Економічна Історія України том 1

4. Греко-скіфська доба

71

середземноморські пшениці являють собою повну протилежність. Другий приклад: природна рослинність Середземномор’я – лісово-чагарникова і для підготовки нового поля необхідно було насамперед розчистити ділянку: вирубати деревну рослинність, викорчувати пні тощо. Після цього ґрунт можна було без особливих проблем зорати доволі легким ралом, в яке запрягалася пара волів. Не те було у степах: трав’яниста рослинність утворює тут потужний шар так званої степової повсті – залишків стебел і коренів. Для підняття цих ґрунтів потрібні важкі орні знаряддя та кілька (до чотирьох) пар волів. Приклади можна було б продовжувати, однак навіть наведені демонструють усю складність завдань, які мали вирішувати грецькі колоністи. Очевидно, саме пошук розв’язання цього завдання був однією з причин, які зумовили кількадесятилітню перерву між заснуванням Березанського поселення, з одного боку, і наступних за часом колоній, таких як Ольвія чи Пантікапей – з другого. Успіху в цьому посприяло й знайомство з сільськогосподарською практикою місцевого населення – фракійців з Добруджі, мешканців Лісостепового Правобережжя та сіндо-меотських племен Прикубання.

Успішне вирішення «адаптаційного завдання» мало результатом швидке освоєння греками протягом другої половини VI – початку V ст. до н. е. значних масивів степу: на лівобережжі Дністровського лиману (округа Ніконія2), у Нижньому Побужжі (округа Ольвії3), у Південно-Східному Криму (округа Феодосії4), а також на Тамані5. З цього часу створюється міцна сільськогосподарська база, яка давала змогу античним державам Надчорномор’я успішно розвивати власну економіку.

Перш ніж перейти до розгляду основних галузей економіки античних держав Надчорномор’я, необхідно зробити таке зауваження: попри те що всі вони (за невеликим винятком) розташовані на степовому узбережжі, природне середовище регіонів, де вони знаходилися, суттєво різнилося. Так, території полісів Північно-Західного Причорномор’я – Ольвії, Тіри та Ніконія, розташовувалися на Причорноморській низовині з переважно лесовими ґрунтами (чорноземами та темно-каштановими) та великими масивами лучних ґрунтів; на хорі Херсонеса у Західному Криму, особливо на Тарханкутській височині, переважали кам’янисті ґрунти – щебенисті чорноземи та дерново-карбонатні; а на боспорській хорі на Керченському півострові великі площі займали солонцюваті та засолені чорноземи і солонці. Відповідно до природних умов різнилася і структура господарства античних держав Надчорномор’я: більшою чи меншою була питома вага сільського господарства у загальній структурі економіки, різним було і співвідношення його окремих галузей.

Сільське господарство античних державНадчорномор’я. На початку треба зробити кілька зауважень щодо ролі сільського господарства в економіці античного світу та галузевої структури традиційного античного землеробства. Незалежно від того, чи належать дослідники до «модернізаторів» чи «примітивізаторів» античної економіки, всі вони визнають саме сільське господарство її основною галуззю. Основні розходження між прибічниками обох концепцій полягає в оцінці рівня його товарності та рівня розвитку агротехніки6.

Традиційновважається, щоосновоюсільськогогосподарстваСередземномор’я було рослинництво, а його основою, у свою чергу, так звана середземноморська тріада – зернове господарство, виноградарство та оливководство. Фахівці-

72 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

археоботаніки додають до цих трьох ще й четверту галузь – вирощування зернобобових7. Зрозуміло, що в окремих регіонах відносно більшу роль могло відігравати й тваринництво: яскравим прикладом цього слугує Мілет – метрополія більшості еллінських колоній Надчорномор’я, де провідною галуззю сільського господарства було вівчарство.

В умовах степового клімату, що так різко відрізнявся від середземноморського температурним режимом і режимом зволоження, ця «тріада» чи «квартет» не могли не зазнати суттєвих змін. Так, одна з провідних галузей античного рослинництва – оливководство – взагалі не могла розвиватися у Надчорномор’ї, бо оливкові дерева тут, якщо й ростуть, то не плодоносять. Величезні складнощі, як буде показано нижче, виникли у греків під час адаптації до місцевих умов агротехнічних прийомів античного виноградарства. Зате вирощування зернових і зернобобових досягло значних успіхів, причому надчорноморські греки змогли впровадити в культуру низку рослин, які на Балканах та у Малій Азії або зовсім, або майже не вирощувалися.

