1 Пропандид (сомбревін) використовується для короткочасної операції,

вводного наркозу, для проведення досліджень і маніпуляцій. Доза 5-10

мг/кг ваги.

Анестетик ультракороткої дії, забезпечує задовільну аналгезію, гарну

релаксацію. Діє миттєво. Випускається в ампулах по 10 мл 5% р-ну,

уводять товстою голкою, тривалість 3-6 хв. Максимальна доза 2000 мг,

виводиться нирками.

Ускладнення: алергічна реакція, шок, пов'язаний зі збільшенням

виділення гістаміну, має виражену пригнічуючу дію на дихання.

Протипоказано хворим з алергією, у стані шоку. У стані алкогольного

сп'яніння викликає сильне порушення, що обмежує його застосування при

травмах. У деяких країнах застосування заборонено.

2 Каліпсол (кетамін, кеталар, кетанест) найчастіше застосовуваний,

забезпечує глибоку анестезію і поверхневий сон, мало токсичний. Токсична

доза в 15-20 разів вища наркотичної. Випускається у флаконах по 500 мг

(10 мл), в ампулах по 100 мг (2 мл). Уводять повільно, початок дії

через 30-60 сек, тривалість 5-15 хв, уводять повільно протягом

1 хв. Доза 2 мг/кг (200 мг=4 мл).

Клініка наркозу своєрідна. Свідомість зникають через 15-30 сек, очі

відкриті, рефлекси живі, виражений ністагм. Підвищується АТ на 10-20 мм

рт.ст., частішає серцеве скорочення на 10-20 за 1 хв. Сон

супроводжуються кольоровими голюцинаціями. Ці голюцинації можна зняти,

якщо ввести в премедикацію диазепам, застосовується при невеликих

операціях, травматичному шоці, в дитячій хірургії. Протипоказаний при

гіпертонічній хворобі, психічних захворюваннях, у хронічних алкоголіків.

У період виходу з наркозу може викликати психомоторні порушення, що може

бути зупинено внітрішньом(язовим введенням дроперидола (0,1 г/кг).

3 Похідні – аміномасляні кислоти. Природні продукти метаболізму

організму, знаходяться в значній кількості.

, при збільшенні дози болючі чутливості зникають. Вводять у дозі 70-200

мг/кг ваги. Хворі засинають через 5-10 хв, наркоз триває 20-40 хв, при

цьому зберігається больова чутливість і всі рефлекси. Практично не має

побічних дій. Є засобом вибору в ослаблених хворих. Легко проникає в

ЦНС, має виражену седативну, своєрідну наркотичну і слабку аналгетичну

дію, практично не має токсичного впливу на організм. Збільшення дії

наркотичних аналгетиків не зменшує АТ, відзначається деяке ураження

пульсу. Знижує на 15-20% зміст Ка в плся при

гіпокаліємії, міастенії, корегує рівень кальцію в крові. Недоліки:

повільне введення і повільне пробудження.

Нейролептаналгезія. На рубежі 1950-60 рр у Франції з'явився неологізм:

нейролептаналгезія для позначення нового виду загальної анестезії.

Запропонована Де Кастро і Мюнделером (1959 р). В основі лежить

сполучення дії нейролептику з могутніми анестетиками, досягається

особливий стан організму нейролепсис, проявляється пригніченням

психічної і рухової активності, станом байдужості, втратою чутливості

без вимикання свідомості.

Дроперидол – нейролептик, володіє заспокійливою, слабко релаксируючою

протишоковою дією. Випускається у флаконах по 10 мл 0,25%. Для

передопераційної підготовки використовується 2 мл. Ефект виявляється

через 2-3 хв, дія триває 3-7 годин. При швидкому введенні може розвитися

гіпотензія.

Фентаніл – сильний синтетичний аналгетик, випускається в ампулах по 2

мл і 5,0 мл – 0,005% р-ну. Ефект настає через 2-3 хв після в/в уведення,

максимальна дія до 20-30 хв. Доза 2 мг (100 мг/кг). По аналгетичній дії

у 100 разів перевищує морфін. Як компонент премедикації вводяться

по 1-2 мл за 30 хв. Побічна дія: ригідність м'язів, апное. У подібних

випадках уводять міорелаксанти і починають ІВЛ. Антагоністами фенталіна

є: налаксан, налорфин.

При ефективності комбінації дроперидола і фентаніла свідчить те, що вже

більше 3-х десятиліть ця комбінація випускається в суміші у Європі під

назвою Таламонал, в Америці – Іновар.

Найчастіше НЛА комбінують з поверхневим інгаляційним наркозом і

міорелаксантами. Плин такої анестезії гладкий, гемодинаміка стабільна.

Показання: у хворих з важким загальним станом, де передбачаються тривалі

операції, широко використовують у торакальной хірургії, нейрохірургії,

абдомінальній хірургії.

Протипоказання: при короткочасних операціях, при бронхіальній астмі,

вагітності, гіповолемії.

Атаралгезія – узагальнююча назва методики загальної анестезії, в основі

якої лежить досягнення з допомогою седативних, транквілізуючих і

аналгетичних засобів стану атароксії і вираженої аналгезії. Термін

запропонований у 1958 р. У якості атарактиків найсастіше використовують

сибазон (діазепам, седуксен, реланіум). У якості анестетиків - фентаніл,

дипидолер, пентазацин.

Використовують методику атаралгезії. Комбінація сибазона, дипидолера і

міорелаксантів у поєднанні, ІВЛ і NО2 і О2 (2:1). Атаралгезія показана у

хворих з високим ступенем операційного ризику і нестабільною

гемодинамікою.

Переваги НЛА: велика терапевтична широта, протишокова дія, синергізм з

анестетиками, післяопераційна аналгезія, нешкідливість для медперсоналу

операційної.

Недоліки: пригноблення дихання, поява екстрапірамідних симптомів –

скорочення жувальних м'язів, скорочення м'язів грудної клітки, токсичні

судоми, помітне зниження температури тіла й озноб (внаслідок блокади

центра терморегуляції під впливом дроперидола). Найбільш рідкісним

ускладненням є зупинка серця, що виникає у хворих з некомпенсованою

невиправною крововтратою і стимуляцією фентанілом.азмі, тому не застосовується приєю фентанілом.

Центральна аналгезія представляє собою варіант багаторазового загального

знеболення, при якому основні захисні ефекти (гіпорефлексія, аналгезія,

нейровегетативні гальмування) досягаються у результаті великих доз

аналгетиків, що впливають на ЦНС

Центральна анестезія морфіном – після вимикання свідомості каліпсолом і

седуксеном на тлі інгаляції NО2 і О2 починають краплинне введення

морфіну в дозі 3 мг/кг ваги.

До кожного розрізу вводять 1/2 - 2/3 дози (1,5 – 2 мг/кг). Дозу, що

залишається, вводять протягом 1,5-2 годин. Зазначена доза достатня для

підтримки анестезії 3-4 години.

