Литвини

Ряд етнографічних груп українського етносу існувало на рівнинній території України - в Поліссі та в Середньому Придніпров’ї. Їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так, литвинами називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім “литвини” пов’язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави.

Поліщуки

Найбільше поширена назва “поліщуки” (вперше згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала українське та білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся.

Поліщуками в Україні називали і ще називають подекуди сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки” як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви “поліщуки”, що пов’язано із заміною її більш широким етнонімом - українці.

Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.

Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фольклору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” - це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

Черкаси За значною частиною українського населення Середнього Придніпров’я був закріплений етнонім “черкаси”. Походження цього етноніму до кінця не з’ясовано.

Русини

10. Антропологічні дослідження українців

Перші ґрунтовні етно-антропологічні дослідження української людності здійснив Хв. Вовк, який висловив думку про належність українців до виділеної Й.Денікером і названої ним же адріатичною, великої південної групи великих зростом і темних брахіцефалів, яку з антропологічного погляду можна було б назвати просто слов’янською. Підсумком антропологічних досліджень Х.Вовком понад 40 територіальних груп українців став розділ «Антропологічні особливості українського народу» у ІІ т. фундаментальної праці «Український народ у його минулому й сьогоденні» (1916) де він відзначав відносну фізичну одноманітність українського народу та належність його до адріатичної (чи динарської) раси, поширеної також серед південних та частини західних слов’ян. Фізичні риси, характерні для більшості українців, вчений назвав українським антропологічним типом. Він писав, що українці є досить одноманітним народом, темноволосим, темнооким, вищим за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками, що відхилиння від українського антропологічного типу є незначними і спостерігаються лише на периферії етнічної території.

Аналіз варіацій одонтологічних ознак серед українців, зроблений Сегедою С. у праці «Украинцы» (Див. Этническая одонтология СССР, 1979) дає підстави виділити 3 територіальних комплекси — різновиди середньоєвропейського типу — наддніпрянський матуризований (тобто масивний), наддніпрянський грацилізований (тобто менш масивний) та карпатський. Аналіз варіацій дерматогліфічних ознак і попарне зіставлення обстежених популяцій за методом СТВ показали, що територіальні відмінності серед українців за цими ознаками є помірними, що існує 3 зони, мешканцям яких властиве неоднакове поєднання провідних расово-діагностичних ознак шкірного рельєфу: північна, середньоукраїнська, південна.

Є.Данилова, підсумовуючи ґрунтовні гематологічні дослідження у праці «Гематологічна типологія українського народу у зв’язку з питаннями етногенезу» (1971), на підставі варіацій груп крові ABO, Rh, MN виділила в Україні 5 геногеографічних областей: центральноукраїнську, південно-східну, карпатську, поліську, деснянську. 4 з них вона віднесла до великої східноєвропейської зони, та 1 — карпатську, до північнобалкансько-карпатської зони. Крім близькості за гематологічними маркерами з сусідніми та спорідненими народами (болгарами, гагаузами, молдованами, північно-східними румунами, угорцями, словаками, сербами, боснійцями, поляками, білорусами, росіянами) зазначалося, що існують певні аналогії між гематологічними комплексами різних територіальних груп українців та деяких прибалтійських популяцій.

За всіма морфофізіологічними ознаками українці належать до типових представників великої європеоїдної раси. На думку С. Сегеди, українці, «займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, вони більшою мірою тяжіють до останніх». Відхилення від комплексу притаманних більшості українців фізичних ознак дозволяють виокремити локальні антропологічні варіанти у Карпатах, на Буковині, на Нижньому Дніпрі. Наявні одонтологічні, дерматогліфічні та гематологічні відмінності між різними територіальними групами українців також не суперечать висновку про відносну антропологічну однорідність українців. Сучасні українці з антропологічного погляду однорідніші за інші найчисельніші європейські народи — за німців, французів, італійців, а також за росіян чи китайців.

Антропологічний склад українського народу свідчить про бурхливі етногенетичні процеси і відносно стале відтворення генофонду (у поліських районах з найархаїчнішими расовими ознаками людності). Фізичні риси сучасних українців сформувалися на основі морфологічних рис людності Русі, яка успадкувала риси давнішої людності території України. На думку антропологів біогенетична спадковість простежується в Середній Наддніпрянщині від племен доби бронзи до скіфів лісостепу, далі до праслов’янської людності черняхівської культури, потім до давньоруської людності і до сучасних українців.