mon

занепаду. Тут є своя логіка і навіть справедливість: адже дух отримує перемогу в царстві істин, у царстві книг та ідеалів, останні, як відомо, не від світу цього. І саме завдяки істинам цивілізації, гроші перемагають у своєму царстві, яке належить тільки цьому світу. Найбільшого розвитку

ідеальна й реальна політики

набула в Англії. Лише тут третьому стану не треба виступати проти абсолютистської держави щоб її повалити. Це була батьківщина справжнього парламентаризму, передумовами якого були острівне розташування, а не держава, звичаї першого, а не третього стану.

Отже, парламентський стиль у цій країні цілком тотожний з кабінетною дипломатією епохи бароко і в цьому антидемократичному походженні прихована таємниця його успіху. Сюди треба також додати гасла Манчестерської школи, які ґрунтувалися на забороні будь-якого державного реґулювання господарського життя країни і розуміння Liberty, що означає духовну й економічну свободу. Там же і народилось уміння застосовування грошей у політиці: воно полягає в обробці самих демократичних сил, а не просто в підкупі окремих впливових осіб і парламентаріїв. Саме тут з ідеалом свободи друку одночасно був відкритий факт, що преса служить тому, хто нею воло-

діє. Вона не поширює “вільної думки”, а створює її. І одне, і інше, ра-

зом творять лібералізм, а саме — вільний від прив’язання до землі:

лібералізм права, форм і почуттів,

свобода духу для будь-якої критики, свобода грошей для будь-якого ґешефту.

Проте обидвоє вони (дух і гроші) безсоромно були орієнтовані на панування одного стану, який вже не визнає над собою суверенітету держави. Дух і гроші — неорганічні, і тому воліють держави не як форму, наділеної великою символікою, що природно проростає й вимагає поваги до себе, а як установи, що слугує конкретній меті:

чи то рівним можливостям, чи то світлому майбутньому.

Розбудова французької державницької машини, започаткована Робесп’єром і закінчена Наполеоном, покликана рятувати свободу від будь-якої форми за допомогою диктатури в інтересах буржуазних і просвітницьких ідеалів. “Революційний уряд, — казав Робесп’єр, — це деспотизм свободи, скерований проти тиранії”23. Ніщо не може краще схарактеризувати занепаду політичних форм, ніж поява сил,

позбавлених форм, які можна назвати бонапартизмом (сталінізмом,

кучмізмом), тобто іменем, найвідомішого представника. Тоді як Ришельє гармонійно вписувався у свою епоху.

23 Цит. за: Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т. 2. Всемирно-исторические перспективы. — Мн.: ООО “Попурри”, 1999. — С. 532.

261

Немає нічого нового в тому, що руйнується старий порядок. Так було завжди. Характерним для цього періоду було те, що за руїнами старого не видно ніяких нових природних форм, що Робесп’єр, Бонапарт, Сталін та інші не виявляють навколо себе й усередині себе нічого, що могло послужити природною підвалиною нової структури. На місце уряду з великою традицією і досвідом керівництва неминуче приходить випадковий люд, майбутнє якого вже не забезпечене якостями неспішно вимуштруваної меншості, а цілковито залежить від того, чи знайдеться гідний спадкоємець нинішньому правителеві. Ось що треба вважати характерною особливістю цих епохальних переломів. І не дивно, що ми й дотепер живемо у тій державі, яку нам побудував товариш Сталін. Сталінізм24 як ідея давно закінчив своє існування, проте існує як структура, як звичка, як інструмент тієї чи тієї влади. За таких обставин мислить і живе звичайна людна, хоч ця політична форма і “бородаті класики” давно вже перестали для неї бути священними символами.

