Методичка по истории

конкурентоздатність) відігравали другорядну роль, перш за все через особисту незацікавленість працівників у всіх ланках виробництва. Оскільки у середині 60-х

рр. можливості екстенсивного розвитку уже були вичерпані, темпи економічного зростання невпинно зменшувалися. Наростала спрацьованість основних виробничих фондів. Якщо у 1961 р. вона становила 28, то у 1985 р. – уже 43%.

Українська промисловість, як правило, працювала на обладнанні років перших п’ятирічок, або вивезеному з Німеччини як репарації.

Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала понад половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів та овочів. Поставка селу електроенергії,

мінеральних добрив, вантажних автомашин та сільськогосподарської техніки істотно збільшилися.

Протягом 1960–1980-х рр. принаймні двічі радянське керівництво намагалося переломити негативну ситуацію в економіці.

У 1965 р. за рішенням ЦК КПРС була зроблена спроба здійснити господарську реформу, сутність якої полягала у наступному:

промислові підприємства отримали право оперативного управління закріпленими за ними ресурсами;

основним плановим показником ставав обсяг реалізованої продукції, а не валова продукція. Це мало спонукати підприємства випускати продукцію, що користувалася попитом населення;

державні підприємства переводилися на так званий господарський розрахунок. У своєму розпорядженні вони могли залишити певну частину отриманого прибутку. Вони могли використати його на заохочення працівників та модернізацію виробництва;

введена нова система ціноутворення, зокрема, був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції (тверді плани її закупівлі,

надбавки за надпланову продукцію, врахування кліматичних умов при формуванні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію);

521

повернута система міністерств як галузевих органів управління економікою;

збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво,

поліпшено спеціалізацію й умови праці колгоспників.

Однак, ринковий механізм, основою якого є приватна власність, на засоби виробництва та конкуренція, зрозуміло, так і не був спроваджений. Практика показала, що прищеплення елементів ринку командній соціалістичній економіці було принципово неможливим.

На початку 1980-х рр. катастрофічні наслідки панування планової адміністративно-командної системи управління економікою стали очевидними.

Хронічним стало невиконання економічних планів, ухвалених партійними з’їздами. Темпи економічного зростання перетнули нульову відмітку і стали мінусовими. Чітко позначалося технологічне відставання від розвинутих країн.

Етносоціальні процеси і рівень життя населення в середині 1960-х – на початку 1980-х рр. Протягом другої половини 1960 – початку 1980-х рр. в

Україні відбулися значні соціально-демографічні зрушення:

зміни у соціальній структурі населення. Так, чисельність робітників з 8

млн. 1960 р. зросла до 14 млн., а колгоспників зменшилася з 7 млн. до 3,5 млн. У 2,3 рази зросла соціальна група службовців (до 6,3 млн. осіб);

продовження процесу урбанізації (зростання чисельності міського населення). Якщо на початку періоду чисельність міського та сільського населення була приблизно однаковою, то в кінці міське населення удвічі переважало сільське;

зменшення питомої ваги титульної нації (українців) у складі населення: з 76% (за переписом 1959 р.) до 72,2% (за переписом 1989 р.). Це було зумовлено як міграційними процесами (масові переселення росіян в Україну, а українців до Росії), так і низьким рівнем природного приросту населення республіки, який упав з 13,6 осіб на тисячу жителів у 1960 р. до 1,7 у 1989 р.;

522

стійка тенденція до зростання кількості малодітних сімей та неповних сімей. Наприклад, сімї, які складалися лише з двох осіб, у 1970 р. нараховували

28,3%, а в 1989 р. їх було вже 35,1%;

старіння населення, зменшення народжуваності і збільшення показників смертності. За 1970–1985 рр. природний приріст населення України скоротився у

2,2 рази;

зростання освіченості населення. За переписами 1959 р. та 1989 р.

виходило, що осіб, які мали середню або середню спеціальну освіту, побільшало у

5,3 разів і налічувалося майже 20 млн. Відповідно вищу освіту мали у 5,9 разів більше людей (4,2 млн. осіб).

