Економічна Історія України том 1

4. Греко-скіфська доба

81

річкового, лиманного і морського. Питома вага кожного з них була відмінною в різних регіонах.

Так, у Нижньому Побужжі, з його великими лиманами та потужними річками, у виловах переважали лиманні та річкові, а також прохідні риби. Основу риболовлі в Бузькому лимані в античний час становили сом, осетер і судак. При цьому, на відміну від пізніших часів, виловлювали не стільки прохідних, скільки жилих осетрів. Другорядними промисловими рибами були сазан, плотва, стерлядь, вирезуб, севрюга і, можливо, щука; як прилов добувалися також лящ, чехонь та окунь51.

У Західному Криму у цей період головними промисловими районами були мілководні опріснені Каркінітська та Каламітська затоки, де виловлювали морських та прохідних риб. Основною промисловою рибою на всіх поселеннях ПівнічноЗахідного Криму були кефалі, переважно сингіль, другорядними – осетер, морський карась та камбала-калкан52. Поблизу Херсонеса добували також анчоуса, ставриду та султанку.

Найбагатшою була іхтіофауна Боспору, яка включала всі перелічені три компоненти. На жаль, археозоологічні дослідження іхтіофауни Боспору є найменш масштабними порівняно з дослідженнями у Нижньому Побужжі та Західному Криму. Згідно з наявними даними, основу промислу в Керченські протоці становили осетрові – севрюга та осетер, другорядними промисловими рибами були стерлядь, сазан і тарань53. На Прикубанні виловлювали головним чином сазана та судака54.

Виходячи з видового складу промислових риб, яких добували греки, та залучаючи археологічні та порівняльно-етнографічні матеріали, можна реконструювати і технології рибальства. Греки користувалися переважно ставними сітями завдовжки 40–60 м, які обважнювалися за допомогою кам’яних чи свинцевих, рідше – керамічних грузил. Такі сіті ставилися у річках, лиманах і Керченській протоці й були особливо ефективними під час ходу прохідних риб. Також використовувались неводи та гачкові снасті на зразок переметів55. Особливо велику рибу, головно зимою, під час підльодного лову, били гарпунами.

Виловлена риба частково йшла безпосередньо на споживання, зокрема – поступала у продаж на спеціалізованих рибних ринках, подібних до ольвійського56, частково йшла в переробку. На відміну від пізніших часів, коли риба йшла на виготовлення соусів, у греко-скіфську добу її здебільшого засолювали, коптили та в’ялили. Залишки коптилень відкрито в ході археологічних розкопок57. Що ж стосується засолювання, то про нього говориться в писемних джерелах58. Риба засолювалась переважно у великих керамічних посудинах – піфосах чи великих амфорах. Залишки таких посудин із цілим шаром луски на дні відкриті у багатьох пунктах Надчорномор’я.

Незрівнянно меншу роль, порівняно з рибальством, у господарстві античних держав Надчорномор’я відігравали інші промисли – мисливство та збиральництво. Грецькі мисливці полювали здебільшого на лісових звірів і озерно-болотних птахів. Очевидно, часто це мало скоріше спортивне, аніж власне господарське значення, за винятком тих випадків, коли під час полювання знищували тварин, які здійснювали потраву посівів чи нищили домашню худобу. Самостійне значення мало лише полювання на хутрових звірів, серед яких траплялися й такі цінні, як горностаї чи ласки, та на бобрів, що, крім хутра, постачали також боброву струмину, яка високо цінувалася в античному світі.

82 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

Що ж стосується збиральництва, то у джерелах зустрічаються, щоправда, непрямі вказівки на збирання греками лікарських рослин, таких як лакриця (солодка), що постачалися і на середземноморські ринки. Для власних потреб греки збирали їстівні рослини.

Окремо слід сказати про заготівлю лісу, яка засвідчується і епіграфічними, і археологічними джерелами. Ліс використовували для випалювання вугілля, необхідного для ковалів, у домобудівництві і в кораблебудуванні. Ще одним промислом, існування якого є безсумнівним, було бортництво.

Видобутокіпереробкамінеральноїсировини. БільшістьрегіонівНадчорно-

мор’я, освоєних греками, було бідними на мінеральні ресурси. Очевидно, єдиним винятком був Керченський півострів, з багатими покладами заліза, будівельного каменю та нафти. Одначе і в інших регіонах видобуток та переробка окремих видів мінеральної сировини могли відігравати чималу роль у господарстві.

У цьому контексті в першу чергу слід назвати соляний промисел. Поклади солі існували, очевидно, в усіх регіонах Надчорномор’я, одначе найвідомішими в античному світі були соляні промисли Ольвійського поліса, про які згадує ще Геродот59. Цілком очевидно, що цей промисел відігравав неабияку роль як у вну- трішньо-, так і у зовнішньоекономічній діяльності ольвіополітів. Сіль використовували, крім їжі, і для засолювання риби та м’яса, і у деяких хатніх виробництвах та ремеслах. Сіль була одним із небагатьох товарів, які могли експортуватися в усіх напрямках: і до еллінів, і до варварів.

Життєво необхідним для нормального розвитку господарства був видобуток гончарних глин і будматеріалів – каменю та будівельної глини. Поклади гончарних глин зустрічаються в усіх регіонах доволі часто, а от будівельні матеріали, а особливо – якісний камінь – у Надчорномор’ї є далеко не всюди. Через це у полісах Північно-Західного Причорномор’я, поряд з не дуже якісним місцевим вапняком, якого, очевидно, не вистачало, використовували будівельні глини, виготовляючи з них цеглу-сирець.

Якщо будівельне ремесло було спрямованим на задоволення винятково внутрішніх потреб, то продукція цілої низки інших ремесел, що розвивалися в античних державах Надчорномор’я, направлялася як на внутрішні, так і на зовнішні ринки.

До цих ремесел слід віднести, у першу чергу, металообробні – ковальське, бронзоливарне, ювелірне. При цьому варто зауважити, що ці ремесла значною мірою працювали на імпортній сировині. Лише боспорські ковалі могли вповні бути забезпечені сировиною місцевого виробництва, тоді як всі інші були змушені частково, як ольвійські, або й повністю, як херсонеські чи тірські, використовувати імпортну руду. Покладів же мідної руди чи руд дорогоцінних металів у Надчорномор’ї взагалі не було. Тим часом продукція металообробних ремесел з грецьких держав, особливо з Боспору і меншою мірою з Ольвії, у чималій кількості вивозилася до сусідніх племен, особливо скіфів.

До ремесел, які базувалися на місцевій сировині, і давали й експортну продукцію, належало склоробне. Це ремесло ще з початку VI ст. до н. е. розвивалося на хорі Ольвії на Кінбурнському півострові60. Виробництво скла потребувало як сировину, крім солі, про яку говорилося вище, також кварцових пісків і соди. Піски і сода добувалися у пониззі Дніпра та на берегах Ягорлицької затоки та Кінбурн-

4. Греко-скіфська доба

83

ської коси. Через те виробництво скляних виробів розвивалося саме на поселеннях цього району, поблизу місць видобутку сировини і, що не менш важливо – неподалік лісових масивів, що постачали паливо.

Технологія виробництва скла не відзначалася досконалістю, в цілому відповідаючи загальному рівневі тогочасного склоробства. Ольвійські майстри виготовляли переважно невеличкі вироби, головним чином – прикраси з пастового скла: намистини, вставки до перснів тощо61.

Ще одним виробництвом, що базувалося на сировині місцевого походження, було виготовлення фарб, яке досягло значного рівня на Боспорі. Розписний тиньк та фарби широко використовувались у декоративному мистецтві: найбільш відомим прикладом використання останніх є настінні розписи боспорських склепів. Для виготовлення фарб використовували мінеральні пігменти, джерелом одержання яких слугували місцеві руди. Так, фарби жовтого, рожевого та червоного кольорів вироблялися з керченських руд та озалізнених вапняків-черепашників; оранжеву – з реальгару (сульфат миш’яку), який зустрічається у виходах залізних руд Залізного рогу на Тамані; синю – з вівіаніту (фосфат заліза), який часто зустрічається серед руд Керченського басейна62.

