18. Особливості вживання та перекладу дієприкметників та дієприкметникових зворотів у науковому стилі.

ДІЄПРИКМЕТНИК Дієприкметник - це неособова дієслівна форма, яка поєднує в собі ознаки дієслова і прикметника. Він виражає ознаку предмета за виконуваною ним дією або тією дією, яка на нього спрямована: Як і дієслова, дієприкметники мають категорію часу, виду і стану. Дієприкметник зберігає вид того дієслова, від якого він утворений (виконувати - виконуючий, написати - написаний), і керування, властиве цьому дієслову (написати пером - написаний пером, пошити із шкіри - пошитий із шкіри). Як і прикметник, дієприкметник має категорію роду й відмінка і узгоджується з іменником, який пояснює, в роді, числі, відмінку. За ознакою стану дієприкметники поділяються на активні і пасивні. Кожна із цих груп має теперішній і минулий час (майбутнього часу дієприкметники не мають). АКТИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ Активні дієприкметники вказують на ознаку дійового предмета: люблячий батько, зів'яле листя, осиротілі діти. В теперішньому часі вони виражають таку ознаку дійового предмета, яка розвивається одночасно з дією дієслова-присудка.  Утворюються рідковживані в сучасній українській мові активні дієприкметники теперішнього часу від основи теперішнього часу перехідних і неперехідних дієслів недоконаного виду додаванням суфікса -уч- (-юч-) для дієслів першої дієвідміни і -ач- (-яч-) для дієслів другої дієвідміни і родових прикметникових закінчень:  правлять - правлячий, відпочивають - відпочиваючий, догоряють - догоряючий, лежать - лежачий, ревуть - ревучий. Від дієслів, які не мають форм теперішнього часу, активні дієприкметники теперішнього часу не творяться. Активні дієприкметники минулого часу виражають таку ознаку дійового предмета, розвиток якої закінчився раніше дії дієслова-присудка. Утворюються активні дієприкметники минулого часу від основи неозначеної форми префіксальних неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л- І родових прикметникових закінчень: одерев'яніти - одерев'янілий, збідніти - збіднілий, дозріти - дозрілий. Активні дієприкметники з суфіксом -ш- (-вш-) в українській літературній мові тепер не вживаються. Як правило, ці дієприк-метники замінюються описовою формою:  той, що переміг; той, що допоміг. ПАСИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ Пасивні дієприкметники виражають ознаку предмета, на який спрямована дія, закладена в самому дієприкметнику:  "На лісовій галявині стояла крита очеретом хата. Біля ха-тини прихилився зроблений із хворосту і обмазаний глиною сарайчик" (О. Довженко).  Творяться пасивні дієприкметники тільки від перехідних дієслів. Пасивні дієприкметники в сучасній українській мові мають форму тільки минулого часу.

Російські дієприкметники перекладаються дієприкметниками:  пожелтевший - пожовклий, покрашенный - пофарбований прикметниками:  царящий- панівний, тормозящий- гальмівний іменниками:  поступающий- вступник, работающий- працівник, нападаючий- нападник підрядними означальними реченнями:  знающий - що знає, охватывающий - що охоплює, желающий- що бажає дієприслівниками:  Во время обсуждения доклада все выступающие коллеги указали на важность затронутого вопроса. - Під час обговорення доповіді усі колеги, виступаючи, зазначили важливість порушеного питання.

