ЛІБЕРАЛІЗМ,СВОБОДА

Правду скажу, публікації Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва я навіть не брав у руки. Набридла ота позірна «правда» ще зі студентських років. Та й усілякий сенс втратили ті фоліанти для сучасної України. Направду, нам тепер не до снаги розбудова тоталітарної чи командно-адміністративної державності.

На прапорі моєї держави і в ментальності моєї нації мусить воцаритися правдива СВОБОДА, що англійською називається словом liberty, що воно українською співзвучне з любов’ю... Найсуттєвішим вважаю, аби домінантою суспільного буття в Україні відбулася саме свобода розвитку особистості, свідомого громадянина.

-Ви стовідсотково маєте рацію. Сучасні цивілізації розбудовують власну державність, опираючись на філософію, методологію, доктринологію та ідеологію ринкового типу. Упродовж чотирьох останніх століть людство усвідомило, що свобода має право бути у суспільстві як невід’ємна складова людської особистості. Бо без свободи існує тільки лиш неособистість. При цьому наявність свободи обов’язково тягне за собою відповідальність як за свої, так і за суспільні діяння. Адже Свобода – це є не воля…

-Відтак, нагальним завданням у сучасній Україні є питання гармонізації свободи особистості й держави, яка є осередком влади, апарату примусу, а часом і насилля.

Ятепер вважаю доречним висловити щиру вдячність урядам США, Канади, Великобританії і Німеччини за ту підтримку, яку у недалекому минулому було надано нам, молодим науковцям, коли в нашій країні ще панували соціалістичні закони й правила співжиття. Ми тут у Львові, а приятелі в Росії та у Білорусі у 1970-1980 рр. із захопленням слухали радіо «Свобода». Під час зустрічей на наукових конференціях і симпозіумах ми обмінювалися думками стосовно почутого на цих хвилях.

З іншої сторони моя подяка належить представникам нашої української діаспори у Північній Америці (США, Канада) й у інших куточках світу за те, що вдалося зберегти для нащадків книжки й інші артефакти нашого національного історичного, інтелектуального надбання. Адже до пори не було відомо достеменно ані про голодомор, ані про інші горезвісні події в Україні часів сталінізму.

Порівнюючи контрарно протилежні дані національної історії, я приступив до розробки теорії відносності логіки, яка полягає у тому, що одні й ті ж самі факти

ісправи розглядаються під різними кутами зору й з різних позицій, з огляду на притаманне конкретній людині світосприйняття і світобачення. Приміром, у Вікіпедії (Internet) трактування історичних фактів та особистостей повністю залежить від джерела, й оцінки можуть бути діаметрально протилежними.

Ось, до прикладу, українського героя УПА з Волині Тараса Бульбу-Боровця декотрі польські історики вважають терористом… Те ж саме маємо й на прикладі оцінки подій в Росії та і Україні після подій 1917 року. Ось чому дотепер я керуюся однією із сентенцій від радіо «Свобода»: я можу сперечатися з тобою з питань ідеології.

Але я поважаю твою думку. І я готовий захищати твоє право висловлювати власну думку, навіть якщо вона відрізняється від моєї… Знову ж таки, і свою власну думку я не вважаю істиною в останній інстанції, бо поважаю мислі інших людей. Ставлюся з розумінням до того, що обставини мого життя й інших, хто може бути моїм опонентом в суперечках, склалися саме таким чином.

-Можливо, є сенс оцінити реальну ситуацію, що склалася в Україні на сьогодні?

-Мабуть, є щось символічне у тім, що у 2010 році відбулося внаслідок виборів до місцевих органів самоврядування: у областях Галичини перемогли представники ВО «Свобода». Перепрошую, що не сповна коректно вживаю тут слово Галичина, яке вихідцям із Західної України імпонує більше ніж область. Відомий український вчений, нині вже покійний, професор, академік Степан Злупко якось зауважив: «Ми не мусимо називатися галичанами. Ми є українці. Адже галичанами називали нас поляки, австрійці, бо не припускалися думки, що наші етнічні землі є частиною України.