Якщо бонапартизм спирався на армію, то сталінізм — на НКВД, які відчували себе самостійними політичними величинами перед лицем націй, котрі втратили форму. Це коротенька доріжка від

	Робесп’єра	до	Бонапарта,
від	Леніна	до	Сталіна:

із падінням якобінців центр ваги пересунувся з цивільної адміністрації до честолюбивих генералів, а зі смертю Леніна — від так званої “ленінської гвардії” — до “висуванців партії”25. Якщо Французька революція починається зі штурму Бастилії і завершується біля Ватерлоо26, то Російська революція почалася поваленням династії Романових у лютому 1917 року і закінчилася реставрацією більшовицької монархії 1934 р. на так званому “з’їзді переможців”. Спочатку більшовики під виглядом революційних війн відновили імперію під іншою назвою — СРСР, а згодом і саму монархію як абсолютну владу керманича, але вже без династичного принципу27. Це стосується сутності бонапартизму, як і тенденції персональної влади на величезних територіях, які об’єднуються не за національним чи правовим, а тільки за військовими й адміністративними ознаками.

І на прикладі Александра Македонського (цього романтика другої тиранії) можна простежити, як державний діяч, а разом з ним і дер-

24Жодної різниці між сталінізмом і марксизмом-ленінізмом не бачу. — Ю. В.

25У стародавньому Римі таких людей називали homo novus — нові люди, вискочки тощо.

26Біля Ватерлоо об’єднана Європа поклала край не імператорові Франції, а революції

іреволюційним війнам Наполеона.

27Сталінові навіть на думку не могла спасти ідея передачі верховної влади своєму синові Василеві (коли його старший син Яків, від першого шлюбу, під час війни потрапив у полон, майбутній “генералісімус” навіть не став обговорювати можливість його обміну на одного з високих чинів вермахту і він був замордований у кацеті) настільки неорганічною й аісторичною була ця влада і радянська державність. Єдине, що було характерне для

неї і її правителів: соціалістичне жадання катастроф і світових потрясінь. І не дивно, що проіснувала вона понад 70 років.

262

жава як така, потрапляла у в щораз більшу залежність від волі своїх вояків і генералів, які не тільки змусили його відступити з Індії, але й, не моргнувши оком, розпорядились, на свій розсуд, його спадщиною. Як тільки армія стала самостійною політичною силою, виникло серйозне запитання: держава — повелитель чи інструмент своїх вояків.

Антична держава — єдине, що не здатне до будь-якого органічного розширення, і тому завоювання елліністичної доби призводить до паралельного існування двох політичних одиниць:

полісу і підлеглих територій,

зв’язок, між якими випадковий і нестійкий. На таких засадах формується антична картина світу: безліч периферійних територій, у центрі яких — крихітні міста-поліси, і з ними, власне, і пов’язане поняття держави, де розгортається справжня політика. Отже,

res publica існує як протилежність provincia28,

де res — справа, і publicа — суспільна, всенародна, тобто спільна справа, до якої provincia — завойована територія — не мала жодного стосунку. Це відповідає загальноантичному фундаментальному відчуттю, яке знає лише тіло міста як держави.

Саме тоді, всередині безформного й позбавленого расових імпульсів плебсу, формувався верхній прошарок, який виокремлювався значними практичними здібностями, ранґом і багатством, який згодом злився з верхівкою патриціїв. У цьому надзвичайно вузькому колі виникла міцна раса зі шляхетними життєвими звичками і широким політичним горизонтом, в її середовищі нагромадився й успадкувався найбільший управлінський, військовий і дипломатичний досвід, а керівництво державою вона розглядала як єдине відповідне своєму станові покликання або привілей, і тому своїх дітей муштрувала тільки в дусі мистецтва наказувати. Якщо Рим був єдиним і унікальним явищем світової історії, то він зобов’язаний цим не “римському народові”, котрий, як і будь-який інший, сам собою нагадував лише сирий матеріал, позбавлений форми, а тому класові, який надав йому форми і утримував її, поступово втягуючи весь світ в орбіту античної історії, роблячи останню її велику епоху римською.

Існування у Римі двох взаємозаперечних сил можна тлумачити саме так, що перевага завжди виявляється на боці великого досвіду, а народ постійно переконаний, що рішення він ухвалював сам, причому в тому самому сенсі, який він у нього вклав. Секрет цієї політики полягав у тому, що здійснювалась вона від імені народу і мала колосальний історичний успіх. Це була єдина можлива політика взагалі, політика, яка дорівнювала мистецтву, в якому Рим неперевершений дотепер.

