1. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. (Стаття 41 Конституції України) Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність – збірне поняття, що означає сукупність виняткових прав на результати творчої діяльності і засоби індивідуалізації. Охоплює права, що відносяться до літературних, художніх і наукових творів, виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телепередач, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань і т.п. (Великий юридичний словник)

Нині намітилися два основних підходи до поняття, що розгля­дається. Одні вчені вітають закріплення в законі цього поняття і не вбачають у використанні законодавцем терміну «інтелектуальна власність» жодних елементів ненаукового підходу. На думку інших, цей термін є по суті неточним і ненауковим, у зв'язку з чим і не по­винен застосовуватися в правових нормах, що мають практичну спрямованість.

Походження виразу «інтелектуальна власність» звичайно по­в'язують з французьким законодавством кінця XVIII ст. і, зокрема, з теорією природного права, яка набула свого найбільш послідовного розвитку у працях французьких філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Гольбаха, Руссо) і згідно з якою право творця будь-якого творчого результату, хай то буде літературний твір або вина­хід, є його невід'ємним природним правом, виникає з самої природи творчої діяльності «й існує незалежно від визнання» цього права державною владою. У вступній частині до французького патентного закону від 7 січня 1791 р. відзначалося, що «будь-яка нова ідея, про­голошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця».

Інтелектуальна власність має подвійну природу. Право, що ви­никає у творця на досягнутий результат інтелектуальної, творчої діяльності, подібне до права власності, яке виявляється в особи, працею якої створено матеріальну річ. Право на результат творчої діяльності забезпечує його господарю виняткову можливість роз­поряджатися цим результатом на свій розсуд з усуненням третіх осіб від втручання у виняткову сферу правоволодіння, може передава­тися іншим особам (або надавати дозвіл на його використання) і за цілим рядом ознак належить до майнових прав і справді подібне до права власності.

Паралельно з економічним привласненням результатів інтелек­туальної праці існують відносини духовного привласнення, які ді­стають юридичне вираження у праві авторства. Автор володіє су­купністю особистих немайнових (моральних) прав, які не можуть відчужуватися від їх власника внаслідок самої їх природи. І якщо у відносинах економічного привласнення визначається «Кому дозво­лено використати даний твір промисловим або комерційним чином? », то у відносинах духовного привласнення міститься відповідь на пи­тання «Хто творець цього твору?».

Поняття "інтелектуальна власність" розуміють у значенні, проголошеному в Конвенції «Про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності», що підписана в Стокгольмі 14.07.1967 року. Ст. 2 цієї Конвенції стверджує, що "інтелектуальна власність" містить права, які відносяться до:

літературних, художніх і наукових творів;

виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач;

винаходів у всіх сферах діяльності людини;

наукових відкриттів;

промислових зразків;

товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень;

захисту від недобросовісної конкуренції;

всі інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

Діяльність може бути репродуктивною і творчою. Репродуктивна діяльність - це процес, який виконується за детальним алгоритмом і в результаті якого створюється продукт, що не має новизни як для самого суб'єкта діяльності (суб'єктивна новизна), так і для інших членів суспільства (об'єктивна новизна). Творча діяльність відрізняється від репродуктивної тим, що це діяльність без алгоритму, кінцевим результатом якої є продукт, який має об'єктивну або суб'єктивну новизну.

Права на результати творчої інтелектуальної діяльності, що мають об'єктивну новизну, є інтелектуальною власністю як такою. Але для того, щоб ці результати були визнані суспільством як об'єкти права інтелектуальної власності, необхідна їх формалізація у будь-який спосіб. Процес формалізації є передумовою набуття права інтелектуальної власності в установленому законом порядку.

Інтелектуальна власність - це формалізований результат творчої інтелектуальної діяльності, що надає його автору або особі, яка визначена чинним законодавством, право власності на цей результат, яке набувається, здійснюється і захищається відповідно до законодавчо встановлених норм і правил. Врегульовані законом суспільні відносини стосовно володіння, користування і розпоряджання результатами інтелектуальної творчої діяльності складають інститут права інтелектуальної власності.

