Міжнародне публічне право

1. Поняття, суть і значення міжнародного права.

Міжнародне публічне право – це особлива система права, що складається з юридичних принципів і норм, які відображають узгоджені позиції субєктів та призначені для регулювання відносин між державами й іншими учасниками міжнародно-правових відносин.

МПП-це система договірних відносин і звичаєвих норм, які створюються державами і іншими суб’єктами МПП, що направлені на підтримання миру та міжнародної безпеки ( це основна мета МП), встановлення і розвиток міжнародної співпраці, яка забезпечується добросовісним виконанням суб’єктами своїх міжнародних обов’язків, а в окремих випадках і застосуванням примусу, який здійснюється в індивідуальному або колективному порядку.

2.Особливості міжнародного права.

1- особливий предмет. Предметом МПП є сусп..відносини, які не входять в жодну національну правову систему і не містять норм внутрідержавного права.

2- особливий суб’єкт. Суб’єктом є держави, міжнародні організації (урядові та неурядові), нації та народи, які борються за своє самовизначення, державо подібні утворення (вільні міста), фіз..особи.

3- особливий об’єкт. Об’єктом є все те, з приводу чого суб’єкти вступають у правовідносини і , які виходять за межі території держав.

4- особливий порядок нормоутворення. Норми МП творяться самими суб’єктами.

5- особливий порядок примусу. Примус в МП здійснюється самими суб’єктами.

6- особливі джерела. Джерела-форми розташування норм. Договори та звичаї є джерелами. Також відносяться загальні та основні принципи.

Сучасне міжнародне право має низку особливостей: - СМП є загальним, оскільки регулює відносини між будь-якими країнами, незалежно від їхнього соціально-економічного ладу, географічного розташування; - в основу СМП покладено положення Статуту ООН як особливого міжнародного договору; - основними субєктами міжнародного права були та залишаються держави; - специфіка субєктів, які є суверенними утвореннями та над якими не може бути вищої влади, визначає не субординаційний, а координаційний характер міжнародного права; - ще однією особливістю міжнародного права є наявність в його структурі особливої групи норм, які називають основними принципами, а саме: принцип незастосування сили чи погрози силою, принципу сумлінного виконання міжнародних зобовязань, принципу суверенної рівності держав.

3.Система міжнародного права.

Система МП – упорядкована сукупність внутрішньо взаємоповязаних елементів: принципів, норм, інститутів і галузей. Найменшою елементарною складовою системи міжнародного права є норми. Ядро системи становить особлива група норм - основні принципи міжнародного права, що пронизують усі галузі й інститути. Норми мають певний предмет і обєднуються у правові інститути й галузі. Кожна галузь міжнародного права є окремою підсистемою в загальній системі міжнародного права.

Галузі: міжнародне, морське, повітряне, космічне, екологічне, гуманітарне, захисту прав людини.

Інститути: інститут визнання і інститут правонаступництва.

Норми: обов’язкові правила поведінки (охоронні і зобов’язуючі)

4. Виникнення міжнародного права та періодизація його історії. Сучасні теорії виникнення міжнародного права.

Міжнародне право виникло ще в міжплемінних відносинах; міжнародне право зявляється одночасно з державами, що надають вже наявним міжплемінним нормам властивостей правових і створюють нові; міжнародне право виникло наприкінці Середніх віків, коли в Європі склалася система суверенних держав. Періодизація історії міжнародного права: 1. передісторія міжнародного права (зі стародавніх часів до кінця Середніх); 2. класичне міжнародне права ()від кінця Середніх віків до Статуту Ліги Націй); 3. перехід класичного міжнародного права до сучасного (від Статут Ліги Націй до Статуту ООН); 4. сучасне міжнародне право (право Статуту ООН).

5. Загальна характеристика міжнародного права стародавнього світу.

Субєктами міжнародних відносин у цей час були не держави а їх володарі. Значного поширення набули договори. Війни були буденним явищем. Для існування рабовласницького суспільства необхідні були раба, а їх постачали війни. Закони Єгипту і Індії забороняли різноманітні відносини з іноземцями. Для визнання елементарних прав за іноземцями укладалися торгові договори. Це зумовило появу інституту проксена. Грецькі держави створювали війського-політичні обєднання, що нагадують сучасні міжнародні організації. Зявились нові форми нормативного регулювання – звичаї і договори.

6. Загальна характеристика міжнародного права епохи феодалізму. Роль і значення Київської Русі у розвитку міжнародного права.

До кінця У ст. Варварські держави знищили Західну Римську імперію. У Європі утворилася низка досить великих держав, між якими велися війни, укладалися союзні та мирні договори. Центральна влада в державах не мала достатньої сили. Феодальна роздробленість – характерне явище того часу. Внутрішні та зовнішні звязки базувалися на «кулачному праві». Від часу утворення в ІХ ст. Київська Русь активно підтримувала звязки з Візантією. Укладалися мирні та союзні договори. Договори скріплювалися релігійною клятвою. Русь використовувала таку форму закріплення звязків з іншими державами, як династичні шлюби. У УІІ ст. Створюється визначна мусульманська держава – Арабський халіфат. Відтоді арабські держави беруть участь у міжнародних відносинах. Основою всього суспільно-політичного життя було мусульманське право, норми якого поширювалися і на зовнішньополітичну діяльність держав. Завдяки історичним умовам, головним регіоном, у якому був підготовлений грунт для створення міжнародного права, стала Європа. Тут складалося багато договорів: про мир, союз та інше, що скріплювалися релігійною клятвою. Військові звичаї залишалися суворими. Не проводилося розмежування між воїнами та мирним населенням. Важливу роль у розвитку нормативного регулювання міжнародних відносин західноєвропейських держав відіграла католицька церква. Середньовіччя відзначило формування звичаїв морської торгівлі.

Вестфальський трактат 1648 року.

Наприкінці Середніх віків починають створюватися матеріальні та духовні передумови міжнародного права. Утворилися значні національні держави з централізованою владою. За нових умов примітивне феодальне право виявилося непридатним. Замість нього почали використовувати римське право. Зміцнення незалежності національних держав призвело до того, що Папа й імператор Священної Римської імперії, обєднали зусилля в боротьбі за збереження цієї влади. Така боротьба перетворилася на Тридцятирічну війну, що закінчилася в 1648 р. Вестфальським миром. Спільними зусиллями держави розробили мирний договір, який визначив нову систему міжнародних відносин у Європі. Було використано римське право. Міждержавні відносини регулювалися за аналогією з відносинами приватних осіб. Субєктом МПВ був монарх. Праці юристів стали підгрунтям зародження міжнародно-правової свідомості. Виникають нові звичаї, за якими визначається правовий характер. Закріплюється правовий статус дипломатів. Формується інститут консулів. Військові звичаї стали ще суворішими.

7. Міжнародне право класичного періоду. Найбільш прогресивні погляди на міжнародні відносини та право кінця ХУІІІ- поч. ХХ століть відомі як ідеї Великої Французької революції 1789 р. Революція сприяла заміні суверенітету монарха верховною владою нації. У практику вводиться поняття «плебісцит». Були сформульовані нові права війни: припустима лише війна оборонна, війна для захисту порушених прав; ворогом може бути тільки держава, а не люди. Конституція США 1787 р. Вочевидь визнала юридичну силу договорів і національному праві. У політичній сфері міжнародно-правове регулювання залишалося фікцією. Панувала «свобода договорів»: договір будь-якого змісту був правомірним. У другій половині ХІХ ст. Гостро постало питання про правове регулювання міжнародного транспорту та звязку. Паризька декларація 1856 р. Визначила режим торговельного судноплавства по міжнародних ріках.У 1874 р. Підписано акт про заснування Всесвітньої поштової спілки. До кінця ХІХ ст. Стало відчутним наближення війни. У 1899 р. З ініциативи Росії була скликана перша Гаазька конференція миру, на якій розпочалася кодифікація законів і звичаїв війни, що продовжилася й на другий Гаазькій конференції миру 1907 р. Ці конференції мали вагоме значення для розвитку міжнародного права. Правове регулювання повільно виділялося в самостійний вид регулювання міжнародних відносин. У деяких країнах затверджується доктрина: загальновизнані норми міжнародного права – частина права країни. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Воно привертає до себе увагу філософів.

8. Загальна характеристика міжнародного права ХХ ст.

У 1919 р. Держави-переможниці Першої світової війни заснували першу загальну політичну організацію, покликану забезпечити мир і співробітництво між державами – Лігу Націй – прийняли Статут. Йшлося про дотримання тільки договірних зобовязань, звичаєві норми не мали істотного політичного значення. Згідно зі Статутом була заснована Постійна палата міжнародного правосуддя – перший постійний міжнародний суд. Статут практично узаконив колоніалізм. Важливим кроком до сучасного міжнародного права була прийнятя в 1928 р. Паризького пакту про відмову від війни як знаряддя національної політики. У 1932 р. Скликається Женевська конференція з роззброєння, на якій Радянський Союз запропонував дуже радикальний проект визначення агресії. У ці роки світ котився до нової Світової війни. Починаючи з 1932 року Японія, Італія і Німеччина чинять один акт агресії за іншим.

