mon

Лише історичні народи виявляють себе як нації. Тиберій був останнім правителем, який намагався історично повести римську націю вперед, тоді як Марк Аврелій лише захищав римське населення, для котрого, зрозуміло, і далі відбувалися події, проте історії там більше

вже не було. Отже,
народ “у формі”	—	це держава,
рід “у формі”	—	це сім’я,
сім’я “у формі”	—	це проґресивне відтворення2.
Тут простежується відмінність між:
політичною історією	і	космічною історією,
суспільним життям	і	приватним життям,
res publika	і	res privata.

Жінка є втіленням всесвітньої історії. Через зачаття й народження вона піклується про довговічність крові. Мати, що притискає до грудей своє дитя — найвеличніший символ космічного життя. З цього погляду життя чоловіка й жінки “у формі” називається шлюбом. Проте чоловік творить історію, яка є боротьбою за збереження й підтримку одного й іншого життя. До материнської турботи додається батьківська, і озброєний чоловік — це вже інший величний символ волі до тривалості, до історичної тяглості. Народ “у формі” — це первісно воїнство, із глибоким внутрішнім почуттям, спільнота, що здатна володіти зброєю. Тому держава завжди була чоловічою справою, а саме — турботою про збереження життя цілого, і про душевне самозбереження також, яке треба назвати честю й повагою до себе.

Якби все життя було одним рівномірним потоком існування (розмноження), то ми не знали б таких слів, як народ, держава, війна, політика, конституція тощо. Вічне розмаїття життя найбільше загострюється у культурах і постає як історична даність з усіма її наслідками. Якщо рослинне життя існує лише стосовно тваринного, то кожен соціальний стан зумовлює інший. Так само і народ стає реальністю тільки стосовно інших народів, і ця реальність існує через природні та нездоланні суперечності, у формах нападу і захисту, ворожнечі й війни. Війна — творець всього великого3. Усе найзначніше в потоці життя виникло як наслідок перемог і поразок.

Тільки народ, який перебуває “у формі”, творить історію. Він переживає і внутрішню історію, завдяки чому досягає такого стану, коли в нього пробуджуються творчі сили, і зовнішню, яка власне полягає у творенні самої історії. Саме тому народи у формі держав — це ніщо інше як ті сили, які визначають хід історичних подій.

Res publika — суспільне життя, його ще називають “бік меча” — у

2 Сім’ю з однією дитиною не можна вважати “у формі” (причин депопуляціїї може бути безліч), навіть коли двоє дітей — це лише просте відтворення, проґресивне починається з трьох і більше дітей. Тоді сім’я “у формі”. У цьому слід вбачати суть національного відродження, усе решта “шароварщина” і балаканина про національні пріоритети.

3 “Війна — батько і цар усіх речей: з одних вона робить богів, з інших — людей, одних робить вільними, інших — рабами”, — казав Геракліт.

241

дійсності непомітне. Чужинець бачить тільки людей, але не їхні внутрішні взаємозв’язки. Вони глибоко закорінені в потоках існування. Їх можна швидше відчути, аніж зрозуміти. Із ритму й плину життя спонтанно виникає звичай і лише згодом він проникає у свідомість, тоді як право навмисно накидається згори і є обов’язком.

Право — це лише бажана форма існування, незалежно від того, чи постало воно під впливом почуттів та устремлінь (неписане, звичаєве, тобто equity4) або на підставі роздумів і зведення у систему (закон). Отже, існує два види права, які вороже протистоять одне одному:

а) право батьків, традиції, ґарантоване, успадковане, органічне, вистраждане й випробуване право, воно священне, адже існує споконвіку, народжене з досвіду крові й тому завжди ґарантує успіх;

б) надумане, у вигляді проекту розумного, природного загального людського права і тому близького до математики, нехай і не зовсім дієвого, зате “справедливого”. Вже тут простежується протилежність

сільського	і	міського життя,
життєвого досвіду	й	досвіду книжного,

набутого через освіту, що дозріває до тієї висоти революційної жорстокості, коли людина сама привласнює собі те право, яке їй не належить, і розбиває вщент усе те, чого не бажає уступати.

Право, встановлене громадою, означає обов’язок для кожного, хто до неї належить, проте зовсім не є арґументом сили певної людини. Питання про те, хто запроваджує право і для кого воно запроваджується, — це швидше питання долі.