Можливе використання центральної анестезії і фенталіном.

Показання до використання центральної анестезії: велика операційна

травма, операція на органах грудної клітки, операція з використанням

штучного кровообігу.

Інфузійна терапія і парентеральне живлення

Інфузійна терапія і парентеральне живлення. У післяоперацій­ний період та під час лікування хворих, котрі перебувають у кри­тичному стані, інтенсивну терапію проводять на тлі адекватної ін-фузії різних середовищ. Показаннями для її призначення є від­шкодування втрат організмом води, крові, білка та електролітів при неможливості або утрудненні їх нормального надходження природним шляхом через травний канал.

Інфузійну терапію здійснюють з метою поповнення об'єму внутрішньосудинної та міжклітинної рідини, корекції порушень КОС, забезпечення парентерального живлення, регуляції реологічних властивостей крові, поповнення формених елементів та окремих компонентів крові, введення лікарських препаратів.

Інфузійну терапію доцільно починати в передопераційний пері­од і продовжувати під час операції та в післяопераційний період. Ефективність та безпека інфузії великою мірою залежить від правильного вибору вени, в яку її проводять. Під час вибору судини необхідно враховувати: вираженість підшкірної венозної мережі та необхідність забезпечення певної рухливості хворого.

Особливу увагу приділяють дотриманню всіх вимог асептики Щоб запобігти виникненню повітряної емболії, медична сестра псі винна ретельно стежити за герметичністю приєднання голки aöq катетера до судинного русла хворого. Слід враховувати об'єм пла­нованого введення інфузійних засобів, а також тривалість інфузії.

У разі проведення нетривалої (до 2—3 діб) інфузійної терапії перевага віддається пункції або катетеризації периферичних вен. Щоб запобігти проколюванню вени під час руху руки хворого, до­цільно використовувати голки з пластиковою насадкою, яка зали­шається у вені після пункції. Проводячи тривалу інфузійну тера­пію, для катетеризації центральних вен використовують одноразові силіконові катетери. У вену їх проводять через голку.

Важливою умовою ефективності та безпечного проведення інфузійної терапії є розподіл кількості рідини протягом доби. Рідину слід уводити під контролем AT, ЦБТ, частоти пульсу.

Характеристика основних інфузійних засобів. Розрізняють такі інфузійні засоби:

донорська кров і її препарати (еритроцитна та тромбоцитна маса, відмиті еритроцити, суха та нативна плазма, альбумін, про­теїн), розчини глюкози, препарати парентерального живлення, гід­ролізати, амінокислотні препарати та жирові емульсії;

колоїдкі синтетичні препарати, що справляють онкотичну дію (поліглюкін, желатиноль тощо), та препарати, що мають дезин­токсикаційні та реологічні властивості (реополіглюкін, гемодез тощо);

кристалоїдні розчини для поповнення дефіциту води та солей (розчин солей натрію, калію з додаванням солей кальцію, магнію, хлору, фосфору тощо).

Донорська кров. У разі різкої крововтрати переливають кров та плазмозамінні розчини в різних співвідношеннях. У-„разі -тривалої артеріальної кровотечі слід використовувати тільки кров. Об'єм інфузії при крововтраті залежить від її величини та строків подання допомоги. У разі пізнього поповнення він повинен на 50—100 % перевищувати об'єм крововтрати.

З метою поповнення крововтрати використовують консервовану донорську кров та її компоненти, заготовлені із застосуванням різ­них консервантів.

Нині дедалі більшого поширення набуває переливання еритро­цитів, відмитих від антитіл та нежиттєздатних еритроцитів. Транс­фузії відмитих еритроцитів призначають хворим із значною крово­втратою, гіперкаліємією, онкологічними захворюваннями та при обмінних переливаннях крові. Відмиті еритроцити необхідно переливати в перші 3—4 год з моменту їх заготовки на станції перели­вання крові. У цьому разі їх трансфузія дуже ефективна і безпечна, не спричиняє гіперсенсибілізації хворого та розвитку небажа­них реакцій.

Медичні працівники середньої ланки можуть переливати кров тільки під контролем лікаря.

Гемотрансфузію проводять після здійснення певних підготовчих заходів, які використовують у такій послідовності: 1) визначають відповідність групи крові, зазначеній на-етикетці флакона, тій, яка вка­зана в історії хвороби; 2) контролюють правильність зберігання крові (кров потрібно зберігати в холодильнику при температурі + 4 °С); 3) контролюють якість крові у флаконі, його герметич­ність. Консервована кров повинна бути прозорою, мати жовто-зе­лене забарвлення. Лінія, яка розділяє формені елементи крові, що осіли, і плазму, повинна бути чітко окресленою. Утворення білого нальоту на поверхні плазми буває обумовлене хільозною (жир­ною) плазмою. В цьому випадку флакон, не струшуючи, треба по­містити на 30 хв у теплу воду ( + 37— + 38 °С). Після цього жирна плівка зникає. Якщо плівка має бактеріологічне походження,— вона зберігається. У тому разі, коли буде виявлено тріщину у фла­коні, просочування крові через шийку флакона, порушення цілості пластикового мішка, гумових ковпачків, матеріал для гемотрансфузії застосовувати не можна; 4) визначають групу крові й Rh-фактор донора і реципієнта; 5) проводять пробу на індивідуальну сумісність; 6) підігрівають кров до кімнатної температури; 7) пе­ред трансфузією пробку флакона і ковпачок необхідно продезин­фікувати спиртом, після чого приєднати систему для трансфузії; 8) проводять біологічну пробу; 9) коли у флаконі залишається 10—20 мл крові, систему для трансфузії перекривають і кров збе­рігають протягом доби (у разі виникнення гемотранефузійних ускладнень її направляють на аналіз — сумісність, інфікованість тощо); 10) під час гемотрансфузії і після її закінчення контро­люють стан хворого (AT, ЧСС, ЧД, t° тіла, діаурез); 11) у разі ви­никнення ускладнень, обумовлених гемотрансфузією, останню при­пиняють і проводять спеціальну терапію; 12) після закінчення гемотрансфузії заповнюють протокол переливання крові і дані реєструють у журналі.

Лейкоцитна маса — це трансфузійне середовище, яке містить у собі велику кількість лейкоцитів. Лейкоцитну масу збе­рігають протягом 1—2 діб. Щоб зберігати її більш тривалий час, необхідно додавати консервуючий розчин. Показанням для пере­ливання лейкоцитної маси є лейкопенія, причиною якої можуть бути різні захворювання. Найчастіше лейкоцитну масу переливають хворим на променеву хворобу та після хіміотерапії. Перед перели­ванням лейкоцитної маси необхідно визначити групу крові та резус-належність хворого. Обов'язково проводять пробу на сумісність.

