Тема 5. Самовиховання план

1. Самовиховання як метод людського розвитку.

2. Самоосвіта.

3. Засоби самовиховання.

Література

1. Князева М. Ключ к самосозиданию. – М., 1990. – 255 с.

2. Коган В. Человек в потоке информации. – Новосибирск, 1981.

3. Лобзин В.С., РешетниковМ.М. Аутогенная тренировка. – Ленинград, 1986. – 280 с.

4. Мартиненко с.М., Хоружа л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – к.: кмпу ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.

5. Рувинский Л., Соловьева А. Психология самовоспитания. – М., 1982.

Самоактуалізація, самореалізація і самоутвердження особистості відбувається протягом всього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології пов’язана, в першу чергу, з розумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що важливою внутрішньою силою розвитку особистості в юнацькому віці є самовиховання, яке знаходиться в залежності від виховання в цілому та розвивається за своїми особистими законами.

“…Духовний розвиток школяра залежить від того, наскільки глибоко відбувається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і ставлень в колективі – в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й в самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим”.

Що ж лежить в основі процесу самовиховання? Ряд зарубіжних авторів вважають джерелом самовиховання релігійне начало, опору на бога (І.Мюлер), спадкоємні сили, які розгортаються в процесі життя людини (А.Буземан, В.Штерн), Ж.Марітен пропагує “свободу сили”, незалежність людини, яка виховує себе сама безвідносно від суспільних умов, Ж.П. Сартр стверджує, що “людина є тим, що вона саме з себе робить”. Екзистенціалізм, представником якого є Ж.П.Сартр, стверджує “свободу волі”, “філософію свободи” особистості на відміну від персоналізму, який визнає “людину” первісною реальністю, та неотомізму, який пропагує “закладене від народження в людині первісне духовне начало”. Ці течії абсолютизують автономність самовиховання, роль власних зусиль людини в розвитку своєї особистості.

В процесі самовиховання спостерігається якісно нове явище взаємодії людини з зовнішнім світом. Людина, змінюючи свій внутрішній світ, якості, звички тощо, набуває можливість суттєво змінити особистісні потреби, запроси, життєві орієнтири і, таким чином, впливати на характер взаємовідносин з зовнішнім світом, а не тільки намагатися підтримати доцільні відносини, які вже встановлені.

Самовиховання дозволяє особистості досягати більш високої відносної незалежності від зовнішніх умов. В той же час, здатність за допомогою самовиховання свідомо впливати на характер необхідних взаємовідносин з зовнішнім світом дає людині можливість самостійно, згідно зі своїм світоглядом, з врахуванням конкретної обстановки визначати спрямованість самовиховання.

Самовиховання є важливою рушійною силою розвитку психіки людини, це свідомий цілеспрямований процес формування і розвитку своєї особистості, який відкриває новий етап взаємодії між особистістю та зовнішнім світом, особистістю та внутрішнім світом, в якому вона є одночасно суб’єктом і об’єктом цієї взаємодії.

У вітчизняній педагогічній та психологічній літературі у визначенні поняття “самовиховання” існують декілька підходів, але всі автори згодні, що самовиховання пов’язується з роботою особистості над собою з метою вдосконалення власних позитивних якостей та нівелювання негативних рис. Так, наприклад, М.М.Фіцула вважає що, “самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних”.

Самовиховання слід розглядати як усвідомлений, керований особистістю саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними цінностями, цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються негативні.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб’єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається шляхом інтеграції психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв’язки, вони взаємно обумовлені, тобто, наприклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняє поняття “індивід” і “особистість”. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Він підкреслює єдність природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. На його думку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості.

За Костюком, структура особистості – це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура представляє ієрархічне утворення і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда, що розглядається з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку та діяльність.

Головними психічними рисами особистості є:

– ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

– свідомість, самосвідомість та індивідуальність;

– активність виражена в певній діяльності, саморегулювання;

– включення в систему суспільних відносин.

Ці риси перетворюють індивіда в суспільну істоту – особистість. “Особистість – суб’єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних відносин, яку не можна зводити і не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості – система мотивів, спрямованість”.¹ Таке розуміння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв’язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності із становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих і мотиваційних).

Г.С.Костюк розумів психічний розвиток як прояв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв’язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Відбувається він нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над уже утвореними. В процесі такого надбудови виникають суперечності – рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю, активністю, що виявляються через спілкування і діяльність.²

Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювання і інструментальна, які забезпечують з одного боку діяльність, а з іншого – разом з діяльністю забезпечують розвиток і саморозвиток психіки людини.

Таким чином, у сучасній психології поняття “розвиток” розуміється, по-перше, як складний системно-організований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні та має спіралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований і інтегрований характер; по-друге, як перехід кількості в якість і навпаки, як тенденція руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер; по-третє, розвиток відбувається у єдності і боротьбі протилежностей; по-четверте, як вищий тип руху.

Соціалізація – це процес двобічний. З одного боку, людина набуває соціального досвіду, цінностей, норм, настанов, правил поведінки, які властиві певним соціальним групам і суспільству, до яких вона належить. Вона активно входить в систему соціальних взаємин. А з іншого – це процес активного відтворення системи соціальних зв’язків нею за рахунок її активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. “…у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему соціальних відносин шляхом оволодіння необхідними соціально-типовими, соціально-значущими якостями, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить, що соціалізація – це й процес індивідуалізації особистості”.

Ефект виховного впливу, який роблять вихователі, цілком залежить від того, наскільки вони здатні самі до самовиховання, що б дало їм змогу слугувати морально позитивним прикладом для наслідування вихованцем.

Підсумовуючи можна сказати, що під самовихованням розуміється цілеспрямована, свідома, систематична діяльність особистості по виробленню в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних особистісних рис й усунення негативних.

Головною ціллю самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди самім собою, знаходження смислу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті.

Знаходження смислу життя – це відповідальний етап в розвитку та становленні особистості, коли відбувається у неї формування і розвиток особистісних ціннісних орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями. Від цього вибору та їх узгодженості залежать переконання і світогляд особистості, його професійна спрямованість, характер самоактуалізації, самореалізації і самоутвердження.

Самоактуалізація – це постійне намагання людини до повного вияву і розвитку особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.

Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовиховання є: життєві спрямування вихованця, потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного становлення тощо.

Як і процес виховання, процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого є в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання належить до однієї особи.

Процес самовиховання має такі основні етапи:

1. Усвідомлення вихованцем вимог до своєї діяльності.

2. Самопізнання, критична самооцінка вихованцем своєї діяльності та поведінки.

3. Планування ним роботи над собою, виробка програми та правил поведінки.

4. Практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності наступного перегляду намічених позицій.

5. Самоконтроль, самооцінка та самокорегування дій і поведінки.