3781-7599-1-SM (1)

На сьогодні українське суспільство, як і українська влада, не має єдиної позиції щодо реалізації започаткованого в Мінську мирного процесу та меж можливого компромісу у вирішенні збройного протистояння. На думку українського політолога Володимир Фесенко, на суспільство впливає відсутність чіткої позиції, системного всеохоплюючого концепту влади з цього питання репрезентованого в суспільному інформаційному просторі України [Фесенко, 2016]. Без напрацювання стратегічного плану стає неможливим рівноцінне протистояння інформаційній складовій гібридної війни. Власний український інформаційний концепт, в межах якого була б можливою адекватна оцінка подій російсько-української «гібридної війни» та окреслені напрями вирішення конфлікту, повинен містити декілька елементів. Сформований концепт може стати національною ідеєю та дорожньою картою майбутнього розвитку українського суспільства.

Першою, напевно, має бути реальна оцінка ситуації з подіями, що відбуваються на Сході України з військової методологічної парадигми. Нині в українському суспільстві запроваджується обговорення визначення, структурування та класифікації військових подій на Сході. Саме на формування повноцінного наукового дискурсу проблематики гібридної війни на науково-теоретичному рівні націлена ця монографія.

Найактивніше розвивається політична та безпекова експертна складова дискурсу. Як говорить український учасник контактної групи в Мінську Євген Марчук, у формуванні власної позиції Україна повинна враховувати певні реалії. Зокрема, не дивлячись на доведену участь регулярних підрозділів РФ в війні проти України, керівництво країни-агресора заперечує власну участь в цих подіях, порушенні міжнародних угод в галузі безпеки, тому будь-які підписані договори не мають жодного сенсу. Крім того, зацікавленості в мирному врегулюванні подій немає у верхівки Л/ДНР оскільки за військові злочини їх чекає тільки ув’язнення. Не зацікавлені у військовій підтримці України іноземні партнери, зокрема США та Німеччина, що пояснюється їх внутрішнім

161

політичним бекграундом. З огляду на це та співставлення військових ресурсів сторін, виникає твердження, що перемогти у військовому протистоянні РФ для України просто не під силу [Марчук, 2016]. Отже, військова агресія РФ проти України стала довгостроковим чинником впливу на розвиток українського суспільства, її соціально-економічної і військово-політичної дійсності. Внаслідок дій країни-агресора була деформована глобальна система безпеки та система міжнародного права, зруйновано механізми регулювання та попередження військових конфліктів (агресором виявився один з гарантів безпеки України в межах Будапештського меморандуму).

На думку Володимира Горбуліна, незважаючи на значний перелік ознак війни як «гібридної», концептуалізація в цьому сенсі є неоднозначною та неповною. Запропоноване в західній науковій думці поняття «гібридна війна» у багатьох випадках розумілася дещо в інших термінах і поняттях, ніж це спостерігається зараз. Але з огляду на такі характеристики «гібридності» як «розмивання» контурів військового конфлікту, залучення до нього невійськових засобів, масована інформаційна атака, Горбулін схиляється до висновку, що в Україні відбувається повноцінна російсько-українська гібридна війна [Горбулін, 2014: 5].

Український народ не один раз ставав перед масштабними військовими загрозами та сильнішими за можливостями супротивниками. Історія показує, що складні військові події в Європі у ХХ ст. проходили вогненним колом територією України. Саме в такі моменти народ отримував єдність задля протистояння ворогові, а самі війни для підкреслення згуртованості отримували назви «Визвольна» або «Вітчизняна». Нинішня війна не виключенням – є агресор, є об’єкт агресії, і для більшої патріотичної мобілізації українського суспільства варто нагадати про подібні історичні моменти. Застосування понять «Визвольна» або «Вітчизняна» по відношенню до російсько-української гібридної війни є виправданим кроком як під час самої війни, так і в майбутніх наукових дослідженнях та історіографічних трендах. А також, закріплення їх на законодавчому рівні, як це було

162

зроблено з визначенням офіційної дати початку російської агресії, або впровадження в повсякденний обіг за допомогою громадського та наукового дискурсу.

Другим елементом є концепція культурно-ідеологічного розвитку українського суспільства, що дає пояснення мети, заради якої український народ проходить такі важкі випробування війною та тимчасовою окупацією. З підписанням угоди про асоціацію з ЄС Україна зробила культурно-ідеологічний вибір цивілізаційної направленості розвитку українського суспільства. Нова геополітична реальність пострадянського простору – це Україна як центр консолідації західної частини євразійського «хартленду» та джерело європейських цінностей для цієї частини постімперської території. Політично Україна стрімко віддаляється від РФ, вважає політичний оглядач Олеся Яхно. На сьогодні сформовано принципово різні: державні моделі, політичні системи та тренди подальшої еволюції цих моделей (РФ до закріплення авторитарної моделі, Україна до поліцентричності влади); ідеологічні вектори державності (Україна – національний проект, РФ – проект православної імперії за принципом інерції пострадянської легітимності); механізми встановлення влади президентів і, відповідно, ресурсів легітимації (в Україні – думка народу, в РФ – консенсус еліт) [Яхно, 2016].

