15. Угоди Світової організації торгівлі як джерела аграрного права.

Світова організація торгівлі (СОТ) – єдина міжнародна організація, що опікується глобальними правилами торгівлі між державами. Її головна функція – забезпечувати, щоб торгівля відбувалася настільки легко, передбачувано і вільно, наскільки можливо. СОТ стала наступницею Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), укладеної після Другої світової війни. Дата заснування: 1 січня 1995 року.

16 травня 2008 року Україна стала повноправним членом цієї Організації.

УГОДА про сільське господарство 1994 р. - визначає особливості регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами і механізми застосування заходів державної підтримки і торгівлі в цьому секторі.

Генеральна угода про тарифи й торгівлю 1994 року - визначає основи режиму торгівлі товарами, права і зобов'язання членів СОТ у цій сфері.

УГОДА про застосування санітарних і фітосанітарних заходів 1994р. - встановлює правила і процедури, що регулюють розробку, впровадження та застосування санітарних і фітосанітарних заходів.

Угода про технічні бар'єри у торгівлі 1994 року - визначає умови застосування технічних регламентів, стандартів, процедур сертифікації тощо.

УГОДА про правила визначення походження 1994р. - встановлює правила визначення країни походження товарів.

УГОДА про спрощення процедур торгівлі 2014 р. - положення Угоди спрямовані на спрощення митних процедур шляхом, зокрема, зменшення пов’язаних із ними фінансових витрат і скорочення часу здійснення таких процедур, сприяння ширшому застосуванню системи "єдиного вікна", процедури прискореної відправки товарів, підвищення публічності державних органів.

16. Аграрне законодавство зарубіжних країн.

Країни з розвинутою економікою мають достатній потенціал, сприятливі умови для здійснення підприємницької діяльності в сільському господарстві, історичний досвід ефективної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, злагоджений апарат державного регулювання сільським господарством, що є складним механізмом впливу на ціноутворення, оподаткування, структуру сільськогосподарського виробництва, фінансово-кредитну систему, а також забезпечення контролю над збутом та зовнішньою торгівлею, встановленням особливих вимог до якості та безпечності продукції. Всі ці заходи спрямовані як на підтримку товаровиробника, так і на захист прав споживача.

Франція є зразковим прикладом щодо підтримки державою сільського господарства. Слід зазначити, що підтримка сільського господарства Франції державою, яка приділяє значну увагу проблемам її правового регулювання, є досить вагомою. Політика цієї країни у сфері продовольчої безпеки здійснюється на основі відповідної Стратегії внутрішньої продовольчої безпеки. Згідно з цією Стратегією відповідальність за забезпечення продовольчої безпеки у Франції покладається на Міністерство сільського господарства, продовольства, рибальства, сільського та регіонального планування. Одним з основних джерел правового регулювання сільськогосподарської діяльності у Франції є Сільськогосподарський (Аграрний) кодекс, який визнав довгостроковий розвиток сільського господарства пріоритетним напрямом освоєння сільськогосподарських територій, встановив основні принципи здійснення такої політики.

Державна політика в сфері сільського господарства Німеччини діє на основі Стратегії продовольчої безпеки, яка поєднала у собі весь комплекс як загальнотеоретичних підходів до розуміння продовольчої безпеки, так і економічних й юридичних засобів її досягнення, що сприяє забезпеченню безпеки та якості продуктів харчування, гарантуванню прав споживачів та дотриманню процедур врегулювання конфліктних ситуацій зі споживачами. Державна підтримка сільського господарства у Німеччині є не менш вагомою. Своєрідна господарська практика цієї країни та правове регулювання, які закріплюють системність заходів щодо забезпечення врегулювання відносин в сфері сільського господарства, дозволили ефективно поєднати адміністративні та економічно-правові важелі впливу на формування якісних показників виробників сільськогосподарської продукції. У Німеччині сільськогосподарські товаровиробники, що працюють на альтернативних джерелах енергії, можуть звільнятися від оподаткування на кілька років.

У Нідерландах запроваджена і діє Програма партнерства між Міжнародною продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН та Нідерландами, що розпочала свою роботу у 2001 році. Також з цією Міжнародною організацією ООН співпрацює і Канада щодо забезпечення національної продовольчої безпеки не тільки своєї країни, а й на світовому рівні. Взагалі сутність цієї програми партнерства полягає в зміцненні національної політики, аналізі продовольчої безпеки і реагуванні на надзвичайні та кризові ситуації в країнах-членах ООН, підвищенні ефективності заходів та програм, що стосуються продовольчої безпеки і подолання бідності шляхом зближення виробництва на дрібних фермах і домашніх господарствах з індустріалізованою харчовою промисловістю, що призводить до поліпшення соціального забезпечення, а також доступу до здорових та безпечних продуктів харчування. Основою нідерландської системи забезпечення якості є «Інтегрований контроль ланцюга» щодо технологічного ланцюга для виробництва свинини від підприємства розведення молодняку до роздрібної торгівлі, суворий контроль, відстеження та незалежна система санкцій. В Канаді з 1998 року запроваджено «План дій Канади щодо забезпечення продовольчої безпеки», який став відповіддю цієї країни Всесвітньому продовольчому саміту щодо зобов’язань, прийнятих міжнародним співтовариством по скороченню числа голодуючих вдвічі не пізніше 2015 року.

