2///Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин/

Виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин залежить від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин. Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути за умов наявності таких передумов: 1) норм цивільного процесуального права; 2)цивільної процесуальної нравоздатності учасників процесу; 3) процесуальних юридичних фактів. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність норм цивільного процесуального права. Без процесуальних норм не може бути і правовідносин. Норми цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносинхарактеризуються такими особливостями: 1) встановлюються тільки державою; 2) є загальнообов'язковими; 3) мають загальний характер; 4) регулюють суспільні відносини лише в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах; 5) забезпечуються можливістю застосування державного примусу чи процесуальних заходів, не пов'язаних з державним примусом; 6) ставлять за мету правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.

Процесуальні норми не існують ізольовано одна від одної, а становлять собою цілісну систему цивільного процесуального права. Кожнецивільне процесуальне правовід-ношення регулюється не однієюпроцесуальною нормою, а їх сукупністю. Другою необхідною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки. Цивільнапроцесуальна правоздатність визнається рівною мірою за всіма громадянами України, особами без громадянства, підприємствами, установами, організаціями, які мають статус юридичної особи. Новим ЦПК України встановлено, що здатність мати цивільні процесуальніправа та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (ст. 28 нового ЦПК України). У громадян цивільно-процесуальна правоздатність виникає з моменту народження, припиняється зі смертю, існуючи незалежно від психічного стану. Всі громадяни володіють нею в повній мірі без обмежень. Юридичні особи володіють цивільно-процесуальною правоздатністю з моменту реєстрації статуту до ліквідації як юридичної особи. Юридичні процесуальні факти ~ це обставини проце-суально-правового характеру, наявність або відсутність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду за захистом порушуваного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень за нововиявленими та винятковими обставинами.

цивільно-процесуальні норми;

НОРМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ЯК ПЕРЕДУМОВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Норми цивільного процесуального права – це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулювання відносин, що складаються в зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цього процесуального права мають загальний характер, у них знаходить вираження загальний варіант взаємної поведінки суду та інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам втілення правосуддя.

Цивільна процесуальна норма як загальне правило поведінки звернення до суду та інших учасників процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає учасником процесу.

Таким чином, у нормі цивільного процесуального права проявляється те типове, що характерне для конкретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямку.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-якої цивільно-процесуальної правовідносини необхідна наявність норми права, що передбачає дану правовідносину. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують останніх із точки зору формулювання прав і обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як "владовідносини". Дані твердження перенесені майже у всі підручники курсу цивільного процесу. Однак, деякі процесуалісти цілком обґрунтовано вважають, що при характеристиці цивільних процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів:

• суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

• суд здійснює правосуддя в цивільних справах ім'ям держави, вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності, обов'язкові для всіх підприємств, установ, організацій, службових осіб, громадян і підлягають виконанню.

Норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми — правовідносини. Якщо звернутися до аналізу структури норми права, то можна побачити, що гіпотеза вказує на умови виникнення правовідносин, диспозиція — на права і обов'язки, а санкція — на можливі наслідки недодержання норми і правовідносин, що виникають на її підставі.

Покажемо це на схемі.

Гіпотеза	Диспозиція	Санкція
Юридичний факт Суб'єкти правовідносин	Правовідносини (суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження)	Наслідки невиконання обов'язків учасниками правовідносин Юридична відповідальність

цивільно-процесуальна правосуб’єктність;

ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ ЯК ПЕРЕДУМОВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздатність трактується стосовно всіх суб'єктів цивільного процесуального права, і врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов'язками, допустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і визнання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивілістичний характер. Так, ст. 28 ЦПК України від 18.03.2004 р. „Цивільна процесуальна правоздатність" дозволяє зробити висновок, що правоздатності єдиної для всіх суб'єктів цивільного процесуального права немає. Нею володіють лише сторони (позивач, відповідач) та треті особи, оскільки відповідно до названої статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки визнається за всіма громадянами України, незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови тощо.