Проте, з іншого боку, результатом революції стала емансипація грошей, які відіграють тепер вирішальну роль. Народ, populus, дедалі

28 Р r o v i n c i a (лат.) — управління країною поза Італією.

263

більше ставав інструментом у руках людей, які мали величезні багатства, потрібні були уміння і такт панівних кіл, щоб урівноважити

владу грошей і силу плебсу.

Від перемоги над Ганнібалом і надалі гроші стали для уряду вирішальним засобом продовження власної політики, останньої реальної державної політики, яка тільки існувала в античності. Отже, коли місце крові посіли гроші, Рим пережив свою соціальну революцію, залишаючись, однак, у

стабільній конституційній формі, тоді як у Парижі — революція вилилась у криваве насильство. Французька революція була виявом не сили tiersу, а слабкості французького абсолютизму:

англійські ідеї у поєднанні з динамікою грошей

призвели тут до соціального вибуху, надавши гаслам Просвітництва

живого образу, пов’язавши
	доблесть	із	страхом,
а	свободу	з	деспотією.

Отож, політичним підсумком епохи і основною формою держав, що розташовані на європейському континенті, на початку цивілізації була “конституційна монархія”, а її крайньою альтернативою — республіка у нашому розумінні цього слова. Треба раз і назавжди позбутися балаканини доктринерів, які мислять позачасовими й далекими від дійсності категоріями, для яких “республіка” — це форма сама собою. Як Англія не є конституційною у “континентальному” смислі (Англія дотепер немає конституції у нашому розумінні), так і республіканський ідеал XIX ст. немає нічого спільного з античною res publica.

Генеалогічне почуття настільки потужне в західноєвропейській людині, що уся її політична поведінка визначається династією, навіть тоді, коли її вже не існує. У цьому почутті втілено все історичне, а жити поза історією така людина не може. Колосальна різниця існує між людиною античності, якій династичний принцип взагалі був невідомий, і освіченим західноєвропейцем, котрий з часів Просвітництва (приблизно два століття) намагається це почуття у собі перебороти. Генеалогічне почуття — ворог усіх спроєктованих (вигаданих) конституцій, а не таких, що проростають органічно конституцій, які в результаті не представляють собою нічого, окрім оборонних заходів, народжених страхом і недовірою29.

Міське поняття свободи — бути вільним від чогось — звужується

29 Радянська держава за свою невелику історію мала: ленінську (1918), сталінську (1936), брежневську (1977) конституції і горбачовські зміни до останньої, за якими був обраний перший і останній Президент СРСР. Усіх їх об’єднує форма правління, основою якого було — заперечення і захист, заперечення усього органічного, наприклад, приватної власності і захист від усього живого. Хіба можна вважати таке життя природним? Це швидше існування декількох комуністичних поколінь, де панує страх, ненависть і недовіра до всього органічного і живого, і насамперед до родинного життя: ніхто так не любив дітей, як Дзержинський (голова Комісії з поліпшення життя дітей при ВЦВК), і ніхто так ненавидів батьків цих дітей, як “залізний Фелікс” — голова ВЧК—ГПУ—ОГПУ.

264

аж до суто антидинастичного значення. Династія і внутрішньо близька їй дипломатія зберігають стародавню традицію й такт, тоді як у конституціях перевага надається системам, книгам і поняттям. Не випадково, фаустівська культура — це культура письма і читання.

Друкована книга	—	символ часової нескінченності,
преса	—	символ просторової нескінченності.

Перед лицем колосальної влади й тиранії цих символів навіть китайська цивілізація видається нам майже позбавленою писем-

ності. У конституціях
література протиставляється		знанню людей і речей,
мова	—	расі,
абстрактне право	—	традиції,
і як результат:
політику	плутають	із романом.

Не тільки три доктринальні конституції епохи — французька 1791 р. і німецькі 1848 і 1919 рр., а й практично всі конституції взагалі не бажали бачити великої долі світу фактів, і сподівалися спростувати її. Велика доля світу фактів переконує нас у тому, що тільки гроші мають змогу урухомити великі принципи. Згідно з конституціями, правити повинна каузальність — позачасова, справедлива, незмінно одна і та ж, тобто розсудковий взаємозв’язок

причин і наслідків.