Отже, в Україні поступово формувалося індустріальне суспільство. Цьому процесу певною мірою відповідали зміни у рівні життя населення:

зростання середньомісячної заробітної плати робітників і службовців із

93,3 крб. (1965 р.) до 173,9 крб. (1985 р.), значне підвищення стипендії студентів,

уведення гарантованої грошової оплати праці колгоспників. За 1966–1985 рр.

середньомісячна оплата праці колгоспників зросла із 49,8 крб. до 135,6 крб.;

зростання забезпеченості населення предметами культурно-побутового призначення зросло за 1965–1985 рр.: телевізорами – з 21 до 92 (на 100 сімей),

холодильниками – з 8 до 88, пральними машинами – з 19 до 65 тощо;

зростання споживання основних продуктів харчування в перерахунку на душу населення на рік за 1965–1985 рр. зросло: м’ясом і м’ясопродуктами – з 41

до 66 кг, молоком і молочними продуктами – з 246 до 350 кг, цукром – з 36,2 до

46,5 кг, олії – з 7,8 до 10,6 кг;

удосконалення системи пенсійного забезпечення, зокрема, з 1965 р. було введено пенсії для колгоспників;

збільшення мінімальної тривалості щорічної відпустки для робітників та службовців із 12 до 15 робочих днів;

покращання житлових умов. 24,8 млн. чол., тобто майже половина населення УРСР поліпшила свої житлові умови.

523

Отже, кількісні показники рівня життя населення були нібито високими. Але вкрай мілітаризована економіка СРСР не в змозі була задовольнити потреби населення в якісних товарах. Так, із 1971 по 1985 рр. грошова маса зросла в 3,2

рази, а виробництво товарів народного споживання тільки в 2 рази. Тому радянська економіка була приречена бути економікою дефіциту. За рівнем життя Україна посідала 60-е місце у світі.

Опозиційний рух в Україні в середині 1960-х – на початку 1980-х рр.

Бездержавний статус України, відсутність демократичних прав і свобод,

всевладдя партапарату, незадовільний стан життя людей, очевидне банкрутство комуністичних ідей були внутрішніми передумовами для наростання опозиційних настроїв.

Основні течії дисидентського руху:

націонал-культурницька. Її прихильники ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту української мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам’яток українського народу тощо

(літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, поети В. Стус та О. Рєзнік,

художник П. Заливаха);

правозахисна. Головне завдання представники цього опозиційного руху вбачали у зверненні уваги світової громадськості на факти порушення прав людини в СРСР. У 1976 р. було створено підпільну Українську Гельсінкську групу (УГГ), яка поставила за мету сприяти виконанню в СРСР гуманітарних статей Заключного акту Гельсінкської наради 1975 р. (О. Бердник, М. Руденко,

П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Тихий, Н. Строката-Караванська);

націонал-державницька. Її представники відстоювали ідею державної незалежності України (Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком, Український національний фронт Д. Квецька);

соціал-демократична. Її представники, залишаючись на позиціях марксистського соціалізму, гостро критикувала реальний соціалізм;

релігійна. Головні завдання учасники супротиву вбачали у боротьбі за свободу совісті, дозвіл на релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних

524

державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти

закриття храмів. Виділялися своєю активністю греко-католики і протестанти

(Й. Тереля, В. Романюк);

кримськотатарська. Діяльність представників цього напряму була

спрямована на повернення кримськотатарського народу на історичну

Батьківщину і відновлення його автономії (М. Джемільов, П. Григоренко,

І. Габай);

єврейський рух був представлений двома течіями – «еміграційників» та

«культурників». Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю,

другі прагнули відродити історико-культурні традиції українського єврейства.

Опозиційний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів.

Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український опозиційний рух

відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

Культура та духовне життя в Україні (середина 1960-х – початок 1980-

х рр.). Доба застою була досить суперечливим періодом у розвитку культури.

Перетворення науки на безпосередню виробничу силу спонукало подальший розвиток природничих, математичних, технічних наук, пошук нових технологій.

