Методичка по истории

Одночасно зі створенням Генерального секретаріату було проведено реорганізацію Комітету УЦР у Малу Раду, яка мала виконувати законодавчі функції у перервах між загальними зборами (сесіями). До складу Малої Ради входило 40 осіб. Так відбувався поділ влади на законодавчу та виконавчу. 28 червня (10 липня) V сесія Центральної Ради розглянула питання про поповнення свого складу представниками нацменшин, виділивши для них 177

місць. Отже, окреслювалися реальні контури автономії України з урахуванням інтересів усього її населення.

Проти ІІ Універсалу виступили самостійники 4 (17) – 9 (22) липня 1917 р. Їх плани були однозначними: збройним шляхом захопити владу в Києві та примусити УЦР проголосити незалежність України. Але УЦР залишилася відданою ідеї автономії України і згоди з Тимчасовим урядом. Центральна Рада разом із військами військового округу вжили заходів для приборкання виступу.

На українське державотворення чекали нові випробування після сформування у Петрограді 24 липня (6 серпня) нового коаліційного уряду на чолі з О. Керенським. Наприкінці липня Мала Рада розробила в межах угоди з Тимчасовим урядом Статут вищого управління України. Передбачалося, що функції петроградського уряду в Україні матимуть винятково контрольно-

наглядовий характер. Тимчасовий уряд не прийняв Статуту і навіть не затвердив складу Генерального секретаріату. Фактично УЦР було позбавлено виконавчого органу. Правління Генерального Секретаріату поширювалися тільки на 5 губерній

– Київську, Волинську, Подільську і частково Чернігівську. Військові та продовольчі справи, пошта й телеграф, суд узагалі опинялися поза його компетенцією. УЦР під впливом соціал-демократів навіть змирилася з такою позицією Тимчасового уряду. За таких обставин Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком подавав у відставку, але через два тижні знову повертався до влади.

Така непослідовність і помилковість Центральної Ради були допущені у військовій справі. На цьому питанні доцільно зупинитися більш детально.

351

Початок української армії і відношення до неї Центральної Ради.

Протягом Першої світової війни до російської армії було мобілізовано від 4 до 6

млн. українців. Серед українських солдатів і офіцерів швидко стали поширюватися ідеї українізації військових частин і створення української армії.

Під керівництвом М. Міхновського у Києві відбулося віче українських офіцерів.

Воно ухвалило рішення про створення «Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка» та початок «негайної організації власної національної армії». 18 квітня (1 травня) 1917 р. з ініціативи цього клубу було створено перший український полк ім. Б. Хмельницького, який складався із 16 сотень загальною чисельністю 3,5 тис. чол.

Соціалістична більшість Центральної Ради заперечувала необхідність національної армії, доводячи непотрібність регулярного війська за умов демократизації суспільства.

На той час М. Грушевський і В. Винниченко вважали армію неминучим злом.

Якщо прихильники М. Міхновського вбачали в українізації військових підрозділів початок створення національної армії для відродження української державності, то більшість партій в УЦР обмежувалася культурно-просвітницькою роботою.

Тимчасовий уряд, всіляко заохочуючи створення польських, естонських,

латиських, чеських частин, не поспішав формувати українські полки. Це, а також використання українських військових підрозділів як «гарматного м’яса» спонукало Одеську Українську військову раду в травні 1917 р. прийняти рішення про припинення відправки на фронт маршових рот, що складалися з українців.

Збільшення кількості українізованих частин змусило задуматись над питанням щодо створення загальновизнаного органу, який би управляв цим процесом. Клуб імені П. Полуботка запропонував скликати І Всеукраїнський військовий з’їзд. Цю ідею підтримали лідери УЦР. З’їзд, який почав свою роботу у травні 1917 р., після гострої боротьби самостійників з автономістами схвалив ідею створення національних частин, але тільки з метою поліпшення дисципліни,

викорінення дезертирства солдатів. Було також сформовано Український

352

генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою. У резолюції з’їзду соціалістам вдалося проштовхнути рішення про ліквідацію після закінчення війни постійної армії та зміну її народною міліцією. Зазначалося, що збройні сили

– це опора української демократії, а не державності. Через прихильність до такої концепції УГВК відав лише військово-технічними питаннями, узгоджуючи свою діяльність з командуванням російської армії. У свою чергу УЦР, не маючи чіткої програми військового будівництва, самоусунулась від керівництва цими процесами, а всіх вищих офіцерів вважала контрреволюціонерами і українофобами. Через місяць у Києві, всупереч забороні Тимчасового уряду,

розпочав роботу ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який звернувся до петроградського уряду з вимогою почати широку українізацію в армії та на флоті,

визнати щодо цього обов’язковим для російських військових установ рішення УГВК. З’їзд легалізував загони «вільного козацтва», які виникли навесні 1917 р.