Тромбоцитна маса. Для одержання тромбоцитної маси використовують консервовану кров. У 1 мм3 тромбоцитної маси міститься до 7 млн тромбоцитів. Свіжозаготовлену тромбоцитну масу широко застосовують для лікування тромбоцитопенії у хво­рих з гематологічною патологією, а також призначають у разі кро­вотечі у післяопераційний період, її так само, як і лейкоцитну масу, використовують у день її одержання на станціях переливання крові.

Антигемофільна маса містить антигемофільний гло­булін та інші фактори зсідання крові, її зберігають у пакетах у замороженому вигляді і звичайно переливають хворим після того, як вона розтане. Показанням для її переливання е дефіцит фак­торів зсідання крові, що відзначається внаслідок кровотечі або за­хворювань системи крові (гемофілія, дисеміноване внутрішньосудинне зсідання). Одноразово в судинне русло вводять до 800 мл плазми. З цією ж метою використовують антигемофільний глобу­лін (кріопрещшітат), який виготовляється на станціях переливання крові. Кріопреципітат необхідно вводити внутрішньовенно, струминно.

Фібриноген випускають у стандартних флаконах, у яких і міститься 1 г сухого препарату. Він добре розчиняється в апірогеН' ній стерильній воді або в 0,9 % розчині натрію хлориду. Фібрино­ген необхідно використовувати після його приготування і перели­вати внутрішньовенно, обов'язково через крапельницю з фільтром. За добу внутрішньовенно можна ввести до 5 г фібриногену, при цьому треба стежити за тим, як хворий переносить цей препарат. Показанням до введення препарату є афібриногенемія.

Фібринолізин являє собою білий порошок, який добре роз­чиняється в 0,9 % розчині натрію хлориду. Фібринолізин уводять внутрішньовенно крапельно зі швидкістю до 20—30 крапель за 1 хв. Під час уведення препарату іноді може спостерігатись підви­щення температури тіла і озноб, які легко усуваються за допомо­гою антигістамінних засобів. Фібринолізин застосовують при тромбоемболії різної локалізації (периферичні судини, легенева артерія, судини мозку), а також при інфаркті міокарда. Його необхідно вводити в ранні строки після тромбозу (у 1-шу добу).

Антистафілококову плазму використовують у ви­гляді двох лікарських форм: суха й нативна. її одержують методом плазмаферезу з крові донорів, імунізованих стафілококовим ана­токсином. Показанням до застосування препарату є стафілококова інфекція та пригнічення імунологічної .реактивності хворих при вираженій інтоксикації та гіпопротеїнемії.

Гамма-глобулін випускають в ампулах і вводять внутрішньом'язово. Показаннями до його застосування є гепатит, ста­філококова інфекція, грип, пневмонія. Препарат також використовують при гнійно-септичній патології (абсцес, фурункульоз, сепсис, опікова хвороба).

Суха плазма. Перед використанням суху плазму розчи­няють у дистильованій воді або в 0,9 % розчині натрію хлориду. Після розчинення вона не повинна містити пластівців, згустків і не мати вигляду суспензії. Повинна бути відповідність між групою крові хворого та плазмою, що переливається. Переливають плазму відразу після розчинення, внутрішньовенне крапельно через систе­му з фільтром. Після введення 50—100 мл плазми слід зробити перерву, переконатися у відсутності небажаних реакцій, а потім продовжити переливання.

На відміну від сухої нативну плазму можна зберігати в холо­дильнику не більш як 3 год. її переливають хворому відразу після доставки зі станції переливання крові.

Альбумін являє собою прозору рідину бурштинового відтінку. Його розливають у флакони ємкістю 50, 100 і 200 мл у вигляді 5 %, 10 % та 20 % розчинів. Він може бути донорським чи плацентарним.

Під час інфузії альбуміну може виникнути алергічна реакція!

Протеїн являє собою прозору рідину бурштинового відтін­ку, що містить до 80 % альбуміну. Препарат готують із плазми до­норської крові, вводять внутрішньовенно крапельно в об'ємі від 200 До 400 мл. Показанням до його застосування є шок різного похо­дження, опіки, гіпопротеїнемія, гострі та хронічні гнійно-запальні стани.

Медична сестра повинна пам'ятати, що в окремих хворих під час уведення протеїну можуть розвинутись алергічні реакції. У разі їх виникнення необхідно негайно припинити інфузію препарату і викликати лікаря. Препарат не слід уводити також при кровови­ливах у мозок та при гострій серцевій недостатності.

Проведення інфузійної терапії при критичних станах повинне бути спрямоване на підтримання колоїдно-онкотичного стану крові. В цьому разі застосовують поліглюкін, желатиноль, альбумін, про­теїн, які циркулюють у судинному руслі від 1 до 5—6 діб. Вони зумовлюють приплив рідини з інтерстиціального простору в судин­не русло.

Поліглюкін (поліглюкін 6%, розчин декстрану) застосо­вують у разі гострих циркуляторних порушень, що розвиваються при травматичному, операційному, токсичному, септичному, опіко­вому шоках та гострій крововтраті. Він нормалізує об'єм цирку­люючої крові, артеріальний та венозний тиск, коронарний кровотік.

Струминне переливання поліглюкіну може вивести хворого з критичного стану, підняти AT вище як 70—80 мм рт. ст. Застосу­вання поліглюкіну ефективне під час транспортування хворих з тяжкими травмами. Далі одночасне застосування поліглюкіну з кров'ю або еритроцитною масою дозволить стабілізувати гемодинаміку хворого і провести оперативне втручання. Однак необ­хідно пам'ятати, що інфузія поліглюкіну, реополіглюкіну в дозі понад 1000—1200 мл може призвести до порушень в системі зсі­дання крові.

Желатиноль — препарат з желатину (колоїдний 8 % роз­чин харчового желатину). Желатиноль застосовують для внутріш­ньовенного введення у разі виникнення геморагічного, операційно­го та травматичного шоку. Може застосовуватись під час операції з метою поповнення крововтрати. Препарат зумовлює швидкий приріст плазми в судинному руслі за рахунок переміщення рідини з тканин. Він діє в середньому близько 2 год після закінчення вли­вання. Це пов'язано зі швидким виведенням його із судинного русла.

Желатиноль можна вводити внутрішньовенне крапельне чи струминно, одноразово чи повторно, незалежно від групи крові хворого. Під час гострої крововтрати та шоку желатиноль уводять спочатку струминно, а потім крапельно зі швидкістю 100—150 кра­пель за 1 хв. Доза препарату залежить від показників AT та від стану хворого. Одночасно у разі гострої крововтрати може бути введено внутрішньовенно до 1 мл/(кг-год) розчину. Далі перехо­дять на введення електролітних розчинів та переливання крові або еритроцитної маси.