Торгівля. Ця галузь господарства відігравала надзвичайно важливу роль в економічному житті античних держав Надчорномор’я. Вище вже було показано, що цілу низку важливих для нормального життя античного суспільства товарів надчорноморські греки отримували лише, або переважно, з-за кордону. До таких товарів належали передусім руди кольорових і почасти чорних металів, маслинова олія та вино. Без міді та срібла було неможливо налагодити повноцінний грошовий обіг, без заліза – виробництво знарядь праці, а без вина та олії неможливим був би повноцінний грецький спосіб життя. Отже, із самого початку свого перебування на землях Надчорномор’я місцеві елліни мали створювати стабільні джерела експорту, за рахунок яких можна було б компенсувати вартість імпортних товарів.

Для цього існувало два шляхи, які взаємно доповнювали один одного. Першим був розвиток експортно-орієнтованих галузей власного господарства, другим – налагодження посередницької та транзитної* торгівлі з місцевими варварами. Судячи з наявних даних, лише в експорті Херсонеса повністю переважали товари власного виробництва, тоді як інші античні держави поєднували обидва шляхи.

Традиційно головною статтею експорту всіх античних держав Надчорномор’я вважають зерно. Вище вже говорилося, що лише Боспор міг постачати на експорт значні обсяги зерна, та й то за рахунок сіндо-меотського населення. Інші держави або взагалі були нездатними експортувати зерно, або могли це робити у незначних обсягах і до того ж нерегулярно.

Наскількиможнасудитизнаявнихданих, основнимиекспортно-орієнтованими галузями полісів Нижнього Подністров’я та Побужжя були скотарство та рибальство. Про експорт риби з цього регіону недвозначно говориться у періплі ПсевдоСкімна. Поза сумнівом, експортувалася риба й з Боспору та Херсонеса. Крім риби, Боспор міг експортувати й скотарську продукцію. Особливо великим значення експорту цих товарів повинно було бути у перші півтора-два століття боспорської історії, коли сіндо-меотські племена ще не були підпорядкованими боспорській

* Наприклад, збирання мит за користування портом у Херсонесі.

84 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

владі. Цілком вірогідним виглядає й експорт солі, особливо з Ольвії, адже навряд чи технічні труднощі при перевезенні цього продукту морем були для греків неподоланними.

Не виключено, що й інші, допоміжні, галузі господарства також постачали експортну продукцію. Це стосується, насамперед, збирання лікарських трав та мисливства.

Що ж стосується посередницької торгівлі, то останнім часом в антикознавчих працях спостерігається тенденція, на противагу колишній гіперболізації значення цієї галузі, зовсім відкидати важливість цього напряму торговельної діяльності античних держав. Однак аналіз структури і обсягів греко-скіфської торгівлі наочно демонструє, що асортимент та обсяги товарів, які постачалися греками своїм «варварським» сусідам, були достатньо значними. При цьому продукція, виготовлена безпосередньо у містах Надчорномор’я, особливо у сегменті дорогих престижних товарів, суттєво поступалася продукції, ввезеній із Середземномор’я. Цілком зрозуміло, що навзаєм греки також мали отримувати чималу кількість товарів. Детально асортимент скіфського експорту розглянуто у наступному розділі, зараз же будуть розглянуті лише ті товари, що постачалися безпосередньо до надчорноморських греків.

1.Худоба. Вище вже говорилося про імпорт ольвійськими та, можливо, боспорськими греками живої худоби зі Скіфії. Пік цього імпорту, за даними археозоології, мав припадати на другу половину V ст. до н. е.

2.Раби. Роль рабської праці у господарстві античних держав Надчорномор’я на сьогодні не може бути вповні з’ясованою через брак відповідних джерел, що дає змогу окремим авторам взагалі відкидати можливість скільки-небудь широкого її використання63. Тим часом, інформація цілої низки епіграфічних документів свідчить про доволі широке використання рабської праці ще в добу архаїки і навіть про експорт рабів з Борисфену до Фанагорії64. Відомо й про масовий відпуск рабів на волю в Ольвії під час облоги міста військами Зопіріона65. Тому не можна сумніватись і у наявності попиту на «живий товар» у самих державах Надчорномор’я і в тому, що саме Скіфія була найнадійнішим джерелом його поповнення (детальніше див. наступний розділ).

3.Тваринницька сировина: вовна, шкіри тощо. Такого роду продукція також могла постачатися на ринки держав Надчорномор’я, одначе, зважаючи на конкуренцію з боку грецького тваринництва, більш інтенсивного за скіфське, вірогіднішим є

їїперепродаж до інших античних держав. Єдиним винятком тут міг бути Херсонес, з його слаборозвиненим тваринництвом.

