1.

Фундатором німецької екзистенціальної онтології вважають Мартіна Хайдеггера (1889-1976). Філософ порушує питання про необхідність пізнання найфундаментальнішої основи світу – буття як такого, буття самого по собі. М.Хайдеггер наполягає на розрізненні між “сущим” (речовим) зовнішнім, об’єктивним, даним, що визначається конкретними науками і дає знання не самих речей, а їх “конструктивного принципу” (сукупності певних операцій, на які вказується у визначенні речі), і буттям – das Sein. Буття – це відкритість людині, воно завжди незавершене, незакінчене, постає як питання, а не відповідь, як можливість, а не дійсність, є існування (екзистенція), а не сутність (есенція). Хайдеггер визначає людину як специфічне Ось-Буття (Dasein). екзистенційне буття людини за Хайдеггером є принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальна роль серед якого - часовість та історичність.

2.

Схоластика охоплює період з 9-15 ст. Головне завдання схоластики- засобами філософії розкрити істини віри, щоб зробити їх доступнішими для розуміння віруючими; систематизувати філософські і теологічні знання. Для неї характерна орієнтація на пізнання Бога за плодами його творіння і результатами його втручання у справи світу. Як інструмент доказів, доведення, обґрунтування церковних догматів використовується логіка.

Основні проблеми схоластики:

• Співвідношення знання та віри, філософії та теології;

• Природа загальних понять- універсалій;

• Співвідношення сутності й існування.

Найвидатнішим представником схоластики був Фома Аквінський. Він висуває 5 філософських доказів існування Бога:

-У світі все перебуває в русі, першопоштовхом якого є Бог.

-Першопоштовх руху є одночасно і першопричиною всього. Першопричина всього-Бог.

-Усе у світі є випадковим, крім Бога. Бог забезпечує необхідність випадковостей.

-Світ складається з більш чи менш досконалих речей. Ступінь досконалості задається абсолютною досконалістю, якою є Бог.

-Усе в світі є доцільним. Цю доцільність завдає Бог.

3.

Відродження- це епоха переходу до системи суспільних відносин і культури Нового часу. У цю епоху формуються основи буржуазних суспільних відносин, набувають розвитку науки, змінюються стосунки між церквою і державою, формується ідеологія гуманізму. Найважливіша світоглядна риса цієї епохи- орієнтація на людину.

Центральним пунктом філософії Миколи Кузанського є вчення про збіг протилежностей- абсолютного максимуму і абсолютного мінімуму. Абсолютний максимум- це Бог, який містить у собі все. Не виступаючи відкрито проти ідеї креаціонізму, Кузанський практично усуває принцип творіння світу Богом. Філософ подає відносини світу й Бога як відносини цілого та частини. Бог- це нескінченний максимум, а Всесвіт- це «обмежений» максимум. У філософію вводилася ідея відсутності стабільного центру світу, яким у середньовічній космології вважалася Земля.

4.=1.

5.

Для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною.

6.

Філософська думка ХХ століття аналізує важливі форми відчуження, які властиві сучасному суспільству. При цьому увага загострюється на тих формах відчуження, де суб’єктом виступає людина, котру залишили без своїх суттєвих характеристик, «обезлюднили». Основними ознаками відчуження у світосприйнятті сучасної людини визнаються:

-відчуття безсилля перед долею;

-розуміння відсутності сенсу існування, неможливості досягти якими-небудь діями очікуваний результат;

-сприйняття оточуючого середовища як світу, де не виконуються взаємні соціальні зобов’язання, зруйнована інституціолізована культура;

-відчуття самотності та виключності людини з існуючих соціальних зв’язків;

-відчуття втрати «справжнього Я», самовідчуження.

7) Особливості філософії нового часу. Проблема методу пізнання у Ф.Бекона. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання:1) "примарами Роду"- недосконалість людського розуму та органів чуття людини. 2)"примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. 3) "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. 4) "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства.3 шляхи пізнання за Беконом: 1) — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе.. 2) — шлях мурахи, зводить пізнання до нагромадження голих фактів. 3) - справжній шлях науки — шлях бджоли.

8) «Рух» як спосіб існування матерії. Існування того чи іншого матеріального об'єкту можливо тільки завдяки елементам, які його створюють. Окрім внутрішньої взаємодії між елементами і частинами має місце і взаємодія об'єктів з зовнішнім світом. Взаємодія призводить до зміни властивостей, відносин, стану. Зміна в філософії визначається поняттям руху. Рух – це і взаємне перетворення елементарних частинок, й розширення Метагалактики, і обмін речовин в клітинах організму, й обмін діяльністю міме людьми в процесі соціального життя. Матерія не може існувати поза рухом. Рух – спосіб існування матерії. Типи руху: 1) це рух, коли зберігається якість предмету. 2) існує ще один тип руху, який пов'язаний з переходом від однієї якості до другої, із зміного якісного стану предмету. Ідея про форми руху матерії належать Ф. Енгельсу. Він виділяє п'ять форм руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний.