Що ж стосується гуманітарних наук, і особливо – суспільних, то тут застій був наявний. Вони спрямовувались на дослідження неіснуючого явища – розвинутого соціалізму, натомість суттєво обмежувались, а то й заборонялось вивчення найбільш важливих періодів національної історії – козаччини, визвольних змагань

1917–1921 рр. Ці заборони перекочували й до літератури, кіномистецтва та

образотворчого мистецтва.
Літературні	здобутки	цього	періоду	відмічені	поетичними творами
Д. Павличка, Л. Костенко,		І. Драча, прозовими			творами Р. Іваничука,
П. Загребельного,	О. Гончара. Усе		більш	відчутною	стає загальна криза

525

соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в

літературі дисидентського напряму (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов,

Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

Друга половина 1960-х рр. – це період злету українського кіномистецтва.

Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанов «Тіні забутих предків»

(1965), Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю. Іллєнка

«Білий птах з чорною ознакою» (1972). Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади.

Значні досягнення має українська музика. Продовжують плідно працювати

Ю. Мейтус, Г. Майборода, К. Данькевич, С. Людвекич, А. Кос-Анатольсикий,

М. Скорульський, Б. Лятошинський. Українські виконавці здобули світове визнання (Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко). Неабияку популярність у всьому СРСР отримали митці естради В. Івасюк, Н. Яремчук, С. Ротару,

В. Зінькевич.

В українському живопису все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи (Т. Яблонська, А. Шовкуненко), історичного минулого (М. Дерегус). Від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис (М. Примаченко).

Негативним явищем у духовному житті України цього періоду була нова хвиля русифікації. Українська мова практично зникла з офіційного вжитку, її використання було ознакою або сільського походження, або буржуазного націоналізму. Вивчення української мови у школах набуло факультативного характеру. Викладання у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах майже стовідсотково проводилось російською мовою. Більша частина друкованих видань в Україні теж були російськомовними.

6. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (19851991 рр.).

526

Початок перебудови в СРСР, її особливості в Україні. Чорнобильська катастрофа. На березневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. Генеральним секретарем став порівняно з минулою геронтократією молодий М. Горбачов. Через місяць, на квітневому пленумі ЦК КПРС він проголосив курс, названий перебудовою. У

подальшому цей політичний курс був доповнений рішеннями січневого пленуму

(1987) ЦК КПРС, ХІХ Всесоюзної партійної конференції (1988).

Перебудова передбачала модернізацію соціалістичного ладу «зверху».

Складовими перебудови мали стати:

інтенсифікація виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу;

активізація «людського фактору»;

реформування системи управління і планування;

гласність, тобто пом’якшення цензури;

широка демократія, тобто певна можливість публічного обговорення політичних та соціальних проблем.

Перебудова не передбачала докорінних змін у суспільному та політичному ладі країни, що врешті-решт і обумовило її провал. Адже прищепити соціалістичній економіці конкурентність, а партійно-радянській державі демократію було неможливо за визначенням.

Найбільшим надбанням першого періоду перебудови була гласність – обмежена свобода слова. В атмосфері гласності надзвичайно посилився суспільний інтерес до «білих плям» радянської історії. З особливими почуттями українська громадськість сприймала раніше суворо заборонену інформацію про голод 1932–1933 рр., політичні репресії, перебіг подій Другої світової війни.

Процеси перебудови суспільно-політичного життя в Україні проходили повільніше, ніж у Москві та Ленінграді, що й не дивно, зважаючи на повне знищення опозиційного руху в республіці та особливий консерватизм місцевого партійного керівництва, не сприйняття ним ідей перебудови.

Каталізатором зрушень у суспільному житті та свідомості українських громадян стала страшна катастрофа – вибух на Чорнобильській атомній

527

електростанції 26 квітня 1986 р., точніше позиція центрального та республіканського керівництва щодо цієї аварії. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення населення почуло лише на дев’ятий день після катастрофи. До цього за допомогою ЗМІ людей переконували, що аварія на ЧАЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров’я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації,

хоча якраз напередодні, 30 квітня, було зафіксоване підвищення радіоактивного фону у Києві. Замовчування керівниками країни масштабів трагедії призвело до тяжких наслідків і одночасно розкрило громадянам очі на політичні реалії радянського соціалізму.