4.Віск, хутра тощо. Скіфські промисли також могли бути джерелом постачання цілої низки товарів на античні ринки. Одначе, якщо віск міг закуповуватись переважно для власного вжитку (зокрема, для використання у ковальському та бронзоливарному ремеслах), то інші товари, такі як хутро чи боброва струмина мали в основному перепродуватися.

Власноїпродукції, атакожтоварів, одержанихвідскіфів, грекамНадчорномор’я цілком вистачало для компенсації імпорту не тільки найнеобхідніших товарів, а й доволі широкого асортименту продукції. Крім згаданих вище товарів, до неї належать і керамічний та металічний посуд, і будівельна кераміка та інші будматеріали, зокрема мармур, і дорогі тканини, прикраси та парфумерія.

4. Греко-скіфська доба

85

ШирокимбулоіколоторговельнихпартнерівантичнихдержавНадчорномор’я. У добу архаїки і аж до іонійського повстання початку V ст. до н. е. їх основними торговельними контрагентами були поліси західного узбережжя Малої Азії та прилеглих островів, і передусім Мілет і його найближчі союзники – Хіос та ін. Пізніше дедалі більшу роль у торгівлі відіграють Афіни, які поступово починають ставити чорноморські поліси і під політичний контроль, включаючи їх до складу своєї морської держави, а під час Пелопоннеської війни взагалі на власний розсуд встановлюють квоти у торгівлі товарами з Надчорномор’я, повністю виключивши з неї своїх противників і навіть суттєво обмеживши союзників. Поразка Афін у Пелопоннеській війні послабила їх позиції, одначе остаточно свобода мореплавства на протоках була встановлена лише після розгрому Афін Македонією. З цього часу головними контрагентами надчорноморських полісів у грецькому світі стають Пергам та Родос, а також поліси північного узбережжя Малої Азії, роль яких на надчорноморських ринках стає помітною ще у попередній період. Очевидно, непрямим стимулом налагодження внутрішньопонтійської торгівлі стала жорстка митна політика Афін, яка завдала чималої шкоди традиційним зв’язкам держав Надчорномор’я з торговельними партнерами басейну Егейського моря.

Не менш широким було і коло контрагентів на «континентальному» напрямку торгівлі держав Надчорномор’я. Воно включало і фракійські племена Подунав’я- Подністров’я, і населення Правобережного та Лівобережного Лісостепу, і племена СтеповоїСкіфії– провідноїсилирегіону, ісіндо-меотськіплеменаПрикубання. При цьому спостерігається певне розмежування сфер впливу в торгівлі з варварами. Так, поліси Нижнього Подністров’я, судячи з усього, обмежували свою посередницьку активність басейном Дністра. Ольвія активно торгувала з племенами Правобережного Лісостепу та скіфами Нижнього Подніпров’я та Побужжя-Поінгулля, меншою мірою – Лівобережного Лісостепу. Боспорський вплив переважав у Приазов’ї, Подонні, Прикубанні та, очевидно, у Лівобережному Лісостепу. Торгували боспоряни й у Подніпров’ї, одначе у набагато менших обсягах, аніж ольвіополіти. Лише Херсонес не відігравав суттєвої ролі у греко-варварській торгівлі.

На жаль, реально оцінити обсяги товарних потоків, що проходили через надчорноморські порти, поки що не є можливим. Так само не можна оцінити кількісно і співвідношення товарів, що проходили транзитом через порти Надчорномор’я і тих, що осідали у тутешніх містах. Одначе і на сучасному рівні знань можна однозначно твердити про важливість посередницької торгівлі у господарстві Боспору, Ольвії та полісів Подністров’я.

Грошовий обігіфінансова справа. Історія грошового обігу античних держав Надчорномор’я, попри велику літературу з цього питання66, досі містить багато дискусійних моментів як у датуванні та хронологічному співвідношенні окремих серій монет, так і в конкретних питаннях еволюції монетної справи. Тому в цьому параграфі буде окреслено лише основні тенденції розвитку монетної справи античних держав Надчорномор’я.

Усі торговельні операції в античних держави Надчорномор’я практично від самого початку існування проводилися у грошовій формі. Власні монети використовувались лише для внутрішнього обігу, тоді як у зовнішньоторговельних операціях – електрові чи золоті гроші, які виконували функції своєрідної міжнародної валюти.

86Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

Укласичну добу такою валютою були електрові статери міста Кізік, розташованого на азійському узбережжі Мармурового моря. В елліністичну добу їм на зміну приходять монети елліністичних правителів, спочатку – македонських царів Філіппа II та Олександра, а потім – статери Лісімаха. У надчорноморських державах уживалися заходи, аби запобігти надходженню цієї валюти на внутрішні ринки, як засвідчує відомий ольвійський декрет Каноба67. На території поліса кізікіни підлягали обов’язковому обміну на місцеву монету за фіксованим курсом.

Місцеві, на початку дуже специфічні, монетні системи почали виникати рано. Очевидно, ще наприкінці VII ст. до н. е. у мілетських колоніях західного та північно-західного узбережжя Чорного моря – від Одессосу у Фракії до Борисфену – в обігу з’являються так звані монети-стрілки. Походження цього специфічного типу монет залишається до кінця нез’ясованим (вірогідним є його фракійське походження), одначе у грецьких містах вони виконували роль внутріполісної монети. З другої половини VI ст. до н. е. у двох найбільших полісах Надчорномор’я – Пантікапеї та Ольвії – починається творення власних монетних систем, відмінних одна від одної.

В Ольвії на початку випускалися тільки мідні монети, переважно у формі дельфінів – так звані ольвійські дельфінчики*. З початку V ст. до н. е. в грошовий обіг вводяться литі асси, а з середини цього століття – срібні статери.

УПантікапеї монетна система від самого початку базувалася на карбуванні винятково срібних монет, і лише з об’єднанням Боспору в єдину державу у грошовий обіг, разом зі сріблом, вводяться мідні та золоті монети. Останні карбувалися у добу найвищого піднесення Боспору – у другій та третій третинах IV ст. до н. е. Інші поліси Надчорномор’я почали випуск монети суттєво пізніше: Херсонес на початку IV ст. до н. е., а Тіра – у середині цього століття.

Що стосується фінансової системи окремих надчорноморських держав, то на сьогодні у розпорядженні дослідників є надто фрагментарні дані про її організацію. Так, наприклад, відомо про практику віддачі на відкуп збирання податків в Ольвії елліністичного часу, проте сама структура податкової системи залишається неясною68. Це змушує відмовитись від спроб навіть дуже загальної реконструкції фінансової системи античних держав Надчорномор’я.

Розвинені товарно-грошові відносини сприяли появі у грецькому світі загалом, і у державах Надчорномор’я зокрема професійних фінансистів: міняйлів- «валютників», лихварівітрапедзитів– «протобанкірів» античності. Вперше вісторії трапедзити почали оперувати грошима вкладників, зокрема спрямовуючи їх на кредитуванняантичнихпідприємців. Так, наприклад, вАфінах– економічнонайрозвинутішому полісі Греції класичного періоду – трапедзити надавали позики на відкриття ергастеріїв – великих ремісничих майстерень, що використовували рабську працю, а також на організацію гірничих підприємств у Лаврійських копальнях69.

Перші відомості про діяльність грецьких лихварів у Надчорномор’ї належать до кінця VI ст. до н. е.: у листах на свинцевих пластинах з території Ольвійського поліса згадуються лихварські операції, а місцеві лихварі навіть вели своєрідні «бухгалтерські книги»70. Масштаби їх діяльності з часом стають доволі значними: так,

* Це, зокрема, пов’язано зі зміною в ідеологічному житті поліса, де на зміну домінуючому культу Аполлона Ієтроса, символом якого була стріла, приходить культ Аполлона Дельфінія.

4. Греко-скіфська доба

87

ольвійський багач Протоген міг під час фінансової кризи рідного поліса з власної кишені покривати дефіцит держбюджету, а херсонесит Аполлоній – кредитувати сусідній Ольвійський поліс.

Надчорноморські фінансисти провадили різні грошові операції: і кредитування приватних осіб, і надання позик цілим полісам, і валютно-обмінні операції. Відсутні відомості про ведення операцій із внесками – тобто роду діяльності, який відрізняв трапедзитів від звичайних лихварів. Саме ведення операцій з відсотковими внесками і може вважатися початком банківської справи. Тому існування справжніх трапедз у державах Надчорномор’я поки що не доведено.