Зернове господарство. Давні греки вирощували широкий спектр зернових культур. Основними з них було дві – м’яка пшениця та ячмінь, причому в деяких регіонах, наприклад в Аттіці, саме останній був провідною культурою. Крім того, вирощувались також плівчасті пшениці – однозернянка та полба-двозернянка, просо та могар.

Усі перелічені вище культури були відомими і у Надчорномор’ї8. Так, двозернянку вирощували у Нижньому Подністров’ї та у Керкінітіді, могар – у тому ж Нижньому Подністров’ї та Південно-Східному Криму, на хорі Феодосії. Просо було однією з основних культур ольвійської хори в добу архаїки. Одначе провідними культурами майже всюди були м’яка пшениця та ячмінь.

СпецифічноюрисоюзерновогогосподарстваантичнихдержавНадчорномор’я, особливо хори Херсонеса на Тарханкутському півострові, стало (очевидно, вперше в античній практиці) введення в культуру жита. Археоботанічні дослідження на сільських поселеннях Тарханкутського півострова середини – другої половини IV ст. до н. е. з усією очевидністю продемонстрували, що тут жито ставало, по суті, монокультурою. Одначе не зовсім зрозумілими є джерела його появи, адже давнім грекам жито було відоме лише як бур’ян у посівах пшениці. Найбільш вірогідним припущенням є запозичення жита як зернової культури у мешканців Правобережного Лісостепу за посередництва ольвіополітів.

У цілому можна виокремити такі основні типи зернового господарства в античних державах Надчорномор’я VI–III ст. до н. е.:

1.Монокультура м’якої пшениці. Цей тип був поширеним на Боспорі, на півдні хори Херсонеса, в окремих пунктах ольвійської хори переважно в пізньокласичну та ранньоелліністичну добу.

2.Монокультура жита. Була поширена у пізньокласичну добу в північні частині хори Херсонеса.

3.Бікультура м’якої пшениці та ячменю. Цей тип був поширений, паралельно

зпершим, на хорі Боспору (особливо у Керченському Приазов’ї) та Ольвії.

4.Трикультура м’якої пшениці, ячменю та проса. Цей тип був типовим для хори Ольвії пізньоархаїчного та ранньокласичного часу.

Інші типи, з відносно більшим значенням плівчастих пшениць та могару, мали менше поширення.

4. Греко-скіфська доба

73

Між асортиментом культур, поширених в добу архаїки-ранньої класики (VI-V ст. до н. е.) та пізньої класики – раннього еллінізму (IV-III ст. до н. е.) спостерігалися певні відмінності: поступово зменшується кількість основних культур і зернове господарство спрямовується на вирощування однієї-двох провідних.

Зазвичай більшість дослідників намагається пов’язати монокультуру пшениці/жита з експортним характером зернового господарства надчорноморських греків. Одначе така теза є справедливою лише частково.

Уважне вивчення земельних ресурсів античнихдержав Надчорномор’я наочно демонструє, що більшість колонізованих греками регіонів не вирізнялася наявністю родючих ґрунтів. Так, Тарханкутський півострів вкритий переважно каменистими ґрунтами, які зовсім несприятливі для вирощування більшості зернових. Очевидно, саме цей фактор спонукав місцевих греків перейти до вирощування жита, яке чи не найкраще з усіх хлібних злаків переносить кам’янистість ґрунту. Більша частина Керченського півострова вкрита засоленими чорноземами і солонцями, а родючі ґрунти розташовані «острівцями», наслідком чого міг бути і дефіцит землі. Трохи кращою була ситуація у Нижньому Побужжі, але найпоширеніші тут ґрунти – темно-каштанові аж ніяк не відзначаються високою родючістю.

Усе це змушує вкрай скептично оцінювати можливості хлібного експорту безпосередньо з сільської округи античних держав Надчорномор’я. Недарма ж єдина з-поміж цих держав – Боспорське царство – експорт зерна з території якої надійно підтверджується писемними й епіграфічними джерелами9, тримала під контролем родючі землі долини Кубані, заселені сіндо-меотськими племенами. Саме останні, очевидно, і постачали левову частину експортного зерна.

