Перегляд неокласичної теорії

Багато хто з учених-економістів визнавав нереалістич­ними тези неокласиків про визначення ціни граничною корисністю, про необхідність вільної конкуренції, про марність державного регулювання економіки. Це привело до перегляду окремих положень неокласичного напрямку.

З 10 – 20-х років ХХ ст. усе більше теоретиків визнають повний відрив теорії граничної корисності від реальної дійс­ності через неможливість виміряти корисність, а також немож­ливість перейти від суб’єктивного сприйняття корисності індивідом до ринкової ціни. Відмовлялися не від категорії корисності як такої, а від дотеперішнього способу її оцінки. У результаті кардиналістське трактування корисності було замінено ординалістським. Кардиналістський підхід полягає у порівнянні абсолютних значень корисності, а ординалістсь­кий передбачає тільки з’ясування, яка з двох корисностей більша, але не встановлює, наскільки одна корисність пере­вищує іншу. На ординалістському підході була створена теорія ціни. Ця теорія викладена у працях англійського економіста Джона Річарда Хікса (1904 – 1989).

Дж. Хікс та його послідовники більш глибоко, ніж їхні попередники, вивчали зовнішні умови ринку: попит, пропо­зицію, ціну, рівновагу та ін. В основному вони досліджували вплив на ринок суб’єктивних мотивів учасників ринку і кредитно-грошової системи. У них відсунуті на другий план або взагалі ігноруються об’єктивні чинники: технічний прогрес, державне регулювання, ріст концентрації виробництва і його монополізації тощо.

Американський економіст неокласичного напрямку Еду­ард Хейстінгс Чемберлін (1899 – 1967) визнавав наяв­ність моно­полії на ринку. Але, на його думку, монополія завжди існувала в ринковій економіці. Він зазначав, що причиною монополії є особливі споживчі властивості про­дукту, котрі дозволяють контролювати ціну. Звідси випли­ває, що моно­польна ціна є результатом рідкості, неможливості їх відтво­рити, природної обмеженості тощо, тобто моно­полія завжди властива товарному виробництву. Іншими словами, Е. Чем­берлін стверджував, що з ростом концент­рації виробництва істотних змін ні у виробництві, ні на ринку не відбулося.

Останнім часом сформувалися два головних напрямки еволюції неокласичної теорії. Один із них пов’язаний з підвищенням ролі грошового чинника, другий — з визнанням істотного впливу технічного прогресу на розвиток економіки. Однак тези про необхідність тільки вільної конкуренції і про корисність як основу цін продовжують бути фундаментом неокласичної теорії.

Ці положення неокласиків підтримуються в найбільшій мірі економістами неоліберального напрямку (В. Ойкен та ін.), частково — економістами, що дотримуються пози­цій неокласич­ного синтезу (П. Самуельсон та ін.) і майже абсолютно відхи­ляються теоретиками кейнсіанського на­прямку (Дж. Кейнс та ін.).

В залежності від об’єкта дослідження і застосовуваних у дослідженнях методів у неокласичному напрямку виділилися американська школа, шведська школа і так звана "мате­ма­тична школа", що об’єднує економістів, які займаються пробле­мою економічної рівноваги.