Загалом рух у військах лідерам УЦР вдалося утримати в автономістському руслі,

про що свідчив оголошений 10 (23) червня 1917 р. І Універсал, який декларував гасло національно-територіальної автономії у складі Росії.

Наприкінці червня Тимчасовий уряд заборонив стихійну українізацію військових частин, що дезорієнтувало багатьох солдатів-українців.

Під час українізації армії виявилися і негативні явища: відмова від виконання наказів і несення повсякденної служби, якщо українізацію не затверджував вищий штабний орган; небажання йти на фронт, висунення вимог передислокації в Україну; ворожнеча солдатських комітетів і українських військових рад;

втручання національних організацій в оперативну діяльність штабів; ігнорування розпоряджень командування, не продубльованих УГКВ тощо.

У загалі українців ідея створення національного війська асоціювалась з автономією України у складі Росії, а укладення миру – з національною рівністю.

Тому амплітуда коливань щодо власної армії була досить широка від вирішення у військових частинах виключно завдань національно-культурного й просвітницького характеру до необхідності захисту спільної Батьківщини. Для більшості ж вояків-росіян мотивація українцями своїх специфічно національних

353

прагнень було надто болючим подразником, щоб змиритися з ними. «Вільне козацтво» також тяжіло до ідеї «всезагального озброєння», ліквідації постійної армії.

У вересні-листопаді, на фоні революційної кризи, падіння дисципліни в армії,

масового дезертирства посилився процес більшовизації, полівіння політичних настроїв солдатських мас. Щоб зберегти контроль над боєздатними українізованими частинами, Тимчасовий уряд погодився українізувати 20 дивізій,

укомплектувати українцями 14 піхотних дивізій, стрілецьку дивізію і два артилерійських дивізіони. Проте це запізніле рішення залишилося на папері.

Втягування військових у політичну боротьбу, недовіра до офіцерського корпусу прискорювали деморалізацію і розпад українізованих частин. Більше того, з

грудня 1917 р. в українські полки брали лише офіцерів, які народилися в Україні,

а ті, хто прибув з інших регіонів, повинні були мати довідки від революційно-

демократичних організацій про політичну благонадійність. Усі генерали і старші офіцери були відправлені у запас, хоча це відбувалося за дефіциту командних кадрів.

До осені 1917 р. ні УЦР, ні структури Тимчасового уряду ситуації в Україні не контролювали. Тим часом в армії посилювався вплив більшовицьких військово-революційних комітетів, а військовий міністр Радянської Росії М. Криленко у грудні заборонив українізацію на фронтах і в тилових гарнізонах.

На початку 1918 р. УЦР перейшла від концепції українізації війська до формування армії за принципами добровільності – як народної міліції. До кінця березня у ній нараховувалося 15 тис. військовослужбовців. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторську школу для підготовки старшин,

робилися спроби сформувати вісім територіальних армійських корпусів,

відповідні технічні частини. Було реорганізовано Генеральний штаб, затверджено

«Тимчасовий закон про фльоту УНР». Водночас Рада народних міністрів, не домігшись переформування загонів «вільного козацтва», більшість з яких перетворилася на банди злочинців, у березні 1918 р. призупинила їх фінансування,

а на початку квітня розпустила їх. Тоді ж було вирішено розформувати 6-тисячну

354

Першу українську дивізію «синьожупанників», що як і дивізія «сірожупанників»,

повністю втратила боєздатність і лояльність до уряду УНР.

Визначити реальну чисельність збройних сил УНР наприкінці квітня 1918 р.

складно. Найімовірніше, що особливий склад її напіврегулярної армії міг налічувати до 30-33 тис. багнетів і шабель. Це без врахування команди кораблів Чорноморського флоту, бо з березня 1918 р. тут відбувалася демобілізація. Крім того, флот, що розколовся на основі політичних платформ, морському міністерству УНР не підпорядковувався. Процес подальшої розбудови національних збройних сил по суті розвалився. Це викликало цілу низку поразок з боку Центральної Ради. Обстановка стала загострюватися після збройного повстання 23 квітня (7 листопада), коли влада фактично перейшла до більшовиків.

2. Політична діяльність Центральної Ради після більшовицького перевороту. Проголошення Української Народної Республіки.

Ставлення до більшовицького перевороту в Україні було неоднозначним.

Поляризація позицій сил досягла апогею. Захопивши владу і утворивши новий уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним, більшовики спиралися на ради робітничих та солдатських депутатів, які не входили до процесу Української національної революції. Головним завданням рад на будь-якій території колишньої Російської імперії була підготовка Червоної гвардії, тобто бойовиків,

які б змогли відновити більшовицький контроль над тілом колишньої імперії.

Ради несли диктатуру, були трампліном для захоплення влади більшовиками. У

цьому сенсі революція 1917 р. несла в собі буржуазне (ліберально-демократичне)

і радянське начало.

Російські есери та меншовики, міська дума та штаб Київського військового округу підтримували Тимчасовий уряд. Нові політичні реалії вимагали від української влади адекватних дій.

Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції про владу,

355

Центральна Рада наголошувала, що влада має належати усій революційній демократії, а не більшовикам, які становили лише її частину.

Проголошення Української Народної Республіки. За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний секретаріат активізували свою діяльність по державотворенню. Найбільш важливими кроками на цьому шляху були такі:

31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини,

материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські території. Розширилася структура і компетенція Генерального Секретаріату;

7 (20) листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал,

проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів».

УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію,

змарнувавши тим самим багато енергії і часу.

Третій Універсал містив широку програму демократичних перетворень:

скасування права власності поміщицьких і нетрудових господарств на землю; 8-

годнний робочий день для найманих працівників, свобода друку, віросповідання,

страйків; скасування смертної кари; національно-культура автономія для національних меншин; скликання 9 січня 1918 р. українських Установчих зборів,

яким Центральна Рада мала передати владу.

Проте ідеї Універсалу негативно оцінювали і нехтували його положення праві російські політичні сили, які відстоювали ідеї «єдиної та неподільної Росії».

Кадетська партія заявляла, що ІІІ Універсал як за внутрішнім своїм змістом, так і

356

за джерелом свого походження не може бути визнаний актом державного значення.

В цілому в ІІІ Універсалі проявилась наявність суперечливого становища: з

одного боку УНР залишалась складовою частиною Росії, з іншого – УЦР не визнавала Раднарком легітимним урядом Росії.

В той же час ІІІ Універсал не мав такого схвалення в суспільстві, як І Універсал. Найголовніша причина полягала в том, що в І Універсалі була проголошена національна ідея, яка об’єднувала всіх українців, а в ІІІ Універсалі було накреслено соціально-економічні заходи, до яких представники різних кіл суспільства ставилися по-різному. Селяни бажали отримати землю негайно, як це робилося в Росії, а не чекати невідомо якогось рішення Установчих зборів.

Робітники не розуміли переваг державного контролю над промисловістю, який так і не був встановлений. Підприємці зустріли рішення про державний контроль вороже, оскільки він загрожував обмежити їхнє право власності. Таким чином,

Центральна Рада поступово втрачала підтримку широких верств населення.

Не кращим чином виглядали позиції Центральної Ради і на міжнародній арені. Намагаючись добитися широкого міжнародного визнання, Рада повела дипломатичні переговори з країнами Антанти. Проте симпатії цих країн були на боці російської контрреволюції, що виступала «За єдину і неподільну Росію». Все ж, прагнучи не допустити обмеження України з Німеччиною та Австро-

Угорщиною, Англія і Франція в грудні 1917 р. офіційно визнали уряд УНР.

ІІІ Універсал руйнував плани і київських більшовиків, для яких Центральна Рада була основним суперником у боротьбі за владу в Україні. 4-5 (17-18) грудня

1917 р. у Києві працював І Всеукраїнський з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовицька частина з’їзду сподівалася оновити склад Центральної Ради за рахунок більшовицьких депутатів і мирним шляхом узяти владу до своїх рук. Але серед 2,5 тис. делегатів з’їзду більшовики складали незначний відсоток. Більшість підтримувала Центральну Раду. Спроба більшовиків отримати владу в Україні легітимним шляхом повністю провалилася.

У цих умовах лідер українських більшовиків В. Затонський оголосив з’їзд

357

недійсним і зі своїми прихильниками відбув до Харкова. В політичній історії Харкова відкрилась складна й гостра сторінка.

3. Проголошення радянської влади в Україні. Українсько-

більшовицька війна.