Бельгія як важливий експортер м’яса також може бути віднесена до числа країн, що належним чином забезпечують свою продовольчу безпеку та має великий досвід системи управління щодо державно-правового регулювання сільського господарства. Реалізацію державної аграрної політики забезпечує Міністерство сільського господарства і наукової політики Бельгії, а безпосередньо — це Федеральне агентство з безпеки харчових продуктів. Агентство займається перевіркою та випробуванням продукції на різних етапах харчового ланцюга згідно з відповідними програмами. Однією з таких програм є Програма забезпечення якості виробництва свинини «Certus», у якій наголошується на відстежуванні і перешкоджанні появі залишкових речовин ветеринарних препаратів у м’ясі. Поряд із ветеринарним обслуговуванням сільськогосподарського підприємства частину цієї програми складають також вимоги до тваринних кормів, запобігання стресу тварин та умов їх утримання. Так, тільки виробники комбікормів, які мають визнання GMP (якісною виробничою практикою), можуть поставляти корми. Будь-яке застосування ветеринарних лікарських засобів на сільськогосподарському підприємстві повинно бути документально оформлене. Таким чином, органи державної влади Бельгії у питаннях продовольчої безпеки головну увагу приділяють забезпеченню якості харчових продуктів та мінімізації ризиків для здоров’я споживачів, що забезпечується шляхом гарантування стандартизації та максимального контролю.

В Японії застосовуються необхідні заходи щодо стабільного імпорту сільськогосподарської продукції, що не вирощується на її території, забезпечується підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції, йде сприяння збільшенню експорту продовольства, проводяться дієві заходи щодо розвитку міжнародного співробітництва у сфері сільського господарства, стимулюється розвиток фермерських господарств, підтримуються стабільні ціни на сільськогосподарську продукцію та продовольство в цілому. Держава несе відповідальність за розробку та реалізацію комплексної політики у сфері продовольчого забезпечення населення, сільського господарства та сільських районів. Щорічно уряд Японії звітує перед Парламентом країни стосовно виконання державних програм у сфері реалізації заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки. Всі ці заходи здійснюються завдяки основному закону Японії «Про продовольство, сільське господарство та розвиток сільських районів», що набув чинності в 1999 році. Метою закону є покращення життя населення, стабільне забезпечення продовольства, розвиток профілюючих галузей сільського господарства та інфраструктури сільських районів.

Аналіз тільки наведених законодавчих актів деяких зарубіжних країн у сфері державно-правового регулювання сільського господарства дозволяє зробити висновок щодо визначених пріоритетів державної політики зарубіжних країн стосовно заходів у цій сфері, що сприяють постачанню якісних та безпечних продуктів харчування на внутрішній ринок, продовольчому забезпеченню населення. Країни пострадянського простору з Україною мають подібні як економічні умови, так і спільні витоки для розвитку аграрного законодавства та побудови органів державної влади. Цими країнами на Міжпарламентській асамблеї держав – учасниць СНД 16 жовтня 1999 року було прийнято модельний закон «Про продовольчу безпеку», положення якого регламентують, що продовольча безпека – стан економіки держави, при якому забезпечується продовольча незалежність держави та гарантується фізична та економічна доступність продовольства для всього населення у кількості, яка необхідна для активного та здорового життя.

У Республіці Білорусь фундаментальним документом у розглядуваній сфері є Концепція продовольчої безпеки, що всесторонньо оцінює умови, в яких держава повинна забезпечити продовольчу безпеку, а також запропоновано чіткий, послідовний, системний підхід до її реального гарантування. Значна частина цього документа присвячена ґрунтовному аналізу світових процесів в аграрній сфері. В Концепції визначено поняття національної продовольчої безпеки, затверджено стратегію її досягнення, запропоновано модель національної продовольчої безпеки держави, надано критерії оцінки стану цієї безпеки, визначено внутрішні та зовнішні її загрози, зазначено параметри національної та регіональної продовольчої безпеки, запропоновано механізм досягнення національної продовольчої безпеки тощо.