2. Господарство племен Степової Скіфії VI–IV ст. до н. е.

I тисячоліття до н. е. було часом, коли у степовій зоні Євразії, до якої входить

іукраїнський степ, виникає та утверджується нова форма господарства – кочове скотарство.

Процес виникнення і становлення цієї форми відтворювальної економіки був доволі складним. Дослідники зазначають, що вже у середині II тис. до н. е. у народів, які проживали в степовій зоні, були створені достатні передумови для переходу від комплексного скотарсько-землеробського господарства до кочівництва. Однак протягом п’яти століть цей процес так і не рушив з місця. Очевидно, що в умовах вологого клімату цього часу кочове скотарство не мало переваг чи, скоріше, старі форми господарства цілком задовольняли потреби населення. Потрібен був масштабний поштовх ззовні, аби ситуація змінилася. Таким поштовхом стали глобальні кліматичні зміни на зламі II та I тис. до н. е.

Зкінця II тис. до н. е. починається масштабна аридизація клімату71. Наслідком цього стає масове пересихання степових річок, у заплавах і надзаплавних терасах яких знаходились родючі орні землі, що їх експлуатували землероби зрубної та особливо сабатинівської культур доби пізньої бронзи. Частина «сабатинівців» була змушена залишити свої землі, інші – ті, що були творцями білозерської культури, вдалися до структурної перебудови своєї економіки, в якій все більшу роль відігравало скотарство і все меншу – землеробство72. Одначе, судячи з археологічних

іархеобіологічних даних, остаточний перехід «білозерців» до кочівництва так і не відбувся.

Поширення у надчорноморських степах кочової форми скотарства припадає на X–IX ст. до н. е., коли тут з’являються прибульці зі сходу, де через більшу континентальність клімату процес аридизації проходив швидше, і перехід до кочового скотарства відбувся раніше. Це було населення, яке залишило по собі пам’ятки чорногорівського та новочеркаського типів. Ще недавно воно ототожнювалось з історичними кіммерійцями73. А справжнє піднесення та розквіт господарства ранніх кочовиків припадає вже на наступну, скіфську, добу.

Згідно з сучасними хронологічними розробками, скіфська доба у степах Надчорномор’я розпочалася у VIII ст. до н. е. Одначе кількість археологічних пам’яток перших двох століть цієї доби – так званого ранньоскіфського періоду – у степовій зоні є дуже малою. Це дає змогу дослідникам вважати населення степу ранньоскіфського періоду вкрай нечисленним. Щоправда, цей факт може мати й зовсім інше пояснення: вкрай нестабільну політичну обстановку. Подібна ситуація

88 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

у надчорноморських степах склалася, наприклад, наприкінці IX – початку XI ст. н. е., коли тут проходили численні орди угрів, печенігів і торків, що не залишили по собі майже ніяких археологічних об’єктів. Та сама картина спостерігається і на початку половецького панування74. Маршрутом, яким пізніше пройшли угорські племена, у VII–VI ст. до н. е. пройшло дві «скіфських» орди, одна з яких у середині VII ст. до н. е. осіла у Трансільванії, а друга, більша, півстоліттям по тому опанувала степи Альфьольду75. Навряд чи б вони йшли так далеко на захід, якби не намагалися відірватися від ворогів.

Іншим проблемним питанням є співвідношення «ранніх скіфів» VIII-VII ст. до н. е. з історичними скіфами VI–IV ст. до н. е.: чи були останні нащадками перших, чи завойовниками, які захопили їхні землі. Тому економіка ранніх скіфів у цій роботі залишається в основному поза розглядом.

Основою економіки скіфів, як і будь-яких кочовиків, було тваринництво. Як показують дослідження фахівців-кочовикознавців, протягом тривалого перебування кочовиків в одній місцевості їх скотарське господарство поступово еволюціонує від більш рухливих форм – до менш рухливих. При цьому слід підкреслити, що відносно м’який клімат Надчорномор’я, з його вологими сніжними зимами, і наявність великих річок з багатими заплавними угіддями були додатковим стимулом для переходу до напівосілих форм скотарства, і саме скіфи були першими зі степовиків Надчорномор’я, господарство яких пройшло цю еволюцію.