Інше становище в цивільному праві, де правоздатність – загальна властивість усіх суб'єктів цієї галузі права. Кожний суб'єкт цивільного права може мати будь-які права і обов'язки та бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників і прокурора, органів державного управління, свідків, експертів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-який громадянин. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі умови, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки тощо; отже, лише спеціаліст може бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздатність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин. Мабуть, ні. Її мають лише громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні та однакові можливості участі в цивільному процесі, тобто особи, які можуть бути суб'єктами цивільних спорів, а це – сторони та треті особи. Щоб тримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, гадаю, що як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин не процесуальна правоздатність, а правосуб'єктність. Процесуальна правосуб'єктність – це специфічна властивість суб'єкта цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов'язків, які вступають в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття „суб'єкт цивільного процесуального права" і „процесуальна правосуб'єктність" за своїм змістом співпадають, бо суб'єкт права – це особа, яка має правосуб'єктність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність закріплює право осіб, які можуть бути суб'єктами прав та обов'язків, конкретизує тим самим коло правовідносин, що виникають на основі правосуб'єктності. Процесуальна правосуб'єктність є ступенем реалізації норми цивільного процесуального права, реальною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб'єктності немає, а має місце правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

юридичні факти в ЦПП.

ЮРИДИЧНІ ФАКТИ

Передумовою для виникнення цивільних процесуальних правовідносин крім норм права і процесуальної правосуб'єктності є юридичні факти. Юридичні факти – це передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язуються виникнення, зміни чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи стороною, вступ у справу третіх осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься без дія учасників цивільного процесу. Процесуальна бездія – це невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обмежений характер, - штраф, наприклад (ст.94 ЦПК України).

Викликають заперечення визначення процесуальних бездій як невикористання свого процесуального права. Ця думка не відповідає закону - дозвільному способу правового регулювання процесуальних відносин. В протилежному випадку процесуальною бездією – юридичним фактом – довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги, невспуплення у справу заінтересованої особи тощо.

Юридичним фактам як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до звершення дій учасниками процесу. Так, наприклад, факт смерті однієї із сторін не може викликати припинення провадження у справі. Провадження у справах у такому випадку припиняється через дію суду – ухвалу про припинення провадження у цивільних справах.

Залежно від наявних умов, з якими законотворень пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні факти. Коли юридичним фактом є одна умова, то це простий юридичний факт: наприклад, притягненням судом другого відповідача, виклик свідків та інших осіб та ін. Але найчастіше в судовому процесі зустрічаються складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних правовідносин, наприклад між позивачем та судом першої інстанції необхідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну заяву, а суддя прийняти її в провадження. Такий юридичний факт прийнято називати юридичним складом.

Врешті-решт для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон в деяких випадках передбачає форму здійснення тієї чи іншої дії, а також її документальне оформлення. У цьому випадку вимоги форми, документального оформлення мають конститутивне значення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то зазначені в законі процесуальні наслідки не наступають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту своїх права та інтересів, що охороняються законом, тільки шляхом подачі у суд позовної заяви. Згідно зі ст. 119 ЦПК України позовна заява подається до суду у письмовій формі. Вона повинна містити у собі:

-назва суду, до якого подається заява;

-точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання і знаходження;

-зміст позовних вимог;

-виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

-зазначення доказів, що стверджують позов, та ряд інших реквізитів.

Якщо заява не відповідає вимогам, то суддя вирішує залишити заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у встановлений строк не виконає перераховані в ст.119 ЦПК України вимоги, то позовна заява вважається недійсною і повертається позивачу (ст.139 ЦПК України).

3////

ЕЛЕМЕНТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

У теорії цивільного процесу питання про зміст правовідносин вирішується по-різному. Одні автори вважають, що зміст цивільних процесуальних відносин складають процесуальні дії суду та учасників процесу. Інші гадають, що зміст правовідносин являє собою права та обов'язки учасників процесу. Треті, синтезуючи ці дві крайні точки зору, дійшли до висновку, що змістом цивільних процесуальних правовідносин є суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу, а також їх дії.

Можна розглянути зміст цивільних правовідносин як права і обов'язки його учасників. Суб'єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий зміст та складається з юридичних можливостей, що надані суб'єкту. Юридичні вимоги як складові частини змісту суб'єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей.

За умов великого різноманіття суб'єктивних прав виділяють три основні можливості:

-можливість вимагати, що складає з себе можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків;

-можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб'єктом фактично та юридично значущих дій;

-право на захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб'єктивного права.

