3781-7599-1-SM (1)

вплив новітніх технологій, але їх співіснування з залишками «старих» війн. Гібридизацію таким чином можна розглядати як співіснування багатьох нез’єднувальних елементів, адже поряд з військовими супертехнологіями й далі використовуються примітивні методи боротьби і зброя, а «постмодерна» війна співіснує із боротьбою не тільки за території, але й за розуми, ідентичності і цінності. Як зазначили сучасні польські дослідники Банасік і Парафіяновіч, гібридність може проявлятися також «в конфронтації східної деструкційно-паразитуючої цивілізації із християнською цивілізацією Заходу» [Banasik & Parafianowicz, 2015: 7].

Згідно з класичним підходом держава є єдиним суб’єктом воєнних дій, але на сьогоднішній день її роль суттєво змінилась під впливом інших політичних і економічних понаддержавних і транскордонних чинників. Для дослідження війн і збройних конфліктів в полемологічній перспективі це означає, між іншим, потребу зосередження уваги на суспільних змінах в усіх сферах життя людини, на врахуванні різноманітних елементів політичного, економічного чи навіть технологічного контексту, що впливають на війну як суспільне явище.

21

1.2. ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ВІЙНИ І МИРУ

Однією з методологічних особливостей полемології є її зв’язок з геофілософією. Тому почнемо наші міркування з уточнення поняття «геофілософія», предмету її дослідження.

Уперше поняття «геофілософія» зустрічається в роботі Жіля Дельоза й Фелікса Гваттарі «Що таке філософія?», яка вийшла у Франції у 1991 році. У них геофілософія виступає як «просторова модель іманентної філософії, заснована на співвіднесенні території й землі» [Deleuze & Guattari, 1994: 85]. Надалі розуміння геофілософії значно поглибили й розширили: Ніколо Масіандаро

[Masciandaro, 2010], Бен Вудерд [Woodard, 2013], Тейлор Веб [Webb & Gulson, 2015], Калерво Галсон [Webb & Gulson, 2015] та інші.

Однак, якщо дивитися на геофілософію не як на поняття, уведене до наукового обігу тільки наприкінці ХХ століття, а як на філософію географії, то складність і важливість проблем, що порушуються геофілософією, є порівнянними з онтологією. Перші дослідження з філософії географії зустрічаються в стародавніх греків і, насправді, геофілософія Дельоза й Гваттарі – це тільки видима частина досліджень, коріння яких сягає апофатичного світоосягненя1. Саме завдяки філософії географії геофілософія в змозі звертатися до фундаментальних наукових теорій про походження Землі в масштабах космосу й одночасно оперувати загальними сутностями й категоріями буття, узятими з філософії.

У класичному розумінні геофілософія розглядає Землю й культурні цивілізації, які її утворюють:

1 Масштабний аналіз філософії географії проведений українським філософом Юліаном Тютюнником. Спираючись на вчення Олексія Лосєва, Мартина Гайдеґґера, Жіль Дельоза та ін., Тютюнник розкриває можливості геофілософіі при дослідженні причин змін, які відбуваються в просторі Землі, а також при вивченні смислів ландшафтів, складовою частиною яких є, в тому числі і людина [Тютюнник, 2011].

22

1.Як «поверхню», яка складається з безлічі диференційованих частин (локусів), з різною структурою, функціями й мінливими межами (границями). Локуси безупинно взаємодіють, наприклад, утворюють різного роду союзи, об'єднання, блоки, федерації й інші штучні конструкції, або розпадаються, зменшуючись у межах (границях) або повністю зникаючи з простору Землі;

2.При цьому, диференційована на локуси цивілізацій поверхня Землі розуміється не буквально – як площина, а у формулюванні Карла Ріттера: «географія – це наука про простори

йпро їх речовинне заповнення».

3.Як смисли (різому), які є причиною складної гами виявів у просторі Землі.

У геофілософії поняття «цивілізація» використовується у двох значеннях: а) як цілісний (єдиний) простір Землі – цивілізація Землі; і б) як відносно стійкі соціально-культурні центри – локуси цивілізацій. Цивілізація Землі, як простір однойменної планети Сонячної системи, утворена певною кількістю локусів цивілізацій, які перебувають один з одним у складних взаємовідносинах: змінюють свої межі, зникають, з'являються, конфліктують, доповнюють один одного тощо.