Першою стадією еволюції господарства кочовиків, після приходу на нове місце і «здобуття нової батьківщини» є стадія невпорядкованих перекочівок, або «табірного кочування» (за С.Плетньовою). На цьому етапі місця для перекочівок ще відносно багато, угіддя не поділені, а відсутність стабільності у степу змушує кочовиків триматись доволі великими групами. У такій ситуації кочовики ще не мали постійних стійбищ, відсутніми були й родові кладовища, бо їх ще не було можливості надійно охороняти. Відповідно, археологічними пам’ятками цього періоду є винятково одиночні поховання: чи то впущені в кургани попередніх епох (у випадку скіфів – до курганів доби бронзи), чи то просто старанно приховані ґрунтові поховання. Останні, до речі, взагалі потрапляють під заступ археолога випадково, а більшість із них залишається невідомою або нищиться в ході господарської діяльності людини.

Саме такий характер мають археологічні пам’ятки усього ранньоскіфського періоду та початку середньоскіфського. Протягом VI ст. до н. е., мірою укорінення скіфів на новому місці перебування, в їхньому господарстві відбулися якісні зміни, що мало наслідком появу нових типів археологічних пам’яток.

На другому етапі еволюції кочового господарства відбувається впорядкування маршрутів перекочівок і як наслідок – поділ пасовищних угідь. Відповідно виникають постійні зимівки та літівки, а біля них – стаціонарні могильники76. Такого типу пам’ятки поширюються в українських степах потягом VI–V ст. до н. е., а в окремих районах переважають аж до кінця IV ст. до н. е.

На третій стадії еволюції постійні зимівки починають перетворюватись на стаціонарні поселення. Тут уже не сезонно, а постійно починають мешкати люди –

з числа найбідніших кочовиків, які втратили худобу, або полоняників. Змінюється

інапрям їхньої господарської діяльності: поселенці починають активно займатися землеробством і ремеслом.

4. Греко-скіфська доба

89

Відповідним чином змінюються й археологічні залишки. На цьому етапі на місці окремих місцезнаходжень із невиразним культурним шаром з’являються стаціонарні поселення із виразними залишками господарчої, зокрема й ремісничої діяльності. Такі поселення у Степовій Скіфії починають виникати ще з кінця V ст. до н. е. і протягом IV ст. до н. е. у значній кількості існують по обох берегах Нижнього Дніпра. Поодинокі стаціонарні поселення кочовиків відомі також у Нижньому Подністров’ї, Нижньому Поінгуллі, а вірогідно – і у Передгірному Криму*77. При цьому, враховуючи повну або майже повну відсутність подібного роду пам’яток у басейні Південного Бугу та у Приазов’ї, можна дійти висновку, що процес трансформації кочового скотарства у напівкочове відбувся не на всій території степу, а лише у найбільш сприятливих для цього районах, головним з яких було Нижнє Подніпров’я**. На інших територіях продовжували практикувати більш рухливі форми скотарського господарства.

Відповідно до змін форм кочового скотарства від більш до менш рухливих, змінювалися довжина і напрямки сезонних перекочівок, зазнавав трансформації і видовий склад скіфської худоби.

Почнемо з трас сезонних перекочівок. Найменш усталеними вони були на першому етапі розвитку кочового скотарства, коли вільних пасовиськ було ще багато, і їх розділ між окремими групами кочового населення (племенами чи аїлами) ще не відбувся остаточно. Цілком очевидно, що перекочівки не були хаотичними, і їх загальний напрямок визначався станом пасовищних угідь різних районів степу в різні пори року. Скоріш за все, зимівники розташовувались у південній підзоні степу – поблизу подів і степових блюдець, що розташовані у Сухому степу, у заплавах нижніх течій річок, а також на узбережжі прісноводного в ті часи Азовського моря (фактично – величезного озера). На літо скіфи підкочовували на північ – аж до кордонів Лісостепу***. Тобто перекочівки здійснювались у меридіональному напрямку, подібно до того, як кочували монголи у XIII–XIV ст.78 Загальна довжина таких маршрутів могла бути доволі значною. Визначити їх точніше навряд чи є можливим через брак «маркерів» у вигляді курганів чи стійбищ, які б позначали початкові та кінцеві пункти перекочівок.