Виноградарство. Другою за значенням, після вирощування зернових, галуззю середземноморського рослинництва, що розвивалася й у Надчорномор’ї, було виноградарство. На нових землях греки зіткнулися із чималими труднощами в акліматизації середземноморських сортів винограду до місцевих умов10. Більше того, протягом усього періоду, що розглядається, лише у двох з усіх освоєних греками регіонів Надчорномор’я їм вдалося розвинути інтенсивне виноградарство, а згодом і виноробство: у Західному Криму, на території Херсонеського поліса, і на Керченському та меншою мірою Таманському півостровах – на землях Боспору11. У той самий час на території Північно-Західного Причорномор’я – на хорі Ольвії, Тіри та Ніконія виноградарство не набуло скільки-небудь значного поширення, а виноробство взагалі не розвивалося. Очевидно, грецькі сорти винограду, що вирощувались на багатих на вапно ґрунтах земель басейну Егейського моря, краще акліматизовувались на подібних за параметрами кам’янистих ґрунтах Криму.

Найкраще досліджено виноградарство Західного Криму, що у IV ст. до н. е. був включений до складу Херсонеської держави12. На території своєї хори херсонесити заклали цілу низку масштабних виноградних плантацій. Найбільший і найкраще досліджений з-поміж цих масивів розташовувався поблизу самого Херсонеса – на Гераклейському півострові. При його створенні греки провели величезну роботу з розчистки поверхні ґрунту від каменю, побудови плантажних стін та проведенню інших агротехнічних заходів13. Подібні плантажі були створені і на кам’янистих ґрунтах Тарханкуту, зокрема в околицях Калос Лімену та біля мису Ойрат14. Менших затрат вимагала закладка виноградників в інших районах з менш кам’янистими ґрунтами, зокрема – неподалік від Керкінітіди15. Значні масштаби

74 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

розвитку виноградарства на херсонеській хорі яскраво засвідчуються не тільки численними археологічними, а й археоботанічними16 та епіграфічними17 джерелами.

Варто зауважити, що херсонеські виноградарі вирощували різні сорти винограду: як сорти з дрібними насінинами, подібні до місцевого дикого винограду, так і з великими, очевидно – привізні18.

Другим районом інтенсивного виноградарства був Керченсько-Таманський регіон – базова територія Боспорської держави – і, зокрема, східне та північне узбережжя Керченського півострова. Саме у цьому регіоні греки почали адаптовувати своє виноградарство до суворих зим19.

Розвиток боспорського виноградарства розпочався практично від початку колонізації цього регіону – найбільш ранні знахідки залишків винограду з Мірмекія відносяться до другої половиниVI ст. до н. е.20 Отже, практично від самого початку грецької колонізації Боспору місцеві мешканці розпочали адаптацію власних технологій виноградарства до місцевих умов. Поширення виноградарства на території регіону засвідчується знахідками залишок плантажних споруд, які відкриті у Керченському Приазов’ї, а також на хорі Німфея21. Значних масштабів виноградарство досягло вже у IV ст. до н. е., коли з’являються й археологічні підтвердження виробництва вина на Боспорі: знахідки виноробень, монолітних і композитних, останні з яких були здатні виробляти й надлишкову продукцію22. Вони розташовані у тих самих районах, у яких відомі знахідки насіння винограду та виноградарських ножів – у північно-східній частині Керченського півострова (Пантікапей, Мірмекій, Німфей та їх округа), у Керченському Приазов’ї, на узбережжі Таманського півострова. У IV–III ст. до н. е. виноробство Керченсько-Таманського регіону набуло товарного характеру23, з цього часу починається виробництво експортної продукції. Свідченням останнього є виробництво амфорної тари у Пантікапеї, Мірмекії та Фанагорії. Ця продукція експортувалася до сусідніх районів24.

Місцевий виноград та вино поступалися за якістю середземноморським. Про це виразно свідчить масовий імпорт грецького вина та меншою мірою винограду (чи родзинок) у всі держави Надчорномор’я, за майже повної відсутності свідчень експорту боспорського чи херсонеського вина поза межі цього регіону.

Вирощування зернових та кормових бобових культур. В усі епохи в тра-

диційному господарстві країн Середземномор’я надзвичайно важливу роль відігравало вирощування бобових культур25. Бобові у раціоні греків були необхідним елементом.

Археоботанічні дані однозначно свідчать про якнайширше вирощування бобових культур еллінами Надчорномор’я, що вказує на відсутність суттєвих проблем в екологічній адаптації. Більше того, в окремих районах грецького Надчорномор’я культивувалися ті види бобових, які практично не вирощувалися у самій Греції.

Найпоширенішою зернобобовою культурою був горох, який вирощувався в усіх грецьких державах Надчорномор’я. Вирощувались й інші культури, причому, зважаючи на відмінності в ґрунтовому покриві, набір культур у кожному регіоні був відмінний: так, на посушливому Гераклейському півострові активно культивували чину та нут, у Нижньому Побужжі – сочевицю, яка була також провідною культурою Північно-Західного Криму, а на лучних ґрунтах у заплавах річок ПівденноСхідного Криму вирощувались кінські боби. Тобто грецькі землероби гнучко реагували на специфіку місцевих умов кожного з регіонів, де вони проживали.

4. Греко-скіфська доба

75

Зернобобові культури мають подвійне призначення: усі вони є цінними як у харчовому, так і у фуражному відношенні. У Надчорномор’ї, очевидно, провідною була саме перша функція, адже поряд із зерновими бобовими культурами місцеві елліни інтенсивно вирощували і суто кормові бобові.

Найпоширенішою кормовою бобовою культурою у грецькому Надчорномор’ї була віка ервілія, або французька сочевиця. Її рештки зустрічаються на переважній більшості грецьких поселень, причому практично рівною мірою в усіх регіонах Надчорномор’я. Особливо цікавою є знахідка в одному приміщенні будинку у Фанагорії – найбільшому грецькому місті Таманського півострова. Там було знайдено майже тонну обвугленого насіння віки ервілії26. Це засвідчує вирощування рослини у польових, а не в городніх, сівозмінах. Свідчить цей факт і про розвиток інтенсивного скотарства, про що йтиметься далі.

Поряд з посухостійкою еврвілією, у низці районів Надчорномор’я греки вирощували і вологолюбну посівну віку – рослину, що, як і боби, не була поширеною в Греції.

Вирощування технічних культур. Античні джерела містять чимало відомостей про вирощування греками технічних культур. Наприклад, Теофраст в «Історії рослин»27 перелічує низку олійних та ефіроолійних культур, а про широке використання греками лляних тканин добре відомо не тільки з писемних, а й з археологічних джерел, які походять зокрема і з території Надчорномор’я. Відносно нещодавно з’явилося й перше однозначне свідчення про вирощування прядивних культур в античних державах Надчорномор’я – на Боспорі було знайдено насіння льону*. Попит на лляні та конопляні вироби – від тканин до рибальських сітей – був значним, але в якій мірі він задовольнявся продукцією місцевого виробництва, поки що встановити неможливо.

Садівництво. Садівництво є однією з небагатьох галузей сільського господарства античних держав Надчорномор’я, відомості про яку збереглися у писемних джерелах. Судячи з цих даних, найрозвинутішим було садівництво Боспорської держави. Так, Теофраст28 пише про акліматизацію на Боспорі інжиру та гранатнику, а також про поширення там якісних сортів сім’ячкових – яблунь та груш. Цікаво, що залишки жодної з цих рослин не фіксуються археоботанічними джерелами, які натомість свідчать про вирощування сливових – терену та аличі, а також, можливо, абрикосу та волоського горіха.

Що ж стосується інших освоєних греками регіонів Надчорномор’я, то тут ми змушені спиратися винятково на археологічні та археоботанічні дані. Так, на деяких поселеннях ольвійської хори є знахідки кори груші, а в Ольвії – рештки волоського горіха29. Узагалі ж про можливість доволі значного поширення садівництва на хорі Ольвії ще з доби архаїки може свідчити, на думку дослідників, наявність на багатьох поселеннях численних невеликих господарських ям, які могли використовуватись під посадку плодових дерев30.

Умови для розвитку садівництва у Нижньому Подністров’ї були кращими, аніж у Побужжі, тоді як на хорі Херсонеса – набагато гіршими через поширення

* Визначення Г.О.Пашкевич. До цього часу була відома лише одинична знахідка конопель в Ольвії, однак неможливо було визначити, чи належать вони культурній, чи дикорослій рослині.

