Презентации мудл

Проблеми формування структури капіталу розглядаються у взаємозв’язку із проблемами ризику і невизначеності в одержанні доходу. Капітал корпорації включає такі складові:

-акціонерний капітал, який дорівнює сумі оплачених акцій;

-нерозподілений прибуток;

-резервний капітал;

-зобов’язання за випущеними борговими інструментами.

Співвідношення складових капіталу являє собою його структуру. У формалізованому вигляді структуру капіталу можна представити наступним чином: вартість капіталу дорівнює сумі акціонерного капіталу та боргу корпорації, її зобов’язанням.

Проблеми формування структури капіталу передбачає, в свою чергу, розкриття таких понять, як

- підприємницький ризик, який виникає в усіх сферах діяльності: виробництві, реалізації товарів та послуг, фінансовому та торговельному посередництві, здійсненні науково-технічних і комерційних проектів. У кожній сфері підприємницької діяльності ризик пов'язується з можливою втратою (повною або частковою) ресурсів, що є у розпорядженні підприємця. Це можуть бути матеріальні, фінансові, інтелектуальні та інші ресурси і

-фінансовий ризик, що виникає у сфері відносин підприємств з банками та іншими фінансовими інститутами. Вони пов’язані з ймовірністю втрат яких-небудь грошових сум або їх недоотриманням.

Оптимальною являється така структура капіталу, за якої досягається максимальна вартість корпорації на фінансовому ринку за мінімальної ціни капіталу. Фінансові менеджери завжди будуть прагнути залучити капітал з нижчою ціною і намагатися підвищити курс корпоративних цінних паперів на фінансовому ринку.

Особливістю розподілу прибутку корпорації є спрямування його частини на виплату дивідендів.

Дивіденд – це періодичні платежі корпорації її акціонерам у грошовій формі або у вигляді акцій.

Дивіденди, що виплачуються за звичайними акціями у грошовій формі, можуть бути таких видів:

-регулярні дивіденди виплачують зазвичай 4 (іноді 2) рази на рік;

-додаткові дивіденди корпорація виплачує нерегулярно, за певних обставин, наприклад, у разі одержання прибутку вище очікуваного;

-спеціальні дивіденди пов’язані з певними подіями, що відбулись у фінансовому господарстві корпорації;

-ліквідаційні дивіденди пов’язані з реалізацією частини майна корпорації і виплачуються як із прибутку, так і за рахунок оплаченої частини акціонерного капіталу.

Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами (прибуток, що розподіляється) і корпорацією (прибуток, що не розподіляється).

У дивідендній політиці необхідно поєднати дві протилежні мотивації:

-акціонерів, що претендують на зростання дивідендів, і

-корпорації, яка повинна забезпечити економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел, зокрема через реінвестування прибутку (визначення пропорцій між розподіленим і нерозподіленим прибутком).

Підставою для розробки компаніями своєї власної дивідендної політики є облік,

контроль і, за можливістю, регулювання факторів, що сприяють успішному розвитку та інвестиційній привабливості компанії.

Всю сукупність факторів дивідендної політики можна розділити за місцем їхнього виникнення на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх можна віднести наступні групи факторів:

-вимоги законодавства; як правило, є закон «Про акціонерні товариства»

-вимоги двосторонніх угод і односторонніх зобов'язань акціонерного товариства;

Вони об'єктивні, носять як обмежуючий, так і стимулюючий характер, але компанія має можливість не укладати відповідні договори і не брати на себе зазначені зобов'язання.

-макроекономічні чинники. Серед основних – інфляція та оподаткування дивідендних виплат.

До внутрішніх факторів:

-групи суб'єктивних і об'єктивних внутрішньофірмових факторів. Наприклад:

-як керівництво акціонерного товариства уявляє собі потреби власників щодо ставки дивідендів.

-думку керівництва про міцність свого становища на чолі акціонерного товариства.(загроза поглинання компанії)

-наявність інвестиційних можливостей.

Структура капіталу – і найбільш важливий фактор з двох причин:

по-перше, його вплив на показники дивідендної політики можна оцінити кількісно, по-друге, він відносно легко піддається регулюванню з боку менеджменту.

Кожна група факторів може здійснювати суттєвий вплив і накладати обмеження на розмір, форму і періодичність дивідендних виплат.

За видами дивідендна політика може бути:

Політика 100% дивіденду – коли весь прибуток корпорації розподіляється на дивіденди.

Політика 0% дивіденду – коли весь прибуток корпорації залишається і дивіденди не виплачуються (це може бути пов’язано з розвитком корпорації і всі грошові кошти вкладаються в основні фонди).

Це дві крайності, а між ними може бути будь-яка дивідендна політика, яка залежить з одного боку, від інвестиційної, з іншого боку – від фінансової політики, яку проводить корпорація. Наприклад,

політика низьких дивідендів (а при великому прибутку виплачуються додаткові премії)

політика фіксованого дивіденду;політика виплати дивідендів у формі акцій.

