4. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності

       Змістом інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є визнання спеціальним міжнародним судовим органом особи винною у вчиненні певного злочину та призначення їй конкретного виду покарання. При цьому, і сам склад злочину, і міри покарання за нього передбачаються не національним законодавством якої-небудь держави, а міжнародними договорами. Якщо ж за вчинення подібних злочинів особа притягається до кримінальної відповідальності судовим органом певної держави на підставі її внутрішнього кримінального законодавства, має місце національна, а не міжнародна кримінальна юрисдикція. Так, наприклад, у 1979 р. відбувся Пномпеньський трибунал, на якому за злочини геноциду були засуджені керівники режиму Пол Пота. Проте цей трибунал являв собою спеціальний судовий орган Камбоджі (Кампучії) і при розгляді справи керувався як нормами міжнародного права, так і внутрішнім законодавством, тому притягнення до відповідальності червоних кхмерів є проявом саме національної, а не міжнародної кримінальної юрисдикції.

       Вперше питання про притягнення осіб, які вчинили кримінальні злочини, до міжнародної кримінальної відповідальності виникло після першої світової війни у зв’язку з необхідністю покарання осіб, винних у масових знищеннях вірмен у 1915-1916 рр. Проте, тоді інститут міжнародної кримінальної відповідальності так і не був розроблений.

       Після другої світової війни для покарання військових злочинців були утворені Нюрнберзький (1945 р.) та Токійський (1946 р.) трибунали, які мали характер міжнародних судових установ.

       Нюрнберзький трибунал складався з чотирьох представників союзників (СРСР, США, Великобританія та Франція) та їх чотирьох заступників. Кожна держава також призначила свого головного обвинувача і допоміжний персонал. Процедура розгляду справ, а також міри покарань за конкретні види злочинів передбачалися у статуті Трибуналу. Для підсудних були передбачені процесуальні гарантії, зокрема призначалися захисники. Токійський трибунал складався з представників 11 держав (СРСР, США, Китай, Великобританія, Франція, Нідерланди, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та Філіппіни). Призначався один головний обвинувач (представник США) та по одному додатковому обвинувачу від решти країн.

       Нюрнберзький та Токійський трибунали були наділені компетенцією судити і призначати покарання особам, винним у вчиненні злочинів проти миру, військових злочинів та злочинів проти людяності. Перелік злочинів, які підпадали під юрисдикцію цих трибуналів, визначався їх статутами, при цьому чіткого переліку покарань не було встановлено, і трибунали могли призначати будь-яке покарання, в т.ч. смертну кару, позбавлення волі та конфіскацію майна. Для виконання винесених вироків була утворена міжнародна тюрма в м. Берлін. Винесені смертні вироки були виконані окупаційною адміністрацією.

       За рішенням Ради Безпеки ООН у 1993 р. був створений Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії (м. Гаага, Нідерланди). Трибунал складається із 11 незалежних суддів, що призначаються Радою Безпеки ООН строком на чотири роки, та обвинувача, який також призначається Радою Безпеки ООН. В складі Трибуналу утворено дві судові камери (палати) по три судді в кожній, та апеляційну камеру в складі п’яти суддів. Трибунал наділено юрисдикцією щодо злочинів проти миру, безпеки людства та людяності, вчинених на території колишньої Югославії. Трибунал має право давати доручення для розшуку і затримання винних осіб. Трибунал може призначити покарання у вигляді тюремного ув’язнення, яке відбувається у державі, що визначається трибуналом з числа країн, які заявили про готовність прийняти засуджених осіб. При цьому строки позбавлення волі визначаються трибуналом виходячи з положень кримінального законодавства Югославії, яке діяло на момент вчинення злочину.

       За аналогією з Трибуналом по колишній Югославії у 1994 р. було утворено Міжнародний трибунал по Руанді, юрисдикція якого поширюється на злочини геноциду, вчинені на території Руанди та сусідніх держав. Місцезнаходженням цього Трибуналу є м. Аруша (Танзанія).