76 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

кам’янистих ґрунтів, несприятливих для плодових насаджень. Тому навряд чи є випадковістю, по суті, повна відсутність залишків плодових рослин місцевого походження у археоботанічних знахідках з цього регіону.

Агротехніка сільського господарства. Завершуючи розгляд сільського гос-

подарства грецьких колоністів Надчорномор’я, необхідно зупинитися на питанні про технології землеробства, поширені в еллінських колоніях, і передусім – на тому, яка ж саме система чи системи землеробства були тут основними. З цього питання в історіографії існують діаметрально протилежні думки. Значна частина дослідників вважає двопільну систему ледь не єдиною, що її практикували в античній Греції31. Інша частина науковців припускає, що принаймні у таких економічно розвинутих полісах, як Афіни, селяни впроваджували більш прогресивні системи землеробства, аніж примітивне двопілля32. Такою системою могло бути або трипілля, або початковий варіант плодозмінної системи. Остання, без сумніву, була поширена у багатьох господарствах Давнього Риму, про що свідчить Колумелла33, а римляни, судячи з усього, принаймні головні її елементи запозичили у грецьких колоністів півдня Італії.

На сьогодні дискусія між «примітивізаторами» та «модернізаторами» античного сільського господарства через крайню обмеженість даних писемних джерел зайшла у глухий кут. Вихід з нього можливий лише із залученням даних археології, археоботаніки та порівняльної етнографії. Це дозволяє відкинути поширене уявлення, буцімто греки практикували переложну систему землеробства. Адже практично в усіх освоєних ними регіонах проводилося розмежування земель, що виключає невпорядковане її використання (притаманне переліжній системі). Вирощування одночасно кількох зернових культур свідчить на користь існування трипільної системи, за якої провідними є одразу два зернових злаки – один озимий, а інший ярий. А введення кормових бобових у польові сівозміни, про що говорилося вище, може свідчити і про використання більш прогресивних, аніж трипілля, систем землеробства. Необхідно також зважати на регіональні відмінності в агротехніці: на хорі Херсонеса у період її найбільшого розквіту в останній чверті IV ст. до н. е. спостерігається, по суті, монокультурне вирощування зернових – пшениці або жита, тоді як на хорі Ольвії у той самий період переважає бікультура пшениці та ячменю. Очевидно, це свідчить і про відмінності в агротехнічних заходах. Однак ці відмінності не з’ясовані остаточно.

Поза сумнівом, рослинництво, як і сільське господарство в цілому, становило основу економічного життя грецьких держав Надчорномор’я. Цей факт сам по собі ще не означає, що місцеві греки могли вповні забезпечити себе продуктами харчування. Тим більше він не означає, що продукція землеробства у значних обсягах експортувалася за межі Надчорномор’я.

Останнє твердження зустрічається в науковій літературі доволі часто, адже достовірні факти вивозу продукції рослинництва добре відомі. Втім, таких фактів лише три. Перший – це масовий експорт зерна з Боспору в IV – на початку III ст. до н. е., який засвідчується писемними та епіграфічними джерелами. Детальний аналіз усієї сукупності даних археології, археоботаніки та природничих наук дозволяє стверджувати, що основна, якщо не вся, частка експортного зерна постачалася сіндо-меотськими племенами долини Кубані, а не грецькими поселенцями Криму та Тамані. Не варто забувати, що еллінські колоністи зайняли в цілому далеко не

4. Греко-скіфська доба

77

найкращі у степу землі. Родючість місцевих ґрунтів була невисокою, а отже, головним завданням місцевого рослинництва, і насамперед зернового господарства, було забезпечення місцевого населення продуктами харчування. Кліматичні коливання чи політичні катаклізми одразу викликали нестачу продовольства. Про це недвозначно свідчить ольвійський декрет на честь Протогена34.

Ще два факти вивозу рослинницької продукції – це експорт вина з Боспору та Херсонеса, засвідчений археологічно. Вино вивозилось у доволі значних обсягах. Судячи з його поширення винятково на місцевих, еллінських і варварських, ринках Надчорномор’я, якість продукту не була високою. Натомість більш якісне середземноморське вино завозилося у значних масштабах, причому не тільки до Ольвії чи Тіри, які не мали розвинутого виноробства, а й до Херсонеса та Боспору. Тобто принаймні у сегменті дорогих та якісних вин і, можливо, й у сегменті вин середньої ціни та якості, місцеві вина не становили конкуренції імпортним.