У червні 1945 р. Конференція ООН у Сан-Франциско прийняла Статут ООН, який поклав початок сучасному міжнародному праву. Наслідки Другої світової війни можна звести до таких результатів: - укріплення принципів поваги державного суверенітету, незастосування сили в міжнародних відносинах; розвиток принципу відповідальності за агресію та злочини проти людяності; становлення принципу, згідно з яким держави зобовязані співробітничати у справі запобігання агресії; створення нової організації безпеки – ООН;

9. Поняття і заг.характеристика субєктів МП. Основні ознаки їх правосуб’єктності.

Субєкти МП – це сторони, наділені юридичними правами й обовязками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Загальновизнані такі субєкти МП:

-держави; - народи (нації), що реалізують своє право на самовизначення; - міжнародні (міжурядові) організації; - державоподібні утворення. Їх, зазвичай, поділяють на дві категорії: - первинні та похідні. До первинних субєктів міжнародного права належать держави та нації, що борються за своє самовизначення. Вони звуться первнинними тому що ніким не створювалися навмисне, їхня поява стала результатом обєктивного природнор-історичного процесу. Міжнародні організації та державоподібні утворення належать до похідних субєктів. Вони створюються первннними субєктами в процесі міжнародного спілкування.

Правосуб’єктність включає в себе правоздатність (виникає з моменту утворення); дієздатність (виникає з моменту вступу у правовідносини шляхом заключення міжнародних угод); деліктоздатність (це обов’язок суб’єкта нести відповідальність за невиконання, неналежне виконання міжнародних зобов’язань або порушення норм МПП).

Види правосуб’єктності:

Загальна-це здатність бути суб’єктом МП взагалі в цілому (держави).

Галузева-це здатність суб’єкта бути учасником правовідносин в певній галузі (міжнародні організації:ЮНЕСКО).

Спеціальна-це здатність суб’єкта бути учасником лише певного кола правовідносин в рамках окремої галузі (фіз.особа:захист прав людини та відповідальність).

10. Поняття та види визнання суб’єктів в МП і його правові наслідки.

Визнання – це односторонній добровільний акт встановлення нормальних міжнародних відносин з новим суб’єктом міжнародного права. У доктрині найбільш поширеними є дві теорії визнання: - за конститутивною теорією нова держава стає суб’єктом міжнародного права тільки після її визнання вже наявними державами. 2. зміст декларативної теорії визнання зводиться до того, що нова держава стає суб’єктом міжнародного права одразу після її виникнення, не зважаючи на фактичне визнання з боку інших держав. Міжнародне визнання, зазвичай, спричиняє встановлення дипломатичних, консульських, торгових та інших відносин з новим суб’єктом міжнародного права. Обов’язку визнання не існує. Воно може бути явним або виконуватися як певні дії. Питання визнання регулюються звичаєвими нормами.

De ure-це повне офіційне визнання, а також заключаються договори з усіх питань.

De facto-носить тимчасовий хар-р і може бути взяте назад або перерости у визнання De ure. De facto існує тоді, коли держава не впевнена у міцності новоствореного суб’єкта або суб’єкт сам себе оголосив тимчасовим. (нації, народи борються за своє самовизначення).

Ad hoc-це тимчасове разове визнання в певному випадку і з певною метою (стихійно утворені суб’єкти: партизанські загони, визвольні рухи).

11. Міжнародна правосубєктність державоподібних утворень.

Міжнародна правосубєктність ДПУ, до яких належать так звані вільні міста й території (Краків – до 1846 р), а також такі специфінчі утворення як Ватикан, зумовлюються міжнародними договорами. ДПУ мають певну схожість з державами, проте не повністю володіють притаманним державам ознакам. Їх часто називають квазі-субєктами МП. Напр. Статус Ватикану – резиденції глави католицької церкви – папи Римського. Ватикан підтримує зовнішні відносини з багатьма державами, запроваджує в них свої постійні представництва, бере участь у багатьох міжнародних конференціях, є членом низки універсальних міжнародних організацій, має постійних спостерегачів при ООН, МОТ, ЮНЕСКО. Ознаки Ватикану: територія; населення (чоловіки-служителі); влада (Папа); внутрішній суверенітет; апарат примусу (армія малочисельна); символіка; грошова одиниця; член багатьох міжнародний організацій. Має свої представництва в багатьох країнах (нунціатури).

12. Держава – основний субєкт міжнародного права. Правосубєктність складних держав.

Протягом тривадлого часу держави були фактично єдиним субєктом міжнародно-правових відносин. Держава характеризується обєктивно притаманною їй особливістю політико-правовою властивістю - суверенітетом. Субєктами міжнародного права є держави різні за своїм устроєм: унітарні та складні. Унітарна держава – це просто держава, на території якої існує єдина правова та грошова система, єдине громадянство і яка діє як єдиний субєкт міжнародного права. Відповідно до КУ наша держава є унітарною. Що ж стосується складних держав, то такими на сьогодні є федерації. Члени федерації – республіки, штати, землі чи одиниці, що мають іншу назву, - зберігають певну внутрішньодержавну автономію, мають законодавчі, виконавчі та судові органи, які діють у межах установленої федеральною конституцією компетенції. Прикладом сучасних федерацій є США, Німеччина, Росія. Окрім федерацій, історія знає і конфедерацію, що є союзом суверенних держав, які об’єдналися для досягнення загальних цілей, визначених в угоді про створення конфедерації. Суб’єкт суб’єкта (федерації) вступає у міжнародні правовідносини за умови дозволу (Росія – Держ.дума).

13. Правонаступництво - це перехід прав та обов’язків від одного суб’єкта МПП (правопопередника) до іншого суб’єкта (правонаступника) в разі зміни територіальної ситуації.

В доктрині міжнародного права у сфері правонаступництва з'явились теорії, які класифікують правонаступництво за (видами) залежно від його об'єму і якісного змісту. До таких видів правонаступництва можна віднести універсальне (або повне) правонаступництво, часткове (не повне) правонаступництво, tabula rasa (або відмова держави-правонаступниці від зобов'язань держави - правопопередниці, дотримуючись принципу "чистої дошки"), континуітегу (всі договори, які укладені державою-правопопередницею, без будь-яких обумовлень приймаються державою-правонаступницею), тобто обов'язки держави-правонаступниці відповідають обов'язкам правопопередниці. Окрім перерахованих видів (інколи їх називають теоріями) є і інші. Ці Конвенції були прийняті досить вчасно і їхня дія мала суттєве практичне значення. Це значення проявилось при об'єднанні ФРН і НДР (1990 p.), при розпаді СРСР (1991 р.), при розпаді СФРЮ (Югославії 1992 р.), при розпаді Чехословаччини (1993 p.), а також за інших подібних обставин.

Правонаступництво по відношенню до боргів (регулює Віденська конвенція «Про правонаступництво власності, архівів і боргів» 1983 р.) – новостворена держава не відповідає за борги попередньої; новостворена держава відповідає за борги попередньої з відповідності до пропорції: територія держави або кількість населення.

Правонаступництво щодо власності (державної) – все рухоме та нерухоме майно переходить новоствореній державі; все рухоме та нерухоме майно переходить новоствореній державі, але за умови компенсації його вартості.

Правонаступництво щодо архівів: складається 2 аутентичні архіва і рівномірно роз приділяються між державами ( копії і оригінали).

Правонаступництво щодо кордонів (змінюються договірним мирним шляхом).

Правонаступництво щодо громадянства.

Основні положення Віденської конвенції про правонаступництво держав у відношенні договорів зводяться до такого:

1. Правонаступництво держав означає зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території.

2. Момент правонаступництва (дата) визначається державою-правонаступницею і оформлюється спеціальним "повідомленням про правонаступництво", викладеним у письмовій формі, підписується главою держави і передається зацікавленим державам.

3. Держава-правонаступниця як новий повноправний і незалежний суб'єкт МП сама визначає обсяг і форму (вид) правонаступництва стосовно міжнародних договорів держави-правопопередниці, її території і різних природних об'єктів.

14. Міжнародне правонаступництво.

Правонаступництво означає зміну однієї держави іншою в несенні відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території. Основними міжнародно-правовими актами щодо правонаступництва держав на сьогодні є дві універсальні конвенції: 1. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р. 2. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо дежавної власності, державних архівів і державних боргів (1983). Правонаступництво відбувається: - при виникненні нового субєкта міжнародного права через докорінні зміни ладу держави-попередника; - при виникненні нової держави замість колоніального володіння; - при утворенні на місці однієї держави кількох нових держав; - при обєднанні кількох держав в одну; - при відокремленні від певної держави частини території зі створенням на ній самостійної держави

15. Джерела міжнародного права.