Особливості перекладу дієприкметників та дієприкметникових зворотів

Бажаючий - що (котрий, який) бажає - охочий Часто можна натрапити на таке оголошення: "Бажаючі взяти участь в екскурсії, повинні записатися в місцевкомі". Форма активного дієприкметника не належить до рис української мови, а тому треба добрати способу, щоб уникнути в наведеній фразі штучного дієприкметника бажаючі. Як це зробити? Можна вдатись до описової конструкції: "Усі, що (котрі, які) бажають узяти участь в екскурсії";  можна, не міняючи змісту фрази, висловитись інакше, підшукавши відповідний прикметник. Узяти хоч би прикметник охочий - він цілком відповідає тому поняттю, що його намагались висловити автори оголошення незграбним утвором бажаючий: "В козацькому таборі по-старому не чути було ні співів, ні криків, не виїжджали з табору охочі молодці помірятися з паном козацькою силою" (Я. Качура). Цим прикметником можна передати думку й у згаданому оголошенні: "Охочим узяти участь в екскурсії слід записатися в місцевкомі". Відпочиваючий, відпочивальник, що (котрий, який) відпочиває, відпочиваючи "У цьому будинку дуже кепсько організовані розваги відпочиваючих: не буває екскурсій, змістовних лекцій самодіяльних концертів". У цій фразі також можна легко обминути невластивий українській мові активний дієприкметник відпочиваючих, що виконує тут функцію іменника. Для цього треба вжити від дієслова відпочивати іменника відпочивальник: "У цьому будинку дуже кепсько організовано розваги відпочивальників: не буває екскурсій, змістовних лекцій самодіяльних концертів". Від цього фраза набуває більшої стрункості, ніж коли побудувати її з підрядним реченням: "...розваги тих, що відпочивають". Проте словом відпочивальник не можна безоглядно послугуватись. Воно буває доречним тільки тоді, коли виконує в фразі функцію іменника, цебто втратило характер дії. Але можуть бути випадки, коли наявність дії треба зберегти, наприклад, як перекласти українською мовою таке російське речення:  "Отдыхающие во время обеденного перерыва рабочие слушали интересную лекцию"? Тут слово відпочивальник не підійде, бо йдеться не про тривалий відпочинок, як то буває під час відпустки в будинках відпочинку, а лише про короткий, тимчасовий перепочинок, у якому нюанс дії треба зберегти, отож фразу слід перекласти або підрядним реченням: "Робітники, що (котрі, які) відпочивали під час обідньої перерви...", - або дієприслівником: "Відпочиваючи під час обідньої перерви, робітники...", Відстаючий - що (котрий, який) відстає - відсталий "У нашому колективі не повинно бути відстаючих!"  Можна виправити на описову форму: "У нашому колективі не повинно бути тих, що (котрі, які) відстають", але можна обійтись і без неї, взявши прикметник відсталий: "У нашому колективі не повинно бути відсталих". Захоплюючий - що (котрий, який) захоплюв, захопливий, звабливий, привабливий, знадний, знaдлuвuй, принадний "Особливо захоплюючі і привабливі подорожі повз Дніпрові кручі"  Можна виправити кількома способами: поставити замість дієприкметника захоплюючі дієслово: "Особливо захоплюють і приваблюють подорожі повз Дніпрові кручі", - або скористуватись одним із прикметників - захопливий, привабливий, звабливий, знадливий, знадний, принадний: "Особливо знадними й привабливими є подорожі...". 3наючий - що (котрий, який) знається, (розуміється тямить), тямущий (тямучий), тямовuтuй, тямкий "Тут треба знаючої людини" неправильний переклад з російської "3десь нужен знающий человек".  Можна було б замінити описовою формою: "Тут треба людини, що (яка, котра) знається (розуміється, тямить)", а можна, скористувавшись близькими за значенням прикметниками, й так висловитися: "Тут треба тямущої (тямyчoї, тямовитої, тямкої) людини". Пануючий чи панівний? "У Чорному морі спостерігається складна система течій, обумовлена дією різних сил, в основному - пануючими вітрами" "Панівним класом у Київській Русі були феодали: князі і бояри" Між цими двома словами нема ніякої значеннєвої різниці, слово пануючий суперечить духу нашої мови, тому слід, виходячи з мовних традицій, завжди додержуватись тільки слова панівний: панівна думка, панівна висота, панівні вітри тощо. Подорожуючий - що (котрий, який) подорожує - подорожній "В руках у нього була сіточка, неодмінна супутниця всіх подорожуючих". Цю фразу слід писати так: "У руках у нього була сіточка, неодмінна супутниця всіх, що (котрі, які) подорожують", - або скористувавшись прикметником подорожній: "Була сіточка, неодмінна супутниця всіх подорожніх". Працюючий - що (котрий, який) працює - трудящий, тpyдiвник, трудар, трудовик, пpaцiвник Слово працюючий трапляється в значеннях активного дієприкметника ("Працюючий на новому верстаті робітник небув добре обізнаний із його властивостями"), прикметника ("Велика увага пpидiляється навчанню працюючої молоді") та іменника ("Літо - найкраща пора для відпочинку працюючих").  Але ні в першому, ні в другому, ні в третьому значеннях воно не дається до використання. Цей дієприкметник можна, нітрохи не порушуючи загального змісту, замінити дієприслівником: "Працюючи на новому верстаті, робітник не був добре обізнаний із його властивостями"; можна висловити цю фразу й описовою конструкцією: "Робітник, що (котрий, який) працював на новому верстаті, не був добре обізнаний із його властивостями".

