Методичка по истории

1.Основні ознаки національної революції 1645–1676 рр.

2.Селянська війна (1648–1652) та її політичні наслідки.

3.Причини погіршення геополітичного становища України в 1652–1653 рр.

4.Основні воєнні події в Україні 1654–1655 рр. і дії українського війська в Польщі 1656–1657 рр.

5.Визвольна війна українського народу і Слобожанщина.

Література для самостійної роботи:

Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д. І. Багалій. – Х.: Основа, 1990. – 256 с.

Борисенко В. Й. Еволюція українсько-російських відносин у другій половині

XVII ст. / В. Й. Борисенко. – К., 2006.

Величко Самійло. Літопис / Самійло Величко. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – 372 с.;

Т. 2. – 642 с.

Газін В. В. Павло Тетеря / В. В. Газін. – К.: Арій, 2013. – 224 с.

Голобуцький В. Запорізьке козацтво / В. Голобуцький. – К.: Вища школа, 1909. – 539 с.

Головенко Я. М. Українсько-козацька держава: Історія українського козацтва / Я.

М. Головенко. – Маріуполь, 2005.

Горобець В. М. Україна: Козацькі війни 1618–1638 рр. / В. М. Горобець. – К.:

Кріон, 2011. – 267 с.

Горобець В. М. «Чорна рада» 1663 року. Передумови, результати, гаслідки / В. М.

Горобець. – К.: Інс-т історії НАНУ, 2013. – 200 с.

Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.:

кордони, населення, права / О. І. Гуржій. – К., 1996.

Корнієнко О. М. Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк (1659–1705) / О. М. Корнієнко. – К.: Наш час, 2008. – 488 с.

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький / І. Крип’якевич. – Львів: Світ, 1990. – 406 с.

Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – 207 с.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Гребінки. – К.: Т-во «Знання України», 1992. – 192 с.

201

Мицик Ю. А. Джерела в історії національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. / Ю.А. Мицик. – Дніпропетровськ, 1996.

Мокляк В. Полтавський полк: Науково-попул. нарис історії полку з часу його виникнення до кінця XVII ст. / В. Мокляк. – Полтава, 2008.

Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках / Д. С. Наливайко. – К.: Дніпро, 1992.

– 495 с.

Наслідки Переяславської Ради 1654 р. – К., 2004.

Паньонко І. М. Організація влади Запорізької Січі / І. М. Паньонко. – Львів, 2006.

Переяславська Рада та українсько-російська угода 1654 р.: історія, історіографія,

ідеологія. – К., 2005.

Переяславська угода 1654 р.: Історичні уроки для українського народу. – К., 2004.

Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.) / П. М. Сас. – К., 1998.

Сас. П. Хоптинська війна 1621 року. 2-ге вид.,випр.і доп. / П. Сас. – Біла Церква:

Вид. О. Кшонківский, 2012. – 526 с.

Смолій В. А. Українська національна революція XVII століття (1648-1676) / В. А.

Смолій, В. С. Степанков. – К.: «Києво-Могилянська академія», 2009. – 447 с.

Щербак В. Українське козацтво, формування соціального стану. Друга половина

XV-середина XVII ст.. / В. Щербак. – К.: KM Akademia, 200. – 296 с.

Яворницкий Д. І. Історія Запорізьких козаків: У 3-х т. / Д. І. Яворницкий. – К.:

Наукова думка, 1990; Т. 1. – 1990. – 577 с.; Т. 2. – 1990. – 558 с.; Т. 3. – 1993. – 558

с.

202

Лекція № 7. Політична криза в Україні після смерті Б. Хмельницького

1.Пошук політичних орієнтирів. Початок громадянської війни в кінці 50-х рр.

2.Поширення громадянської війни в Україні на початку 60-х рр. Розкол України на два політичних табори.

3.Боротьба Петра Дорошенка за створення загальноукраїнської держави.

4.Причини поразки Української революції та її історичне значення.

1.Пошук політичних орієнтирів. Початок громадянської війни в кінці 50-х рр.

Політична орієнтація Івана Виговського (1657–1659 рр.) і вплив її на розв’язання громадянської війни. У вересні 1657 р. старшинська рада в Чигирині доручила І. Виговському виконувати гетьманські повноваження до повноліття Юрія Хмельницького. За місяць на Корсунській раді (16 жовтня

1657 р.), де були присутні рядові козаки, міщани, духівництво та посли іноземних держав, І. Виговського обрали повноправним гетьманом. Новий гетьман України Іван Виговський мав великий вплив на Хмельницького, який рахувався з ним,

його пропозиціями. Коли бажали щось вирішити або попросити у гетьмана,

посередником вибирали Виговського, який мав багато прибічників. Іван Виговський був також прибічником незалежності України, але шляхи цієї цілі у нього були свої. Як стратег Виговський був слабкіший Хмельницького і програв.

Як раз при ньому Україна стала Малоросією.

Основою нової української держави колишній державний писар вважав козацьку старшину, шляхту і вище духовенство. Ці три кита нової влади були зв’язані між собою економічним положенням, соціальними інтересами,

культурою, поступово зливалися в єдине суспільство. Козацька старшина уже почала віддалятися від козацької маси, отримала землі й сама збирала податки,

вела велике господарство і практично злилася з рештками старої шляхти,

перетворювалася в новий стан, який мав політичну й економічну владу. Вище духовенство не бажало підкорятися московській церковній ієрархії, вважаючи,

203

зокрема, себе спадкоємцями церкви Київської Русі й більш стародавньою церковною освітою, ніж московські.

Головним радником І. Виговського став Юрій Немирич, який навчався в Оксфорді й Кембриджі. Новим митрополитом був обраний Діонісій Балабан,

противник Москви, її методів управління і влади. Іван Виговський зробив ставку на аристократію і в результаті втратив гетьманську владу. Отримавши гетьманську булаву, він говорив, що вона буде помічником чесного, поганому на кару. Нікому у війську Виговський потакати не збирався, а військо запорозьке не може бути без страху.

І. Виговський заключив договір зі Швецією, проводив переговори з Туреччиною, знову домовився з кримськими татарами про союз, заключив перемир’я з Польщею. Московському послу він заявляв, що Великоросія буде Великоросією, Україна Україною. «Ми є військо непереможне!» – підкреслював гетьман.

Але опора тільки на нову аристократію не оправдала себе. Розподіл єдиного українського суспільства на «вищих і чернь» привів до народного повстання під керівництвом Полтавського і Миргородського полків, підтриманих запорожцями,

яких навіть не запросили в Чигирин на вибори нового гетьмана.

До Москви були відправлені донесення запорозького кошового отамана Якова Барабаша і полтавського полковника Мартина Пушкаря, які звинувачували Виговського у намаганнях повернути Україну до складу Польщі. Московський уряд, як завжди, проводив двоєдушну політику.

Україна розділилася на два табори – майже вся старшина не бажала московського абсолютизму і схилялася до союзу і неминучого підкорення Польщі; козацтво, міщани і селянство були проти повернення польської влади,

знущань шляхти, панщини, релігійних утисків. Виговський став роздавати полтавські землі своїй старшині, нова шляхта пройшла на полтавські землі і, як на всій Україні, обклала населення великими податками і повинностями, до самого введення кріпосництва. Населення піднялося проти нових панів – розпочалося

204

повстання, гаслами якого були повернення козацьких вольностей, вільна охота і рибна ловля, вільне варіння горілки, вибори гетьмана Чорною радою.

І. Виговський блокував Полтавщину і Запорожжя вірними йому військами,

не бажаючи розширення повстання. Перша бойова сутичка в лютому 1658 року закінчилася перемогою полтавців і запорожців. Виговський покликав на допомогу татар. Декілька тижнів битва велась під Полтавою, яку не могли взяти до середини червня. У братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис.

українців. У кровопролитному бою загинув М. Пушкар. Виговський втратив кошового Я. Балабана, дозволив татарам грабувати українське населення, що вони й зробили. Татари, захопивши всю здобич, спалили й розграбували Полтаву, а

також міста Зіньків, Сорочинці та інші. Іван Виговський думав, що переміг, але це було початком його кінця і розв’язання громадянської війни, до якої він мав безпосереднє відношення.

Після Полтавської битви гетьман вирішив. що може розірвати союз з Москвою. У боротьбі з нею Виговський основну ставку зробив на Річ Посполиту,

повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

Зближення з Польщею. Гадяцька угода. 16 вересня 1658 . Виговський укладає Гадяцьку угоду з Польщею.

Основний зміст:

Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визнавалася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозволялися відкриття 2-х академій і без обмежень – шкіл і друкарень;

з іншого боку, передбачалося відновлення соціально-економічних відносин,

що існували до цього, зменшувалася кількість козаків, збройні сили складались з

30 тисяч реєстру та 10 тисяч найманців;

польські феодали повертались в Україну, відновлювалось велике землеволодіння, кріпацтво, повинності й податки, покладені на селян і міщан, що існували до 1648 р.;

205

гетьман втрачав право на самостійні міжнародні відносини.

