Системологія

Спеціальні теорії

систем

Галузеві теорії систем

Природничі та суспільні науки

Системотехніка

Спеціальні теорії різних наук

Інженерні науки

Рис. 1.2 - Структура системології

В останній чверті ХХ ст. у системності спостерігалися кризові процеси, обумовлені вступом сучасної цивілізації в постіндустріальну фазу розвитку, що характеризується заперечуванням жорсткого детермінізму, однозначності розуміння явищ природи і суспільства.

Внаслідок постійної зміни нововведень людство опинилося у постійному перехідному суспільстві, підсистеми якого неперервно оновлювалися. Це суспільство потребувало оновлення системної методології, що і відбулося завдяки формуванню І.І. Пригожиним (лауреат Нобелевської премії 1977 р. в галузі хімії) концепції хаоса і перехідних процесів. Подальший розвиток системності призвів до виникнення концепції синергетики Г. Хагена. Принцип синергізму, або мультиплікаційний підхід, відокремився від системного тому, що науково-технічна революція і соціальні перетворення потребували дослідження проблеми ефективності. Завдяки цим відкриттям системність спромоглася пояснити перехідні, нестаціонарні процеси, що і забезпечило подолання її кризи.

2. Історія розвитку системних уявлень

Становлення філософських основ системного підходу уявляє собою тривалий процес. Слово система з'явилося в Древній Елладі 2000-2500 років тому і спочатку означало: поєднання, організм, організація, союз, лад. Спочатку слово "система" пов'язувалося з формами соціально-історичного буття і лише пізніше принцип порядку переноситься на Всесвіт.

Системність як бачення світу у вигляді цілісності взаємопов'язаних елементів складалась у процесі еволюції людської практики і мислення. На її становлення вплинуло декілька факторів:

• по-перше, проникненню людини в процесі пізнання оточуючого світу у внутрішню будову речей та явищ, де кожного разу виявлялися різноманітні взаємозв'язки й інші атрибути системності;

• по-друге, внаслідок розумової діяльності, коли постійно відбувався розподіл цілого на частини і, навпаки, поєднання його складових;

• по-третє, під час створення цілого з декількох частин, а також розподілу цілого на частини. Розбиваючи, роздроблюючи, ламаючи, людина усякий раз усвідомлювала втрату цілого.

Звідси випливає, що в якості джерел системних ідей виступали:

• практична діяльність людей, яка постійно знаходила структури, цілісність об'єктів і явищ, взаємозв'язки між ними. Ціле і частини завжди були присутні у господарській діяльності, торгівлі, військовій справі, будівництві тощо;

• філософія, яка усвідомлювала, обточувала основні поняття системності, відривала від реальної дійсності і піднімала до рівня абстрактності;

• природні науки й знання, які формували системність бачення природи;

• соціальні науки, науки про людину, які вироблювали системний підхід до суспільства.

Ідеї системності у методологічному контексті використовували вже античні філософи. Так, Демокрит (460-360 до н.е.) висунув ідею атомної будови, взаємозв'язку. Він вважав, що складні тіла утворені з атомів, подібно до того, як слова утворюються зі складів, а склади - з літер. Таким чином, уперше формується науково-філософське поняття, яке має узагальнене універсальне значення.

Згодом древні філософи під системою стали розуміти складну філософську систему, яка пояснює все суще. Так, Аристотель (384-322 до н.е.) створив першу філософську систему, в якій систематизував знання античного світу. Головною складовою світогляду Аристотеля є вчення про космос, котрий сприймався ним як «порядок», «гармонія». Він першим змінив акцент її тлумачення з генетичного підходу на структурний.

Поступово продовжувалася універсалізація значення слова "система", воно набуває більш загального змісту, що дозволяє застосовувати його як до фізичних, так і штучних об'єктів.

Отож, в античній філософії термін "система" характеризував цілісність і впорядкованість. Окрім терміну "система", існував термін "синтагма", який означав впорядкованість і цілісність штучних об'єктів - продуктів діяльності людини. Саме в цей період була сформульована теза про те, що ціле більше суми його частин.

В період Відродження трактування буття як Космосу замінюється розглядом його як системи світу. При цьому система світу розглядається як незалежна від людини і така, що має свою організацію, ієрархію, власні внутрішні закони функціонування та незалежну структуру. Єдність і цілісність природи – основоположна теза філософських доктрин цієї епохи. В цей час виникає ряд наукових дисциплін, кожна з яких виділяє в природному світі певну область і аналізує її своїми власними методами. Наприклад, астрономія була однією з перших наук, яка перейшла до причинно-натуралістичної інтерпретації системності світу. Так М. Коперник розробив геліоцентричну картину світу (Земля, як інші планети, обертається не лише навколо Сонця, але й навколо власної осі), яка відіграла значну роль в новому трактуванні системності буття.

Г. Галілей та І. Ньютон визначили певну концептуальну систему з категоріями: предмет і його властивості, ціле і частина, субстанція й атрибути. Тепер предмет трактується як сума окремих властивостей. Основна пізнавальна процедура при цьому зводиться до пошуку схожості і відмінності в предметах. У зв'язку з цим, специфічно трактується категорія "відношення", яка, насамперед, виражає субординацію головних і другорядних властивостей, динамічний вплив одного предмета на інший: перший є причиною, інший - наслідком.

У філософських роботах нового часу здійснюється спроба надати поняттю «система» чіткості та прив'язати його до певної області знань. Під системою тоді дуже часто розуміли систему знання. Зокрема, німецький математик і філософ І.Г. Ламберт вважав, що будь-яка наука, як і її частини, являють собою системи і водночас трактуються як цілі. В системі має бути наявна субординація та координація. Німецький вчений Еммануїл Кант не лише усвідомив системний характер наукового знання, але перетворив дану проблему в методологічну, пропонуючи для цього певні процедури та засоби системного конструювання знань. Ще в більшій мірі продовжує цю лінію Йоганн Фіхте, який вважав, що наукове знання є системно цілим, але зводив її до системності форми, а не змісту. Георг Гегель виходив з єдності змісту та форми знання, тотожності думки і дійсності, і трактував становлення системи відповідно до принципів переходу від абстрактного до конкретного. Гегель чітко розумів систему як цілісність, що розвивається в середині себе, пов'язував системність з саморухом, застосовував цю категорію до об'єктів природи, суспільства і до знань.

Заслуга К. Маркса у розвитку ідей системності полягала у тому, що завдяки йому, системність почали розглядати з позицій матеріалізму. Система стала повноцінним явищем оточуючої природи, суспільства і людського мислення. Маркс був першим філософом, який створив цілісну систему знань про суспільство, де системність стає системним підходом, методом наукового пізнання.

В теоретичному природознавстві ХІХ-XX ст. уже розрізняється об'єкт і предмет пізнання, підвищується роль моделей у пізнанні, фіксується наявність особливих інтегральних характеристик, досліджуються системоутворюючі принципи (породження властивостей цілого з елементів і властивості елементів з цілого).