- •Культура Київської Русі
- •Феодальна роздробленість
- •Піднесення Галицько-Волинського князівства
- •Боротьба проти монголо-татарської навали
- •Галицько-Волинcьке князівство у 40 - 60-х роках хШст. Боротьба Данила Галицькою проти Орди.
- •Галицько-Волинське князівство за наступників Данила.
- •Заключення
- •Література
Завдання 6
Міністерство освіти та науки України
Запорізький національний технічний університет
Факультет інформатики та обчислювальної техніки
Контрольна робота
з дисципліни “Історія України”
Галицько-Волинське князівство та боротьба українського
народу проти монголо-татарської навали
Виконав студент групи (Боровик Т.В.)
ІОТз-511
Прийняв викладач (Шаповалов Г.І.)
2011
Вступ
У багатовіковій історії державотворчих змагань українського народу важливе місце посідали Волинь і Галичина. На землях Волині вже в VII ст. сформувалось своєрідне квазідержавне об'єднання - Дулібський союз. Наприкінці Х ст. Підкарпаття й Волинь остаточно входять до Київської держави.
Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі, влади й культури. Негативним явищем були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Ці війни знаменували вступ Давньої Русі в добу феодальної роздробленості.
Незважаючи на міжусобні війки між окремими князями, Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні зв'язки. Вони стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об'єднання під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Летка Білого під Завихостом на Віслі (червень 1205 р.).
Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади його вдови та малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше — і Галичини.
Культура Київської Русі
Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків.
Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 - у самому Києві.
Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму - славетної Софії Київської - є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема, інтер'єр Св. Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон. Вони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною.
Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм - греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову - літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася не лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою.
Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185 - 1187) також належав до княжого двору. Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва.
Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані.