переступають через традиційну межу, що роз­діляє "очікування" гендерної ролі чоловіків і жінок, відчувають пев­ний дискомфорт від традиційної чоловічої або жіночої ідентифікації і виявляють певний рівень нонконформізму по відношенню до неї (гендерної ролі). Це так звана кросгендерність, яка може виявля­тись у різній мірі, від випадкових переодягань в оде­жу іншої статі до зміни статі хірургічним або гормональним шля­хом. Хоча в особистості кожної людини є якісь елементи, які не вкла­даються в рольові стереотипи, що традиційно приписуються даній статі, деякі люди присвячують значний час і сили своєму прагнен­ню до кросгендерності, яку вони вважають більш відповідною своїй суті, ніж традиційні гендерні ролі. Людина навіть може доводити оточуючим, що це і є її дійсна гендерна ідентичність. У спілкуванні з іншими людьми така людина викликає почуття дис­комфорту в оточуючих. Кросгендерні люди в реальному житті зуст­річаються з осудом і з пересудом, а не з доброзичливістю. Це свідчить про те, що люди часто приймають тільки ті ролі, які точно відпові­дають їх поляризованому погляду на поведінку, доречну для чо­ловіків і жінок. Оточуючі не хочуть зрозуміти тих, хто порушує соц­іально визначені бар'єри, які стосуються статі.

Найбільш крайньою формою кросгендерності є транссексуалізм. Транссексуали є анатомічно нормальними чоловіками і жінками, які впевнені в тому, що вони мають особистісні якості протилежної статі, визначаючи останні так, як це прийнято в суспільстві або культурі. Здебільше вони починають усвідомлю­вати подібні відчуття вже в ранньому дитинстві і відчувають силь­ний дискомфорт. На сьогодні медициною розроблені засоби, які дозволяють за допомо­гою гормональної терапії і хірургічних методів досягти того, щоб такі індивідууми виглядали як представники протилежної статі. Транссексуали з низькою інтенсивністю таких переживань часто не виказують бажання на зміну статі таким способом. Транссек­суали, які переживають свої відчуття більш гостро, навпаки, до­сить часто приймають рішення змінити свою стать юридично і анатомічно.

Відчуття статевої належності як одне з основних стрижнів осо­бистості у своїй нормі є досить стійкою якістю. Проте, слід засте­регти, що, по-перше, ступінь стійкості цього відчуття може бути нео­днаковою і строки його остаточного формування також можуть бути різні. По-друге, саме по собі нормальне відчуття статевої належності ще не визначає повністю ступеня, в якій той чи інший хлопчик або дівчинка у майбутньому будуть відповідати прийнятим у суспільстві зразкам "справжнього мужчини" або "справжньої жінки". Як пока­зує практика, діти з відхиленням у статеворольовій поведінці ма­ють чимало проблем у стосунках з однолітками, а в майбутньому - у створенні власної сім'ї.

Любов і дружба.

Дружба - це позитивні інтимні відносини, засновані на взаємній відкритості, повній довірі, спільності інтересів, відданості людей один одному, їх постійної готовності в будь-який момент прийти один одному на допомогу.

Цілі, що переслідує дружба, можуть бути різними: діловими або утилітарними; емоційними, пов'язаними з задоволенням від спілкування; раціональними, заснованими на взаємному інтелектуальному збагаченні; моральними, орієнтованими на взаємне моральне удосконалення і т.п.

Для дружніх відносин характерно глибоке взаєморозуміння людей. Психологічно це означає можливість спілкуватися один з одним майже без слів, за допомогою жестів, міміки і пантоміміки, сприймати і точно розуміти один одного на основі ледь вловимих рухів і модуляцій голосу. Давні друзі можуть заздалегідь передбачати реакції і поведінку один одного в різних життєвих ситуаціях, аж до визначення думок, що один одному прийдуть у голову в тій або іншій ситуації.

Норми і правила, якими керуються люди в дружніх відносинах - це рівноправність, повага, вміння зрозуміти, готовність прийти на допомогу, довіра і відданість. Порушення одного з них веде до руйнування дружби, у той час як в інтимних відносинах типу любові люди можуть прощати один одному подібні порушення заради збереження глибоких почуттів.

Любов – це високий рівень емоційно позитивного відношення, що виділяє його об'єкт серед інших, поміщає його в центр життєвих потреб та інтересів суб'єкта; це інтенсивне, напружене і відносно стійке почуття суб'єкта, фізіологічно обумовлене сексуальними потребами; виражається в соціально формованому прагненні бути максимально повно представленим своїми особистісно-значущими рисами в життєдіяльності іншого (персоналізація) так, щоб пробудити в ньому потребу в відповідному почутті тієї ж інтенсивності, напруженості і стійкості.

Почуття любові глибоко інтимно і супроводжується ситуативно виникаючими емоціями ніжності, захоплення, ревнощів та ін., що переживаються в залежності від індивідуально-психологічних особливостей особистості.

Як родове поняття любов охоплює досить широке коло емоційних явищ, що розрізняються глибиною, силою, предметною спрямованістю й ін.; від порівняно слабко виражених схвальних відносин (симпатії) до переживань, що цілком захоплюють людину і досягають сили пристрасті.

Злитість сексуальної потреби індивіда, що забезпечує в кінцевому рахунку продовження роду, і любові як, вищого почуття, що дає оптимальні можливості особистості бути продовженою, ідеально представленою в іншому значущому суб’єкті, практично не дозволяє в рефлексії відокремити одне від іншого. Ця обставина послужила однією з причин того, що різні філософські і психологічні напрямки допускали або неправомірну абсолютизацію біологічного початку в любові, зводячи її до полового інстинкту (любов як секс); або, заперечуючи і принижуючи фізіологічну сторону любові, трактували її як чисто духовне почуття (любов платонічна).

Дослідження онтогенезу і функцій любові показують, що вона відіграє велику роль у формуванні особистості й у становленні Я-концепції. Встановлено, що фрустрація потреби в любові призводить до погіршення соматичного і психічного стану. Доведений також тісний зв'язок індивідуального почуття любові з традиціями і нормами суспільства і з особливостями сімейного виховання.

Згідно Фрейду, ядром любові є полова любов, що має метою полове з'єднання. Але від цього поняття невіддільно все, причетне до слова любов: себелюбність, любов до батьків і дітей, дружба, людяність, відданість конкретним предметам і абстрактним ідеям. Любов веде походження від здатності „Я” задовольняти частину своїх потягів автоеротично, відчуваючи насолоду від функції органів. Спочатку вона нарцистична, потім переходить на об'єкти, що зливаються з розширеним „Я”. Вона тісно поєднується з проявом пізніших сексуальних потягів і, коли їх синтез закінчений, збігається із сексуальним прагненням у його повному обсязі.

Згідно Фромму, любов — це установка, орієнтація характеру, що задає відношення людини до світу взагалі, а також форма прояву почуття турботи, відповідальності, поваги і розуміння до інших людей, бажання і здатність зрілого творчого характеру до активної зацікавленості в житті і розвитку об'єкта любові. Статевий потяг — лише форма прояву потреби в любові і з'єднанні. Любов — мистецтво, що вимагає різноманітних знань і умінь, у тому числі — дисципліни, зосередженості, терпіння, зацікавленості, активності і віри. Е.Фромм виокремлює такі видів любові:

• братська (сиблінгова)

• материнська

• еротична

• любов людини до самої себе

• любов до Бога.

Братська – це любов між рівними, що однаково розповсюджується людиною на всіх близьких їй людей.

Материнська любов — це любов сильного до слабкого, захищеного до беззахисного. Материнська любов найбільш безкорислива і відкрита для усіх.

Еротична любов — це любов психофізіологічного плану до єдиної людини, що жадає повного злиття з нею і продовження в потомстві. Цей тип любові, на відміну від двох попередніх, є винятковим у тім сенсі, що вимагає переваги, особливого виділення коханої істоти серед інших їй подібних і особливого, виняткового до неї ставлення.

Любов людини до себе. Кожна людина така ж істота, як і оточуючи її люди, і якщо вона любить інших, то чому ж вона не повинна любити себе? Від любові до себе егоїзм відрізняється тим, що при ньому існує виняткова любов до себе на шкоду такому ж відношенню до навколишніх людей. Егоїстична у любові людина бажає всього того, що вона повинна віддавати людям, тільки для самої себе.

Форма любові, що називається любов'ю до Бога, у самому широкому, соціально-психологічному сенсі вбирає в себе усі види любові, оскільки Бог у душі віруючого означає Вищу Чесноту і в міру своїх життєвих сил і можливостей він намагається на ділі її реалізувати у своєму відношенні до людей і до самого себе. Бог виступає як символ і втілення принципів добра, справедливості, істини і любові, тому зрозуміло прояв у людини аналогічних почуттів до нього.

Коли любов приймає крайні форми, що позбавляють любові інших людей, то вона перетворюється в псевдолюбов. Один її вид Е.Фромм назвав невротичним. Варіантом невротичної любові, центрованої на батьках, є винятково материнськи- або батьківські-орієнтована любов. Материнськи-орієнтовані чоловіки, наприклад, у своїх любовних відносинах часто залишаються дітьми і від жінки, так само як і від матері, жадають материнської любові. Батьківські-орієнтована любов найчастіше зустрічається в жінок, що в дитинстві були дуже прив'язані до своїх батьків. Ставши дорослими, вони намагаються знайти такого чоловіка, у якому б втілилися кращі риси батька, і зазвичай міцно прив'язуються до нього. Така жінка буває щаслива з чоловіком, що піклується про неї як про дитину.

Ще один різновид псевдолюбові – фанатична любов до кумира. З любові рівноправної вона перетворюється в самонищівну любов-поклоніння. Людина, що любить так іншого, втрачає себе як особистість; втрачає, замість того, щоб здобувати.

До категорії псевдоглибоких любовних міжособистісних почуттів може бути віднесена і сентиментальна любов. Тут на перший план виходить поверхневе, ритуальне фліртування, театральна поведінка з епізодами мелодрами. Той, хто реалізує таку любов, насправді не відчуває глибоких почуттів до коханої людини. Він, скоріше, зайнятий самомилуванням, самим собою, чим проявом почуття любові до іншої людини, на яке він, імовірно, взагалі не здатний.

Дві людини закохуються тоді, коли знаходять одна в одній втілення ідеалу. Однак, іноді таке ідеальне бачення буває однобічним, і в цьому випадку з'являється так звана нерозділена любов.

Типологія любові Д.Чі (1977):

• Ерос – жагуча любов-захоплення, що прагне до повного фізичного володіння.

• Людус – гедоністична любов-гра, що не відрізняється глибиною почуття і порівняно легко допускає можливість зради.

• Сторге – спокійна, тепла і надійна любов-дружба.

• Прагма – виникає зі сполучення людуса і сторге – розсудлива, легко піддається контролю; любов з розрахунку.

• Манія – з'являється як сполучення еросу і людусу, ірраціональна любов-одержимість, для якої типові непевність і залежність від об'єкта потяга.

• Агапе – безкорислива любов-самовіддача, синтез еросу і сторге.

Трикомпонентна теорія любові Стернберга

З погляду Стернберга, любов (повноцінна любов) складається з трьох базових компонентів: потяга (пристрасті), близькості (інтимності) і відданості (рішення/зобов'язання).

Потяг (пристрасть) пов'язаний з фізичними та емоційними аспектами; почуттям тяжіння до іншої людини і романтичним прагненням.

Близькість (інтимність) має відношення до почуття прихильності, тісного зв'язку з іншою людиною; це вміння (навик), яке потрібно опанувати.

Відданість (рішення/зобов'язання) передбачає впевненість у тім, що людина, яку ви любите, гідна часу і зусиль, що ви витрачаєте. Більшість зусиль пов’язана з придбанням навичок, необхідних для вирішення виникаючих проблем.

Стернберг звертає увагу на те, що відносини, яким бракує одного або декількох зазначених компонентів, — це щось менше, чим повноцінна любов.

Компонент
Вид любові	Інтимність	Пристрасть	Рішення/Зобов'язання
Симпатія	+	—	—
Жагуча любов	—	+	—
Придумана любов	—	—	+
Романтична любов	+	+	—
Любов-товариство	+	—	+
Сліпа любов	—	+	+
Зроблена любов	+	+	+

«+» — компонент присутній;

«—» — компонент відсутній.

(ці види любові являють собою граничні випадки, більшість реальних любовних відносин попадає в проміжки між цими категоріями.)

Таким чином, любов — почуття самовідданої і глибокої прихильності, сердечного потяга; схильність, пристрасть до чого-небудь. Близькість — невід'ємна частина стійкого емоційного зв'язку, що приносить задоволення і є основою любові.

Любов складається з таких емоцій як інтерес, бажання, задоволення, радість. Ці базові емоції можуть виявитися найважливішими компонентами мотивації, що визначає поведінку людини в любові.

Любов містить у собі і соціальні відносини, і міцну прихильність, і емоційний зв'язок між людьми. Крім того, усі типи любові мають деякі загальні ознаки, такі, як прихильність, вірність, відданість, бажання захищати кохану людину і піклуватися про неї.

Психологічні особливості сімейних відносин.

Психологія сім’ї і шлюбу як міждисциплінарний напрямок включає дослідження в області соціології, економіки, етнографії, історії, юриспруденції, демографії та ін.

Сім’я є соціально-психологічною спільністю (малою групою), члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, і соціальним інститутом - історично конкретною системою взаємин між подружжям, батьками і дітьми, соціальна необхідність якої обумовлена потребою суспільства у фізіологічному і духовному відтворенні населення.

Говорячи про сім’ю як малу групу, необхідно визначити її кількісний склад (структуру), що лежить в основі більшості типологій сім’ї.

По кількості шлюбних партнерів розрізняють моногамну сім’ю (один чоловік і одна дружина) і полігамну. Остання має два варіанти: поліандрія (многомужество) і полігінія (багатоженство).

Більшість дослідників сходяться в думці про те, що полігамні форми сім’ї історично передували її сучасному типу, причому існувала значна історико-культурна, етнічна, релігійна їх специфіка. Моногамна сім’я - утворення, що виникло порівняно недавно. Її розвиток, як переконливо було показано Ф.Энгельсом, тісно пов'язаний з встановленням інститутів приватної власності і держави.

У зв'язку зі значним збільшенням розводів і повторних шлюбів в індустріально розвинутих країнах усе частіше говорять про послідовну моногамію, що означає, що в кожен даний момент часу чоловік (жінка) є одруженим з одним партнером, однак протягом життя таких шлюбних союзів у нього (неї) нараховується більше одного.

За кількістю поколінь, представлених у сім’ї, виділяють:

а) складну (розширену) сім’ю, у якій проживають під одним дахом і господарюють представники декількох (щонайменше трьох) поколінь - прабатьки, батьки, діти. У більшості регіонів цей тип родини належить минулому, коли його існування не в останню чергу визначалося переважно сільським способом життя та економічною необхідністю;

б) просту (нуклеарну) сім’ю, члени якої є представниками тільки двох поколінь (батьки і діти). Цей тип родини в даний час є переважним, хоча деякі автори говорять про «ренесанс» розширеної родини в її специфічній соціально-психологічній модифікації, коли підтримуються інтенсивні міжособистісні контакти (наприклад, по телефону або при спільному проведенні дозвілля, святкуванні сімейних дат), але проживання різних поколінь залишається роздільним.

Зазвичай, говорячи про нуклеарну сім’ю, мають на увазі повну нуклеарну сім’ю, де є обоє батьків і діти. Але нуклеарною також є і неповна сім’я, у якій відсутній один з батьків (залишається, щоправда, неясним, чи варто вважати неповною бездітну сім’ю). У свою чергу, неповну сім’ю розділяють на власне неповну (виниклу внаслідок розводу або вдівства) і материнську, що передбачає позашлюбне народження і виховання дітей. Тут варто згадати і про специфічний тип сім’ї, що одержала назву бінуклеарна, коли після розводу обоє батьків створюють нові сім’ї, в результаті чого в дитини виявляється як би четверо батьків (по двоє рідних і нерідних), між якими підтримуються відносини, і дитина періодично живе з тими і з іншими. Іноді обидві родини спільно проводять дозвілля. Збільшення кола найближчих родичів дитини, у тому числі сиблінгів (братів і сестер), на думку деяких авторів, може сприятливо позначатися на соціалізації особистості.

З точки зору відповідності шлюбно-сімейних відносин суспільним нормам виділяються наступні сім’ї:

- патріархальна (традиційна), відносини в якій орієнтовані на зразки, що домінували в минулому: чоловік (батько, «годувальник») матеріально забезпечує родину, представляє її в суспільстві, приймає основні рішення, що стосуються членів родини; дружина не працює (або престиж її роботи і заробіток помітно нижче, ніж у чоловіка), займається вихованням дітей, господарює. Думка дітей враховується мало або має другорядне значення;

- сучасна (егалітарна), де норми любові, емоційної близькості, взаємоповаги поширюються на всіх членів родини.

Як підтипи сучасної сім’ї виділяють:

- колективістську родину (в термінології західних авторів - «двукар’єрну»), в якій однаково важлива професійна і суспільна діяльність і чоловіка і жінки. Чоловік і жінка гнучко (або при активній участі чоловіка) розподіляють домашні обов'язки, спільно проводять дозвілля, колективно приймають рішення і т.п.;

- індивідуалістську родину, в якій позасімейна діяльність для чоловіка і жінки важливіше, ніж сімейна, домашня робота зведена до мінімуму, а під час обговорення найважливіших рішень можливі серйозні конфлікти, якщо зачеплені індивідуальні інтереси.

З погляду права сім’ї можуть бути розбиті на дві великі групи: у першій відносини між чоловіком і жінкою визнані суспільством (між ними укладений шлюб), у другий цього немає (дошлюбні союзи молодих людей, „громадський шлюб”).

І нарешті, завершуючи розгляд типології сім’ї, не можна не згадати про так звані альтернативні стилі життя, до яких відносять:

- гомосексуальні сім’ї (як чоловічі, так і жіночі). При цьому не виключається можливість виховання (за допомогою усиновлення) або навіть народження (у жіночих діадах із залученням чоловіків-«донорів») дітей;

- відкритий шлюб, відносини в якому будуються на основі гуманістичних принципів, які припускають, зокрема, що людина протягом життя психологічно змінюється, що її прагнення до самоактуалізації потребує, крім іншого, і особистого життя, у тому числі глибоких, значущих відносин (не виключаючи сексуальних) з іншими людьми;

- свінінг - коливний шлюб, коли досить традиційні в інших відносинах подружні пари тимчасово обмінюються сексуальними партнерами;

- груповий шлюб - подружні відносини трьох і більше осіб, між якими можуть бути парні (у тому числі гомосексуальні) або неупорядковані сексуальні зв'язки;

- двухшаговий шлюб, що передбачає укладення між подружжям специфічного шлюбного контракту, який обумовлює їх права й обов'язки на різних етапах сімейного життя. Найважливішими характеристиками першої фази («першого кроку») є відсутність дітей і можливість через певний час припинення відносин без процедури розводу.

Класифікація функцій сім’ї (за М.С.Мацковським)

Сфера сімейної діяльності	Суспільні функції	Індивідуальні функції
Репродуктивна	Біологічне відтворення суспільства	Задоволення потреби в дітях
Виховна	Соціалізація молодого покоління. Підтримка культурної безперервності суспільства	Задоволення потреби у батьківстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях
Господарсько-побутова	Підтримка фізичного здоров'я членів суспільства, догляд за дітьми	Отримання господарсько-побутових послуг одними членами родини від інших
Економічна	Економічна підтримка неповнолітніх і непрацездатних членів суспільства	Отримання матеріальних благ одними членами родини від інших (у випадку непрацездатності або в обмін за послуги)
Сфера первинного соціального контролю	Моральна регламентація поведінки членів родини в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальності і зобов'язань у відносинах між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього покоління	Формування і підтримка правових і моральних санкцій за неналежну поведінку і порушення моральних норм взаємин між членами сім’ї
Сфера духовного спілкування	Розвиток особистості членів родини	Духовне взаємозбагачення членів родини. Зміцнення дружніх основ шлюбного союзу
Соціально-статусна	Надання певного соціального статусу членам родини. Відтворення соціальної структури	Задоволення потреби у соціальному просуванні
Дозвілля	Організація раціонального дозвілля. Соціальний контроль у сфері дозвілля	Задоволення потреби у спільному проведенні дозвілля, взаємозбагачення інтересів
Емоційна	Емоційна стабілізація індивідів та їх психотерапія	Одержання індивідами психологічного захисту, емоційної підтримки в родині. Задоволення потреби в особистому щасті і любові
Сексуальна	Сексуальний контроль	Задоволення сексуальних потреб

Тактики виховання дітей у сім’ї.

А.В.Петровський виділяє наступні типи сімейних взаємовідносин і тактики виховання дітей у сім’ї: диктат, опіка, «невтручання» і співробітництво.

Диктат у сім’ї виявляється в систематичному придушенні одними членами сім’ї (переважно дорослими) ініціативи і почуття власного достоїнства інших її членів. Батьки, що віддають перевагу таким видам впливу як наказ і насильство, неминуче зіштовхуються з опором дитини, яка відповідає на натиск, примушення, погрози своїми контрзаходами: лицемірством, обманом, спалахами брутальності, а іноді відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір придушується, разом з ним придушуються багато цінних якостей особистості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе та у свої можливості.

Опіка в родині — це система відносин, при якій батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, відгороджують її від усіх турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. По суті, диктат і опіка — явища одного порядку. Розходження у формі, а не в сутності. Зрозуміло, диктат передбачає насильство, наказ, твердий авторитаризм, а опіка — турботу, огородження від труднощів, поблажливість. Однак результат багато в чому збігається: у дітей відсутня самостійність, ініціатива, вони так чи інакше відсторонені від вирішення питань, які стосуються їх особисто, а тим більше що стосуються загальних проблем родини. Батьки, які постійно стурбовані тим, щоб їх дитини не торкнулися життєві труднощі, беруть на себе безперспективну задачу дублювання усього, що має робити сама дитина, а не хто-небудь інший. Вони блокують процес серйозної підготовки їх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідного дому, роблячи їм погану послугу. Як свідчать дані вікової психології, центральним новоутворенням у підлітковому віці стає «почуття дорослості», що формується в умовах посилення процесу індивідуалізації; прагнення, якщо не бути, то у всякому разі вважатися з дорослим. Виникаюча життєва позиція підлітка, що всіляко прагне затвердити свою незалежність, вступає в протиріччя з повсякденною опікою, і це стає ґрунтом для породження конфліктів і протестів. Форма протесту може бути різною — від холодної ввічливості, відсторонення і відчуження до грубої, безжалісної відсічі. Вона залежить від індивідуальних особливостей особистості підлітка і характеру реакції батьків на ситуацію, що складається.

Система міжособистісних відносин у родині, що будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного співіснування дорослих і дітей, може бути викликана тактикою «невтручання». При цьому передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі і діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену в такий спосіб демаркаційну лінію. Відособленість світів дітей і дорослих нерідко буквально декларується: нехай дитина росте самостійною, незалежною, розкутою, вільною. Найчастіше цей тип взаємин має підставою пасивність батьків як вихователів, що ухиляються від "активного" втручання в життя і долю дитини або підлітка, віддаючи перевагу комфортному співіснуванню з нею, що не потребує душевних "витрат". Однак ставши на шлях формування індивідуаліста, батьки пожинають і плоди індивідуалізму. Тоді родина як центр тяжіння, як сімейне вогнище для дитини не існує. Життя рідних, їх радість і негоди виявляються закритими для неї. Але при цьому рано або пізно настає критичний момент — горе, хвороба, труднощі, — коли від неї потребуватимуть участі, включення в загальносімейні проблеми. І ця ситуація може стати катастрофічною як для батьків, що так і не дочикаються співчуття, так і для дитини, яка відчуватиме свою "неправильність", неповноцінність.

Четвертий тип взаємин у родині - співробітництво. Співробітництво передбачає опосередкованість міжособистісних відносин у родині загальними цілями і задачами спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в ситуації співробітництва переборюється індивідуалізм дитини, формуються якості колективіста. Родина, де провідним типом взаємин є співробітництво, здобуває особливу якість, стає групою високого рівня розвитку — колективом.