Суб'єктивний цивільно-правовий обов'язок – міра необхідної поведінки учасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов'язків складається з необхідності здійснення суб'єктом вказаних дій чи утримання від будь-яких дій.

В цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов'язків – пасивний та активний.

Обов'язки пасивного типу виходять з цивільно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, що порушують інтереси правомочних суб'єктів.

ЗМІСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Цивільні процесуальні права суб'єктів правовідносин і процесуальні дії по їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. Але така думка не безспірною. У науці переважає думка, що змістом цивільних процесуальних правовідносин є лише права і обов'язки його суб'єктів. За іншим висловленням – не всякому праву одного суб'єкта відповідає обов'язок іншого, тому не в кожних правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов'язків, а тільки з права і процесуальних дій одного суб'єкта, який витісняють обов'язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов'язки – формулу правовідносин.

Права і процесуальні дії одного суб'єкта не можуть бути засобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже – і становить зміст правовідносин. Обґрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов'язки тільки перед державою, а не перед іншими суб'єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Праву заінтересованих осіб на порушення процесу (ст. 4 ЦПК України) відповідає обов'язок суду розглянути звернену до суду вимогу на порушення цивільної процесуальної справи. Як суб'єкт процесуальних правовідносин суд має обов'язки, які кореспондують праву іншого суб'єкта цих же правовідносин, і тільки виконання судом обов'язків дає можливість іншому суб'єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності в цивільному судочинстві.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов'язками суб'єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі. Від дії суб'єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст.3 ЦПК України кожна заінтересована особа має право звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом порушеного права чи чи охоронюваного законом інтересу. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, коли заінтересована особа подасть до суду позовну заяву, заяву, скаргу. Отже, право заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується пред'явленням до суду заяву (виконання процесуальної дії). Цьому праву відповідає обов'язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні процесуальні правовідносини, і його суб'єкти можуть реалізувати процесуальними діями встановлені ЦПК України і пов'язані між собою процесуальні права і обов'язки. Таким чином, тільки сукупність процесуальних праві обов'язків і процесуальних дій по їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки), і їх дії. Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма – це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в цивільному судочинстві по справі, яке є їх єдиною процесуальною формою.

ОБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називається: дії суб'єктів правовідносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа та ін. Висловлювалися також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення цивільного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні правовідносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, — порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта — для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно виступають юридичними актами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів правильність про наявність загального спеціального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин.

Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК України залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.

На відміну від визначення та розуміння суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин, питання щодо об’єкта тазмісту цивільних правовідносин є одним із найдискусійніших у науці цивільного процесуального права.  Проблемність визначення об’єкта цивільних процесуальних правовідносин зумовлені його неуречевленістю. Так,об’єктом правовідношення між судом та свідком у судовому засідання виступатиме отримання фактичних даних, які мають значення для вирішення справи. 

Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це те, з приводу чого виникають цивільні процесуальні правовідносини, те, на що спрямованіпроцесуальні права та обов’язки. Зміст цивільних процесуальних правовідносин складають цивільні процесуальні права та обов’язки учасників правовідносин, які реалізуються у формі процесуальних дій.

4///

Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин (учасники цивільного процесу):

СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Коло суб'єктів, цивільних процесуальних правовідносин широке. Усі учасники судочинства у конкретній цивільній справі є суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, які виникають у зв'язку з її неоднаковим колом процесуальних права і обов'язків.

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати лише між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин, а в стадії судового виконання – також орган виконання. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і яка в одній із стадій цивільного судочинства може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, органи прокуратури, органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники і заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, громадськість, експерти, свідки, та інші особи, які сприяють розгляду справи і виконанню судового рішення.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи:

а) юридично заінтересованих і юридично незаінтересованих осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин;

б) на суб'єктів застосування норм права і суб'єктів по додержанню і виконанню норм права або на юрисдикційні органи і їх службових осіб і учасників цивільного процесу;

в) на суб'єкти, які здійснюють правосуддя, які беруть участь у здійсненні правосуддя і які сприяють правосуддю.

Наведена класифікація має загальний характер і не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, які беруть участь у справі (гл. 2 ЦПК України).

З врахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій і нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

1.Субєкти, які здійснюють правосуддя в цивільних справах і діяльність яких пов'язана з ним:

- суди, які розглядають і вирішують справи по першій інстанції;

- суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у касаційному і наглядному порядках та у зв'язку з нововиявленими обставинами;

- органи судового виконання.

2. Особи, які беруть участь у справі:

- з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;

- з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури процесуальні представники, органи державного управління, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, а також громадськість.

3. Особи, які залучаються до участі у справі для сприяння у здійсненні правосуддя:

- особи, які сприяють судові у розгляді справи – свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази;

- особи, які сприяють судовому виконанню – громадяни, організації, у яких є майно і грошові кошти боржника;

- фінансові і житлово-комунальні органи, органи нотаріату, які виконують допоміжні дії по забезпеченню виконання;

- організації, які виконують періодичні стягнення із заробітної плати боржника.

СУБ'ЄКТИ , ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ПРАВОСУДДЯ В ЙОГО РІЗНИХ ФОРМАХ

Судові повноваження реалізують судді, які обрані та призначені у відповідності з вимогами закону. Відповідно до ст.18 ЦПК України майже усі цивільні справи по першій інстанції суддя розглядає одноособово. У колегіальному складі (троє професійних суддів) розглядаються справи про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у випадках, коли рішення постановлене одноособово суддею, було скасовано і справу передано на новий розгляд. Крім цього, у колегіальному складі суддів справа іншої категорії розглядається, також у разі, коли суд апеляційної або касаційної інстанції скасовуючи рішення і передаючи справу на повний розгляд, враховуючи її складність, визнає за необхідне щоб справа була розглянута у колегіальному складі суддів.

Повноваження суддів апеляційної та касаційної інстанції здійснюють професійні судді із складу апеляційних та касаційних інстанцій вищестоящих судів. Правове положення суду серед інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин характеризується рядом особливостей:

1.Суд займає головне місце у системі суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

2. Процесуальні дії суду – основні юридичні факти, які які впливають на правовідносини.

3. Суд наділений владними повноваженнями.

4. Вказівки суду обов'язкові для виконання усіма суб'єктами правовідносин.

До цієї групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин відносять державні органи, які наділені владними функціями. Суд (у стадії виконання – орган судового виконання) є обов'язковим суб'єктом у всіх стадіях судового процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді і судового виконавця, які виступають від імені суду чи органу судового виконання. В теорії цивільного процесу самостійним суб'єктом процесуальних правовідносин називається суддя, судовий виконавець, секретар суду, секретар судового засідання. Але посадові особи, які виступають як носії службових прав і обов'язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб'єктами, які замінюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами, а судовий виконавець – органу судового виконання, перебувають з ними в трудових правовідносин, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд і орган судового виконання. Одноособові дії судді і судового виконавця призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом, органом судового виконання. Одноособові дії судді і судового виконавця призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом, органом судового виконання.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і об'єктивність суддів і судового виконавця, є відводи. Судді і судові виконавці не можуть брати участі в розгляді справи і виконанні рішення і підлягають відводу і самовідводу за наявності обставин, передбачених ст. 20 ЦПК України

Суд — орган влади, наділений компетенцією (повноваженнями) по здійсненню правосуддя шляхом вирішення цивільних і кримінальних справ. Тому суд — не тільки обов'язковий, але й вирішальний суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Особливе становище суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається конституційними принципами правосуддя й статусом суддів.

З огляду на особливу роль суду в цивільному процесі закон пред'являє до нього цілий ряд вимог як якісного, так і кількісного характеру. Так згідно зі ст.20 ЦПК суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

-під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

-він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

-він є членом родини або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач або усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

якщо є інші обставини, які викликають сумніви в об'єктивності та неупередженості судді.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.

Кількісні вимоги визначають число суддів, що входять до складу суду. Згідно зі ст. 18 ЦПК цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, передбачених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Суди апеляційної і касаційної інстанції, а також суди, що розглядають справи у зв'язку з виключними обставинами, перевіряють законність і обґрунтованість рішень тільки колегіально.

Отже, кожне окремо взяте цивільне процесуальне відношення, на якій би стадії судової діяльності воно не виникло, є відношенням між судом як органом державної влади, що здійснює правосуддя по цивільних справах, і особою, яка бере участь у процесі судової діяльності.