Джерела права вживаються у двох значеннях: матеріальному та формальному. Під матеріальними джерелами розуміють матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела права – це ті форми, яких набувають норми права. До основних джерел міжнародного права належать міжнародні договори та міжнародно-правові звичаї. Останнім часом серед джерел міжнародного права називають також норми рішень міжнародних організацій. Особливе місце серед джерел міжнародного права посідає Статут ООН, який є міжнародним договором особливого роду. Міжнародний звичай створюється внаслідок практики держав. До судових рішень, які є допоміжним засобом, належать рішення Міжнародного Суду ООН. Праці видатних учених минулого у сфері міжнародного права часто розглядають як джерела міжнародного права. Допоміжним засобом для визначення існування звичаю є односторонні дії та акти держав як доказ визнання котрогось правила поведінки як звичаю.

Договір (згідно з Віденською конвенцією «Про право міжнародних договорів» 1969 р. дає поняття, що договір – це міжнародне рішення, яке заключне між суб’єктами в письмовій формі, незалежно від того, що воно міститься в одному або декількох документах, а також незалежно від його назви (акт, пакт, заява, протокол. Декларація, конвенція, нота, комюніке).

Звичай – це довготривале повторюване в аналогічній ситуації правило поведінки, яке визнається та виконується всіма суб’єктами МПП..

Міжнародні звичаї носять усну форму.

Порівняння договору і звичаю: договір заклечається швидше, ніж звичай; договір охоплює ширше коло учасників, ніж звичай; договір є основним засобом для кодифікації; договір легше змінити, ніж звичай.

Також відносяться до джерел загальні та основні принципи.

16. Поняття права міжнародних договорів, його джерела і кодифікація.

Право міжнародних договорів – це сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які регулюютьсють відносини держав й інших субєктів міжнародного права з приводу укладання, дії та припинення міжнародних договорів. Право міжнародних договорів – одна з найдавніших і наважливіших галузей міжнародного права. Дотепер основним джерелом права договорів був міжнародно-правовий звичай. Перший кодифікаційний акт у галузі права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 р. На конференції американських держав і мав назву «Гаванська конвенція про договори».

При ООН в 1947 р. була створена спеціалізована Комісія по МП, яка складається з 34 представників держав-членів ООН, які обираються терміном на 5 років Генеральною асамблеєю ООН. Напрацювання: Женевська конвенція морському праву, 1948 р.; Віденська конвенція про дипломатичні та консульські відносини, 1961 р. і 1963 р.; Женевські конвенції по гуманітарному праву, 1949 р.; У 1966 р. Комісія прийняла проект із 75 статей, який був покладений в основу Віденської конвенції про право міжнародних договорів. У наступні роки Комісією було також чимало зроблено для кодифікації норм цієї галузі права.

17. Поняття звичаю. Відмінність договору від звичаю.

Міжнародний звичай – це неписане правило, що склалося в міжнародній практиці та за яким субєкти міжнародного права визнають юридично обовязковий характер. У Статуті ООН звичай визначається як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою, це означає що міжнародним звичаєм, який є нормою міжнародного права, може стати правило поведінки субєктів міжнародного права, котре утворилося як наслідок повторюваних однорідних дій. У міжнародному праві можна виділити два види звичаєвих норм: до традиційного виду звичаєвих норм належать неписані правила, що склалися у процесі досить тривалої практики. Новим видом звичаєвих норм є норми, які також є неписаними правилами, що визнаються юридично обовязковими, але створюються не тривалою практикою, а внаслідок визнання одного чи декількох прецендентів. Важливість звичаєвих норм визначається тим, що вони є основним будівельним матеріалом загального міжнародного права. Договірні та звичаєві норми мають єдину юридичну природу та створюються на основі єдиних принципів. У договірних нормах є стабільність їхнього змісту, вони забезпечують достатньо високий рівень передбачуваності поведінки учасників. Більшість звичаєвих норм у цьому аспекті не дуже надійні. Також варто звернути увагу на те, що процес створення договорів з обмеженим колом учасників потребує менше часу, ніж формування звичаю. Цілком зрозуміло, що судді простіше застосувати правило, записане в договорі, ніж неписану звичаєву норму.

Порівняння договору і звичаю: договір заклечається швидше, ніж звичай; договір охоплює ширше коло учасників, ніж звичай; договір є основним засобом для кодифікації; договір легше змінити, ніж звичай

18. Зупинення і призупинення дії міжнародних договорів.

Припинення дії міжнародного договору означає, що він втрачає свою обов’язкову силу у відносинах між його учасниками та перестає породжувати для них права й обов’язки. Більшість договорів містять постанови про терміни їхньої дії, про умови виходу з них або про можливість поновлення їхньої дії. Найбільш важливі зовнішні підстави для припинення дії договорів:

• сплив строку, на який він був заключний;

• виконання умов міжнародного договору;

• право на його денонсацію; (однобічне правомірне припинення дії договору на передбачених у ньому умовах)

• докорінна зміна обставин; (істотна зміна складу учасників багатостороннього договору, зміна обставин, які сторони не могли передбачити)

• припинення дії самого суб’єкта;

• скорочення числа учасників, в результаті якого воно стає менше числа, необхідного для вступу договору в силу.

• порушення договору.

Відомі такі засоби припинення дії договору як скасування (втрата договором юридичної сили за згодою учасників) або анулювання (однобічне правомірне припинення дії договору на підставі норм загального міжнародного права).

19. Порядок заключення договорів. Стадії заключення договорів.

Процес укладання міжнародного договору може бути поділений на стадії, до яких належать: 1. ведення переговорів для підготовки та прийняття тексту договору; 2. встановлення автентичності текстів договору (текст договору є кінцевим і змінам та доповненням не підлягає); 3. висловлювання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

Договори, переважно, готуються та підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Уповноважений повинен мати документ який свідчить про його право вести переговори, підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції. Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється через переговори з використанням звичайних дипломатичних каналів. Важливим етапом на стадії узгодження тексту ї його прийняття. Після того як узгоджений текст прийнято, виникає необхідність засвідчити, що цей текст є остаточним і не підлягає зміні з боку уповноважених. Поширеною формою автентичності є форма парафування – особлива процедура, при якій уповноважені особи підписують кожну сторінку узгодженого тексту договору своїми ініціалами. Останньою стадією укладання договору є висловлювання згоди на обов’язковість договору. Існують такі способи висловлювання згоди на обов’язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікація договору (це затвердження договору вищим органом держ.влади в результаті чого він набуває для даної держави юридичної сили); його прийняття; затвердження; приєднання до нього чи будь-який інший спосіб, з яким погодилися сторони. Підписання договору – найбільш поширений спосіб висловлювання згоди на його обов’язковість. У міжнародній практиці вироблено певні правила підписання договорів. Підписи розташовані поряд або один над одним. Загальновизнаним і поширеним способом висловлювання згоди на обов’язковість договору є ратифікація, чи остаточне затвердження договору вищими органами влади держави.

20. Умови дійсності і недійсності договорів.

Дійсним вважається договір, який належним чином укладений суб’єктами міжнародного права, втілює справжню згоду цих суб’єктів, а його зміст не суперечить основним принципам й імперативним нормам міжнародного права. У міжнародному праві існує презумпція дійсності міжнародного договору. Дійсність договору вважається його нормальним станом і навпаки недійсність договорів повинна бути встановлена. Залежно від ступеня протиправності міжнародного договору розрізняють два види недійсності: абсолютна недійсність і відносна недійсність.

Підстави недійсності міжнародних договорів: 1. якщо договір порушений з явним порушенням внутрішніх конституційних норм, що стосуються порядку його заключення; 2. згода на заключення договору була надана внаслідок помилки; 3. згода на заключення договору була надана внаслідок обманних дій іншої держави; 4. згода держави була дана внаслідок підкупу її представника; 5. представник держави дав згоду на заключення договору під впливом погроз до нього; 6. заключення договору стало результатом погрози силою чи її застосуванням до держави.

21. Форма, структура, мова договору.

Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формах. Зазвичай переважає письмова форма. Договір є системою взаємозв’язаних норм і розглядається як єдине ціле, в якому всі елементи обов’язкові для сторін. Основними складовими елементами договору вважаються:

- преамбула (вступна частина договору) в ній здебільшого перелічуються сторони, що укладають договір, викладаються мотиви укладання договору, його цілі і принципи, взаємозв’язок з іншими договорами.

- основна (центральна) частина - містить постанови по суті регульованих відносин, права та обов’язки сторін, предмет договору. Вона поділяється на статті, що можуть бути згруповані в розділи.

