1.2. Наукові погляди на психологічну природу самогубства

Одним із перших обґрунтував психологічну концепцію суїциду З. Фрейд. Згідно з його тлумаченням інстинкту смерті у людській психіці потяг до самогубства може бути зумовлений гіпертрофією, зацикленим перезбудженням цього інстинкту. Сповідуючи пансексуалізм у тлумаченні мотиваційних феноменів у психіці людини, Фрейд основною причиною суїцидальності вважав порушення психосексуального розвитку особистості. Потяг до самогубства, на його думку, починає розвиватись у зв’язку з автоеротизмом (грец. autos – сам і eros – любов), що задовольняється онанізмом. Через панівне в суспільстві ставлення до анонізму, як до принизливого акту в суб’єкта, захопленого ним, формуються «защеплені» комплекси, утворені почуттям провини, що підсвідомо «шукає» кари, презирством і ненавистю до жалюгідної істоти, страхом і тривогою за своє здоров’я і сексуальне благополуччя. Це може спричинити суїцид альні наміри та дії.

Фрейдівська і похідні від неї психосексуальні концепції можуть бути застосовані до суїцидальних спроб, скоєних на ґрунті невротичних сексуальних деформацій.

Докладно проаналізував та інтерпретував ідеї Фрейда про психологічну природу суїциду відомий американський суїцидолог К. Меннінгер, який дійшов висновку, що основою всіх суїцидів є три пов’язані несвідомі причини: помста-ненависть, що породжує бажання вбити; депресія-безнадійність, яка зумовлює бажання померти; почуття провини, що стимулює прагнення бути вбитим [14].

По К. Меннінгеру, вбивство та самогубство тісно переплетені. Ось приклади цього переплетіння:

1) розширений суїцид, при якому вбивство значущих людей (дітей, коханого або шлюбного партнера) прокладає дорогу самогубству;

2) дуель як варіант розширеного самогубства;

3) самогубство замість вбивства іншого або безкінечної війни з ним;

4) суїцид після смерті партнера;

5. суїцид після вбивства коханої через ревнощі [15];

Австрійський психіатр Альфред Адлер (1870-1937) тлумачив суїцид відповідно до ключових ідей своєї «функціональної теології» - вчення про основні мотиваційно-динамічні утворення психіки людини. Вихідна ідея цього вчення полягає в тому, що людина є недосконалою, надто слабкою і вразливою щодо руйнівних впливів істотою у всіх своїх параметрах: фізичному, соціальному, психічному. Усвідомлення своєї недосконалості, слабкості формує в людині комплекс неповноцінності, який вона свідомо і несвідомо (люди здебільшого виразно не усвідомлюють його) прагне компенсувати. Найефективнішою компенсацією, гіперкомпенсацією цього комплексу є влада, престижний соціальний статус, суспільно значущі переваги, що реально захищають життя і здоров’я індивіда, який ними володіє.

Якщо індивід не може компенсувати, подолати свій комплекс неповноцінності, захиститись, у нього з’являється безсила лють і ненависть до інших. Охоплений відчаєм від власного безсилля, суб’єкт може таємно атакувати оточення самознищенням, намагаючись хоч цим засудити його і викликати співчуття до себе, докори совісті.

Зі страху перед ворожим стосовно індивіда середовищем, який зароджується у нього в ранньому дитинстві, вивела мотивацію самогубства у своїй «соціокультурній теорії» німецько-американський психолог і психопатолог Карен Хорні (1885 – 1952). Екзистенціальний страх, який випливає з існування людини в суспільстві, трансформується у базисну тривогу; досягаючи високої, нестерпної інтенсивності, призводить до самогубства. Ця схема, як і попередні, є надто загальною, а тому незрозуміло, що робить тривогу, відчай нестерпними, тобто суїцидогенними. Йдеться про те, який психологічний зміст мають власне суїцидогенні переживання.

Це зауваження стосується і тлумачення мотивації самогубства американського психіатра і психолога Гаррі-Стека Саллівена (1892 – 1949), який стверджує, що суїцидогенною є тривога внаслідок значного дистанціювання між «Я-ідеальним» та «Я-реальним», «Я-хорошим» та «Я-поганим».

Р.Мей вбачав причину суїцидальних тенденцій особи в тривозі, що є результатом зустрічі в її свідомості буття з небуттям, яка породжує «парадокс свободи та реального існування людини». Це психологічне тлумачення суїциду побудоване на філософсько-екзистенціалістських категоріях мотивації самогубства.

У трактуванні американського психолога Карла-Ренсолла Роджерса (1902 – 1987) самогубство є результатом втрати особистістю живого контакту з реальністю, внаслідок чого, все, що оточує її, впливає на неї, особа сприймає як відчужене від її інтимного, самоідентичного, значущого «Я», як дратуюче. Такий психічний стан, на думку Роджерса, породжує втрату довіри до себе, презирство і ненависть до життя, самотність і врешті-решт – бажання власної смерті. Але якщо такий емоційно забарвлений стан компенсується приємними емоціями і загалом не є нестерпно тяжким, то суб’єкт терпітиме його і не вдаватиметься до суїцидальних спроб через природний для людини страх смерті.

Згідно з думкою австрійського психіатра, психотерапевта Віктора-Еміля Франкла (нар. 1905) людина чинить самогубство тоді, коли вона більше боїться життя, ніж смерті. Цю думку вважають однією з ключових для розуміння психології самогубця. Нестерпність психічного болю (відчаю, тривоги, безнадії, безпорадності) породжує страх перед майбутнім життям, сповненим ще дужчим нестерпним болем. Смерть за таких умов вважається радикальним засобом позбавлення від страждань. Страх перед нею послаблюється із нагнітанням страху перед життям.

Когнітивна психологічна школа обґрунтовує суїцидогенну роль негнучкого, ригідного мислення, яке не здатне до активного пошуку нових, нестереотипних альтернативних рішень. Якщо суб’єкт із такими особливостями мисленнєвих процесів «зациклився» на висновку про жахливість життя, то він неминуче вважатиме альтернативою йому тільки смерть. Цей висновок стимулюватиме суїцид альні дії, якщо жахливість життя сприйматиметься суб’єктом нестерпнішою, ніж жахливість смерті [14].