Держава в історичній дійсності є найвищим суб’єктом права. Вона має і внутрішнє, і зовнішнє право. До першого належить цивільне право, до іншого — мирний договір. У будь-якому випадку — це право і сильного, і слабкого. Володіння правом — це виявлення сили, адже право завжди є виявом влади. Цей історичний факт підтверджується у будь-який момент, проте він не визнається у царстві істин, яке не від світу цього. У розумінні права знову зіткнулися:

існування	й	неспання,
доля	й	причиновість,
расова мораль	і	мораль священиків
(“честі” й“ницості”)		(“добра” і “зла”),
ті, хто дає право	і	ті, хто сприймає право.

Отже, абстрактний ідеал справедливості живе в головах і творіннях тих людей, чий дух шляхетний і сильний, а кров заслабка. Це поняття всіх релігій, усіх філософій, проте світ фактів історії визнає тільки успіх, який перетворює право сильного на право для всіх. Світ фактів без жалю розтоптує ідеали.

Революція своєю владою скасовує силу законів. Вони залишаються істиними, але перестають діяти. Тоді як міжнародне право або мирні угоди за своєю суттю ніколи не претендують на істину, діють

4 E q u i t y — справедливість (англ.).

242

далі, навіть не роблячи спроби створити видимість справедливості. Для них достатньо того, що вони діють. Через них промовляє саме життя, у якому немає місця каузальній і моральній логіці.

Уся феодальна епоха наповнена боротьбою між феодалом і васалами “за права мати право”. В античності майже скрізь ця боротьба закінчується безумовною перемогою першого стану, який відбирає у царської влади законодавство і робить його об’єктом свого реґулювання, приклади архонтів в Атенах або ефорів у Спарті — тому доказ. В Англії 1215 р. норманські барони і найвище духівництво нав’язали королеві Велику хартію (Magna Charta) наслідком чого є фактичний суверенітет парламенту. У пізній античний період, коли вже остаточно сформувалась влада міста й грошей, право аристократії (Конституція Дракона або патриціанське право XII таблиць) дуже швидко були витіснені правом третього стану — законами Солона і трибунів, що теж були становим правом. Уся західноєвропейська історія від ранньоґотичної епохи сповнена боротьбою навколо пріоритетності світського чи канонічного права і навіть щодо питання навколо громадянського шлюбу, більше, сьогодні додалось питання, чи повинна церква освячувати гомосексуальні (одностатеві) шлюби.

Боротьба за встановлення конституцій, яка почалась від кінця XVIII ст., означала, що третій стан, який “був нічим, але міг стати всім” одержав право запроваджувати закони від імені всіх. Право стало буржуазним так само, як воно було дворянським за часів ґотики. Право як вияв сили, відверто сповідується у міждержавних стосунках, особливо в так званих мирних угодах, про які Мірабо сказав, що це право сильного, дотримання якого покладено на слабкого.

Отже, якщо політика — це продовження війни іншими засобами, то “право мати право” — військова здобич партії-переможців.

Із цього випливає, що на вершинах історії боротьба переважно точиться між двома великими життєвими формами:

державою і станом.

Ці потоки існування потужної внутрішньої форми володіють неабиякою символічною силою і завжди сповнені рішучості поширити свою долю на все людство. Саме тут полягає сенс суперечності між

політичним і соціальним

спрямуваннями історії. Політичні та соціальні ідеї виокремлюються лише на початку великої культури, передусім в образі феодальної держави, коли монарх і нація репрезентують політичний бік життя, а сеньйори й васали — соціальний. Одначе і ранні соціальні сили —

аристократія	і	духівництво,
і пізні — гроші	й	дух,

а також дозріваюча колосальна сила професійних груп міських ремісників, чиновників і робітників, прагнуть підпорядкувати ідею держави ідеалу свого стану, або точніше — своїм становим інтересам. Так зароджується боротьба за межі й претензії, результатом якої є

243

повне підкорення одного стану іншому. При цьому життєздатність держави визначається не її внутрішньою структурою чи наявністю політичних свобод у громадян, а рамками реального світу держав, що її оточує. Помилка ідеологів у тому, що вони основну увагу звертають лише на внутрішню будову держави і зовсім іґнорують її зовнішнє становище, від чого насправді повністю залежить свобода вибору внутрішніх форм.

Отже, саме держава є тією формою, яка визначає її зовнішнє становище, так що історичні стосунки між народами завжди мають політичну, а не соціальну природу.