- заключна чи протокольна частина – містить статті, що стосуються набрання договором чинності та припинення його дії, а також мови, якою складено текст договору.

- додаткова (факультативний хар-р) містить технічні умови виконання даного договору.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває четверта (додаткова) частина додатки у формі протоколів, додаткових протоколів, правил.

Двосторонні договори укладаються на мовах договірних сторін. Договір укладається в двох примірниках, кожен з яких має два паралельні тексти. Багатосторонні договори складаються на мовах, які визначаються договірними сторонами; - країни обирають одну мову; - договори заключаються на офіційних мовах ООН - англійській, франц, португальській, китайській та російській.

22. Під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади. Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Міжнародному праву відомий феномен невизначених кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у даний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження.

За способами встановлення розрізняють кордони: а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю); б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав); в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.). Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних – по середині головного рукава ріки. На озерах і інших во доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км.

23. Державні кордони та їх правовий режим.

Державний кордон – це сукупність ліній, що відокремлюють територію держави на суходоли, у воді та повітрі і обмежують її територіальне верховенство. У законодавстві України державний кордон України визначається як лінія та вертикальна поверхня по цій лінії, які визначають межі території України – суходіл, води, надра й повітряний простір. Розрізняють: кордон на суходолу, водні і повітряні кордони. Кордон на суходолі позначається прикордонними знаками на місцевості. Державний кордон на морських ділянках переважно не позначається. Морський кордон встановлюється чи внутрішнім законодавством чи міжнародними договорами. Повітряний кордон не може позначатися за допомогою якихось спеціальних знаків, його лінія збігається з державними суходільним або водним кордоном.

Прикордонний режим забезпечується за допомогою: 1-прикордонна смуга-розташована на кордоні смігу місцевості шириною 6 м., на якій розташовуються інженерні споруди, що перешкоджають незаконному проникненню на кордон. 2 – прикордонна зона – це є місцевість шириною 5 км. Повз державного кордону.

Засоби визначення, встановлення та перевірки кордонів.

Сучасна міжнародна практика виробила два основних етапи встановлення державного кордону: делімітацію та демаркацію. Делімітація – це визначення за угодою між суміжними державами загального напряму проходження державного кордону й нанесення його на географічну карту. Демаркація – це проведення лінії державного кордону на місцевості та позначення її відповідними прикордонними знаками. Встановлення морських кордонів проходить по ліній територіальних вод держав. Встановлення суходільного кордону на місцевості здійснюють спеціальні змішані демаркаційні комісії. Редемаркація – це є перевірка демаркованих кордонів з поновленням та ремонтом прикордонних знаків.

24. Поняття і види територій.

Під територією в міжнародному праві розуміють різні простори Земної кулі, як суходіл, так і водну поверхню, надра та повітряний простір, а також космічний простір та небесні тіла. За правовим режимом уся територія поділяється на три основні типи: 1. державна територія, (це територія, що перебуває під суверенітетом певної держави і на яку поширюється повна виключна влада даної держави) 2 . територія з міжнародним режимом (це простори, розташовані за межами державної території, що нікому не належать, а перебувають у загальному користування всіх держав за міжнародним правом – відкрите море, повітряний простір над ним.); 3. територія зі змішаним режимом-це території, на яких одночасно діють норми міжнародного права і національного права прибережної держави (це напр. Континентальний шельф і виключна економічна зона, це район морського дна 12м/м вздовж, міжнародні канали і міжнародні ріки). 4. території з особливим міжнародним режимом: демілітаризовані, нейтралізовані, зони миру. Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

25. Поняття громадянства і його значення в сучасних міжнародних відносинах.

Громадянство – це стійкий політико-правовий зв’язок фізичної особи з державою, що полягає у взаємних правах і обов’язках. Питання громадянства врегульовано, передусім конституціями та національним законодавством держав. Напр. В Україні дії ЗУ «Про громадянство України». Деякі аспекти громадянства регулюються нормами міжнародного права. Серед них: дипломатичний захист, який надає держава своїм громадянам, що перебувають за кордоном; урегулювання проблем, пов’язаних в подвійним громадянством; заходи спрямовані на ліквідацію випадків безгромадянства. Набуття громадянства відбувається здебільшого від народження. Принципи: 1-принцип права крові, згідно з яким громадянство дитини визначається громадянством її батьків або одного з батьків незалежнго від місця народження; 2-принцип права грунту, згідно з яким дитина набуває громадянства своїх батьків; 3-змішаний принцип, згідно з яким громадянство отримують діти власних громадян, що народились за кордоном, а також діти іноземців, що народились на території країни, де застосовується принцип права грунту.

Може застосовуватися натуралізація – набуття громадянства після народження на прохання індивіда, внаслідок шлюбу чи усиновлення. Апатри́ди  — особи без громадянства, тобто особи, що не мають громадянства будь-якої держави, їхнє правове становище визначається законодавством держави перебування і, за деякими винятками, прирівнюється до правового статусу власних громадян. При цьому встановлюються умови: вік (повнолітні); ценз осідності ( прожити певну кількість років в даній країні, перед зверненням); знання мови. Реінтеграція – це поновлення первинного громадянства в спрощеному порядку (застосовується до осіб, які емігрували і повернулися в свою державу). Громадянство може бути отримане внаслідок дарування за особливі заслуги перед державою. Можливі і колективні способи набуття громадянства: трансфер й оптація. Набуття громадянства внаслідок зміни територіальної ситуації на основі міжнародних договорів. Оптація – це добровільний вибір громадянства шляхом подання індивідуальних заяв, але за умови, що оптанці будуть проживати на території держави, якій передається територія їх проживання. Трансферт – автоматична заміна громадянства без згоди населення.

26. Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. Населення складається: власні громадяни, іноземці (вкл..і дипломатів), апатриди та біпатриди, біженці. Правове положення населення визначається обсягом його прав та обов’язків та можливістю їх реалізації і це залежить від економічного розвитку країни, політичного режиму, традиції, звичаїв, релігії і тд.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

27. Іноземець – це особа, яка знаходиться на території будь-якої країни, не являється її громадянином і має громадянство іншої країни. Фундаментальне значення для визначення правового становища іноземців у будь-якій країні повинні мати загальновизнані принципи і норми загального міжнародного права про права і свободи людини.

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права та Факультативний протокол до цього пакту, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Конвенції СНД про права та основних свобод людини.

Режими для іноземців: виділяються національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим - зміст національного режиму полягає в правовому зрівнянні іноземців з громадянами держави перебування в тій чи іншій сфері. Звичайно, про повне зрівняння в правах іноземців з місцевим населенням не йдеться, оскільки розбіжності в громадянській належності і, відповідно, різний обсяг та рівень правового зв'язку з державою не призводять до однакового наповнення прав і свобод цих категорій населення.

- режим найбільшого сприяння (громадянами будь-якої іншої держави, з яким укладено договір на аналогічних умовах) - спеціальний режим, відповідно до якого їм даються в якійсь сфері певні права або покладаються відповідні обов'язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов'язків звичайно відрізняється від прав і обов'язків своїх громадян. Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах у порівнянні з ними.

28. Порядок набуття і втрати громадянства в міжнародному праві.

Набуття громадянства відбувається здебільшого від народження. Може застосовуватися натуралізація – набуття громадянства після народження на прохання індивіда, внаслідок шлюбу чи усиновлення. Громадянство може бути отримане внаслідок дарування за особливі заслуги перед державою. Можливі і колективні способи набуття громадянства: трансфер (передача населення території, що переходить від однієї держави до іншої) й оптація (вибір громадянства). Припинення громадянства може відбутися внаслідок добровільного виходу з громадянства, втрати громадянства та на підставах, передбачених міжнародними договорами, натуралізація.

29. Правове становище біпатридів а апатридів

Подвійне громадянство (біпатризм) – це наявність у особи громадянства більше, ніж однієї держави. Це явище може бути внаслідок як бажання особи, так і об’єктивних обставин, пов’язаних з особливостями законодавства різних країн. Однак подвійне громадянство породжує певні проблеми як для індивіда так і для держав, громадянином яких він є (виконання службового обов’язку, реалізація дипломатичного захисту). Біпатриди при вступі у правовідносини зобов’язані використовувати законодавство однієї держави, громадянином якої вони є. Безгромадянство (апартизм) – відсутність у особи громадянства будь-якої країни. Це відбувається внаслідок припинення громадянства однієї країни та ненабуття при цьому громадянства іншої. Міжнародно-правове регулювання в цій сфері спрямоване на захист прав апартидів (Конвенція про статус апатридів та на скорочення випадків безгромадянства.) МП зобов’язало держав надавати апатридам статусу іноземців.