Не дозволяється переливати желатиноль разом із кров'ю, тому що при одночасному переливанні в системі для інфузії відбуваєть­ся агрегація формених елементів та утворення згустків.

У зв'язку з цим після переливання желатинолю систему необ­хідно промити 0,9 % розчином натрію хлориду або замінити.

Хворим, котрі перебувають у критичному стані, вводять препа­рати, що нормалізують реологічні властивості крові та справляють детоксикаційний вплив. У цьому разі застосовують реополіглюкін, гемодез та ізотонічні розчини кристалоїдів.

Реополіглюкін — розчин низькомолекулярного декстрану. Випускають у флаконах по 200 та 400 мл. Зберігають при темпе­ратурі від 10 до 40 °С. Уводять внутрішньовенне крапельно, зі швидкістю до 60 крапель за 1 хв. На відміну від поліглюкіну швид­кість його введення не повинна бути високою, оскільки його вплив спрямований на регуляцію реологічних властивостей крові та де­токсикацію організму. Препарат діє не більш як 8 год, тому його треба вводити повторно або безперервно крапельно. Одноразово може бути введено до 1200 мл розчину.

Гемодез — водно-сольовий розчин, що містить 6 % полівініл-пиролідону. Випускають у скляних флаконах ємкістю 100, 250 та 400 мл. Строк його зберігання 5 років. Перед уведенням розчин необхідно підігріти до температури 35—36 °С. Внаслідок низької молекулярної маси гемодез швидко, протягом 4—6 год, виводиться з організму нирками.

Внутрішньовенне введений гемодез справляє детоксикаційний вплив, що обумовлено його здатністю адсорбувати і нейтралізува­ти токсини безпосередньо в кровоносному руслі й виводити їх нир­ками. Тому його застосовують при опіковій хворобі, травматичних ураженнях, септичному процесі, захворюваннях печінки, гострих хірургічних захворюваннях органів черевної порожнини, гострих захворюваннях травного каналу.

Гемодез уводять внутрішньовенне крапельно (50—80 крапель за 1 хв). Одноразова доза препарату становить 5—10 мл/кг маси тіла. Повторне вливання проводять через 12 год після закінчення попереднього. Якщо препарат уводять у дозі, що перевищує 15 мл/кг маси тіла хворого, може знизитись AT. Іноді з'являється гіперемія шкіри, деяке утруднення дихання. В разі появи цих реак­цій вливання гемодезу слід припинити на 5 хв, і після їх зникнення введення препарату продовжити зі швидкістю 20 крапель за 1 хв.

Сольові розчини. У комплексному лікуванні хворих з різними патологічними станами для нормалізації водно-електро­літного балансу застосовують розчини електролітів. Велике значен­ня має корекція порушень електролітного балансу, особливо обміну К+, Na+, Cl-, Mg2+. Порушення обміну калію та магнію призводить До зниження синтезу білків. Після операції хворі повинні одержу­вати не менш як 100—150 ммоль/добу К+ та 12—25 ммоль/добу Mg2+.

Для підтримання електролітного балансу, особливо у разі три­валого парентерального живлення, застосовують 0,9 % розчин нат­рію хлориду, розчин Рінгера, розчин Рінгера—Локка, лактасіль, ацесіль.

Корекцію порушень водно-електролітного балансу проводять під постійним контролем іонограми плазми крові з урахуванням діурезу, загальних втрат рідини та електролітів, величин ЦВТ та гематокритного числа.

Сольові розчини вводять внутрішньовенне крапельно в кількості до 2 л за добу, самостійно або разом з глюкозою, кров'ю, еритрицитною масою та кровозамінниками.

Електролітний розчин вибирають залежно від характеру захво­рювання та вираженості порушень функції печінки та нирок. Вели­ку інформацію дає визначення в плазмі крові вмісту калію, нат­рію, хлору, а також кальцію, магнію та деяких інших катіонів.

Одноразове введення сольових розчинів у обсязі, який переви­щує 1,5—2 л, протипоказане хворим із загрозою набряку мозку та легенів, а також з нирковою недостатністю.

Інфузійна терапія включає в себе парентеральне живлення, спрямоване на відновлення затрат та підтримання потреб організ­му в енергетичному та пластичному матеріалах.

Парентеральне живлення не може повністю замінити природне харчування, але протягом 10—20 діб може задовільно забезпечити потреби організму в основних поживних речовинах та рідині. Ос­новними показниками для парентерального живлення є порушення всмоктування речовин у оперованих на органах травного каналу, блювання, пронос, посилений розпад білка в тканинах при опіках, травмах та гарячкових станах.

Задоволення енергетичних потреб організму забезпечується за рахунок введення глюкози, фруктози, сорбітолу та жирових емульсій.

Для гальмування розпаду білка в організмі тяжкохворого не­обхідно вводити достатню кількість вуглеводів (глюкоза, фрукто­за, сорбітол). Щоб уникнути розвитку флебіту, концентрація глю­кози в розчині не повинна перевищувати 15—10 %. У разі вищої концентрації інфузію слід проводити у великі вени (підключичну). Для засвоєння глюкози клітинами організму в розчин глюкози по­трібно додавати інсулін. Вводять 1 ОД інсуліну на 4—5 г сухої речовини глюкози. У післяопераційний період для кращого засвою­вання глюкози ту саму дозу інсуліну розраховують на 3—4 r глю­кози.

Медична сестра повинна регулювати швидкість інфузії глюкози, яку необхідно підтримувати в межах 20—30 крапель за 1 хв. Більш швидке введення може призвести до зниження канальцевого по­рога реабсорбції глюкози та наступної її втрати з сечею.

Поряд з розчинами глюкози для поповнення енергетичних ви­трат використовують жирові емульсії (інтраліпід, ліпофун-дин). Застосування жирових емульсій показане при тривалому парентеральному живленні. Інфузія жирової емульсії дає можли­вість з невеликою кількістю рідини ввести в організм максимальну кількість енергетичного субстрату. Ліпофундин та інтраліпід уводять у периферичні вени. Застосовують 10 % та 20 % розчини. Швидкість їх уведення не повинна перевищувати 20—30 крапель за 1 хв. Для зменшення гіперкоагуляції крові у флакон з ліпофундином необхідно додавати від 0,5 до 1 мл гепарину. З метою про­філактики закупорки катетера в інтервалах між інфузіями його заповнюють розчином гепарину (0,2—0,3 мл гепарину на 5—8 мл ізотонічного розчину натрію хлориду). Для інфузії жирових емуль­сій рекомендується використовувати систему з трійником, що дає змогу одночасно переливати 5 % розчин глюкози.

Протипоказаннями до застосування жирових емульсій є: нир­кова недостатність, панкреатит, нефротичний синдром, цукровий діабет, набряк головного мозку, шокові стани, інфаркт міокарда, гіперліпідемія.

