3781-7599-1-SM-1

удосконалення» начальника Генштабу ЗС РФ, генерала армії Валерія Герасимова на загальних зборах АВН у січні 2013 року. «У XXI столітті, – стверджував він, – простежується тенденція стирання відмінностей між станом війни і миру. Війни вже не оголошуються, а розпочавшись – йдуть не за звичним нам шаблоном. Досвід військових конфліктів, в тому числі пов’язаних з так званими кольоровими революціями в Північній Африці і на Близькому Сході, підтверджує, що цілком благополучна держава за лічені місяці і навіть дні може перетворитися на арену запеклої збройної боротьби, стати жертвою іноземної інтервенції, зануритися в пучину хаосу, гуманітарної катастрофи і громадянської війни» [Герасимов, 2013].

Генерал звертається до досвіду подій «арабської весни», мовляв, військові відхрещуються від нього, це не війна, нам тут робити нічого, і риторично запитує: «А може бути, навпаки – саме ці події і типова війна ХХІ століття?» Адже за масштабами жертв і руйнувань, соціальним, економічним і політичним наслідкам подібні конфлікти можна прирівняти до наслідків справжньої війни. І далі, по суті, наводиться стисла характеристика основних принципів гібридної війни:

–Зростання ролі невійськових способів в досягненні політичних і стратегічних цілей, які в ряді випадків за своєю ефективністю значно перевершили силу зброї.

–Зміщення акценту протиборства в бік політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, реалізованих із задіянням протестного потенціалу населення.

–Прихований характер військових заходів, у т.ч. інформаційного протиборства і дії сил спеціального призначення.

–Перехід до відкритого застосування сили (часто під виглядом миротворчої діяльності та кризового врегулювання) вже на завершальному етапі, в основному для досягнення остаточного успіху.

111

Таблиця 1. ЗМІНА ХАРАКТЕРУ ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ

Досягнення політичних цілей

112

«Широкого розповсюдження набувають асиметричні дії, які дозволяють нівелювати перевагу противника у збройній боротьбі. До них відносяться використання сил спеціальних операцій і внутрішньої опозиції для створення постійно діючого фронту на всій території супротивної держави, а також інформаційний вплив, форми і засоби якого постійно удосконалюються» [Герасимов, 2013]. Новітній спосіб ведення війни вже не можна класифікувати як суто військові дії.

У статті наводиться графік відповідності основних фаз (етапів) розвитку конфліктів (приховане зародження, загострення, початок конфліктних дій, криза, вирішення, відновлення миру та постконфліктне врегулювання) зі ступенем військової загрози (потенційна, спрямована, безпосередня). Кожному з цих етапів притаманний певний тип дій, починаючи з появи розбіжностей в інтересах, перетворення розбіжностей у протиріччя та їх усвідомлення військово-політичним керівництвом, поглиблення протиріч, кризового реагування і закінчуючи локалізацією та нейтралізацією військового конфлікту. Але набагато виразнішим є перелік військових і невійськових заходів, що припадає на кожний з названих етапів (див. Таблицю 1).

Звертає на себе увагу визначення пропорції співвідношення невійськових і військових заходів як 4 до 1 та центральне місце інформаційного впливу на масову свідомість супротивника. «Інформаційне протиборство відкриває широкі асиметричні можливості щодо зниження бойового потенціалу противника. У Північній Африці ми стали свідками реалізації технологій впливу на державні структури і населення за допомогою інформаційних мереж. Необхідно вдосконалювати дії в інформаційному просторі, в тому числі щодо захисту власних об'єктів» [Герасимов, 2013].

Начальник російського Генштабу визнає, що теоретичні узагальнення щодо новітніх методів ведення війни ґрунтуються на доробках Міністерства оборони США (концепції «Глобальний розмах – глобальна міць», «Повітряно-наземна операція», «Глобальний удар» і «Глобальна ПРО»), на досвіді проведення

113

операцій «Бурі в пустелі» (1991), «Свобода Іраку» (2003), операції в Лівії, де створювалася безполітна зона, застосовувалася морська блокада, використовувалися приватні військові компанії при їх тісній взаємодії зі збройними формуваннями опозиції. Не був забутий і вітчизняний досвід, зокрема, організація масового партизанського руху у роки Другої світової війни і, навпаки, боротьба з іррегулярні формуваннями в Афганістані і на Північному Кавказі.