Суд — обов'язковий суб'єкт будь-яких процесуальних правовідносин, починаючи із пред'явлення позову й закінчуючи виконанням судових постанов.

Норми цивільного процесуального права регулюють відносини між кожною з осіб, які беруть участь у процесі, і судом. Правові відносини осіб, які беруть участь у процесі, між собою, минаючи суд, регулюються нормами матеріального права.

Риси суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин:

— необхідний учасник цивільних процесуальних правовідносин, без якого неможливий розгляд справи;

-взаємозв'язок прав і обов'язків суду;

-суд не має матеріально-правової зацікавленості, тому що не є суб'єктом спшних правовідносин;

суд має процесуальну зацікавленість у результатах справу, тобто процесуальний інтерес суду не лежить на чиємусь боці.

Стаття 18. Склад суду

1. Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.

2. У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

3. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку.

4. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. (Частина четверта статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом №2875 – IVвід 08.09.2005р.)

5. Цивільні справи у зв’язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених цим Кодексом, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

6. Під час перегляду рішення, ухвали чи судового наказу у зв’язку з ново виявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

1. Однією з процесуальних гарантій для суб’єктів цивільного процесу в цивільному судочинстві, яка водночас виступає елементом цивільно – процесуальної форми цивільного процесу є система процесуальних норм, які регламентують склад суду, як інститут цивільно – процесуального права.

Склад суду – це склад суду, який уповноважений (компетентний) згідно закону розглядати конкретну цивільну справу. Якщо склад суду по конкретній справі не уповноважений розглядати справу, тобто має місце юридичний дефект складу, то такий суд є незаконним і не може слухати справу. Цивільно – процесуальною санкцією (наслідком) порушення норм, що визначають законний склад суду є згідно ч.1 ст. 311 ЦПК скасування рішення суду з передачею справи на новий розгляд, що безпосередньо стимулює суд в напрямку дотримання процесуальних норм, що регулюють цей інститут.

2. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і не допускається делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

3. Судова влада в Україні реалізується через професійних суддів, а також, у випадках передбачених законом народних засідателів і присяжних, які при здійсненні правосуддя незалежні від будь – якого впливу, нікому не підзвітні та підкоряються лише закону. Відповідно до ст.1 Закону України „Про судоустрій України” судова влада в Україні реалізується шляхом відправлення правосуддя у формі цивільного, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства.

Професійні судді – це особи призначені і обрані відповідно до ст. 128 Конституції для здійснення правосуддя на професійній основі. Усі судді в Україні мають єдиний статус. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про статус суддів” від 15.12.1992р. судді є носіями судової влади і здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Щодо їх правого статусу, то судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і професійно виконувати свої обов’язки в судовій системі України. Для здійснення своїх обов’язків судді мають необхідні для цього повноваження, передбачені законами України.

4. Згідно ч.1 коментованої статті цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноосібно суддею. В такому процесі суддя, який діє одноосібно є головуючим судового засідання з усіма наданими йому Цивільно - процесуальним кодексом правами та обов’язками і діє від імені відповідного суду. Якщо при розгляді справи, суд першої інстанції діє у випадках встановлених ЦПК в колегіальному складі про що піде мова в п. 2 коментованої статті така колегія суддів, як і суддя одноособово діє від імені суду.

5. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів у здійсненні правосуддя є однією з гарантій повного, всебічного і об’єктивного розгляду справ.

Народні засідателі та присяжні незалежні від професійних суддів, користуються під час здійснення правосуддя усіма правами судді та здійснюють свої повноваження відповідно до списку, затвердженого місцевою радою на 4 роки за поданням голови місцевого суду.

Частина 2 ст. 18 ЦПК передбачає можливість розгляду справ у суді першої інстанції в колегіальному складі за участю народних засідателів. ЦПК України встановлює також в ч.4 ст.234 вичерпний перелік підстав розгляду справ у судах першої інстанції колегією, у складі одного судді і двох народних засідателів, які стосуються справ окремого провадження. Такий, законодавчо визначений вичерпний перелік справ, які розглядаються в колегіальному складі є важливою гарантією недопущення будь – яких неточностей та помилок в судовій практиці чи зловживань у формуванні складу суду для слухання конкретних справ. До таких справ зокрема належать справи про:

- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

- усиновлення;

- надання психіатричної допомоги в примусовому порядку;

- обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

В ході судової реформи доцільно було б розширити коло справ, які повинні розглядатися в колегіальному складі суду у зв’язку з їх складністю, повторністю їх розгляду після скасування в апеляційному чи касаційному порядку, за мотивованим клопотанням сторін з інших поважних причин.

6. Для забезпечення всебічно повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанції. Критерій інстанційності судової системи України за цивільно – процесуальним законодавством зумовлює та передбачає відмінні вимоги щодо формування складу суду в справі.

Так, справи у порядку апеляційного провадження розглядаються судом колегіально у складі трьох суддів. Відповідно до ст. 291 ЦПК, судами апеляційної інстанції є судові палати в цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, яке оскаржується.

Що стосується питання призначення головуючого, то у коментованій статті зазначається, що головуючий призначається у встановленому законом порядку. Однак в законодавстві відсутня норма про те, який саме порядок його призначення, що є серйозною прогалиною діючого законодавство з огляду зокрема на те, що відсутністю прозорої процедури в цьому питанні може призводити і часто призводить до впливу на голову суду та суддів з боку окремих посадових чи службових осіб органів виконавчої влади чи інших державних чи недержавних структур.

У статті 297 ЦПК передбачено тільки, що справи передаються судді – доповідачу у порядку черговості. Проте, аналізуючи функції та повноваження судді – доповідача, який завжди входить в колегіальний склад суду, що розглядає справу можна зробити висновок про те, що не він виступає головуючим даного судового засідання, а хтось із інших суддів колегії.

В будь – якому випадку на рівні закону – ЦПК України чи спеціального закону в сфері судочинства необхідно визначити прозору та справедливу процедуру призначення головуючого колегії суддів, що розглядає справу не залежно від інстанції, в якій здійснюється провадження по справі.

8. Дещо інше правило встановлене щодо формування складу суду при розгляді цивільних справ у суді касаційної інстанції. В цій інстанції справи розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. Отже, на відміну від першої чи апеляційної інстанції де чітко визначено склад суду, в касаційній інстанції законодавець встановив тільки нижню межу щодо кількісного складу суду. З нормативного положення цієї частини статті випливає висновок про те, що не буде порушенням процесуальних норм, що регулюють питання скалу суду, якщо такий склад суду в касаційній інстанції складатиметься не з трьох, а чотирьох чи більше суддів. Основним в даному питанні є критерій доцільності в тому чи іншому кількісному складі суду.

9. Розгляд справ у судах в порядку судового нагляду у зв’язку з винятковими обставинами відповідно до норм коментованої статті проводиться у колегіальному складі суддів.

За загальним правилом ч.2 ст.357 ЦПК справа в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами розглядається колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин її чисельності. Однак ч. 3 вищезгаданої статті зазначає наступний виняток з цього загального правила: якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.

10. Рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з ново виявленими обставинами. Судом в такому випадку, що здійснює перегляд справи у зв’язку з ново виявленими обставинами є суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ. Тобто, на цю ситуацію поширюються загальні правила щодо складу суду: яким був склад суду, що ухвалив судове рішення по справі, таким він буде при його перегляді у зв’язку з ново виявленими обставинами.

Стаття 19. Порядок вирішення питань колегією суддів

1. Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім.

2. При прийнятті рішень з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали.

3. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

1. Під час розгляду цивільної справи в порядку цивільного судочинства на будь-якій із стадійцивільного процесу чи то в суді першої інстанцій, апеляційній чи касаційні інстанції перед судом постає необхідність у вирішенні поточних питань, пов’язаних з рухом та в кінцевому результаті вирішенням справи, що зумовлено як законодавством (кожна стадія цивільного процесу повинна закінчуватися винесенням відповідного процесуального судового рішення), так і реалізацією суб’єктами процесу (зокрема сторонами) свої процесуальних прав та обов’язків.