Корекцію пластичних потреб організму здійснюють за допомогою білкових препаратів, гідролізатів та розчинів амінокислот. З цією метою використовують білкові гідролізати (амінопептид, амінокровін) та амінокислотні препарати.

Білкові гідролізати являють собою продукт розщеп­лення білка до стадії амінокислот та пептидів. Але треба сказати, що амінокислотні суміші кращі, ніж білкові гідролізати, оскільки з них створено найбільш вдале співвідношення незамінних аміно­кислот для оптимального засвоєння їх організмом. Для корекції порушень білково-азотистого обміну найчастіше використовують амінокислотні препарати як зарубіжного, так і вітчизняного вироб­ництва: аміносол (Швеція), альвезин (Німеччина), моріамін (Япо­нія) та вітчизняні препарати — поліамін та амікін.

Переливання гідролізатів та амінокислотних сумішей почи­нають через 1—2 доби після операції і відновлення діурезу та від­сутності азотемії. Хворим з порушенням функції печінки та нирок переливати надмірну кількість амінокислот протипоказано. У се­редньому за добу переливають 400—800 мл гідролізату або аміно­кислотних сумішей. Гідролізати та амінокислотні препарати необ­хідно переливати крапельно, повільно. Чим вища швидкість їх уве­дення, тим більша частота трансфузійних реакцій.

Амінокислотні препарати необхідно вводити з глюкозою (через трійник) зі швидкістю 40 крапель за 1 хв. При швидкому введенні частина амінокислот не засвоюється і виводиться з сечею.

Важливим компонентом сумішей, що застосовують для паренте­рального харчування, є вітаміни. Аскорбінову кислоту та вітаміни групи В уводять щоденно.

У разі парентерального харчування хворих з білковою недостат­ністю (до- та в післяопераційний періоди) слід передбачати і одно­часне поповнення дефіциту білка. Дефіцит позаклітинного білка швидко усувають шляхом уведення адекватної кількості альбуміну, протешу, плазми.

Ускладнення інфузійної терапії. Ускладнення під час інфузійної терапії можуть бути пов'язані з недоліками техніки проведення інфузії та властивостями засобів, що вводять. Розрізняють такі види ускладнень:

ускладнення, виникнення яких пов'язане з порушенням техніки проведення ін'єкцій (ушкодження судин, утворення гематом, трав­ма навколишніх тканин, потрапляння сторонніх тіл або фрагментів катетера в судини, потрапляння інфузійних розчинів у навколосудинний простір, некроз тканин, асептичне запалення);

ускладнення, розвиток яких зумовлений порушенням техніки введення розчинів (повітряна та жирова емболія; тромбоемболія);

ускладнення, виникнення яких пов'язане з порушенням швид­кості введення інфузійних розчинів (збільшення навантаження на серце, гіперволемія, набряк легень, набряк мозку);

ускладнення, спричинені зміною складу розчинів pH, температу­ри інфузійних розчинів, локальним ушкодженням стінки судини, частковим гемолізом еритроцитів, порушенням осмолярності плаз­ми, локальним охолодженням серця;

ускладнення, зумовлені порушенням тактики проведення інфу­зійної терапії (неправильний вибір судин для інфузії, порушення послідовності введення розчинів, надмірно тривалий період ін­фузії);

ускладнення, пов'язані з індивідуальним несприйняттям хворим певних інфузійних середовищ та лікарських препаратів;

пірогенні реакції, розвиток яких обумовлений забрудненням системи для перфузії або інфузійного засоба пірогенними ре­човинами;

алергічні реакції;

ускладнення, спричинені порушенням асептики та антисептики;

зараження інфекційними захворюваннями (сироватковий гепа­тит, сифіліс, СНІД тощо).

Медична сестра повинна пам'ятати, що часто причиною виник­нення септичних ускладнень є інфекція, яка поширюється через катетери, що використовують для катетеризації великих вен. Сеп­тицемія розвивається внаслідок інфікування місця венесекції, тром­бофлебіту, потрапляння інфекції у розчин або інфузійну систему. Найчастіше її збудниками стають мікроорганізми, що живуть на шкірі хворого.

Ускладнення При переливанні крові. Одним з найнебезпечніших ускладнень при гемотрансфузії е гемоліз еритроцитів та шок, ви­никнення яких, як правило, буває зумовлено переливанням несу­місної крові. Під час переливання крові іншої групи перші ознаки несумісності виникають навіть у разі введення кількох її міліліт­рів. Однак у деяких випадках вони виникають тільки після пере­ливання великої кількості крові. Симптоми посттрансфузійних реакцій виражені по-різному у хворих, які перебувають під наркозом, і у хворих із збереженою свідомістю. В останньому випадку вини­кає гострий біль у поперековій ділянці, спастичний біль у животі та за грудиною, задишка, потім розвивається церебральна симпто­матика (психомоторне збудження або оглушення). Трохи пізніше спостерігають дрижання та підвищення температури тіла, почерво­ніння, яке згодом бліднішає, зниження AT, утворення геморагічно­го висипання на слизових оболонках, темно-бура сеча.

Якщо переливання несумісної крові проведено хворому, який перебуває під наркозом, ці явища бувають менш виражені. Звер­тають на себе увагу посилення кровоточивості, поява тахікардії, розвиток артеріальної гіпертензії. Спостерігається швидке підви­щення у плазмі крові сечової кислоти. Це зумовлено розпадом кро­ві та тканинних білків. Відзначається тяжкий метаболічний ацидоз.

Відразу після встановлення факту переливання несумісної крові необхідно вжити таких заходів:

припинити трансфузію крові;

внутрішньовенне ввести кальцію хлорид, глюкокортикостероїди, наркотичні анальгетики, спазмолітики (еуфілін, но-шпу), антигістамінні препарати, серцеві глікозиди, натрію гідрокарбонат;

розпочати оксигенотерапію;

здійснити інфузію натрію гідрокарбонату. Продовжувати вво­дити препарат до зникнення ацидозу, зміни кислої реакції сечі на лужну та зміни її темно-бурого відтінку на рожевий;

у разі вираженого гемолізу і зменшення рівня гемоглобіну ниж­че за 80 г/л перелити одногрупну кров;

з метою збільшення діурезу до 100 мл/год і більше ввести діуретики: манніт (1 г/кг), фуросемід (1 мг/кг);

розпочати інфузію реополіглюкіну, а при вираженій артеріаль­ній гіпотензії — і поліглкжіну;

у разі розвитку ОНН провести загальноприйняті заходи;

для запобігання та лікування синдрому внутрішньосудинної коагуляції ввести антикоагулянти (гепарин).

Хірургічне відділення

Дослідження ран і зміну пов'язок проводять у перев'язочній в халатах, шапочках, повністю закривають волосся, масках, рукавичках. При обробці хворих з гнійними ранами додатково одягають клейонковий фартух, який, після роботи знезаражують.