Не останню роль відіграє економічна складова, оскільки власне благополуччя простим громадянином ставиться на перше місце. Конфлікт з сусідньою державою є війною за право залишити неефективні сировинні економічні моделі та громіздкі політичні системи, які забезпечують функціонування тіньового корупційного авторитарного владного порядку в державі. Європейський вибір України цілком обґрунтований історичною практикою та усвідомлення європейської належності українського народу в культурній і ментальній площині.

Європейська суспільна модель будувалася на традиційній основі та поступовому усвідомленні новаторських схем розвитку суспільства. Цей шлях має складний досвід, що містить поразки і

163

перемоги, здобутки і втрати. Вершиною європейської моделі цінностей є демократія і законність, права, рівність та свобода людини. Шлях до усвідомлення власної свободи базується на культурі і традиції європейських народів, які пройшли його від правоконсервативної, через ліберальну, до соціал-демократичної суспільної системи, постійно стикаючись з вічною боротьбою консервативних та прогресивних тенденцій. Хоча європейська спільнота переживає інституційну, та навіть екзистенційну кризу ця модель суспільного устрою залишається взірцем для народів Європи, що проходять шлях розвитку й становлення. Тому сьогоднішня криза є природною, лише черговим випробуванням на шляху формування нових форм існування в умовах інформаційного суспільства та агресивного зовнішнього середовища з іншою цивілізаційною й ментальною складовою.

Третім елементом є традиційні засади існування української нації, що відкриває шлях до розуміння фундаментальних понять, на яких ґрунтуються інші елементи смислового концепту. Утворення концепту, заснованого на національних ознаках українського народу, сьогодні імплантоване в суспільний дискурс відносно майбутнього напряму розвитку. Це питання автор ґрунтовно опрацював у власній монографії, присвяченій традиціоналістичному конструкту українського соціуму [Ковальський, 2015]. Орієнтир на національні держави з 2011 р. став європейським трендом, коли керівники трьох країн: Ніколя Саркозі, Ангела Меркель і Девід Кемерон наголосили на провалі політики мультикультуралізму як у власних країнах, так і на всьому континенті. Потік біженців в останні роки з арабського світу до Європи та складність узгодження цілісної позиції з цього питання усіма країнами ЄС підтверджує проблемність намагання зберегти мультикультуральність.

Проте, відмова від концепту мультикультуралізму не означає перехід до націоналістичних концепцій суспільного устрою. Філософ Бернар-Анрі Леві говорить, що націоналізм, шовінізм, расизм, антисемітизм треба забути і на їх основі відбудувати нову, більшу європейську ідею. У протилежному випадку, коли

164

«європейський прапор спущено, тоді всі етнічні духи європейської землі повилазять і знову ходитимуть» [Леві, 2016]. Руйнування комуністичної системи, об’єднання Європи – це лише півдороги. Попереду, на думку філософа, політичний крок – утворення політичної федерації національних держав. Нинішня криза європейських цінностей пов’язана зі слабкими лідерами неспроможними зробити цей крок. А звідси і відсутність суттєвого поступу в питаннях арабських біженців, російської агресії в Україні та невиправданої жорстокості в Сирії [Леві, 2016].

Сьогодні Україна орієнтована на будівництво етнічної держави, але міжнародний досвід показує на переважанні ліберальних домінант над національними. Переломним моментом ціннісного становлення українського народу стало явище Революції гідності, події якої утворили метафізичну нагоду визначитися в сучасному світовому цивілізаційному просторі. Проте, будь-яка європейська країна не мислить функціонування власного народу без наявності національних ознак, традицій, культури тощо. Терміни національний та похідний від нього «націоналізм» у світовому дискурсі нині мають суперечливе смислове навантаження і як ідеологічний напрям націоналізм перебуває в кризовому стані. На відміну від РФ, де національна орієнтація виглядає менш органічно через велику кількість корінних народів та пов’язаних з цим етнічних та національних протиріч, Україна може мислити себе як національна держава

[Соловей, 2016].