Гадяцька угода була національно державницькою угодою, зрозуміти яку не могло тогочасне українське суспільство, що не довіряло полякам і боялося, що пани знову повернуть до України кріпосництво. Здійснення цієї програми баялась і Московія. Польська держава мала б з’єднатися з Україною на широких правах федерації, як це було раніше з Литвою, і створити своєрідну конфедеративну державу.

Цій угоді не судилося здійснитися. Вона так і залишилася нереалізованою юридичною пам’яткою епохи української козацької держави Гетьманщини.

Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну.

Російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і в червні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії. 28-29 червня під Конотопом Виговський разом з татарами і поляками вщент розбиває московське військо. Але скористатися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Посилився анти гетьманський рух. Новий запорізький кошовий Іван Сірко почав громити союзників Виговського – татар, і

вони залишили гетьмана. Проти гетьмана Виговського виступили також старі полковники – Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, яким колись не вдалося взяти в руки гетьманську булаву. Поляків, як і найманців Виговського, знищували повсюди, під Ніжином був убитий Юрій Немирич, автор Гадяцького трактату.

Лівобережні міста й містечка відкривали ворота московським полкам і приносили присягу царю.

Чутки, що Виговський віддає Україну назад полякам, загубили його справу. З

ним залишилися тільки наймане військо й поляки. Ненависть до Виговського українського козацтва на раді біля Білої Церкви 21 вересня 1659 р. була такою великою, що він покинув її під охороною найманців і поляків. На річці Узени зібралась нова рада, яка обрала новим гетьманом Юрія Хмельницького, якому Виговський в жовтні 1659 р. передав гетьманські клейноди, зрікся від гетьманства і виїхав до Польщі. Згодом, у 1664 р. він був звинувачений поляками в таємних

206

переговорах з Москвою й за наказом тодішнього гетьмана П. Тетері розстріляний.

Виговщина в Україні безславно закінчилась. Не можна було боротися за незалежність України, не рахуючись зі своїм народом, а тим більше не можна будо це робити в союзі з кримськими татарами й Польщею.

2. Поширення громадянської війни в Україні на початку 60-х рр. Розкіл України на два політичних табори.

Політика Ю. Хмельницького. Коли Юрій Хмельницький вдруге став гетьманом (1659–1663), росіяни йому підсунули нову російсько-українську угоду.

Це були сфальшовані московськими дяками статті, які називалися так само, як і колись за Богдана Хмельницького, Переяславськими. Це були статті, які вимагали підпорядкування політичного життя України московському урядові,

вимагали введення в нові полкові міста України залог московських військ, які віддавали до рук московських воєвод усе економічне життя України. Це так званий Переяславський договір 1659 р. був підписаний Юрієм Хмельницьким. І

саме цей варіант статей і залишався надалі офіційним документом, на якому ґрунтувалися взаємовідносини України і Московії в подальші роки історії.

Згідно з цим фальсифікатом тепер українські гетьмани не могли обиратися без дозволу царя. Обрання їх і старшини має відбуватися з ухвали московського царя; гетьмани мали присягати на вірність московському цареві. Вони не мали права проводити переговори з іншими державами. Козацька рада не мала права без дозволу царя усувати гетьмана, гетьман не мав права звільняти або призначати генеральну старшину і своїх полковників, не мав права самостійно вступати в походи, а йшов тільки з російським військом, куди накаже цар.

Українська церква підпорядковувалась московському патріархові.

Ця нова Переяславська угода фактично робила українську державність автономією Московського царства.

У перші десятиліття після Гадяцької угоди і нових Переяславських статей і до кінця XVII ст. боротьба українців точилась у двох напрямах:

207

за остаточне витіснення польсько-панського панування на Правобережній Україні і

боротьба проти знищення Москвою на лівобережній частині тієї державності, яка склалася у ході визвольної боротьби з Богданом Хмельницьким.

У 1660 р. Польща укладає за Швецією перемир’я, домовляється з Кримським ханством і розпочинає війну з Московським царством та Україною за повернення українських території. Українські війська зазнають поразки, і Юрій Хмельницький вимушений був укласти з Польщею Слободищенський трактат

(18 жовтня 1660 р.). Його основні умови:

Україна відновлювала державний зв'язок з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658 р.;

Велике князівство Руське не створювалося, Україна отримувала лише автономію на чолі з гетьманом;

українська армія зобов’язувалася взяти участь у воєнних діях проти Московської держави.