Часом нас кличуть бандерівцями… Натомість, знаю достеменно, що учасники тих подій себе бандерівцями не називали, а щойно – «хлопці», «партизани з лісу» тощо. Мовляв, таку назву нашому етносу придумали ті, хто боялися борців за незалежність України, поляки, росіяни… Це так само, як назвисько «хохол», що личить вживати хіба тільки імперським посіпакам, які зневажали й досі зневажають наш нарід…»

-Тепер все ж таки повернімося до наукового тла, до предмету Вашої діяльності. Вважалося, що математика є «сухою», нудною наукою, яка обслуговувала тодішній військово-промисловий комплекс СРСР. Сьогодні інформаційна революція розпростерлася до найвіддаленіших куточків світу. Яка Ваша роль як математика, як професора кафедри вищого навчального закладу й керівника молодих науковців у суспільно-комунікативних процесах, а також у формуванні вартісних орієнтирів у світогляді сучасної молоді?

-Ясна справа, я щирий у своїх наукових переконаннях і здобутках. І коли працюю зі студентами, з аспірантами й докторантами, орієнтуюсь на міждисциплінарний характер наукового пошуку. Мені навіть вдалося затвердити нетрадиційну тему однієї із сучасних дисертаційних робіт, а саме: «Система нелінійного державного управління». При цьому я послуговуюся певними напрацюваннями мого колеги О.

Нагорного стосовно оптимізації пізнання сутності явищ і процесів, які мають нелінійний характер.

Інша сторона – це математичне прогнозування у відповідності з сучасними досягненнями у процесі створення алгоритмів і програм. Це є благом, що сьогодні нарівні з винаходами, корисними моделями і способами алгоритми і програми можуть бути зареєстровані, а пріоритет авторів ґарантується. Хоча математичні прийоми дослідження й рішення задач відомі широкому загалу упродовж тисячоліть. Завданням надзвичайної ваги й честі сьогодні вважаю формування адекватної сучасній епосі особистості й відповідного формату мислення співгромадян.

Навчальний курс із суспільно-політичного прогнозування останнім часом мені вдалося упровадити у планах двох вищих навчальних закладів м. Львова. Почуваюсь таким собі тримачем гетьманської булави типу «Україна-ХХІ» у царині оптимізації інформаційного забезпечення управління української національної держави і формування правдивої ринкової демократичної державності. Тож перебуваю у повній гармонії з тими ідеями, які сповідували і сповідують українські патріоти, які виборювали жадану свободу зі зброєю в руках.

-Тобто, на практиці Ваші учні, які оволоділи цим науково-навчальним предметом, здатні вчинити інформаційний, інтелектуальний та культурологічний прорив у освіті й державотворенні української нації?

-Вчимося самі і навчаємо інших… Освічена людина має мислити логічно, прагматично й гуманно водночас, аби не нашкодити собі й іншим громадянами чи суспільству.

Коли брав участь у захисті докторської дисертації професора В. Ахметова з міста Донецька, зав’язалася розмова про актуальний стан української спільноти. І присутні вчені були одностайними у оцінці тієї реалії, що влада в Україні на сучасному етапі має належати не ура-патріотам чи мовчазним прагматикам, але у першу чергу інтелектуалам з державницьким, філософсько-економічним і гуманітарно-прагматичним мисленням. Керувати державою і народом недопустимо для тих, які сильніше кулаками махають чи гучніше гасла вигукують. Управлінці мають у першу чергу інтелектуально, інтелігентно зі знанням життя і справи вишукувати шляхи подолання проблем і перешкод для національного державотворення і формування громадянського суспільства в Україні.

Така громадянська позиція, підприємницький хист, інформаційна, наукова й правова культура притаманні так само моєму доброму товаришу О. Нагорному, з яким ми ще на початку 1990 рр. планували заснувати й відкрити тут у Львові Народний університет. Проте за браком коштів та владних важелів цей проект не відбувся. Однак, ми не полишаємо надії на те, що зможемо втілити у реальність цю благородну ідею у напрямі переформатування способу мислення співгромадян з рабського на хазяйське, ринкове. Тому готуємося до кандидування на прийдешніх виборах депутатів Верховної Ради України.