2. Щодо появи поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі, то 14 липня 1967 р. у Стокгольм було підписано «Конвенцію, яка засновує Всесвітню Організацію Інтелектуальної Власності», що набула чинності в 1970 р. і в якій конкретно цей термін не називався, але визначалися дві основні сфери прав — промислова власність і авторське право та конкретно визначались відповідні об’єкти права інтелектуальної власності.

Слід зазначити, що основна дискусія виникла практично одночасно з появою самого поняття «інтелектуальна власність» і ведеться представниками різних напрямів правової науки протягом багатьох десятків років з невщухаючим ентузіазмом. Основне питання, яке обговорюється, — чи доречний термін «інтелектуальна власність» і чи несе він у собі тотожність, схожість чи взагалі будь-який зв’язок з поняттям «власність», а звідси — чи можна вивести поняття «право інтелектуальної власності» через поняття «права власності».

Загалом калейдоскоп теорій та уявлень про сутність інтелектуальної власності та права інтелектуальної власності вражає уяву навіть досвідченого науковця. Це теорія привілеїв і договірна, теорія промислової власності та нематеріальна (імматеріальна), теорія особового права (або персональна) і теорія інтелектуальних прав, деліктна доктрина інтелектуальної власності та рентна конструкція, теорія вічної промислової власності, й, нарешті дві основні теорії права інтелектуальної власності, кожна з яких має своїх палких прихильників і опонентів в усі часи існування поняття права інтелектуальної власності — це проприєтарна теорія (теорія власності та теорія квазівласності) і теорія виключних природних прав.

Представники проприєтарної теорії ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об’єкти. Перед ними одразу постала проблема визначення змісту правомочностей власника, способів охорони цієї власності, правових форм передачі цієї власності іншим особам. Отже, будь-який винахід чи відкриття було проголошено власністю його автора, а згодом постало питання про поширення облігаторного підходу і на твори літератури, мистецтва і науки. За суб’єктом права власності на «нетілесні» об’єкти було визнано ті ж правомочності, які належали власникам «тілесних об’єктів»: право володіння, право користування і право розпорядження.

На відміну від попередньої, теорія виключних прав у своїй основі була побудована на тому, що в самій природі виключного права знаходиться заборонна функція, яка дозволяє патентоволодільцю виключити третіх осіб із несанкціонованого використання запатентованого винаходу, і це право є факультативним. Отже, виключне право дозволяє заборонити використання цього права будь-якій третій особі.

Отже, ряд вчених і сьогодні не визнають такого поняття, як «інтелектуальна власність», і наголошують, що слід враховувати різницю у правовому режимі матеріальних речей і нематеріальних об’єктів, якими за своєю сутністю є авторські твори та різні технічні винаходи, що права авторів із самого початку обмежені у часі та просторі на відміну від прав власників тощо. Прибічники теорії інтелектуальної власності на ці справедливі зауваження відповідають, що в цьому випадку йдеться про власність особливого роду, яка потребує спеціального регулювання у зв’язку із своїм нематеріальним характером [4, 42]. Останній підхід здобув свій розвиток у теорії інтелектуальних прав, про яку вже згадувалось вище і яка пропонує визнавати за авторами і винахідниками права sue generis, тобто права особливого роду, які виходять за межі класичного поділу цивільних прав.

Г. Шершеневич, висвітлюючи у своєму підручнику положення про виключні права, зазначав: «Наше законодавство, слідуючи панівному у минулі часи погляду теорії, визнає всі подібні правовідносини не самостійними, а такими, що стоять поряд з правом власності, як два види, вважає їх просто особливим видом права власності... Погляд цей не може бути прийнятним» [5, 332]. Автор вважав, що поширювати поняття про речові права, які не мають своїм об’єктом речі, видається теоретично незручним: «Порядок виникнення, переходу, припинення, захисту речових прав розрахований саме на матеріальний їх зміст, і тому поширення цих правил на зовсім іншу сферу може створити небажане змішування уявлень у теорії й на практиці, наприклад, між авторським правом художника на картину і правом власності на неї з боку особи, яка її купила, між правом на літературний твір і правом на примірник книги» [5, 333].