У зовнішній боротьбі держава шукає союзників серед інших держав, у внутрішній боротьбі вона постійно змушена шукати компромісу з іншими станами. Наприклад, Французька революція стала неминучою у той момент, коли tiers, (дух і гроші) кинули напризволяще королівську владу, яка їх раніше підтримувала й перейшли на бік перших двох станів. Треба мати тонке відчуття, щоб відрізняти

історію держав	від	історії класів,
політичну історію	від	соціальної історії
(горизонтальну)		(вертикальної),
війну	від	революції.

Проте великою помилкою сучасних доктринерів є бажання видати дух внутрішньої історії за історію взагалі. Всесвітня історія — це історія держав і назавжди залишиться такою. Внутрішня організація нації завжди й усюди має тільки одну мету: бути “у формі” для зовнішньої боротьби, незалежно від того, який характер вона має —

військовий, дипломатичний або ж економічний.

Той, хто розглядає внутрішній устрій (наприклад, демократію чи монархію) як самоціль або ідеал, нищить своїми діями тіло нації. Сьогодні нам потрібна така організація (внутрішня конституція), за якої тіло нації завжди перебуватиме “у формі”. Отже, держава і перший стан як життєві форми дуже близькі між собою не тільки

за символікою часу, за спільним ставленням до раси,

до фактів зміни поколінь, до родинного життя,

а й до первісних імпульсів усього селянства, на які спираються кожна держава й аристократія. Причому це опертя будується не на ставленні до землі, до родинного гнізда, спадщини або вітчизни, а насамперед на практиці фактів історичного світу, на органічній єдності такту і устремлінь, на дипломатії, на знанні людей, на мистецтві накидати і поширювати свою владу, тобто на тій волі, яка споконвіку продукувала на світ із озброєної спільноти людей аристократію й народ, а в підсумку воно будується на поняттях честі й мужності. До останніх днів своїх сильною

244

буде та держава, у якій знать або традиція, яку вона створила, цілковито поставлені на службу загальній справі, як це було у

Спарті	на противагу	Атенам,
або у Римі,	на противагу	Картагенам.

Різниця полягає у тому, що замкнена у станових рамках аристократія, як і будь-який стан, сприймає решту нації тільки крізь призму самої себе і тільки так хоче реалізовувати свою владу. Держава згідно зі своєю ідеєю турбується про всіх, і про аристократію також. Проте справжня і стародавня аристократія ототожнює себе з державою і турбується про всіх як про свою власність. Це стосується її найважливішого і глибше за всіх усвідомленого обов’язку. Вона навіть відчуває якийсь вроджений привілей на виконання цього обов’язку, а службу в армії і органах управління вважає своїм справжнім покликанням.

Зовсім по-іншому виглядає відмінність державницької ідеї від ідеї решти соціальних станів, які за своєю внутрішньою суттю далекі від держави і створюють власний державний ідеал не з духу фактичної історії та її політичних сил, і тому цей ідеал вони означують як “соціальний” або “сталого розвитку”. Річ у тому, що від початку державі як історичному факту протиставляється церковна громада, яка покликана втілювати у життя релігійні ідеали, пізніше до них додається ще економічний ідеал вільних ринкових відносин та утопічний ідеал комуністичних мрійників. Утім в історичній реальності нема місця ідеалам. Тут є тільки факти і жодних істин. Нема ніяких причин, ніякої справедливості, ніяких компромісів, ніякої кінцевої мети, є тільки факти, і той, хто цього не розуміє, нехай краще пише книжки про політику, але не робить таким чином політики5. У реальному світі немає держав, побудованих на ідеалах, є тільки держави, що органічно проростають як живі народи “у формі”. І тут можливі два шляхи розвитку держави:

а) імпульсивний, що завжди розвивається талантом державного діяча в тому напрямі, який визначається кров’ю й ритмом існування; б) або ідеалістами в напрямі їхніх переконань, тобто в нікуди.

Для реальних держав доленосним є питання не про ідеальні завдання й структуру, а про внутрішній авторитет, що тривалий час підтримується не матеріальними засобами, а довірою навіть супротивників щодо їхньої здатності до здійснення власних намірів. Найважливіша проблема:

-це не розроблення конституцій, а організація уряду, який ефективно працює;

-не розподіл політичних прав чи “портфелів” згідно з “реґламентованими” принципами, а робочий ритм цілого, який сам затягує в свою сферу даровитих особистостей;

5 Див.: Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т. 2. Всемирно-исторические перспективы. — Мн.: ООО “Попурри”, 1999. — С. 386.