Але боротися за переосмислення та реабілітацію цього терміну в українському суспільстві потрібно з точки зору його імплементації в розумінні політичного націоналізму. Минуле показало, що консервативний та традиціоналістичний ідеологічні напрями мають перспективу у співпраці або інтеграції з іншими ідеологічними течіями переважно ліберального штибу, що є характерною рисою процесу формування сучасного суспільства. А симбіоз крайніх ідеологій на кшталт націоналізму та соціалізму світове суспільство вже проходило та дало об’єктивну оцінку ще в середині ХХ ст. Україні потрібно виробити струнку культурно-

165

ідеологічну стратегію, засновану на традиції, яка б дала відповідь розуміння власного місця в житті українського суспільства кожній національній меншині.

Удавнину та Середньовіччі традиція була моральним нормативом, звичаєм, законом, дотримуючись якого людина і суспільство набувають гармонії і порядку. До початку XIX ст. в європейській культурі склалося амбівалентне ставлення до традиції, що включало і розуміння її універсальної історичної ролі, що знайшло відображення в оцінці традицій німецьким істориком Йоганном-Готфрідом Гердером, який вважав їх головною рушійною силою історію. В той же час, він називав їх «духовним опіумом», що присипляє індивідуальну ініціативу й критичне мислення. Проте, в ході подальшого розвитку ментальності модерну ставлення до традицій в цілому неухильно стає все більш

ібільш негативним, що підкріплюється успіхами наукового пізнання і технологічними досягненнями, орієнтованими на новацію як протиставлення традиціям.

УНовий час з розвитком капіталізму і розширенням меж сприйняття простору інтерес до традицій визначався необхідністю в пізнанні політичних, економічних і етнокультурних традицій різних народів та держав (Микола Бердяєв, Микола Данилевський, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Толкот Парсонс). Так, Макс Вебер у своїх працях апелює до традицій як пояснювального принципу в розумінні духу капіталізму, він звертається до віддалених історичних витоків, що мають свій початок у Реформації. За логікою Макса Вебера, раціоналізм та дух капіталізму неминуче мають традиціоналізуватися. Революційна інновація перетвориться на традицію, а докапіталістичне традиційне суспільство – на капіталістичне традиційне суспільство. В періоди соціальних революцій традиції прирівнювалися до регресу й гальма суспільного розвитку, у порівнянні з традицією новаторство вважалося прогресивним явищем у суспільному житті на шляху до цивілізації (Клод Гельвецій, Шарль Монтеск’є, Карл Маркс). Якщо у Георга Гегеля традиція займає важливе місце в процесі всесвітньо-історичної об’єктивації духу, то в концепції Карла

166

Маркса вона трактується як прояв класових і групових інтересів, як складова ідеології, а крізь призму тотальної критики релігії і церкви – як знаряддя маніпуляції масовою свідомістю. Заперечні тлумачення традицій спостерігаємо й у Фрідріха Ніцше, для якого вони є квінтесенцією обивательської відсталості, що заважає становленню надлюдини і підлягає запереченню.

За висловом Карла Мангейма, «фундаментальна політизація» соціального життя складала основну характеристику традиції, як явища у першій половині XX ст. Вона проявилася у численних політичних напрямах, що виникли в цей період, базуючись на критичному запереченні наявних соціальних традицій та прагненні вигадати й увічнити нові, власні традиції. На цю загальну рису вказував Ерік Гобсбаум, який вбачав у цьому прагненні потребу підвести історичне обґрунтування під свої погляди. Цей факт незаперечно свідчить про атрибутивний характер традиції для соціальної реальності. Осмислення цієї ідеї в сучасному соціально-філософському дискурсі спричинило конституювання низки різних концептуальних підходів до розуміння сутності та соціальної значущості традиції. Нині за умови високих темпів динаміки суспільства і присутності кризових явищ, породжених трансформаційними процесами, звернення до дослідження традицій пов’язане з пошуком факторів стабілізації та управління соціальною системою, а також з метою встановлення ефективного співвідношення традицій та новаторства в суспільному розвитку (Шмуель Ейзенштадт, Єжи Шацький, Едвард Шилз, Петро Штомпка, Мішель Фуко) [Ковальський, 2015: 8-9].

В умовах інформаційного суспільства традиційні національні цінності багатьом видаються архаїчними і несуттєвими. Соціальні особливості початку XXІ ст., обстоювання народами права на самовизначення й сила опору уніфікаційним тенденціям з боку національних культур, змушують завжди тримати в полі зору як процеси світової глобалізації та інтеграції, так і діалектику етнічної й національної ідентичності. В умовах трансформації українського суспільства звернення до традиційного та національного

167

пов’язується з необхідністю пошуку чинників забезпечення усталеного соціального порядку та новаторської діяльності, спрямованої на впровадження інноваційних моделей подальшого розвитку України.

