- •Тема 2 Державне регулювання соціального страхування
- •2.1 Фінансовий механізм регулювання соціального страхування
- •2.2 Фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування
- •Державне соціальне страхування залежно від страхового випадку поділяється на такі види:
- •Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:
- •Основні категорії соціального страхування:
- •До страхових випадків з соціального страхування належать:
- •1) Пенсійне страхування:
- •2) Медичне страхування:
- •3) Страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням:
- •4) Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання:
- •5) Страхування від безробіття:
- •Державне регулювання соціального страхування
- •3.1. Загальні положення про нагляд та контроль у системі соціального страхування
- •3.1.1. Організація державного нагляду
- •3.1.2. Організація управління фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування
- •3.1.3. Характеристика платників зборів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування
- •3.2. Соціальні послуги та їх матеріальне забезпечення
- •3.2.1. Розмір матеріальної допомоги
- •3.2.2. Особливості обчислення матеріальної допомоги
- •3.2.3. Види державної допомоги
- •3.3. Органи нагляду та контролю в системі державного пенсійного забезпечення
- •3.4. Органи нагляду та контролю в системі недержавного пенсійного забезпечення
- •3.5. Державне регулювання рівня та якості життя населення
МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО
СТРАХУВАННЯ
Методи державного регулювання соціального страхування поділяються:
1) за формами впливу – прямі, непрямі (опосередковані); 2) за засобами впливу
– правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.
Методи прямого впливу діють безпосередньо на функціонування
суб'єктів соціального страхування. Такий безпосередній вплив здійснюється за
допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які
регламентують діяльність суб'єктів соціального страхування, та економічних
інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного
регулювання соціального страхування є нормативно-правові акти,
макроекономічні плани, цільові комплексні програми.
Методи непрямого державного регулювання соціального страхування –
це методи, які регламентують поведінку суб'єктів соціального страхування не
прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища,
яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого
регулювання належать інструменти фіскального та інших напрямів економічної
політики, а також методи морального переконування.
Правове регулювання соціального страхування – це діяльність держави
щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил)
поведінки суб'єктів права в сфері соціального страхування. Необхідний у цьому
контексті примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою
державної влади.
Предметом правового регулювання соціального страхування є: 1)
відносини між державою (державними органами) та іншими суб’єктами
соціального страхування; 2) відносини між державними органами з приводу розподілу повноважень, визначення їх правового статусу в сфері соціального
страхування; 3) відносини між суб'єктами соціального страхування, крім
держави.
Основними формами правового регулювання соціального страхування в
Україні є: 1) Конституція та закони України; 2) укази та розпорядження
Президента України; 3) постанови та інші акти Верховної Ради України, 4)
постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові
акти центральних органів влади (міністерств, відомств); 5) нормативні акти
місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
Адміністративні методи державного регулювання соціального
страхування – це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів
соціального страхування. Ознаки зазначених методів: 1) прямий вплив
державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їх
обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); 2)
відсутність вибору способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; 3)
обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів
соціального страхування за ухилення від виконання наказів.
В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні
методи державного регулювання соціального страхування відіграють
другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли економічні засоби
державного регулювання соціального страхування виявляються недостатніми
або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного
регулювання є ліцензії, санкції, соціальні норми та нормативи, соціальні
стандарти.
Застосування економічних методів державного регулювання соціального
страхування дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів
соціального страхування діяти у необхідному для суспільства напрямі,
вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними
інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам соціального страхування зберегти право на вільний вибір своєї
поведінки.
Аналіз практики і тенденцій розвитку систем соціального страхування в
розвинутих країнах, а також принципових положень, закладених у конвенціях і
рекомендаціях МОП, свідчить про те, що найважливішими методологічними
підходами, на базі яких доцільно здійснювати державне регулювання в сфері
соціального страхування, можуть слугувати наступні принципові положення.
По-перше, підвищення рівня соціального захисту працюючих можливе
лише за умови узгоджених дій урядових, підприємницьких і профспілкових
структур, усіх членів суспільства. Потрібним є досягнення соціальної згоди в
суспільстві за допомогою удосконалення механізмів соціального страхування і
забезпечення. Кожен член суспільства повинний свідомо брати участь у наданні
допомоги незабезпеченим громадянам, що потребують підтримки, будучи
впевненим, що у потрібний момент йому також буде надана допомога.