19. Особливості усного й письмового професійного спілкування. Культура писемного ділового мовлення. Етикет професійного спілкування. Професійна комунікативна компетенція.

Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною фор­мою існування мови.

Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких діло­вих контактів - у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конферен­ціях, з'їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які ви­значають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставлен­нях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоган­ному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належ­ність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вжи­вання в певній ситуації. Вони пов'язані з: а) ерудицією і світоглядом людини; б) культурою мислення; в) ступенем оволодіння технікою мовлення; г) психологічною та комунікативною культурою мовця.

Усне літературне професійне мовлення - це різновид розмовно-літе­ратурного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфіч­ні елементи та правила, що виявляються лише в ньому і дотримання яких зробить усне мовлення правильним, виразним, доступним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовлення є інтонація. За допомогою інтонації у текст вносять різні смислові та емоційні відтінки. Фраза, проказана „перехідною інтонацією", здається непереконливою та ма-лозначущою. Правдивість, природність інтонації забезпечить можли­вість мовцеві не тільки сказати, але й бути почутим.

Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння вико­ристовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.

Наголос - це основний елемент інтонації, який пов'язаний з виді­ленням складу у слові або слова у реченні, фразі.

Є такі основні види наголосу - словесний, логічний, синтагма­тичний, фразовий.

Писемне мовлення — мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків.

Специфіка писемного мовлення полягає в тому, що воно є вторинним стосовно усного. Писемне виникло пізніше від усного і спирається на нього, як на своє джерело. Головними особливостями писемного мовлення є:

1. Писемне мовлення спирається на своє джерело - на усне мовлення. Це пов'язане з тим, що писемне мовлення вторинне, воно виникло пізніше.

2. Писемне мовлення дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі і часі ( тобто значно пізніше від того, як воно було висловлене).

3. Писемність фіксується знаками, символами, графіками, літерами, цифрами. Та сприймається зором.

4. Користуючись писемною формою мовлення людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст. Тому й писемне мовлення відзначається більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне. Отож, невдалий вибір слова, слово неточне, невідповідне в даному контексті, слово випадкове – не повинні мати місця в писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити невдалі місця.

5. У писемній формі особливо чітко проявляється поділ текстів за сферами спілкування.

6. У зв”язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-емоційних оцінок. Вони досить яскраво проявляються у художньому стилі.

7. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенціально необмежена кількість відтворення й дублювання того чи іншого тексту.

8. У писемному мовленні діють загальнообов”язкові норми графіки, орфографії, пунктуації. Набагато більше уваги та праці витрачається на спеціальну обробку тексту. Автор повинен пам'ятати, що твір, який він створює, виступає одностороннім контактом по відношенні до невизначеної аудиторії. Тому слід дбайливо, ретельно добирати мовні засоби.

9. У писемному тексті наявна ще така його особливість, здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точною копією писемного тексту.

Здатність людини встановлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими індивідами визначається як комунікативна компетентність. До складу компетентності відносять сукупність знань, умінь і навичок, що забезпечують ефективне спілкування. Такого роду компетентність припускає вміння змінювати глибину й коло спілкування, розуміти й бути зрозумілим партнерами по спілкуванню

З погляду психології комунікативна компетентність є цілісним структурним утворенням, що втілює в собі когнітивні й поведінкові елементи. До перших відносять знання відповідних засобів та їх адекватне використання, до других - психологічну адаптацію до ситуації.