Прогнозуючи форми власне військових дій найближчого майбутнього Валерій Герасимов вказував на застосування сучасних робототехнічних комплексів військового призначення та досягнень в галузі штучного інтелекту. До безпілотних літаючих апаратів завтра приєднаються бойові роботи, що крокують, плазують, стрибають і літають. Він говорив про «повністю роботизовані формування, здатні вести самостійні бойові дії».

Передбачення начальника Генштабу щодо характеру майбутньої війни знайшли своє продовження. Зокрема, подальшої деталізації отримав концепт «завчасної підготовки конфлікту» [Николаевский, 2016]. Були також переусвідомлені уроки російсько-грузинської війни 2008 року, контртерористичної операції в Чечні, що знайшло відображення у змінах до Військової доктрини РФ. У технічній сфері отримали пріоритет розробки роботизованої техніки, гіперзвукової зброї, інтелектуальних систем тощо.

Невдовзі після оприлюднення «доктрини Герасимова» Росія почала випробувати концептуальні розробки на практиці, розгорнувши гібридну агресію проти України. Власно кажучи, готувалися до цього заздалегідь, вочевидь, одразу після помаранчевої революції 2004 року, коли Москва цілком усвідомила можливість втрати свого впливу на Київ. Окремі необхідні кроки для «завчасної підготовки конфлікту» були зроблені протягом останніх 9 років, в результаті чого Кремль створив на території України розгалужену агентуру, виховав «п'яту колону», відкрито просував філії «руського міру»,

114

фінансував культурні, наукові, освітні заходи. Було підкуплено «лідерів думок», що мали вплив на рішення експертного середовища, парламентаріїв, особливо депутатів від провладної Партії регіонів, політичних діячів, міністрів, навіть президента.

Як зазначає Володимир Горбулін у своїх тезах до другої річниці російської агресії проти України, «важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра – від праворадикальних і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою – структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В. Януковича» [Горбулін, 2016].

Влітку 2013 року свого апогею набувають т. зв. «митні війні», заборона експорту з України до РФ десятків найменувань промислових товарів. За допомогою таких заходів, неодноразово апробованих раніше на Молдові та Грузії, чинився тиск на економіку України. З початком осені до гібридної атаки на Україну долучаються центральні російські ЗМІ (згадаймо Дмитра Кисельова з його відомим «глохнуть мотори, виживуть не всі» від 24 вересня 2013 року). Згодом у Києві починаються масові заворушення. Поки ще рано однозначно стверджувати – чи були вони повністю інсперовані російськими спецслужбами, чи останні

115

просто скористалися ситуацією, але стан «керованого хаосу», результатом якого, між іншим, були параліч військо-політичного керівництва та його нездатність захистити країну від зовнішнього нападу, цілком відповідав інтересам нападника. Все це – наочна ілюстрація тези Валерія Герасимова про те, що «цілком благополучна держава за лічені місяці і навіть дні може перетворитися в арену запеклої збройної боротьби, стати жертвою іноземної інтервенції, зануритися в пучину хаосу, гуманітарної катастрофи і громадянської війни» [Герасимов, 2013].

«Входження Криму до складу Росії, – підсумував російський військовий експерт Віктор Баранець, – стало однією з найяскравіших військових операцій в історії російської армії, головною метою якої було не тільки взяття під контроль величезній території, але проведення цього без пролиття жодної краплі крові. Це виходить за рамки всіх минулих операцій, доктрин і стратегій. Це очевидно. І якщо казати про гібридну війну, то те, що сталося, можна віднести до зразкового її втілення» (курсів мій – Р.Д.) [Секреты вежливости, 2015].