9) Проблема буття у філософії нового часу: Р. Декар Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадах осмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Р.Декарт одним з перших зробив спробу розглядати субстанцію як єдине, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: 1) природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. 2) самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція.

10) Категорія «соціальний простір» у філософії.

Соціальний простір – це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри.

11)Особливості філософії Відродження. Пантеїзм Марсіліо Фічино.

Основні ідеї філософії епохи Відродження : Антропоцентризм, Гуманізм, Антисхоластика, Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу,пантеїчний світогляд. Сформувалися напрями: Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм, натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство. Марсіліо Фічіно відіграв визначну роль у поширенні й пропаганді філософської спадщини Платона. У своїй головній праці "Платонівська теологія про безсмертя душі" Фічіно зображує світ відповідно до платонівської традиції. Цей світ є органічним цілим, вищим щаблем, у гармонійній будові якого є Бог. Співвідношення Бога і Світу, Бога і людини є головною проблемою філософського вчення Фічіно. Бог — перша причина всього сущого, водночас він містить у собі весь світ. Бог і світ, отже, єдині. Пантеїстичні тенденції, що були характерні для філософії Ренесансу, набувають у Фічіно досить чіткого вираження. Згідно з його вченням Бог є джерелом єдності світу. Бог — це божественне світло, що наповнює світ і робить його видимим. В онтології Фічіно реальність речей, їх буття ототожнюється із світлом. Вони існують лише завдяки божественному світлу, що випромінюється Богом.

12) Поняття антропосоціогенезу: науковий,релігійний,філософський підходи.

Антропосоціогенез- єдиний процес формування людини і суспільства. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе.Існують 4 підходи: 1)Науковий вимір: Людина – це біологічна матриця, яка постійно самовдосконалюється. Людина багатовимірна, бо її вивчає багато наук. 2)Філософський вимір: Людина – це суще особливого роду, це жива система, єдність матеріального і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого, єдність іманентного і транседентного . 3) Релігійний вимір: Людина – творіння Бога, яка на відміну від ангела(дух,який тільки служить) наділена даром служити(витворяти,якщо чинить зло). За задумом творця людина є носієм гармонії, несе гармонію в матерію. Людина трьохвимірна: дух,душа,тіло.

13.

Антиномія(канта) – певне твердження, яке доводилось з тим же переконанням, як і логічне йому протилежне твердження. Математичні: 1.а)світ має початок і обмеження у просторі; б)світ не має обмежень; 2.а)будь-яка складна субстанція складається з просторових,все складається з простого;б)складна річ не складається з простих частин,у світі немає нічого простого. Динамічні:1.за законом Бога;2.за законом природи; антиномії проблемні і підкреслюють протирічність процесу дослідження глибинних категоріальних проблем.

14.

Буття – філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”. Час – філософська категорія, що означає тривалість існування матеріальних тіл. Одна з форм існування матерії. Хайдеггер розглядав категорію “буття” лише стосовно людини. В роботі “Буття і час” він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзистенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Буття у Хайдеггера є замкненим у собі.

15.

структура філософського знання канта:1.вчення про пізнання і логіка(теоретичний розум),2.вчення про моральність(практичний розум),3.вчення про прекрасне і доцільне(предмет здатності судження).

16.

новий час- проблема методу пізнання. Декарт під матерією розуміє протяжну субстанцію, сутність якої він зводив до наявності трьох вимірів – довжини, ширини та висоти. А всі властивості матерії, які сприймаються органами чуття (вагу, колір, твердість тощо), він вважав випадковими. Матерія у нього є пасивною протяжною субстанцією, яка може ділитися безкінечно, заповнює весь простір і всюди залишається тотожною собі. Це був раціоналістичний погляд на матерію.

17.

В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта й об'єкта. Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта й об'єкта, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, усі ті етапи, що пройшло людство протягом своєї історії. Розвиток духу - це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, нагромадження духовного досвіду людства й освоєння цього досвіду конкретним індивідом. По закінченні цього процесу виховання й освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе з позицій світової історії, що завершилася, тобто «світового духу». І, таким чином, знімається протилежність суб'єкта й об'єкта, досягається тотожність мислення і буття.

18=16.

19.

Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості.

20.

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія  репрезентована  двома  основними  напрямами  — номіналізмом і реалізмом. Найхарактернішою ознакою етики середньовіччя (через призму етики Фоми Аквінського) є теоцентризм – тобто, принцип, за яким Бог проголошується початком (началом) і центром Всесвіту, що обумовлює буття і смисл та сенс існування всього живого, передусім людини. Крім того, у цей період утверджується такий феномен, як духовна особа – особа (особистість), яка, не маючи змоги реалізувати себе у феодальному світі як соціальна одиниця, заглиблюється в себе, прагне осягнути Бога. Середньовічна етика визнає її певну самостійність, наявність у неї свободи волі, хоча згодом сама і спростовує дане твердження.

21.

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. Утеології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть(патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідніфілологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти). Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з 3 століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм,супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що єдине може повернути людину до її первісного «негріховного» стану.