Типові дитячі реакції на неправильне виховання:

Реакція відмови (від ігор, їжі, від контакту) виникає у відповідь на різку зміну звичного способу життя, наприклад, коли «домашня дитина» починає відвідувати дитячий садок, коли родина втрачає когось із близьких, і т.п.

Реакція опозиції виявляється в тому, що дитина протидіє спробам змусити її займатися справою яка їй не подобається (тікає з дому, зі шкільних занять і т.п.).

Реакція непомірного наслідування кому-небудь (реальній людині, персонажеві кінофільму, книги) виявляється в копіюванні одягу, манери, мови, суджень, вчинків. Погано, якщо кумиром виявляється негативний суб'єкт; але й при позитивному прикладі, непомірне наслідування заважає дитині формувати власну індивідуальність.

Реакція компенсації виявляється в тому, що дитина всіма силами намагається затушувати або усунути які-небудь свої слабкості. Так, невдачі в навчанні заповнюються досягненнями в спорті, а навчання під об'єктивним приводом «зайнятості» відсувається на задній план.

Психологія малої групи, її динаміка

Малі групи — це невеликі за складом (від 2-3 до 30-40 чоловік) спільноти, члени яких об'єднані єдиною метою своєї діяльності і знаходяться в безпосередньому особистому контакті (спілкуванні), що є основою для виникнення групи як цілого. До малих груп відносяться: родина, невеликий військовий підрозділ, трудовий колектив, навчальна група, сусідська спільнота, компанія друзів, спортивна команда і т.п.

Мала група - це безпосереднє соціальне оточення індивіда. В цьому розумінні вона виконує функції зв'язуючого кільця в системі "особистість-суспільство". Людина усвідомлює свою належність до суспільства і свої суспільні інтереси через належність до певних соц­іальних груп і організацій, завдяки яким вона приймає участь у житті суспільства. Мала трупа відіграє важливу роль у вихованні і станов­ленні особистості, її соціалізації, являючись провідником тих ідей, установок, цінностей і норм поведінки, які існують в даному суспільстві як цілісній системі. Малі групи є відносно самостійними суб'єктами суспільних відносин. З одного боку, вони відображають в собі ті суспільні відносини, в які вони органічно включені, і транс­формують їх у своєрідні внутрішньогрупові відносини, з іншого - на основі особистих контактів між членами групи виникає мережа емо­ційних, психологічних відносин. Обидві системи відносин - об'єктив­них (суспільних) і суб'єктивних (психологічних) зливаються в єдину систему міжособистісних групових відносин, що надає малим групам особливої якості, яка відрізняє їх від інших соціальних груп.

П.Сорокін виз­начає малу групу як "сукупність індивідів, які знаходяться у психічній взаємодії один з одним", а Ф. Олпорт - як "сукупність ідеалів, уявлень і навичок, що повторюються в кожній індиві­дуальній свідомості і існують тільки в цих свідомостях". Дж. Тернер визначає групу "як зібрання індивідів, які поділя­ють соціальну категоризацію себе і діють на її основі".

Московсь­кою соціально-психологічною школою (Г.М. Андрєєва) запропоно­вано визначення малої групи як нечисельної за своїм складом гру­пи, члени якої об'єднані загальною діяльністю і знаходяться в без­посередньому особистісному контакті, що є основою для виникнен­ня групових норм, процесів і міжособистісних стосунків. Такого ж напрямку у визначенні малої групи дотримуються й українські со­ціальні психологи, визначаючи "малу соціальну групу як кількісно невелику групу, де люди об'єднані спільною діяльністю, безпосе­редньо контактують один з одним, мають спільну мету та інтереси, які визначають певну організацію, тривалість існування та деяку однорідність поведінки її членів (М.Н. Корнєв. А.Б. Коваленко).

У відповідності з цими визначеннями, є дві ознаки, що утворюють основу для виникнення малої групи як психологічного феномена: спільна діяльність в її психологічному аспекті (цінності, цілі, задачі і засо­би взаємо діяльності) та безпосередній контакт, тобто можливість організації міжособистісного спілкування. На цій основі виникає і розвивається власне мала група як соціально-психологічне явище.

Розвиваючи даний підхід до визначення малої групи, А.Л.Донцов виділяє 8 ознак, які характеризують взаємодію людей в малій групі:

1) регулярно і тривало контактують без посередників;

2) мають загальну ціль, реалізація якої дозволяє задовольнити їх значущі потреби та інтереси;

3) приймають участь в загальній системі розподілу функцій і ролей у внутрішньогруповій взаємодії;

4) поділяють загальні норми і правила взаємодії всередині гру­пи і міжгрупових ситуаціях;

5) задоволені членством у групі і тому відчувають солідарність і вдячність групі;

6) мають ясне і диференційоване уявлення один про одного;

7) пов'язані стабільними емоційними стосунками;

8) уявляють себе як членів однієї групи і аналогічно сприйма­ються з зовні.

Г.М. Андрєєва виділяє три етапи в дослідженні малих груп, кожен з яких вніс щось нове в саму трактовку сутності малої групи, її ролі для особистості. Найбільш ранні дослідження малих груп було проведено в США в 20-хрр. XX ст. Це були дослідження так званих "коактних" груп, тоб­то груп, які трактувались як "факт присутності інших". Ці досліджен­ня виявили феномен фасилітації. Другий етап - це етап переходу від вив­чення коактних груп до вивчення взаємодіяльності індивідів в малій групі. Було виявлено, що найважливішим параметром групової взаємодіяльності є не просто "факт присутності", а спільна діяльність. Було доведено, що ті ж самі проблеми в умовах спільної взаємодії вирішу­ються в групі більш коректно, ніж в умовах їх індивідуального вирі­шення. У більш детальних дослідженнях було встановлено, що результати вирішення задач в групі залежать також і від характеру самої діяльності, але ця ідея на цьому етапі дослідження не отримала роз­витку. Третій етап дослідження малих груп характеризується їх більшою розгалуженістю. Дослідження малих груп було спрямовано не тільки на виявлення впливу групи на індивіда, але й на характеристи­ки малої групи як групи: її структуру, основи взаємодії індивідів в групі та ін. Було удосконалено також і методи вимірювання різних групових ха­рактеристик. Але, незважаючи на чисельні дослідження, й досі залишаються дискусійними такі питання, як визначення поняття "мала група", принципи виділення малих груп, кількісні їх характеристики, зокрема її нижня і верхня межі.

Проблема малої групи рівною мірою цікавить представ­ників різних теоретичних орієнтацій. Серед них найбіль­ше виділяються три напрямки: соціометричний, соціологічний і школа "групової динаміки".

Соціометричний напрямок вивчення малих соціальних груп

Цей напрямок пов'язаний з ім'ям Якоба (Джекоба) Леві Морено (1892-1974) американського психіатра і соціального психолога.

Поняття соціометрія (від лат socieias - суспільство і грец. metreo - вимірюю) в сучасному його тлумаченні означає:

1) теоретичний напрямок у вивченні малих соціальних груп у соціальній психології та соціологи, який досліджує емоційні міжособистісні відносини і екстраполює свої висновки на великі соціальні групи та суспільство в цілому;

2) кількісне вимірювання емоційних відносин в малих гру­пах (соціометричні техніки).

Термін "соціометрія" виник в кінці XIX ст. в зв'язку з описан­ням можливих способів вимірювання соціального впливу одних груп людей на інші. Теоретичне і ідеологічне обґрунтування соціометрії як методу пізнання і вимірювання соціальних явищ здійснено Дж. Морено.

Об'єктом соціометричної теорії є реально існуючі малі соціальні групи, які мають достатній досвід спільного групового життя. Пред­метна галузь - емоційні стосунки в групах (симпатії, антипатії та ін.). Згідно з концепцією Дж. Морено, емоційні стосунки людей в групах являють собою атомістичну структуру суспільства, яка не­доступна пересічному спостерігачу і може бути виявленою тільки за допомогою соціальної мікроскопії - теорії, яку Дж. Морено ство­рив як елемент більш широкої концепції - мікросоціології.

Сутність "загальної теорії соціометрії" полягає у ствердженні того, що соціальні системи включають в себе не тільки суб'єктивні, зовніш­ньо виявлені відносини (макроструктуру), але й суб'єктивні, емоційні відносини, які часто є прихованими (мікроструктуру). Як заз­начає Морено, всі конфлікти в суспільстві зумовлені неспівпа­дінням макро- та мікроструктур, тобто система симпатій/антипатій, яка відображає відносини на рівні мікроструктури, часто не вміщуєть­ся в рамки заданої індивіду макроструктури. Отже, задача полягає в тім, щоб перебудувати макроструктуру таким чином, щоб привести її у відповідність з мікроструктурою.

Соціометрична методика, що виявляє симпатії і антипатії для того, щоб здійснити деякі переміщення в середині групи, отримала ши­роке розповсюдження. Соціометричний тест, аутосоціметрія, ретроспек­тивна соціометрія та інші процедури базуються на вербальних звітах досліджуваних про внутрішньогрупові міжособистісні "вибори" у відповідних ситуаціях. Окрім загальної картини симпатій/антипатій (соціограми) ці методи дозволяють описати індивідуальні самооці­нки становища людини в групі, виділити неформальних лідерів і "ізольованих". Отримані за допомогою розрахунків групові індекси показують рівень згуртованості індивідів в групі, її інтегрованість, обсяг і інтенсивність взаємодії людей, що входять в групу і т.ін.

Особливим розділом прикладної соціометрії є так званий соціометричний театр - метод групового тренінгу, що використовує закономірності групової міжособистісної взаємодії. Цей метод має два різновиди: психодрама і соціодрама.

В нашій країні соціометрія використовується як метод до­слідження, який дає можливість одержати кількісні характерис­тики групи: величину статусу кожної людини, наявність угрупувань всередині групи, міру згуртованості або роз'єднання, дані про напружені або конфліктні діади, тріади, мікро-групи. У роз­робку соціометричної методики зробили значний вклад вітчиз­няні дослідники (І.П. Волков, Я.Л. Коломийський, А.О. Реан, В.І.Паніотто та ін.), які досліджували соціометричний статус в залежності від віку, мотивації виборів та ін.

Соціологічний напрямок вивчення малих соціальних груп

Цей напрямок у вивченні малих груп пов'язаний з тра­дицією, яка була закладена в експериментах американського соціаль­ного психолога Елтона Мейо (1880-1949), зокрема його відомими Хоторнськими дослідженнями, що були проведені в США протягом 1924-1932 pp. на Хоторнських підприємствах (Чикаго). Хоторнський експеримент складався з трьох основних фаз. Перша розпочина­лась експериментами з освітлення в спеціальній "дослідній кімнаті". На цій фазі передбачалось виявити залежність між змінами в інтен­сивності освітлення і ефективністю праці. Результат виявився не­сподіваним: зі збільшенням освітлення виробництво у робітників підвищилось не тільки у "дослідній кімнаті", але й у контрольній групі, де освітлення залишалось незмінним. Коли ж освітленість почали зни­жувати, то продуктивність продовжувала зростати як в експеримен­тальній, так і в контрольній групах. На цій стадії було зроблено два основних висновки: немає прямого механічного зв'язку між однією змінною в умовах праці і продуктивністю; потрібно шукати більш важ­ливі чинники, що визначають трудову поведінку. З цією метою екс­перименти було поглиблено, в число змінних було включено темпе­ратуру приміщення, вологість, різні терміни робочого часу і пауз відпочинку. Тут також були несподіванки: продуктивність стійко зро­стала протягом перших двох з половиною років без будь-якого зв'яз­ку зі змінами, які вводились в експеримент і, збільшившись більш як на 30 %, надалі стабілізувалась. Як засвідчили самі робітники, їх фізичний стан, здоров'я теж поліпшилось, що підтвердилось також скороченням порушень (запізнень, прогулів і т.ін.). Ці явища тоді пояснювались зниженням втомленості, монотонності, збільшенням матеріальних стимулів, зміною методів керівництва. Але головним з тих факторів, що були виявлені, був так званий "груповий дух", що виявився у робітників "дослідної кімнати" завдяки системі пауз відпочинку. Підсилення "групового духу" виявлялось у допомозі захворілим товаришам, у підтримці тісних контактів у позаробочий час і т.ін. В результаті стало ясно, що, по-перше, умови праці впли­вають на трудову поведінку не безпосередньо, а опосередковуються через їх відчуття, сприйняття, установки і т.ін.; і, по-друге, що міжособистісне спілкування в умовах виробництва здійснює сприятли­вий вплив на ефективність праці.

Наступна фаза експерименту стосувалась тільки суб'єктивної сфе­ри відношення заводських робітників до своєї роботи, умов праці, кер­івництва і т.ін. З цією метою було опитано 21 тис. чоловік. На основі отриманих даних було зроблено висновок про те, що лише у рідкісних випадках незадоволеність робітників була об'єктивно детермінованою. Головна причина цього бачилась в індивідуальному відчутті, яке зумовлювалось попереднім досвідом індивіда, його стосунками з това­ришами, в сім'ї і т.ін. А це означає, що проста зміна будь-яких елементів зовнішнього середовища може не принести бажаного результату. Дос­лідники зробили також висновок, що подібні інтерв'ю можна викорис­товувати також як засіб психологічної "розрядки" незадоволених, пол­іпшення "розуміння" ними ситуації; як імітацію "обговорення" набол­ілих питань тощо. Отже, під час експерименту було несподівано додат­ково виявлено таку змінну як факт участі у самому заході (експерименті). Цей факт зумовив підвищення виробництва праці навіть у тих випадках, коли були відсутніми об'єктивні покращання її умов. Мейо пояснив це як виявлення особливого почуття соціабельності - потреби відчувати себе "причетним" до якоїсь групи. На основі цих висновків надалі було побудовано цілу програ­му заходів з психологічної адаптації персоналу до умов праці.

На третій фазі Хоторнського експерименту дослідники звер­нулись до методу "дослідної кімнати", але поставили іншу задачу - вийти за рамки індивідуально-психологічного підходу і розгля­нути поведінку індивіда у світлі його стосунків, контактів, взає­модії з іншими членами колективу. Результати дослідження (спо­стереження і інтерв'ю) показали, що виробнича група має складну соціальну організацію зі своїми нормами поведінки, взаємними оц­інками, різноманітними зв'язками, що існують, окрім тих, які вста­новлювались організацією формально. Зокрема, ці нефор­мальні норми регулювали виробництво, відношення з керівницт­вом, "сторонніми" та інші аспекти внутрішньо групового життя. Кожен з членів робітничої групи займав той або інший статус у відповідності з певним рівнем престижу, якими наділяло його дане мікросередовище. Серед контингенту робітників в "дослідній кімнаті" було виділено невеликі групи (їх було названо неформальними) на основі соціально-психологічної спільності їх членів. На думку дослідників, ці групи виявились такими, що здійснювали визначний вплив на трудову мотивацію робітників. А це означало відповідь на питання, що було поставлено на почат­ку про головні фактори ефективності праці.

Основний результат Хоторнських експериментів полягає в наступному: 1) перегляду ролі людського фактора у виробництві, відхід від концепції робітника як "економічної людини", виведен­ня на перший план психологічних і соціально-психологічних ас­пектів трудової поведінки; 2) відкриття явища неформальної організації, яке розкрило багато сторін складного соціального життя виробничого колективу.

Е. Мейо, вивчаючи вплив різних факторів на підвищення про­дуктивності праці, прийшов до відкриття ролі людського і групо­вого факторів. В основі концепції Е. Мейо лежать наступні поло­ження: 1) людина являє собою "соціальну тварину", що орієнтована і включена в контекст групової поведінки; 2) жорстка ієрархія підпо­рядкованості і бюрократична організація несумісні з природою лю­дини та її свободою; 3) керівники промисловості повинні орієнтува­тися більшою мірою на людей, ніж на продукцію, що забезпечува­тиме соціальну стабільність суспільства і задоволеність індивіда своєю роботою. Раціоналізація управління з врахуванням соціаль­них і психологічних факторів трудової діяльності людей - основ­ний шлях вирішення суспільних суперечностей.

На основі експериментальних досліджень Е. Мейо виникла те­орія "людських стосунків", основні положення якої стали опозицією тейлоризму. Вона критикує тейлорівську концепцію "економічної людини", яка вважала головним стимулом людської діяльності лише матеріальну зацікавленість і замінила властивий тейлоризмові біо­логічний підхід до людини аналізом психосоціальної діяльності індивіда, висунувши вимогу "людина - головний об'єкт уваги". Те­орія "людських стосунків" перетворилась в офіційну програму уп­равління, в яку входить вивчення широкого спектру проблем: аналіз впливу групи на поведінку, мотиви, цінності індивіда в процесі тру­дової діяльності; дослідження структури і механізмів функціонування неформальних груп; вивчення ролі і місця підприємництва в структурі району, міста. Теорія "людських стосунків" включає та­кож і соціолінгвістичний аспект: вона вивчає засоби спілкування і засоби передачі інформації робітників в процесі трудової діяльності, специфіку мови, структуру їх мови.

Школа "групової динаміки "

Школа "групової динаміки" являє собою найбільш психологі­чний напрямок досліджень малих груп і пов'язана з ім'ям Курта Левіна (1890-1947) - німецького і американського соціального пси­холога. Найбільший внесок зроблено ним в експериментальне вивчення волі, афектів, проблем особистості та соц­іальної психології малих груп. В основі поглядів Левіна на особистість та її соціальну поведінку лежить запозичене з фізики поняття "поле". "Поле" - це "психологічна єдність" особистості та її оточення, що створюється потребами людини і валентністю (значущістю) ото­чуючих людей та предметів і пов'язана з оцінкою їх можливості спри­яти або перешкоджати задоволенню потреб.

Головною особливістю соціальної психології К. Левіна є вве­дення поняття "групова динаміка", яке застосовувалось як по відно­шенню до індивідуальної, так і групової поведінки. Згідно з його поглядами, так само, як індивідуум і його оточення формують пси­хологічне поле, так і група і її оточення формують соціальне поле. Соціальна поведінка виявляється всередині групи і визначається конкуруючими підгрупами, окремими членами, обмеженнями і ка­налами спілкування. Таким чином, групова поведінка в будь-який момент часу стає функцією загального стану соціального поля.

На сьогодні, проблематика тих явищ, які можна віднести до динамічних процесів малої групи, досить широка. По-перше, це група проблем в руслі "особистість - мала група". Сюди можна віднести ті з них, що стосуються механізмів трансформації групою загальних норм і цінностей суспільства і доведення їх до індивідів. Разом з тим важ­ливим питанням є виявлення способів засвоєння особистістю цих цінностей, норм і установок. Отже, ці проблеми стосуються такого ракурсу дослідження, в якому з'ясовується, що відбувається всере­дині малої групи. По-друге, важливим аспектом дослідження дина­міки малих груп є розвиток самої групи, особливості групових про­цесів, їх модифікація на кожному з етапів розвитку.

В широкому розумінні слова групова динаміка, на відміну від статики є сукупністю тих динамічних процесів, які одночасно відбу­ваються в групі в якусь одиницю часу і які знаменують рух групи, тобто її розвиток.

Ос­новні теоретичні принципи групової динаміки (за К. Левіним):

- група є ціле, яке існує у великому соціальному "полі" з ба­гатьма перехресними динамічними зв'язками;

- група є дещо більше, ніж сума її членів, вона має свою влас­ну структуру і свої цілі;

- критерієм визначення групи є взаємозалежність її членів;

- група є "динамічним цілим", зміна в будь-якій її частині при­водить до зміни цілого;

- кожен член групи існує в соціальному полі, в якому всі інди­відуальні проблеми безпосередньо пов'язані з груповими;

- кожна група має певні структурні (тип організації, рівень єдності і диференціації частин) і динамічні властивості (групові цілі, групова ідеологія, яка представлена системою цінностей).

Особливостями досліджень групової динаміки є широке вико­ристання лабораторних контрольованих експериментів з групами і практична направленість отриманих результатів. Найбільш відомі дослідження групової динаміки пов'язані з вивченням стилей лідер­ства, мотивації прийняття групового рішення, що були здійснені в 30-40-х роках під безпосереднім керівництвом К. Левіна. Методи­ки, що були розроблені школою "групової динаміки" широко викорис­товуються в дослідженнях різних теоретичних орієнтацій, тому поняття "групова динаміка" сьогодні визначається як особливий вид лабораторного експерименту, спеціально призначений для вивчення групових процесів.

Сучасні дослідження групової динаміки включають практич­но всі питання, що пов'язані зі структурою і функціонуванням груп та поведінкою індивідів в груповій ситуації. Найважливішими з динамічних процесів малої групи є: процес утворення малих груп; психологічні механізми, які роблять групу групою: феномен гру­пового тиску на індивіда, розвиток групової згуртованості; проце­си лідерства і прийняття групового рішення. Інший аспект дина­мічних процесів може бути представлено явищами групової жит­тєдіяльності, етапами розвитку групи, один з яких може бути пред­ставлено такою стадією, як колектив.

Отже, динаміка групи - це соціально-психологічні процеси, що приводять групу у певні стани за допомогою різних групових механізмів, які забезпечують її формування, функціонування і розвиток.

Дослідження групової динаміки передбачає розгляд наступних питань:

а) групові процеси;

б) групові стани;

в) групові ефекти;

г) рівні розвитку групи.

Груповий процес - це сукупність послідовних спонтанних або цілеспрямованих дій членів групи, спрямованих на досягнення певного результату діяльності. Групові процеси відбуваються під впливом внутрішніх і зовнішніх умов. Вони розрізняються за часом протікання й інтенсивністю впливу на членів групи. Групові процеси можуть бути двох типів: процеси розвитку і процеси функціонування. Процеси розвитку обумовлюють перехід групи до якісно нового стану. Процеси функціонування забезпечують стабільність досягнутого якісного стану групи і поступове накопичення кількісних змін. Коли таке накопичення відбувається - здійснюється якісний стрибок, тобто процес функціонування переходить у процес розвитку.

На думку В. А. Богданова, у число основних групових процесів входять:

• комунікація,

• управління,

• адаптація,

• змагання,

• консолідація,

• емоційна ідентифікація,

• прийняття рішення.

Груповий стан - це відносно статичний момент динаміки групи, що характеризується стійкістю, закріпленістю і повторюваністю дій і психічних станів членів групи, а також соціально-психологічних особливостей їх взаємин і взаємодії.

Групові стани виникають під дією групових процесів і деякою мірою фіксують момент завершеності того або іншого процесу. Вони також розрізняються за тривалістю й інтенсивністю.

Проблема прийняття групового рішення

Групове рішення - це не результат групового компромісу, а найбільш оптимальне для всієї групи і кожного її члена рішення важливої задачі. Проблема прийняття групового рішення традиційно розгля­дається в соціальній психології в двох аспектах: феноменологіч­ному і прагматичному. Перший аспект передбачає розгляд таких питань: як здійснюється процес прийняття групового рішення в реальних соціальних групах; що відбувається з індивідуальними точками зору; чим є по суті загальне рішення; яка ефективність групових рішень та ін. Прагматичний аспект передбачає розглядання різних техно­логій прийняття групового рішення, стратегій цілеспрямованого управління цими процесами.

Одним із важливих параметрів прийняття ефективного рішен­ня є тип задачі, яку вирішує група. Американський соціальний психолог Айвен Стейнер показує, що потрібно виділяти роздільні та унітарні задачі. Роздільні задачі можна розбити на декілька підзадач і визначити для кожного члена групи свою підзадачу, тоді як для унітарних задач такий розподіл праці неможливий. Якість групового рішення буде залежати від того, наскільки правильно і точно розподілені задачі між членами групи. Ключ до вирішення проблеми в унітарних задачах в тому, як поєднуються зусилля всіх членів групи в загальній роботі, що спрямована на досягнення цілі. Те, яким чином внесок кожного індивідуума входить в загальний результат, залежить від типу унітарної задачі.

Аддітивна задача (від. лат. addito - прибавка) - це задача, яка передбачає, що всі члени групи виконують приблизно однакову роботу, і загальний результат є сумою внесків всіх учасників, як, наприклад, загальна кількість шуму, що створює група підтримки на стадіоні. Але в ситуації такого типу, скоріше за все, виникне явище соціального розслаблення. Отже, може трапитись, що група з чотирьох осіб, які виконують аддітивну задачу, справиться з нею гірше, ніж четве­ро людей, які будуть працювати поодинці.