А міністр оборони РФ Сергій Шойгу, навпаки, подає справу таким чином, що Росія проти її волі була вимушена «зреагувати» на загрози, що виникли після українського Майдану, – і винятково в межах «договірних зобов’язань» між двома країнами. «В результаті збройного державного перевороту на Україні, – пише він, – виникла загроза безпеки російському Чорноморському флоту, а також російськомовним громадянам у Криму. Керівництво Росії було змушено адекватно реагувати на загострення військово-політичної обстановки. У зв’язку з цим в межах допустимої договірними зобов'язаннями Росії чисельності збільшено угруповання військ на півострові. Російські військовослужбовці забезпечили безпеку всіх військових об'єктів і не допустили кровопролиття серед цивільного населення Криму. Завдяки високим морально-вольовим якостям, гарній підготовці і витримці офіцерів і солдатів вдалося в мирній і спокійній обстановці провести референдум. Населення Криму, оцінивши коректність і високу професійну підготовку особового складу

116

Збройних Сил, з вдячністю назвало російських військовослужбовців ввічливими людьми. Результатом вільного волевиявлення громадян Криму стало його входження до складу Росії» [Шойгу, 2014].

Продовженням кримського сценарію мав стати Донбас, але подати ситуацію як волевиявлення місцевого населення і повстання проти «нелегітимного націоналістичного уряду» тут вдалося лише частково. Офіційно Москва і досі не визнає своєї участі у збройному конфлікті на Сході України, хоч гроші, зброя, техніка, навіть військові кадри у ньому використовуються російські. Чим довше триває конфлікт, тим більше виявляється фактів, які доводять російську присутність, і тим важче видавати агресію за волевиявлення місцевого населення. Проте агресора це не зупиняє, і він шукає все нові і нові смисли…

Слід визнати, що «гібридні дії» Росії проти України виявилися настільки ефективними, що навіть через дев’ять місяців після анексії Криму в Європі були сумніви в присутності російських військ в Україні. 14 листопада 2014 року натовський генерал Філіп Брідлав повідомив про те, що «колони російської техніки, в першу чергу танків, артилерії, систем ППО і піхоти» входять на територію України. І в той саме день в інтерв’ю агентству УНІАН високопоставлений європейський дипломат заявив, що «в Євросоюзі через нестачу точної інформації не готові визнати, що на Сході України присутні російські війська» [В ЄС заявили, 2014].

Але повернемося знов до теорії. Практичний досвід гібридної війни в Україні знайшов своє відображення в таких важливих документах, як Стратегія національної безпеки РФ», «Концепції зовнішньої політики РФ», «Військові доктрині Російської Федерації», оновлених у 2014-2015 роках.

Зокрема, у першому пункті опису особливостей сучасних збройних конфліктів «Військової доктрини» йдеться про «комплексне застосування військової сили, політичних, економічних, інформаційних та інших заходів невійськового

117

характеру, що реалізуються з широким використанням протестного потенціалу населення та сил спеціальних операцій» [Военная доктрина, 2014].

До числа загроз національній безпеці Росії зараховані, поміж інших:

«л) наявність (виникнення) вогнищ міжнаціональної та міжконфесійної напруженості, діяльність міжнародних збройних радикальних угруповань, іноземних приватних військових компаній в районах, прилеглих до державного кордону Російської Федерації і кордонів її союзників, а також наявність територіальних суперечностей, зростання сепаратизму і екстремізму в окремих регіонах світу;

м) використання інформаційних та комунікаційних технологій у військово-політичних цілях для здійснення дій, що суперечать міжнародному праву, спрямовані проти суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності держав і становлять загрозу міжнародному миру, безпеки, глобальної і регіональної стабільності;

н) встановлення в державах, Федерацією, режимів, в тому числі легітимних органів державної влади, інтересам Російської Федерації;

суміжних	з Російською
в результаті		повалення
політика	яких	загрожує

о) підривна діяльність спеціальних служб і організацій іноземних держав та їх коаліцій проти Російської Федерації» [Военная доктрина, 2014].