Людське спілкування є центральним об’єктом комунікативної культури. Остання являє собою систему поглядів і дій, які служать індивіду моделлю орієнтування і об’єктом досягнення мети в спілкуванні з іншими людьми. До основ комунікативної культури майбутнього фахівця слід віднести вміння легко й швидко встановлювати контакт у процесі спілкування, вчасно проявляти гнучкість, психологічний і професійний такт, емоційну стійкість, володіти мовою, мімікою і пантомімікою, доречно застосовувати жарт і гумор, уміння користуватися мовним етикетом, аргументувати свою точку зору, використовувати різні методи організації спілкування, користуватися законами логіки тощо.

20. Види, типи і форми (жанри) професійного спілкування

Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні над­звичайно розширюється - в суспільно-політичному житті, виробни­чій, науково-освітній, військовій, культурно-мистецькій галузях, дип­ломатії тощо. Виникають нові функціональні різновиди, жанри і фор­ми усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усномовного спілкування.

Основними формами вираження усного ділового мовлення є моно­лог та діалог.

Усний монолог - це безтекстові та зафіксовані форми, розраховані на усне відтворення. Зважаючи на функціональні особливості, харак­тер контакту мовця зі слухачами, форми монологічного мовлення сис­тематизують:

• за функціональним критеріями, наприклад, монолог публіцис­тичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний;

• за ситуаційними ознаками виділяють два загальні різновиди -прямо контактний та посередньо контактний (різні форми монологіч­ної мови по радіо і телебаченню).

Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрід­ним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками, є публічне монологічне мовлення. В ньому най­повніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій - уміле використання форм людського мислення (логічного, образного) та мовних засобів їх вираження.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обста­вин спілкування виділяють такі жанри усного публічного монологіч­ного мовлення: доповідь, промова, виступ, повідомлення.

Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою. Політична доповідь - виголошується здебільшого керівниками дер­жави. Вона є поширеною формою донесення та роз'яснення суспільст­ву питань внутрішньої і зовнішньої політики країни. З нею офіційні особи виступають на масових зібраннях людей - з'їздах, сесіях, між­народних форумах.

Ділова доповідь — виклад інформації і шляхів розв'язання різних окремих практичних питань життя і діяльності певного колективу, ор­ганізації. Своєрідним різновидом ділової доповіді можна вважати зві­тну доповідь, у якій робиться повідомлення про результат усієї робо­ти за певний період, тобто повідомляється не про одну чи декілька ділянок роботи, а про всю діяльність.

Наукова доповідь - узагальнює наукову інформацію, досягнен­ня, відкриття чи результати наукових досліджень. Заслуховується на різноманітних наукових зібраннях - конференціях, симпозіумах, се­мінарах тощо. Наукова доповідь, зроблена на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій інших дослідників, називається рефератом.

. Промова - публічний виступ, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Виголошують на мітингах, масових зборах. Загальна мета може полягати в тому, щоб розважити, інформувати, надихнути, переконати, закликати до дії. Розрізняють промови розважальні, ін­формаційні, агітаційні, вітальні.

Виступ - це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференці­ях, сесіях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є ви­ступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи).

Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема ши­рока, пишуть доповідь, вузька - повідомлення.

21. Телефонна розмова як різновид усного ділового спілкування.

Телефонна розмова як один із видів мовленнєвої діяль-ності входить до складу ділового спілкування. Своєрідність те-лефонної розмови в тому, що вона:

♦ не є засобом масової комунікації (на відміну від радіо, телебачення, кіно);

♦ є формою спілкування із зворотним зв’язком, що на-ближає її до безпосередньої форми усного мовленнєво-го спілкування;

♦ є непідготовленою, спонтанною на відміну від інших видів мовленнєвого спілкування, які здійснюються за допомогою технічних засобів;

♦ це форма діалогічного мовлення; специфіка телефон-ної розмови виключає полілог як форму спілкування (на відміну від селектора);

♦ дистантність співрозмовників у просторі виключає мі-міку, жести, вираз обличчя та ін. і передбачає наявність фраз, які передають емоційний стан партнерів (спеці-альні фрази типу: Цілую; Я здивована; Тисну руку... Ти що, розсердився?..) або підтверджують збереження контакту (Алло! Ви мене чуєте? Погано чути, говори голосніше! Пробачте, Вас погано чути! Я вас не чую! та ін.). Службова телефонна розмова складається з та-ких компонентів:

- момент встановлення зв’язку;

- виклад справи;

• заключні слова, знак, що розмову закінчено.