Августин Аврелій в своїй роботі «Буквальне значення Книги Буття» наполягав, що ця книга вірно описує творіння фізичного світу, але погоджувався з попередниками, що творіння було раптовим, із днями введеними з дидактичних причин, для логічної класифікації. Для нього світло було алегорією ангелів, а не видимим світлом, духовним, а не фізичним. Августин підкреслював складність розуміння тексту та необхідність переосмислення його з новими знаннями. Зокрема, згідно з ним, християни не повинні створювати абсурдних догматичних інтерпретацій, що суперечать фізичним свідоцтвам.

22.

Фойєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фойєрбахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фойєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії». Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну» філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фойєрбах називає нову філософію — «релігію» антропологією, «філософією майбутнього». Водночас сам Фойєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до «серця» людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фойєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фойєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе «сенс» у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фойєрбахом, — в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

Найсильнішою стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до «серця» людини, Фойєрбах вважає мораль. Тому природно, що «нова філософія» повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фойєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував «філософію Людини». Згідно з його гуманістичною концепцією Людина — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості — це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фойєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

Отже, людина, за Фойєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до бога. При цьому людина ставиться до себе як до бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фойєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фойєрбаха родовим смислом — це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фойєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в «серце» людей, змінюючи вплив релігії.

Фойєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фойєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості («предикати»), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фойєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фойєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

Фойєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених Фойєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

23.

Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Він використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого у світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Так, розглядаючи поняття нескінченного, докази існування нескінченності, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом переміщення натурального ряду чисел у простір нашою уявою. У самому ж просторі ніякого натурального ряду нескінченних чисел не існує, ми творимо насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. Розум підкорений законові протилежностей, про що вчили ще давньогрецькі філософи, для думки важливо "так" чи "ні", коло чи багатокутник. Однак у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінченних визначеннях. Нескінченний багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченному втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Ми не можемо знайти межі світу, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що є насиллям над дійсністю нашого розуміння. Тоді ми повинні визнати божественність світу, для якого наші поняття є зовнішніми. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественність самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина—це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розумінні. Людина— не просто частина цілого, а сама є чимось цілим, індивідуальним, невичерпним.

Визначаючи предмет пізнання, Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявне від істинного.

24.

матеріаліст Л. Фейєрбах справедливо писав, що суб'єкт пізнання не чистий дух, не чиста свідомість, як стверджували ідеалісти, а людина як жива, природне істота, наробило свідомістю.

Але для Л. Фейєрбаха людина як суб'єкт пізнання - це біологічне, антропологічне істота, людина взагалі. І це вже неточно.

Насправді в якості суб'єкта пізнання людина виступає як суспільне, соціальна істота. Він стає суб'єктом пізнання, лише освоївши в суспільстві мова, оволодівши раніше здобутими знаннями, будучи включеним у практичну діяльність, засвоївши існуючі в даний час засоби і методи пізнання і т. д.

Можна сказати, що справжнім суб'єктом пізнання в кожну епоху є людство, а окрема людина виступає в ролі суб'єкта пізнання як його представник. По суті справи розгляд людства як суб'єкта пізнання акцентує увагу на загальності цього процесу, а виділення індивідів як суб'єктів пізнання виявляє неповторне в реальний розвиток пізнання. При цьому саміндивід як суб'єкт пізнання формується в певній системі соціальних зв'язків, так чи інакше відображає світ в залежності від рівня своєї теоретичної підготовки і від характеру своїх потреб і ціннісних орієнтацій. Коротше: при всій специфіці його пізнавальної діяльності він залишається сином свого часу, суспільства, своєї епохи. Це по-перше.

По-друге, суб'єкт пізнання історично конкретний і в тому відношенні, що він володіє певним обсягом знань, або, інакше кажучи, відомим інтелектуальним потенціалом, в силу чого конкретний характер носять його пізнавальні можливості. До того ж і рівень розвитку суспільної практики, і те, що вище позначено як інтелектуальний потенціал суспільства, більшою чи меншою мірою детермінують коло його пізнавальних інтересів у той чи інший історичний період.

Легко помітити, що за останні сто років серйозні зміни зазнали і об'єкт, і суб'єкт пізнання. Значно розширилися межі об'єкта пізнання, а разом з тим і коло пізнавальних інтересів, істотно виріс інтелектуальний потенціал людства, а значить, і його пізнавальні можливості. Таким чином, у діалектиці об'єкта і суб'єкта пізнання виразно проглядається соціально-опосередковане історичний розвиток пізнавального відношення людини до світу.

Розвиток пізнання визначається в кінцевому рахунку потребами суспільства в цілому, загальним рівнем інтелектуального потенціалу суспільства. При цьому реалізація цих потреб у свою чергу створює фон і базу для нових потреб та подальшого нарощування знань про світ, а значить, і для просування пізнання вперед. В основі руху пізнання лежить, таким чином, руйнування і виникнення все знову й знову, протиріччя між досягнутим рівнем знань і рівнем суспільних потреб.

Пізнання, отже, виступає як діалектичний процес активного цілеспрямованого відтворення в системі ідеальних образів суті речей, явищ об'єктивного світу, включаючи людину і життя суспільства.