«Законодавець використовує збірне поняття інтелектуальної власності. Таким чином в юриспруденції намітились два основних підходи до поняття, яке розглядається. Одні вчені схвалюють закріплення в законі цього поняття і не бачать у використанні законодавцем терміна «інтелектуальна власність» будь-яких елементів ненаукового підходу. На думку інших вчених, цей термін є з самого початку неточним і ненауковим, у зв’язку з чим він може застосовуватися лише в політичних актах, але ніяк не у правових нормах, які мають практичну спрямованість. Спір цей виник не сьогодні й сягає своїм корінням ще кінцяХІХ століття» [6, 3-4].

Аналізуючи погляди авторів, зокрема на так звану літературну власність, І. Табашніков поділяв їх на такі групи: автори, які категорично заперечують існування літературної власності та засновують авторське право на привілеї; ті, хто визнають авторське право правом майновим і, хоча заперечують привілеї, заперечують також літературну власність; ті, які засновують авторське право на праві особи і, подібно авторам перших двох груп, заперечують літературну власність; ті, які вважають авторське право правом власності [7, 53-54]. Щодо авторів творів, то, як писав Г. Шершеневич, «автори, коли їм випадає нагода публічно висловити свій погляд на авторські інтереси, висловлюються за можливий більший їх захист і зрівняння авторського права з правом власності, тобто за перетворення його на вічне й успадковуване» [8, 16]. Критикуючи позиції Комісії зі створення Цивільного уложення того часу, видатний цивіліст писав: «відхиляючи мої заперечення проти найменування авторського права літературною власністю (комісія — від авт.) міркує таким чином: «Адже йдеться тут про власний твір автора, цей твір створено власною працею автора, і закон надає йому як власнику не лише виключну, а й повну і безумовну владу над цим власним його твором, владу користуватися і розпоряджатися ним, переробити і, якщо можливо, навіть знищити його за своєю волею, незалежно від особи сторонньої. Що ж це таке, як не право авторської власності» [5, 333]. На думку Г. Шершеневича, комісія вважала, що можна не називати авторське право просто правом власності й назвати особливим видом права власності, «хоча, за правилами логіки, визнаючи дещо видом цього роду, ми невідворотно стверджуємо за ним усі родові ознаки» [5, 333].

У літературі неодноразово зазначалося, що спроби пристосувати механізми речових прав до обслуговування сфери творчої діяльності виявилися безуспішними. У зв’язку з цим доречно навести висловлювання видатного вченого у сфері інтелектуальної власності О. Піленка, який ще на початку

ХХ ст. стверджував, що будь-який винахід «має виключно абстрактнодейний зміст і з речовим своїм субстратом ототожнюється тільки в нерозвинутій свідомості», при цьому «сутність винаходу не вичерпується тими матеріальними речами, в яких він втілений. винахід завжди неречовий. об’єкт патентного права завжди нематеріальний» [2, 9].

Отже, концепція «виключності прав інтелектуальної власності» також набула значного поширення. Спершу «виключність» розумілась як виключення, засноване на привілеї автора, що захищало його твір від передруку. Причому привілей більше стосувався книговидавця, а не автора твору, відповідно захистом користувалося не авторське, а видавниче право [9, 117-118].

Узявши до уваги усі зазначені теорії та судження, звернемо увагу на те, що модель права власності передбачає здійснення власником тріади правомочностей: володіння, користування та розпорядження річчю. До нематеріальних результатів, якими є всі продукти інтелектуальної праці, неприйнятною є правомочність володіння: не можна здійснювати фізичне володіння ідеями, образами тощо. Не може бути прямо застосована до нематеріальних об’єктів і речова правомочність користування. Науково-технічні ідеї та літературно-художні образи можуть одночасно знаходитися в користуванні безмежного кола суб’єктів. Водночас ці об’єкти не будуть «споживатися» у процесі використання у фізичному розумінні. Принципові відмінності властиві й розпорядженню творчими результатами [10, 634-635].

У зв’язку з наведеним можна стверджувати, що термінологія, закріплена інститутом інтелектуальної власності, відображає специфічний характер прав інтелектуальної власності, які пов’язані з немайновим об’єктом цивільних прав. Справді, насамперед сам суб’єкт права інтелектуальної власності (незалежно від того, первинний він чи похідний) має право використовувати цей об’єкт будь-яким способом на свій розсуд. Отже, як ми неодноразово наголошували, термін «використовувати» нетотожний терміну «користування», який зазвичай застосовується до речових об’єктів і не може бути застосованим до об’єктів права інтелектуальної власності. Суб’єкт права інтелектуальної власності може використовувати його у власному виробництві, але з додержанням при цьому прав інших осіб. Суб’єкт права на твір літератури, науки і мистецтва має право цей твір видавати, публікувати, оприлюднювати будь-яким способом, виголошувати. Усе це специфічні способи здійснення суб’єктивних прав інтелектуальної власності, відмінні від речових [11, 332].

Якщо звернутися до законодавства України про інтелектуальну власність, то його основу становлять положення Конституції України, яка у ст. 41 закріплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Таке формулювання фактично прирівнює (з урахуванням «тріади права власності») поняття «права інтелектуальної власності» і права власності, оскільки так само, як і для речей, передбачає для результатів інтелектуальної творчої діяльності можливість володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Між тим переважна більшість законодавчих актів України закріплює виключні права на результати творчої діяльності, в тому числі й чинний ЦК України, який вперше об’єднав норми, що стосуються охорони прав на результати творчої інтелектуальної діяльності в окремій книзі. Ще у проекті ЦК України за особами, яким належать такі нематеріальні блага, як твори літератури, науки і мистецтва та суміжні права; винаходи і корисні моделі, промислові зразки та інші, були закріплені виключні права на використання, які означали, що використання результатів творчої діяльності та засобів індивідуалізації третіми особами може здійснюватися тільки за згодою правоутримувача [12, 69]. Між тим зміст ст. 418 ЦК України дає змогу стверджувати сьогодні, що законодавець закріпив це право як права, що становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законами, та залишив відкритою дискусію щодо сутності поняття права інтелектуальної власності, визначивши цей термін як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом. Останнє положення не можна трактувати як ствердження права власності на зазначені результати, оскільки вказано: «право особи.», а не «право власності особи.» чи «право особи володіти, користуватися і розпоряджатися результатами інтелектуальної творчої діяльності».

Додамо також, що суттєве значення для розуміння специфіки регулювання відносин у сфері права інтелектуальної власності має наголошуване у ст. 419 ЦК України співвідношення категорій «права інтелектуальної власності» і «права власності». При цьому право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, а перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає перехід права власності на річ, і навпаки.

3. У теорії цивільного права об'єктом права прийнято вважати те, з приводу чого виникають права. Чинне цивільне законодавство до об'єктів цивільних прав відносить речі, в тому числі гроші і цінні папери, інше майно, в тому числі і майнові права, роботи та послуги, результати інтелектуальної діяльності, службові та комерційні таємниці, особисті немайнові блага, а також інші матеріальні та нематеріальні блага (статті 177—201 ЦК України). З наведеного переліку об'єктів цивільного права зупинимося на результатах інтелектуальної діяльності. Цим поняттям охоплюються будь-які результати творчості. Об'єктом цивільного права може бути такий результат інтелектуальної діяльності, який відповідно до чинного законодавства об'єктом права інтелектуальної власності може бути і не визнаний. Наприклад, заявка на певний результат науково-технічної творчості подана до Установи. З тих чи інших причин заявлена пропозиція правової охорони не одержала і, отже, об'єктом права інтелектуальної власності не стала. Проте зазначена пропозиція залишається об'єктом цивільного права. Отже, поняття об'єкта цивільного права і поняття об'єкта права інтелектуальної власності між собою істотно відрізняються. Об'єктом цивільного права може бути будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності, а об'єктом права інтелектуальної власності може бути тільки той творчий результат, що відповідає вимогам чинного законодавства. Поняття «результати інтелектуальної діяльності» охоплює ряд конкретних результатів: твори у галузі науки, літератури і мистецтва, об'єкти суміжних прав; виконання фонограми, відеограми, програми (передачі) організацій мовлення, об'єкти промислової власності, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, селекційні досягнення, інформація, компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, комерційні найменування, торговельні марки, географічне походження товарів та інші результати інтелектуальної діяльності, що можуть приносити користь людям. Перераховані об'єкти уже є об'єктами правової охорони, оскільки вони визнані державою такими. Але далеко не всі результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права інтелектуальної власності. Останніми можуть бути лише ті результати, що одержали правову охорону. Отже, слід відрізняти об'єкти цивільного права, об'єкти прана інтелектуальної власності і результати інтелектуальної діяльності. Останнє поняття часто вживають у значенні об'єкта інтелектуальної власності чи об'єкта правової охорони. Проте вище було зазначено, що це різні поняття.