Соціальний консенсус вимагає зміцнювати і підсилювати за допомогою
законодавчих і нормативних актів співпрацю уряду, підприємців, профспілок
на базі механізмів соціального партнерства (трипартизма).
По-друге, вдосконалення таких підсистем соціального захисту, як
системи соціального страхування і соціальної допомоги, можливо за умови
гармонізації відносин основних суб'єктів: найманих працівників (їх родин),
роботодавців і держави. Виконання обов'язків у рамках такої відповідальності
означає, що на перехідних етапах потрібним є певний перерозподіл ресурсів на
підтримку заходів для збереження прийнятного і доступного рівня життя. Зміна
пропорцій цього перерозподілу стосується всіх суб'єктів і їх ресурсів: 1)
ресурсів, що належать самому найманому працівнику (заохочення цільових
заощаджень як доповнення до пенсійного забезпечення, нагромадження коштів
на випадок хвороби); 2) ресурсів, що належать родині (підвищення цільової
орієнтації нагромаджень); 3) ресурсів, що належать роботодавцям
(стимулювання збалансованості коштів, спрямованих на заробітну плату, і
коштів, спрямованих на обов'язкові і добровільні види соціального страхування); 4) ресурсів, що належать державі (вдосконалення механізмів
бюджетного забезпечення соціальної допомоги, а також соціального
страхування державних службовців).
Масштаби перерозподілу коштів залежать від наявності ресурсів і цілей,
поставлених перед кожною із зацікавлених сторін, але перерозподіл повинний
в обов'язковому порядку передбачати дотримання такої умови: страхові
виплати в системі соціального страхування мають бути не менше базового
прожиткового мінімуму. У цьому зв'язку однією з основних цілей державного
регулювання в області соціального захисту є побудова механізмів
збалансування інтересів усіх суб'єктів щодо гармонізації загальної
відповідальності, заснованих на загальнонаціональній, колективній і особистій
відповідальності.
По-третє, вдосконалення механізмів соціального захисту можливо при
органічному поєднанні систем соціального страхування і соціальної допомоги.
Основу моделі державного регулювання соціального страхування, яка
повністю відповідає ринковій економіці, складають такі напрямки діяльності
держави: 1) визначення ролі, прав і обов'язків основних суб'єктів страхування –
найманих працівників, роботодавців, фондів соціального страхування і
держави; 2) обґрунтування основних видів соціального страхування як
самостійних автономних підсистем соціального страхування; 3) науково
обґрунтоване визначення мінімальних виплат із системи соціального
страхування у випадку втрати працездатності; 4) визначення основних джерел
фінансових надходжень у фонди страхування, обґрунтування соціально
справедливої моделі розподілу фінансового тягаря між роботодавцями,
застрахованими і державою, досягнення на цій основі соціального консенсусу
щодо внесків усіх зацікавлених сторін; 5) визначення складу і структури
органів страхування, їх функцій, прав і повноважень, відповідальності, умов і
суб'єктів правонаступництва, гарантів фінансово-правової стабільності і
надійності соціального страхування.
державне регулювання рівня та якості життя населення
Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб та інтересів.
Соціальна політика держави виступає елементом життєздатності суспільства, його стабілізації та розвитку, а також консолідації, вона включає:
регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
розподіл і перерозподіл доходів населення;
формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
створення системи соціального захисту населення;
забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства);
захист навколишнього середовища тощо.
Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:
правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
соціальні трансферти у вигляді різного виду соціальних субсидій;
впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та ін.);
державний вплив на ціни та ціноутворення;
обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
пенсійне забезпечення;
розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
підготовка та перепідготовка кадрів;
організація оплачуваних громадських робіт;
соціальне партнерство.
Рівень і якість життя визначаються інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують індекс людського розвитку (ІЛР). Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни.
Індекс людського розвитку має такі складові:
тривалість життя населення;
рівень освіти;
обсяг ВВП на душу населення.
Задані граничні значення для кожного показника: тривалість життя — 25-85 років;
рівень освіти — 0—100 \% (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років «середній громадянин»);
валовий внутрішній продукт (ВВП) — від 200 до 4000 дол. США.