З переходом скіфів до другої стадії кочування, після поділу угідь між окремими племенами та їх підрозділами, траси перекочівок стали постійними, а поблизу зимівників і, можливо, літівок, почали з’являтися курганні могильники. Це, а також знахідки решток стійбищ, дає змогу більш точно визначати напрямки сезонних перекочівок скіфів.

Якими ж були ці маршрути? Це питання потребує проведення спеціального

*Поселення, що знаходились на території грецьких держав, головним чином – Боспорського царства – тут не розглядаються, оскільки скоріш за все вони були складовою частиною сільської округи античних держав.

**Справедливості заради слід наголосити, що відсутність знахідок пам’яток скіфської осілості у деяких регіонах може мати не об’єктивний, а суб’єктивний характер. Так, зимівники скіфів Приазов’я, очевидно, затоплені водами Азовського моря, а культурний шар скіфських поселень Кримських передгір’їв міг бути знищений при побудові на їх місці пізньоскіфських городищ.

***Чи не була регулярна поява кочових орд на кордонах Степу та Лісостепу однією з головних причин появи тут цілої системи городищ?

90 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

дослідження із залученням усього масиву археологічних даних: як даних про розташування основних груп поховальних пам’яток, так і відомостей про місцезнаходження стійбищ. Однак навіть за попереднього аналізу інформації не важко помітити, що найбільший відсоток поховань концентрується у придатних для зимівлі худоби місцях: у районі Дніпровських та Бузьких плавнів, на узбережжі прісноводних у той час Азовського моря та Сивашу79, у передгір’ях Кримських гір. Дещо менший відсоток поховань розташовується на півночі степової зони, зокрема і на кордоні з лісостепом, а ще менший – у степу південніше других та північніше перших.

Якщо виходити з того факту, що більша частина могильників кочовиків виникає поблизу зимівників, а менша – літівників, то можна дійти висновку, що майже по всій території степів Надчорномор’я на той час практикувалися перекочівки у меридіональному напрямку. Єдиним районом, де у цей час не можна виключати переважання широтних перекочівок, було Нижнє Подніпров’я, район, де вже у цей час спостерігається концентрація найбагатших скіфських курганів80. Щоправда, слід зазначити, що, скажімо, поховання скіфів у цей час у межиріччі нижньої течії Орелі й Самари зустрічаються набагато частіше, аніж у наступний період, коли майже всі вони концентруються нижче порогів. Тобто принаймні на лівобережжі Дніпра можна припускати поширення меридіональних перекочівок.

Із подальшим зростанням населення, викликаним стабілізацією обстановки в степу, та відповідним зростанням чисельності стад, у кочовиків виникає потреба у заготівлі додаткових кормів на зиму, чого можна було досягти вирощуванням зернофуражних культур. Одночасно зерно цих культур могло слугувати і харчами для самих кочовиків. Цією справою, дуже непрестижною в кочовому суспільстві, могли займатися або найбідніші кочовики, що втратили власну худобу, або, меншою мірою, раби чи вільновідпущеники з числа полонених. Зайняття землеробством вимагало постійної осілості. У скіфські часи процес перетворення сезонних зимівників на стаціонарні поселення чітко фіксується археологічно у період кінця V – початку IV ст. до н. е. головно у Нижньому Подніпров’ї81.

Загальні зміни способу господарювання мали наслідком і зміни у структурі стада (про це детальніше йтиметься нижче), а це, у свою чергу, внаслідок меншої рухливості стад, приводило до скорочення довжини маршрутів, що стають здебільшого субширотними: заплава – вододіл82. Зрозуміло, що процес переходу від кочового до напівкочового господарства через відмінності у ландшафті та гідрології різних районів степу проходив з неоднаковою швидкістю. У багатьох районах він так і залишився незавершеним.

Розглянемо чотири головні райони скіфських кочовищ у Надчорномор’ї: район степового Побужжя-Поінгулля, район Нижнього Подніпров’я, Приазовський

іКримський райони*.

Устеповому Побужжі та Поінгуллі археологами були відкриті лише окремі

* Район Нижнього Подоння розташований поза межами сучасної України, а тому в цій роботі не розглядається. Що ж до району Нижнього Подунав’я, Нижнього Подністров’я та Буджаку, то тут починаючи з V ст. до н. е. з’являється доволі чисельне гетське населення, що переводить їх із категорії «суто скіфських» до «мішаних», зі своїми, поки що не до кінця вивченими, особливостями.