 30. Геноцид — це цілеспрямовані дії з метою знищення окремих груп населення чи цілих народів за расовими, національними або релігійними мотивами. Геноцид - крайня форма дискримінації. Прийнято і запропоновано для підписання, ратифікації чи приєднання резолюцією 260 А (III) Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1948 року ВСТУП У СИЛУ: 12 січня 1961 року у відповідності зі статтею XIII. Договірні сторони, приймаючи до уваги, що Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй у своїй резолюції 96 (I) від 11 грудня 1946 року оголосила, що геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям Організації Об'єднаних Націй, і що цивілізований світ засуджує його, визнаючи, що протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству, і будучи переконаними, що для рятування людства від цього огидного нещастя необхідне міжнародне співробітництво, погоджуються, як це передбачено нижче: Стаття I Договірні сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов'язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення. Стаття II У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: a) убивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. Стаття III Карні наступні діяння: a) геноцид; b) змова з метою здійснення геноциду; c) пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду; d) замах на здійснення геноциду; e) співучасть у геноциді. Стаття IV Особи, що чинять геноцид чи які-небудь інші з перерахованих у статті III діянь, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними по конституції правителями, посадовими чи приватними особами. Стаття V Для введення в силу положень даної Конвенції договірні сторони зобов'язуються провести необхідне законодавство, кожна у відповідності зі своєю конституційною процедурою, і, зокрема, передбачити ефективні заходи покарання осіб, винних у здійсненні геноциду чи інших згаданих у статті III злочинів.

31. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб — відносно нове явище в міжнародно-правовій практиці. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів. Надалі на можливість настання такої відповідальності для фізичних осіб указували кілька міжнародних договорів, зокрема Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., Римський Статут Міжнародного кримінального суду, а також Статути Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди. Апартеї́д — офіційна політика расової дискримінації, сеґрегації та гноблення, яку впродовж 1948-1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії. Апартеїд – це є політика і практика расової дискримінації, яка скоюється з метою встановлення і підтримання панування однієї расової групи над іншою і її систематичне пригнічення. В основу цієї політики було покладено ідею про відособлений розвиток європейського і неєвропейського населення Південної Африки. Внаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР була зведена до безправного стану. Кольорове населення (бантові, індіанці, метиси) не мало таких же цивільних прав, як білі (наприклад, 23 млн негрів не мали права голосу на виборах у парламент).

Режим апартеїду дискредитував уряд ПАР перед світовою громадою. В 1976 р. набрала чинності Міжнародна конвенція ООН про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього. Ліквідація системи апартеїду почалася після приходу до влади в ПАР уряду Фредеріка де Клерка (1989). У 1991 р. президент ПАР Ф. де Клерк скасував дію основних елементів законів про апартеїд.

32. Расизм (англ. racism; нім. Rassismus; угор. rasszizmus/ fajgyulolet; рос. расизм.) – світогляд, а також політичні теорії і практики що грунтуються на расовій дискримінації, які засновано на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду як от колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла і т.п., тобто на раси, і різному ставленні до людей та їх спільностей у залежності від їх приналежності до цих груп (рас). Згідно расистських теорій, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою.

Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст.1) Набула чинності 4 січня 1969 р., для України - 7 квітня 1969 р.

Деpжави учасниці цієї Конвенції, вважаючи, що Статут Оpганізації Об’єднаних Націй гpунтується на пpинципах гідності і pівности, властивих кожній людині, і що всі деpжави члени Оpганізації зобов’язалися вживати спільних і самостійних заходів у співpобітництві з Оpганізацією Об’єднаних Націй для досягнення однієї з цілей Оpганізації Об’єднаних Націй, яка полягає в заохоченні і pозвитку загального поважання і додеpжання пpав людини та основних свобод для всіх без pозpізнення pаси, статі, мови та pелігіє,

33. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб — відносно нове явище в міжнародно-правовій практиці. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів. Надалі на можливість настання такої відповідальності для фізичних осіб указували кілька міжнародних договорів, зокрема Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., Римський Статут Міжнародного кримінального суду, а також Статути Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином, міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключене. Це дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості. Підсудний у міжнародному кримінальному судовому органі має право на захист.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді позбавлення волі, так і у вигляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в’язниця Шпандау, у якій відбували покарання засуджені Нюрнберзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальними судовими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ.

Реальна можливість залучення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб за здійснення строго визначених у міжнародному праві злочинів є логічним підтвердженням руху держав до створення міжнародного кримінального права.

34. Правосубєктність міжнародних організацій.

Сьогодні в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь численні міжнародні організації (їх близько 500), створені державами з метою співробітництва в певній галузі, забезпечення й охорони їхніх спільних інтересів у міжнародному спілкуванні. Субєктами міжнародного права є тільки міжурядові міжнародні організації. До них належать: ООН, ЮНЕСКО, Інтерпол, Міжнародний валютний фонд, Рада Європи. Міджнародна правосубєктність таких міжнародних організацій випливає з їхньої суті. Міжнародна міжурядова організація повинна бути наділена ознаками: - наявності постійних органів; - підпорядкованості заснування й діяльності міжнародному праву. У 1975 р. Була прийнята віденська конвенція про представництво держав у відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру, а в 1986 р. – Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями. У кожному конкретному випадку повноваження міжнародної організації в міжнародному спілкуванні встановлюються її установчим актом, а також її угодами з державами й іншими міжнародними організаціями.

Правосубєктність міжнародних організацій.

Діяльність міжнародних організацій регулюється значною кількістю правових норм. Право міжнародних організацій - це сукупність норм, які регулюють правове положення, діяльність міжнародних організацій, їх взаємодію між собою та іншими субєктами міжнародного права, а також їхня участь у міжнародній правотворчості. Можна виділити такі форми правотворчої діяльності міжнародних організацій: 1. ініцатива укладення міжнародних договорів (особлива роль належить ООН); 2. формування практики держав; 3. декларативні резолюції; 4. висловлювання думок спеціалістів-правознавців; 5. ухвали органів, наділених судовими функціями.; 6. практика політичних органів; 7. законодавчі повноваження, делеговані організаціями; 8. зовнішня практика організацій; 9. внутрішня нормоустановча діяльність.

Правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

35. Привілеї і імунітети міжнародних організацій.

Імунітети – непоширення дії деяких норм законодавства держави перебування мі міжнароду організація та її членів; Привілеї – пільги й переваги, що надаються міжнародній організації та її членам.

Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

36. Поняття і класифікація міжнародних організацій.

Міжнародна організація – це обєднання держав, утворене на підставі міжнародного договору для досягнення загальних цілей, що має постійні органи та діє в спільних інтересах держав-членів, поважаючи їхній суверенітет.

в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій: — міжнародні міжурядові організації (ММУО) — організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме їм держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається обмеженою, тому що вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави; — міжнародні неурядові організації (МНУО) — організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя. У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декількох підставах: 1. За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін. 2. За колом учасників: — універсальні — їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй); — регіональні — їхніми членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад, Організація Американських держав); — субрегіональні — їхніми членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва); — міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії). 3. За порядком приймання нових членів: — відкриті — відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава; — закриті — конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій. 4. За сферами діяльності: — організації з загальною компетенцією — вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ); — організації зі спеціальною компетенцією — коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП). 5. За цілям і принципам діяльності: — правомірні — вони створюються відповідно до міжнародного права; — протиправні — вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки. У МНУО можна виділити певні ознаки міжнародних організацій (створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи: — політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації; — жіночі організації, а також організації з охорони родини і дитинства; — молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації; — організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення; — організації місцевих (регіональних) влад. Слід, проте, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО. Таким чином, міжнародна міжурядова організація — це добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, що володіє автономною волею, відмінною від воль її членів.

Для класифікації міжн. орг. Можуть бути застосовані різні критерії. За колом учасників міжн. орг. Поділяються на універсальні (покликані обєднувати всі чи переважну більшість держав світу - ООН); регіональні, членами яких можуть бути країни певного географічного регіону (організація Американських держав), та організації що мають обмежену кількість держав-учасниць у різних географічних районах (НАТО). Відповідно до основної мети, завдань і обєкта діяльності міжн. орг. клас.: організації загального характеру і організації зів спеціальних питань. До першої групи належать орг. компетенція яких охоплює широке коло питань політичного, економічного, соціального характеру ( ООН, ОАЕ). До другої групи – організації, компетенція кожної з яких обмежена порівняно вузьким колом питань з однієї або кількох споріднених галузей (ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Інтерпол). За порядком вступу: відкриті та закриті.

37. У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення. Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості. Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень. Від припинення членства в організації варто відрізняти призупинення членства, що може мати місце як з ініціативи організації, так і з ініціативи держави-члена.