Наслідки Слободищенського трактату для України були надзвичайно тяжкими. За цим трактатом козацька Україна юридично поверталася під Польщу на правах автономії. Крім того, оформився політичний розкол в українському суспільстві на правобережну і лівобережну частини, де домінували різні держави

– Польща та Московія. Від цього часу історія України йде двома різними напрямками.

Правобережжя відтепер тісно пов’язане з історією Польської держави,

Лівобережжя – Московської. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці. Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю

(1663–1665 рр.), на Лівобережжі отримав перемогу отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький (1663–1668 рр.), який зробив ставку на московський уряд.

Українська козацька держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила існування. Українські козацькі формування воюють у складі військ своїх держав одне проти одного. В Україні були створені умови для поширення

208

громадянської війни на початку 60-х років і для поділу її по Дніпру між Московією і Річчю Посполитою.

Політико-територіальний розподіл України. Війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Московії, Туреччини і Криму набули затяжного, надзвичайно складного і трагічного характеру,

супроводжувались все більшим втручанням польського і московського урядів у внутрішнє життя України.

Політика Павла Тетері була пов’язана з орієнтацією на Польщу,

продовженням невдалої лінії державного керівництва Івана Виговського. Він спробував об’єднати Правота Лівобережжя за допомогою поляків і кримських татар, але невдало. Був змушений постійно приборкувати антигетьманські виступи полковників. Не мав широкої підтримки українського населення. В той же час вимагав від Речі Посполитої забезпечити рівноправ’я православної та католицької церков, підтвердити привілеї козацької старшини, дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою, розпочати мирні переговори з Московською державою. У 1665 р. призначив наказним гетьманом М. Ханенка.

Сам у 1666 р. виїхав до Польщі, але незабаром його було вигнано з країни, і

Т. Тетеря оселився в Молдові, а в 1671 р. був отруєний.

Гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, обраний на «чорній раді»,

випередивши своїх конкурентів Я. Самка і В. Золотаренка. За поданням нового гетьмана царському уповноваженому їх було страчено, ще близько 50 осіб відправлено до Сибіру.

Іван Брюховецький був блискучим демагогом, умів уласкавити трудовий люд обіцянками. Колишній слуга Богдана Хмельницького став першим гетьманом України, котрий назва себе «холопом» Московського царя. Більш того, від дістає за це приниження високий чин Московської держави – звання боярина,

одружується з московською князівною й укладає так звані Московські статті

1665 р. За цими статтями посилювалась адміністративна та економічна залежність України від царату, звужувалась її автономна державність. Брюховецький погоджується на введення в нові міста України нових залог московського війська.

209

Погоджується на те, щоб усі податки збиралися в Україні московськими воєводами і ті передавали їх до Москви. Брюховецький пішов і на ліквідацію української православної митрополії, що викликало велике незадоволення серед українського духовенства.

Зовнішньополітична діяльність Івана Брюховецького також була невдалою.

Він не взяв ніякої участі в укладанні Андрусівської угоди між Польщею та Московією, за якою Московія і Польща врешті-решт вирішили досягти компромісу за рахунок українських земель. 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я на 13,5 року. Правобережна Україна остаточно закріпилась за Польщею, Лівобережна – за Московією. Запорізька Січ була поставлена в залежність від обох держав.

В Україні почало поширюватись невдоволення діяльністю Брюховецького.

Ясно було, що він утратив булаву. Через те в 1668 р. він скликає старшин і заявляє, що бажає відійти від Московії і перейти під протекторат Туреччини,

навіть послав до Стамбулу своїх послів. Турецький султан погодився на цю пропозицію. Татари прийшли на допомогу – розпочалося повстання проти Москви. Проте це вже не врятувало авторитета гетьмана. Він позбувся булави і життя. Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив

П. Дорошенко.

3. Боротьба Петра Дорошенка за створення загальноукраїнської держави і причини її невдач.

Після П. Тетері Петро Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України (1665–1676). Дорошенко проявив себе як найталановитіший гетьман епохи Руїни або наступного періоду громадянської війни в Україні в 60-ті роки

XVII ст. Він рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени

1667 р. зробив спробу прилучити до Гетьманщини Західний регіон. На його заклик козацька рада проголосила, що Україна не визнає над собою ні влади Польщі, ні влади Московського царства. Дорошенка любили в народі, його підтримували маси козаків, селян, міщан. Козацтво і народ остаточно

210