-Яким чином Ваші пропозиції дійдуть до відома керівників партійних чи державних структур, а, можливо, і зацікавлених бізнесових кіл?

-З цього приводу доволі прагматично висловився В. Мухін, професор Київського університету фізичної культури. Від добре знайомий з Олегом Тягнибоком, лідером політичної партії ВО «Свобода».

До речі, з п. В. Мухіним ми є одностайні у тім, що мандат народного депутата України тепер не має належати натискачам кнопок для голосування, а особистостям, яким притаманна громадянська позиція і прагматичний, гуманістичний, проукраїнський спосіб мислення. Тільки лиш у складі такої команди Свободівцям судилося мати успіх на виборах до законодавчої влади України.

З іншого боку, нічим не заплямована, але й непримітна на політичному Олімпі Ліберальна партія України має шанс відбутися у якості державотворчої політичної сили єдино за тих умов, коли додасть собі національного, ринкового, прагматичного «перцю»… Я маю на увазі особистостей, які мають вирости на сучасному горизонті боротьби національного підприємництва за власну і національну СВОБОДУ…

-Таким чином, наша держава збагатиться досвідченими кадрами, які втілюють у собі гармонійну єдність інтелектуалів, гуманітаріїв і ефективних менеджерів державного управління, не авторитарних, а авторитетних особистостей, хто без підкилимової таїни буде відкритий для простих людей… Які алгоритми становлення таких політиків видаються Вам при цьому найбільш оптимальними?

-Що я врешті-решт бачу? До чого дійшов власним досвідом і дослідницькою діяльністю? Принагідно використовую методи математичної статистики: дослідник мусить мати достеменну характеристику щонайменше 30 позицій з цілої сукупності об’єктів та/або елементів експерименту. Я не можу нехтувати бодай однією із зареєстрованих в Україні політичних партій. Кожна з них виражає інтереси певних суспільних прошарків. А це все – громадяни України, які відповідно до теорії відносності й логіки чинного законодавства є рівноправними. Звичайно, що така кількість партій не є оптимальною, і з часом деякі з них самоліквідуються.

Варто зазначити дещо зі власної біографії. Я є одним із перших науковців, кого у Львові, в оперному театрі урочисто приймали до лав Народного Руху України. Тоді, наприкінці 1980 рр. для такого вчинку слід було мати відвагу. Та й лави партії поповнили чимало визначних особистостей. Однак, сьогодні після стількох розколів НРУ вже зовсім не чути й не видно. Я не належав до КПУ/КПРС. Та й у народі узагалі склалося негативне ставлення до політичних партій. Тож пішов за В. Чорноволом, аби здобути так само й політичну свободу для нації. На відміну від ректорів вузів, які на той час зігнорували запрошення й відмовилися поповнити лави Руху, я відчув свою солідарну громадянську, політичну відповідальність за долю мого народу.

Отже, сьогодні, напередодні вирішального кроку до становлення громадянського суспільства в Україні, мої односельці з села Підбірці, де я змалечку ріс і розвивався, власне ті, хто зносив пам’ятник Леніну у Львові, переконали, що настав мій час як кандидата у народні депутати України. Таким чином, на моє глибоке переконання, тепер на часі вчинити оптимальний вибір достойної парламенту політичної сили. Ми в Україні мусимо рухатися назустріч одне одному, а не урізнобіч.

Записав Олександр Нагорний

ЯКІЙ ПАРТІЇ БУТИ ГЕНЕРАТОРОМ ІДЕОТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ НОВІТНЬОЇ РИНКОВОЇ ДОБИ

Ідеологічна складова будь-якої людської спільноти є стрижнем її повноцінного існування, а суспільно-політичного й економічного розвитку нації, держави, громадян і поготів. Відсутність в Україні на 20-му році незалежності справжньої, адекватної ринковому республіканству державної ідеології – це є результат, вислід невпорядкованості ідейнотеоретичних, політико-правових і практичних засад функціонування суспільства, в першу чергу об’єднань громадян: партій, громадських та профспілкових організацій тощо.