Після виписки кожного хворого ліжко, приліжкову тумбочку, підставку для підкладного судна протирають ганчір'ям, рясно змоченою дезинфікуючим розчином. Ліжко застеляють постільними речами, які пройшли камерну обробку по режиму для вегетативних форм мікробів. По можливості, дотримується циклічність заповнення палат.

Хворих з гнійно-септичними захворюваннями і післяопераційними гнійними ускладненнями ізолюють в окремі палати (секції, відділення гнійної хірургії). У цих палатах встановлюють ультрафіолетові бактерицидні опромінювачі закритого типу.

У палатах для хворих з гнійно-септичними захворюваннями післяопераційними гнійними ускладненнями персонал працює в халатах, масках і шапочках. Після закінчення роботи проводять зміну халатів, масок, тапочок, руки знезаражуються.

Зміну натільної і постільної білизни виробляють не рідше 1 разу на 7 днів (після гігієнічного миття). Крім того, білизна обов'язково змінюють у разі забруднення.

При зміні натільної і постільної білизни його акуратно збирають в мішки з бавовняної тканини або ємності з кришкою. Категорично забороняють скидати вживане білизну на підлогу або у відкриті приймачі.

Збирання у відділенні проводять не рідше 2 разів на день вологим способом мильно-содовим розчином. Дезінфікуючі засоби використовують після зміни білизни і в разі виникнення внутрішньолікарняних інфекцій. У палатах для хворих з гнійно-септичними захворюваннями і післяопераційними гнійними ускладненнями щоденне прибирання проводять з обов'язковим використанням дезінфектантів.

Операційний блоці, палати та відділення реанімації та інтенсивної терапії, післяопераційні палати, перев'язувальні

Операційний блок відокремлюється від інших приміщень хірургічного відділення тамбуром, обладнаним джерелами бактерицидного ультрафіолетового випромінювання. Двері в операційному блоці тримають постійно закритими.

Операційний блок обладнують стаціонарними бактерицидними випромінювачами і вентиляційними установками з перевагою припливу повітря над витяжкою. У припливну вентиляційну систему встановлюють бактеріальні фільтри. В операційних, перев'язувальних палатах, відділеннях реанімації та інтенсивної терапії для зниження мікробного обсіменіння рекомендується установка повітроочищувачів пересувних рециркуляційних (ЗАП-0, 9 і ЗАП-1, 5).

Строго розділяють операційні для чистих і гнійних операцій. У разі відсутності умов для виконання цієї вимоги операції з приводу гнійних процесів роблять у спеціально виділені дні з наступним ретельним дезінфекцією операційного блоку і всього устаткування.

Хірурги, операційні сестри та всі особи, які беруть участь в операції, перед операцією беруть гігієнічний душ, надягають операційне білизна (піжаму, тапочки, шапочку, халат).

Перед входом в операційний блок халат знімають, надягають маску, бахіли і проходять в передопераційну, де роблять обробку рук і надягають стерильний халат, рукавички і маску. Суворо дотримуються "правило червоної межі". Всі вхідні в операційну (за червону риску) повинні бути одягнені в стерильне білизну. Всі інші особи перед входом в операційну надягають 4-х шарову марлеву маску і ретельно прибирають волосся під шапочку, після чого надягають бахіли. Для використаних бахіл встановлюють бак або відро з кришкою. Вхід в операційний блок персоналу, який не бере участь в операції, забороняють.

Хворого перед операцією доставляють в операційний блок на каталці відділення. Перед операційним блоком хворого перекладають на каталку операційного блоку, на якій його підвозять безпосередньо до операційного столу. У передопераційної визначається місце для каталки операційного блоку. Щодня каталку обробляють дрантям, змоченою у дезінфікуючому розчині.

Всі прилади, апарати та інші предмети, що ввозяться та внесені до операційний блок (каталку, балони з киснем, кардіографи і т.д.), перед входом в операційний блок обробляють дрантям, змоченою дезинфікуючим розчином.

Стіл для стерильного інструментарію покривають стерильним простирадлом безпосередньо перед операцією, розкладають на ній стерильний інструментарій і закривають зверху стерильною простирадлом. Перев'язувальний матеріал і інструментарій, використані в ході операції, збирають у спеціально виділені ємності.

Строго розділяють перев'язувальні для чистих і гнійних перев'язок. У разі наявності однієї перев'язочній обробку гнійних ран проводять після проведення чистих маніпуляцій з наступною ретельною обробкою приміщення і всього устаткування дезинфікуючими розчинами.

Співробітники перев'язувальних відділень реанімації та інтенсивної терапії щодня змінюють халати, шапочки, маски.

Медична сестра під час перев'язок хворих з нагноїтельниє процесами надягає клейонковий фартух, який після кожної перев'язки протирають ганчіркою, змоченою у дезінфікуючому розчині, і обробляє руки розчином бактерицидного препарату. Після проведення перев'язок і збору перев'язного матеріалу в спеціально виділені ємності роблять вологе прибирання з застосуванням дезинфікуючого розчину.

Інфікований перев'язувальний матеріал підлягає дезінфекційній обробці.

Персоналу, який не працює в перев'язочних, палатах і відділеннях реанімації та інтенсивної терапії, вхід до них заборонений.

Перед вступом хворого з операційної в палату інтенсивної терапії, післяопераційну палату, ліжко, приліжкову тумбочку обробляють дезінфікуючим розчином. Ліжко застелівают постільними речами, які пройшли камерну обробку.

Збирання операційного блоку, перев'язочних, палат і відділень реанімації та інтенсивної терапії проводять вологим способом не рідше 2 разів день з використанням дезінфікуючих засобів.

Один раз на тиждень проводять генеральне прибирання операційного блоку і перев'язних. Приміщення операційного блоку, перев'язочних попередньо звільняють від предметів, устаткування, інвентарю, інструментів, медикаментів і т.д. Як дезінфектанту використовують комплекс, що складається з 6% розчину перекису водню і 0,5% миючого засобу. Після дезінфекції приміщення операційного блоку і перев'язних опромінюють ультрафіолетовим випромінюванням (прямим або відбитим), включаючи настінні чи стельові бактерицидні опромінювачі.

Для утилізації використаного перев'язувального матеріалу та відходів після операції встановлюють муфельні печі.

Підготовка інструментів і матеріалу до операції

Передстерилізаційного обробку здійснюють ручним або механізованим способом.

Передстерилізаційного обробку ручним способом проводять у наступній послідовності:

а) попереднє ополіскування під проточною водою протягом 0,5 хвилин;

б) замочування в миючому розчині при повному зануренні виробу на 15 хвилин при температурі 50 град.С;

в) миття в миючому розчині за допомогою йоржа або ватно-марлевого тампона - 0,5 хвилини;

г) ополіскування проточною, а потім дистильованою водою 0,5-1 хвилину;

д) сушка гарячим повітрям при температурі 80-85 град.С до повного зникнення вологи в сухоповітряний стерилізаторах.