Причиною виплати дивідендів акціями може бути загострення проблеми ліквідності, проведення фінансовими менеджерами політики щодо збільшення кількості акцій в обігу, а також політики збільшення нерозподіленого прибутку з метою його реінвестування в діяльність корпорації (тобто залишити прибуток в своєму розпорядженні). Крім того,

корпорація з метою заохочення менеджерів може продавати їм акції з глибоким дисконтом (суттєво заниженою ціною порівняно з ринковою)

або передавати їх безоплатно.

Фінансовий менеджмент корпорації – це управління обмеженою

сумою коштів та її витрачанням в умовах невизначеності ринкових відносин і ризику. Важливою проблемою корпоративного менеджменту є інформаційна асиметрія, сутність якої полягає в тому, що власники акцій не мають тієї інформації, якою володіють менеджери корпорації.

Асиметрія інформації має значний вплив

-на поведінку власників і потенційних інвесторів на фінансовому ринку,

-на курс цінних паперів,

-на рух інвестиційних потоків.

Асиметрія інформації може завдавати шкоди проведенню фінансової політики, тому менеджери повинні бути зацікавленими у збільшенні вартості корпорації, у її процвітанні на протязі тривалого часу, навіть при умові кількаразових змін вищого керівництва.

Корпорації є одним із суб'єктів фінансового ринку. Вони виступають на ньому як великі емітенти, тобто продавці своїх цінних паперів. Корпорації також є великими інвесторами, які вкладають свої тимчасово вільні кошти у фінансові активи.

Як емітент корпорація виступає на фінансовому ринку як позичальник а також може емітувати інструменти власності (акції);

Як інвестор — може купувати цінні папери інших емітентів, а також надавати кредити. При цьому загальна ринкова вартість цінних паперів, які емітуються корпорацією, переважає її інвестиції.

На фінансовому ринку корпорація функціонує як нетто-позичальник. (обсяг облігацій більше, ніж обсяг її інвестицій).

Корпорація активно діє в усіх сферах і сегментах фінансового ринку:

-на грошовому і фондовому ринках,

-на ринку банківських позичок,

-на первинному і вторинному ринках,

-на біржовому і позабіржовому ринках.

Вибір ринку визначається оперативними і стратегічними цілями, які ставлять перед собою фінансові менеджери корпорацій.

На грошовому ринку корпорація виступає емітентом короткострокових цінних паперів, на ринку банківських позичок — позичальником короткострокового капіталу з метою мобілізації короткострокових фондів для фінансування працюючого (оборотного) капіталу.

На фондовому ринку вона емітує довгострокові цінні папери з метою фінансування довгострокових проектів розвитку.

ТЕМА7: СТРАХУВАННЯ. СТРАХОВИЙ РИНОК

ПИТАННЯ ЛЕКЦІЇ:

Економічна сутність категорії «страхування», її ознаки.

Класифікація страхування Форми організації страхових фондів

Страховий ринок і його організаційна структура

Соціальне страхування у контексті соціальних гарантій населенню

НЕОБХІДНІСТЬСТРАХОВОГОЗАХИСТУ

ВИЗНАЧАЄТЬСЯ КІЛЬКОМААСПЕКТАМИ:

— з позиції природних інтересів людства страховий захист виник як засіб

збереження матеріального добробуту в разі настання непередбачуваних ситуацій або випадків, які можна передбачити, але яких неможливо уникнути, з метою розподілу збитків, завданих окремим громадянам, між багатьма членами суспільства, задля зменшення втрат потерпілих;

—економічний аспект страхового захисту пояснюється необхідністю організації суспільних відносин, які базуються на мобілізації та використанні фінансових ресурсів на відшкодування збитків з метою забезпечення безперервного процесу суспільного відтворення;

—соціальна потреба страхового захисту зумовлена необхідністю вирішення соціальних питань у суспільстві з метою захисту особистих інтересів громадян;

—в юридичному аспекті організація страхового захисту як цивільно-правових відносин здійснюється відповідно до чинного страхового законодавства та договору страхування;

—міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних відмінностей у законодавчих актах різних країн з метою забезпечення страховикам та страхувальникам достатніх фінансових гарантій.

Страховийзахист — сукупність економічних відносин, пов'язаних із попередженням, подоланням або зменшенням негативного впливу несприятливих подій

(ризиків) і відшкодуванням їх наслідків з метою забезпечення безперервного і безперебійного

суспільного виробництва, фінансової стабільності держави, її сталого економічного розвитку і загального добробуту.

Страховий захист як економічна категорія має такі ознаки:

—випадковий характер настання несприятливих подій;

—вираження збитку в натуральній і грошовій формах;

—нерівномірність нанесення збитку;

—проведення заходів для попередження і подолання наслідків конкретних подій;

—об'єктивна необхідність відшкодування збитків.