Перманентні політичні потрясіння й кризи в Україні часів незалежності свідчать про відсутність спільних ідейних і духовних орієнтирів, які мали б об’єднати український народ, різні прошарки та групи населення в монолітне ціле, яке має право, образ і підстави називатися нацією. Народ потерпає від штучно створеного «бар’єру відторгнення» лібералізму, який налічує у світі понад 400 років.

Становлення й формування нації, згідно зі світовим історичним досвідом, можливе тільки лише за умови існування капіталістичного способу виробництва: приватної власності , природних прав громадян на життя, свободу і власність, що означає поєднані з обов’язками права купувати результати найманої праці, вільно ними розпоряджатися у гарантованих законом межах.

Кожен громадянин у такій системі співвідносить власну свободу особистості з чинним законодавством і прямо чи опосередковано формує законодавчу базу відповідно до принципів пріоритету інтересів абсолютної більшості співгромадян. Така демократія заледве має щось спільне з прісно пам’ятним «демократичним централізмом».

Таким чином, нація є феноменом громадянського суспільства, коли свобода вважається оптимальною категорією для діяльності кожного, хто не порушує свободи інших, та засадничих принципів нації в цілому. При цьому суспільство і держава зобов’язані дбати в першу чергу про власних громадян і виконувати їхню розумну волю.

Цей ідеал суспільного буття досягається тільки лиш після появи критичної маси республіканців – громадян республіки, для яких демократичні умови співжиття й політики не є порожніми гаслами, а становлять органічну внутрішню духовну сутність і формують їх повсякденну розумову діяльність, працю й поведінку, також об’єктивуються, як усвідомлення власної людської гідності й значимості.

Ми з Вами, усі разом і кожен особисто віднині маємо усвідомити власну відповідальність за власне майбутнє, за щастя дітей і онуків, врешті-решт за достойне людське буття не десь у світах а тут, в Україні, де ми народилися й звідки не маємо ані крихти бажання капітулювати! Бо ми народжені не здаватися Сходові чи Заходові, а до сьомого поту гарувати на рідній землі, яку окропили кров’ю наші предки!

Третє тисячоліття, як новітня епоха суспільно-політичного й економічного розвитку націй світу, незворотні глобалізаційні та інтеграційні, а часом і конфліктні міжетнічні, міжнаціональні та міжблокові процеси і протистояння свідчать про домінування двох фундаментальних ідеологій – капіталістичної і комуністичної та їхнє невпинне протиборство.

В межах панування й відповідальності кожної з них час від часу превалюють тенденції тоталітаризму, які на початках до певної міри консолідують націю в рамках

сильної держави, як правило, під орудою тирана власного й інших народів, перериваючи поступальний рух до царства свободи.

Історична місія України, як центральноєвропейської нації, як держави, що історично утворилася на перетині інтересів економіки, політики та ідеології Сходу й Заходу, Півночі й Півдня, полягає в якнайскорішій декларації і втіленні у життя власної національної гідності, єдності й самодостатності, у досягненні вищих світових стандартів життя громадян, у конкурентоспроможності на світових ринках ідей, товарів, капіталів і робочої сили.

Руйнація молодої незалежної української нації і держави здійснюється комплексно й цілеспрямовано шляхом об’єктивного та суб’єктивного впливу правлячої верхівки на суспільно-політичні та соціально-економічні інтереси народу.