В якості миючого засобу використовують комплекс перекису водню з мийними засобами "Прогрес", "Тріас-А", "Лотос" або "Астра", б) препарат "Біолот".

Стерилізацію проводять різними методами: парою, сухим гарячим повітрям, розчинами хімічних речовин і газами. Вибір того чи іншого способу стерилізації залежить від особливостей стерилізується об'єкта.

У парових стерилізаторах стерилізують: білизна, перев'язочний матеріал, хірургічні інструменти, деталі приладів і апаратів, виготовлених з корозійностійких металів і сплавів, скляний посуд, вироби з гуми (рукавички, трубки, катетери, зонди тощо).

Гумові рукавички перед стерилізацією всередині і зовні пересипають тальком для запобігання їх від склеювання. Між рукавичками прокладають марлю; кожну пару рукавичок загортають окремо в марлю і в такому вигляді поміщають в бікси. Хірургічне білизна, перев'язочний матеріал, гумові рукавички, хірургічні інструменти стерилізують у стандартних біксах, пухко закладаючи їх для вільного надходження пари.

В якості пакувальних матеріалів використовують подвійний шар бязевих тканини.

Хірургічні, гінекологічні і стоматологічні інструменти, деталі і вузли приладів і апаратів, в тому числі виготовлені з коррозіоннонестойкіх матеріалів і сплавів, шприци з написом 200 град. С, ріжучі інструменти стерилізують в повітряних стерилізаторах. В якості пакувального матеріалу використовують металеві пенали, упаковку з крафт-паперу, шви конверта заклеюють 10% клеєм з полівінілового спирту або 5% крохмальним клеєм. Хірургічні інструменти з корозійностійких металів і сплавів, вироби з гуми, пластичних мас, в тому числі з металевими частинами стерилізують розчинами стерілянтов (хімічний метод стерелізаціі). Газовий метод стерилізації застосовують для ендоскопічних інструментів, апаратів екстракорпорального кровообігу, виробів з пластичних мас, кетгуту. Оглядові інструменти (отоларингологічні, стоматологічні і т.д.) знезаражують кип'ятінням в 2% розчині соди або зануренням у дез. розчини.

Оцінки загального стану хірургічного пацієнта медичною сестрою

Схема оцінки загального стану хірургічного пацієнта медичною сестрою. Правильно лікувати хворого, запобігати ускладненням, загостренням та рецидивам хірургічних хвороб можна лише тоді, коли хвороба своєчасно і правильно розпізнана.

Виявити хворобу можна лише тоді, коли пацієнт обстежений планомірно, методично, всебічно і уважно.

Обстежуючи хворого, спостерігаючи та доглядаючи за ним, потрібно  обережно та уважно ставитись до нього як до особи,  щадити його психіку, заспокоювати та підбадьорювати надією на швидке одужання. Слід пам’ятати, що необережне, необдумане слово медичної сестри впливає на хворого дуже негативно. “Рана, заподіяна словом, довго або зовсім не загоюється” (С.П. Боткін).

Медсестринська діагностика та обстеження пацієнта є послідовним і динамічним процесом збору і аналізу даних про стан здоров’я пацієнта і складається із: 1) виявлення основних скарг; 2) з’ясування історії теперішньої проблеми (як розвивалася теперішня проблема); 3) збору анамнезу (розвиток захворювання, алергічні реакції, нещасні випадки, які медикаменти приймає і які методи лікування застосовує та ін.); 4) з’ясування історії сім’ї, складання генограм; 5) загального огляду пацієнта (загальне оцінювання поведінки, вираз обличчя, стансвідомості, мислення, нервово-психічний розвиток, його відповідність віку та ін.): 6) обстеження систем: дихальної, серцево-судинної, нервової, органів травлення, нирок сечовидільної системи, ендокринної, опорно-рухового апарату (пальпація, перкусія, аускультація, місцевий огляд; 7) лабораторного та інструментального досліджень.

Ці дані  дають можливість створити базу даних про пацієнта і оформити “сестринську “ карту стаціонарного або амбулаторного хворого.

Важливим етапом медсестринської діагностики є суб’єктивний метод обстеження та виявлення загальних  відомостей про хворого. При цьому з’ясовують прізвище, ім’я, по батькові; вік; освіту; національність; сімейне становище; професію, в якій установі, підприємстві працює, на якій посаді чи домогосподарка, пенсіонер; місце проживання; дату госпіталізації.

Якщо стан хворого тяжкий і він не може говорити (різкий біль, сильна задишка, кровохаркання, значна слабість тощо), треба розпитати тільки про ті відомості, які відомі лише йому. Розпитувати тяжкого хворого слід у такій формі, щоб він відповідав одним словом або знаком, стверджувальним чи заперечувальним.

Якщо хворий перебуває в непритомному стані або втратив мову, потрібно розпитати родичів чи інших осіб, які доставили хворого, або ж без попереднього розпитування провести його об’єктивне обстеження.

У разі раптового захворювання, тяжкої травми треба швидко провести коротке опитування, зібрати найнеобхідніші відомості, бо стан хворого може погіршитись і розпитування виявиться неможливим.

Основні скарги хворого. Спочатку з’ясовують головні, або провідні, скарги, детально виявляють їх характер. Вивчення основних скарг дозволяє часто зробити висновок про загальний характер захворювання. Для того щоб не пропустити яких-небудь відомостей про хворобу, його розпитують в певній послідовності і за певною системою.

Тяжкохворі, особливо з гострою патологією органів черевної порожнини (перитоніт, закрита травма живота та ін.), не можуть довго розмовляти, тому частину скарг у них треба з’ясувати під час об’єктивного обстеження і надання невідкладної допомоги.

Історія захворювання. Необхідно встановити: коли (скільки часу тому), як (раптово, відразу гостро, повільно, поступово), за яких умов, якими ознаками і в якій послідовності виникли прояви даного захворювання; коли звернувся за допомогою; яке лікування застосовували, і які його результати.

Особистий анамнез. Це спеціальна медична біографія хворого, в якій у хронологічному порядку викладаються основні вікові періоди життя – дитинство, юність, зрілий вік. З’ясовують перенесені хвороби, спадковість, історію сім’ї (генограма) – чим хворіли брати, сестри, батьки, дід, баба. Важливе значення має виявлення  шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю, наркотиків і ін.), соціально-побутових умов життя.

Наявні та потенційні проблеми пацієнта. На основі анамнезу хворого необхідно встановити теперішню наявну (біль, гарячка, кровотеча, нудота та ін.) і потенційну проблеми хворого: давність і характер захворювання (гостре, підгостре, хронічне); перебіг захворювання (покращання, стабільне, погіршання); причини захворювання, застосовані методи лікування та їх ефективність. Після цього встановлюють медсестринський діагноз. Ним  може бути окремий симптом або синдром.