Звичайно поняття "інтелектуальна власність" розуміють у значенні, визначеному в Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, що підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 р. Ст. 2 цієї Конвенції визнає, що "інтелектуальна власність" містить права, що відносяться до:

літературних, художніх і наукових творів;

виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач;

винаходів у всіх сферах діяльності людини;

наукових відкриттів;

промислових зразків;

товарних знаків, знаків обслуговування фірмових найменувань і комерційних позначень;

Захист від недобросовісної конкуренції;

всіх інших прав, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

У сучасному праві України перелік об'єктів права інтелектуальної власності наведено в ст. 420 Цивільного кодексу України. Це:

літературні й художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення (зазначення походження товарів);

комерційні таємниці.

Ця стаття Цивільного кодексу України, однак, не містить визначення категорії "об'єкт права інтелектуальної власності", а наводить тільки їх перелік, який не є вичерпним. Існування невичерпного переліку об'єктів права інтелектуальної власності доцільно тому, що в нашій державі, як і в усьому світі, спостерігається стрімкий розвиток науки і технологій, у зв'язку з чим можуть з'явитися нові об'єкти права інтелектуальної власності, які не передбачені в існуючому національному законодавстві. У такому разі наявність невичерпного переліку дає можливість забезпечити їх правову охорону нормами чинного законодавства.

4. Традиційно всі результати творчої діяльності поділяються на об'єкти духовної творчості й продукти науково-технічної діяльності. До перших належать об'єкти авторських і суміжних прав, до других — винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки й знаки послуг, інші види інтелектуальної діяльності в науково-технічній сфері.

Відмінність правової охорони результатів духовної творчості від результатів науково-технічної діяльності полягає в тому, що перші не потребують визнання уповноважених державних органів, а другі вважаються об'єктами інтелектуальної власності у разі отримання у встановленому законодавством порядку відповідного документа — патенту або свідоцтва. Спільне між ними — це, насамперед, творчий характер діяльності в різноманітних сферах суспільного життя.

Гуманітарна творчість призначена для задоволення духовних потреб суспільства, а об'єкти науково-технічної діяльності сприяють здебільшого забезпеченню науково-технічного прогресу, основним завданням якого є створення нових технологій, матеріалів, механізмів. До науково-технічних об'єктів прирівнюються також результати інтелектуальної діяльності, які за своєю природою загалом не є технічними. Це стосується, зокрема, комерційних найменувань, знаків для товарів і послуг, географічних зазначень походження товарів. Цю групу об'єктів ще називають засобами індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг.

Давно відомо, що творча інтелектуальна діяльність є однією з рушійних сил розвитку цивілізації. Рівень творчої діяльності у різних країнах неоднаковий. Рівень виробництва, економіки в цілому і, врешті-решт, добробуту людей визначається рівнем розвитку освіти, науки, техніки і культури. Не випадково захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов´язком на­шої держави.

В об´єктивному розумінні право інтелектуальної власності - це сукупність правових норм, які врегульовують відносини щодо створення, використання та захисту об´єктів інтелек­туальної власності.

У суб´єктивному розумінні - це сукупність прав, які на­лежать суб´єкту у зв´язку зі створенням і використанням об´єкту інтелектуальної власності.

Суб´єктами права інтелектуальної власності є особи (твор­ці), чиєю працею створено об´єкт. Це може бути автор твору, винахідник, виконавець та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності, пе­редбачені законом.