Низьким вважається ІЛР, менший за 0,5, високим — 0,9—1.
Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень населення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість товарів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна величина складає 100 \%.
Рівень життя населення — ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей.
Індекс якості життя характеризує:
рівень освіти;
медичного обслуговування;
тривалість життя;
ступінь зайнятості населення;
його платоспроможність;
доступ до політичного життя тощо.
Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тисячу населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (в децибелах), швидкість руху в години пік та ін.
Світова практика широко використовує і таку категорію, як індекс вартості життя — індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум. В Україні в нормативно-законодавчих актах використовується поняття «межа малозабезпеченості».
Межа малозабезпеченості — величина сукупного доходу па душу населення, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів та послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством.
Соціальний захист населення та реалізація конституційних гарантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ресурсів на утримання бюджетних галузей (охорона здоров' я, освіта, культура, фізична культура), де комерційна діяльність свідомо обмежена.
Тема 2 Державне регулювання соціального страхування
2.1 Фінансовий механізм регулювання соціального страхування.
2.2 Фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування.
2.3 Контрольні запитання.
2.1 Фінансовий механізм регулювання соціального страхування
Державне регулювання — це важливий елемент управління соціальним страхуванням, формуванням та використанням коштів державних соціальних фондів.
Метою державного регулювання у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування є:
проведення єдиної політики держави в цій сфері;
забезпечення реалізації прав громадян на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
створення умов для ефективного функціонування системи соціального страхування;
забезпечення дотримання суб'єктами соціального страхування вимог законів, інших нормативно-правових актів;
адаптація системи соціального страхування до міжнародних стандартів.
Державне регулювання соціального страхування полягає у такому:
розробленні та прийнятті системи законодавчих, нормативно-правових актів, що регламентують відносини в цій сфері;
щорічному перегляді та затвердженні розмірів страхових внесків, норм, нормативів з урахуванням поточної економічної та соціальної ситуації;
перегляді видів та розмірів соціальних виплат з метою покращання матеріального забезпечення громадян;
встановленні обов'язкової вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності та повноти соціальних виплат;
державному фінансовому контролі за дотриманням законодавства щодо формування доходів соціальних страхових фондів та цільового використання їх коштів;
контролі та нагляді за діяльністю центральних і територіальних органів державних фондів, їх взаємодією з іншими суб'єктами.
Державне регулювання передбачає створення та функціонування відповідного фінансового механізму, який повинен бути спрямований на раціональне управління рухом фінансових ресурсів та формування фінансових відносин, що виникають у процесі утворення та використання страхових фондів.
Фінансовий механізм регулювання соціального страхування — це сукупність фінансових методів, форм та важелів управління фінансовими ресурсами, що призначені для матеріального забезпечення громадян у разі виникнення страхових випадків.
Фінансові методи відображають вплив фінансів на процеси, які відбуваються у сфері соціального страхування. Їх дія виявляється у ході формування та використання бюджетів страхових фондів. Фінансові методи діють за допомогою фінансових важелів. Усі елементи фінансового механізму повинні бути націлені на виконання основних функцій управління, а саме: планування, прогнозування, оперативного управління, регулювання, контролю, нагляду.
Правове забезпечення виявляється у встановленні правових засад відносин, що мають місце у сфері соціального страхування.
Закони України, Укази Президента встановлюють обов'язки, права та відповідальність сторін, які беруть участь у страхуванні. Вони передбачають правові норми, згідно з якими на Кабінет Міністрів України, Пенсійний фонд, інші органи державної виконавчої влади покладаються завдання з розроблення конкретних постанов, інструкцій та положень щодо забезпечення виконання законів.
Постанови Кабінету Міністрів України, правління Пенсійного фонду та інших державних цільових фондів деталізують статті законів та розробляють механізм їх реалізації в практичній діяльності. Крім того, Кабінет Міністрів України має право видавати в межах своєї компетенції та повноважень нормативні акти, що безпосередньо стосуються соціального захисту населення.