       На виконання Резолюції Ради Безпеки ООН від 14.08.2000 р. та на підставі Угоди між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне для покарання осіб, винних у вчинені геноциду на території Сьєрра-Леоне протягом 1991-2002 р. був утворений Спеціальний суд по Республіці Сьєрра-Леоне. Формально цей Суд знаходиться у Республіці Сьєрра-Леоне, однак з міркувань безпеки частина засідань проводяться у м. Гаазі (Нідерланди) з використанням матеріальної бази Міжнародного кримінального суду.

       Відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. цей суд має наділятися юрисдикцією щодо притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину геноциду, агресії, військових злочинів та злочинів проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення). За вчинення вказаних злочинів суд може призначити покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на строк до тридцяти років, штраф, а також конфіскації майна, доходів та активів, отриманих внаслідок вчиненого злочину. Статутом визначено, що Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Основоположним принципом діяльності Суду є принцип компліментарності, відповідно до якого суд не приймає справи до свого розгляду, якщо відповідна особа вже була засуджена з дотриманням належної законної процедури іншим судом (у т.ч. національним) за діяння, заборонені Статутом. До складу суду мають входити Президія, Апеляційне відділення, Судове відділення, Відділення попереднього провадження, Канцелярія прокурора та Секретаріат. Місцезнаходженням Суду є м. Гаага (Нідерланди).

       Міжнародний кримінальний суд почав діяти у 2002 р., а перші слухання розпочалися наприкінці 2006 р. у справі Томаса Лубанги, одного з лідерів озброєного ополчення Демократичної Республіки Конго, котрого було обвинувачено у залученні дітей до участі в бойових діях.

       Станом на початок 2007 р. юрисдикцію Міжнародного кримінального суду визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн. Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, в основному через побоювання переслідувань своїх військовослужбовців. Ще два члени Ради безпеки ООН – Росія і Китай – також утрималися від участі в роботі Суду. Україна підписала Римський статут, однак не може його ратифікувати, оскільки відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України. Тим не менше, 18.10.2006 р. Україна приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду, згідно з положеннями якої Міжнародний кримінальний суд користується на території кожної держави—учасниці такими привілеями та імунітетами, які є необхідними для досягнення його цілей.

 

                        5. Надання правової допомоги у кримінальних справах

      Питання надання правової допомоги у кримінальних справах, як правило, регулюються у двосторонніх міжнародних договорах про надання допомоги у кримінальних, цивільних та сімейних справах. Окремі аспекти надання правової допомоги передбачаються у багатосторонніх міжнародних договорах про боротьбу з конкретними видами злочинів. Крім того, приймаються регіональні міжнародні договори, що передбачають надання такої допомоги, наприклад, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. та Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

       Предметом договорів про правову допомогу у сфері кримінальних правовідносин найчастіше є:

· питання екстрадиції;

· питання, пов’язані з дією іноземного закону (колізійні норми);

· питання, пов’язані з визнанням і виконанням рішень іноземних судів;

· питання, пов’язані з визнанням та виконанням окремих судових та слідчих доручень за кордоном.

       Екстрадиція (видача злочинця) – передача злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі на вимогу останньої для притягнення злочинця до відповідальності чи виконання вироку, що набрав законної сили.

       Сучасне міжнародне право розглядає право видачі злочинця як суверенне право держави. У більшості випадків обов’язок екстрадиції виникає лише на підставі відповідного договору між зацікавленими державами. Загальні зобов’язання щодо екстрадиції, як правило, передбачаються у двосторонніх договорах про правову допомогу, однак положення про екстрадицію можуть передбачатися і у багатосторонніх договорах щодо боротьби з певними видами злочинів. Так наприклад, положення про порядок екстрадиції містить Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму 2005 р. Крім того, процедура екстрадиції може здійснюватися і за відсутності відповідного договору за процедурою ad hoc, у т.ч. на засадах взаємності.

