Синдром Лебера (спадкова атрофія зорових нервів, нейроофтальмопатія)

Серед групи обстежених хворих ми встановили синдром Лебера у одного хворого, який відноситься до типу місенс-мутантних мітохондріопатій.

Вперше описаний в 1971 році Теодором Лебером. За період з 1988 по 1996 роки було встановлено більш 10 точкових мутацій мтДНК, які призводять до зміни амінокислотного складу поліпептидів комплексу І дихального ланцюга. Синдром мав класичну назву “грім серед ясного неба”.

Захворювання проявляється у віці 6-62 роки (частіше 11-30 років), розвивається різке або підгостре зниження гостроти зору одного ока, а через 7-8 тижнів і другого, або разом обох очей (без періоду продрому). Найбільш часто страждають центральні відділи зору, виявляються центральні скотоми. Зниження гостроти зору швидко прогресує, однак повна сліпота буває рідко. Відмічається мікроангіопатія сітківки.

Основні скарги хворих на: розпливчастість зору при яркому сонячному світлі і кращий зір на заході сонця, але зір у темряві знижений. Описані випадки дизхроматопсії.

Ураження зорових нервів поєднується з різноманітною неврологічною симптоматикою: периферична поліневропатія, тремор, атаксія, спастичні парези, розумова відсталість. Можливий мігренеподібний головний біль. Можуть бути кістково-суглобні зміни: кіфоз, кіфосколіоз, арахнодактілія, спонділоепіфізарна дисплазія.

Перебіг захворювання прогресуючий, однак можлива ремісія через 1-2 року після початку захворювання або відновлення гостроти зору. Найбільш сприятливий прогноз відзначається при ранньому (до 20 років) дебюті синдрому Лебера

Критерії діагнозу:

• материнський тип успадкування;

• дебют захворювання переважно в 11-30 років;

• гостре чи підгостре зниження гостроти зору на одне чи обидва ока; можлива мікроангіопатія сітківки (при дослідженні очного дна виявляється розширення і телеангіектазії поверхневих судин сітківки, набряк нейронального шару сітківки і диска зорового нерву);

• прогресуючий перебіг з можливою ремісією чи відновленням гостроти зору;

• ідентифікація у хворого однієї з трьох первинних патогенних мутацій (у позиціях 11778 і 14484 мтДНК).

• Диференційний діагноз проводять з захворюваннями, які супроводжуються зниженням гостроти зору: ретробульбарним невритом, оптикохіазмальним арахноенцефалітом, краніофарінгіомою, лейкодистрофіями.

• Відсутність болю, особливо при руху очей – високоспецифічна ознака цього синдрому на відміну від ретробульбарного невриту

Синдром merrf (міоклонус епілепсія, “рвані червоні волокна”)

Цій синдром відноситься до групи мітохондріопатій, які викликаються мутаціями в гені тРНК.

Серед групи обстежених нами хворих цю патологію вдалось встановити у чотирьох хворих.

Вперше описаний N.Fukuhara із співавторами в 1980 році. Синдром MERRF обумовлений точковими мутаціями в гені тРНК-лизін у позиціях 8344 і 8356 мтДНК. Захворювання успадковується із внутрісімейним поліморфізмом, що може бути обумовлено різним співвідношенням між мутантними і нормальними мтДНК у різних ооцитах (гетероплазмія) [26].

Вік хворого при початку захворювання варіює від 3 до 65 років. Ранніми клінічними ознаками є швидка стомлюваність при фізичних навантаженнях, болі у ікроніжних м’язах, зниження пам’яті, уваги. Найбільш типовим є симптомокомплекс: прогресуюча міоклонус-епілепсія, що включає міоклонус (раптове, швидке, короткочасне м’язове скорочення, яке обумовлене залученням у патологічний процес ЦНС), атаксія і деменція. Також у хворих спостерігаються генералізовані тоніко-клоничні судороги, нейросенсорна глухота, атрофія зорових нервів, помірні ознаки міопатії, сенсорні порушення (розлад вібраційної чутливості і м’язово-суглобного почуття) та інші неврологічні симптоми (відсутність сухожильних рефлексів). Можливий розвиток ліпоматозу. Перебіг захворювання прогресуючий.

Критерії діагнозу:

• материнський тип успадкування;

• дебют у віці 3-65 років;

• ураження ЦНС: міоклонус, атаксія, деменція у поєднанні з нейросенсорною глухотою, атрофією зорових нервів, порушенням глибокої чутливості;

• лактат – ацидоз;

• помірне підвищення білку в лікворі;

• недостатність I, III, IV комплексів дихального ланцюга;

• ЕЕГ: генералізованні комплекси “ спайк-хвиля”;

• ЕМГ: первинно-м'язовий тип ураження;

• КТ: атрофія мозку, лейкоенцефалопатія, іноді кальцифікація базальних гангліїв;

• “рвані червоні волокна” в біоптатах кістякових м’язів;

• прогресуючий перебіг.

Диференційний діагноз проводиться з іншими прогресуючими міоклонус-епілепсіями (денторубропаллідол’юісовою атрофією, хворобою Гоше, галактосіалідозом ІІ типу, синдромом міоклонуса з нирковою недостатністю та ін.), хворобами накопичування (наприклад, хвороба Краббе), синдромом Айкарді та іншими дизгенезіями мозку.

Лікування, насамперед, спрямоване на корекцію порушень енергетичного обміну, зменшення лактат-ацидозу, попередження ушкоджень мембран мітохондрій вільними радикалами. Встановлена ефективність рибофлавіну, нікотинаміду, цитохрому С та коензиму Q_10, L-карнітину, вітаміну С.

Велике значення має також протисудомна терапія. Препаратами першої черги є вальпроати по 30мг/кг/доб, а при їх неефективності – клоназепам.