• Правила телефонної мовної поведінки:

1. Офіційні ( ділові розмови ведуться по службових, а не до-машніх телефонах). Якщо ж доводиться дзвонити у справах додому, то слід перепросити, коротко викласти суть справи і домовитись про зустріч.

2. Дзвонити додому до когось до 9 години ранку або після 22 години вечора непристойно. Якщо ж обставини змушують дзвонити в позаетикетний час, треба вибачитися і навести сер-йозні причини, які змусили вас потурбувати людину.

3. Розмова по телефону не повинна бути довгою (не біль-ше 3–5 х в.).

4. Закінчити розмову повинна та особа, яка подзвонила, але якщо співрозмовник значно старший за віком (чи служ-бовим становищем), слід дати закінчити розмову йому. Якщо викликаний до телефону службовець – жінка, то співрозмов-ник повинен зачекати, щоб розмову закінчила вона.

5. При розмові слід обов’язково себе назвати, а службова особа, знявши трубку, може одразу ж назвати своє прізвище або місце роботи (Ректорат. Бухгалтерія. Міністерство освіти). Існують певні мовленнєві формули, які найбільш ти-пові для телефонних розмов:

• Добрий день. Пробачте, це секретаріат? Юрію Петро-вичу? Добрий день. Пробачте, можу я зараз з Вами погово-рити? Я не відриваю Вас від справ?

• В офіційній розмові використовують менше етикетних фраз (хоча вони все ж таки є), а швидше розпочинається ді-лова розмова. Наводимо фрази, які вважаються ознакою ввіч-ливості: Будьте ласкаві, кафедру української мови… Чи мож-на попросити… Вам не важко попросити… З’єднайте мене, будь ласка, з… Покличте, будь ласка…

22. Публічний виступ. Внутрішня структура та композиція виступу. Найголовніші вимоги до мови оратора. Мовні засоби переконування

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний , комунікативний і посткомунікативний.

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою , чіткою , по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів (Наприклад: « Чи потрібні нам атомні електростанції?», «Стан охорони праці і техніки безпеки », «Про підготовку до проведення сертифікації виробів». При розробці порядку для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тим доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного «Різне»- людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: привітальна, мітингова й інші.

Починаючи розробку тексту, необхідно визначити мету виступу. Оратор повинен ясно уявляти , якої реакції він домагається. Основні цілі публічного монологу - повідомлення і вплив. Оратор може поставити задачу інформувати слухачів, дати певні відомості . Чи він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати у людей переконання, уявлення , що стануть мотивами їхньої поведінки , тобто закликає до якихось дій . Часто ці завдання перехрещуються, сполучаються в одному виступі. Свої прагнення і задачі варто повідомити слухачам.

Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії. Необхідні дані про тих , на кого розрахована промова - це: освітній рівень, напрямок освіти (гуманітарна, технічна ...), пізнавальні інтереси, стать , вік, ставлення до теми і до оратора.

Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного ) складу (дилетанти, фахівці, колеги, студенти, люди однакових політичних поглядів і т.д.). Що однорідніша аудиторія, то більш передбачена реакція на виступ. Звертаючись до молоді, не можна загравати, лестити, повчати, дорікати в незнанні, некомпетентності, підкреслювати свою перевагу, ухилятися від гострих проблем і питань. Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до рішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні судження, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

Поза, жести, міміка - приналежність індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить слуховим каналом, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається зоровим шляхом.

Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості і природності на трибуні, перед аудиторією. Вигляд людини, що тривалий час стоїть нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений виступаючий змінює позу. Крок вперед у потрібний момент підсилює значимість того чи іншого місця промови, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор ніби дає аудиторії можливість «відпочити» і потім переходить до іншого положення промови. Не варто ходити, пересуватися у різні боки під час виступу.