38. Процедура прийому до міжнародної організації регламентується правилами прийому, які кожна організація встановлює за своїм розсудом і, звичайно, на основі голосування більшості. Найбільш складні умови прийому встановлені в ООН, для чого, крім інших процедур, необхідна рекомендація Ради Безпеки ООН. У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення. Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості. Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень. Від припинення членства в організації варто відрізняти призупинення членства, що може мати місце як з ініціативи організації, так і з ініціативи держави-члена.

39. Види міждержавних конфліктів:

- конфлікт ідеологій

-конфлікт через політичне панування

- територіальний конфлікт

- релігійний конфлікт

Міждержавний конфлікт часто реалізується у формі війни. Потрібно проводити чітку границю між війною й міждержавним конфліктом:

- військові конфлікти менш масштабні. Цілі - обмежені. Причини - спірні питання. Причина війни - глибинні економічні й ідеологічні протиріччя меду державами. Війни більше масштабні

- війна - стан усього суспільства, що участвуют у ній, військовий конфлікт - стан соціальної групи

- війна частково міняє подальший розвиток держави, військовий конфлікт може привести лише до незначних змін.

40. Поняття і класифікація учасників війни.

Учасниками збройних конфліктів поділяються на дві групи: воюючі (Комбатанти) та невоюючі (некомбатанти). Всі вони користуються правами військовополонених.

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина - так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення). У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених. Некомбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це - військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать: - особовий склад регулярних збройних сил; - ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил; - особовий склад рухів опору і партизанських формувань; - особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають; - члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим; - населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Розвідники - особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії. Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) - осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті. Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) - це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави. Іноземні воєнні радники й інструктори - це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів. Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця: - він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті; - він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях; - він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони; - він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті; - не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті; - не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил. ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

41. Поняття і особливості комбанатів.

Учасники збройних сил: воюючі (комбатанти) та невоюючі (некомбатанти). До комбанатів належить особливий склад суходільних, морських, повітряних сил, а також нерегулярних сил – ополчення, особливий склад рухів опору, що беруть участь у бойових діях проти ворога.

Вони відповідають таким умовам:

- мають на чолі особу, що відповідає за своїх підлеглих;

-мають знаки розрізнення;

-відкрито носять зброю;

-дотримуються в бойових діях норм права, що застосовується в збройних конфліктах.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать: - особовий склад регулярних збройних сил; - ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил; - особовий склад рухів опору і партизанських формувань; - особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають; - члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим; - населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам: а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих; б) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності; в) відкрито носити зброю; г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни. У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів): а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа); б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі); в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь; г) дотримуються законів і звичаїв війни. При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.

42. Поняття і особливості некомбатантів.

До некомбатантів належить особливий склад, який правомірно перебуває в структурі збройних сил воюючої сторони та допомагає їй у досягненні успіху в бойових діях, але не бере безпосередньої участі в них. Це – медичний та інтендантський персонал, юристи, військові кореспонтенти, духовенство.

Некомбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це - військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

43. Засоби і методи ведення війни.

Засоби ведення війни – зброя, снаряди, речовини, що застосовуються збройними силами воюючих сторін для населення шкоди й ураження супротивника. Методи ведення війни – це порядок використання засобів ведення війни. Методи і засоби війни є забороненими і не забороненими міжнародним правом. До заборонених методів належать:

- отрута чи отруєна зброя;

- будь-яка зброя, якщо її дія полягає в нанесенні ушкоджень осколками;

- незаконне користування національним прапором невоюючої чи нейтральної держави;

- обстріл і руйнування санітарних установ та формувань;

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді - недопущення зайвих страждань - був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року. Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни. Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника. Методи ведення війни - це способи застосування засобів війни. Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни: - вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року); - кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року); - отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року); - задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року); - біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року); - засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року); - будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін. Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару.

44. Поняття і види нейтралітету у війні.

Нейтралітет у війні – це особливий правовий статус держави, що не бере участі у війні й утримується від надання допомоги та сприяння воюючим сторонам. Права й обовязки нейтральних держав і воюючих сторін регламентуються Конвенцією 1907 про права і обовязки нейтральних держав. Міжнародному праву відомі такі види: 1. постійний нейтралітет- Швейцарія ;

2. евентуальний нейтралітет.

45. Початок війни.

Військові дії між державами не повинні починатися без попередження, що буде мати форму вмотивованого оголошення війни чи форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується військовими діями, завжди призводить до стану війни й тягне за собою певні правові наслідки. Початок війни означає закінчення мирних відносин між відповідними державами: дипломатичні та конслульські звязки припиняються; персонал посольств і консульств відкликається. Політичні договори припиняють свою чинність. Деякі багатосторонні договори призупиняють свою дію. Із початком війни починається фактичне здійснення положень і угод, які регулюють відносини між державами, котрі беруть участь у війні. До громадян країни-супротивника може застосовуватися спеціальний режим: їхне право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути примусово поселені в певному місці. Театр військовий дій – це територія, на якій збройні сили воюючих держав-учасниць конфлікту фактично ведуть воєнні дії.

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах: - шляхом звернення до власного народу; - шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника; - шляхом звернення до світового співтовариства. Особливий спосіб оголошення війни - ультиматум - категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни - це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії. Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний. Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни - внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни. Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції - 1954 року зосереджені культурні цінності.

46. Закінчення війни і його правові наслідки.

Припинення стану війни між державами, що воювали, має важливе значення, бо воно стабілізує післявоєнні відносини. Унаслідок припинення встановлюються мирні відносини. Від припинення стану війни слід відрізняти припинення військовий дій. Вони мають такі форми: 1. місцеве примирення;

2. загальне перемиря.

Капітуляція – закінчення війскових дій, унаслідок якого держави однієї з воюючих сторін втрачають верховенство чи воно істотно обмежується. Як результат загальної капітуляції на переможену державу можуть бути покладені певні політичні, економічні та військові зобовязання.Основною та загальновизнаною формою припинення стану війни є спеціальна угоди – мирний договір – між воюючими державами.

47. Правовий режим міжнародних проток.

Морські протоки- це природні шляхи, що зєднують простори Світового океану. Налічують близько 300 проток, які використовуються для морської та повітряної навігації. Особливого значення для міжнародного судноплавства мають такі протоки: Ла-Манш, Малаккська, Гібралтарська, Балтійська. Новим кроком у визначення правового режиму морських проток стала Конвенція ООН з морського права (1982). Категорії морських проток: 1. протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства; 2. Протоки, ширина яких перевищує подвійну ширину територіального моря; 3. Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства й у яких встановлюється режим мірного проходу. 4. Протоки, прохід в які регулюється загалом або частково спеціальними міжнародними угодами. Нині режим чорноморських проток регулюється багатосторонньою Конвенцією укладеною в 1936 р. Дана конвенція надає перевагу причорноморським державам () вони можуть проводити через протоки надводні військові кораблі всіх класів і підводні човни). Нечорноморські держави можуть проводити через протоки лише легкі надводні кораблі.

48. Міжнародні ріки.

Міжнародні ріки та озера розділяють територію двох і більшої кількості держав або протікають через них. Особливістю міжнародних рік і озер є те, що вони з одного боку, становлять єдиний природний комплекс, а з іншого – певними частинами належать до території кількох прибережних держав. Серед рік можна виділити: ріки, що мають судноплавне сполучення з морем і режим яких передбачає свободу плавання по них суден усіх держав; - ріки режим яких передбачає використання їх лише прибережними державами, використання таких рік регламентується спеціальними угодами; - ріки, що розділяють територію двох або більшої кількості держав і утворюють між ними природний кордон, з яким збігається й кордон державний; - ріки, щодо використання яких не існує спеціальних міжнародних угод. Особливий інтерес для Європейських держав становить правовий режим ріки Дунай. Сьогодні не існує універсальної міжнародної угоди, котра б регламентувала міжнародно-правовий режим міжнародних рік і озер. Існують деякі принципи, які визначають права і обовязки держав щодо використання міжнародних рік і озер, а саме: - принцип суверенітету держави щодо частини міжнародного водного басейну; - принцип справедливого водокористування; - принцип неспричинення шкоди природному середовищу;

49. Правовий режим міжнародних каналів.

Міжнародні морські канали – це штучні водні шляхи, що використовуються для міжнародного судноплавства. Як штучні споруди, вони становлять невідємну частину володінь держави, по території якої їх прокладено і звичайно перебувають під її суверенітетом. Морські канали, що зєднують відкриті моря та використовуються для міжнародного судноплавства, мають статус міжнародних. Правовий режим міжнародних морських каналів визначаються міжнародними угодами і внутрішніми актами держави, територією якої вони проходять. До таких каналів належать: Суецький, Панамський, Кільський, та Коринфський.