При виконанні кон'юнктивної (від лат conjunctivas - з'єднальної) задачі результат діяльності групи залежить від здібностей най­менш підготовленого члена групи або "найслабкішої ланки в лан­цюзі". Наприклад, команда альпіністів може лізти в гору тільки з такою швидкістю, з якою може йти найслабший член команди. Якщо задача відноситься до ряду кон'юнктивних, то результати окремих людей зазвичай перевершують результати групи, оскільки слабкі­ший її член знижує якість роботи групи до свого рівня.

Більш розповсюдженим типом групових задач є диз'юнктивна (від лат. disjunctias - роздільний) задача, в якій результат роботи гру­пи визначається тим, як добре справиться зі справою найсильніший член групи. Наприклад, якщо в групі є хоча б один математик, який знає, як вирішити математичну задачу, то він поділиться своїми знан­нями з іншими, які вирішують таку ж саму задачу, піднімаючи якість роботи інших до свого рівня. Така стратегія буде більш успішною, проте, такого стану не завжди можна легко досягти. Група, яка працює над диз'юнктивною задачею, доб'ється хорошого результату, тільки якщо найбільш талановитий з її членів зможе переконати інших в своїй правоті.

Феномен впливу меншості, описаний С. Московічі полягає в тому, що меншість групи більш впливова за умови послідовності у своїх поглядах, впевненості у своїй правоті і здатності залучати прихильників з числа більшості. Навіть якщо всі ці фактори не переконають більшість прийняти погляди меншості, вони посіють у більшості сумніви і схилять її до розгляду інших альтернатив, які часто призводять до кращого, більш творчого рішення. Послідовна меншість (яка твердо стоїть на своїх позиціях) є впливовою частково через те, що саме вона стає центром суперечки. Загальна увага дозволяє висловити більшу кількість аргументів. А позиція, на користь якої висловлено більше аргументів, зазвичай перемагає. До того ж, послідовність і наполегливість говорять про впевненість у собі. Більш того, експерименти свідчать, що будь-яка дія меншості, що виражає впевненість, породжує у більшості сумнів у собі. Відчуття сильної і непохитної переконаності меншості підштовхує більшість до того, щоб переглянути свою позицію.

Феномен групової поляризації вперше був описаний С. Московічі і М. Заваллоні. Сутність його виявляється в тому, що обговорення актуальних проблем у групі найчастіше підсилює первинні установки її членів (як позитивні, так і негативні) - замість розколу думок усередині групи відбувається зсув середньої тенденції до свого полюса.

Це відбувається:

По-перше, через інформаційний вплив. Під час групового обговорення складається банк ідей, значна частина з яких погоджується з домінуючою точкою зору. Ідеї, що входять у базовий запас знань членів групи, частіше будуть висловлюватися під час обговорення.

По-друге, через нормативний вплив. Відповідно до теорії соціального порівняння Л.Фестігера, у людській природі закладено бажання оцінювати свої думки і здібності, а це ми можемо робити, тільки порівнюючи свої думки з чужими. Найбільший вплив на нас при цьому мають представники тієї групи, з якою ми себе ідентифікуємо. Більш того, бажаючи сподобатися іншим, ми починаємо більш впевнено виражати свої думки, коли бачимо, що інші розділяють наші погляди.

Окремим випадком групової поляризації є феномен "зрушен­ня до ризику". Дж.Стоунер був одним з перших, хто виявив цей феномен в експериментальній ситуації. Його сутність полягає в тому, що групове рішення виявляється більш ри­зикованим порівняно з середнім індивідуальних рішень, що були прийнятими до проведення групового обговорення.

На сьогодні існує кілька гіпотез, які пояснюють виникнення цього феномену. Згідно з однією гіпотезою, групове обговорення проблеми породжує у членів групи відчуття загальної відповідаль­ності (отже і особистої безвідповідальності), що сприяє прийняттю більш "ризикованих", полярних рішень. Друга гіпотеза в якості ос­новного "винного" експериментальних рішень розглядає лідера: маючи схильність до ризикованих рішень, він у процесі обговорен­ня запевняє у своїй правоті інших. Існує також гіпотеза ризику як цінності: готовність ризикувати підвищує статус людини в групі, а тому в процесі групового обговорення члени групи будуть прагну­ти демонструвати наявність у себе такої здібності.

Технології прийняття групою ефективних рішень

Найбільш дослідженою в цьому аспекті є техніка проведення дискусії, яка відбу­вається перед прийняттям рішення. На експериментальному рівні ця проблема, як і інші питання групової динаміки, була досліджена К. Левіним. В групах, які просто слухали лекції про необхідність переходу в умовах війни і дефіциту м'яса на вжи­вання субпродуктів, було зареєстровано 3 % змін на користь суб­продуктів, а в групах, де пройшли дискусії - 32 %. К. Левін інтерпретує це так. В момент лекції рішення не було прийнято, тому що в групі не виникло норми, якій повинні сліду­вати. В дискусії ж кожен відчував свою включеність в прийняття рішення, і це послабило опір нововведенню. Прийняття рішення не було нав'язаним, воно поступово перетворилось в групову нор­му.

В подальших дослідженнях, пов'язаних з вивченням техніки дискусії, було акцентовано увагу на пошуках різних нових форм групової дискусії, які б стимулювали прийняття рішення. Серед цих форм було виділено „нараду" та „брейнстормінг". Суть останнього полягає в тім, що група по­діляється на "генераторів ідей" і "критиків". Спочатку "генерато­ри" пропонують різні рішення (їх збирають якомога більше). Потім "критики" сортують пропозиції. Далі аналізуються ідеї і отримується рішення.

Інший метод групової дискусії - метод сінектики (буквально - метод з'єднання різнорід­ного) був розроблений У. Гордо­ном. Суть цього методу в наступному: на першому етапі роз­робляється якомога більше пропозицій, які є взаємовиключними, протилежними. Для цього в групі виділяються "сінектори" (5-7 чоловік), які починають дискусію, а потім підключаються інші члени групи. Задача сінектора полягає в тім, щоб чітко сформулювати протилежні думки. Група повинна ба­чити дві крайнощі у вирішенні проблеми для того, щоб з усіх сторін її оцінити. В ході дискусії крайнощі відкидаються і прий­мається рішення, яке задовольняє всіх.

Групові ефекти - це механізми функціонування групи, за допомогою яких здійснюються групові процеси і досягаються групові стани. Вони є засобами, що забезпечують інтеграцію індивідуальних дій у спільній груповій діяльності і спілкуванні. У соціальній психології існують два базових групових ефекти: реакція людини на присутність інших людей і почуття приналежності до групи.

Ефект соціальної фасилітації. Це посилення домінантних реакцій у присутності інших. Відкриття даного ефекту належить Норману Тріплетту (1897). Йому ж належить і термін, яким він визначив відкрите явище — «соціальна фасилітація».

Тріплетт встановив, що велогонщики показують кращий час, коли змагаються один з одним, а не із секундоміром, і зробив висновок про те, що присутність інших спонукає людей до більш енергійних дій.

Подальші експерименти В. Меде, Фл. Олпорта (1920), В.М. Бехтерева (1923) показали, що в присутності інших людей підвищується швидкість виконання простих математичних задач, виконання простих завдань на моторику і т.д.

У 20-х роках ефект соціальної фасилітації інтерпретувався вченими як зміна мотивації вирішення задачі у члена групи в присутності значущих для нього людей.

Так, Н.Катрелл на основі свого дослідження зробив висновок про те, що сторонні, випадкові люди не впливають на успішність роботи людини. Найбільшою мірою вплив інших виявляється в тих випадках, коли вони сприймаються людиною як значущі. Причому присутність значущих інших впливає на продуктивність індивідуальної роботи не прямо, а побічно, за допомогою зміни мотивації.

Ефект присутності інших може впливати на мотивацію людини як у позитивному, так і в негативному планах. У позитивному плані (посилення мотивації) - це «ефект соціальної фасилітації», а в негативному - «ефект соціальної інгібіції», що означає зменшення мотивації вирішення задачі у члена групи в присутності інших, зниження ефективності його діяльності.

Отже, люди реагують на присутність один одного несвідомо. Згідно Д. Майєрсу, факторами, що визначають міру цієї реакції, є:

- кількість оточуючих людей (вплив інших зростає зі збільшенням їх кількості);

- симпатії або антипатії до присутніх;

- значущість оточуючих людей для людини;

- міра просторової близькості між людьми (реакція сильніше, чим тісніше один до одного розташовані люди).

Д. Майєрс також вказує три причини виникнення ефекту соціальної фасилітації:

- соціальне порушення (тобто порушення нервової системи від присутності інших людей) є вродженим і властиво більшості суспільних тварин;

- страх соціальної оцінки або стурбованість тим, як нас оцінюють інші люди (домінантна реакція підсилюється, якщо людина думає, що її оцінюють);

- відволікання уваги від конкретної задачі, конкретної діяльності і переключення уваги на навколишніх (це перевантажує когнітивну систему і викликає порушення).

Закономірність Зайєнса: присутність інших завжди діє збуджуюче і благотворно позначається на вирішенні простих і звичних задач (у яких домінує правильна відповідь) і заважає вирішенню складних і нових задач (у яких домінує неправильна відповідь або відповіді немає зовсім).

Ефект приналежності до групи (групової ідентичності). Це другий базовий груповий ефект. В історії соціальної психології різні вчені вивчали цей ефект і позначали його різними термінами. На початку XX століття в соціальних науках панували теорії інстинктів соціальної поведінки. Англійський психолог Мак-Даугалл у 1908-році виділяє серед інших інстинктів «почуття приналежності до маси людей». Інший англійський психолог В. Троттер у 1916 році намагався пояснити всі психічні феномени "стадним інстинктом" і розумів його як щось первинне, як схильність всіх однорідних тваринних істот до об'єднання. У цей же час італійський соціолог В. Паретто визначав "інстинкт стадності", як потребу в приналежності до соціальної групи. Потім З.Фрейд у книзі «Психологія мас і аналіз людського "Я"» вводить поняття «ідентифікація», визначаючи її як механізм емоційної прихильності до інших людей. У 30-х роках Э. Мейо у своїх Хоторнських дослідженнях експериментально підтвердив наявність у людей потреби в приналежності до групи, що він назвав почуттям «соціабільності». Надалі в 60-х роках засновник гуманістичної психології А. Маслоу серед ієрархії людських потреб також виділив потребу в приналежності до групи і вважав, що групова приналежність є домінуючою метою людини. М. Меррей позначив цю потребу терміном «аффіліація».

Англійські психологи Г. Тежфел і Дж. Тернер наприкінці 70-х років вивчали процес усвідомлення індивідом приналежності до групи, позначивши його терміном «групова ідентифікація». Вони створили теорію соціальної ідентичності, основні положення якої полягають у наступному:

- людина, ототожнюючи себе з якою-небудь групою, прагне оцінити її позитивно, піднімаючи в такий спосіб статус групи і власну самооцінку;

- когнітивний компонент групової ідентифікації полягає в усвідомленні людиною приналежності до групи і досягається шляхом порівняння своєї групи з іншими групами за рядом значущих ознак. Таким чином, в основі групової ідентичності лежать когнітивні процеси пізнання (категорізації) навколишнього соціального світу;

- емоційний компонент групової ідентичності нерозривно пов'язаний з когнітивним компонентом. Емоційна сторона ідентичності полягає в переживанні своєї приналежності до групи у формі різних почуттів - любові або ненависті, гордості або сорому;

- поведінковий компонент виявляється тоді, коли людина починає реагувати на інших людей з позиції свого групового членства, а не з позиції окремої особистості (з того моменту, коли розходження між своєю і чужою групами стають помітними і значущими для неї).

Отже, по суті, групова ідентичність є диспозиційним утворенням, тобто установкою на приналежність до певної групи. Як і будь-яка установка, вона складається з трьох компонентів - когнітивного, емоційного і поведінкового і регулює поведінку людини в групі.

Французький психолог С. Московічі висунув гіпотезу про те, що свідомість людини будується як ідентифікаційна матриця, в основі якої лежать безліч групових ідентичностей. Згідно С.Московічі, групові ідентичності можна розділити на три групи:

- об'єктивні природні ідентичності (стать, вік);

- об'єктивні соціальні ідентичності (національність, релігія, культура, субкультура, громадянство, професія);

- суб'єктивні ідентичності (рольові характеристики, самооцінка особистісних рис і досягнень та ін.).

У певний час, в залежності від обставин, одна з ідентичностей стає провідною, домінуючою і структурує (визначає) ідентифікаційну ієрархію. Людина сприймає, класифікує навколишній світ, відбираючи необхідну інформацію, приймаючи рішення і роблячи вчинки відповідно до домінуючої в даний момент ідентифікації. Ця ідентифікація означає своєрідну призму, крізь яку людина сприймає навколишній світ. Вона ж визначає параметри порівняння власної групи з іншими групами - людина реагує на світ і оточуючих людей з позицій своєї групової приналежності.

При зміні обставин (зовнішніх або внутрішніх) місце домінуючої займає інша ідентичність, будується нова ієрархія у свідомості суб'єкта, сприйняття навколишнього світу і поведінка людини змінюються. Необхідно відзначити, що перебудова деяких ідентифікаційних ієрархій може відбуватися досить часто.

Наслідки ефектів соціальної фасилітації (або інгібіції) і групової ідентичності виявляються в різноманітних соціально-психологічних ефектах. Вони впливають на:

1) психофізіологію людини (психофізіологічний ефект);

2) діяльність людини (ефект соціальної ліні);

3) мислення людини (ефект сінергії, ефект групомислення);

4) поведінку людини та її думки (ефект конформізму, ефект наслідування);

5) сприйняття оточуючих людей (ефект ореола, ефект бумеранга);

6) спілкування та взаємодію з іншими людьми (ефект «ми і вони», ефект групового фаворитизму, ефект групового егоїзму);

7) емоційно-вольову сферу людини (ефект маятника, ефект хвилі, ефект пульсара).

Психофізіологічний ефект. Це зміна психофізіологічних реакцій і станів людини в присутності інших людей (підсилюється потовиділення, прискорюється дихання, підсилюються м'язові скорочення, підвищується тиск крові і частота пульсу). Чим більш значуща ситуація групової взаємодії і більш значущі навколишні люди, тим яскравіше виражений психофізіологічний ефект.

Ефект соціальної ліні. В міру збільшення кількості членів у групі відбувається зменшення середнього індивідуального внеску в загальногрупову роботу. Відкрив даний ефект учень В. Меде Макс Рінгельман. Він довів, що колективна працездатність групи не перевищує половини від суми працездатності її членів, тобто члени групи фактично менш мотивовані і додають менше зусиль при виконанні спільних дій, ніж при виконанні індивідуальних дій. Цей феномен і одержав назву «соціальної ліні» (тенденція людей додавати менше зусиль у тому випадку, коли вони поєднують свої зусилля заради загальної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності).

Ефект «соціальної ліні» докладно досліджували Б. Латане, К. Вільямс, Ст. Харкінс, Дж. Суіні та ін. Так, наприклад, Дж. Суіні знайшов, що досліджувані крутили педалі велотренажера більш інтенсивно, якщо думали, що важливі їх індивідуальні результати, а не результати всієї групи. Бібб Латане (1979) описав феномен "свідка, що не втручається". Провівши серію різноманітних експериментів він довів, що саме число свідків трагічної події перешкоджає наданню допомоги з боку кого-небудь з них. Тобто імовірність одержання допомоги вище, коли людина знаходиться в малій групі, і набагато нижче, якщо вона знаходиться в оточенні великої кількості людей.

Причиною соціальної ліні, на думку Д. Майєрса, є реакція людини на оцінку її особистості і діяльності з боку інших людей. Коли збільшується страх оцінки (у малій групі), результатом буде соціальна фасилітація (посилення мотивації до діяльності), коли ж загубленість у натовпі й анонімність зменшує страх оцінки, результатом буде соціальна лінь або інгібіція (зниження мотивації до діяльності).

Згідно більшості досліджень, факторами соціальної ліні є:

- наявність індивідуальної відповідальності за результати своєї праці (чим вище відповідальність, тим нижче соціальна лінь);

- значущість або захопливість діяльності (чим вище значущість діяльності, тим нижче соціальна лінь);

- коли працівники вважають інших членів своєї групи ненадійними або нездатними до продуктивної діяльності, вони менш схильні до прояву соціальної ліні;

- групова згуртованість і дружні відносини (люди в групах менше схильні до проявів ліні, якщо вони друзі, а не чужі один одному люди);

- чисельність групи (чим більша чисельність групи, тим вище соціальна лінь);

- крос-культурні відмінності: члени колективістських (в основному, азіатських) культур виявляють менше соціальної ліні, ніж члени індивідуалістських культур;

- гендерні відмінності (жінки менш схильні до проявів соціальної ліні, ніж чоловіки).

Ефект «сінергії». Це прибавочна інтелектуальна енергія, що виникає при об'єднанні людей у цілісну групу і виражається в груповому результаті, який перевищує суму індивідуальних результатів, тобто відповідає формулі "1 + 1 > 2". Цей груповий ефект вивчав В.М.Бехтерев. У його роботах і роботах М.В.Ланге встановлено, що успішність групової роботи може значно перевершувати індивідуальну успішність окремих людей. Це виявляється не тільки в інтелектуальній сфері, але й у підвищенні спостережливості людей у групі, точності їх сприйняття та оцінок, обсязі пам'яті й уваги, ефективності вирішення порівняно простих задач, що не вимагають складної і злагодженої взаємодії. Однак при вирішенні складних задач, коли необхідна логіка і послідовність, «особливо обдаровані люди», за термінологією Бехтерева, можуть перевершувати середньогрупові досягнення.

Найбільш яскраво ефект «сінергії» виявляється при проведенні «брейнстормінга» - «мозкової атаки», коли групі необхідно запропонувати багато нових ідей без їх критичного аналізу і логічного осмислення.

Ефект групомислення. Це спосіб мислення, який розвивається і проявляється у людей в ситуації, коли пошук згоди стає настільки домінуючим (у згуртованій групі), що починає пересилювати реалістичну оцінку можливих альтернативних ідей. Відкриття цього феномену і винахід терміну належить американському психологу Ірвінгу Джанісу. Ефект «групомислення» виникає (як протилежність ефекту «сінергії») в ситуації, коли критерієм істинності служить згуртованість групи, її спільна думка, що протиставляється думці окремої людини. У тому випадку, коли члени групи зіштовхуються із загрозою розбіжностей, споров і конфліктів, вони намагаються зменшити груповий когнітивний дисонанс і усунути виниклі при цьому негативні почуття, намагаючись знайти рішення, що влаштовує всіх, навіть якщо це рішення не буде об'єктивно правильним або розумним з погляду окремих членів групи.

І. Джаніс називає кілька симптомів групомислення:

1) оптимізм (члени групи не помічають можливості помилки);

2) віра в етичність групи, правильність її думки, вибору, моралі (всі не можуть помилятися);

3) раціоналізація (група витрачає набагато більше часу на пояснення і виправдання своїх рішень, ніж на їх обмірковування й обговорення різних варіантів);

4) стереотипізація (стереотипність мислення, схильність вибирати стандартні, вже знайомі рішення, що приводили раніше до успіху);

5) конформізм (група швидко й ефективно придушує думки і пропозиції, що відрізняються від загальноприйнятого);

6) самоцензура (оскільки головна мета членів групи складається в досягненні консенсусу, вони свідомо відкидають, приховують свої побоювання, придушують у собі бажання йти всупереч думці групи);

7) ілюзія єдності (конформізм і самоцензура не дають зруйнуватися консенсусу; таким чином, у кожного члена групи виникає ілюзія єдності, правильності групового рішення).

Отже, людина залежна від групи у своїх контактах з навколишнім світом, у переважній більшості випадків вона схильна поступатися групі. Навіть сенсорна інформація, що отримує людина від власних органів чуття, може бути перекручена соціальним тиском.

Таким чином, феномен групомислення, описаний І. Джанісом, полягає в тому, що для групи інтереси групової гармонії часто важливіше, ніж прийняття реалістичних рішень.

Феномен деіндивідуалізації (або деіндивідуації, за Л.Фестінгером) – це втрата самосвідомості й страху оцінки, коли нормативне стримування значне слабшає (іншими словами, в групах люди роблять те, чого не стали б робити поодинці). Тобто, у певних групових ситуаціях люди схильні до того, щоб відкинути нормативні обмеження, втратити почуття індивідуальної відповідальності.

Коли порушення і зниження відповідальності комбінується, - нормативне стримування слабшає. Результатом можуть бути дії, що варіюють від легкого порушення заборон (вигуки під час зборів, нарад) до імпульсивного самовираження (груповий вандалізм, оргії) і навіть до руйнівних соціальних вибухів (вуличні погроми).

До умов, що визначають імовірність та інтенсивність прояву деіндивідуалізації, відносять наступні:

• розмір групи (чим більша група, тим більше її члени втрачають почуття самоусвідомлення і тим з більшою готовністю погоджуються піти на порушення нормативної поведінки);

• фізична анонімність і знеособленість (у дослідженнях Ф.Зімбардо висунуте припущення, що знеособленість у великих містах сама по собі означає анонімність і передбачає норми поведінки, що дозволяють вандалізм).

• збуджуючі і відволікаючі дії групи, що підготовляють ґрунт для деіндивідуалізації (оплески, ритмічні удари, спів хором, різні ритуальні заходи і церемонії). За словами Д.Майєрса, коли ми бачимо, що інші роблять те ж, що і ми, то думаємо, що вони і почувають те ж саме, і, таким чином, зміцнюємося у своїх почуттях.

• послаблене самоусвідомлення (групове буття має тенденцію розлагоджувати поведінку й установки особистості; особисто це стосується людей, що не усвідомлюють себе, імпульсивні, менше себе контролюють, більш схильні діяти, не задумуючись про свої цінності, більш чутливі до ситуації та соціального впливу).

Ефект конформізму. Це зміна поведінки або думки людини в результаті реального або уявного тиску групи. В 1937 році Музафер Шериф вивчав виникнення групових норм у лабораторних умовах. Його експеримент полягав у наступному: на екрані в темній кімнаті з'являлося маленьке джерело світла, потім воно кілька секунд хаотично рухалося і зникало; досліджуваний повинен був визначити, на скільки сантиметрів зміщалося джерело світла в порівнянні з першим пред'явленням. Спочатку досліджувані проходили цей експеримент поодинці і самостійно визначали зсув джерела світла. На другому етапі три досліджуваних повинні були дати узгоджену відповідь. Вони помітно змінювали свою думку убік усередненої групової норми. Причому і на подальших етапах експерименту (знов поодинці) вони продовжували дотримуватися цієї норми. Шериф вперше експериментально довів, що люди схильні погоджуватися з думкою інших, часто довіряти судженням інших людей більше, ніж самим собі. У 1956 році Соломон Аш застосував до цього явища термін «конформізм».

Дослідники називають кілька умов виникнення конформізму:

- рівень конформізму зростає, якщо завдання дійсно складне або досліджуваний відчуває свою некомпетентність;

- тип особистості (люди з заниженою самооцінкою більше піддаються груповому тиску, ніж люди з завищеною самооцінкою);

- чисельність групи (найбільший рівень конформізму люди виявляють тоді, коли зіштовхуються з одностайною думкою трьох і більше людей);

- склад групи (конформність підвищується, якщо: 1) група складається з експертів, 2) члени групи є значущими людьми для індивіда, 3) члени групи належать до одного соціального середовища);

- пастка «групомислення»;

- згуртованість (чим більше рівень згуртованості групи, тим більше її влада над своїми членами);

- статус, авторитет (люди, що мають більший статус, мають і більший вплив, їм легше маніпулювати людьми, їм частіше підкоряються);

- наявність союзника (якщо до людини, що відстоює свою думку або сумнівається в одностайній думці групи, приєднується хоча б один союзник, то тенденція підкорятися тискові групи падає);

- публічна відповідь (більш високий рівень конформізму люди показують тоді, коли вони повинні виступити перед групою, а не тоді, коли вони записують свої відповіді у свої зошити; висловивши думку привселюдно, люди, як правило, продовжують її дотримуватися).

В результаті проведених досліджень були виявлені наступні закономірності:

• залежність поведінки людини від думки і поведінки інших людей.

• у конфлікті між сенсорною і соціальною інформацією в більшості випадків перемагає соціальна інформація (більш серйозна і неоднозначна проблема виникає при конфлікті між соціальною інформацією різного порядку).