До особистих немайнових прав інтелектуальної власності належать: право на визнання людини творцем (автором, ви­конавцем, винахідником тощо) об´єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на пра­во інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об´єкта права інтелектуальної власності. Інші особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть бути передбачені окремим законом. Вони належать творцеві об´єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених за­коном, особисті немайнові права інтелектуальної власності мо­жуть належати іншим особам. Такі права не можуть відчужува­тися, за винятком випадків, передбачених законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є: право на використання об´єкта права інтелектуальної власності; виключ­не право дозволяти використання об´єкта права інтелектуаль­ної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об´єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання та ін.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чин­ними безстроково, якщо інше не встановлено законом. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених законом чи договором. Останні можуть бути при­пинені у випадках, передбачених законом чи договором.

Перелік об´єктів інтелектуальної власності, яким за законом надано правову охорону, викладено у ст. 420 ЦК України. Вони не є вичерпними і з часом можуть доповнюватись.

До об´єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

- літературні та художні твори;

- комп´ютерні програми;

- компіляції даних (бази даних);

- виконання;

- фонограми, відеозаписи, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонуван­ня (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Всі ці об´єкти є різними за походженням, природою створен­ня, тому їм відповідають різні методи законодавчого забезпе­чення. Так, літературні і художні твори, комп´ютерні програ­ми, виконання, фонограми охороняються законодавством про авторське право і суміжні права. Об´єкти права промислової власності (винаходи, корисні моделі і промислові зразки) захи­щаються патентним правом.

Зважуючи на особливості об´єктів інтелектуальної власності, законодавець закріплює їх правове регулювання у різних гла­вах. Так, право інтелектуальної власності на літературний, ху­дожній та інший твір (авторське право) врегульовано главою 36 ЦК України. Право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мов­лення (суміжні права) врегульовується главою 37 ЦК України і т. д. Окремі глави чинного законодавства закріплюють право інтелектуальної власності на: наукове відкриття; винахід, ко­рисну модель, промисловий зразок; компонування інтегральної мікросхеми; раціоналізаторську пропозицію; сорт рослин, поро­ду тварин; комерційне найменування; торговельну марку; гео­графічне зазначення; комерційну таємницю.

5. За роки незалежності в Україні розбудовано Державну систему правової охорони інтелектуальної власності (рис. 2).

За здійснення державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні відповідає Міністерство освіти і науки України. Виконання конкретних функцій у цій сфері воно делегувало Державному департаменту інтелектуальної власності. Держдепартамент є урядовим органом державного управління, що уповноважений реєструвати і забезпечувати підтримання на території України прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, зазначення походження товарів тощо, а також здійснювати реєстрацію об'єктів авторського права: творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм, баз даних та інших творів. Держдепартамент проводить єдину державну політику у сфері правової охорони прав об'єктів інтелектуальної власності. Він здійснює роботи по удосконаленню нормативно-правової бази, контролює дотримання чинного законодавства в цій сфері, підтримує міжнародне співробітництво у сфері інтелектуальної власності, забезпечує умови щодо введення інтелектуальної власності до господарського обігу, координує роботи з підготовки та підвищення кваліфікації фахівців з інтелектуальної власності, взаємодіє з громадськими організаціями, які опікуються інтелектуальною власністю.

  Рис. 2 Структура державної системи охорони інтелектуальної власності

До сфери управління Держдепартаменту включено державні підприємства: "Український інститут промислової власності" разом з його філією "Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг", "Українське агенство з авторських і суміжних прав", "Інтелзахист", а також вищий навчальний заклад – Інститут інтелектуальної власності і права.

Головними функціями Українського інституту промислової власності (Укрпатенту) є: здійснення прийому та експертизи заявок на видачу охоронних документів на об'єкти промислової власності (винаходи та корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, топографії інтегральних мікросхем, зазначення походження товару), забезпечення державної реєстрації охоронних документів та ліцензійних договорів, формування пропозицій по вдосконаленню та гармонізації чинного законодавства, інформаційне забезпечення функціонування державної системи охорони промислової власності, актуалізація патентно-інформаційної бази та національних фондів патентної документації.