Характерно, що жодна з конституцій не визнає гроші за політичну величину. Усі вони надуті однією чистою теорією. Лише в Англії раса ствердила свою перевагу над принципом. Англійці зрозуміли, що справжня політика, яка завжди має на меті історичний успіх, ґрунтується тільки на вихованні, що дорівнює муштрі, а не на освіті.

І це — факт. Освіта може довести муштру до блиску, шику, проте ніколи не здатна її замінити. Тому абсолютистська держава епохи бароко завжди мала чітку форму, тоді як конституційна монархія лише хиткі компроміси. Консервативна й ліберальна партії різняться не своїми випробовуваними методами управління, а тим, як вони бачать історичну перспективу, основним питанням якої є: чи повинна династія служити парламентові, чи навпаки?

Сьогодні парламентаризм перебуває у повному занепаді. Він був продовженням буржуазної революції іншими засобами, революцією третього стану 1789 р. І будь-яка сучасна виборча кампанія — це громадянська війна, яку ведуть за допомогою виборчих бюлетенів і різноманітних стимулювальних засобів (від підкупу до залякування виборців), PR-компаній, промов і писаних програм. Україна — найкращий тому доказ. За таких умов будь-який великий партійний вождь стає своєрідним цивільним Наполеоном. Така тривала форма боротьби властива тільки західній культурі й немислима в будь-якій іншій. Парламентаризм, наприклад, у Росії завжди був формою політичної симуляції і тому закінчувався розгоном Установчих зборів, червоним терором і диктатурою пролетаріату, або розстрілом парла-

265

менту, як за Єльцина, і згодом передачею влади спадкоємцеві в новорічну ніч. Визначення спадкоємця й передача йому верховної влади радше практика Золотої Орди, ніж народне представництво.

Якщо парламентаризм настав, це означає, що він уже пережив себе. За таких обставин з’являються різного ґатунку позапарламентські засоби, мета яких — досягнути бажаного результату без голосування або всупереч йому: перше пройшло в Росії (так звані “вибори” Путіна більше нагадували спецоперацію ФСБ), друге — дало збій в Україні і вилилося у Помаранчеву революцію. Сьогодні парламентаризм наблизився до тієї ролі, яку свого часу він підготував королівській владі. Він перетворився на театральну постановку для простаків і став своєрідним “лохотроном” для електорату. З огляду на партійні списки, годі вже сподіватись на дебати у парламенті, їх замінить реаліті-шоу відомих в Україні бандитів, співаків, спортовців, політологів та іншого недоторканного люду. А це означає, що центр ваги великої політики від народного представництва фактично пере-

сунеться у кола приватних осіб.
Так настає епоха	колосальних	конфліктів, змістом якої за
О. Шпенґлером є перехід від
бонапартизму	до	цезаризму,

епоха, яка охоплює щонайменше два століття і простежується у кожній культурі. У Китаї — це епоха боротьби царств, в античності — суперечність між Римом і еллінізмом: З одного боку, непереборне

івиразне прагнення до влади, а з іншого — схильність до мрійливості

ісвітовдосконалення. Жодна епоха так яскраво не демонструє всес- вітньо-історичної альтернативи ніж епоха боротьби царств: або

велика форма, або велика одноосібна влада.

Відповідно до того, як нації втрачають свою політичну форму, щораз більше зростають можливості енергійних особистостей, вони воліють бути творцями в політиці та рвуться до влади за будь-яку ціну, поява таких фігур на історичному горизонті може стати долею цілих народів і культур. Місце

надійної традиції30 тепер посідає випадок

появи великих людей факту, випадок веде їх до влади і може миттєво піднести слабкий народ, як македонський, на вершину історичних подій, а їхня випадкова смерть може зіштовхнути світ із персонально укріпленого порядку в хаос руїни, як це доводить убивство Цезаря.