Найхарактерніші риси верховної української влади, а відтак і всього народу періоду становлення республіки Україна є такі:

а) елітарна і масова антикапіталістична ментальність, як наслідок успадкованої від тоталітарного режиму КПРС (КПУ) методології, предмету й методу пізнання, буття та діяння, а також принципів державотворення;

б) підсвідоме послуговування методом матеріалістичної діалектики, який від самого початку застосування у політичній боротьбі продемонстрував свою анти людську, терористичну суть;

в) патологічна неспроможність блоків, партій, команд, колективів, сімей, а також окремих особистостей так званої «еліти» осягнути специфіку філософії і методу ринкових відносин у посттоталітарному суспільстві, надбати у власну систему особистісних вартостей прадавнє підґрунтя ментальних рис приватного власника себе, засобів виробництва, результатів власної і легітимно відчуженої праці найманої робочої сили.

Корпоративна солідарність в таких структурах сягає найбільш агресивного ступеню: за відсутності демократії індивід і особистість тьмяніють перед богоподібним «вождем» та його камарильєю аж до системних проявів ознак соціального й фіскального наступу на власний народ. Пріоритет вождізму, колективної змови над особистісними свободами й потребами у цих «командах» – це єдина рушійна сила і засіб згуртованості у келейній корпоративній адміністративній «калабані» у процесі вилучення на свою користь всенародних коштів, гарантія корпоративної безпеки перед чинним законом й запарканного «процвітання» під хмарою всезагального злидарства громадян у власній країні.

Проте в цивілізованому ринковому суспільстві справжня особистість спроможна завдяки досвіду, розуму, знанням та інтуїції, взагалі – бізнесовому, а не бюрократичному хисту, покласти край і покласти навзнак ідейно-теоретично (не чіпаючи маєтків) цілі команди, адміністрації чи зграї об’єднаних антиринкових магнатів, для яких НАРОД – це розхідний матеріал, що буцімто періодично заважає їм жити й творити на свій розсуд усе, що заманеться;

г) неконкурентоздатність ідей, товарів, капіталів і робочої сили, що їх влада пропонує народу, суспільству і нації, завдяки конкурентофобії та інноваційному лицедійству владотримачів і привладних псевдоринкових утворень з їхньою підкилимовою вовтузнею. Гроші і влада, як відомо, – це ще не все. І те, й інше у цивілізованому конкурентному середовищі розчиниться під натиском обурених мас, якщо не встоїть перед спокусою покерувати у ручному режимі;

д) використання на другорядних ролях й ігнорування законних вимог та інтересів

українського малого й середнього підприємництва, зловживання його толерантністю й терпеливістю, чим розкошують сучасні нувориші з огляду на антиринкові вибрики владних структур та коловладних корпорацій у процесі ринкових взаємин.

При цьому політичні структури усіх кольорів і відтінків від інфрачервоного до ультрафіолетового серед однорідної маси електорату, не утруднюють себе системною законотворчістю та правозахистом правдивого середнього класу власників. Натомість кидають останні сили на вівтар нищення ідеалів свободи і прогресу нації та особистості.

Українські підприємці сьогодні – це простерта для потиску долоня, яка поступово стискається в кулак відповідно до політичної кон’юнктури, що складається не на користь ринковому здоровому глузду, не на користь національному товарному виробництву.

Такий маємо дієвий символ перестороги інвазії непроханих фінансових, товарних, моральних та ідейних інтервентів, а також стримування власних недоринковиків і перевертнів від влади й бізнесу;

е) кардинальне протиріччя нинішньої епохи в історії республіки України таке: волаюча незугарність і нерентабельність законотворців і громіздкого хитросплетеного законодавства, як інституту державності й державотворення, як інституту, що мав би виховувати народні маси у дусі праведності, добродійства й інших чеснот.