• існує проблема відповідності вербальної реакції дійсній думці і поведінці людини: чи змінюється думка тому, що людина переконалася (тобто відбулася зміна її когнітивної структури), або вона лише демонструє зміни, що викликано іншими мотивами. Перший варіант одержав назву раціонального конформізму, другий - мотиваційного.

Д. Майєрс називає три причини конформної поведінки:

• наполеглива поведінка інших людей може переконати людину в помилковості її первинної думки.

• член групи (усвідомлено або неусвідомлено) прагне уникнути покарання, осудження з боку групи за незгоду і неслухняність.

• невизначеність ситуації і неясність інформації сприяє орієнтації людини на думки інших людей, вони стають для неї визначеними і ясними джерелами інформації.

С. Аш визначав конформізм як «відмовляння індивіда від значущих для нього поглядів заради того, щоб оптимізувати процес адаптації до групи».

Конформізм або конформна поведінка показує міру підпорядкування індивіда груповому тиску, прийняття їм певного стандарту, стереотипу поведінки, норм, цінностей, ціннісних орієнтацій групи. Протилежним конформізму є самостійна поведінка, стійкість до групового тиску - нонконформізм.

По відношенню до тиску групи розрізняють чотири типи поведінки людини:

а) зовнішній конформізм - думки і норми групи приймаються людиною лише зовні, а внутрішньо, на рівні своєї самосвідомості, вона продовжує не погоджуватися з групою, але не висловлює цього. В принципі це і є власне конформізм. Це тип поведінки людини, що пристосовується до групи;

б) внутрішній конформізм - людина дійсно засвоює думку більшості і цілком згодна з цією думкою, що показує високий рівень сугестивності даної людини. Це тип людини, яка пристосувалася до групи;

в) негативізм - людина протистоїть тиску групи, активно відстоює свою думку, показує свою незалежну позицію, сперечається, доводить, прагне до того, щоб її індивідуальна думка стала думкою всієї групи, відкрито заявляє про це своє бажання. Це тип поведінки людини, що не пристосовується до групи, а прагне пристосувати групу до себе;

г) нонконформізм - незалежність, самостійність норм, цінностей і суджень, несхильність піддаватися тиску групи. Це тип поведінки самодостатньої людини, коли точка зору не міняється в угоду більшості і не нав'язується іншим.

Згідно теорії соціального поштовху Біба Латане (1981), ймовірність того, що індивід стане звертати увагу на нормативний вплив, який виходить від інших людей, змінюється в залежності від трьох факторів:

- сили групи, тобто того, наскільки важливою для індивіда є дана група людей;

- безпосереднього впливу, тобто того, як близько у часі і просторі розташована до індивіда група, яка намагається впливати на нього;

- чисельність, тобто кількість людей, що входять в дану групу;

- одностайність групи (нормативний соціальний вилив найбільш сильно відчувається тоді, коли всі члени говорять або думають однаково).

Так, дія фактора чисельності виявляється в тому, що го­товність підпорядкуватись тиску групи збільшується зі збільшен­ням числа людей в групі, але тільки до певного рівня. Досліджен­ня Аша і пізніші роботи інших вчених встановили, що рівень конформності практично не збільшується після того, як чисельність групи досягає п'ятнадцяти чоловік.

Конформізм - явище культурно-історичне. Це було дове­дено кросс-культурними дослідженнями. Соціальні психологи Род Бонд і Пітер Сміт (1996) провели метааналіз (статистична техніка, яка дозволяє комбінувати дані вели­кої кількості досліджень і отримувати статистично значущий за­гальний результат) 133 експерименти з оцінки довжини ліній (метод "підставної групи"), поставлених в 17 країнах і прийшли до висновку, що на характері нормативного соціаль­ного впливу суттєво позначаються культурні цінності суспіль­ства. Учасники експерименту, що належали до колективістсь­ких культур, виявили більш високий рівень конформності в своїх судженнях про довжину лінії, ніж учасники, що на­лежали до індивідуалістичних культур. В колективістських (азіатських) культурах конформізм є позитивною характеристикою, що ви­соко ціниться. Оскільки в таких культурах група має пріоритет над окремою особистістю, люди, що належать до них, позитив­но оцінюють нормативний соціальний вплив, бо він забезпечує гармонічні стосунки і взаємну підтримку всередині групи.

В 60-х pp. XX ст. американський соціальний психолог Стенлі Мілграм провів серію експериментів, метою яких було визна­чити, що буде, коли авторитетні накази розійдуться з совістю. Мілграм в своїх експериментах вивчав сутність впливу па по­ведінку і моральні цінності особистості іншої авторитетної осо­би або групи. В експерименті досліджуваному пропонувалось "вчити іншу людину, застосовуючи в якості покарання елект­ричний струм різної сили у випадку "недостатньої" старанності". Удар струмом міг бути доведеним до смертельно небезпечної сили. Природно, що ситуація була інсценізованою, але дослід­жуваний цього не знав. Більшість досліджуваних дово­дила ступінь свого покарання (не дивлячись на галас "жертви") до рівня, на якому об'єкт їх впливу повинен був заги­нути. Отримані результати С. Мілграм пояснив так: люди, які живуть в суспільстві, схильні довірятись тим, хто вважається ними за авторитет, займає більш високе становище, має більш високий статус, володіє більшими знаннями. Ступінь довіри авторитету може простягатися аж до нанесення під його впли­вом непоправної шкоди собі або іншим людям.

Мілграм не тільки виявляв те, до якої міри люди підкоряють­ся авторитету, він також проаналізував умови, що викликають це підкорення. Вирішальними факторами виявились наступні: емоційна віддаленість від жертви; близькість і легітимність авто­ритета (та обставина, що авторитет є не тільки особистісно, а й суспільно значущою особою, а також його безпосередня присутність); вплив поведінки інших досліджуваних.

Досліджувані Мілграма діяли з меншим співчуттям до "жертви", коли їх ніхто не бачив, а також, коли вони не бачили "жертву". Якщо ж "жертва" зна­ходилася в тій самій кімнаті, то лише 40 % застосовували найсильніший електричний струм (450 вольт). Тобто кількість випадків повного підкорення авторитету падала до 30 %.

Теж саме відбувається і в повсякденному житті, коли легше виявити жорстокість по відношенню до того, хто деперсоналізованнй або знаходиться на відстані. Тоді люди можуть бути бай­дужими навіть до великих трагедій. Військова етика дозволяє бомбити беззахисне селище з висоти 12 км, але не допускає роз­стрілу в упор таких же беззахисних селян. Люди більше співчу­вають тим, хто персоналізований.

Фізична присутність експериментатора теж впливає на рівень конформізму. Коли Мілграм давав розпорядження по телефону, йому підкорялося лише 21% досліджуваних. Інші досліди підтвер­дили, що коли той, хто надає накази знаходиться у безпосередній близькості, то відсоток поступливих зростає.

Авторитет, однак, повинен бути законним (легітимним). В одному з експери­ментів, коли після того як експериментатор змушений був нена­довго покинути лабораторію, а інший досліджуваний ("підсадний") "самовільно" брав на себе роль експеримента­тора, то більшість досліджуваних (80%) відмовлялась йому підкорятися.

Ефект наслідування. Це дотримування загальних зразків поведінки, прикладів, еталонів, стереотипів, прийнятих у групі. Наслідування - один з основних механізмів групової інтеграції. У процесі групової взаємодії члени групи виробляють загальні стереотипи поведінки, дотримування яких підкреслює і зміцнює їх членство в групі. В зовнішнім вираженні така стереотипізація навіть може вилитися в уніформу (наприклад, форма військових, діловий костюм бізнесмена, білий халат лікаря), що показує навколишнім до якої саме соціальної групи належить та або інша людина, якими нормами, правилами і стереотипами регулюється її поведінка.

Р. Чалдіні вводить два принципи для пояснення ефекту наслідування:

1) Ми вважаємо свою поведінку правильною у даній ситуації, якщо часто бачимо інших людей, що поводять себе подібним чином у подібній ситуації.

2) Коли люди не впевнені в собі, коли ситуація представляється їм не ясною або двозначною, вони схильні оглядатися на інших і визнавати їх дії правильними (тобто, коли люди не почувають себе впевнено, вони в більшій мірі орієнтуються на дії інших, щоб вирішити, як діяти їм самим). Люди більш схильні йти за прикладом схожої на них людини, ніж несхожої.

Ефект наслідування лежить в основі будь-якого научіння і сприяє адаптації людей в групі, пристосуванню один до одного, погодженості їх дій, підготовленості до вирішення групової задачі.

Ефект наслідування близький до ефекту конформізму. Однак, якщо при конформізмі група так чи інакше тисне на свого члена, то при наслідуванні дотримування групових вимог є добровільним.

Ефект «ореола». Це вплив на зміст знань, думок, оцінок особистості специфічної установки, що є у неї стосовно іншої людини (або групи). Ефект «ореола», або «гало-ефект», - явище, що виникає при сприйнятті та оцінці людьми один одного в процесі спілкування. Специфічна установка може виникнути у людини на основі раніше отриманої інформації або на основі перекручування інформації про статус, репутацію, професійні якості або особистісні характеристики іншої людини. Э. Аронсон відзначає, що та інформація, яку ми отримуємо про людину в першу чергу має вирішальне значення для нашого сприйняття, для формування уявлення, судження про неї. Специфічна установка, що сформувалася, служить «ореолом», який заважає нам бачити реальні риси, достоїнства і недоліки об'єкта сприйняття.

Ефект ореола виникає в таких умовах як:

- дефіцит часу (у людини немає часу, щоб більш глибоко познайомитися з іншою людиною й уважно обміркувати її якості особистості або ситуацію, у яку вона потрапила);

- перевантаженість інформацією (людина настільки перевантажена інформацією про різних людей, що в неї немає можливості і часу подумати детально про кожного окремо);

- незначущість іншої людини (відповідно виникає неясне, нечітке, схематичне уявлення про неї - «ореол»);

- стереотип сприйняття (що виник на основі узагальненого уявлення про велику групу людей, до якої дана людина за тими або іншими параметрами належить);

- яскравість, неординарність особистості (одна якась риса особистості привертає до себе увагу й відсуває на задній план усі інші якості). Психологи встановили, що фізична привабливість часто є саме такою характерною рисою).

Ефект «ореола» може виявлятися як у позитивному сенсі (перебільшення достоїнств), так і негативному сенсі (недооцінка, зменшення достоїнств).

Формування негативного «ореола» призводить до упередження. Упередження - це специфічна установка суб'єктів, що базується на інформації про негативні якості об'єкта; при чому така інформація, як правило, не перевіряється на вірогідність і надійність, а сприймається на віру.

Вивчення упереджень має велике значення, наприклад, в області етнічної психології, оскільки сприйняття людьми інших етносів досить часто будується на основі упереджень. За особливостями поведінки одного або декількох представників інших етносів люди схильні робити висновки про психологічні особливості всієї етнічної спільноти, причому такого роду упередження виявляються дуже стійким етнопсихологічним утворенням.

Ефект «бумеранга». Дії або інформація, спрямовані проти кого-небудь, обертаються проти тих, хто зробив ці дії або дав цю інформацію. Ефект «бумеранга» вперше був зафіксований у діяльності засобів масової комунікації. Він полягає в наступному: людина, що сприймає інформацію, не визнає її зміст або висновок правдивим і продовжує дотримуватися раніше сформованої установки або формує нове оцінне судження стосовно поданої події, але це судження чи установка, як правило, виявляються протилежними тій установці, яку намагалися у неї викликати через засоби масової комунікації.

Ефект «бумеранга» може виникнути у випадку суперечливості інформації, недовіри до її джерела, до методів переконання та ін.

Ефект «ми і вони». Це відчуття приналежності до певної групи людей (ефект «ми») і відповідно відчуття відмінності від інших, розмежування з іншими групами (ефект «вони»). Термін «ми і вони» ввів В.Ф.Поршнєв, розуміючи під ним універсальну форму самосвідомості будь-якої соціальної групи. Для того щоб з'явилося суб'єктивне почуття «ми», вважає він, потрібно зустрітися і відокремитися з якимсь «вони», тобто з іншою групою людей. На основі загальних цілей і діяльності у членів групи формується почуття приналежності до спільного життя, складаються відносини єдності і цілісності. Виникнення в групі почуття «ми» є суб'єктивним джерелом групоутворення і розвитку.

Ефект приналежності до групи містить у собі два більш дрібних ефекти: а) ефект причетності; б) ефект емоційної підтримки.

Перший виражається в тім, що член групи відчуває себе співпричетним до проблем, справ, успіхів і невдач тієї групи, до якої він реально належить або суб'єктивно зараховує себе до неї. На основі ефекту причетності формується почуття відповідальності за результати діяльності групи. Ефект емоційної підтримки виявляється в тім, що член групи очікує емоційної підтримки, співчуття, співпереживання, допомоги з боку інших членів групи. Однак цей ефект відбивається не тільки на експектаціях окремої людини. Він передбачає також не тільки емоційну, але і реальну підтримку діями інших членів групи. Якщо така підтримка членові групи не виявляється, то в нього руйнується почуття «ми» - приналежності до групи, причетності до її справ, і виникає почуття «вони», тобто член групи, що не одержав емоційної підтримки, здатний сприймати свою групу як групу чужинців, що не поділяють його інтереси і турботи.

Ефект «ми» виявляється найбільш значущим психологічним механізмом функціонування групи. Гіперболізація почуття «ми» може привести групу до переоцінки своїх можливостей і достоїнств, до відриву від інших груп, до «групового егоїзму». У той же час недостатній розвиток почуття «ми» призводить до відсутності єдності і узгодженості в діяльності. Таким чином, почуття приналежності до групи відіграє важливу роль у груповій взаємодії: воно зв'язує членів групи в єдине ціле і підсилює їх активність, спрямовану на досягнення мети. Ефект «ми і вони» тісно пов'язаний з ефектами групового фаворитизму й групового егоїзму.

Ефект групового фаворитизму. Це тенденція будь-яким чином допомагати членам своєї групи в противагу членам іншої групи. Вітчизняний психолог В.С.Агєєв докладно вивчив дію цього ефекту, спираючись на результати експериментальних досліджень американських і російських психологів. Ефект групового фаворитизму може виявлятися як у поведінці (що спостерігається зовні), так і в процесах соціальної перцепції. Він базується на ефекті «ми і вони» і як би встановлює «демаркаційну лінію» між тими людьми, що (за якими-небудь критеріями) сприймаються як «свої», і тими, які (за тими ж критеріями) сприймаються як «чужі».

Експериментально встановлені деякі закономірності дії механізму групового фаворитизму:

1) ефект групового фаворитизму сильніше виявляється в тих випадках, коли для групи дуже значущі ті критерії, за якими відбувається порівняння з іншими групами (за результатами діяльності, специфікою взаємовідносин);

2) груповий фаворитизм виявляється сильніше, коли критерії порівняння значущі для обох груп, тобто коли групи знаходяться в ситуації конкуренції одна з одною;

3) груповий фаворитизм виявляється сильніше, коли критерії порівняння значущі не тільки для груп, але й суспільно-значущі;

4) членство в групі виявляється більш важливим, ніж міжособистісна подібність, тобто люди частіше віддають перевагу «своїм», хоча і не дуже схожим на них самих за особистісними якостями, і відмовляють у підтримці «чужим», хоча і подібним з ними за поглядами, інтересами, особистісними характеристиками;

5) члени групи схильні пояснювати ймовірний успіх своєї групи внутрішньогруповими факторами, а її можливу невдачу - факторами зовнішнього порядку, тобто якщо група досягає успіху, то вона приписує цей результат собі (своєму професіоналізму, сприятливому соціально-психологічному клімату, діловим якостям керівників та ін.), але якщо група зазнає невдачі, то люди шукають винних поза групою, намагаються перекласти провину на інші групи.

В.С.Агєєв вважає, що феномен групового фаворитизму сприяє формуванню конкурентних і захисних стратегій у міжгруповій взаємодії.

Ефект групового егоїзму. Це спрямованість групових інтересів, цілей і норм поведінки проти інтересів і цілей, норм поведінки окремих членів групи, інших груп або всього суспільства. Цілі групи досягаються за рахунок обмеження інтересів її окремих членів, на шкоду інтересам суспільства. Груповий егоїзм виявляється тоді, коли цілі, цінності групи, стабільність її існування стають важливіше окремої особистості, більш значущі за інтереси суспільства. Особистість приноситься в жертву цілісності групи, цілком підкоряється її вимогам і стандартам поведінки. Ефект групового егоїзму може зіграти дуже негативну роль у подальшій життєдіяльності групи і долі її окремих членів.

Ефект «маятника». Це циклічна зміна групових емоційних станів стенічного й астенічного характеру. Інтенсивність прояву і тривалість емоційних станів визначаються значущими для членів групи умовами і подіями їх спільної діяльності. Показником емоційного стану групи є настрій працівників у процесі праці.

Динаміка настрою залежить від наступних факторів:

- рівня зайнятості працівників протягом робочого дня: чим більше зайнятість і менше простоїв, тим краще настрій;

- стилю управління, що застосовується безпосереднім керівником: авторитарні прийоми управління не сприяють підвищенню настрою;

- біологічних і природних циклів: наприкінці робочого дня і наприкінці тижня, при різких перепадах атмосферного тиску та ін. настрій працівників погіршується, швидко накопичується втома;

- рівня дисципліни праці в колективі: чим вище дисципліна праці, тим краще настрій та емоційний стан працівників;

- сформованої системи взаємовідносин у групі, рівня конфліктності або згуртованості: чим вище рівень конфліктності, тим гірше настрій працівників.

Розбіжність емоційного характеру керівного впливу з емоційним станом групи може викликати непередбачувані реакції.

Ефект «хвилі». Це поширення в групі ідей, цілей, норм і цінностей. Нова ідея зароджується в голові однієї людини, потім поширюється на її найближче оточення, що обговорює, коректує, доповнює і розвиває запропоновану ідею. Потім ідея поширюється і серед інших членів групи; відбувається її групова оцінка й обговорення. Як камінчик, кинутий у воду, ідея поширюється й охоплює все більшу кількість людей. Правда, хвильовий ефект можливий тільки тоді, коли нова ідея відповідає потребам та інтересам людей, а не суперечить їм. У першому випадку вона буде сприйнята і розвинута людьми, слугуватиме стимулом їх активності, а в іншому - хвильовий ефект згасне.

Ефект «пульсара». Це зміна групової активності в залежності від різних стимулів. Групова активність проходить такий цикл: «оптимальна активність, необхідна для нормальної роботи групи, - підйом активності - спад активності - повернення до оптимального рівня активності». Цей цикл може залежати як від зовнішніх стимулів (наприклад, одержання групою термінового виробничого завдання), так і від внутрішніх суб'єктивних активаторів діяльності (наприклад, співробітниками фірми приймається спільне рішення про якнайшвидше освоєння нової техніки, що вимагає з їх боку певних зусиль і прояву активності: підвищення своєї кваліфікації, освоєння прийомів роботи на новому обладнанні та ін.). Ефект «пульсара», як прояв групової активності, полягає в різкому підвищенні активності на початку процесу діяльності, потім, коли задача вирішена, настає спад активності - людям потрібен відпочинок. Потім групова активність повертається на оптимальний рівень, необхідний для нормальної, злагодженої, безперебійної роботи групи. Тривалість групової активності та її інтенсивність залежать від сили стимулу або мотиву, від таких групових станів як організованість, згуртованість, спрямованість, підготовленість та ін. Виразність цих групових станів визначає кількість зусиль групи, необхідних для вирішення задачі.

Лідерство і керівництво в малих групах.

Лідерство (від англ. leader – провідний, керівник) визначаєть­ся, по-перше, як провідне положення окремої особи у соціальній гру­пі, класі, партії, державі, що зумовлене більш ефективними резуль­татами її діяльності (економічної, спортивної та ін.), по-друге, як про­цеси внутрішньої самоорганізації і самоуправління групи, колекти­ву, що зумовлені індивідуальною ініціативою їх членів.

Поняття "лідерство" пов'язано з поняттям "керів­ництво".

Слово «керівник» буквально означає «той, що веде за руку» або «доглядач». Для кожної організації необхідно мати людину, що відповідає за нагляд над усіма підрозділами в цілому, а не тільки цілком поглинену виконанням спеціалізованих задач. Цей вид відповідальності — стежити за цілим — складає суть роботи керівника.

Керівник виконує основні управлінські функції: планування, організація, мотивування й контроль діяльності підлеглих і організації в цілому.

Керівник може частково брати на себе функції лідера. Офіційно призначений керівник має переваги в завоюванні лідируючих позицій у групі і тому частіше, ніж хто-небудь іншій, стає визнаним лідером. Однак його статус в організації і той факт, що він призначений «ззовні», ставлять його в положення, трохи відмінне від положення неформальних природних лідерів. Насамперед, прагнення просуватися вище по службовим сходам спонукує його ототожнити себе з більшими підрозділами організації, ніж із групою своїх підлеглих. Він може вважати, що емоційна прихильність до якої-небудь робочої групи не повинна служити йому гальмом на цьому шляху, і тому ототожнювати себе з керівною ланкою організації — джерелом задоволення його особистих амбіцій. Але якщо він знає, що не підніметься вище, та й не особливо прагне цього, часто такий керівник рішуче ототожнює себе зі своїми підлеглими і робить усе від нього залежне, щоб захистити їх інтереси. Крім того, що прихильність керівника своїй групі може ввійти в суперечність з його особистими амбіціями, вона може опинитися в конфлікті з його прихильністю керівному апарату організації. На ґрунті таких конфліктів виростає одна з найбільш важливих функцій керівника — функція примирення цінностей і задач групи, якою він керує, з цілями більш великого підрозділу організації.

Керівнику потрібні офіційні повноваження для управління людьми, тобто йому потрібна влада — можливість впливати «зверху» на поведінку інших людей. Влада може приймати різні форми. Американський вчений Фред Рейвен виділяє:

1) владу, засновану на примушуванні й насильстві;

2) владу, засновану на винагороді;

3) експертну владу (засновану на спеціальних знаннях, яких не мають інші);

4) еталонну владу або владу приклада (підлеглі намагаються бути схожими на свого привабливого і шановного керівника);

5) законну, або традиційну владу (одна людина підкоряється іншій на основі того, що вони стоять на різних ієрархічних сходинках в організації).

Найбільш ефективний варіант, якщо в керівника поєднуються всі ці види влади.

Отже, на відміну від лідера керівник завжди виступає посеред­ником соціального контролю і адміністративно-державної влади.

Лідер - це член групи, який добровільно взяв на себе значну міру відповідальності у досягненні групових цілей. Формальний лідер при­значається або вибирається, набуваючи таким чином офіційного статусу керівника. Неформальний лідер - це член групи, який найбільш повно в своїй поведінці відповідає груповим цінностям і нормам. Він веде групу, стимулюючи досягнення групових цілей і виявляючи при цьому більш високий рівень активності порівняно з іншими членами групи.

В.Д. Паригін називає такі відмінності в змісті понять "лідер" і "керівник":

1) лідер покликаний здійснювати переважно регуляцію міжособистісних стосунків у групі, керівник - здійснює регуляцію офі­ційних відносин;

2) лідерство виникає в умовах мікросередовища, керівництво – елемент макросередовища, воно пов'язане з усією системою сус­пільних відносин;

3) лідерство виникає стихійно, керівник або призначається, або обирається (процес підконтрольний соціальній системі);

4) явище лідерства менш стабільне, залежить від настрою гру­пи, керівництво - більш стабільне;

5) керівництво, на відміну від лідерства, має визначену систему санкцій;

6) процес прийняття рішення керівником значно складніший, він опосередкований обставинами, які не обов'язково повязані з цією групою; лідер приймає рішення, які безпосередньо стосуються групової діяльності;

7) сфера діяльності лідера - мала група, де він є лідером; сфера дії керівника ширша, оскільки він репрезентує малу групу в більш широкій соціальній системі.

Однак лідер і керівник мають справу з однопорядковим типом проблем, а саме - вони повинні стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних задач. В психологічних характеристиках їх діяль­ності є багато спільних рис. Однак, лідерство - це чисто психологічна характеристика поведінки окремих членів групи. Керівництво є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління і підпорядкування.

Лідерство — це природний соціально-психологічний процес у групі, заснований на впливі особистого авторитету людини на поведінку членів групи.

Під впливом розуміють таку поведінку людини, яка вносить зміни в поведінку, відносини, почуття іншої людини. Вплив можна здійснювати через ідеї, усне і письмове слово, через навіювання, переконання, емоційне зараження, примус, особистий авторитет і приклад.