Ще одним і дуже важливим для грецького споживача продуктом була маслинова олія. На відміну від вина, олія у Надчорномор’ї не вироблялась взагалі, і весь чималий обсяг її споживання задовольнявся винятково за рахунок імпорту.

Отже, рослинництво античних держав Надчорномор’я з об’єктивних причин не було здатним вповні забезпечити місцевих мешканців необхідною продукцією, навіть у найважливішому сегменті ринку – харчовому.

Тваринництво античних держав Надчорномор’я. Наявність великих про-

сторів Надчорномор’я, вкритих трав’яною рослинністю, відкривала перед грецькими поселенцями широкі можливості для розвитку тваринницької галузі. При цьому кормова база тваринництва могла створюватись одночасно як завдяки використанню природних пасовиськ, так і вирощуванню фуражних культур. Варто зауважити, що найкращими пасовиськами, як за врожайністю, так і за якістю корму були не степові, а лучні пасовиська. У Надчорномор’ї вони розташовувалися, по-перше, на низьких і високих заплавах Дніпра, Південного Бугу, Дністра та інших великих річок; по-друге, на низьких заплавах малих річок, більшість яких нині пересохла, і по-третє, у степових блюдцях та подах*. Греки оцінили переваги лучних пасовиськ: про багатство дністрових луків говориться у періплі Псевдо-Скімна35, про багаті лучні пасовиська Нижнього Дніпра та Південного Бугу – у Геродота та того ж Псевдо-Скімна36. Тобто висока якість заплавних луків великих річок ПівнічноЗахідного Причорномор’я була відома далеко за межами регіону.

Крім того, як уже згадувалося вище, в усіх заселених еллінами регіонах Надчорномор’я успішно і масово вирощувалися фуражні культури: як спеціалізовані кормові, як віка ервілія чи віка посівна, так і зернофуражні – просо, ячмінь, зернобобові. У поєднанні з наявністю багатих природних пасовиськ це створювало добру базу для розвитку продуктивного тваринництва, причому залежно від обставин могли практикуватися різні форми тваринництва – від стійлової до відгінної.

Відгінне скотарство було найбільш характерним для полісів Північно-Захід- ного Причорномор’я, де виникли спеціалізовані на скотарстві економічні райони, які розташовувались у великих балках, по дну яких в античну добу протікали

* Поди – плоскодонні округлі чи овальні пониження замкненої форми у степовій зоні, які часто заповнюються водою і перетворюються на озера. По сьогодні влітку та восени вони використовуються як пасовиська та сіножаті.

78 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

невеликі річки*. Найбільша кількість і площа таких районів була у Нижньому Побужжі: практично весь район Березанського лиману був скотарським, розвивалася ця галузь і у великих балках басейну Дніпро-Бузького та Дніпровського лиманів, найбільшими з яких були Аджигольська й Олександрівська. Зазвичай у гирлі балок розташовувалося велике стаціонарне поселення, що правило за базу та центр переробки продукції, а по всій довжині балки рівномірно розташовувались тимчасові стоянки, де влітку утримувалась худоба.

Зрозуміло, що на стаціонарних поселеннях тваринницька галузь мала відмінний характер, відіграючи допоміжну роль за основної ролі землеробства. Одначе без його розвитку землеробське освоєння степових просторів було б просто неможливим. Відомо, що для підняття степової цілини використовувалися важкі орні знаряддя, до яких впрягалося кілька пар волів. Тому одним із провідних напрямів тваринництва на стаціонарних поселеннях було розведення великої рогатої худоби і, зокрема, волів – головної тяглової сили. Примітно, що у Нижньому Побужжі, яке чи не найкраще з-поміж інших регіонів досліджене археозоологічно, найбільший відсоток знахідок кісток волів (до 20–30% кісток великої рогатої худоби37) на поселеннях припадає на добу архаїки – ранньої класики, тобто часу інтенсивного освоєння цілинних земель. У добу раннього еллінізму – часу найвищого піднесення ольвійського сільського господарства – цей відсоток знижується, що свідчить про використання здавна ораних земель.

Другим напрямом тваринництва, що розвивався на стаціонарних поселеннях, було свинарство.

