7. Ранній залізний вік

Утвердження заліза як найпоширенішого металу на землях України відбулося у 7 ст. до н. е., про що свідчать матеріали археологічних розкопок.

Поява залізних знарядь праці та зброї спричинила бурхливий розвиток господарства та військової справи.

Землеробські племена почали застосовувати залізний плуг, за допомогою якого можна було виорати більше землі, а отже – зібрати кращі врожаї.

Скотарі степу за тієї доби зажили кочовим життям, постійно переходячи разом із худобою на нові землі. Вони навчилися їздити верхи на конях і долали на цих прудконогих тваринах величезні відстані.

Із винайденням заліза скотарі-кочовики перетворилися на непереможних воїнів. Історію войовничих кочівників на наших землях започаткували кіммерійці.

8. Кіммерійці

Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.

Кіммерійці – перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела, щоправда не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків.

Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці Геродота.

Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників.

Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці для свого часу були неперевершеними майстрами військового спорядження.

Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр.

Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим.

Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало у нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

9. Скіфи: розселення та заняття

За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. 5–4 ст. до н. е. сягнула розквіту їхня держава. Вчені домовилися називати її Велика Скіфія.

Територія Великої Скіфії, за свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого простягнувся вздовж Чорного моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав би пролягти приблизно вздовж Прип’яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа.

Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів.

У причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики та царські скіфи. Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-землеробами, то дослідники протягом тривалого часу сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Правобережної України, а скіфи-землероби – на Лівобережжі.

Іраномовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії, підкоривши інші племена. Про велич скіфської держави тих часів свідчать царські кургани – величні поховальні пам’ятки найвпливовіших і найзаможніших скіфів.

Більшість із них відкрито у Нижній Наддніпрянщині. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін.

Казкова розкіш начиння царських курганів творилася працею численних народів, що населяли Скіфію.

Важливим джерелом збагачення для царських скіфів були землі скіфів-орачів та скіфів-землеробів.

Як свідчить назва, що її дав племенам Геродот, були вони хліборобами. Скіфи-орачі вирощували пшеницю не лише для власного споживання, а й на продаж.

Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла у 4 ст. до н. е. за часів царя Атея.

Свідченням могутності Атея було карбування ним власної монети.

У 4–3 ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Без вороття зникли степові скіфські пам’ятки.

Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають висихання степів, занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів.

Велика Скіфія припинила існування.