Принципи правового режиму міжнародних каналів: - повага суверенних прав власника каналу і невтру чання в його внутрішні справи; - свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; - обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держа-ви-власниці каналу. Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами: - канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав; - адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів; - установлюються правила проходження каналу. У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада. Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року. Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші.

50. Міжнародно-правова відповідальність за діяльність в космосі.

Поняття відповідальності в міжнародному космічному праві містить два аспекти: 1. міжнародна відповідальність держав за порушення норм і принципів міжнародного права ; 2. матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок здійснення космічної діяльності. Відповідальність держав за космічну діяльність встановлена в Договорі про космос (1967), в якій сказано що держави-учасниці Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, зокрема на Місяці та інш. Неб. Тілах, незалежно від того, здійснюється вона урядовими організаціями чи неурядовими юридичними особами. Міжнародну відповідальність за шкоду заподіяну космічними обєктами та їхніми складовими частинами на Землі, в повітрі та в космічному просторі несе держава, котра здійснює чи організовує запуск, а також держава, з території чи установок якої здійснюється запуск. Відпов. Виникає коли шкоду заподіяно іншій державі, її фізичним або юридичним особам. Порядок реалізації мат. відпов. передбачений Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду запродіяну космічними обєктами (1972). Поняття шкоди охоплює : позбавлення життя людини, тілесне ушкодження чи інше ушкодж. Здоровя; знищення чи пошкодження майна держави, її фізичних чи юридичних осіб або міжнародних міжурядових організацій. Сума компенсацій вираховується відповідно до міжнародного права та принципів справедливості, так щоб забезпечити відновлення стану речей, який був до заподіяння шкоди.

51. Основні принципи міжнародного космічного права.

Виділяють низку принципів діяльності в космосі. 1.Свобода дослідження та використання космосу (юридичний зміст цього принципу полягає в тому, що весь космічний простір, а також Місяць і будь-які інші небесні тіла, відкрито для: - вільного доступу, - вільних наукових досліджень, - вільного практичного використання всіма державами без будь-якої дискримінації на основі рівності та згідно з міжнародним правом). 2. Використання космічного простору, Місяця та інших небесних тіл тільки в мирних цілях ( держави зобовязалися на орбіту навколо Землі будь-які обєкти з ядерною зброєю, не встановлювати таку зброю на небесних тілах. Забороняється створення на небесних тілах військових баз, споруд, укріплень.) 3. Запобігання потенційно-шкідливим наслідкам космічної діяльності (держави зобовязані проводити вивчення та дослідження космічного простору, зокрема й Місяця та інш. Небесних тіл, щоб запобігти їх шкідливому забрудненню та несприятливим змінам наземного середовища.

52. Субєкти і обєкти міжнародного космічного права.

Під космічними обєктами в міжнародному космічному праві розуміють створені людиною космічні апарати різного призначення та їхні складові частини (штучні супутники Землі, автоматичні та пілотовані кораблі і станції, ракети-носії.) Норми міжнародного права регулюють діяльність повязану з космічними обєктами, з моменту їх запуску чи спорудження в космічному просторі. До цього моменту діяльність з їх створення та запуску перебуває у сфері внутрішньодержавного права. Після повернення на Землю космічний обєкт знову підпадає під національну юрисдикцію держави. Субєктами міжнародного космічного права є всі держави, а не лише ті, котрі спроможні самостійно досліджувати та використовувати космос.

53. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність – це юридичні наслідки порушення ним міжнародно-правового зобовязанння для субєкта міжнародного права. Субєктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки субєкти міжнародного публічного права, тобто передусім держави і міжнародні організації.

Підстави міжнародно-правової відповідальності поділяються на нормативні (це міжнародно-правові норми, що встановлюють зобовязанння, порушення яких може бути кваліфіковане як міжнародне правопорушення) та фактичні. Фактичною підставою для настання міжнародно-правової відповідальності є скоєння міжнародного правопорушення.

54. Поняття і класифікація міжнародних злочинів.

Міжнародними злочинами визнаються особливо небезпечні для людської цивілізації порушення принципів і норм міжнародного права, що є засадничими у справі забезпечення миру, захисту особи та життєво важливих інтересів міжнародного співробітництва загалом. Можна виділити три види злочинів, боротьба з якими потребує використання міжнародно-праових заходів: 1. міжнародний злочин ;

2. злочини міжнародного характеру;

3. інші злочини з «міжнародним елементом». Перелік міжнародних злочинів був сформульований у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (1945). Міжнародні злочини було класифіковано на три групи: 1. злочин проти миру; 2. військові злочини; 3.злочини проти людяності.

Класифікація міжнародних правопорушень

Міжнародне правопорушення – це протиправна дія чи бездіяльність субєкта, що порушує його міжнародні зобовязання. Для виникнення міжнародної відповідальності необхідні як мінімум дві умови: чинна норма міжнародного пава та діяння субєкта-правопорушника, що порушує зобовязання, передбачені цією нормою. У літературі та практиці утверджується поділ міжнародних правопорушень на міжнародні злочини й делікти. МЗ - це порушення зобовязань настільки суттєвих для захисту корінних інтересів міжнародного співробітництва , що це співробітництво кваліфікує їх як особливо небезпечні й тяжкі. Правопорушення, що не належать до категорії злочинів, є міжнародними деліктами. Відповідальність спричинена деліктом, має характер двосторонніх пправовідносин, у яких порушник відповідальний тільки перед потерпілим.

55. Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать: — згода держави (введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави); — відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння (дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони); — форс-мажор і непередбачений випадок (мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей); — лихо (дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком, вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей); — стан необхідності (передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави); — самооборона (Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй).

56. Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення. Санкції мають своїми цілями: — припинення правопорушення; — відновлення порушених прав; — забезпечення відповідальності правопорушника.

Особливості застосування санкцій: — застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним правом; — вони не можуть нести превентивний (попереджувальний) характер, тому що їхньою метою є захист і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжнародного права; — міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпадаючі за формою з такими, санкціями не є

57. До форм матеріальної відповідальності належать: реституція, репарація, а також абсолютна відповідальність. Реституція виражається у примусі винної сторони відновити порушений матеріальний стан потерпілої сторони. Репарація виражається у примусовому відшкодуванні заподіяних збитків. Таке відшкодування може здійснюватися у грошовій або натуральній формі. Абсолютна відповідальність виражається в необхідності відшкодування заподіяних збитків незалежно від конкретної наявності провини у завчасно обумовлених розмірах (наприклад, у результаті загибелі багажу пасажирів затонулого судна). При цьому не виключена кримінальна відповідальність безпосередніх винуватців. До абсолютної відповідальності також відноситься виплата компенсації за шкоду, заподіяну повітряними або космічними об'єктами на поверхні Землі. Таку відповідальність, зокрема, встановлює ст. 2 Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами (1972 p.). У міжнародних договорах розмір абсолютної відповідальності зазвичай обумовлюється заздалегідь, незалежно від розмірів конкретно заподіяної шкоди. У зв'язку з цим абсолютну відповідальність іноді називають об'єктивною

58. До форм політичної відповідальності відносяться: сатисфакція, санкції, ресторації, реторсії, репресалії, а також заходи, що здійснюються ООН на підставі статей 41, 42 Статуту ООН, аж до застосування збройних сил. Сатисфакція являє собою вимушений обов'язок винної сторони вибачитися, висловити співчуття з приводу того, що трапилося, запевнення в тому, що подібне не повториться, покарати конкретних винуватців. Процедура сатисфакції передбачає публічність здійснення подібних заходів і супроводжується спуском державного прапора біля посольства потерпілої сторони, виконанням її державного гімну і публікацією про це в офіційному друкованому органі. Санкції виражаються у вживанні стосовно винної сторони примусових заходів, спрямованих на те, щоб якось її обмежити або покарати. Ресторації виражаються у примусі винної сторони відновити попередній порушений нею стан. Реторсії виражаються у прийнятті потерпілою стороною дієвих заходів у відповідь на хоча і правомірні, але недружні дії. Наприклад, виселення дипломатичних представників держави, яка припустилася недружньої заяви або вчинила недружній акт стосовно дипломатичних представників потерпілої сторони. Репресалії виражаються у вжитті насильницьких дій, можливо, неправомірних, у відповідь на неправомірні насильницькі дії з метою відшкодування заподіяних збитків. У випадку опору винної сторони при застосуванні репресалій допускається застосування сили. Наприклад, затримання українськими прикордонниками російського рибальського сейнера в Таганрозькій затоці у відповідь на подібні дії російських прикордонників. Заходи, що вживаються ООН на підставі ст. 41 Статуту ООН, виражаються у заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН і виключають використання збройних сил. До таких заходів можуть зараховуватись: повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, розрив дипломатичних відносин. Заходи, які вживаються ООН на підставі ст. 42 Статуту ООН, виражаються в заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН, спрямованих на усунення загрози миру і безпеці. Відомі випадки застосування політичної відповідальності у формі обмеження суверенітету. Наприклад, щодо Німеччини і Японії після Другої світової війни.

59. Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин. Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права.

Органи зовнішніх зносин поділяться на:

— внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави;

— закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів:

1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин). До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин.

60. Порядок призначення дипломатичних представників регулюється нормами національного та міжнародного права. Призначення дипломатичного представника здійснюється главою держави й від його імені згідно з існуючою конституційною практикою держав. Беручи до уваги привілейоване становище, яке посідають глави дипломатичних представництв в іноземній державі, надзвичайно важливо правильно визначити, з якого моменту починається здійснення ними своїх виняткових повноважень. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається акредитуванням і складається із декількох стадій: 1. Підбір кандидатури посла або посланника. 2. Запит агреману. 3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється призначення. 4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, яке відбулося. 5. Видача вірчих грамот. 6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни перебування після прибуття посла або посланник і подання йому копії вірчих грамот. 7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування. Оскільки підбір кандидатури посла або посланника регламентується внутрішньодержавним правом, значний інтерес становить інститут агреману, який регламентується нормами міжнародного права. Інститут агреману є виразником інтересів обох сторін — акредитуючої і приймаючої держави або міжнародної організації Ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. встановлює: "Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі. Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи".

61. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів: — принцип взаємності — у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі; — принцип альтернативності — у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави; — принцип функціональної необхідності — у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування. Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування. У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети). До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі: — недоторканність помешкань представництва

— фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування.

— свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. — право користування прапором і емблемою держави, що акредитує.

62. До особистих привілеїв та імунітетів належать: — недоторканість особи дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі.

— недоторканність житла — приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва — імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користується імунітетом від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції. За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування.

— фіскальний імунітет — дипломатичний агент звільняється від усіх мит і податків, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком: а) непрямих податків, що включаються в ціну товару й обслуговування; б) збору податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться в акредитованій державі, якщо він не володіє ним від імені акредитованої держави, або з метою представництва; в) податків на спадщину і мита на спадкування, що стягуються країною перебування; г) зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких знаходиться в країні перебування; д) судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і гербового збору стосовно нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування. Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин.

63. Функції дипломатичного представництва Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать: — представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування; — захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом; — ведення*переговорів з урядом держави перебування; — інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує; — функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

64. У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифікації не існувало, що нерідко призводило з приводу старшинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів: І клас — посол і папський легат або нунцій; ІІ клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави; III клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ. Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла трьох ланкову класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв розділяються на: а) клас послів і нунціїв, які акредитуються приглавах держав, та інших главах представництв еквівалентного рангу; б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ; в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників знаходяться в сфері регулювання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається з його рангом. В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги: — надзвичайний і повноважний посол; — надзвичайний і повноважний посланник І і II класів; — радник І і II класів; — перший секретар І і II класів; — другий секретар І і II класів; — третій секретар; — аташе.

65. Дипломатичний корпус – сукупність працівників дип. персоналу всіх іноз. посольств і місій, акредитованих у країні перебування, та членів їх сімей. У вузькому розумінні Д. к. є сукупністю тільки глав дипломатичних представництв, що акредитовані в країні перебування. За своєю природою Д. к. — організація, яка не має держ. чи міжнар. характеру; вона об'єднує іноз. дипломатів лише за профес. ознакою для захисту суто корпорат. інтересів. Тому Д. к. як своєрідній громад, організації властиві функції не політичного, а лише церемоніального (протокольного) характеру. їх виконує від імені Д. к. його дуаєн.

Як правило, від імені дипломатичного корпусу виступає дуаєн, який є визнаним посередником між дипломатичним корпусом і урядом, при якому він акредитований. Дуаєн може за власною ініціативою або на прохання своїх колег здійснювати будь-які заходи для забезпечення за­хисту інтересів всього дипломатичного корпусу або окремих його членів і вимагати поваги до їхніх прерогатив, привілеїв та імунітетів.

Як правило, від імені дипломатичного корпусу виступає дуаєн, який є визнаним посередником між дипломатичним корпусом і урядом, при якому він акредитований. Дуаєн може за власною ініціативою або на прохання своїх колег здійснювати будь-які заходи для забезпечення за­хисту інтересів всього дипломатичного корпусу або окремих його членів і вимагати поваги до їхніх прерогатив, привілеїв та імунітетів.

66. Місія дипломатичного представництва припиняється:

1. з відкликанням дипломатичного представника акредитуючою державою. Звичайно це пов'язано з кадровою політикою держави.

2. у зв'язку зі смертю глави представництва. У цьому разі пост глави місії заміщується старшим за рангом співробітником представництва, а якщо такого немає, посада залишається вакантною до нового призначення.

3. за повідомленням держави перебування, що вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представництва. Держава перебування може у будь-який момент без пояснювання причин повідомити державу, котра акредитує, що глава представництва або будь-який інший його співробітник оголошуються persona non grata. У цьому разі держава, що акредитує, зобов'язана відкликати цю особу або припинити її функції у представництві. Звичайно проголошення persona non grata є результатом "дій, несумісних зі статусом дипломатичного представника", таких, як втручання у внутрішні справи держави, висловлювання, в яких убачається неповага до держави перебування або її офіційних осіб, збір інформації недозволеними засобами тощо.

4. з розривом дипломатичних відносин, остаточним відкликанням дипломатичного представництва. У разі розриву дипломатичних відносин держава перебування має поважати і охороняти приміщення дипломатичного представництва разом з його майном і архівами, а якщо це пов'язано з озброєним конфліктом, — сприяти дипломатичному персоналу і членам сімей для якнайшвидшого їхнього виїзду, в тому числі з наданням перевізних засобів.

5. у разі нелегітимної зміни політичного режиму або державного ладу в країні перебування місія дипломатичного представництва припиняється, якщо держава, що акредитує, вважає зміни, котрі трапились, недопустимими. Якщо це трапляється у державі, що акредитує, нова влада має підтвердити визнання повноважень глави місії.

6. у разі припинення існування держави, що акредитує.

67. У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать: — захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом; — сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними; — з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам; — виконання адміністративних і нотаріальних функцій; — надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової; — надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їхнім екіпажам; — виконання інших функцій, покладених на кон сульську установу державою, що представляється, які не забороняються законами і правилами держави пере бування.

68. Європе́йський Сою́з (ЄС, Європе́йська У́нія, Європе́йська Співдру́жність) — союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і діючим з листопада 1993 р.

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

69. ООН.

26 червня 1945 року був прийнятий і підписаний Статут ООН (організація обєднаних націй) ,який склад. З 19 розділів та 111 ст. В ньому визначено що основними цілями ООН є: підтримання миру та безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру та придушення агресії чи інших порушень миру; розвиток дружніх відносин між націями; здійснення міжнародного співробітництва в розвязанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; обовязок бути центром для погодження дії націй у досягненні певних цілей. Відповідно до своїх цілей і завдань ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбних держав, які можуть і бажають виконувати всі зобовязання. Головні органи ООН: Згідно зі статутом, основним органами ООН: ГА, Рада Безпеки, Економічна та соціальна рада, Рада в справах Опіки, Міжнародний суд і Секретаріат. Прийняття держави в члени ООН проводиться постановою ГА ООН за рекомендацією Ради Безпеки ООН.

70. Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ, англ. Organization for Security and Co-operation in Europe, OSCE), раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Її було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації.

Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 році було ухвалено Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях. Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого увійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації.

71. Організа́ція Північноатланти́чного до́говору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO, фр. L'Organisation du Traité de l'Atlantique Nord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася, як результат нездатності ООН того часу забезпечити мир у світі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блоками сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору.

72. Рада Європи.

Р.Є.- найдавніша, найбільш представницька й авторитетна міждержавна організація в Європі. Статут Ради Європи підписаний у Лондоні 5 травня 1949 р. Україна стала членом РЄ в 1995 р. РЄ має так цілі: захист прав людини та розширення демократії, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища й охорони здоровя, зближення всіх країн Європи. Найвищим органом РЄ є Комітет міністрів, який складається з міністрі закордонних справ держав-членів. Комітет обговорює політичні аспекти співробітництва, приймає рекомендації державам-члеам. Парламентська асамблея є консультативним органом і не має законодавчих повноважень. Вона складається з представників парламентів держав-членів РЄ. Відокремлене становище в інституційній системі РЄ посідає Європейський Суд з прав людини. Він є незалежним органом, що склад. З осіб, які працюють особисто. Суд виносить рішення, обовязкові для виконання.

ЗМІСТ