Юліан Тютюнник визначає предмет філософії географії як окремо взятий локус, а саму філософію географії як науку про нескінченність локалізації [Тютюнник, 2011: 55]. Ми свідомо задіюємо цю науку виключно в застосуванні до людської цивілізації, тому й предмет дослідження геофілософії, як філософії географії, у нашому розумінні значно звужується. Він зводиться до дослідження існуючих у просторі Землі локусів цивілізацій, які мають свою глибину (різому) і свою історію розвитку в масштабах цивілізації Землі.

Таким чином, у нашому дослідженні предметом дослідження є локус цивілізації (центр культури), а об’єктом – цивілізація Землі, схильна до нескінченності локалізації. Причому з урахуванням онтологічності нашого підходу й методології,

23

предмет і об’єкт нашого дослідження ми розглядаємо як простір, пов’язаний з фундаментальними науковими й філософськими теоріями про минуле, сьогодення й майбутнє людини в масштабах Землі й космосу.

Отже, предмет геофілософії є відправною точкою в створенні загальної теорії війни й миру. Історія створення локусів цивілізації, спрямованість їх розвитку, нескінченна зміна границь локусів і т.п. – усе це, з одного боку, є предметним полем досліджень геофілософії, з іншого боку, постає науковофілософською базою для створення теорії війни й миру.

Що в сучасній науковій літературі розуміють під окремим локусом цивілізації й нескінченною локалізацією? У більшості випадків під локусом цивілізації розуміють певне політичне й/або соціальне співтовариство, наприклад, народності, нації, державу. Класичними в цій галузі вважають роботи Бенедикта Андерсена, Еріха Хобсбаума, Ентоні Сміта, Мирослава Хроуча та інших.

Нескінченність локалізації прийнято розглядати:

–як типи (хвилі, що змінюють одна одну) цивілізацій (наприклад, роботи Миколи Данилевського, Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі, Деніела Бела, Елвіна Тоффлера);

–як зіткнення народів, націй, цивілізацій (наприклад, роботи Самуеля Гантінгтона, Фернанда Броделя та ін.).

На наш погляд, усі ці політичні й соціальні організації (союзи, об’єднання, комбінації тощо), а також різні варіанти їх взаємодій – це лише видима частина соціальних конструкцій, створених людським розумом. Безперечно, частково вони розкривають особливості формування локусу цивілізації й процес нескінченності локалізації, однак фактично є тільки зовнішніми виявами змісту, але не самим змістом окремого локусу цивілізації.

24

***

Основна частина сучасних досліджень предмета й об’єкта геофілософії припадає на зовнішні, спостережувані вияви людської активності. Вивчається багатство й різноманітність виявів змісту в розвитку і взаємодії локусів цивілізації. Увесь цей емпіричний і теоретичний матеріал, накопичений багатьма поколіннями вчених, автор використовував для створення й перевірки теорії війни й миру. Однак за вивченням різноманіття віртуальних і матеріальних вторинних форм, дослідники відійшли від вивчення самого змісту – різоми локусу й основ нескінченності локалізації. На нашу думку, саме в цьому предметному полі перебуває аксіоматика теорії війни й миру.

Перша аксіома, на основі якої автор виводить теорію війни й миру, випливає з того, що запитання «Що становить собою окремий локус цивілізації?» зводиться до питання «Що становить собою людина?». Коли дослідник розглядає локус цивілізації, як державу та її устрій, або як націю й історію її формування – він не помиляється. Це рівнозначно розглядати людину як суб’єкта суспільно-історичної діяльності й культури, який має можливість мислити, здатність здійснювати вільний вибір тощо. У цих судженнях немає помилки.

Однак, не будучи помилковими, ці міркування розкривають лише зовнішні вияви того змісту, який і становить основу локусу цивілізації й людини. За різноманітністю зовнішніх виявів приховується різома, яка визначає особливість формування, розвитку й взаємодії локусу цивілізації, причому точно також, як генерує формування, розвиток і комунікацію окремо взятої людини. Таким чином, перша аксіома теорії війни й миру стверджує, що окремий локус цивілізації й людини мають єдину різому.

Ще на початку ХХ століття Пітирим Сорокін писав: «…суспільство як предмет вивчення соціології дане тільки там, де дано кілька одиниць (індивідів), обдарованих психікою й пов’язаних між собою процесами психічної взаємодії. І навпаки,

25

усюди, де взаємодія тих чи інших центрів позбавлена психічного характеру, наприклад, взаємодія атомів, молекул, планет, каменів, дерев, найпростіших організмів, позбавлених свідомості, – там не буде й суспільства в розумінні соціологічному» [Сорокин, 1992: 28-29].

Думка про те, що психіка є різомою окремого локусу цивілізації й людини пролунала в роботах багатьох авторитетних дослідників. Початок ХХ століття можна назвати періодом звикання до цієї думки в науці й філософії. Джон Бернал, Іван Ільїн, Едмунд Гуссерль, Володимир Вернадський, Олександр Опарін, П’єр Тейяр де Шарден й інші автори, вибудовували логіку своїх вчень, починаючи від різоми. Однак методи дослідження психіки були занадто недосконалі. Отримані результати не відповідали вимогам, що висувалися до наукових теорій. Звертання до різоми підвищувало ризики заплямувати наукову репутацію домислами, здогадами, спірними аргументами. Можливо, тому основна частина дослідників, чекаючи більш вагомих наукових проривів у дослідженні різоми, сконцентрувалася на вивченні різноманітності її виявів.

Через майже сто років у науковому світі мало що змінилося. На початку XXI століття, незважаючи на те, що про різому окремого локусу цивілізації й людину стало відомо набагато більше, наукової теорії, що розкриває структуру й функції психіки, поки що не існує. Існують філософські узагальнення й

науково-філософські моделі.

На основі власних досліджень у нейрофілософії й у галузі еволюційної теорії, а також авторської моделі еволюції «еволюціонуюча матерія», автор спробує підвести під уже існуючі результати численних досліджень виявів різоми науковофілософську теорію еволюції самої різоми. Таким чином, перша аксіома теорії війни й миру в повному формулюванні звучить у такий спосіб: окремий локус цивілізації й людина мають єдину різому – еволюціонуючу психіку.

26

Наступна аксіома, яку автор використовував для побудови теорії війни й миру, взята з авторської моделі еволюції – «еволюціонуюча матерія»2. Вона стосується поняття «еволюція»:

1.Еволюція – це ускладнення структури речовини, типів взаємодії й середовищ існування, причому в єдності й боротьбі протилежностей. Говорячи про еволюцію як ускладнення світу, мається на увазі ускладнення трьох складових фізичної реальності:

1)структури речовини; 2) типів взаємодії (зв’язків) між структурами речовини; 3) середовищ існування, у яких ускладнення цих структур і взаємодій здійснюється, і яке, певною мірою, зумовлює характеристики середовища [Базалук, 2014: 186].

2.В основі ускладнення будь-якого стану матерії (Всесвіту, біосфери або ноосфери) перебувають три фактори й дві причини

еволюції. До факторів еволюції як ускладнення відносяться: а) безперервність самоускладнення структури, типів взаємодії й середовищ існування будь-якого стану матерії, яка доповнюється: блочністю безперервного самоускладнення й принципом домінантності блокового безперервного самоускладнення; б) нелінійність ускладнення структури речовини, типів взаємодії й середовищ існування будь-якого стану матерії, яка доповнюється факторами: ієрархічності нелінійного ускладнення й спрямованістю нелінійного ієрархічного ускладнення; в) ізоляція ускладнення. До причин еволюції як ускладнення відносяться: а) активне начало, споконвічно закладене в основу вихідних елементів будь-якого стану матерії, яке утворює самоускладнення; б) природний добір як вплив зовнішнього середовища. Взаємодія внутрішнього активного начала будь-якого стану матерії із природним добором, як впливом зовнішнього середовища, утворює регуляторний компроміс [Базалук, 2014: 187].

2 Її основні положення викладені у монографіях: «Мироздание: живая и разумная материя (историко-философский и естественнонаучный анализ в свете новой космологической концепции)» і «Теория эволюции: От космического вакуума до нейронных ансамблей и в будущее» [Базалук, 2005; Базалук, 2014]

27

Таким чином, в основу загальної теорії війни й миру через методологію геофілософії, закладено дві аксіоми:

Перша аксіома: окремий локус цивілізації й людина мають єдину різому – еволюціонуючу психіку;

Друга аксіома: еволюція – це безперервне й нелінійне ускладнення структури речовини, типів взаємодії й середовищ існування, яке підкоряється трьом факторам і двом причинам, універсальним для будь-якої матеріальної організації в масштабах Всесвіту.

***

Проблема війни й миру з різних точок зору предметно осмислюється вже кілька тисячоліть. На наш погляд, теоретичну й емпіричну основу війни й миру складають головним чином дослідження в трьох напрямах:

1.У релігії, етиці, філософії й психології – як осмислення нормативно-оцінних категорій добра й зла.

2.У філософії, політології, соціології і юриспруденції в теоріях міжнародних відносин.

3.В історії, художній, документальній, мемуарній, довідковій

ітехнічній літературі, присвяченій темі війни й миру.