Перехід від культури до цивілізації — це епоха історичної безформності, або початок справжнього розквіту великих одинаків, кульмінацією чого стала Перша світова війна. В античності його започаткував Ганнібал боротьбою з Римом — боротьбою в ім’я еллінізму, а закінчили такі одинаки, як Помпей, Цезар і Авґуст.

Отже, смерть культури настає тоді, коли жодна з проблем не

30 Надійна традиція цілком здатна обійтися і без генія, тому що вона є космічною силою у найвищій її потенції.

266

переживається символічно, а лише означує перехід від правління у стилі й ритмі великої традиції до безмежного особистого деспотизму.

Великі міжнародні битви скрізь перемішуються із ввнутрішньодержавними війнами, жорстокими революціями (як казав поет “безсмысленными и безпощадными”), усі вони служать (незалежно від того, чи усвідомлюють це їхні учасники і чи хочуть вони цього чи ні), позадержавним і врешті суто особистим питанням влади. Для історії неважливо, яку мету мають революції у плані теорії і які гасла, написані на їхніх знаменах. Жодна з численних революцій цієї епохи, які щораз більше обертаються засліпленим вибухом насильства міських мас, які втратили своє коріння і ґрунт під ногами, не досягнула і навіть не могла досягнути поставленої мети. Історичним фактом є лише демонтаж традиційних форм, що розчищає дорогу цезаріанським силам і необмеженій особистій владі.

Це ж саме стосується і війн, у яких сама армія і її тактика стають витвором не епохи як такої, а військового генія вождів, наділених необмеженою владою, які відчули в собі цю здатність випадково і в пізньому віці: лише на початку війни з’явились на столі Сталіна військові статути, йому вже тоді було 62 роки. Якщо перед 300 р. до Р. Х. існувала римська армія, але від 100 р. до Р. Х. це була армія Сули, Цезаря й Октавіана. Методи ведення війни, її засоби і цілі набувають цілком натуралістичних і жахливих форм. Це вже не дуелі XVIII ст. у лицарських формах, де існують твердо встановлені правила щодо найвищої межі застосування сили. Тепер це боротьба розлючених людей, які використовують будь-які засоби, і кулаки й зуби, і справа тут доходить до повного знищення тілесних сил переможеного ворога, тоді як переможець абсолютно нічим не обмежений у використанні свого успіху. Першим значним прикладом такого повернення до природи були революційні армії і війська Наполеона31, які на місце досконалого маневрування малими з’єднаннями, висувають, незважаючи на втрати, масову атаку32 і розбивають вщент усю вишукану стратегію “воювати не числом, а умінням”. Наприклад, ідея використання мускульної сили цілого народу на полях битв шляхом запровадження загального військового обов’язку не могла б нікому спасти на думку в епоху Фридриха Великого.

У всіх культурах техніка ведення війн неспішно слідує за розвитком ремесел, проте вже на початковому етапі будь-якої цивілізації вона зненацька стає лідером і безцеремонно ставить собі на службу всі, без винятку, механічні можливості (порох, двигун внутрішнього згорання), хімічні (гази), і, навіть, відкриває нові сфери науки тільки для

31 Звідти бере початок ш о в і н і з м , що походить від прізвища одного із вояків наполеонівської армії — Шовена, який став відомим людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу 1789–1801 рр.

32 Чого варта була тільки Берлінська операція під командуванням маршала Г. К. Жукова.

267

військових потреб. На цьому етапі військова техніка в багатьох випадках стає несумісною з особистим героїзмом людини раси33, із шляхетним етосом і вишуканим духом пізнього часу. Уже тоді Наполеон розмістив артилерію на кінній тязі, зробивши її високо мобільною34, а масову революційну армію розформував, перетворивши її на систему високо маневрених незалежних з’єднань.

Другу фазу у розвитку військової техніки знаменує собою американська Громадянська війна 1861–1865 рjrbd. Тут вперше були випробувані залізниці для переміщення значних військових континґентів, які вже на декілька порядків перевершували чисельність задіяних військ порівняно з наполеонівською епохою, а також електричний телеграф — для служби зв’язку, паровий флот, броненосці, торпеди, нарізна вогнепальна зброя і дальнобійна гармата великого калібру.

