4. Припинення і призупинення дії міжнародних економічних договорів

Припинення міжнародного економічного договору означає, що він утратив свою обов’язкову силу у відносинах між його учасниками і перестав породжувати для них права й обов’язки. Однак, придбані за договором права, зобов’язання або юридичне положення його учасників, що виникло в результаті виконання договору, зберігаються і після його припинення, якщо, звичайно, ці права або положення не були скасовані іншими договорами або новою імперативною нормою міжнародного права. Усі способи припинення міжнародних економічних договорів можна розділити на вольові (розірвання) і автоматичні.

До вольових способів відносяться: скасування (за загальною згодою учасників); денонсація; новація (перегляд або ревізія колишнього договору); анулювання (однобічне відмовлення держави від укладеного їм договору).

До автоматичних способів припинення міжнародних економічних договорів відносяться: закінчення терміну; зникнення суб’єктів договору; загибель договірного об’єкта; поява нової імперативної норми загального міжнародного права; виникнення війни між державами-контрагентами та ін.

Зупинення означає тимчасову перерву в дії міжнародного договору. У цей період його учасники звільняються у відносинах між собою від зобов’язань виконувати договір. В іншому зупинення не впливає на правові взаємини учасників, визначені договором. Зокрема, у період зупинення договору вони повинні утримуватися від дій, що могли б перешкодити відновленню дії договору. Припинення та зупинення дії міжнародного договору України здійснюються:

а) щодо договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, - у формі закону України;

б) щодо міжнародних договорів, які укладено від імені України та які не потребували надання згоди на їх обов’язковість Верховною Радою України, та міжнародних договорів, які укладено від імені Уряду України, затверджених Президентом України, - у формі указу Президента України;

в) щодо міжнародних договорів, які укладено від імені Уряду України та які не потребували надання згоди на їх обов’язковість Верховною Радою України або затвердження Президентом України, а також щодо міжвідомчих договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України, - у формі постанови Кабінету Міністрів України.

Таким чином, розвиток міжнародних економічних відносин через укладення відповідних договорів між країнами стабілізує їхні економічні зв’язки на взаємовигідній основі. Крім того, міжнародний економічний договір слід розглядати і як інструмент виявлення волі сторін, відповідно до чого встановлюються, змінюються або припиняються відносини, пов’язані із зобов’язаннями.

Тема 2. Забезпечення виконання зобовязань, що випливають з міжнародних економічних договорів

1. Загальна характеристика правового забезпечення зобов’язань і засобів розв’язання міжнародних економічних спорів

2. Міжнародний суд і міжнародний арбітраж

1. Загальна характеристика правового забезпечення зобов’язань і засобів розв’язання міжнародних економічних спорів

Міжнародне економічне право зокрема, як і міжнародне публічне право загалом, не передбачає міжнародних інститутів, які б забезпе­чували у примусовому порядку виконання норм права. Сторони між­народних економічних договорів мусять діяти так, щоб укладені ними договори виконувалися самостійно. Як зазначалося, з часів Стародав­нього Риму відомо: «Pacta sunt servanda» («Договори слід викону­вати»).

Розділ VI Статуту ООН передбачає мирні засоби розв’язання всіх спорів між державами. Це стосується і спорів на терені економіки.

Беручи до уваги те, що міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, розв’язання спорів у межах міжна­родного економічного права має відбуватися на відомих загальних засадах урегулювання спорів.

Зазначимо, що Статут ООН окрім спорів згадує ще й про ситуації, продовження яких може загрожувати миру й безпеці. Існують спори юридичні і політичні. Зазначимо, що економічні спори можна зараху­вати і до тих, і до інших.

У Хартії економічних прав і обов’язків держав (прийнято в 1974 р. на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зазначається, що жодна держава не може здійснити щодо іншої держави або загрожувати їй вжиттям економічних, політичних або будь-яких інших заходів приму­сового характеру, спрямованих на утиснення її суверенних прав або отримання будь-якої вигоди.

Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (сер­пень 1975 р.) зафіксував, що держави-учасниці:

• розв’язують спори між ними мирними засобами так, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;

• добросовісно і в дусі співробітництва використовують такі за­соби, як переговори, обстеження, посередництво, примирення, ар­бітраж, судовий розгляд або інші мирні засоби за їх вибором, включаючи будь-яку процедуру врегулювання, погоджену до виникнення спорів, у яких вони були сторонами;

• утримуються від будь-яких дій, що можуть погіршити станови­ще такою мірою, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та безпеки і тим самим мирне врегулюван­ня спорів стане важким.

Як відомо, політичні спори не передаються на розгляди до міжна­родних судів та арбітражів. Політичні спори між державами можуть тривати роками, десятиліттями, а то й століттями, якщо їх не вдається вирішити шляхом переговорів чи іншим способом представникам сто­рін, що сперечаються.

Отже, вважатимемо, що безпосередні переговори держав, які кон­фліктують, є першим прийомом вирішення міжнародних економічних спорів.

Окрім переговорів застосовують також інші узгоджувальної про­цедури.

«Добрі послуги» – це ситуація, коли в конфлікт держав втру­чається третя сторона. Ця сторона організовує контакти між кон­фліктуючими сторонами та докладає зусиль для того, щоб їх поса­дити за стіл переговорів. Коли конфліктуючі сторони розпочали переговорний процес, третя сторона може вважати себе вільною. Проте часто такі доброзичливі треті сторони беруть участь і у про­цесі переговорів.

Посередництво означає активну участь третіх сторін у процесі безпосередніх переговорів між сторонами, що сперечаються.

Іноді конфліктуючі сторони не хочуть сидіти за одним столом в одній кімнаті зі своїм опонентом і третій стороні – доброзичли­виці – доводиться виконувати «човникову дипломатію» між двома приміщеннями, передаючи усні чи письмові точки зору сторін перего­ворів.

Стороною-доброзичливицею, або стороною-посередником, може бути держава, міждержавна організація, міжнародна посадова особа, керівні діячі держав, а то й просто приватні особи, які мають необ­хідні для такої місії авторитет і досвід. Такими приватними особами часто стають державні діячі, які вийшли у відставку.

Слідчі комісії створюють, як правило, на паритетних засадах сторін, що сперечаються. Завдання комісій – виявити фактичні об­ставини конфліктів. Уперше утворення таких комісій передбачили Га­азькі конвенції 1889 та 1907 p. (укладені на так званих Першій та Другій Гаазьких конференціях миру), які стосувалися мирного роз­в’язання міжнародних зіткнень. Процедура їх утворення була перед­бачена Загальним актом про мирне розв’язання спорів, який Ліга Націй прийняла в 1928 p. Згодом Загальний акт переглянула ООН (1949р.). Якщо сторони не домовилися про інше, то кожна з них призначає до комісії двох представників, причому лише один з них має бути громадянином цієї країни. П’ятою особою в комісії є голо­ва, якого обирають зазначені чотири представники.

Узгоджувальні комісії утворюються за процедурою, яка прак­тично аналогічна процедурі слідчих комісій. Завдання узгоджувальних комісій полягає у досягненні згоди з предмета конфлікту.