Лідерство — це завжди питання міри й сили впливу, що залежить від співвідношення особистих якостей лідера з якостями тих, на кого він намагається вплинути, і з ситуацією, у якій знаходиться дана група.

Група, маючи образ лідера (модель), вимагає від реального лідера, з одного боку, відповідності їй, а з іншого боку — від лідера потрібна здатність виражати інтереси групи. Роль лідера полягає в тім, щоб перетворювати погляди своїх прихильників у погоджену програму дій. Отже, лідером може бути тільки той, хто має риси, схвалювані й очікувані саме в даній групі. Тому «пересаджування» лідера в іншу групу або призначення його зверху як керівника малоэффективно.

Теорії сутності і виникнення лідерства

Як і керівництво, лідерство стало об'єктом дослідження на по­чатку ХХ ст., коли почав проявлятись інтерес до управління як науки. Ранні дослідження мали на меті виявити загальні властивості або особистісні характеристики ефективних керівників.

Концепція фізичних якостей (високий ріст, вага, сила) не підтвердилася. Навпроти, часто лідер буває малого росту, малої фізичної сили.

Концепція інтелігентності припускає, що лідерські якості пов'язані з вербальними й оцінними здібностями особистості. На основі чого робили висновок: наявність зазначених особистісних якостей пророкує управлінський успіх.

Харизматична концепція розглядає лідера як людину, яку «небо» наділило «харизмою», благодаттю, винятковими якості, здібностями впливу на людей, які дають йому перевагу над іншими людьми, «прозріння» куди і як вести за собою людей.

"Теорія рис " (особистісна теорія лідерства). Згідно з цією теорією лідером може бути лише така людина, яка має певний набір особистісних якостей або сукупність певних психологічних рис.

В 1940 р. американський дослідник К. Берд склав список із 79 рис, що визначались досліджуваними як "лідерські". Серед них фігуру­вали: ініціативність, комунікативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість, доброзичливість. Пізніше Р.Стокділл додав ще пильність, популярність, красномовність. Але жодна з рис не посіда­ла надійного місця в переліках: 65 % названих рис були згадані один раз, 20 % - двічі і лише 5 % - чотири рази.

Незважаючи на це, взає­мозв'язок між конкретними особистісними характеристиками і лідер­ством має місце. Наприклад, лідери виділяються більш високим інте­лектом, вони мають більше прагнення до вла­ди, краще соціально підготовлені, виявляють більшу гнучкість і здатність до адаптації.

Ангілійські соціальні психологи Пітер Сміт і Монір Тейеб (1989) виявили, що найбільш ефективні керівники нижчої ланки у вугільній промисловості, банківській справі і державній адміністрації показують високі результати по двом тестам - цільового і соціального лідерства. Вони виявляють енергійну турботливість у ході роботи і емпатійні по відношенню до підлеглих. Дослідженнями також виявлено, що для ба­гатьох ефективних лідерів груп характерна поведінка, що підтримує вплив меншості. Лідери часто наділені харизмою впевненості, яка по­роджує підтримку з боку їх прихильників. Для харизматичного лідера є типовими уявлення про бажане становище справ, здатність повідом­ляти про це оточуючим простою і ясною мовою, достатній запас опти­мізму і віри в своїх людей, щоб надихати їх. Особистісні тести часто виявляють у ефективних лідерів креативність, енергійність, добро­совісність, емоційну стійкість і впевненість в собі.

За Максвеллом, потенційний лідер повинен мати позитивне сприй­няття, служити загальним інтересам, мати потенціал росту, бути послідов­ним, відданим справі, гнучким, порядним, мати широкий кругозір, дотримуватись дисципліни і виявляти вдячність організації та її людям. В інших дослідженнях згадуються такі риси: сильний характер, впливовість, оптимізм, вміння працювати з людьми, природна обдарованість, досвід, впев­неність, самодисципліна, високий рівень суб'єктивного контролю, вміння спілкуватись з людьми, незадоволеність існуючим порядком речей.

Однак аналіз реальних груп показав, що часом лідером стає людина, що не володіє перерахованими якостями, і, з іншого боку, людина може мати дані якості, але не бути лідером.

Керуючись одним з основних положень соціальної психології про значення соціальної ситуації в поведінці людини, розглядати ефективність лідера, враховуючи тільки риси особистості, недостатньо. Потрібно враховувати також соціальну ситуацію. Існує декілька теорій лідерства, які фіксують увагу одно­часно на особистісних властивостях лідера і на ситуації, в якій він діє. Це ситуаційні теорії лідерства, згідно з якими лідерство тлумачиться як продукт певної ситуації. Теорія рис не відкидаєть­ся повністю, але стверджується, що в основному лідерство - про­дукт ситуації. В різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які мають перевагу над інши­ми хоча б за однією рисою, а оскільки саме вона є необхідною в даній ситуації, людина стає лідером.

У різних ситуаціях група висуває специфічні вимоги до лідера, і тому лідерство може переходити від однієї людини до іншої: емоційний або діловий лідер і т.п.

Найбільш відомою з теорій такого роду є ситуаційна теорія лідер­ства Фреда Фіддера (1967, 1978), яка стверджує, що ефективність лідера залежить від того, наскільки даний лідер орієнтований на задачу або на взаємовідносини, а також від того, якою мірою лідер контролює гру­пу і реалізує свій вплив на неї. Перше положення теорії Фідлера поля­гає в тому, що лідерів можна поділити на два типи: орієнтованих на зада­чу і орієнтованих на взаємовідносини. Лідер, орієнтований на задачу, більше занепокоєний тим, щоб робота була виконана як слід, ніж взає­мовідносинами між робітниками і почуттями робітників. Лідер, орієн­тований на взаємовідносини, в першу чергу цікавиться тим, які почут­тя і взаємостосунки виникають в середовищі робітників.

Основне в ситуаційній теорії Фідлера - це ствердження, що жоден з цих двох типів лідера не є більш ефективним, ніж інший поза обставинами. Все залежить від характеру ситуації, а саме від того, якими є ступінь контролю лідера і його впливу серед членів групи. В ситуації "високо­го контролю" у лідера існують чудові міжособистісні відносини з підлег­лими, його положення в групі однозначно сприймається як впливове і високе, а робота, яку виконує група, добре структурована і чітко виз­начена. В ситуації "низького контролю" має місце зворотнє - у лідера погані взаємовідносини з підлеглими, і робота, яку повинна виконува­ти група, визначена нечітко.

Лідери, що орієнтовані на задачу, є найбільш ефективними в ситу­аціях або з дуже високим, або з дуже низьким контролем. У випадку дуже високого контролю люди задоволені і щасливі, все йде рівно, і немає потреби хвилюватись про почуття підлеглих або їх взаємостосунки. Тут лідер, що звертає увагу тільки на виконання задачі, отримує найкращі результати. Коли контроль ситуації дуже низький, лідеру, який орієн­тований на задачу, краще вдається організувати ситуацію і внести хоча б якийсь порядок в заплутану і невизначену робочу обстановку. Однак в ситуаціях середнього ступеня контролю найбільш ефективними є ліде­ри, що орієнтовані на взаємовідносини.

Системна теорія лідерства розглядає лідерство як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідера — як суб'єкта управління цим процесом. При такому підході лідерство розглядається як функція групи і вивчати його треба з погляду цілей і задач групи, хоча і структура особистості лідера значно впливає на силу впливу і тип лідерства.

Типології лідерів

Лідерство складається з емоційного, ділового й інформаційного компонентів. Якщо у діяльності лідера переважає один з цих компонентів, то можливо виокремити такі типи лідерів:

■ «Емоційний» лідер» («серце» групи) — це лідер, до якого кожна людина в групі може звернутися за співчуттям, «поплакатися в жилетку».

■ З «діловим» лідером («руки» групи) добре працюється, він може організувати справу, налагодити потрібні ділові взаємозв'язки, забезпечити успіх справи.

■ До «інформаційного» лідера («мозок» групи) усі звертаються з питаннями, тому що він ерудит, все знає, може пояснити і допомогти знайти потрібну інформацію.

Найкращим буде лідер, що поєднає всі три компоненти, але такий універсальний лідер зустрічається рідко. Найчастіше зустрічається поєднання двох компонентів: «емоційного» і «ділового» або «інформаційного» і «ділового».

В залежності від переважних функцій виділяють такі типи лідерів:

1. Лідер-організатор. Його головна відмінність в тому, що потреби колективу він сприймає як свої власні й активно діє. Цей лідер оптимістичний і впевнений, що більшість проблем можна вирішити. За ним йдуть, знаючи, що він не стане пропонувати пусту справу. Він вміє переконувати, заохочувати, а якщо і прийдеться виразити своє несхвалення, то робить це, не зачіпаючи чужого достоїнства, і в результаті люди намагаються працювати краще.

2. Лідер-творець. Привертає до себе людей здатністю бачити нове, братися за вирішення проблем, що можуть показатися нерозв'язними і навіть небезпечними. Не командує, а лише запрошує до обговорення. Може поставити задачу так, що вона зацікавить і приверне людей.

3. Лідер-борець. Вольовий, впевнений у своїх силах. Першим йде назустріч небезпеці або невідомості, без коливання вступає в боротьбу. Готовий відстоювати те, у що вірить, і не схильний до поступок. Однак такому лідеру часом бракує часу, щоб обміркувати свої дії й все передбачити. «Безумство храбрых» (рос.) — от його стиль.

4. Лідер-дипломат. Якби він використовував свої здібності у зло, то його цілком можна було б назвати майстром інтриги. Він спирається на чудове знання ситуації та її прихованих деталей, завжди в курсі пліток і пересудів і тому добре знає, на кого і як можна вплинути. Віддає перевагу довірчим зустрічам у колі однодумців. Дозволяє собі відкрито говорити лише про те, що усім відомо, щоб відвернути увагу від своїх прихованих планів. Правда, такого роду «дипломатія» нерідко лише компенсує невміння керувати більш гідними способами.

5. Лідер-втішник. До нього тягнуться тому, що він готовий підтримати у важку хвилину. Поважає людей, відноситься до них доброзичливо. Ввічливий, тактовний, здатний до співпереживання.

З погляду масштабності розв'язуваних задач виділяють:

1) побутовий тип лідерства (у шкільних, студентських групах, об'єднаннях з метою дозвілля, в родині);

2) соціальний тип лідерства (на виробництві, у профспілковому русі, у різних товариствах: спортивних, творчих і т.д.);

3) політичний тип лідерства (державні, суспільні діячі).

Цікавий психоаналітичний підхід до розуміння і класифікації видів лідерства.

З.Фрейд розумів лідерство як двоєдиний психологічний процес: з одного боку, груповий, з іншого - індивідуальний. В основі цих процесів лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захвату, обожнювання, любові. Психоаналітики виділяють десять типів лідерства:

1. «Соверен», або «патріархальний володар». Лідер в образі строгого, але любого батька, він здатний придушити або витиснути негативні емоції і вселити людям впевненість у собі. Його висувають на основі любові, захоплення і почитають.

2. «Ватажок». У ньому люди бачать вираження, концентрацію своїх бажань, що відповідають певному груповому стандарту. Особистість «ватажка» - носій цих стандартів. Йому намагаються наслідувати.

3. «Тиран». Він стає лідером, тому що вселяє оточуючим почуття покори і нездоланного страху, його вважають самим сильним. Це домінуюча, авторитарна особистість, його зазвичай бояться і підкоряються беззастережно.

4. «Організатор». Він виступає для членів групи як сила для підтримки «Я-концепції» і задоволення потреб кожного, знімає почуття провини і тривоги. Такий лідер об’єднує людей, його поважають.

5. «Спокусник». Людина стає лідером, граючи на слабостях інших. Вона виступає в ролі «магічної сили», даючи вихід подавленим емоціям інших людей, запобігає конфліктам, знімає напругу. Такого лідера обожнюють і часто не помічають його недоліків.

6. «Герой». Жертвує собою заради інших; такий тип особливо проявляється в ситуаціях групового протесту: завдяки його хоробрості інші орієнтуються на нього, бачать у ньому стандарт справедливості. Він захоплює, веде за собою людей.

7. «Дурний приклад». Виступає як джерело заразливості для безконфліктної, пасивної особистості, емоційно заражає інших.

8. «Кумир». Притягує, позитивно заражає оточення; його люблять, боготворять, ідеалізують.

9. «Ізгой».

10. «Цап відбивайло».

Два останніх типи лідерів, власне кажучи, - антилідери, вони є об'єктом агресивних тенденцій, завдяки яким розвиваються групові емоції. Часто група об’єднується для боротьби з антилідером, але як тільки він зникає, група починає розпадатися, тому що пропав загальгруповий стимул.

Стилі лідерства і керівництва

Поняття "лідерство" стало широко застосовуватись в со­ціальній психології після відомих експериментів К. Левіна (30-ті pp. XX ст.), який вивчав "стиль лідерства" - систему прийомів впливу лідера на групу. Ці експерименти виявили три типи лідерства, які по-різному впливають на ефективність групо­вої діяльності:

• авторитарний (всі дії членів групи визначаються лідером),

• демократичний (всі дії виз­начаються самою групою),

• ліберальний (анархічний), коли група віддана сама собі.

Пізніше ця класифікація була доповнена. На її основі дослідники проаналізували та охарактеризували такі стилі лідерства (керівництва):

■ Авторитарний (або директивний, або диктаторський) стиль управління: для нього характерне тверде одноосібне прийняття керівником усіх рішень («мінімум демократії»), твердий постійний контроль за виконанням рішень з погрозою покарання («максимум контролю»), відсутність інтересу до працівника як до особистості. За рахунок постійного контролю цей стиль управління забезпечує цілком прийнятні результати роботи (за непсихологічними критеріями — прибуток, продуктивність, якість продукції), але недоліків більше, ніж достоїнств:

1) висока імовірність помилкових рішень;

2) придушення ініціативи, творчості підлеглих, уповільнення нововведень, застій, пасивність співробітників;

3) незадоволеність людей своєю роботою, своїм положенням у колективі;

4) несприятливий психологічний клімат («підлабузники», «цапи відбивайли», інтриги) обумовлює підвищене психологічне (стресове) навантаження, шкідливе для психічного і фізичного здоров'я працівників. Цей стиль управління доцільний і виправданий лише в критичних ситуаціях (аварії, бойові воєнні дії і т.п.).

■ Демократичний (або колективний) стиль управління: управлінські рішення приймаються на основі обговорення проблеми, врахування думок та ініціатив співробітників («максимум демократії»); виконання прийнятих рішень контролюється і керівником, і самими співробітниками («максимум контролю»), керівник виявляє інтерес і доброзичливу увагу до особистості співробітників, до їх інтересів, потреб, особливостей.

Демократичний стиль є найбільш ефективним, тому що він забезпечує високу імовірність правильних зважених рішень, високі виробничі результати праці, ініціативу, активність співробітників, задоволеність людей своєю роботою і членством у колективі, сприятливий психологічний клімат і згуртованість колективу. Однак реалізація демократичного стилю можлива при високих інтелектуальних, організаторських, комунікативних здібностях керівника, вимагає від керівника великих зусиль з координації діяльності підлеглих.

■ Ліберально-анархічний (індиферентний, нейтральний) стиль управління характеризується, з одного боку, «максимумом демократії» (всі можуть висловлювати свої позиції, але реального врахування, узгодження позицій не прагнуть досягти), а з іншого боку, «мінімумом контролю» (навіть прийняті рішення не виконуються, немає контролю за їх реалізацією), внаслідок чого результати роботи зазвичай низькі, люди не задоволені своєю роботою, керівником, психологічний клімат у колективі несприятливий, немає ніякого співробітництва, немає стимулу сумлінно працювати, розділи роботи складаються з окремих інтересів лідерів підгруп, можливі приховані і явні конфлікти, йде розшарування на конфліктуючі підгрупи.

■ Непослідовний (алогічний) стиль управління виявляється в непередбачуваному переході керівника від одного стилю до іншого (то авторитарний, то ліберальний, то демократичний, то знов авторитарний і т.п.), що обумовлює вкрай низькі результати роботи і дуже велику кількість конфліктів і проблем.

■ Ситуативний стиль управління гнучко враховує рівень психологічного розвитку підлеглих і колективу:

Ситуативний стиль управління
Рівень розвитку співробітників, колективу	Форма управлінської поведінки
Низький рівень: «Не хочуть працювати, не вміють працювати» (низька кваліфікація, несумлінні працівники)	1) чіткі вказівки що і як робити, інструктаж; 2) постійний контроль роботи; 3) за необхідністю — покарання, зауваження помилок; 4) відзначення й заохочення хороших результатів роботи
Середній рівень: «Хочуть працювати, але ще не вміють працювати» (недостатньо досвіду, хоча володіють певними базовими навичками і старанні, сумлінні)	1) вказівки, інструктаж у популярній формі (наставництво, порада, рекомендації, надання можливості виявити самостійність); 2) регулярний контроль роботи; 3) поважне, доброзичливе відношення; 4) інтенсивне спілкування (оцінюються індивідуальні характери, виявляються спільні інтереси); 5) за необхідністю — покарання; 6) винагородження позитивної поведінки
Рівень вище середнього: «Хочуть і вміють працювати» (мають базові навички і кваліфікацію, достатні для більшості аспектів роботи). Подальший розвиток такої групи співробітників вимагає, щоб вони у своїй роботі брали на себе більше відповідальності і щоб їх моральний стан залишався добрим	1) проведення консультацій зі співробітниками за окремими проблемами, поради з ними; 2) заохочення ініціативи підлеглих, висловлення ними своїх зауважень, пропозицій; 3) передача відповідальності; 4) обмеження прямих вказівок і контролю; 5) створення системи самоконтролю співробітників; 6) постановка цілей, без уточнення способів їх досягнення; 7) постійне різнобічне спілкування; 8) винагородження активності, ініціативи, хорошої роботи
Високий рівень: «Хочуть і вміють працювати творчо» (екстраспеціалісти, що досягли високої кваліфікації, відповідальні, ініціативні працівники)	1) постановка проблеми, уточнення цілей, досягнення згоди між співробітниками стосовно них; 2) надання необхідних повноважень співробітникам для самостійного вирішення проблеми; 3) уникнення втручання в справи; 4) самоврядування і самоконтроль у співробітників; 5) надання підтримки (за проханням); 6) серйозне ставлення до прохань та побажань працівників

Дуглас Мак Грегор виділяє такі стилі лідерства як "Х" та "У" (в за­лежності від сприйняття лідером людської сутності).

Для стилю "Х" характерно сприйняття підлеглих як маси людей, що взагалі не люблять працювати, прагнуть уникати роботи, як такої, не мають честолюбства, безвідповідальні, несамостійні, праг­нуть до захищеності та потребують постійного зовнішнього керівництва. Тому їх потрібно заставляти працювати, вико­ристовуючи примушування, погрозу покарання, жорсткий контроль.

Керівники стилю "У" виходять з того, що праця - це природний про­цес, властивий людині. У відповідних умовах люди не тільки не уни­кають відповідальності, але й прагнуть до неї. Якщо люди приєдну­ються до цілей організації і поділяють їх як власні цілі, то в своїй діяльності вони будуть застосовувати самоуправління і самоконт­роль. Співробітництво в цьому випадку розцінюється як акт довіри і несе функцію винагороди. Здібності до творчості властиві багатьом лю­дям, і задача керівника - використати ці здібності.

Вчені Хьюстонського університету Р.Блейк і Д.Мутон розробили управлінську матрицю. На їх думку, стиль керівниц­тва визначається місцем на полі (у системі координат), що обмежено осями "турбота про ви­робництво" і "турбота про людей".

Крім спрямованості на інтереси справи або на інтереси людей, зустрічаються керівники («Кар'єрист», деякі види «Маніпулятора») з підвищеною спрямованістю на свої власні інтереси (заради досягнення своїх цілей, кар'єри можуть бути принесені в жертву інтереси справи або людей), а також керівники («Бюрократ») зі спрямованістю на офіційну субординацію, офіційні інструкції і розпорядження (заради дотримання інструкції можуть бути знехтувані інтереси людей, інтереси справи і навіть власні інтереси).

Відомою є також теорія Р.Лайкерта, який виділяє чотири стилі управління:

• експериментаторсько-авторитарний,

• прихильно-авто­ритарний,

• консультативно-демократичний,

• партисипативний (зас­нований на співучасті, співробітництві).

Ефективним стилем управління (на думку більшості зарубіжних фахівців з менеджменту) є партисипативний (співучасницький) стиль, якому властиві наступні риси:

1) регулярні наради керівника з підлеглими;

2) відкритість у відносинах між керівником і підлеглими;

3) включеність підлеглих у розробку і прийняття організаційних рішень;

4) делегування керівником підлеглим ряду повноважень, прав;

5) участь рядових працівників як у плануванні, так і в здійсненні організаційних змін;

6) створення особливих групових структур, наділених правом самостійного прийняття рішень («групи контролю якості»);

7) надання працівникам можливості автономно (від інших членів організації) впроваджувати нові ідеї.

Партисипативний стиль застосовується, якщо:

■ керівник впевнений у собі, має високий освітній і творчий рівень, вміє цінувати і використовувати творчі пропозиції підлеглих;

■ підлеглі мають високий рівень знань, вмінь, потребу у творчості, незалежності, особистісному рості, інтерес до роботи;

■ задача, що стоїть перед людьми, припускає декілька варіантів вирішення, вимагає теоретичного аналізу і високого професіоналізму виконання, досить напружених зусиль і творчого підходу.

Таким чином, цей стиль доцільний у наукомістких виробництвах, у фірмах новаторського типу, у наукових організаціях.

Одним з критеріїв ефективності управління є ступінь авторитету керівника.

Виділяють три форми авторитету керівника:

Формальний (1) авторитет обумовлений тим набором владних повноважень, прав, що дає керівнику займана їм посада. Формальний, посадовий авторитет керівника здатний забезпечити не більш 65% впливу керівника на своїх підлеглих, 100%-ву віддачу від працівника керівник може отримати, лише спираючись ще додатково і на свій психологічний авторитет, що складається з морального (2) і функціонального (3) авторитету.

Моральний авторитет залежить від моральних якостей керівника.

Функціональний авторитет визначається:

1) компетентністю керівника;

2) його діловими якостями;

3) його відношенням до своєї професійної діяльності.

Низький функціональний авторитет керівника призводить, як правило, до втрати його впливу на підлеглих, що викликає (в якості компенсаторної) агресивну реакцію з боку керівника стосовно підлеглих, погіршення психологічного клімату і результатів діяльності колективу.

В цілому, до правил ефективного керівництва більшість дослідників відносять:

— передачу (делегування) відповідним структурам повноважень і відповідальності за результати використання наданої влади;

— планування основних напрямків роботи з людьми;

— стійке прагнення до досягнення мети;

— чіткість і ясність розпоряджень, що віддаються;

— співвіднесення можливостей виконавців зі складністю поставлених задач;

— формування ділової і доброзичливої атмосфери у всіх підрозділах;

— заохочення за кращі показники в роботі і виключення каральних санкцій;

— гласність і відкритість у роботі;

— строгий контроль за психічним і психологічним станом співробітників;

— матеріальна і моральна підтримка співробітників у необхідних випадках;

— регулярне спілкування керівників з підлеглими і т.д.

Поняття “імідж” та його складові.

"Імідж" — англійське слово, що означає "образ", "ореол". Це сформований у масовій свідомості і такий, що має характер стереотипу, емоційно забарвлений образ. Поняття іміджу близьке до поняття персоніфікації, але включає не тільки природні властивості особистості, але і спеціально створені. Крім того, воно говорить як про зовнішній вигляд, так і про внутрішній світ людини, про його психологічний тип.

Зміст поняття "імідж" складається з таких компонентів:

1. Професіоналізм і компетентність.

2. Моральна надійність.

3. Гуманітарна освіченість.

4. Знання психотехнологій.

Психотехнологія — це наука про практичне використання психологічних технік управління людьми. Психотехніка являє собою систему взаємозалежних операцій, спрямованих на зміну станів, мотивів, установок і т.д. в особистості, на яку спрямований вплив.

Американський психолог Доннел виявив п'ять причин, чому керівники піднімаються нагору по сходах кар'єри, а потім падають:

(1) ними рухає прагнення одержувати більш високі доходи, а не турбота про процвітання організації;

(2) їх занадто хвилюють символи їх положення (кабінет, машина, будинок та ін.);

(3) вони стурбовані насамперед власними інтересами ("поганий керівник піклується про себе, гарний - про своїх людей");

(4) вони самоізолюються, зменшуючи коло свого спілкування;

(5) вони ховають свої думки і почуття від підлеглих.

Принципи створення іміджу

В основу формування іміджу можуть бути покладені наступні принципи: принцип повторення; принцип безперервного посилення впливу; принцип "подвійного виклику".

1. Принцип повторення спирається на властивості людської пам'яті: добре запам'ятовується та інформація, що повторюється. Людям потрібен час, щоб зробити сприйняте повідомлення своїм. А багаторазове повторення адаптує психіку людини.

2. Принцип безперервного посилення впливу обґрунтовує нарощування аргументованого й емоційного звертання. Поступове нарощування зусиль сприймається більш позитивно. Це пов'язано з тим, що людський сенсорний апарат противиться сплескам інформації. Коли інформація переходить поріг можливого, відбувається блокування каналів сприйняття і переробки інформаційного потоку. Поступове і безперервне нарощування зусиль впливу веде до бажаних зрушень.

3. Принцип "подвійного виклику" означає, що повідомлення сприймається не тільки і не стільки розумом. Найважливішу роль відіграють підсвідомі психічні процеси, емоційна сфера психіки людини. Щоб спонукати людину до дії, треба зробити їй "подвійний виклик", тобто звернутися до свідомості і підсвідомості. Отже, секрет впливу іміджу, як і реклами, — у звертанні до несвідомого.

Формула впливу іміджу

Щоб зіграти свою роль, імідж повинний привернути до себе увагу людей, направити їх активність у потрібному напрямку, а потім здійснити вплив на поведінку людини.

Вплив іміджу на людей відбувається за формулою AIDA, де A (attention від англ. "увага") — притягнення уваги, I (interest) — пробудження інтересу; D (demand — від англ. "вимога", "потреба") — формування потреби здійснити дію; А (action) — спонукання до здійснення дії. Допомогти в цьому можуть іміджмейкери — фахівці з формування іміджу.

Людина, згідно І.П.Павлову, наділена рефлексом "Що таке?". На етапі залучення уваги користуються тим, що реакція людини сильніше на новизну, контрастність, інтенсивність чого-небудь.

У багатьох випадках, імідж — це результат вмілої орієнтації в конкретній ситуації, правильного вибору моделі поведінки. Кожний освоює ті моделі поведінки, що приносять успіх. Чим об’єктивніше уявлення про свою поведінку, чим більш воно основане на реакції людей (розвинута рефлексія), тим дієвіше буде стратегія і тактика цієї поведінки.

При виборі моделі поведінки необхідно враховувати і зовнішні обставини. Але, хоч моделі поведінки обираються під впливом багатьох обставин, що лежать за порогом нашої психіки, це не звільняє нас від відповідальності за свою поведінку. Міра усвідомлення цієї відповідальності прямо пропорційна нашій духовній зрілості.

Критерії вибору моделей поведінки керівника:

1. Модель поведінки повинна відповідати закону і не суперечити встановленому в суспільстві правопорядку.

2. Другим критерієм є моральна бездоганність.

3. Критерієм вибору може служити і ціль, вона повинна бути суспільно значущою.

4. Ще одним критерієм можна визнати самокритичну оцінку власного вибору моделі поведінки (будь-яке копіювання чийогось стилю небезпечно).

5. Рекомендується також виявляти ті якості, що очікуються (зокрема на основі приналежності лідера до певної статі).

Система самопрезентації.

Турбота про свій імідж — це відображення його у свідомості людей, краща самопрезентація. Важливу роль у створенні іміджу грають ефекти фасцинації й атракції.

Фасцинація (зачарування, чарівність) — словесний вплив на людей, при якому досягається мінімізація втрати інформації (концентрація уваги).

Атракція (залучення, притягання) — візуально фіксоване емоційне відношення людини до кого-небудь у вигляді прояву до нього симпатії або готовності до спілкування. Це стан більше характеризується своєю спонтанністю.

Технологія (прийоми) створення образу (самопрезентації):

• Розуміння характеру зображуваної особи.

• Уява. Уявити — це значить раптом побачити (образ і в цілому, і його характерні деталі).

• Психологічний грим (найтонші нюанси душі зображуваного персонажа).

• Жест. Найменший рух обличчя, брів, очей (міміка); правда жесту і його виразність.

• Дисципліна почуттів. Свобода тільки тоді благо, коли вона обмежена й укріплена внутрішньою дисципліною (контроль над собою).

• Постійне накопичення досвіду.

Види, принципи і механізми психологічного впливу.

Психологічний вплив — соціально-психологічна активність одних людей (у різних формах і різними засобами), спрямована на інших людей або їх групи з метою зміни психологічних характеристик особистості (поглядів, думок, відношення, ціннісних орієнтації, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), групових норм, суспільної думки або переживань людей, що опосередковують їх діяльність і поведінку.

Види психологічного впливу:

• інформаційно-психологічний,

• психогенний,

• психоаналітичний,

• нейролінгвістичний,

• психотронний,

• психотропний.

Інформаційно-психологічний (інформаційно-пропагандистський, ідеологічний) вплив — це вплив словом, інформацією. Психологічний вплив такого типу ставить своєю основною метою формування у людей певних соціальних ідей, поглядів, уявлень, переконань, одночасно викликаючи в них позитивні або негативні емоції, почуття і навіть бурхливі масові реакції.

Психогенний вплив є наслідком:

а) фізичного впливу на мозок індивіда, в результаті якого спостерігається порушення нормальної нервово-психічної діяльності (наприклад, людина отримує травму головного мозку, в результаті якої вона втрачає можливість раціонально мислити, у неї пропадає пам'ять і т.п.) або надмірного впливу таких факторів, як звук, світло, температура та ін., які через певні фізіологічні реакції призводять до зміни психічного стану людини;

б) шокуючого впливу навколишніх умов або якихось подій (наприклад, картин масових руйнувань, численних вбивств і т.д.) на свідомість людини, в результаті чого вона не в змозі раціонально діяти, знаходиться у стані афекту або депресії, впадає в паніку і т.п.

Чим менш підготовлена людина до психотравмуючих впливів навколишньої дійсності (як соціальних, так і фізичних), тим більш різко виражені її психічні травми, що одержали назву психогенних втрат.

Психоаналітичний (психокорекційний) вплив — це вплив на підсвідомість людини терапевтичними засобами, особливо в стані гіпнозу або глибокого сну.

Нейролінгвістичний вплив (нейролінгвістичне програмування) — вид психологічного впливу, що змінює мотивацію людей за рахунок введення в їх свідомість спеціальних лінгвістичних програм.

Психотронний (парапсихологічний, екстрасенсорний) вплив — це вплив на інших людей, що здійснюється шляхом передачі інформації через позачуттєве (несвідоме) сприйняття.

Психотропний вплив — це вплив на психіку людей за допомогою медичних препаратів, хімічних або біологічних речовин.

Стосовно впливу групи на індивіда, розрізняють, як вже було зазначено, нормативний та інформаційний вплив. Інформаційний вплив здійснюється в ситуації, коли людина прагне отримати деяку інфор­мацію, нестачу якої вона відчуває, для формування власної стратегії поведінки. Коли потреба в такій інформації стає особливо гострою, поведінка інших буде цінним джерелом інформації. Нормативний вплив - це вплив на особистість соціальних (гру­пових) норм, в ситуації, коли вона змушена підпорядковуватись цим нормам, щоб бути прийнятою, а не відкинутою суспільством (групою).

Форми психологічного впливу:

• індивідуально-специфічний,

• функціонально-рольовий,

• неспрямований,

• спрямований:

• прямий,

• непрямий.

Індивідуально-специфічний вплив суб’єкта полягає в передачі (або нав'язуванні) людям (об’єктам впливу) ще не освоєних ними зразків особистісної або іншої активності, в яких виражаються його (суб’єкта впливу) індивідуально-психологічні характеристики (доброта, товариськість або, навпаки, недоброзичливість, егоїзм і т.п.).

Функціонально-рольовий вплив суб'єкта — це така форма здійснення їм своїх функцій і взаємодії з іншими людьми, яка виражається в нав'язуванні іншим людям (об’єктам впливу) соціальних цінностей і вчинків, способів поведінки, що задаються тими цілями, яки він (суб’єкт впливу) переслідує, і обумовлені тією соціальною роллю, що він виконує.

Спрямований вплив суб'єкта — це такий вплив, що орієнтований на конкретних людей або їх конкретні особистісні якості і соціально-психологічні особливості.

Неспрямований вплив — це вплив, не націлений на конкретний об'єкт.

Прямий вплив — це безпосередній вплив самого суб'єкта або його особистісних якостей, спрямований на інших людей.

Непрямий вплив — вплив, спрямований не безпосередньо на об'єкт, а на його навколишнє середовище.

Механізми психологічного впливу:

• переконання,

• навіювання,

• зараження,

• наслідування,

• гіпноз.

Переконання — це логічно аргументований вплив на раціональну сферу свідомості людей. Метою переконання є створення, посилення або зміна поглядів, думок, оцінок, установок у об'єкта впливу для того, щоб він прийняв точку зору переконуючого і керувався нею у своїй діяльності та поведінці.

Важливою особливістю переконання є те, що ефективність переконуючого впливу буде залежати від міри зацікавленості в цьому людини, на яку спрямований даний вплив (об’єкта). Іншими словами, переконати людей у чомусь можна лише в тому випадку, якщо вони прагнуть зрозуміти й усвідомити спрямовану їм інформацію, обдумати й оцінити відповідність ваших аргументів висновкам, а висновків — їх власному життєвому досвіду і при достатній або очевидній відповідності всіх складових — погодитися з ними.

Навіювання — це механізм впливу на свідомість особистості або групи людей, заснований на некритичному (і часто неусвідомленому) сприйнятті інформації. Аргументація тут часто заміняється констатацією того, що прагнуть довести до об’єкта. Цим, зокрема, навіювання відрізняється від переконання. У процесі сприйняття інформації, що подається таким чином, діяльність мислення послабляється і мозок людини (об’єкта) працює тільки на сприйняття і запам'ятовування. Найважливішою особливістю навіювання (на відміну від переконання) є його спрямованість не на логіку і розум людини, не на її здатність мислити і міркувати, а на готовність одержати розпорядження, інструкцію до дії. Саме тому навіювання не потребує системи логічних взаємозалежних доказів і глибокого усвідомлення змісту інформації, що повідомляється.

Зараження — це соціально-психологічний механізм впливу, який проявляється в тому, що люди (особливо у складі групи) схильні несвідомо піддаватися впливу емоційних настроїв оточуючих в умовах безпосереднього контакту з ними. Зараження здійснюється через передачу психологічного настрою, почуттів і пристрастей. Ефективність дії цього механізму визначається не тільки силою емоційного заряду, але і самим фактом безпосереднього контакту між людьми. В основі цього феномену лежать механізми емпатії, прагнення до соціального прийняття (приналежності до групи), соціального схвалення, циркулярна реакція та ін.

Наслідування — спосіб засвоєння традицій, норм поведінки — механізм свідомого або несвідомого відтворення дій і вчинків іншої людини (суб'єкта психологічного впливу), зокрема її рухів, манер, інтонацій і т.д.

Гіпноз — несвідоме сприйняття інформації в процесі сну.

Методи психологічного впливу:

• інформування,

• приклад,

• заохочення,

• примушування,

• вплив технічними засобами.

Способи і прийоми психологічного впливу:

• демонстрація,

• дезінформація,

• маніпуляція,

• поширення слухів і міфів,

• залякування.

Вплив і маніпуляція.

Імператив - це авторитарна, директивна фор­ма дії на партнера. Особливість її в тім, що кінцева ціль спілкування - тиск на партнера – відкрито демонструється (не завуальована). Засоби - накази, вимоги, покарання.

Маніпуляція: 1) зміна спрямованості активності (психічної або іншої) інших людей, що здійснюється непомітно для них; 2) вид застосування влади, при якому той, хто нею володіє, впливає на поведінку інших, не розкриваючи їм характеру поведінки, якої від них очікує.

Маніпуляція дозволяє:

• здійснювати вплив таким чином, що він залишається непоміченим;

• керувати волею, почуттями і настроями об'єкта впливу;

• доводити об'єкт впливу до стану інертності шляхом прихованого примушування, програмування думок, намірів, установок, поведінки;

• приховувати справжню інформацію від об'єктів впливу;

• ініціювати поведінку об'єкта впливу шляхом обману або гри на його передбачуваних слабкостях.

Маніпуляція свідомістю — це своєрідне панування над духовним станом людей, керування ними шляхом нав'язування відповідних стереотипів мислення і поведінки, вигідних тим, хто здійснює психологічний вплив.

Виділяють три рівні маніпулятивного впливу:

• перший рівень — посилення існуючих у свідомості людей потрібних установок, ідеалів, цінностей, норм;

• другий — пов'язаний з частковими, незначними змінами поглядів на ту або іншу подію, процес, факт, що впливає на особистісну позицію й емоційне відношення до конкретного явища;

• третій — передбачає докорінні, кардинальні зміни життєвих установок на основі повідомлення драматичної, незвичайної нової інформації.

Основний механізм маніпуляції свідомістю полягає в наступному. Практикою встановлено, що чим більш обізнаними будуть люди, тим важче маніпулювати ними. А тому об'єктам психологічного впливу потрібно постачати сурогат інформації — урізану й обмежену, тобто таку, яка відповідає цілям психологічного впливу. Спочатку людям намагаються нав'язати такі стереотипи, що здатні викликати потрібні реакції, вчинки і поведінку. При цьому особливо орієнтуються на тих, хто найбільш підданий вірі у міфи, штампи, слухи, забобони. Потім використовується ряд прийомів, що дозволяють підвищувати ефективність впливу:

• подання «потрібної» в даний момент, найчастіше грубо сфабрикованої інформації;

• навмисне приховування справжньої, такої, що відповідає дійсності інформації;

• забезпечення інформаційного перевантаження, що ускладнює можливість об'єкту впливу розібратися в справжній суті справи.

Маніпулятивне спілкування - це приховане уп­равління особистістю. Сила маніпуляції полягає в прихованому характері факту впливу. Маніпуляція у спілкуванні – це такий прийом, за допомогою якого прагнуть полегшити спілкування для себе або ускладнити його для опонентів.

Поширеним є маніпулятивний стиль впливу на партнерів спілкування в галузі пропаганди. Елементи маніпуляції є в діяль­ності педагога і взагалі в будь-якому навчанні. Часто це приводить до формування у професійних педагогів стійкої особистісної уста­новки пояснювати, навіювати, навчати. Ця установка є позитивною в галузі навчання, але вона може виявитись негативною у міжособистісних стосунках вчителя з іншими людьми.

Види маніпуляцій.

Організаційно-процедурні маніпуляції. Маніпуляції даної групи можуть бути використані лише організатором переговорного процесу або дискусії. Вони зорієнтовані або на зрив обговорення, або на навмисне зіткнення протилежних поглядів учасників дискусії з метою загострити атмосферу, або на зведення переговорів до свідомо неприйнятного для опонента варіанта обговорення. Основні прийоми:

1. «Формування первинної установки». Суть прийому полягає в тому, що спочатку надається слово тим, чия думка відома, імпонує навколишнім і здатна сформувати в них певну установку на сприйняття якої-небудь ідеї. У цьому випадку спрацьовує ефект «рамки», відповідно до якого тональність і спрямованість саме на початку обговорення формує у свідомості людей необхідну установку на спрямоване сприйняття ними тих або інших положень обговорюваної проблеми.

2. «Надання матеріалів лише напередодні». Ця маніпуляція полягає в наданні учасникам дискусії робочих матеріалів (проектів, контрактів, програм і т.п.), призначених для обговорення, незадовго до його початку, коли просто фізично ускладнене ознайомлення з цими матеріалами (брак часу).

3. «Недопущення повторного обговорення». Маніпуляція вдається, коли прийняті рішення жорстко фіксуються і свідомо не допускається надходження нової інформації, що здатна вплинути на прийняття остаточного рішення.

4. «Розпалення атмосфери агресорами суперечки». Маніпуляція полягає в почерговому наданні слова агресивно налаштованим опонентам, які допускають взаємні образи, що лише формально, для виду, припиняються. В результаті атмосфера обговорення розпалюється до критичного рівня і на звернення до учасників дискусії «Чи будемо обговорювати далі?», як правило, більшість схильні відповісти: «Ні!»

5. «Першочерговість у голосуванні». Суть маніпуляції полягає у винесенні на голосування пропозицій не в порядку надходження, а за мірою їх прийнятності для зацікавленої сторони.

6. «Припинення обговорення на бажаному варіанті». Такий прийом означає припинення обговорення важливої проблеми на виступі, що відбиває найбільш бажану позицію. Присутні в цьому випадку підпадають під вплив відомого ефекту «рамки», коли ідеї останнього виступу здатні сильніше сформувати потрібну психологічну установку на сприйняття необхідної інформації.

7. «Вибіркова лояльність у дотриманні регламенту». Це той випадок, коли одних виступаючих жорстко обмежують у регламенті, а інших — ні. Аналогічні обмеження можуть спостерігатися й у характері висловлювань: одним пробачають різкості на адресу опонента, іншим підкреслено зауважують.

8. «Прийняття рішення псевдо-де-юре». Даний прийом використовується в тому випадку, коли на обговорення спеціально запрошують осіб, які не мають права голосу, і по ходу дискусії запитують у запрошених, яка їх думка з приводу обговорюваної проблеми. Потім, орієнтуючись на думку людей, що не мають вирішального голосу, приймають потрібне рішення.

9. «Перерва в обговоренні». Суть маніпуляції полягає в тому, щоб оголосити перерву в обговоренні в ключовий момент дискусії, коли може бути вироблене вкрай незручне і неприйнятне рішення.

10. «Випускання пари» на несуттєвих питаннях». Це така модель обговорення, коли спочатку свідомо тривалий час обговорюють незначні, другорядні питання, а потім, коли всі втомилися від дискусії або знаходяться під враженням якої-небудь попередньої емоційної перепалки, виносять на обговорення те питання, яке хочуть обговорити без посиленої критики.

11. «Випадковий» некомплект документів». Це свідомо створена ситуація, коли учасникам обговорення «як би випадково» роздають неповний комплект документів, а потім з'ясовується, що хтось, «на жаль», не в курсі всієї наявної інформації.

12. «Надлишкове інформування». Це зворотний варіант попереднього прийому, який полягає в тім, що готується дуже багато проектів можливих рішень і зіставити їх за короткий час в ході обговорення виявляється просто фізично неможливо.

13. «Втрата документів». Маніпуляція вдається, якщо «як би випадково» втратяться деякі робочі документи - те, що може негативно вплинути на хід обговорення.

Існують й інші маніпуляції організаційно-процедурного характеру («ігнорування пропозицій», «несподівана зміна теми дискусії» і т.п.), що спрямовані або на зрив обговорення, або на зведення дискусії до взаємних образ і т.д. Кінцева мета даних маніпуляцій — звести дискусію до варіантів, свідомо неприйнятних для опонентів.

Психологічні маніпуляції - це такі неприпустимі з погляду моральності прийоми суперечки, дискусії, що засновані на психологічному впливі на співрозмовника з метою ввести його в стан роздратування, зіграти на його почуттях самолюбства, сорому, і т.п.

1. «Роздратування опонента», тобто виведення його зі стану психічної рівноваги глузуваннями, обвинуваченнями, докорами й іншими способами. Це продовжується до тих пір, поки співрозмовник не буде роздратований і не зробить при цьому помилкову, невигідну для його позиції заяву.

2. «Використання незрозумілих слів і термінів». Даний прийом може викликати, з одного боку, враження значущості обговорюваної проблеми, вагомості доводів, що приводяться, високого рівня професіоналізму і компетентності. З іншого боку, використання ініціатором незрозумілих, «наукоподібних» термінів може викликати в опонента протилежну реакцію у вигляді роздратування, відчуження або спровокувати психологічний захист. Однак маніпуляція вдається, коли співрозмовник або соромиться перепитати про щось, або робить вигляд, що зрозумів, про що мова, і прийняв доводи, що приводяться.

3. «Приголомшення темпом обговорення». Це той випадок, коли при спілкуванні використовується швидкий темп мови, і сприймаючий доводи опонент не в змозі їх «обробити». В цьому випадку, надшвидкий потік думок вводить співрозмовника в стан дискомфорту, „психологічного ступору”.

4. «Переведення суперечки в сферу домислів». Суть маніпуляції в тім, щоб перевести полеміку в русло викриття і змусити опонента або виправдуватися, або пояснювати те, що не має ніякого відношення до суті обговорюваної проблеми. Прикладом може служити висловлювання типу «Ви говорите так тому, що хочете...».

5. «Читання думок на підозру». Зміст маніпуляції полягає в тому, щоб, використовуючи варіант «читання думок», відвести від себе всілякі підозри. Як приклад можна привести судження типу «Може, ви думаєте, що я вас умовляю? Так ви помиляєтеся!».

6. «Відсилання до «вищих інтересів» без їх розшифровки». Суть маніпуляції полягає в тім, щоб висловити думку, яка містить натяк на те, що якщо опонент і далі буде незговірливий у суперечці, - це може торкнутися інтересів тих, кого вкрай небажано засмучувати або виводити зі стану рівноваги. Прикладом цього може бути звертання типу «Ви розумієте, на що зазіхаєте, коли не погоджуєтеся на ...».

7. «Судження типу «Це банально!». Головний задум в тім, щоб змусити опонента реагувати на однозначність і бездоказовість оцінки, у якій реально не міститься ніяких доводів. Дійсно, реакція опонента на зауваження типу «Це дурниця», «Це загальновідомо», «Це банально» цілком передбачувана. Почувши таку оцінку, мало хто утримається від спокуси емоційно доводити, що це не так. Спонукати до виправдовування — головний задум цього прийому.

8. «Карфаген повинний бути зруйнований». Це прийом, зміст якого полягає в тому, щоб «привчити» опонента до якої-небудь думки. «Карфаген повинний бути зруйнований» — саме так усякий раз закінчувався виступ у римському сенаті консула Катона Старшого. Маніпуляція полягає в тому, щоб поступово і цілеспрямовано привчити співрозмовника до якого-небудь бездоказового твердження. Після кількаразового повторення, це твердження здається очевидним.

9. «Недосказаність з натяком на особливі мотиви». Суть полягає в тім, щоб продемонструвати якусь багатозначну недосказаність, натякнути на те, що в даному випадку можна сказати набагато більше, але це не робиться з-за якихось особливих мотивів.

10. «Посилання на авторитет». Даний прийом «спрацьовує» лише в тому випадку, коли авторитет, на який посилаються, є дійсно авторитетом. В іншому випадку це може мати зворотний ефект.

Існують дослідження стосовно того, кому більше довіряє співрозмовник. На першому місці, безумовно, довіра до самого себе. На другому місці - довіра до якоїсь авторитетної (суспільно значущої чи особистісно значущої) особи. Той, кому вірять найменше, — це опонент.

11. «Обвинувачення в утопічності ідей». Прийом, покликаний змусити партнера виправдуватися, шукати доводи проти висловленого обвинувачення в нереалістичності його ідеї. Завдяки міркуванням на захист проголошених доводів і відбувається уникнення головної проблеми дискусії.

12. «Лестощі або комплімент». Втішні або комплементарні обороти мови по силі свого впливу на психіку людини не уступають ні одному іншому прийому маніпуляції. Це пов'язано в першу чергу з тим, що вони, впливаючи на підсвідомість людини, здатні послабити критику на свою адресу, створити так необхідну атмосферу визнання людських достоїнств. Але, якщо комплімент здатний викликати у співрозмовника приємні почуття, то лестощі можуть спровокувати зворотну реакцію.

13. «Помилковий сором». Цей прийом полягає у використанні проти опонента помилкового доводу, який він здатний «проковтнути» без особливих заперечень. Маніпуляція може успішно застосовуватися в різного роду судженнях, дискусіях і суперечках, у тому числі і педагогічних. Звертання типу «Вам звичайно ж відомо, що вченими встановлено...» або «Звичайно ж ви знаєте, що недавно прийнято рішення...» або «Ви, звичайно ж читали про…» приводять опонента в стан «помилкового сорому», коли йому як би соромно привселюдно сказати про незнання тих речей, про які усі говорять. У цих випадках більшість людей, проти яких використовується даний прийом, кивають або роблять вигляд, що згадують, про що йде мова, тим самим визнаючи всі запропоновані доводи.

14. «Помилковий сором з наступним докором». Даний прийом спрямований не на суть обговорюваної проблеми, а на особистість співрозмовника, із приниженням опонента, приниженням його достоїнства і т.п. Прикладом може служити висловлювання: «Як, ви цього не читали?» або: «Як, ви не знайомі з цими даними?» с наступним додаванням-докором типу «Так про що тоді з вами говорити?». Наступні дії ініціатора маніпуляції очевидні: він або завершує дискусію (що, власне, і входить у його плани), або продовжує вміло вести убік від обговорення проблеми.

15. «Приниження іронією». Даний прийом ефективний, коли суперечка з якихось причин невигідна. Зірвати обговорення проблеми, уникнути дискусії можна за допомогою приниження опонента іронією типу «Вибачите, але ви говорите речі, що вище мого розуміння». Звичайно в таких випадках той, проти якого спрямована маніпуляція, починає відчувати дискомфорт від своїх слів і, намагаючись пом'якшити свою позицію, допускає помилки, але вже іншого характеру.

16. «Демонстрація образи». Цей прийом також спрямований на зрив суперечки, оскільки висловлювання типу «Ви за кого нас, власне, маєте?» ясно демонструє партнерові, що протилежна сторона не може продовжити дискусію, тому що відчуває почуття явної незадоволеності, а головне, образи за деякі непродумані дії з боку опонента.

17. «Авторитетність заяви». За допомогою цього прийому істотно підвищується психологічна значущість власних доводів («Я вам авторитетно заявляю ...»). Такий оборот мови сприймається партнером як явний сигнал компетентності в обговорюваних питаннях і як рішучість твердо відстоювати свою позицію в суперечці.

18. «Відвертість заяви». У цьому випадку акцент робиться на особливу відвертість, щирість спілкування, що демонструють за допомогою таких фраз, як «Я вам прямо (відверто, чесно) скажу...». При цьому створюється враження, начебто все, що говорилося раніше, було не повною мірою прямо, відверто або чесно. Як правило, такі обороти мови підвищують увагу до того, що зараз буде сказано, і згодом спонукують партнера відповісти в тім же ключі, тобто так само відверто, чесно і прямо.

19. «Подвійна бухгалтерія». Цей прийом найбільш популярний практично у всіх ситуаціях ділового спілкування. Суть маніпуляції полягає в тім, що ті самі доводи й аргументи визнаються переконливими, коли висловлюються в захист своєї позиції, і вкрай неприйнятними, коли їх висловлює опонент. Цей прийом відповідає відомому принципу так званої готтентотської моралі (готтентоти — стародавні жителі Південної Африки), відповідно до якої істинним вважається все те, що відповідає власним бажанням, поглядам, а все, що суперечить їм, вважається помилковим і невірним.

20. «Мнима неуважність». Назва цього прийому говорить про її суть: «забувають», а часом спеціально «не помічають» незручні і небезпечні доводи опонента. Не помітити те, що може нашкодити, — у цьому і складається задум маніпуляції.

21. «Мниме нерозуміння і недорозуміння». «Підступництво» цього прийому в тім і складається, щоб невірно витлумачити доводи й аргументи опонента, тобто спеціально, в угоду своїм інтересам, представити аргументацію партнера в перекрученому вигляді. Це легко зробити за допомогою відомих прийомів слухання, таких як «слухання-перефразовування» і «слухання-резюмування». Суть першого прийому полягає в тім, щоб сформулювати думки партнера своїми словами, але свідомо перекручуючи інформацію, з використанням таких фраз, як: «Отже, ви думаєте...», «Іншими словами, ви вважаєте...», «На вашу думку...» і т.д. Суть іншого прийому полягає в тому, щоб подати співрозмовникові сигнал, що ви вловили повідомлення цілком, а не якусь його частину (те, що було вигідно або хотілося почути). Іншими словами, за допомогою резюмування, тобто об'єднання думок партнера в єдине значеннєве поле, використовуючи при цьому фрази типу «Узагальнюючи те, що ви сказали, можна зробити висновок, що...», можна свідомо змінити зміст висловлених партнером ідей.

22. «Втішні обороти мови». Особливість цього прийому полягає в тім, щоб, «обсипавши опонента цукром лестощів», натякнути йому, як багато він може виграти у випадку згоди або, навпроти, програти, якщо буде наполягати на своїй незгоді. Прикладом такого обороту мови може служити висловлювання типу: «Як людина розумна, ви не можете не бачити, що...».

23. «Гладко було на папері, та забули про яри». У часи першої світової війни був такий випадок. При плануванні дуже важливої воєнної наступальної операції тилові воєначальники, здавалося б, все врахували: і час, і характер маневру, і маршрут пересування війська. Однак розрахунок проводився винятково на карті, без прив'язки до місцевості. У реальній же обстановці військам довелося переміщатися не по рівнинній місцевості, а переборювати всілякі перешкоди, зокрема яри. В результаті цього військо не змогло вчасно вийти на рубежі атаки, було захоплено зненацька, у незручному для ведення бою місці і було розгромлено.

Застосування цього прийому в суперечці, тобто висловлення думки про те, що все, про що говорить опонент, добре лише в теорії, але неприйнятно на практиці, змусить його експромтами-доводами доводити зворотне, що в кінцевому рахунку здатно загострити атмосферу обговорення і звести дискусію до взаємних нападок і обвинувачень.

24. «Опора на попередню заяву». Головне в цьому прийомі — звернути увагу опонента на його ж коли-небудь висловлену думку, що суперечить його міркуванням в даній суперечці, і вимагати пояснення з цього приводу. Подібні з'ясування можуть (якщо це вигідно) завести дискусію в тупик або ж довести непослідовність, мінливість поглядів опонента, що теж може бути корисним для ініціатора маніпуляції.

25. «Навішення ярликів». Основна мета маніпуляції — викликати відповідну реакцію на висловлені докори, обвинувачення або ж образу. Природна людська реакція на обвинувачення типу «ви лицемір», «ви негідник» у тім і полягає, щоб відповісти тим же, тобто відреагувати реплікою: «Від такого ж чую», «Сам ти такий» і т.п. Звісно, що після обміну подібними «люб'язностями», говорити про конструктивне обговорення якоїсь проблеми вже не приходиться.

26. «Підміна істинності корисністю». В основі цього прийому закладене важливе і цілком очевидне правило: коли чітко видна користь, важко розглянути істину. Таким чином, ціль прийому — переконати того, хто сперечається, що своїм благополуччям він зобов'язаний саме тому, що так активно заперечує. Примусити опонента до такого міркування допоможе висловлювання типу «Невже ви не замислювалися, у що обійдеться реалізація вашої ідеї?».

27. «Лінгвістична косметика». Суть маніпуляції в тім, що ту саму ідею виражають по-різному, додаючи їй потрібний відтінок. «Косметика» у даному випадку може бути різною: від легкої, витонченої, що обертає предмет міркування наче тонкою вуаллю, - до надмірної, коли «нова обгортка», в якій подається ідея, уже не має нічого спільного з її попереднім контекстом (тут теж застосовуються методи перефразовування і резюмування).

28. «Видима підтримка». Унікальність цього прийому полягає в тому, щоб, узявши слово, прийти на допомогу своєму опоненту, почавши приводити нові доводи і докази на захист його тези. Але ця допомога необхідна лише для виду, щоб „справити враження”. Головна мета - заспокоїти його згодою, відвернути увагу, а також послабити його психологічне протиборство. Після того як супротивник втратить пильність і оточуючі по достоїнству оцінять рівень поінформованості про проблему з боку його опонента, ініціатор маніпуляції наносить могутній контрудар, відомий у психологів як прийом «Так, але...», що розкриває недоліки висунутої опонентом тези. У такий спосіб створюється враження, що протилежна сторона знайома з тезою супротивником більш ґрунтовно, ніж він сам, і після ретельного пророблення проблеми переконалася в неспроможності даної тези і всієї системи аргументації, що приводиться опонентом.

29. «Зведення факту (аргументу) до особистої думки». Ціль цього прийому маніпуляції полягає в тому, щоб обвинуватити партнера по спілкуванню, що доводи, які приводяться їм у захист своєї тези або ж у спростування чиєїсь тези, є не що інше, як всього-на-всього особиста думка, що, як і думка будь-якої іншої людини, може бути помилковою. Звертання до співрозмовника зі словами: «Те, що ви зараз говорите, — це усього лише ваша особиста думка» — буде мимоволі налаштовувати його на тональність заперечень, породжувати прагнення заперечити висловлену думку з приводу приведених доводів. Якщо співрозмовник піддається на даний прийом, - предмет полеміки, всупереч його бажанню й в угоду задуму ініціатора маніпуляції, зміщається убік обговорення зовсім іншої проблеми, де супротивник буде доводити, що висловлені їм доводи — це не тільки його особиста думка. Якщо це відбулося, - маніпуляція вдалася досягла мети.

30. «Селекція прийнятних аргументів». Даний прийом заснований на усвідомленому підборі (для доказу якої-небудь думки) односторонньо спрямованої інформації й оперування в процесі ведення дискусії чи спору тільки цією інформацією.

31. «Рабулістика». Цей прийом означає таке навмисне перекручування змісту висловлювань опонента, що подає їх як забавні чи дивні. Наприклад, зауваження типу «Ваш колега договорився до того, що...» змушує сприймаючого по-особливому реагувати на цю інформацію. Іншими словами, будь-який вплив рабулістикою уводить співрозмовника в стан далеко не конструктивного настрою під час обговорення проблеми, що у свою чергу може викликати вкрай негативну захисну реакцію у формі обурення, обвинувачення або відмови від дискусії.

32. «Троянський кінь». Суть маніпуляції полягає в наступному:

а) той, хто сперечається, використовуючи вищезгаданий метод «видимої підтримки», переходить на сторону супротивника в суперечці і починає приводити додаткові доводи в захист тези свого опонента;

б) будучи «прийнятим на стороні супротивника» (оскільки протилежній стороні імпонує чути у виступі опонентів підтвердження власної позиції), ініціатор маніпуляції вміло перекручує основну тезу і доводи партнера до невпізнанності;

в) потім він починає гаряче захищати це (вже перекручене) положення, що не має нічого спільного з вихідною тезою.

В результаті, коли автор скомпрометованої тези оговтується, буде вже пізно, тому що супротивник встиг нанести «смертельний удар» як тезі, так і авторитету її автора.

33. «Метод бумеранга». Даний метод особливо ефективний після використання прийому «видимої підтримки», але реалізованого лише наполовину, тобто коли, перейшовши на сторону опонента, ініціатор маніпуляції відзначає лише позитивні сторони пропозиції (тези), яку висловлює його партнер. Потім, використовуючи правило «подібне породжує подібне», пропонує висловитися і опоненту з приводу позитивних сторін вже свого судження. Супротивник звичайно це робить без особливого опору, оскільки тільки що сприймав схвальні відгуки з приводу своєї пропозиції. Вміло домігшись подібних дій з боку опонента, маніпулятор починає успішно оперувати тільки що приведеними доводами опонента про переваги і позитивні сторони свого проекту. Головне на цьому завершальному етапі — це, по-перше, зберегти до кінця обговорення увагу партнера на тому позитивному, що він сам знайшов у доводах свого супротивника; по-друге, не дати можливості протилежній стороні повернути дискусію в русло обговорення позитивних моментів їх ідей і пропозицій.

34. «Замовчування». Прагнення свідомо приховати інформацію від співрозмовника є найбільш часто використовуваним прийомом у будь-яких формах дискусії. У суперництві з діловим партнером набагато легше буває просто приховати від нього інформацію, ніж заперечувати її в полеміці. Вміння грамотно приховати що-небудь від свого опонента є найважливішою складовою мистецтва дипломатії.

35. «Напівправда». Це може означати змішування неправди і достовірної інформації; однобічне висвітлення фактів; неточне і розпливчасте формулювання обговорюваних положень; посилання на джерела з застереженням типу «Не пам'ятаю, хто сказав...»; перекручування достовірного висловлювання за допомогою оцінних суджень і т.п. Цей прийом використовується тоді, коли необхідно уникнути небажаного повороту суперечки, коли немає достовірних аргументів, але треба неодмінно заперечити супротивника, схилити його до певного висновку.

36. «Неправда». Цей прийом має на меті приховати реальне положення справ і донести до партнера хибну інформацію, що може бути представлена у вигляді фальшивих документів, посилань на джерела, на експерименти, яких ніколи ніхто не проводив, і т.п.

37. «Метод батога і пряника». Задум даного прийому реалізується в проблемно-риторичних запитаннях до опонента типу «Що вам краще мати: власну думку або все інше?», «Що для вас більш переважно: заперечувати або не постраждати?». Загрозливий характер запитань змушує супротивника зробити вибір: залишатися принциповим, але при цьому постраждати, або ж прийняти умови супротивника й вберегти себе від погроз, шантажу, а часом і фізичного насильства.

38. «Примушування до однозначної відповіді». Головне в цьому випадку — твердо і рішуче вимагати від опонента дати однозначну відповідь: «Скажіть прямо: так чи ні», тобто свідомо примусити його не до діалектичної відповіді («і... і...»), а до альтернативної («або... або...»). До цього прийому вдаються у тому випадку, коли розгорнута відповідь опонента вкрай небажана. Але це ефективно лише у спілкуванні зі слабким опонентом.

39. «А що ви маєте проти?» Суть прийому в тому, щоб не доводити свою тезу (тобто не приводити доводи й аргументи на її захист), а запропонувати (навіть вимагати) її спростування: «А що, власне, ви маєте проти?». У тому випадку, коли опонент «клюне» на маніпуляцію, він починає критикувати висунуте положення, і суперечка (як і було заплановано) починається вже стосовно приведених контраргументів опонента. У такий спосіб маніпулятор уникає доказу власної тези і концентрує загальну увагу на контраргументах опонента.

40. «3 в 1-м». Цей прийом полягає в тому, щоб в одному запитанні задати опоненту не одне, а декілька, причому різних і мало сумісних одне з одним питань. Далі діють в залежності від відповідей: або обвинувачують у нерозумінні суті проблеми, або ж обвинувачують у тім, що опонент не цілком відповів на питання, ввів в оману або уникає відповіді.

Логічні маніпуляції. Ця група прийомів побудована на свідомих порушеннях основних законів і правил формальної логіки або ж, навпаки, на їх вмілому використанні з метою маніпуляції недостатньо обізнаним опонентом. Основні прийоми:

1. «Невизначеність тези». Суть його полягає в тім, щоб нечітко і невиразно сформулювати основну тезу, що дозволяє маніпулятору інтерпретувати висловлену думку по-різному.

2. «Недотримання закону достатньої підстави». Це той випадок, коли доводи, судження, аргументи вірні, але недостатні. Формально-логічний закон достатньої підстави можна сформулювати в такий спосіб: всяка вірна думка повинна бути досить обґрунтована аргументами, а не тільки правильно побудована за законами тотожності, виключеного третього і непротиріччя. Суть маніпуляції полягає в порушенні таких правил аргументації, як вірогідність, достатність і несуперечність.

3. «Порочне коло в доказі». Даний прийом покликаний довести думку за допомогою її ж самої, тільки сказаної іншими словами.

4. «Причинно-наслідковий силогізм». Особливість цього прийому в тім, що міркування свідомо будуються на логічній помилці: «після цього — значить, внаслідок цього». Цей софізм був відомий ще в стародавності. Суть його в тому й полягає, щоб зв'язок у часі (між явищами) свідомо замінити на причинно-наслідковий зв'язок.

5. «Неповне спростування». Задум маніпуляції полягає в тому, щоб: 1) з висловленої системи доводів опонента вибрати найбільш вразливий; 2) розбити його в різкій формі; 3) зробити вигляд, що інші доводи навіть уваги не заслуговують.

Практика показує, що даний прийом проходить у тих випадках, коли принижений опонент або (щоб не виглядати ніяково) сам повторно не повертається до теми, або позбавляється можливості повернутися до її обговорення.

6. «Неправомірні аналогії». В якості доказу приводяться аналогії (подібні випадки, порівняння), абсолютно нерівні або неадекватні тим проблемам, що розглядаються.

Загальні правила нейтралізації маніпуляцій

1. Відкрите обговорення про неприпустимість використання маніпуляцій. Цей прийом використовують напередодні дискусії, полеміки або суперечки, коли сторони відкрито домовляються не використовувати маніпуляції по відношенню один до одного.

2. Викриття маніпуляції, тобто розкриття її суті. Даний спосіб нейтралізації буде ефективний, якщо вдасться не тільки назвати використаний опонентом прийом «по імені», але і докладно пояснити людям його призначення й особливості застосування в тій або іншій ситуації. У цьому випадку розкриття маніпуляції явно покаже її автору, що протилежна сторона також озброєна знанням про ці прийоми і здатна їх викрити. У такій ситуації обидві сторони, переконавшись, що підловити один одного і залишитися при цьому непоміченим вже не вдасться, рідко йдуть на повторне використання таких прийомів.

3. Повторне нагадування про неприпустимість застосування маніпуляцій. Цей прийом ґрунтується на реалізації двох важливих принципів: «розумному досить і натяку» і «від розумного досить і натяку». Однак навіть і після відкритого обговорення неприпустимості використання маніпуляцій у кожної зі сторін все-таки залишається спокуса у важкій ситуації спробувати підловити свого опонента, а далі діяти за обставинами: якщо супротивник попався, виходить, він не особливо сильний у знаннях про використання маніпуляцій, можна і далі їх застосовувати; якщо ж прийом був викритий, - це зайвий раз підтверджує, що опонент не блефує.

4. «Маніпуляція на маніпуляцію». Цей спосіб нейтралізації може бути використаний, коли всі попередні не дали позитивного результату. Лише переконавшись в тім, що, незважаючи на тактовні відкриті заяви на адресу опонента про неприпустимість використання маніпуляцій, супротивник злісно продовжує їх реалізовувати, можна включитися в боротьбу — «хто кого». У ситуації відкритого протиборства, безумовно, виграє той, хто більш озброєний не стільки знаннями, скільки вміннями реалізовувати на практиці недозволенні прийоми — маніпуляції.

Психологія великих соціальних груп

та масової комунікації

Великі соціальні групи — це кількісно необмежені спільноти людей, що мають стійкі цінності, норми поведінки, регулятивні механізми і відрізняються від малих груп наявністю слабких постійних контактів між усіма їх представниками, але об'єднані часто не менше, а іноді навіть сильніше і тому здійснюють суттєвий вплив на громадське життя. Це партії, етнічні групи, громадські організації та ін..

Великі групи функціонально організовані (їх не слід змішувати з масовими спільностями) і мають такі особливості:

— вони постійно розвиваються й удосконалюються;

— вони мають свої сугубо специфічні інтереси;

— вони виробляють набір соціальних норм і вимог для усіх своїх членів, що регулюють внутрішню і зовнішню взаємодію;

— вони мають свою сформовану і всіма способами підтримувану в ефективному стані рольову структуру.

Великі соціальні групи численні і різноманітні за своїм походженням і формами активності. Зазвичай розрізняють класи, етноси (нації), політичні і громадські організації, релігійні конфесії. Їх називають організованими групами. Крім того, вважається, що можуть існувати і неорганізовані групи. До них зазвичай відносять масові рухи, натовп та ін.

Суб'єктами масової групової поведінки є публіка і маса.

Публіка — велика група людей, що має спільні епізодичні інтереси, піддана єдиній емоційно-свідомій регуляції на основі спільних загальнозначущих об'єктів уваги (учасники мітингу, демонстрації, слухачі лекції). Різні екстремальні явища можуть викликати її емоційно-імпульсивну реакцію на основі психічного зараження.

Маса — сукупність великої кількості людей, що складають аморфне утворення і не мають, зазвичай, безпосередніх контактів, але об'єднані загальними стійкими інтересами. У масі виникають специфічні соціально-психологічні явища: мода, субкультура, масовий ажіотаж та ін. Маса виступає як суб'єкт широких політичних і соціокультурних рухів, аудиторією різних засобів масової комунікації, споживачем виробів масової культури. Масові спільноти утворюються на всіх рівнях суспільної ієрархії і відрізняються значною розмаїтістю (великі і малі, стійкі і ситуативні, контактні і дисперсні).

Також виділяють такий різновид великої неорганізованої групи як громадськість – це групи людей, що зіштовхуються з якоюсь проблемою, мають різні думки стосовно підходу до вирішення проблеми, проводять дискусії щодо її вирішення.

Громадськість здобуває свій особливий тип єдності і можливість діяти, завдяки досягненню якогось колективного рішення або виробленню якоїсь суспільної думки. Будучи колективним продуктом, суспільна думка представляє всю громадськість у її готовності до дії щодо вирішення проблеми і уможливлює погоджену дію.

Формування суспільної думки відбувається:

■ через початок и підтримання дискусії: коли зацікавлені групи (що мають окрему думку щодо способу вирішення проблеми) прагнуть встановити або сформувати думку інших людей;

■ через пропаганду — спеціально організовану цілеспрямовану компанію, що має на меті змусити людей прийняти певну точку зору, настрій або цінність.

Соціально-психологічні особливості масової комунікації.

Соціальне спілкування, що організовано здійснюється в масштабах всього суспільства, називається масовою комунікацією. Масова комунікація орієнтується на масові соціальні запити, особливості соціальної системи даного суспільства. При цьому враховуються соціальні почуття масової аудиторії, її громадський, політичний і культурний досвід; національні, гендерні, вікові особливості та ін.

Кожна соціальна система формує свою ціннісно-нормативну структуру — ідеологію, орієнтовну основу життєдіяльності даного суспільства. У цивілізованого суспільства приоритетні загально гуманітарні цінності — соціальна справедливість, демократизм, права людини. За допомогою різних засобів масової комунікації (преса, радіо, телебачення, мистецтво) ідеологи суспільства формують певне відношення суспільних прошарків, великих соціальних груп до суспільно значущих явищ.

Назрілі соціальні проблеми усвідомлюються громадськістю шляхом зіставлення і боротьби думок, поглядів і політичних позицій. Крім інформативної функції, комунікативні акти мають експресивні (емоційно збудливі) і соціально-контактні (фактичні) функції.

Стрімко зростаючий обсяг масової інформації став основною відмінною рисою сучасного суспільства. Інформаційний вибух у сучасному суспільстві значною мірою визначає психологічний тип сучасної людини.

Телебачення, преса, радіо, комп'ютерні системи забезпечили глобалізацію повсякденного спілкування, інтеграцію планетарного духовного життя. Розвиток засобів масової комунікації розширив можливості культурного обміну, зумовив поширення досягнень культури. Поряд з цими сучасні засоби масової комунікації викликали до життя соціально-психологічні феномени масової культури та "політичного видовища", зробили зримо доступним політичне життя суспільства й окремих політичних сил. Люди стали свідками політичних подій, активними носіями політичних симпатій і антипатій. Політичні діячі одержали нові можливості для своєї пропаганди і політичної мобілізації. З'явилася можливість здійснення акцій з прихованим політичним ефектом, здійснення широкомасштабних "політичних ігор". Однак поряд з цим зростає і можливість соціального контролю над політичними процесами. Демократизація суспільства ставить все більше заслонів безконтрольним політичним акціям.

Засоби масової інформації виступають як регулятори масових форм поведінки. Вони формують сукупність ідей і уявлень, почуттів і настроїв, що відбивають різні сторони життя суспільства. Широко висвітлюються різні сфери виробництва, економіки, політики, споживання, спілкування, мистецтва, спорту, судової хроніки і дозвілля. При цьому враховується міра поінформованості мас, їх пізнавальні можливості, рівень потреб та інтересів, сукупність ціннісних орієнтації й установок.

Психологія масової комунікації як галузь соціальної психології досліджує вплив об'єктивних і суб'єктивних факторів на ефективність масового спілкування, на формування, закріплення і зміну масових установок, на виникнення і функціонування суспільного настрою і суспільної думки, на способи спонукання людей до певних дій, закономірності засвоєння і переробки інформації, її прийняття або неприйняття.

Знаючи ці закономірності, окремі політики та їх іміджмейкери намагаються маніпулювати суспільною свідомістю — використовують систему засобів психологічного впливу з метою зміни поведінки людей всупереч їх власним інтересам. Однак ці маніпуляції рано чи пізно, але неминуче викриваються. Зміст свідомості людей формується в остаточному підсумку не політичними гаслами й ідеологічними теоріями, а дійсністю. Людина не пасивно сприймає інформацію, а шукає в ній відповідь на свої життєві питання. Однак і це її природне прагнення приймається в розрахунок тими, хто "організує" діяльність органів масової комунікації.

Політичні кумири наділяються харизматичними (від греч. charisma — благодать, дарунок Божий) рисами. Харизматичний авторитет заснований на вірі. Умовність харизматичного відношення до лідерів, як правило, не усвідомлюється, а лідер сам починає вірити у своє вище покликання (у нього з'являється комплекс вождізму). Його послідовники починають вважати своїм священним обов'язком преклоніння перед ним. Свої високі домагання харизматичний лідер будує на відкиданні минулого і на знанні їм "єдиного вірного шляху". В остаточному підсумку такі політичні лідери неминуче трансформуються в рутинний тип політичного діяча.

Формування і ретрансляція політики здійснюються відповідною політичною мовою — вербальною (гасла) і символічною (емблеми, ритуальні дії та ін.). У політичній мові приховується (кодується) і неминуче виявляється зміст політичних повідомлень. Політична мова — засіб екстеріоризації ідеології. У словнику політичної мови неминуче виявляються світоглядні позиції політика (не завжди співпадаючі з загальнолюдськими цінностями). І тільки досвідчені, професійні політики відрізняються високою політичною культурою: дотримуються правил припустимої експресії, мовної культури, виявляють толерантність у відношенні до своїх опонентів.

Засоби масової комунікації в демократичних суспільствах так чи інакше дистанціюються від державної влади. Політичні ж діячі прагнуть наблизитися до них якомога ближче ("прибрати до рук"). Влада завжди виявляє тенденцію "управляти новинами". Допуски на "брифінг" одержує, як правило, обмежена за певним принципом кількість кореспондентів. Вигідна "верхам" інформація отримує переважне поширення. Нерідко в пресу "просочуються" факти без вказівки на джерела. У цих же цілях широко використовується "гриф таємності". Велика армія фахівців з реклами працює над тим, як піднести масам предмети духовного і матеріального ширвжитку.

Роль журналістів, працівників радіо і телебачення особливо велика в період соціальної реформації. Відбираючи певні факти, супроводжуючи їх своїми коментарями, вони значною мірою виступають організаторами суспільної свідомості і суспільного настрою. Багато хто з них самі стають неформальними лідерами суспільства, утворюючи комунікаційну еліту. Їх обличчя й імена стають знайомими широким масам. Вони користуються особливою дружелюбністю провідних політиків.

Бажання людини наповняти своє життя ідейним змістом, стояти до кінця за правду, істину і справедливість є споконвічним. Тому для людей особливо значуща спрямованість засобів масової інформації на соціальну артикуляцію — формування норм і правил соціально значущої поведінки.

Організатори масової комунікації пристосовують політичні, наукові, культурно-освітні ідеї до рівня середнього споживача. Вони істотно впливають як на демократизацію суспільства, його прогресивний розвиток, так і на міфологізацію суспільної свідомості за допомогою надлишкової політичної пропаганди.

Масове духовне виробництво — це соціально відповідальна діяльність. Соціальна безвідповідальність у цій сфері може спричинити дегенерацію масової поведінки. Так, постійна розважальна спрямованість засобів масової комунікації може виступати як "терапія втечі від дійсності". Мозаїчність у засобах масової комунікації може породжувати феномен "щілинної свідомості". Телевізійний імідж політичних діячів, формуючи телевізійний електорат, притупляє політичну свідомість мас. Масова комунікація створює масовий культурний і політичний ширвжиток.

Тільки знаходячись під пресом соціального контролю, масова комунікація стає засобом укріплення духовних цінностей і базових соціальних норм, засобом соціалізації підростаючого покоління. В умовах демократії засоби масової комунікації покликані формувати прогресивні ідеали, соціально позитивні орієнтири, сприяти демократизації соціального управління. Одна з основних ознак демократії — вільне функціонування соціально значущої інформації, перетворення засобів масової комунікації в засоби незалежного соціального контролю.

Особливості спілкування в умовах масової комунікації.

Для нинішньої масово-комунікативної ситуації, за оцінками X. Маулані, характерні наступні тенденції:

— розвивається сучасна комунікаційна технологія, що впливає на природу, обсяг і зміст інформації;

— зростає увага соціальних груп і окремих індивідів до циркуляції інформації;

— підсилюється інтеграція національних масово-комунікативних мереж у транснаціональні;

— росте інтерес до досліджень проблем масової комунікації.

У найбільш загальному визначенні масова комунікація виступає як "процес поширення інформації (знань, духовних цінностей, моральних і правових норм і т.п.) на чисельно великі, розосереджені аудиторії".

Розкриваючи зміст цього визначення, дослідники (головним чином соціологи, філософи і психологи) підкреслюють, що масова комунікація є різновид спілкування, а саме соціально орієнтований вид спілкування. Структура інформації в полі масової комунікації охоплює спектр типів психологічного впливу від освідомлення (інформування) і навчання до переконання і вселяння. Масова комунікація має найширші семіотичні можливості і забезпечує опосередкований характер спілкування, за допомогою сучасної техніки передачі і прийому інформації. Масова комунікація виконує функцію органічного зв'язку соціальної системи, у якій вона грає роль інструмента політики і ретранслятора ідей.

Ю. П. Буданцев виділяє чотири системи масової комунікації:

1) первісної общини — масові дії карнавального типу, народні ходи, обряди, народний театр;

2) епохи розпаду первісної общини — театралізовані вистави, релігійні служби, різні збори формальних і неформальних груп;

3) епохи становлення класового суспільства — бібліотеки, виставки, музеї, наочна агітація;

4) сучасної епохи — трансформація "природних" контактів у "технічні".

Ще в 1967 р. на зустрічі соціологів у Кяярику (Естонія) було запропоновано під масовою комунікацією розуміти соціальний процес розподілу інформації в суспільстві.

Сумнів у деяких вчених викликає ототожнення терміна "комунікація" з терміном "спілкування". Однак, в енциклопедичній літературі можна зустріти таке визначення: "комунікація — це спілкування, передача інформації від людини до людини в процесі діяльності". Отже, етимологічна і семантична тотожність цих термінів переконливо доводиться. Зокрема, Ю.Д. Прилюк вважає їх рівноправними варіантами вихідного поняття, що означає "інформаційний обмін у суспільстві". На думку І.А.Федякіна, обидва ці терміни тотожні по суті.

Спілкування, або комунікація, пише А.А.Леонтьєв, — одна з форм взаємодії людей у процесі їх діяльності. Являючи собою процес обміну повідомленнями, в яких містяться результати відображення людьми дійсності, спілкування є невід'ємною частиною їх соціального буття і засобом формування і функціонування їх свідомості (індивідуальної й суспільної).

Масова комунікація	Міжособистісне спілкування
Опосередкованість спілкування технічними засобами	Безпосередній контакт у спілкуванні
Спілкування великих соціальних груп	Спілкування, в основному, окремих індивідів
Яскраво виражена соціальна орієнтованість спілкування	Як соціальна, так й індивідуально-особистісна орієнтованість спілкування
Організований, інституціональний характер спілкування	Як організований, так і (у більшій мірі) спонтанний характер спілкування
Відсутність безпосереднього зв'язку між комунікатором і аудиторією в процесі спілкування	Наявність безпосереднього зворотного зв'язку між суб’єктами в процесі спілкування
Підвищена вимогливість до дотримання прийнятих норм спілкування	Більш "вільне" відношення до дотримання прийнятих норм спілкування
Односпрямованість інформації і фіксованість комунікативних ролей	Почергова зміна спрямованості інформації й комунікативних ролей
"Колективний " характер комунікатора і його "публічна індивідуальність"	"Індивідуальний" характер комунікатора і його "приватна індивідуальність"
Масова, стихійна, анонімна, розрізнена аудиторія	Рецепієнт - окрема конкретна людина
Масовість, публічність, соціальна актуальність і періодичність повідомлень	Одиничність, приватність, універсальність, соціальна й індивідуальна актуальність, необов'язкова періодичність повідомлень
Перевага "двоступінчастого" характеру сприйняття повідомлень	Перевага безпосереднього сприйняття повідомлень

Як відзначає Н.Н.Богомолова, усі вищевказані особливості ніколи не виступають у чистому вигляді і між масовою комунікацією і міжособистісним спілкуванням існує безліч проміжних форм.

Л.В.Петров виділяє також генеральну функцію масової комунікації. Вона полягає в кореляції відносин усередині спільноти, між її елементами, з метою підтримки динамічної єдності і цілісності даної соціальної структури. Він також визначив деякі унікальні властивості масової комунікації:

1) комунікативну властивість, завдяки якій повідомлення зберігаються в часі, він називає діахронністю — це перша специфічно людська якість комунікативного процесу. Передача повідомлень крізь час — вирішальний фактор спадкоємного розвитку цивілізації;

2) комунікативна властивість, що дозволяє інформаційним повідомленням переборювати простір, названа діатопністю;

3) властивість комунікативного процесу, завдяки якій повідомлення піддається багаторазовому повторенню з відносно незмінним змістом, — це мультипліцирування;

4) властивість комунікативного процесу, завдяки якій адекватні повідомлення представляються безлічі людей практично одномоментно, — це симультанність;

5) регулюючий вплив масової комунікації можливий завдяки властивості реплікації.

Ці властивості комунікативного процесу, тобто діахронність, діатопність, мультипліцирування, симультанність і реплікація, на думку Л.В.Петрова, можуть розглядатися як основні категорії теорії масової комунікації.

Три сторони спілкування в масовій комунікації.

Масова комунікація специфічно виявляє виділені Г.М.Андрєєвою три сторони спілкування: інформаційну, перцептивну й інтерактивну.

Найбільш чітко в масовій комунікації виступає інформаційна сторона спілкування. Повідомлення масової комунікації служать засобом інтеграції великих і малих соціальних груп, засобом розширення соціального досвіду особистості й одночасно засобом соціального орієнтування. Із соціально-психологічної точки зору важливо, що повідомлення масової комунікації служать засобом формування когнітивного багажу особистості.

Велику роль у масовій комунікації грають також процеси сприйняття, тобто перцептивна сторона спілкування. Специфіка цих процесів, як відзначає Н.Н.Богомолова, полягає насамперед у тім, що феномени міжгруппового сприйняття можуть виникати і без безпосередньої взаємодії представників цих груп. "Друга реальність", яку створює масова комунікація, опосередковує процеси сприйняття в спілкуванні великих соціальних груп.

Досить своєрідно виявляється в масовій комунікації і взаємодія комунікатора й аудиторії, тобто інтерактивна сторона спілкування. Проявом інтерактивності масової комунікації можна вважати наявність відстроченого зворотного зв'язку, головним чином у вигляді відгуків аудиторії, на ті або інші повідомлення, а також відповідних дій "колективних комунікаторів" (авторів, редакторів студій і т.д.). Інакше кажучи, у масовій комунікації окремі фази взаємодії комунікатора й аудиторії роз'єднані в просторі і часі, але вони реально існують. Усі три сторони масової комунікації (інформаційна, перцептивна й інтерактивна) тісно взаємозалежні.

Соціально-психологічні функції масової комунікації.

Специфіка людського спілкування в умовах масової комунікації знаходить конкретне вираження в її функціях. Класифікуючи їх, вітчизняні дослідники зазвичай виділяють (у різних сполученнях) наступні функції:

• поширення знань про дійсність, інформування;

• соціальний контроль та управління;

• інтеграція суспільства та його саморегуляція;

• формування суспільної думки;

• соціальне виховання;

• поширення культури;

• соціальна активація особистості;

• соціальна релаксація і т. д

Соціально-психологічні функції масової комунікації визначають соціально-психологічні потреби аудиторії в цілому й окремих соціальних груп, що входять у неї. Для їх виділення і класифікації Н.Н.Богомолова запропонувала використовувати систему відносин індивіда (або групи) до суспільства, до групи, до іншого індивіда і до самого себе. У цьому випадку можна виділити наступні соціально-психологічні функції масової комунікації:

1) функцію соціального орієнтування (індивід-суспільство) й участі у формуванні суспільної думки;

2) функцію афіліації (індивід-група), соціальної ідентифікації (приєднання до групи, відношення до неї);

3) функцію контакту (індивід — інший індивід) з іншою людиною;

4) функцію самоствердження і самореалізації (індивід — він сам).

Соціально-психологічні функції масової комунікації тісно пов'язані з загально психологічними, і в першу чергу з такими, як утилітарна функція і функція емоційної розрядки.

Стратегії функціонування масової комунікації.

Розглядати рівні взаємодії в системі "масові комунікації — особистість" можна, прийнявши за основу розроблену у вітчизняній психології модель людської діяльності, що складається з двох підсистем:

I блок — екстравертована діяльність особистості

а) пізнання,

б) оцінка,

в) праця,

г) спілкування;

II блок — інтравертована діяльність суб'єкта

а) самопізнання,

б) самооцінка,

в) самотворення,

г) самоспілкування.

Характер і напрямок впливу масової комунікації залежать від вибору однієї з двох принципових програм впливу —маніпулятивної або формуючої. Ці програми істотно розрізняються між собою за функціональним впливом на всі елементи структури особистості. Маніпулятивна програма орієнтована на створення керованої маси роз'єднаних, некомунікабельних одинаків. Формуюча програма передбачає диференціацію суб'єктів комунікації. Вибір тієї або іншої програми залежить від комунікативної політики, що реалізує колективний комунікатор. Будучи похідною від політичної ідеології, соціальних, економічних, культурних і правових умов відповідної країни і спираючись на відповідні цінності, вона прагне співвіднести їх з реальними потребами системи комунікації і забезпечити їй сприятливі умови для майбутнього розвитку.

Вплив на особистість через екстравертовану діяльність

(по В. Ю. Бореву й А. В. Коваленко).

Блок I	Маніпулятивна програма	Формуюча програма
Пізнання	Видача спрямованої, клішованої інформації. Функція навіювання.	Формування світогляду шляхом послідовного залучення до досягнень світової культури. Просвітницька функція.
Оцінка	Видача конкретних аксіологічних установок. Регулятивна функція	Формування системи аксіологічної орієнтації особистості.. Аксіологічна функція.
Праця	Мобілізація на дії, необхідні комунікатору. Управлінська функція.	Пробудження в особистості потреби в активній та усвідомленій діяльності. Виховна функція.
Спілкування	Формування егоцентричної замкнутої особистості, установка на пасивний індивідуалізм, конформізм, некомунікабельність. Дезінтегруюча функція.	Формування комунікативно-компетентної особистості, розвиток установок на діалогічне спілкування. Комунікативно-інтегруюча функція.

Розбіжності між маніпулятивною і формуючою програмою найбільш рельєфно простежуються при аналізі інтравертованого блоку моделі людської діяльності.

Вплив на особистість через інтравертовану діяльність

(за В.Ю.Боревим та В.А.Коваленко)

Блок II	Маніпулятивна програма	Формуюча програма
Самопізнання Самооцінка Самотворення Самоспілкування	Усунення за допомогою зовнішньої цікавості особистісного "цензурного бар'єра", підготовка до некритичного сприйняття інформації. Блокування інтравертивної діяльності. Деструктивно-компенсаторна функція.	Акцентування самоцінного значення особистості, стимуляція інтравертивної діяльності. Надання допомоги людині в активному самотворенні себе як особистості. Гедоністична функція.

Обидві програми впливу, по суті, є теоретичними конструктами й у практиці масової комунікації в чистому вигляді не зустрічаються. У той же час, перераховані функції вичерпують набір тих цілей, що переслідує масова комунікація по відношенню до особистості.

Отже, аналіз масової комунікації, її функцій, програм і відносин у суспільстві дозволяє підійти до її розуміння як до спілкування великих соціальних груп.

Стосовно соціальної психіки масова комунікація виконує три особливо значущі ролі:

• регулятора динамічних процесів соціальної психіки;

• інтегратора масових настроїв;

• каналу циркуляції психоформуючої інформації.

Усе це робить органи масової комунікації могутнім засобом впливу на конкретну людину, а отже, і на соціальні групи.

Поняття соціального класу.

За місцем великих соціальних спільнот у системі суспільного виробництва розрізняються соціальні класи (від лат. classis — розряд). Існування соціальних класів обумовлено суспільним розподілом праці, диференціацією соціальних функцій, вичленовуванням організаторської та виконавської діяльності.

Під класами в соціальній психології зазвичай розуміються великі, організовані групи людей, що розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва (що закріплюється в праві власності), за їх роллю в суспільній організації праці, а отже, за способами отримання і розміром тієї частки багатства, яку вони мають (у вигляді відсотка на вкладений капітал, зарплати або інших доходів).

Класові розбіжності в суспільстві виникають на основі суспільного розподілу праці і появи приватної власності на засоби виробництва і тому є основними серед інших розбіжностей між людьми. Розвиток науково-технічної революції, державно-монополістичного капіталізму привели до значного ускладнення структури основних класів і міжкласових груп, підсилили різнорідність видів діяльності і соціальних функцій людей, що належать до певного класу. Розбіжності між класами виявляються в їх способі життя, соціально-психологічному складі, типових еталонах поведінки. Поряд з цим, великі групи входять у єдиний соціум і несуть в собі характерні особливості того або іншого суспільства, що функціонує за принципом соціального партнерства всіх соціальних структур.

Клас є одним з головних суб'єктів суспільної психології, і під безпосереднім впливом саме цієї спільності складаються основні соціально-психологічні явища (суспільні відносини, соціальна взаємодія і взаємини, спілкування і настрої людей).

Для того щоб науково обґрунтовано виявити соціально-психологічні характеристики класів і міжкласових прошарків суспільства, необхідно знати і розрізняти: 1) детермінанти класової психології і 2) основу її утворення.

Як детермінанти психології класу виступають соціально-економічне положення класу, його місце в суспільній системі, відношення до засобів виробництва, історична роль, рівень його розвитку, соціально-економічні відносини, що складають суть даної формації.

Основу утворення психології класу складають умови його життя, характер суспільно-практичної діяльності, відносини з іншими класами та міжкласовими групами, соціальний досвід, спосіб життя і багато інших суб'єктивних і об'єктивних характеристик життєдіяльності його представників.

Психологія класу складається з його потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, рольових уявлень, норм поведінки, традицій та інших соціально-психологічних явищ.

Потреби класу — це спонукальні сили його активності і розвитку. Специфіка діяльності класу розвиває в його представників одні потреби і придушує інші. Наприклад, підприємницька діяльність буржуазії формує в її представників яскраво виражену потребу вистояти в конкурентній боротьбі, зберегти себе в складі привілейованого класу і забезпечити отримання нового прибутку.

Інтереси класу — друга найважливіша його рушійна сила, що обумовлена положенням класу в системі виробничих відносин даного суспільства. Інтереси можуть розрізнятися за рівнем зрілості, що залежить головним чином від рівня розвитку об'єктивних потреб класу. Усі спроби будь-якого обмеження інтересів класу, особливо з боку держави, сприймаються його представниками як замах на їх життєві основи. Соціальна дійсність показує, що жоден клас, жодна з міжкласових груп не поступається своїми інтересами добровільно, на основі морально-етичних міркувань або закликів до гуманізму, до врахування інтересів іншої сторони, інших класів або соціальних груп. Конфлікт класових інтересів зазвичай призводить до виникнення класової боротьби.

Цінності (ціннісні орієнтації) класу — це вироблені його суспільною свідомістю ідеали, обумовлені характером власності на засоби виробництва. Цінності об'єктивно визначаються економічними умовами діяльності класу. Наприклад, у підприємців-власників, усе життя яких проходить у жорсткій конкурентній боротьбі, ціннісна система базується на догматі святості і недоторканності приватної власності, що є заставою особистої свободи, єдиним засобом досягнення благополуччя і незалежності для себе і своїх нащадків.

Рольові уявлення класу — це його погляди, що є результатом усвідомлення своєї ролі в суспільстві і ціннісних орієнтацій, вироблених на основі повсякденної діяльності.

Норми поведінки класу — певні вимоги, побажання і очікування (експектації), що висуваються (гласно або негласно) до його представників. Клас за допомогою норм, вироблених їм, пред'являє своїм представникам вимоги, яким повинна відповідати їх поведінка і які регулюють, контролюють, направляють і оцінюють їх вчинки та дії.

Традиції, звичаї та звички класу — стійки правила, принципи і стереотипи життя і діяльності членів класу, важливі регулятори їх поведінки. З їх допомогою, як і інших елементів психології класу, він перетворюється в стійку й організовану спільноту людей.

Як вже зазначалося, представники різних соціальних класів мають певні спільні психологічні характеристики. Так, основними характеристиками психології робітничого класу (індустріальних і сільськогосподарських робочих, середніх і нижчих службовців) є: працьовитість; менша (у порівнянні з іншими класами і соціальними групами) задоволеність своїм соціальним і матеріальним становищем; слабкий соціальний конформізм; сильна світоглядна орієнтованість; здатність, а дуже часто і наполегливе прагнення до масового вираження своїх соціальних і майнових настроїв і переживань; висока схильність до впливу ідеологічної (інформаційної, культурної, національної і націоналістичної) пропаганди й агітації; велика ізольованість від близького спілкування з представниками інших класів і соціальних груп; високий рівень внутрішньокласової організованості і згуртованості та ін.

Відмітними психологічними особливостями класу буржуазії (вищі і середні власники, вищі наймані управлінці (менеджери), представники влади, фінансові олігархи) є: раціональний спосіб мислення і ділової етики; самовіддача і самообмеження у виробничій діяльності; індивідуалізм і себелюбність; яскраво виражена потреба вистояти в конкурентній боротьбі; сильне прагнення до отримання максимального виробничого і фінансового прибутку; відданість своїй справі, що виявляється в тому числі й у безперервної націленості на її розширення, постійне вкладання у виробництво все нових і нових фінансів, у прагненні зміцнити, розширити й удосконалити її, завоювати нові ринки збуту продукції; висока ділова (а часто і міжособистісна) агресивність; прагнення зберегти себе в складі привілейованого класу та ін.

Середнім прошаркам населення (дрібна буржуазія і дрібні власники, інтелігенція й адміністративний персонал), як правило, властиві наступні особливості: працьовитість; відданість професії і своїй справі; високий рівень відповідальності і почуття обов’язку; високий прагматизм та індивідуалізм; компетентність і організаторський талант; вміння перспективно мислити; наявність навичок ефективної організації своєї діяльності і роботи інших людей; часто — присутність відчуття нестійкості (ефемерності) своєї праці і своїх зусиль; періодична присутність почуття страху, безсилля, нездатності вплинути на хід подій та ін.

Маргінальним прошаркам населення (безробітні, жебраки, бомжі) зазвичай властиві: невір'я у свої сили; переконання в безвихідності свого положення; моральна і духовна деградація; соціальний страх та ін.

Таким чином, класоутворюючими ознаками є: наявність (чи відсутність) власності на засоби виробництва; робота на себе (чи на інших); частка суспільного продукту, що дістається людям, які належать до того або іншого класу, тобто нерівність. Відповідно до цього в капіталістичному суспільстві виділяють клас буржуа і люмпенів, а структуру радянського суспільства складали робітники, селяни та інтелігенція.

Соціально-психологічні ознаки класів наступні:

- соціальний статус, що означає положення в соціальній ієрархії;

- певний спосіб, якість і стиль життя;

- шкала цінностей, система потреб та інтересів;

- традиції, установки, світогляд, стереотипи, звички,

- коло спілкування;

- соціальна етика, сленг, жаргон.

Класова структура суспільства - явище не статичне. Вона залежить від типу держави, економіки і суспільства.

В даний час широке поширення одержала теорія постіндустріального суспільства, що передбачає розподіл усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне. В доіндустріальному суспільстві провідну роль відіграє сільськогосподарська сфера, церков та армія, що є основними інститутами суспільства. В індустріальному суспільстві головне місце займає промисловість. Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства визначається такими факторами: поворотом від товаровиробницької економіки до обслуговуючої, що означає перевагу сфери послуг над сферою виробництва; зміною соціальної структури суспільства (класовий розподіл поступається місцем професійному). Власність як критерій соціальної стратифікації суспільства поступово втрачає своє вирішальне значення, не її місце приходить рівень освіти.