Інформаційна доба відрізняється змінами у всіх сферах соціального буття соціуму. Утворюються нові форми суспільства, відбуваються реструктуризація виробничих відносин, влади й досвіду, на яких ґрунтується культура суспільства. Постіндустріальне суспільство радикально відрізняється від індустріального відношенням до інноваційних процесів у ньому. Основою сучасного розвитку української держави поступово стає формування інноваційного середовища, яке продукує різні сфери суспільства. Соціокультурні зміни зумовлюють пошук моделі суспільних структур, створення соціальних форм, що забезпечать ефективне функціонування суспільства.

Таким чином, в сучасних умовах розвитку світового суспільства та російської гібридної агресії принциповим питанням постає формування стійкого інформаційного концепту, заснованого на українських традиційних та європейських ліберальних цінностях. Це зробить більш ефективною оборонну стратегію України. Протягом свого існування український народ не раз ставав східним оборонним валом Європи, який зупиняв просування азійської експансії. Визначення сутності застосованих проти України технологій ведення війни нового покоління, характерних інформаційному суспільству, з’ясування механізмів протидії інформаційним впливам, які ще не застосовувалися в світі в таких масштабах, формування сталості історичного розвитку українського народу в родині європейського суспільства є головними чинниками формування українського концепту, покликаного до заповнення інформаційних та культурноідеологічних лакун, які сформувалися в Україні протягом останніх десятиліть.

168

***

Розвиток європейської цивілізаційної моделі вивів на перший план найвищу цінність суспільства – людину. Навколо цієї категорії й формувалися основні політико-ідеологічні, соціологічні, психологічні течії засновані на підвалинах філософського інтелектуального руху, який отримав назву гуманізм. Філософська концепція гуманізму виступає як цілісна система етичних поглядів, де головною ідеєю є право та обов’язок людини визначати сенс та форму власного життя. Гуманізм базується на цінності людини як особистості, її права на свободу, щастя, розвиток, виявлення власних здібностей. У загальному розумінні ідеї цього філософського напряму пропонують утворення гуманного суспільства засобами етики, заснованої на людських та інших природних цінностях в дусі розуму, вільного пошуку, використання людських здібностей.

Гуманісти Ренесансу запропонували низку ціннісних орієнтирів, які були покладені в основу сучасної аксіологічної системи європейських держав. Серед них – новий ідеал людини заснований на філософських ідеях Античності та теологічній доктрині богоподібності людини. Людина наділена розумом і безсмертною душею, яка володіє чеснотами і безмежними творчими можливостями, вільна в своїх вчинках і помислах, поставлена в центр світобудови самою природою. Доброчесність була головною визначальною категорією гуманістичного ідеалу особистості та охоплювала низку моральних норм і уявлень. На відміну від християнських теологічних постулатів – віра, надія, милосердя, гуманісти розвинули тези античної етики. Зокрема, «Нікомахова етика» Аристотеля за поділом людських чеснот на моральні – мужність, щедрість, великодушність, справедливість, дружність, та розумові – мудрість, розсудливість, здатність до науки і мистецтва.

Нині єдиного переліку європейських цінностей немає. Але всі європейці погоджуються з тим, що об’єднання народів відбувається, перш за все, на основі певних принципів, а

169

Європейський Союз є спільнотою європейських цінностей. В узагальненому вигляді для простої людини це – рівноправність громадян та влади в суспільстві, соціальна відповідальність та освіченість, широкий спектр можливостей самореалізації, відкритість, толерантність, повага до вибору іншого, до всіх професій, до старості.

Окрім загальних уявлень також, існує низка документів, де викладені принципи співіснування народів на європейському континенті. Це узгоджена Радою Європи «Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод» [Європейська конвенція, 1950] і низка статей Лісабонського договору [Treaty of Lisbon, 2007]. Зокрема друга стаття «Цінності Союзу» наголошує, що «цінностями, на яких заснований Союз, є повага людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства закону і поваги прав людини, включаючи права осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для сукупності держав-членів, яка характеризується плюралізмом, недискримінацією, терпимістю, справедливістю, солідарністю і рівністю між жінками і чоловіками». В преамбулі «Хартії Європейського союзу з прав людини» підкреслюється, що ці цінності засновані на духовній, моральній та історичній спадщині народів Європи, до яких відносяться: «принцип поваги до людської гідності, принцип забезпечення прав і свобод людини і громадянина, принцип рівності, принцип солідарності, принцип демократії і принцип правової держави» [Charter of fundamental, 2000].

Адепти концепту «європейські цінності» відносять до них: «спільність історичної долі та спадщини народів Європи; право націй на самовизначення; парламентаризм, демократичний устрій держави і суспільства, дотримання прав меншин, толерантність; верховенство права і правову культуру; ринкову економіку засновану на приватній власності; соціальну справедливість, що спирається на соціальне партнерство; пріоритет прав людини, суверенітет особистості над державним суверенітетом, ліберальний індивідуалізм; світські суспільство і культуру, але

170