Майстерність оратора виявляється в посиленні впливу жестом, мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію, ворожість. Від жестів значимих, котрі сприяють успіху промови, необхідно відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся, одягу, вертіння ручки й ін.). Стверджують, що кращий жест той, на який не зважають слухачі, тобто який органічно зливається зі змістом промови.

Переконання – це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого – спонукання до певної дії. Коли йдеться про переконування, то це означає, що суб’єкт впливу пропонує об’єктові впливу «…аргументи, факти, докази і висновки, покликані показати позитивні наслідки рекомендованого спрямування дій» Для того, щоб об’єкт переконуючого впливу повівся так, як того прагне його суб’єкт, слід, насамперед, добре вивчити і врахувати інтереси і рівень готовності адресата до сприйняття інформації, яка пропонується у процесі переконування. Важливо також забезпечити можливість адекватної передачі повідомлення адресату, зробити так, щоб останній зосередив на цьому повідомленні свою увагу, зрозумів його суть, прийняв його для себе, сформував і закріпив прийнятий зміст у вигляді нової настанови і на її основі почав діяти. Додамо, що переконуючий вплив можна вважати ефективним, якщо людина, на яку він був спрямований, привласнює і може протягом відносно тривалого часу утримувати його зміст, якщо прагне того і в такій мірі, що і в якій мірі їй пропонує суб’єкт впливу, виявляє здатність самостійно відтворювати логіку аргументування, внутрішню готовність та спроможність відстоювати і активно поширювати серед інших привласнений зміст. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

23.ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП -це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.

1. Бесіда - це вид публічного мовлення, що проводиться з невеликою кількістю осіб. Найголовніше в бесіді - питання. Це діалог, в якому найголовніше - визначити проблему, підготувати цікавий вступ і глибоко продумати питання. Співрозмовники повинні чітко, логічно послідовно, лінгвістично грамотно висловлювати свої думки і прийти до певного висновку. ДІЛОВА БЕСІДА. Мета зустрічі між двома чи більше діловими партнерами - обговорити, вирішити певні питання, налагодити комерційні стосунки тощо. Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди. Найчастіше - це розмова керівника з підлеглим. На думку психологів, такі бесіди сприяють підвищенню інтересу працівника до роботи, налагодженню тривалого ділового контакту, підсилюють авторитет керівника і довіру підлеглого.

2. Дискусія- це обговорення спірного питання. Завдання учасників дискусії - переконати опонента. Це досягається за рахунок наведення цікавих аргументів, прикладів із життя тощо.

3. Лекція- це публічний виступ з метою пропаганди наукових знань. Це живий процес спілкування лектора зі слухачами. Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов'язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв'язаних питаннях і проблемах.

Настановна,вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, ознайомити з її предметом, зацікавити слухачів з подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми.

Лекції зі спеціального курсузазвичай призначені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні порівняно з навчально-програмовими.

4. Промова- це публічний виступ, у якому мовець намагається вплинути лише на розум слухачів, але й на їх почуття і волю. Тому промова повинна бути логічно стрункою, емоційно насиченою. Промови буваютьмітингові, ділова, ювілейна.

Мітингова промова найчастіше виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора — виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.

Агітаційній промовіпритаманні практично всі складові промови мітингової. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямуванням, полемічністю та аргумснтованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної, ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача.

Ювілейнапромова присвячується певній даті, пов'язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостями на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо.

Заява — це публічне офіційне повідомлення а усній (доповідь) або письмовій (документ) формі, де викладається певне прохання (пропозиція). Це документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.

доповідь — це 1) прилюдне повідомлення на певну тему, 2) рідко — усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові, начальникові.

Доповідь — один із найпоширеніших жанрів (форм) усного висловлювання. Учені зазначають, що доповідь може бути: 1) політичною; 2) діловою; 3) звітною; 4) науковою.

Доповідь діловамістить виклад певних питань із висновками і пропозиціями.Доповідь звітнамістить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викладу.