Законодавча влада, а відтак, і виконавча, і судова влада в Україні за роки незалежності поставили себе на недосяжний рівень кастової недоторканності, а націю – на грань виживання або аморальності у формі наглої прихватизації загальнонародного надбання, кинула маси на поталу розвою хвороб, безнадії і безгрошів’я. Тож невідомо, скільки десятиліть знадобиться правдивій, енергійній, успішній і конкурентоздатній українській буржуазії з повним набором легальних капіталів, товарів і робочої сили, аби цю владу відіпрати від її родимого бруду, а понівечену націю підняти з колін і випростати перед звіриним оскалом неоґлобалізму, аби витравити зі вжитку у суспільстві мафіозні правила політичної та бізнесової гри;

є) всезагальна марґіналізація (виродження) носіїв радикального комунонаціоналістичного світобачення на парламентських виборах 2006-2007 р. р., а також на виборах органів місцевого самоврядування 2010 року підприємницькі заворушення у зв’язку з попраними правами суб’єктів підприємницької діяльності законодавчою владою після прийняття драконівського податкового кодексу засвідчила об’єктивний тренд лібералізації суспільно-політичного й економічного життя в Україні.

Люди вкотре наочно переконалися, що жодна ідеологія чи партія, жоден «борець за справедливість» нічого не варті, доки на ділі не доведуть власну моральність, волю, розум, честь і шляхетність у подоланні проблем кожної конкретної людини, кожної української сім’ї, громади, партії чи об’єднання громадян і нарешті всієї держави і нації. Лише опісля мають бути задоволені потреби кожної себе-коханої привладної особи за умови повної сплати усіх належних платежів, податків, внесків, зборів, мита...

Щоправда, реальність залишається невтішною: до правдивої республіканської моралі, а значить, до громадянської держави і нації у влади як свідомість, так і руки не доходять. Сьогодні світ є очевидцем лібералізації політикуму на європейському континенті. Ліві правителі не задовольняють цивілізовані нації не в першу чергу своєю економічною безпорадністю, а власною генетично закостенілою аморальністю в словах і ділах. Адже фальш і безчестя у слові, навіть на найвищому щаблі, навіть на клерикальній вершині здатні відкинути найпотаємніші взірці віри на маргінес.

У ринку, цебто у правдивому бізнесі, у житті й у політиці, окрім Біблійних

заповідей, найважливішими є Правдивість, Гуманність, Честь і Совість. Якщо у побуті Правдивість, Честь і Совість вимірюються вчинками, у бізнесі – кон’юнктурою і товарногрошовими обмінними процесами, то у політиці – наявністю або відсутністю гуманності у взаєминах політикуму з соціумом, персональної та національної свободи, незалежності й належного рівня матеріального благополуччя громадян, які мешкають у власній країні.

Сягнути вершин цивілізованого ринкового суспільства єдино можливе шляхом ненасильницького виховання і плекання республіканського духу народу, який у єдності спільнот і особистостей різних національностей і соціальних груп здатен гармонійно поєднати інтереси кожного з інтересами більшості. Європейський Старий Світ в усі віки був барометром громадянської активності і республіканської моралі керівної партії. Неважко передбачити, які кардинальні позитивні зміни стануться внаслідок новітніх ліберально-демократичних революцій у країнах Європи. Революцій, що цивілізують так само увесь ісламсько-буддійський світ.

Першочерговим завданням такої партії на найближчі десять років має бути формування масової свідомості громадянина-республіканця, громадянина-власника себе, результатів власної праці, свідомої і вільної особистості у сенсі свободи (англ. liberty), а значить, самодостатності й відповідальності на мікро- і на макросоціумному рівнях. Громадянина, який би впливав на законотворчість, знав достеменно права і обов’язки, дотримувався букви й духу закону скрізь.

Оскільки заангажована тоталітарними духовними, моральними й ментальними стереотипами Конституція України (1996 р.) в силу своєї неоднозначності та ідейної безхребетності виявилась каменем спотикання й розбрату для правлячих кіл держави, настав час прийняття нової Конституції України на принципово нових, ринкових засадах.

Маємо легітимізувати державотворчу, державницьку, українську національну ідеологію, обов’язкову для дотримання в першу чергу апаратом управління і вищими органами державної влади, що сприятиме запобіганню морального та духовного розхитування України і як держави, і як нації, і як народу. Проект Основних засад ринкової Конституції України нами практично підготовлено і разом з принципами національного підприємницького патріотизму викладено у науково-публіцистичній монографії «ПРО СЕМАНТИКУ, ІДЕОЛОГІЮ І КОНСТИТУЦІЮ УКРАЇНИ НОВІТНЬОЇ РИНКОВОЇ ДОБИ», яка вже сьогодні є відомою широкому загалу українських інтелектуалів і за кордоном як на паперовому носії, так і у електронній версії.