До функцій філії "Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг" (УкрЦІПІП) Укрпатенту належить: інформаційне забезпечення та організаційна підтримка інноваційного бізнесу, надання широкого спектру патентно-інформаційних послуг, проведення інформаційних пошуків та патентних досліджень, складання заявок на видачу охоронних документів в Україні і за кордоном, складання ліцензійних договорів; консалтинг щодо набуття, використання та захисту об'єктів промислової власності; підготовка тематичних добірок патентної документації та аналітичних оглядів; забезпечення функціонування Інтернет-біржі промислової власності, сприяння розвитку винахідницької діяльності, проведення семінарів, конференцій, конкурсів винахідницької діяльності.

Головною функцією Українського агенства з авторських і суміжних прав (УААСП) є колективне управління правами авторів. УААСП, за бажанням автора, здійснює реєстрацію суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав та об'єктів авторських прав і (або) суміжних прав, які охороняються національним законодавством. Важливою функцією УААСП'у є надання допомоги щодо захисту прав авторів у разі їх порушення.

Інститут інтелектуальної власності і права виконує функцію підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері інтелектуальної власності. Він готує спеціалістів і магістрів за спеціальністю "Інтелектуальна власність", кандидатів у патентні повірені та професійних оцінювачів прав на об'єкти права інтелектуальної власності, а також підвищує кваліфікацію патентознавців, суддів, викладачів вищих та загальноосвітніх навчальних закладів, фахівців силових підприємств тощо. Інститут входить до складу навчально-науково-виробничого комплексу, який утворено Державним департаментом інтелектуальної власності, Українським інститутом промислової власності та Українським агенством з авторських і суміжних прав.

Державне підприємство "Інтелзахист" створене з метою удосконалення організації видачі контрольних марок для маркування примірників аудіовізуальних творів фонограм, комп'ютерних програм, баз даних, а також посилення захисту прав інтелектуальної власності та попередження правопорушень у цій сфері.

На рис. 2 також представлені громадські організації, що опікуються проблемами інтелектуальної власності та з якими тісно співпрацює Держдепартамент. Серед них – Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності. Вона має міжвідомчий характер і сприяє доведенню основних проблем, що існують у сфері інтелектуальної власності, до відома законодавчої та виконавчої гілок влади.

Особливе місце займає Всеукраїнська асоціація патентних повірених України. За чинним законодавством, саме через патентних повірених здійснюється патентування вітчизняних винаходів за кордоном і навпаки. Патентні повірені надають також кваліфіковані послуги фізичним і юридичним особам в питаннях правової охорони, використання та захисту прав на об'єкти права інтелектуальної власності.

Товариство винахідників і раціоналізаторів України займається популяризацією винахідницької діяльності, надає винахідникам і раціоналізаторам певну допомогу в їх діяльності.

Українська асоціація власників товарних знаків опікується інтересами правовласників торговельних марок.

6. До 1991 року в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, в силу переваги суспільної форми власності були відсутні спеціальні закони про охорону інтелектуальної власності, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося, в основному, підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV "Авторське право" і розділ VI "Винахідницьке право" Цивільного кодексу УРСР, а також "Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції", затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 року.

Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Основною формою охорони винаходів був не патент, а авторське свідоцтво, що давало виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності не їхнім творцям, а державі. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виключних авторських прав. Воно дозволяло вільно використовувати випущені у світ твори на телебаченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє використання.

Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України "Про власність" 7.02.1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об'єктами права власності.

Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про інтелектуальну власність було "Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій", затверджене Указом Президента України 18.09.1992 року. Ця дата стала професійним святом винахідників і раціоналізаторів України.

Головними джерелами права інтелектуальної власності, що склали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали Закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", які набули чинності 15.12.1993 року.

Державно патентне відомство України розробило і прийняло понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на результати науково-технічної творчості.

Основним законом, що регулює правовідносини у сфері авторських і суміжних прав, став Закон України "Про авторське право і суміжні права" від 23.12.1993 року. Питання правової охорони прав авторів знайшли відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, у нормативних актах Державного підприємства "Українське агентство з авторських та суміжних прав".