Фінансові методи | |
Планування, прогнозування, формування бюджету фонду, оперативне управління, перерозподіл, регулювання, використання коштів, контроль, нагляд | |
|
|
Фінансові важелі | |
Страхові внески, доходи, пільги, фінансові санкції, страхові тарифи, бюджет фонду, матеріальне забезпечення | |
| |
Правове забезпечення | |
Укази Президента України, закони України, постанови Кабінету Міністрів України та правлінь фондів, накази міністерств | |
| |
Нормативне забезпечення | |
Інструкції, методичні розробки, норми | |
| |
Інформаційне забезпечення | |
Інформація про платників внесків, отримувачів допомог, рух грошей тощо |
Рис. 2.1 - Склад фінансового механізму регулювання соціального страхування
Із розвитком України як незалежної держави відбувалися зміни в законодавстві, що регулює соціальне страхування.
Прийнятий 5 листопада 1991 р. Закон України «Про пенсійне забезпечення» хоч і закладав страхову основу, але значною мірою зберіг положення союзного законодавства щодо державного забезпечення пенсіонерів. Відбулося руйнування старої системи соціального захисту та дещо стихійний розвиток соціального страхування. Уряд реагував на поточні проблеми, приймаючи постанови щодо забезпечення певних соціальних виплат за рахунок бюджетних коштів. Не всі види соціального захисту забезпечувалися через систему соціального страхування.
У грудні 1993 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію соціального забезпечення населення України, згідно з якою «система конкретних форм соціального забезпечення населення включає: матеріальне забезпечення шляхом соціального страхування у разі безробіття, тимчасової або повної непрацездатності та соціальну допомогу непрацездатним і малозабезпеченим громадянам».
У наступні роки відбулися значні зміни у системі соціального страхування.
Значно вплинути на це мала прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України, яка визначала основні засади соціальної політики держави.
Стаття 3 Конституції закріплює соціальну спрямованість політики України. У статтях 46, 48 і 49 визнається право громадян на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім'ї, на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, а також право громадян на соціальний захист за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Конституція покладає на державу обов'язок створювати необхідні умови для реалізації цього права.
Частина 1 ст. 46 Конституції перелічує умови, настання яких є основою для забезпечення громадян, а саме: певні періоди життя, пов'язані з її віком (дитинство, старість), станом здоров'я, втратою працездатності чи втратою годувальника. Частина 2 ст. 46 закріплює положення про те, що державні пенсії й соціальні допомоги встановлюються законом.
З метою реалізації державної політики щодо забезпечення соціального захисту населення Верховна Рада України у січні 1998 р. прийняла закон про запровадження в Україні загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР, які визначають принципи, загальні правові, фінансові й організаційні засади державного соціального страхування громадян в Україні. Згідно з цим законом були розроблені відповідними органами і прийняті Верховною Радою такі закони:
«Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХIІ;
«Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 2213-III;
«Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001р. №2240-III;
«Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. № 1058-ІV;
«Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р. № 1057-IV;
«Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування» (проект).
Зазначені закони знайшли подальшу деталізацію у відповідних інструкціях, постановах та положеннях.
Крім того, прийняті законодавчі акти, що регулюють порядок нарахування та сплати окремих страхових зборів, розміри страхових виплат, пенсійне забезпечення певних категорій громадян тощо.
Щодо пенсійного страхування існує близько 17 нормативних документів. Так, Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 січня 1998 р. № 284-ХІV містить положення про пенсійне страхування наукових працівників (перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України). Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 18 червня 1998 р. № 2601-XIV встановлює, що право на особливу пенсію мають працівники державних та комунальних засобів масової інформації, які досягли загального пенсійного віку і мають певний стаж роботи за спеціальністю. Закон України «Про внесення змін до ст. 32 Закону України «Про статус народного депутата України» від 5 жовтня 2000 р. № 20 і 5-І ІІ встановлює, що при досягненні пенсійного віку народному депутату призначається державна пенсія у розмірі 80% з урахуванням усіх надбавок і доплат. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 р. № 2001-12 закладає пільги, компенсації, додаткові пенсії цій категорії громадян. Ці та інші законодавчі акти регламентують умови і порядок забезпечення соціальними виплатами певних категорій громадян.
Аналіз законодавчих та нормативних актів свідчить, що правова база соціального страхування в Україні в основному сформована, однак у зв'язку із впливом певних чинників (фінансові можливості держави, вплив політичних партій тощо) ухвалюються поточні рішення, що не дають можливості досягти необхідного рівня матеріального забезпечення громадян.