245

- не далека від світу мораль (на кшталт “хлопці, живімо дружно”),

астабільність, надійність і впевненість політичного керівництва. Державний суверенітет — це життєвий символ найвищого по-

рядку. Він розділяє

суб’єкти і об’єкти

політичних подій, не тільки у внутрішній, а й у зовнішній історії, що набагато важливіше. Що сильніше розвинута природна форма держави, або державність, основу якої творять расові властивості нації: коли “буква” написаної конституції важить менше порівняно з духом живої “конституції”, і то надійніше вона поведеться за непередбачуваних обставин. У будь-якому разі, державі доводиться покладатися на політичний інстинкт меншості, яка репрезентує решту нації в історичній боротьбі.

Існують держави певного стану, тобто держави, де править одинєдиний стан. Не слід плутати їх зі становими державами, у яких громадянство визначається належністю індивідуума до того чи того стану. Тут йдеться про універсальний історичний досвід, про те, що політичне керівництво постійно здійснює один соціальний стан, незалежно від того, чи відбувається це згідно з конституцією чи ні. Всесвітньо-історичну тенденцію держави завжди репрезентує меншість, всередині якої існує знову-таки замкнута меншість (мовою Оруела це називається “внутрішня партія” або єльцинівська “Сім’я”, або ж так звані “питерские” чи “любі друзі”), така меншість здійснює фактичне керівництво з уваги на свої здатності, здебільшого порушуючи дух конституції. Отже, якщо не зважати на революційні та “бонапартистські” періоди, завдяки історичній традиції влада завжди сконцентрована в руках меншості в межах одного стану, найчастіше — аристократії, незалежно чи це римська знать періоду Пунічних війн, чи російське “служивое дворянство”. Так організовані реальні держави на відміну від тих, які створені на папері або у головах учених мужів. Не існує жодної найкращої, істинно справедливої держави, яка була б придумана, а потім утілена в дійсність. Кожна історична держава унікальна, вона щосекунди непомітно змінюється, навіть тоді, коли суворо дотримується писаної конституції.

Історія держави — це фізіогноміка, а не систематика. Вона покликана показати не те, як “людство” поступово рухається вперед до завоювання своїх споконвічних прав, до свободи і рівності, до розбудови наймудрішої і найсправедливішої соціальної організації, а описувати реальні політичні єдності у світі фактів, як вони розквітають, дозрівають і в’януть, що й називається реальним життям, коли воно перебуває “у формі”.

Історія великого стилю починається у кожній культурі з виникнення феодальної держави, яка поки що не є державою у майбутньому сенсі цього слова, а, радше, спробою організації життя в інтересах одного стану. Тому найшляхетніший витвір землі — раса в найвеличнішому сенсі цього слова — вибудовує тут свою ієрархію

246

від простого лицарства до primus inter pares — сеньйорів серед перів, або перший серед рівних. Цей процес відбувається одночасно із спорудженням храмів і пірамід, коли до ранґу символу підноситься, з одного боку,

камінь,	а з іншого —	кров,
значення	й	буття.

Основна ідея феодалізму, що пронизує всі ранні періоди, полягає в переході від примітивних, суто практичних і фактичних відносин володаря і підлеглих, незалежно від того, чи вони його обрали, чи він їх сам підкорив, до приватно-правових і саме тому глибоко символіч-

них відносин
сюзерена	і	васала.

Такі відносини будуються вже на аристократичній моралі, честі та вірності роду, що породжує найгостріші конфлікти між потребою служіння сюзеренові та своєму родові.

“Держава” існує тут у межах васального союзу і розширює свою територію через утягнення до нього нових васалів. Уже після 1000 року в Європі поширився основний життєвий принцип: “немає землі без володаря”. Саме тут простежується класичний зв’язок понять

“влади” і “здобичі”.

Коли 1066 р. норманське лицарство під проводом герцога Вільгельма завоювало Англію, вся її земля стала власністю короля. Ось вона непідробна радість вікінґа — “володіння” чимось і саме тому найперша турбота Одиссея, який повернувся додому, була — перелічити свої скарби.

Почуття власності, усвідомлене як здобич, несподівано в головах розумних загарбників привело до створення розвинутої бухгалтерії й чиновництва. Конторські службовці одержали назву клерків (clerici), тобто писарів. Помітне зростання чиновництва завжди було виявом турботи й пропорційності розвитку династичного принципу.