Іншою була спрямованість скотарського господарства спеціалізованих районів. Великі відкриті степові простори Надчорномор’я були прекрасним місцем для розвитку вівчарства. Не варто забувати, що Мілет – метрополія більшості грецьких колоній Надчорномор’я – славився своїм високопродуктивним вівчарством**. Іншою, не менш важливою галуззю скотарства спеціалізованих районів було розведення великої рогатої худоби м’ясо-молочного напряму.

Про інтенсивний розвиток тваринництва в античних державах Надчорномор’я свідчить інтенсивна селекційна робота, що її провадили місцеві мешканці. Відомо, що на різних поселеннях ольвійської хори, у самій Ольвії та на Березані розводилися відмінні породи тварин38. Крім того, для покращання порід великої рогатої худоби ольвійські скотарі провадили інтенсивну селекційну роботу, схрещуючи привезені з Греції породи худоби зі скіфськими39. Саме гетерозисом, тобто збільшенням розміру та життєвої сили гібридів першого покоління, на думку О.Журавльова, і пояснюється раптове побільшення ольвійської худоби класичного періоду порівняно з більш раннім часом. До речі, подібне явище спостерігається в елліністичний період (III–II ст. до н. е.) на скотарському поселенні Волна 1 в околицях Фанагорії на Тамані40, що засвідчує поширення подібної практики у різних регіонах Надчорномор’я.

Від скіфів греки, принаймні ольвійські, одержували і майже всіх коней41.

*Окремі з цих річок продовжували існувати аж до XVIII ст. і їх зникнення не в останню чергу пов’язане з господарською діяльністю людини. Цілком вірогідно, що початок цього процесу відноситься до античних часів.

**Відомо, що тиран Самосу Полікрат спеціально завозив мілетських овець для покращення породи.

4. Греко-скіфська доба

79

Можливо, саме скіфського походження були і ті невеличкі коні, що використовувалися як тяглова сила на поселенні Волна 1.

Продукція скотарства – вовна, шкіри, кістки – поступала у переробку. Найбільша кількість свідчень про переробку тваринницької продукції стосується переробки вовни*.

Так, на хорі всіх античних держав Надчорномор’я дуже численними є знахідки знарядь, призначених для обробки вовни – від чесал і епінетронів (знарядь для розкочування вовни до рівномірної товщини), серед яких відомі високоякісні вироби афінського виробництва, до пряслиць для веретен та грузил для ткацьких верстатів. Знахідки знарядь двох останніх типів є найчисленнішими.

Пряслиця мали різну форму (біконічну, конічну, трапецієподібну, пласку), різні розміри та виготовлених з різних матеріалів – від нашвидкуруч зроблених з фрагментів кераміки до відлитих зі свинцю42. Розміри пряслиць визначалися параметрами веретен, які дозволяли прясти нитки різної товщини – від дуже грубих до тонких. Варто підкреслити, що певна частина керамічних і кістяних пряслиць та всі свинцеві виготовлялись професійними майстрами: керамістами, кісткорізами та металургами відповідно.

Так само різноманітними були грузила для вертикальних ткацьких верстатів. На таких верстатах можна було виготовляти тканини як простого полотняного, так і репсового чи атласного переплетіння. Ткацькі грузила були різної ваги, що визначалося товщиною ниток. Це дозволяло виготовляти тканини різної якості – від дуже тонких до грубих, на зразок мішковини. Серед них трапляються не тільки кустарно виготовлені з підручних матеріалів, а й високоякісні керамічні та свинцеві грузила, виготовлені професійними майстрами. На Боспорі частина керамічних грузил помічена клеймами: або керамічних майстерень, або власників верстатів43.

Поза сумнівом, більшість тканин виготовлялися в хатніх умовах. Можна припустити існування й невеликих спеціалізованих майстерень, подібних до єгипет- ських** 44.

Цікавим є питання про можливість виготовлення у Надчорномор’ї дорогих фарбованих тканин, які цінувалися і в античному світі, і у варварів, зокрема скіфів. З розкопок ольвійської агори походить лист на свинцевій пластинці, датований VI ст. до н. е., опублікований Ю.Г.Виноградовим45. У ньому згадується вайда – рослина, з якої у Давній Греції виготовлялася синя фарба (індиго)46. Використання барвників свідчить про можливість виготовлення дорогих фарбованих тканин та коштовного одягу з них принаймні у найбільших грецьких містах Надчорномор’я.