За значний проміжок часу, у кожному з трьох напрямів досліджень накопичений багатий фактичний і теоретичний матеріал, що висвітлює проблему війни й миру в усьому різноманітті її змістів. Досить повна бібліографія робіт з теорій війни й миру представлена в огляді Джека Леві [Levy, 2015]. Самі теорії зібрані в оглядах і колективних монографіях: «Theories of War and Peace» за редакцією Майкла Брауна [Theories, 1998];

Джона Васкеса [Vasquez, 2009]; Джека Леві і Вільяма Томпсона

[Levy & Thompson, 2010] та ін.

Однак, незважаючи на досить високий рівень досягнень у цій галузі наук, існуючі теорії війни й миру не в змозі пояснити,

28

передбачити й попередити агресію однієї держави проти іншої. На наш погляд, розширення методології геофілософії, а також емпіричної й теоретичної основи теорії війни й миру за рахунок досліджень у нейронауках, психології і соціальній філософії, дозволить створити теорію, яка не тільки зможе пояснити причини нескінченної локалізації поверхні Землі, а й буде мати певний прогностичний потенціал.

Дамо перше визначення в нашому дослідженні: локус цивілізації – це схильний до ізоляції на окремій географічній або уявній (віртуальній) території, безупинно й нелінійно ускладнюваний псипростір з сукупністю продуктів своєї діяльності.

Дамо друге ключове визначення нашого дослідження – визначення війни й миру. Для геофілософії війна – це

насильницьке проникнення одного псипростору в локус іншого псипростору, яке спричиняє істотні зміни в його виявах. Мир – це погоджена взаємодія між псипросторами, що приводить як мінімум – до поваги, максимум – до примноження виявлень один одного.

Методологія геофілософії визначає війну й мир як безперервні й нелінійні взаємодії між псипросторами, які на поверхні Землі виявляються в нескінченній зміні меж (границь) локацій.

***

Щоб розкрити причини війни, нам необхідно відповісти на запитання: «Чому окремі псипростори претендують на локуси інших псипросторів, або інакше – виявляють агресію?» На наш погляд, відповідь на це питання лежить в галузі досліджень нейрофілософії, психології й соціальної філософії. Під час розгляду причин вияву псипростором агресії, автор використовував роботи Зіґмунда Фройда, Олексія Леонтьєва, Леонарда Бєрковіца, Ніла Міллера, Конрада Лоренца, Гаррі

29

Кауфмана, Еріха Фромма, Девіда Мацумото, Ролло Мейя, Роберта Берона, Дебори Ричардсон, Роберта Чалдіні, Дугласа Кенрика, Стівена Нейберга, Хайнца Хартмана, Ніни Данилової та ін. Величезну допомогу в комплексному розумінні проблеми агресії надав «Словник термінів агресії й насильства» Дмитра Жмурова

[Жмуров, 2011].

Уточнимо термінологію. Псипростір-агресор – це будь-який суб’єкт, який використовує насильство стосовно локусу й виявам іншого псипростору. Псипростір-жертва – це, навпаки, об’єкт, якому в результаті агресії заподіюється шкода, причому в будьякій сфері: раціональних або ірраціональних виявів. Дії, які псипростір-агресор здійснює проти псипростору-жертви, залежно від їхнього характеру й активності, називаються конфліктом, насильством або війною. У розумінні конфлікту, насильства й війни (а також їх модифікацій), як агресивних виявів псипростору, ми спиралися на дослідження Мері Калдор [Kaldor, 2012], Мартіна ван Кревельда [Кревельд, 2005], Нассіма Талеба [Taleb, 2012], Джека Леві і Вільяма Томпсона [Levy & Thompson, 2010], Романа Додонова [Додонов, 2016], Володимира Мандрагелі [Мандрагеля, 2003], Артіса Пабрікса і Андіса Кудорса [The War, 2015] тощо.

В оксфордському словнику агресія визначається як «ворожа або агресивна поведінка, як ставлення до іншого; готовність атакувати або протистояти» [Oxford Dictionaries, 2016].

Американський психіатр Джон Баріфут пропонує розглядати агресію як структуру, яка складається з трьох компонентів: когнітивного, афективного й поведінкового. Когнітивний компонент представлений різного роду упередженнями псипростору-агресора відносно псипростору-жертви, споконвічною недоброзичливістю, ворожістю та ін. Афективний компонент складають емоції гніву, роздратування, образи, презирства, обурення, відрази тощо. Поведінковий компонент включає різні форми вияву агресивності, тобто власне саму агресію [Barefoot, 1992]. Агресивні вияви псипростору – це сукупність деструктивних дій і вчинків, які охоплюють агресивну поведінку, агресивні наміри, агресивне фантазування тощо.

30