Нічого подібного античний світ не знав. Наприклад, до своїх останніх днів антична економіка і фінанси дотримувалися принципу автаркії6 навіть у цій сфері, і як це далеко від західних “акул фінансового бізнесу”, які ніколи не сплять. Уже вікінґи в ранній західноєвропейській культурі були прямою протилежністю їм. У своїх норманських державах вони заклали основи фаустівського грошообігу, який поширився сьогодні по всьому світі. Тут беруть свій початок фінансово-технічні методи і терміни, такі як скарбниця (Exchequer), “рахунок” (conto), “контроль”, “квитанція”, “чек” (слово check первісно означало лише “клітину” розграфленого столу, за яким здійснювали потрібні фінансові операції).

Проте розквіт феодальної системи несе в собі і причини її занепаду. Усередині потужних первісних станів зароджуються майбутні нації і, відтак, ідея держави у власному її розумінні. У суперечності

6 А в т а р к і я (від грец. — безтурботність), самовдоволення чинним станом.

247

між аристократією й духівництвом, між короною й її васалами час до часу несподівано вклинюються міжнаціональні конфлікти (англофранцузькі, німецько-французькі тощо). Проте феодальній державі поняття нації ще не відоме. 1215 р. — Велика хартія перебирає фактичну владу від короля і передає її парламенту васалів, де у верхній палаті засідала найвища аристократія й духівництво, а у нижній — дрібнопомісне безземельне дворянство, яке стало фактичним носієм національного розвитку.

Найбільш грандіозним виявом ідеї феодалізму, не тільки в західноєвропейській культурі, але й у всіх культурах загалом — є боротьба між

монархічною владою	і	папством,
замком	і	собором,
кров’ю	і	духом,

боротьба, що мала на меті — перетворити весь світ на великий феодальний мегасоюз. І дотепер було помічено лише чотири задуми щодо реалізації ідеї одного світового правителя, чия влада поши-

рювалась би на весь історичний світ, чия доля — це доля всього людства:

перший раз — в уявленні про фараона епохи великих будівничих пірамід, з його культом бога Гора;

другий раз — у величній китайській уяві про серединного правителя7 і його Піднебесну державу як тянь-ся (буквально — “все, що лежить під Небом”);

третій раз — в ідеї єдиного світового правителя зароджується у ранньоґотичну епоху, коли 962 р. Оттон Великий під впливом глибокого містичного почуття, що переживалось тоді в усьому світі, і прагнення до історичної та просторової нескінченності, прийняв ідею Священної Римської імперії германської нації. А ще раніше папа Микола I (860) мріяв у дусі Святого Авґустина про папський “Град Божий”, що стоїть над усіма князями цього світу8;

четвертий раз — в уяві Сталіна зародилась така ж думка, щоби використати Гітлера як “криголама” прогнилої ліберальної демократії Заходу, а самому стати “визволителем” не тільки Європи, а й усього світу.

Отже, настає період, коли феодалізм вже перебуває у стані занепаду, а держава, яка щойно народжувалась, ще не вбралася в силу,

7 Ось характерні висловлювання тієї доби: “Для володаря Середньої імперії не існує зарубіжних країн”. Як це перегукується з анекдотом радянської доби. На запитання до вірменського радіо: “З якими країнами межує Радянський Союз”, — вірменське радіо відповідає: “Радянський Союз — велика держава, з якими країнами хоче — з тими й межує”. Або “небо само не говорить, воно проголошує свої думки через одну людину”, чи “її помилки впливають на весь космос і викликають потрясіння у природі”. Натомість для античної та індійської ідеї держави ця містична універсальна риса абсолютно чужа.

8 Ідея про те, що над Папою повинен стояти якийсь вселенський собор, має не релігійне походження, а випливає з феодальних принципів. Проте феодальна ідея на той час вже давно поступилася місцем ідеї держави.

248

й нація ще не була “у формі”. Це час жахливої кризи, яка повсюди виявляється як міжцарювання9, що остаточно стверджує перемогу

держави	над	станом,
й відповідно —
ідеї держави	над	феодом

(особистою залежністю). В основі феодалізму лежало глибинне почуття, що все в світі існує заради “життя”, яке має сенс. Тоді історія вичерпувалась долею шляхетної крові. Тепер же на перший план виходить відчуття: існує щось невловиме, що стоїть вище за аристократію разом з усім решта — станом, професією, — і це — ідея.

Якщо раніше всі події сприймалися з позиції приватного права, то тепер домінує державно-правова ідея. Нехай перехід від феодального союзу до станової держави несе з собою ще дуже малі зміни, проте вже тоді з’являється інше відчуття і свідомість того, що життя дається не для того, щоб його просто прожити, а має в собі певне

завдання.