Саме тому, передбачений процесуальним законом в цій статті порядок вирішення питань, що виникають при розгляді справи, з однієї сторони є гарантією незалежності суддів, рівноправності всіх членів суду з максимальним забезпеченням умов для виявлення особистої думки кожного члена суду, а з другої – забезпечувальним механізмом реалізації сторонами та іншими учасниками процесу своїх прав та засобом забезпечення швидкого та правильного руху справи, шляхом усунення та вирішення питань, що виникають у будь - якій справі і можуть перешкоджати реалізації основних завдань цивільного судочинства, передбачених ст.1 цього Кодексу щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Закон наділяє всіх суддів, які входять до складу суду, що розглядає справу, однаковими повноваженнями при вирішенні будь – яких питань, що виникають під час судового засідання. всі питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів вирішуються більшістю голосів. Законодавець використав найбільш справедливий та універсальний спосіб вирішення питань, пов’язаних з розглядом цивільної справи, який використовується ще з найдавніших часів і впливає на об’єктивність прийнятого по конкретному питанню рішення. це правило голосування зумовлює непарну кількість суддів при колегіальному складі суду для того, щоб прийняття рішень не блокувалося рівною кількістю голосів, а самі рішення були прийняті.

Принцип прийняття рішення більшістю голосів у разі розбіжності думок суддів з приводу питання, винесеного на розгляд, поширюється і на вирішення питань вищестоящими судами. Однак з цього загального правила є винятки. Зокрема, відповідно до ч.5 ст. 332 ЦПК всуді касаційної інстанції справа призначається до судового розгляду, якщо хоч один суддя із складу суду, що складається з трьох судді, дійшов такого висновку. Відповідно до ст. 356 ЦПК питання про допуск скарги до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і витребування справи вирішується колегією у складі семи суддів. Скарга вважається допущеною до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і справа витребовується, якщо хоча б три судді дійшли висновку про необхідність цього.

Встановлено також правило, що головуючий голосує останнім. Це правило є виправданим, оскільки інший порядок голосування, ніж це передбачено ч. 3 коментованої статті, в окремих випадках міг би призвести до того, що авторитет головуючого впливав би на думку інших членів суду при розгляді конкретної справи.

2. Судді виконують важливу функцію державної влади по здійсненню правосуддя і не можуть ухилятися від виконання покладених на них обов’язків. Одним з таких обов’язків – є вирішення питань, пов’язаних з розглядом та вирішення цивільних справ. Тому в ч.2 коментованої статті передбачено, що ніхто із суддів при вирішенні кожного питання не може утримуватися від голосування. Рішення та ухвали по справі підписуються всіма суддями колегії суду, що розглядала справу, що до певної міри є свідченням того, що суддя в голосуванні займав не пасивну, а активну роль.

3. Суддя, який не згодний з думкою більшості, яка виражена в прийнятому по питанню рішенні, може письмово викласти свою окрему думку у справі. В судовому засіданні така думка не оголошується, однак відповідно до процесуального закону додається до справи. Суддя, який висловив окрему думку, повинен зазначити, з чим конкретно він не згоден. При цьому він вправі запропонувати своє вирішення спірного питання.

Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися з усіма без винятку матеріалами справи, а отже, і з доданою до справи окремою думкою судді.

Наявність окремої думки не є підставою для перевірки законності та обґрунтованості рішення суду у апеляційному чи касаційному порядку. Однак у разі оскарження даного рішення вищестоящий суд ознайомлюючись з окремою думкою може врахувати її зміст при винесенні своєї ухвали.

Право викладення окремої думки поширюється на всі випадки колегіального рішення судом будь-якого питання, а не лише винесення рішення.

Якщо з того чи іншого питання (наприклад щодо задоволення або відхилення клопотання про забезпечення позову, прийняття доказів, виклику та допиту свідків тощо) між суддями виникають розбіжності, то доцільним є вихід до нарадчої кімнати з тим, щоб не узгоджувати спірні питання на очах сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, що не буде порушенням процесуального закону.

Стаття 20. Підстави для відводу судді

1. Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1) під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

3) він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді.

2. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.

1. Відповідно до ст. 2, 8 ЦПК, цивільні справи вирішуються на основі закону, за умов, що виключають сторонній вплив на них. Процесуальною гарантією забезпечення безсторонності та об′єктивності суду є право відводу.Можливість заявити відвід суду має забезпечити надійний захист процесу від ймовірного негативного впливу з боку упередженого суду. Метою відводу судді є недопущення до вирішення справи упередженого судді.