       За загальним правилом, екстрадиція не допускається:

· щодо власних громадян (зокрема, ст. 25 Конституції України забороняє видачу громадян України іншій державі). Однак деякі держави все ж допускають видачу власних громадян. Так, можуть видавати власних громадян один одному США та Вликобританія;

· якщо у державі, якій направлено запит про видачу, вчинене особою діяння не вважається злочином;

· якщо є підстави вважати, що запит про видачу має на меті переслідування особи за ознаками раси, національності, релігії чи політичних переконань;

· якщо у державі, до якої спрямовано запит про видачу, особу вже притягнуто до кримінальної відповідальності. Проте, таку особу може бути передано для відбування покарання;

· якщо стосовно особи в державі, до якої спрямовано запит про видачу, була застосована амністія або за законодавством цієї держави закінчилися строки давності притягнення до відповідальності за конкретний злочин;

· якщо у державі, яка подала запит про видачу особи, застосовуються тортури чи є підстави вважати, що видана особа не буде користуватися мінімальними засобами захисту в судовому процесі. Крім того, більшість держав, у яких скасовано смертну кару, не видають злочинців, якщо є підстави вважати, що до них буде застосовано смертну кару;

· якщо у державі, до якої направлено запит про видачу особи за вчинене нею діяння передбачається покарання більш м’яке, ніж позбавлення волі.

       Процедура екстрадиції складається із таких стадій:

       1) направлення запиту про видачу державі, на території якої перебуває особа, що вчинила злочин;

       2) затримання та (або) взяття особи під варту компетентними органами держави, якій направлено запит про видачу;

       3) розгляд компетентними органами всіх одержаних від держави, що зробила запит про видачу, документів та доказів, що підтверджують вину особи;

       4) прийняття компетентним органом рішення про видачу особи іншій державі. Як правило, таке рішення приймається генеральною прокуратурою, міністерством юстиції або міністерством внутрішніх справ;

       5) фактична передача затриманої чи заарештованої особи іншій державі.

       Перелік уповноважених органів, які наділяються компетенцією розглядати питання, пов’язані з екстрадицією, визначається двосторонніми чи багатосторонніми договорами про правову допомогу. Як правило, такими органами визнаються генеральні прокуратури чи міністерства юстиції сторін. Наприклад, відповідно до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. такими органами є Генеральні прокуратури, відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р. – Генеральна прокуратура з боку України та Міністерство юстиції з боку Республіки Молдова.

       До питань екстрадиції злочинців для слідства і суду примикають питання передачі злочинців для відбування покарання у вигляді позбавлення волі до держави, громадянами якої вони є. Відносини, пов’язані з передачею осіб для відбування покарання, регулюються Конвенцією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є 1978 р., а також відповідними двосторонніми договорами. Така передача не допускається у випадках:

· якщо у державі, громадянином якої є особа, вона уже понесла покарання за вчинене діяння або визнана невинуватою у його вчиненні;

· якщо закінчилися строки давності чи є інші перешкоди для виконання вироку;

· засуджений постійно проживає на території держави, що винесла вирок.

       Виконання окремих слідчих та судових дій здійснюється відповідно до укладених державою міжнародних договорів та її внутрішнього процесуального законодавства. При цьому компетентні органи держави на прохання (за дорученням) іншої держави проводять окремі слідчі або судові дії (допити, огляди, обшуки, експертизи тощо) та повідомляють про їх результати цю державу або повідомляють про результати проведених раніше слідчих чи чудових дій (надсилають копії протоколів, ухвал, постанов тощо).

       Виконання слідчих та судових дій може здійснюватися у таких формах:

· безпосереднє направлення судом чи іншим правоохоронним органом однієї держави запиту (доручення) відповідному суду чи правоохоронному органу іншої держави;

· направлення запиту (доручення) вищим органом юстиції однієї держави відповідному органу іншої держави;

· використання дипломатичних каналів.

       Визнання і виконання рішень іноземних судів у кримінальних справах здійснюється державою відповідно до положень її внутрішнього процесуального законодавства з урахуванням укладених нею міжнародних договорів. За загальним правилом жодною державою не допускається примусове виконання рішень іноземних судів без відповідного рішення власного суду чи іншого компетентного органу. Міжнародні договори про правову допомогу, як правило, передбачають, що іноземне судове рішення перед примусовим виконанням має бути розглянуте та підтверджене національним судом. Такий механізм закладено і у Законі України від 23.06.2005 р. № 2709-IV “Про міжнародне приватне право”, відповідно до ст. 81 якого в Україні підлягають виконанню вироки іноземних судів у кримінальних справах лише в частині, що стосуються відшкодування шкоди та заподіяних збитків.