Політична ситуація в Харкові в цей час була своєрідною. 6-8 (19-21) грудня

1917 р. на пленарному засіданні Харківської Ради був переобраний її виконавчий комітет. Із 40 його членів більшовиків стало 19, лівих есерів – 11, меншовиків – 4,

українських соціалістів (есерів та соціал-демократів) – 4, безпартійних – 2. На цьому засіданні було розв’язане питання про ставлення до Української Ради. За резолюцію більшовиків проголосували 119 депутатів, за резолюцію есерів – 54, за резолюцію меншовиків – 18. Харківська Рада заявила, що Центральна Рада не заслуговує довір’я трудящих і визнає уряд Народних Комісарів. 11 (24) листопада

1917 р. головою виконкому було обрано більшовика Артема. Військове керівництво Центральної Ради стягувало свої війська на Лівобережжя, зокрема, в

район Харкова, який С. Петлюра вважав «оплотом більшовизму» в Україні. Але це робилось повільно й невдало. Ситуація швидко змінилась після захоплення Харкова 7-8 (20-21) грудня військами Раднаркому, якими керували відомий більшовик В. Антонов-Овсієнко і лівий есер, підполковник царської армії М.О. Муравйов. Штаб почав діяти у Харкові 10 (23) грудня 1917 р. більшовики захопили керівні місця у ВРК. Головою ВРК став член міського комітету РСДРП(б) М.Л. Рухимович. Тепер ВРК повністю був підпорядкований Раді і виконував усі розпорядження її виконкому. У Харкові встановилася радянська влада.

В цій ситуації більшовики і деякі делегати Всеукраїнського з з’їзду Рад,

покинувши його, перебралися в Харків. Тут вони об’єдналися з делегатами ІІІ

з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну і проголосили себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад (хоча в реальності присутні на з’їзді делегати представляли лише незначну частину Рад України). 11-12 (24-25) грудня 1917 р.

цей з’їзд проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і федеративною частиною Російської республіки. На

358

територію України було поширено дію декретів і розпоряджень уряду Радянської Росії й одночасно оголошені не чинними всі розпорядження ЦЦР та Генерального Секретаріату.

З’їзд обрав Центральний Виконавчий комітет Рад України (ВУЦВК), у складі якого абсолютно переважали більшовики і майже не було представників українських партій. Лише головою ВУЦВК був обраний робітник Харківського трамвайного депо, український лівий соціал-демократ Ю.Г. Медведєв, який у подальшому не грав жодної ролі в радянському керівництві. На противагу Генеральному Секретаріату УЦР урядові Радянської України була надана назва Народний Секретаріат, до якого ввійшли більшовики М.С. Данилевський, Артем,

В.Х. Ауссем, Є.Б. Бош, М.О. Скрипник, В.П. Затонський, С.С. Бакинський,

С.В. Лугановський, В.С. Люксембург, В.М. Шахрай і один лівий есер Є.П. Терлецький.

У реальності ні ВУЦВК, ні Народний Секретаріат не були самостійними державно-політичними органами. Для контролю за їх діяльністю Рада народних комісарів РРФСР (уряд Радянської Росії) призначала «Народним комісаром району України» більшовика С. Орджонікідзе. Саме його розпорядження були обов’язковими для уряду і всіх більшовиків України.

Перша війна Радянської Росії з УНР. 4 (17) грудня 1917 р. РНК Росії опублікував «Маніфест до українського народу», який фактично був неприкритим ультиматумом Україні. У документі зазначалося, що Центральна Рада «ігнорує радянську владу в Україні» і тому не може бути визнана РНК. Раді пропонувалося визнати радянську владу в Україні, тобто саморозпуститися. У разі невиконання вимог ультиматуму протягом двох діб, РНК Росії оголошував війну Центральній Раді. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради:

відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не дозволити козачим формуванням перейти через Україну з фронту на Дон, попустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. Ультиматум був ні чим іншим як брутальним втручанням у внутрішні справи.

359

6 (19) грудня 1917 р. з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відповів відмовою на більшовицький ультиматум. Того ж дня РНК Росії оголосив війну українському уряду. Цей документ підписали Ленін,

Троцький і Сталін 9 (22) грудня і раптовим ударом із Білгорода частини Червоної армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка захопили Харків, перетворивши місто на головний радянський центр в Україні. Незабаром тут був створений штаб

«по боротьбі з контрреволюцією на півдні», який очолив колишній жандармський підполковник М. Муравйов.

У Києві було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш,

С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування.

Загальна чисельність радянських військ, що вдерлися до України, складала близько 60 тис. солдатів, крім того, в Україні діяли створені більшовиками загони червоноармійців, які налічували до 100 тис. бійців (переважно в Донбасі).

Військовий міністр УНР С. Петлюра зміг протиставити більшовикам не більше

15 тис. багнетів і шабель. До кінця грудня червоні зайняли Катеринослав, також важливі залізничні вузли – Лозову, Павлоград і Синельниково. 6 (19) січня радянські війська зайняли Полтаву, що відкривало їм прямий шлях на Київ.

Сил стримувати противника було недостатньо. Нечисленні українські полки виявилися небоєздатними. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у кульмінаційний момент 16 (29) січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на юнкерів Помічного куреня студентів – січових стрільців, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ УЦР все ж не вдалося. 26-27 січня

(8-9 лютого) 1918 р., після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

360