2. Підстави для відмову судді можуть мати об‘єктивний чи суб‘єктивний характер. Об‘єктивною підставою для відповіду судді є його попередня участь у справі, а саме те, що під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання.

Зазначена обставина є безумовною підставою для відводу і у разі її наявності суддя повинен заявити самовідвід. Під попереднім вирішення справи слід розуміти усі випадки, коли справа розглядалася в судовому засіданні незалежно від того, чи завершився її розгляд постановленням рішення суду. Підставою для відводу може бути лише безпосередня участь судді, про відвід якого йдеться, у цій справі.

3. Об‘єктивною підставою для відводу є родинні стосунки з особами, які беруть участь у справі. Зокрема, суддя підлягає відводу, якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі.

З цих підстав суддя підлягає відводу і тоді, коли зазначені у ній особи вступили або залучені у справі після початку розгляду справи.

Перелік родичів є виключний. Не має правового значення та не може бути підставою для відводу за п.2 ч.2 коментованої статті кумівство та інші форми соціальної спорідненості осіб.

4.Пряма чи побічна заінтересованість судді у результаті розгляду справи може піставою як для відводу, так і для самовідводу. Заінтересованість може мати юридичний або побутовий характер. Юридична заінтересованість судді має місце, якщо від результату вирішення спору у нього виникнуть, зміняться або припиняться певні права або обов‘язки. Побутова або фактична заінтересованість полягає в тому, що рішення суду може мати вплив на особисті стосунки судді з оточуючими. Наприклад, суддя може заявити самовідвід з цієї підстави, якщо він або його близькі родичі у тій чи іншій мірі залежні від однієї з сторін.

Якщо заяву про відвід з цієї підстави подає особа, яка бере участь у справі, підстави відводу потребують доказування. Чинним законодавством не передбачено якими саме засобами доказування можуть бути доведені підстави для відводу, зокрема чи допускається доведення обгрунтованості відводу показаннями свідків. Виходячи із сутності судового доказування, яке має на меті переконати суд в існуванні певних фактів, вважаємо, що доказування підстав для відводу, який вирішується самим суддею, не має практичного сенсу, оскільки докази оцінює суддя, якому заявлено відвід. Саме з цієї причини більшість заяв про відвід відхиляється саме через недоведеність. Натомість, якщо з підстав, передбачених п.2 або 4 частини 1 коментованої статті відвід завляють іншим учасникам процесу, то доказування підстав для відводу здійснюється в загальному порядку.

В предмет доказування по справі можуть входити обставини, які мають значення для правильного її вирішення, зокрема й ті, що стосуються об‘єктивності суду. Тому заявляючи відвід з підстав, які можуть бути доказані іншими засобами доказування, ніж письмові докази, заявник вправі заявити клопотання про виклик свідків, витребування письмових доказів або призначення експертизи.

Для мотивування заяви про відвід з цих підстав заявник повинен володіти достовірною інформацією про особисте життя судді. Це практично неможливо, тому й ця підстава застосовується в реальній судовій практиці нечасто. Якщо відвід з цих підстав все ж заявлено, то він, швидше за все, буде відхилений.

ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ

Особи, які беруть участь у справі чітко визначені в законодавстві, це – сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. У справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб – представники, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування (ст. 26 ЦПК України).

Осіб, які беруть участь у справі відрізняють від інших суб'єктів, бо мають такі характерні ознаки:

1) Наявність юридичної заінтересованості у результатах вирішення судом справи і реалізації постановленого по ній судом рішення. Їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб'єктивний матеріально-правовий характер заінтересованості) або внаслідок виконання ними функцій в системі управління суспільством (державний чи громадський порядок заінтересованості). Виходячи з цього, вони в своїх судженнях і діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають в її розгляду і виконання винесеного по ній судового рішення. Але сам характер і ступінь заінтересованості не однаковий.

Сторони у позовному провадженні, заявники і заінтересовані особи у справах, які виникають з адміністративних правовідносин, перебувають між собою в спірних матеріальних правовідносинах, які вимагають судового захисту. В зв'язку з цим їх заінтересованість у справі має суб'єктивний матеріально-правовий характер. Суб'єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження. До цієї підгрупи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи, які мають правовий зв'язок з однією із сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.