Першопочатково державна ідея пов’язана з поняттям одноосібного правління, ця очевидність бере свій початок ще у тваринному царстві. Будь-яка одухотворена маса, наділена почуттями, але вона сліпа. Тільки у критичний момент перед лицем небезпеки під керівництвом лідера маса вбирається в силу і набуває “форми”.

З цим космічним фактом пов’язана найзаповітніша мрія будьякого спрямованого життя — прагнення до спадкоємної влади. Воно є характерною ознакою тільки сильної раси, адже через прагнення вождя ствердити свою одноосібну владу і поширити її за межі власного життя у своїх дітях і онуках промовляє сама природа. Те саме природне почуття живе і в оточенні (свиті) правителя, яке у продовженні його крові бачить свій символічний вираз і своє майбутнє.

Такі теоретики як-то Руссо, Маркс, відштовхуючись від ідеалів, а не фактів крові, не помічали цієї космічної сили всередині історичного світу і таврували її як згубну й реакційну.

За тим фактом, що керівні посади буцімто дістаються згідно з принципом власних здібностей (“професіонал”, “великий господарник”, “вірний ленінець” тощо ), приховується лише боротьба наймогутніших людей або кланів, які заперечують успадкування влади не принципово, а фактично, де кожний з них потайки сподівається на те, що цю посаду успадкують тільки його діти.

Усе це взяте разом творить поняття династії, яке настільки глибоко закорінене у космічну природу і так тісно переплетене зі всіма фактами історичного життя, що державні ідеї кожної окремої культури є лише варіацією цього єдиного принципу, від пристрасного “так!”

9 Сьогодні ми звично вживаємо слово “інтерес”, що від лат. interrex буквально означає “між цар”, тобто той, хто царює у міжцарстві, у проміжку, в перехідний період, — отже, перехідна фігура, коли Рада сенатської знаті висувала зі свого середовища правителя на той період, доки її не спаде на думку знову обрати наступного царя.

249

фаустівської душі, до рішучого “ні!” — душі античної. Дозрівання державної ідеї у кожній культурі тісно пов’язане із зародженням міст.

Отже, нації = історичні народи —

це завжди містобудівні народи. Центр великої історії пересувається з фортеці й замків у резиденції, а ідея застосування влади — Феміди — перетворюється на ідею здійснення управління — Діке. Саме тут остаточно нація здобуває внутрішню перемогу над феодальним союзом, і передусім це відбувається насамперед у свідомості першого стану. Відтак факт влади монарха перетворюється на символ суверенітету.

Із затуханням феодалізму фаустівська історія стає династичною історією. Із невеликих центрів, де колись були родові помістя князів (“родові гнізда” означає тільки одне — прив’язані до землі й власності), бере свій початок утворення нації. Генеалогічний принцип як вияв почуття простору й волі до історії стає настільки потужним, що консолідація націй більше тепер залежить від долі панівного дому, ніж об’єднувальних тенденцій мови і ландшафтних зв’язків. Оскільки так і не утворилась лотарингська або бургундська династія, тому і не розвинулись обидві ці нації, які перебували в зародковому стані, тоді як дім Габсбурґів витворив не німецьку, а австрійську націю.

Отже, у трикутнику: панівний дім - мова - земля — центром тяжіння або підвалиною нації виступає — панівний дім. Письменники лише довершили цей природний процес.

Зовсім по-іншому виявляється династичний принцип в арабському світі з його відчуттям печери. Магічний правитель керує видимою частиною загального consensus’у правовірних, який одночасно є церквою, державою й нацією.

Античний принципс, як законний нащадок тиранів і трибунів репрезентував собою демос. Як Янус уособлював вхідні двері, а Веста — родинне вогнище, так і Цезар уособлював народ.

Західноєвропейський правитель є монархом з Божої ласки всередині історичного світу, народ підвладний йому, тому що так заведено Богом. Щодо питань віри, то він сам підданий або земного намісника Бога (папи), або ж власного сумління. Така суть відокремлення

влади держави	від	влади церкви,
тобто великого фаустівського конфлікту між
часом	і	простором.

Коли 800 р. Папа коронував імператора, він у такий спосіб вибрав собі нового намісника, який покликаний був примножувати його силу. Візантійський ж імператор згідно з магічним світовідчуттям був одночасно світським і духовним повелителем, тобто репрезентував собою державу, церкву, і націю10, тоді як король франків був

10 У російській редакції це звучить як єдність “самодержавия — провославия — народности”.

250