Правдива ринкова лібералізація держави і суспільства передбачає наступні перші

кроки:

а) ліквідацію тоталітарних пережитків у формі областей і районів, на зміну яким мають постанути місцеві самоврядні спільноти співгромадян узалежнені від власного колективного волевиявлення у правовому полі нового законодавства Української республіки;

б) утворення семи самоврядних регіонів (земель) з комплексом федеративних прав, повноважень і зобов’язань;

в) скасування системи галузевого державного та самоврядного управління зверху до низу на користь функціональному, починаючи з Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента і закінчуючи судами та місцевими органами самоврядування.

Об’єднані за територіальними мовно-етнічними і ментальними ознаками самоврядні територіальні та локальні громади мають утворювати регіональні й муніципальні нормотворчі, виконавчі і контрольні структури, підзвітні та підконтрольні

територіальним громадам і судам.

Вінцем цієї реформи має бути двопалатний парламент і перерозподіл функцій, повноважень та взаємної відповідальності між розгалуженими гілками влади і в першу чергу вищого законотворчого органу країни.

Виходячи з фундаментальної істини, що в ринку друзів немає, а є лише партнери й контрагенти з комплексом проблем та інтересів, засадничими положеннями для інтенсивного поступу України у напрямку цивілізованого ринкового суспільства є такі:

Стратифікація ринкового розвитку України

1.Філософія: форма масової свідомості, наука про пізнання, ціннісні орієнтири та відношення людини до зовнішнього й внутрішнього світу: позитивний ідеалізм, який є адекватним сучасній епосі у формі неопозитивізму; найвища духовність, як першооснова витоків позитивного світобачення, світосприйняття, буття, діяння, а також процвітання модерного людиноцентричного, дбайливого, морально, ментально й фізично сильного українства як нації і українця, як громадянина, як особистості, – власника себе, результатів власної і легітимно відчуженої найманої праці.

2.Методологія: наука про структуру, логічну організацію, засоби і технології практичного застосування методів буття, пізнання, діяння і планування: позитивний прагматизм, коротко, – цінність знання має визначатися практичними наслідками суспільного буття й діяння суспільства, громади і кожного громадянина зокрема. Без цього держава в особі чиновництва й обраних громадян не є в стані адекватної епосі м е н т а л ь н о с т і, не вміє, не бажає і не чинить обіцяного у правовому полі чи у звичаєвому порядку та поза ними, від чого потерпають і нищаться і нація, і народ, і мораль, і право.

3.Доктринологія: наука про раціоналізацію процесів і гарантій виконання рішень, сукупність поглядів ринкового світобачення: пріоритет громадянина над державою, яка йому служить, егоцентризм у поєднанні зі свободою особи бути незалежним або найманим працівником, перевага людиноцентризму над соціоцентризмом, республіканства над диктатурою. Головними складовими доктринології республіканської України на шляху до громадянського суспільства мають бути такі:

у політиці: адекватний історичним викликам український національний лібералізм -- свобода розвою й гарантії поступу українських національних інтересів та пріоритетів в думках, у взаєминах і діяннях кожного й усіх членів спільноти;

в економіці: теоретичний, ідеологічний, науково-практичний і технікотехнологічний прорив та експансія на внутрішніх, зовнішніх і взагалі глобальних теренах, у свідомості та підсвідомості громадян і світової спільноти;

в соціальній сфері: досягнення максимального рівня світових стандартів життя, праці і гарантій громадян;

в системі національної безпеки та оборони: ідейно-політичний, науковопрактичний, техніко-технологічний і фізичний захист життя й законних прав громадян України, держави і нації у обсягах, що передбачають превентивні дії в критичних ситуаціях і є адекватними викликам з боку