Фізичне обстеження хірургічного хворого. Ознайомившись зі скаргами хворого, анамнезом розвитку захворювання, соціально-побутовими умовами, сімейним анамнезом, починають  об’єктивне обстеження.

Загальний огляд хворого як діагностичний метод має надзвичайно важливе значення в медсестринській діяльності. За допомогою огляду складається загальне враження про стан організму хворого в цілому, а також іноді є можливість встановити діагноз з “першого” погляду (пахова грижа, гангрена стопи, флегмона та ін.). Огляд проводять при денному світлі або лампі денного світла. Крім прямого освітлення, необхідно застосовувати бокове, яке дозволяє  більш чітко виявити наявність різних пульсацій на поверхні тіла (верхівковий поштовх серця, дихальні рухи грудної клітки, перистальтика кишечника).

Техніка огляду. З’ясовують зміни загального стану: хороший, задовільний, тяжкий, дуже тяжкий; хворий неспокійний, збуджений; стогне, кричить від болю; пригнічений, загальмований. Оцінюють вираз обличчя – жвавий, бадьорий, осмислений, спокійний, зосереджений, збуджений, гнівний, переляканий, стомлений, страждальницький, сумний, байдужий, нерухомий, маскоподібний. Обличчя може бути бліде, червоне, змарніле, одутле та ін.; вкрите холодним потом. Шкіра обличчя: тілесного кольору, бліда, землиста, жовта, гіперемована. Свідомість – ясна, сплутана, затьмарена. Виявляють положення хворого в ліжку – активне (хворий може вільно міняти положення), вимушене (хворий лежить у певному положенні, як правило, для полегшення свого стану), пасивне (хворий лежить нерухомо).

З’ясовують стан живлення – хороший, середній, недостатній, ожиріння, кахексія та ін.

Важливим в обстеженні хірургічного хворого є вивчення місця захворювання (status localis morbi, locus morbi). Місцем ураження можуть бути ділянка тіла, орган, кінцівка, шия, голова та ін. Обстеження ураженої ділянки розпочинають з місцевого огляду (inspectio). Метою його є детальне вивчення вогнища захворювання. Якщо воно локалізується на одному боці тіла або на одній з кінцівок, то його розміри і характер вдається легше визначити шляхом порівняльного огляду.

Пальпація (від лат. palpatio – обмацування) – клінічний метод обстеження за допомогою дотику з метою вивчення фізичних властивостей і чутливості тканин і органів, топографічних співвідношень між ними і виявлення деяких функціональних явищ в організмі (температури шкіри, пульсації судин, перистальтики кишечника). Фізіологічною основою пальпації є відчуття, яке виникає при тисненні і рухах пальців. Пальпацію, як правило, проводять за певною схемою і методикою. Наприклад, шкіру і м’язи пальпують, взявши їх у складку для визначення товщини, пружності, еластичності. Для визначення температури різних ділянок тіла руки кладуть плазом на тулуб, кінцівки (при шоку), на симетричні суглоби (при запаленні суглоба). Пальпаторно досліджують пульс, при цьому визначають стан артеріальної стінки, характер і якість пульсу. Важливу роль відіграє пальпація в діагностиці захворювань органів черевної порожнини. Спеціальні методи пальпації застосовують в акушерській, гінекологічній та урологічній практиці. За способом виконання розрізняють поверхневу і глибоку пальпацію. Деякі особливості властиві глибокій пальпації живота. Так, наприклад, фізіологічне напруження м’язів черевної стінки вдається подолати через тиснення. При цьому відчуття в кінчиках пальців порушується й інформація про стан внутрішніх органів є недостовірною. Щоб цього не сталось, рекомендують покласти кінці пальців другої руки на середні фаланги пальпуючої кисті і натискувати при цьому з відповідною силою, лише тоді можна зберегти відчуття пальпуючих пальців.

В окремих випадках застосовують бімануальну пальпацію, при якій руки рухаються одна назустріч другій. При цьому пальпований орган або патологічне вогнище знаходиться між двома руками.

Для обстеження порожнистих органів проводять спеціальну пальпацію – обмацування просвіту органа (ротова порожнина, пряма кишка, піхва). Дослідження ротової порожнини проводять одним або двома пальцями. Ректальне дослідження проводять у рукавичці вказівним пальцем, при максимальному згинанні всіх інших пальців, при цьому положення хворого може бути колінно-ліктьове,  на спині або на боці.

Перкусія (від лат. percussio – вистукування) – метод обстеження, який ґрунтується на постукуванні по поверхні тіла хворого з оцінкою характеру звуку. Найкраще перкусію проводити в стоячому або сидячому положенні хворого, у тяжкохворих – у лежачому. Перкусія буває опосередкованою (через плесиметр, палець по пальці) та безпосередня (постукування подушечкою вказівного пальця безпосередньо по поверхні тіла). Перкусія буває гучною (нормальна сила перкуторного удару) і тихою (порогова). Звуки, які виникають при перкусії, мають свою силу, висоту і відтінок. За силою розрізняють гучний, або ясний,  тихий, або тупий звук; за висотою – високий і низький; за відтінком – тимпанічний, нетимпанічний і звук з металевим відтінком.

Аускультацію (від лат. auscultatio – вислуховування) проводять за певними правилами й умовами. В приміщенні повинно бути тихо, тепло. Під час аускультації хворий стоїть або сидить. Тяжкохворий може лежати в ліжку. Слід уникати вислуховування над поверхнею шкіри, де є волосся, оскільки тертя його викликає додаткові звуки. Необхідно уникати тиску, тому що у цьому випадку в зоні прилягання стетоскопа настає послаблення вібрації тканин. Аускультація має значення при хірургічному обстеженні для визначення характеру перистальтики кишок при різних абдомінальних і судинних захворюваннях, при післяопераційних легеневих ускладненнях.

Антропометрія (від грец. anthropos – людина, metron – міра) – метод вимірювання морфологічних і функціональних ознак людини. Вимірювання зросту і довжини тулуба має велике значення для оцінки загального фізичного розвитку хворого і пропорційності розвитку окремих частин тіла. Остання може порушуватись при деяких уроджених (хондродистрофія) і набутих у дитячому віці захворюваннях (деякі ендокринні хвороби). Крім визначення росту і довжини тулуба, нерідко вимірюють об’єм грудної клітки, живота, шиї, голови, розміри нижніх кінцівок, таза та величину пухлинного запального процесу. Масу тіла визначають шляхом зважування. Ростово-ваговий показник з’ясовують за формулою М х 100 : Р, де М – маса тіла в кілограмах, а Р – зріст у сантиметрах. Нормальне співвідношення росту і маси виражають індексом 37-40. М’язову силу визначають динамометром.

Регулярне зважування хворого дає цінні дані про порушення обмінних процесів в організмі.