Отже, ми бачимо, що ідея «гібридного» характеру сучасних війн пройшла в Російській військовій науці повний шлях від її концептуального оформлення до практичної апробації та закріплення у стратегічних документах національного рівня.

118

***

Суттєвою ознакою російського погляду на гібридну війну є те, що остання постає у вигляді війни, яку асоційований Захід веде проти Росії. Тобто сама РФ начебто виступає не суб’єктом, а об’єктом глобального гібридного протистояння.

Високопосадовці РФ в один голос декларують підступність США та ЄС, які ведуть постійну підривну діяльність проти Росії. Так, голова Слідчого комітету РФ Олександр Бастрикін 18 квітня 2016 року зробив заяву, в якій стверджує, що проти Росії цілеспрямовано ведеться війна за різними напрямками – політичному, економічному, інформаційному, а також правовому. На його думку, останнім часом «Росія і багато інших держав існують в умовах гібридної війни, яку розв’язали США і їх союзники… Причому в останні роки вона перейшла в якісно нову фазу відкритого протистояння» [Бастрыкин, 2016].

Сергій Глазьєв, академік РАН і радник президента РФ вважає, що основна боротьба за світове лідерство в економіці сьогодні розгортається між Америкою і Китаєм. Для збереження свого домінування США розігрує «звичний сценарій розв’язання світової війни в Європі, намагаючись в черговий раз зміцнити становище за рахунок Старого Світу. Для цього береться випробуваний англійський геополітичний принцип «поділяй і володарюй», воскрешаючи підсвідому русофобію політичних еліт європейських країн і робиться ставка на традиційний для них Drang nach Osten. Слідуючи заповітам Бісмарка і порад Бжезинського, в якості головної лінії розколу США використовують Україну, розраховуючи, з одного боку, на ослаблення і агресивну реакцію Росії, а з іншого – на консолідацію європейських держав в їх традиційному прагненні до колонізації українських земель» [Глазьев, 2014].

Гібридна війна, яку ведуть США, лише ззовні виглядає як безглуздий хаос. Насправді вона, на думку Сергія Глазьєва, організується і злагоджено проводиться усіма зацікавленими державними установами, приватними компаніями, ЗМІ та

119

розгалуженою агентурною мережею. Метою її є встановлення контролю американських корпорацій над природними ресурсами та інфраструктурою країн, проти яких спрямована гібридна агресія. Американські «банки заморожують їхні активи, спеціально навчені вандали розоряють історичні музеї, фінансова система жорстко прив’язується до долара. Всі організовані США конфлікти багаторазово окупилися, включаючи війну в Афганістані, в результаті якої «неконтрольований» американськими спецслужбами потік наркотиків в Росію і Європу збільшився на порядок. Такі війни називають також хаотичними, оскільки керівництво країни-жертви до останнього моменту не відчуває загрози з боку противника, політична воля сковується нескінченними переговорами і консультаціями, імунітет пригнічується демагогічною пропагандою, в той час як противник веде активну роботу із руйнування структур її внутрішньої і зовнішньої безпеки. У вирішальний момент відбувається їх підрив з військовим придушенням виникаючих осередків опору»

[Глазьев, 2014].

Описана технологія була успішно використана на завершальних стадіях «холодної війни» проти СРСР, при «розширенні воронок хаосу» у країнах Близького і Середнього Сходу, на пострадянському просторі. Щодо України, то «організувавши державний переворот і встановивши повний контроль над структурами української державної влади, Вашингтон робить ставку на перетворення цієї частини Руського міру в плацдарм для збройної, інформаційної, гуманітарної та політичної інтервенції в Росію з метою перенесення хаотичної війни на нашу територію, організації революції і подальшого розчленування» [Глазьев, 2014].

На думку академіка, збройний конфлікт на території України за участю НАТО є найбажанішим для Вашингтона сценарієм. Задля цього той і призвів до влади у Києві русофобський режим. Поки він існує, терор проти російського населення південного сходу України та, відповідно, війна на Донбасі будуть тривати.

120