Іншим ремеслом, що базувалося на скотарській сировині, було косторізне. Значна частина виробів з кістки, виготовлених у державах Надчорномор’я, зокрема, в Ольвії та на Боспорі, була зроблена професійними майстрами, які користувалися токарним верстатом, а також циркулем для орнаментування виробів47. Завдяки ви-

*Важливість цієї галузі підтверджує епіграфічний документ з території Ольвійського поліса, датований VI ст. до н. е., який свідчить, що в цей час вовна використовувалась як грошовий еквівалент, яким можна було сплатити борг чи орендну платню. Див.: Латышев В.В.

Эпиграфические находки 1901–1903 гг. // ИАК. – 1904. – Вып. 1. – С.10-13.

**Так, навіть в елліністичному Єгипті, який славився потужними ткацькими майстернями, що виробляли льняні тканини, виробництво вовняних тканин зосереджувалось в основному на дому або у невеликих майстернях з двома-трьома працівниками.

80 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

сокому, як на свій час, технічному оснащенню, ця галузь не мала конкурентів в «варварських» регіонах Надчорномор’я, а її продукція експортувалася до Скіфії.

Значно менше у нашому розпорядженні даних про розвиток грецького чинбарства та лимарства. Найбільше решток знарядь для обробки шкіри знайдено на поселеннях Нижнього Побужжя: це численні стрижні, струги, гладилки тощо48. У передмісті Ольвії було знайдено мармурове коло для пляшування шкіри49. Мармур у Надчорномор’ї був лише імпортним, до того ж обсяги його ввезення були обмеженими, так що вартість цього знаряддя була чималою. Одначе, попри наявність дорогих знарядь, немає свідчень про існування спеціалізованих майстерень. Тому адекватно оцінити рівень розвитку обробки шкіри в античних державах Надчорномор’я поки що не є можливим.

На завершення слід наголосити, що масштаб розвитку і самої скотарської галузі, і пов’язаних з нею виробництв, сильно різнився залежно від природних умов тих регіонів, де розташовувались античні держави. Так, якщо у Нижньому Побужжі, з його багатими пасовиськами, грецькі колоністи з успіхом розвивали цю галузь, то на бідних кам’янистих ґрунтах Західного Криму такий розвиток був просто неможливим. Відповідно і тваринництво Херсонеса відігравало у господарстві суто допоміжну роль, особливо порівняно з такими провідними галузями рослинництва, як виноградарство чи вирощування зернових.

Там, де природні умови були сприятливими, тваринництво могло виробляти великі обсяги продукції. Так, наприклад, м’ясне господарство поселення Велика Чорноморка 2 на хорі Ольвії постачало не менше ніж 40 кг м’яса на рік на кожного мешканця поселення50.

Варто зауважити, що в околицях грецьких міст існували спеціалізовані скотарські господарства, діяльність яких була спрямована на забезпечення мешканців міст продуктами харчування. Прикладом невеликого господарства є садиба, нещодавно відкрита в околицях Ольвії, а більшого господарства – поселення Волна 1 в околицях Фанагорії.

Цілком вірогідно, що продукція скотарства, чи то у вигляді сировини, чи то у вигляді готової продукції, мала становити значну частку в експорті таких держав, як Ольвія чи Тіра.

Промисли. Серед промислів, що набули поширення в античних державах Надчорномор’я, найважливішим у господарському значенні був рибальський, що часом не поступався таким провідним галузям господарства, як зернове господарство чи виноградарство.

Відомо, що райони чорноморського шельфу є дуже багатими на рибні запаси, значно переважаючи у цьому відношенні Середземномор’я. Мешканці практично всіх держав Надчорномор’я мали можливості використовувати рибні багатства шельфу: адже вся північно-західна частина Чорного моря, райони Каркінітської та Каламітської заток, а також район Керченської протоки – це зони шельфу.

Багатими на рибу були й великі річки Причорноморської низовини та Передкавказзя – Дністер, Південний Буг, Дніпро, Дон, Кубань. Ще однією особливістю природи надчорноморської акваторії, порівняно з середземноморською, є наявність лиманів та великих акваторій з опрісненою водою, з їх багатою іхтіофауною.

Отже, сировинна база для розвитку рибальства у державах надчорноморських греків була дуже доброю. Рибні запаси складалися з трьох основних компонентів: