2.3. Основи класичних теорій регіону і регіональної економіки

Сучасні дослідження регіонів мають безліч напрямків, але всі вони базуються на ключових теоріях регіонального розвитку та вчень про простір і його значення в економіці. Однією з перших спроб вивчення просторового аспекту економіки була теорія порівняльних витрат виробництва. Д. Рікардо сформулював закон порівняльних витрат, відповідно до якого країни повинні робити й експортувати ті товари, які обходяться їм відносно дешево, і імпортувати товари, виробництво яких за кордоном вимагає менших витрат, ніж усередині країни. З аналізу, проведеного Д. Рікардо, випливають два висновки:

1) виграш при обміні відбувається не з абсолютної переваги, а з того, що співвідношення витрат у різних регіонах різні;

2) виробництво і споживання всіх товарів може бути збільшено, якщо регіони будуть спеціалізуватися на виробництві і торгівлі тими товарами, по яких вони мають порівняльні переваги.

Отже, Д. Рікардо довів, що абсолютні переваги представляють лише окремий випадок загального принципу раціонального поділу праці. Головне — не абсолютні, а відносні (порівняльні) переваги. Навіть країни (регіони), що мають більш високі виробничі витрати по всіх товарах, можуть виграти від спеціалізації й обміну завдяки грі на різниці витрат.

Робота Рікардо багато в чому сприяла виникненню теорії розміщення виробництва, першим представником якої був німецький економіст Й. Г. фон Тюнен. У його книзі “Ізольована держава у відношенні до сільського господарства і національної економіки”, перший том якої було опубліковано у 1826 р., обґрунтована система розміщення сільського господарства навколо центра споживання – ринку сільськогосподарських продуктів: “поблизу міста повинні вироблятися такі продукти, що мають значні, стосовно своєї вартості ваги і обсяг... та що швидко псуються і споживаються тільки у свіжому виді. З видаленням від міста земля дедалі більше буде відводитися під такі продукти, перевіз яких буде дешевше, стосовно їхньої вартості. Це дало можливість зробити висновок про те, що навколо міста утворюються більш-менш розмежовані концентричні кола чи пояси, у яких ті або інші види рослинництва будуть головними предметами виробництва.

Схема розміщення виробництва сільгоспродуктів і ринкових зон у моделі Тюнена була заснована на досвіді господарства Німеччини початку ХІХ століття й у наші дні докорінно змінилася через розвиток транспорту, нової техніки і технологій, зокрема, що дозволяють істотно підвищити терміни збереження та реалізації продовольчих товарів. Але, незважаючи на це, робота Тюнена має визначальне значення для теорії і практики розвитку регіональної економіки і у наші дні. Тюнен був одним з перших дослідників, що звернули увагу на просторові особливості формування ринку і необхідність виділення ринкових зон реалізації різних товарів у залежності від витрат виробництва та обігу.

У багатьох роботах сучасних авторів відзначається, що в деяких випадках основні положення моделі Тюнена можуть бути застосовані і у ХХІ столітті. Так, хоча розвиток сучасних видів транспорту призвів до збільшення радіуса ринкових зон, у масштабі континентів спостерігаються концентричні пояси ринкових зон. Модель ізольованої держави Тюнена може бути застосована і на рівні ринку району сільських поселень, особливо в умовах країн, що розвиваються.

Подальший розвиток теорії розміщення пов’язано з вивченням просторового аспекту виробництва і споживання продукції промисловості. Так В. Лаунгардт у роботі “Визначення раціонального місця розташування промислового закладу (1882), подібно Тюнену, розглядав ізольовану державу, але об’єктом вивчення було розміщення промисловості. Для визначення оптимального розміщення він запропонував локаційний трикутник, дві вершини якого відповідали місцезнаходженню джерел сировини, а тертя – ринку збуту продукції підприємства. При цьому оптимальне положення підприємства визначалося як точка усередині трикутника, що знаходиться на найкоротшій відстані від трьох його вершин. Надалі, у роботі “Математичне обґрунтування вивчення народного господарства” (1885), він узагальнив свій аналіз для чотирьох і більше точок, розглянувши кілька ринків збуту і джерел сировини, і запропонував більш складне рішення – так званий “принцип полюса”. Вивчаючи ринкові зони, В. Лаунгардт відзначив, що в ідеальному випадку вони повинні мати форму шестикутника, а в дійсності ринкові зони ближче до неправильних багатокутників, кордони яких можна представити у вигляді кривих четвертого порядку.Лаунгардт обґрунтував положення про те, що просторова форма і розміри ринкових зон визначаються розходженням у виробничих витратах і цінах у центрах виробництва, а також різницею в транспортних тарифах.

У 1909 р. вийшла книга А. Вебера “Теорія розміщення промисловості”. В основі моделі Вебера лежить ізольована держава, в якій природні ресурси, необхідні для виробництва, створюють концентричні зони, розташовані навколо ринкових центрів. У роботі Вебера узагальнений аналіз факторів розміщення виробництва включає транспортні витрати, витрати на робочу силу і фактор агломерації. При цьому агломерація обумовлена економічною структурою виробництва і може виділятися у вигляді організованих ринкових зв’язків з постачання та збуту продукції, забезпеченню кредитом, трудовими ресурсами, складськими приміщеннями тощо.

Критики дорікають Веберу за те, що до його моделі не включені ринки збуту. Насправді, розглядаючи особливості розміщення 14 умовних типів промисловості, він виділяє ті галузі, що орієнтуються переважно на ринки збуту. Разом з тим, у своїй теорії Вебер не сприймає просторове розміщення ринків сировини, ринків збуту готової продукції, ринків праці. Ігнорується і розміщення попиту в цілому, не враховується можливість просторових зрушень у попиті та пропозиції. Крім того, Вебер виходив з нереального припущення про необмежену конкуренцію при заданих умовах збуту.

Найбільшою мірою просторові аспекти ринку одержали розвиток у книзі А. Льоша “Географічне розміщення господарства” (1940). Досліджуючи зони впливу регіональних ринків автор доходе висновку, що ринок є головним районоутворюючим фактором. Виділення економічних районів Льош засновує на ринкових зонах. Останні він розглядає як результат боротьби різних економічних сил: одні сприяють тенденції до концентрації, інші – до розосередження. До перших Льош відносить переваги спеціалізації і масового виробництва, до других – універсалізацію і загальне зниження транспортних витрат.

При побудові своєї теорії Льош виходить з передбачуваної наявності ідеальної рівнини, на якій сировина розміщена рівномірно і в достатній кількості. Шляхом геометричних побудов і математичних обчислень Льош визначає радіус ринку збуту для різних товарів, з огляду, головним чином, на транспортні витрати і фактор попиту, як функцію ціни. Він стверджує, що будь-який товар має певний максимальний радіус збуту, за межами якого його продаж стає невигідним.

Аналізуючи різні форми ринкових зон Льош доходе висновку, що найраціональніший з них буде шестикутник (стільникова форма). При цьому він відзначає, що найбільш ідеальною формою було б коло, але при його зіткненні із сусідніми колами в ринковій мережі утворяться незаповнені простори, тоді як при шестикутниках вони скорочуються до мінімуму.

Льош доводить математичними методами, що в мережі шестикутних ринкових зон неминуче повинний виділитися центр у вигляді великого міста, навколо якого концентрично розмістяться ринки збуту і точки розміщення конкуруючих між собою виробництв. Таку систему ринкових мереж Льош називає економічним ландшафтом, який на його думку, являє собою найвищу ступінь системи розміщення економіки у просторі. Поряд з цим Льош обґрунтовує взаємозв’язки між окремими економічними ландшафтами, усередині яких утворюються свої центри – великі міста. У кожному економічному районі, як і в кожній державі, існує своє головне місто, на яке орієнтуються усі їхні підрозділи і магістральні шляхи. Таким чином, Льош виділяє три основних типи економічних районів: прості ринкові зони; мережі районів, тобто сукупність усіх зон реалізації того самого товару і системи районів.

Наприкінці 50-х рр. У. Айзард, узагальнивши елементи різних теорій розміщення констатував, що в багатьох випадках автори цих теорій виходять з того, що ринки збуту продукції являють собою задану величину, але в реальності місткість відповідного ринку може значно коливатися.

На відміну від інших класичних теорій розміщення, Айзард починає своє дослідження не з процесу виробництва, а з процесу реалізації. Вивчення ринку, в його просторовому аспекті висувається на перший план і виступає як головний фактор, що визначає розвиток і розміщення виробництва. Автор підкреслює важливість оцінки місткості ринку як для будь-якої точки розміщення, так і для безлічі точок, що утворюють ринок збуту продукції.

Визначаючи місткість ринку регіону, Айзард розглядає фактори, які впливають на неї: грошові доходи (заробітна плата, дивіденди, відсотки на капітал, прибуток, рента і т. п.), чисельність і структура населення, стан регіонального платіжного балансу, кредитні обмеження, непрямий попит (потреби всіх галузей у продукції кожної галузі), прагнення до просторової взаємодії тощо. Вивчаючи міжрегіональні товарні і фінансові потоки, Айзард приходить до висновку, що будь-якій країні властивий не єдиний великий ринок, а ієрархія ринків: ринки місцеві, субрегіональні, регіональні і національні. За обсягами перевезень і в залежності від відстаней перевезень визначається, які з них обертаються на місцевому, регіональному, національному рівнях.

Айзардом розроблена наступна класифікація товарів і ринків:

• національні – необхідні для всієї ринкової системи товари, виробництво і споживання яких балансується усередині країни в цілому;

• регіональні – товари, виробництво і споживання яких врівноважується по країні в цілому й у межах метрополітенського ареалу (Прийняте в США статистичне об’єднання первинних територіально-адміністративних одиниць, з яких хоча б в одному є місто з населенням більше 100 тис. осіб);

• субрегіональні – товари, виробництво і споживання яких врівноважується усередині кожного субрегіону, що входить до складу метрополітенського ареалу;

• місцеві – товари, виробництво і споживання яких врівноважується в межах кожного мікрорайону, а також у межах будь-якого іншого субрегіону.

Досліджуючи міжрегіональні економічні зв’язки, Айзард відзначає, що кожна торгова угода і пов’язане з нею переміщення товару супроводжується протилежним за напрямком рухом еквівалентної кількості грошей. При цьому він включає до аналізу власне фінансові операції, що обслуговують рух фінансового капіталу: переміщення багатства і титулів на нього, включаючи банківські переведення, угоди з цінними паперами, власністю тощо. Аналіз грошових потоків у США дозволив виявити характер перерозподілу фінансових ресурсів із сільських районів у регіональні фінансові центри, з регіональних – у національні фінансові центри і з останніх – у певні регіони (райони реалізації державних програм, курортні зони та ін.). об’єднавши аналіз товарних і грошових потоків, Айзард розробив регіональний платіжний баланс, що дозволяє дати комплексну оцінку обігу товарних і фінансових ресурсів на регіональному і міжрегіональному рівні.