Третій етап пов’язаний з Першою світовою війною, яка задіяла повітряні й підводні озброєння.

Четвертий етап пов’язаний з Другою світовою війною і з її завершальним акордом — застосуванням зброї масового знищення35. Отже, кожна наступна війна, характеризується значним зростанням обсягів військових засобів, інтенсивністю їх застосування, а також і жорстокістю запроваджувальних рішень. Думку про те, щоб стерти з лиця землі одну із провідних держав, висловив цілком на тверезу голову римський консул Катон: “Carthaginem esse delendam”36 ніколи не могла спасти на думку переможцеві битви при Замі37.

Отже, імперіалістичні війни та імперіалізм як такий є неминучими наслідками будь-якої цивілізації і цивілізаційних процесів. Вирішальні битви за долі імперій відбуваються не між державами, а між партіями у середині цих держав, а перехід

від	бонапартизму	до	цезаризму,
від	халіфату	до	султанату —

ось шлях будь-якої цивілізації, коли на місце стародавньої традиції найвищого чиновництва і придворної знаті приходить безумовна і суто особиста влада обдарованих людей: султанат. Це суто арабська (магічна) форма і належить вона лише цій культурі і її неможливо зрозуміти, не проникаючи в глибини магічного consensusу.

Соціальна революція за своїм характером завжди спрямована

33Тепер можна вести “чергову” війну, яка усе більше нагадує стендове бомбометання або комп’ютерні ігри генштабу, і не мати при цьому жодних втрат зі свого боку по закінченню всієї військової компанії.

34Те саме зробив Нестор Махно тільки вже на початку ХХ ст.: він поставив кулемет на швидку степову тачанку.

35Якщо дивитися правді в очі й залучити статистику (а де така статистика?), то виходить, що справжньою зброєю масового знищення у XX ст. стали не “Малюк” і “Товстун” (бомби, скинуті на японські міста Хіросіму і Нагасакі), а звичайний “калашніков”.

36 “C a r t h a g i n e m e s s e d e l e n d a m ” — “Картагени треба зруйнувати”, що й ста-

лось 146 р. до Р. Х.

37 У битві при Замі (19.10.202 р. до Р. Х.), римська армія Сципіона розбила картагенські війська під проводом Ганнібала і переможно закінчила Другу Пунічну війну.

268

проти первісних станів і їх аристократичних традицій. Заперечення традицій халіфату виявляється у різних формах і може обійтися без європейського вільнодумства й конституцій у нашому розумінні, “свобода” магічного духу і магічних грошей тут виглядає дещо поіншому.

На стародавніх єгипетських папірусах є такі записи щодо соціальних революцій того часу, які нічим не відрізняються від революцій XX ст.: “Найвищі державні посади скасовані, жменька безумців повалила царське правління в країні, радники й міністри тепер прислужують вискочкам. Країна некерована, акти знищені, скасовані всі соціальні відмінності, суди потрапили до рук черні. Шляхетні верстви голодують і ходять у дранті, голови їх дітей розбивають об стіни, із гробниць викидають мумії. Багатіє й хизується ницість у палацах своїми стадами й кораблями, які вони відібрали в законних власників. Колишні рабині виголошують гучні промови та віддають накази, чужоземці й різна наволоч почувають себе привільно. Скрізь панує розбій і смерть, міста спустошують, будинки — спалюють. Урожаї падають, ніхто більше не турбується про чистоту і охайність, рідко народжуються діти…”38. Ось вражаюча картина усіх пізніх революції великого міста — не важливо, елліністичної (VII ст. до Р. Х.), французької (1789 і 1871) або ж тієї, що відбувалася в Росії 1917 р.