1987 р. став переламним для українського опозиційного руху.

Проголошення широкої демократії змусило радянський уряд розкрити двері політичних тюрем та психлікарень, які використовувались з каральною метою.

Протягом цього року додому повернулось близько 300 політв’язнів та в’язнів сумління (останніх політв’язнів було звільнено тільки у 1989 р.).

Політика «прискорення» та економічна ситуація в Україні в другій половині 1980-х рр. Політика перебудови та «прискорення» в економіці дала дуже неоднозначні результати. Підприємства справді стали більш самостійними.

Але це призвело лише до того, що вони або почали ухилятися від виробництва невигідної за тогочасним рівнем цін продукції, або нарощували виробництво продукції, вигідної виробникам, однак не потрібної споживачам.

Економіка республіки дедалі гостріше відчувала переважання видобувних галузей – вугільної, залізорудної, чорної металургії. В Україні за радянських часів виробництво і так було розбалансоване: випускалось багато засобів виробництва

(сировина, устаткування) і замало товарів широкого вжитку. Перебудова ж посилила розбалансування народного господарства, тому що інвестиції централізовано спрямовувалися переважно на забезпечення прискореного розвитку атомної енергетики, оновлення військово-промислового комплексу,

будівництво малоефективних водогосподарських об’єктів тощо.

528

Внаслідок повільних темпів модернізації та реконструкції підприємств швидко старіли основні фонди. Зокрема, 1990 р. їх зношеність у промисловості становила близько 50%. Низьким залишався рівень механізації й автоматизації виробництва. Наприкінці 1980-х рр. ручною працею у промисловості було зайнято 34,5% робітників, у будівництві – 55%, а в сільському господарстві – понад – 70% працюючих. Продуктивність праці в Україні залишалась низькою у порівнянні з розвинутими країнами світу.

У 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у

1990 р.; національний дохід, відповідно, зменшився на 11,2%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства –

13,2%.

Рівень життя населення в другій половині 1980-х рр. Від стану економіки залежала ефективність соціальної складової «перебудови». У цій сфері були певні здобутки. Зокрема, розширилось будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Розпочалась приватизація квартир. Була підвищена заробітна плата традиційно низькооплачуваних працівників у сфері охорони здоров’я,

соціального забезпечення, культури; передбачались додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали змогу підвищувати зарплату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів.

Однак, як виявилось, цей процес мав і зворотний бік. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати.

Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної плати, то 1988 р. – 1,5%, а 1989 р. – 2,2%. Грошові доходи населення України в 1991 р. порівняно з 1990 р.

зросли на 87,1%. Не забезпечена товарами грошова маса спричинила різке розбалансування споживчого ринку. Поза тим, відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалась спекуляція, запанував «чорний ринок», що відобразилось на становищі, передусім, соціально незахищених верств населення.

Активізація національного руху в Україні. Формування національних громадських організацій і об’єднань. У період перебудови в Україні з’явилися

529

перші неформальні (тобто створені не за ініціативою КПРС) громадські організації. Вони виникали на основі спільних інтересів та потреб (музика,

екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо).

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об’єднань,

серед яких – суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування (Товариство української мови ім. Т. Шевченка, історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», «Товариство Лева», Українська Гельсінкська спілка тощо).

Ще одним важливим проявом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які, на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об’єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об’єднань. Уособленням цієї формули став Народний рух України. Ініціатором його створення стали українські письменники на чолі з І. Драчем, які у лютому 1989 р. опублікували програму Народного руху України на підтримку перебудови (НРУ). Протягом першої половини 1989 р.

створювались регіональні та місцеві організації НРУ, його програму підтримали Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), українське відділення Товариства «Меморіал».

Влітку-восени 1989 р. до опозиції в Україні додалися ще два масові рухи:

робітничий рух та рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

Перший в Україні страйк провели гірники шахти «Ясинуватська-Глибока»

(15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк.

Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та

530