Революція настає тоді, коли маси міського населення, які позбавлені власної волі, стають досконалим інструментом честолюбних вождів, знищують залишки порядку і сіють такий же хаос у світі, який мають у власних душах. Немає жодного значення, чи йдеться тут про цинічний вплив чужоземців, наприклад, євреїв, латишських стрілків, чи висуваються вимоги експропріації експропріаторів (все забрати й поділити) — усе це лише полова. Коли вибивають двері й розбивають черепи — байдуже, які гасла на їхніх знаменах. Єдиним і справжнім спонукальним мотивом будь-якої революції завжди є знищення, а єдиним результатом — цезаризм.

Світова столиця — це демон, що пожирає землю і урухомлював людські маси населення, які позбавлені свого коріння і майбутнього: вони гинуть, руйнуючи усе навколо себе. Такий фінал усіх цивілізацій.

Якщо XIX ст. небагате на великі війни, революції і найтяжчі кризи, що долалися дипломатичними засобами на конґресах, то причина цього, на думку О. Шпенґлера, полягає якраз у постійній супернапруженій готовності до війни. Страх перед можливими наслідками не раз призводив до відкладення остаточного рішення останньої хвилини і заміни війни дипломатичними ходами на політичній шахівниці. Старе правило: “Хочеш миру — готуйся до війни” виявилось тут у всій своїй красі, адже це був вік гігантських

38 Цит. за: Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т. 2. Всемирно-исторические перспективы. — Мн.: ООО “Попурри”, 1999. — С 565.

269

постійних армій і загальної військової повинності. Від наполеонівських часів сотні тисяч, а згодом — мільйони вояків постійно готові до виступу, на рейдах стоять армади кораблів, які треба оновлювати щодесять років. Це війна без війни, суперництво за першість у військовій техніці та бойовій готовності, війна чисел, швидкостей і техніки. Дипломати ведуть переговори не між дворами, а між ставками верховних головнокомандувачів. Нарешті ця фаустівська динамічна форма і колосальна енергія знаходить свою розрядку й вихід у світових війнах.

Місце численних нерухомих мільйонних армій, тепер постійно займуть професійні війська волонтерів, які марять війною. Просте існування таких армій не замінить війни. Вони створені для війни і прагнуть війни. Їх буде вже не мільйони, а знову сотні тисяч.

За два покоління їх сумарна воля буде сильніша за всі зусилля миротворців. У майбутньому війни будуть втягнуті цілі континенти, мобілізована Індія, Китай, Південна Африка, Росія, іслам як окрема сила. Найбільші світові центри на свій роздум розпоряджаються меншими державами, їх реґіонами, їх економіками, і людськими ресурсами: тепер — усе це лише провінція світових столиць, або як кажуть росіяни “окраїна великої імперії” — об’єкт, засіб до мети, чия доля вже не має значення для великого перебігу подій.

Заклики до примирення народів і вічного миру на Землі є лише неминучий відгук і фон колосальних подій. Можна як завгодно тлумачити це бажання, проте треба мати мужність бачити речі такими, якими вони є. Ця здатність — виняткова ознака людини раси, існуванням якої є історія. Життя жорстоке, якщо воно воліє бути вели-

ким. Воно допускає вибір тільки між
	перемогою	і	поразкою,
а не між	війною	й	миром.

Тому будь-яка “філософія” сьогодні — ніщо інше, як внутрішня відмова від боротьби і бажання плисти за течією з полохливим сподіванням, що за допомогою містики пощастить сховатися від фактів. Отже, шлях від Александра до Цезаря однозначний і неминучий, і ним повинна пройти кожна найсильніша нація будь-якої культури, бажає вона того, чи ні. Стародавні шляхетні традиції з їх історично оформленим буттям, досвід, що дістався у спадщину націям ХХ ст., ввійшли в їхню кров і стали непереборною силою.

Отже, традиції стародавньої монархії, вельможної знаті, шляхетного товариства, якщо вони достатньо міцні, щоб подалі триматись від політики як ґешефту, або політики, яку провадять заради абстракції, і все ще здатні об’єднувати навколо себе потоки існування цілого народу — саме вони, як расові властивості, дають змогу адекватно реаґувати на виклики часу і досягати берегів майбутнього. “Бути у формі” (in Verfassung) — від цього залежить тепер усе.

За цезаризму на зміну історичним епохам знову приходять біологічні періоди:

270