T1[1]
.pdfЛітопис згадує серед найважливіших богів язичницького пантеону ще Стрибога, Хорса, Сімаргла, Мокош.
Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей.
Відомо про існування язичницьких культових споруд – храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.
Отже, протягом І тисячоліття н. е. наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави – Київської Русі.
Зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов’ян у VІІ
–ІХ ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родо-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в ІХ ст. зросла могутня будова Руської держави. Подальше становлення державності у східних слов’ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства.
4. Сусіди східних слов’ян: хозари і нормани.
У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: Візантія та варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов’янського суспільства, і Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов’янські землі до консолідації.
Хозари – напівкочові племена тюркського походження. У сере-
дині VІ ст. у Прикаспії та Приазов’ї утворили свою державу – Хо-
зарський каганат. Столицею її спочатку був Семендер у сучасному Дагестані, а з середини VІІІ ст. – Ітіль у пониззі Волги. Панівну верхівку у Хозарії становили хозари й інші тюркські народи. Окрім них тут проживали: болгари, слов’яни, євреї.
Хозари були войовничим народом. Вони підкорили багато різних племен: аланів, угрів та болгарів, які в той час жили на Волзі, та інших. Влада Хозарського каганату поширилась і на деякі східнос-
81
лов’янські племена – в’ятичів, радимичів, сіверян. Довгий час аж до 60-х рр. ІХ ст. ці племена мусили платити данину хозарам. У залежності від них були і поляни.
Через столицю Хозарського каганату проходили міжнародні торговельні шляхи. Найбільш важливим був Волзький шлях, який з’єднував Європу з Арабським Сходом. Панівна верхівка в каганаті багатіла, збираючи мито з товарів, що йшли через Ітіль. Другим джерелом збагачення панівної верхівки були грабіжницькі напади на сусідні народи.
Східні слов’яни вели з хозарами запеклу і довготривалу боротьбу. Розпочалась вона ще до утворення Київської держави, коли, за словами літописця, замість данини поляни передали хозарам мечі.
Починаючи з VІІ ст. хозари запанували і в Криму. Вони захопили Боспор і збудували по обидва боки протоки свої фортеці. У середині VІІІ ст. хозари захопили Сугдею (нині Судак). Були часи, коли вони володіли навіть Херсонесом. Південь Криму належав Візантії, тут зіштовхнулись її інтереси з інтересами хозарів. У VІ – VІІ ст. в Криму з’являються слов’яни. Таким чином, на півдні сусідами східних слов’ян були і хозари, і візантійці.
На північному заході сусідами східних слов’ян були вікінги або нормани (північні люди). Їхньою батьківщиною були землі сучасної Данії, Швеції та Норвегії. Позбавлені спадщини молодші сини родів збиралися у ватаги воїнів-розбійників і на легких вітрильних суднах ішли на південний захід – до берегів Англії, Франції, Португалії або на південний схід – до слов’янських земель. Військові грабунки і захоплення полонених, яких згодом продавали у рабство, були їхнім промислом.
З ІХ ст. вікінги або варяги, як їх називали наші предки, освоїли торговельний шлях, що одержав назву «Із варяг у греки». З озера Ільмень по малих річках і волоком (волок – місце найбільшого зближення двох судноплавних річок, де суходолом перетягали (волочили) від однієї до іншої човни та вантажі) їхні човни добирались до верхів’я Дніпра, а Дніпром – до Чорного моря і Візантійських (грецьких) володінь.
У «Повісті минулих літ» докладно описаний цей шлях: «Коли ж поляни жили особно по горах сих київських, то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків у Варяги: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до ріки Ловоті, а по Ловоті можна увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю можна дій-
82
ти до самого Риму, а од Риму прийти по тому морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт – море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським».
Відсутність єдиної точки зору на походження назви «Русь» вказує на складні етнічні процеси, що відбувалися у другій половині І тисячоліття на наших землях. Вздовж «шляху із варяг у греки» змішувались слов’янські, балтські, сарматські племена і нечисленні, зате активні нормани. Перевага слов’янської складової привела вреш- ті-решт до утворення східнослов’янськоїдержави із центром уКиєві.
Процес утворення держави у східних слов’ян був складним і довготривалим. Перші слов’янські ранньодержавні утворення на території України були пов’язані з існуванням держави антів. Згодом на Волині і Прикарпатті існувало сильне дулібське об’єднання, яке тогочасні арабські географи називали державою Валінана. Розгром дулібського об’єднання аварами висунув на головну роль полян. Вони стали ядром формування Київської держави, можливо перебравши ім’я одного з племен, що проживало на р. Росі, – «рос» або «рус».
У літописі «Повість минулих літ» подається легенда про заснування Києва трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, за словами літописця, походив зі східнослов’янського племені полян. Він побував на службі у Візантії і там успішно боровся проти аварів. Після цього Кий заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але там йому не вдалося закріпитися. Він повертається у Подніпров’я і у другій половині VІ ст. на Старокиївській горі засновує місто Київ. Це місто було закладене в центрі проживання слов’янських племен. Північніше Києва у Дніпро впадають Десна і Прип’ять. Тому Київ став містом-ключем до земель у верхів’ях Дніпра, Десни і Прип’яті.
Як бачимо, утворення Руської держави є наслідком цілого ряду причин: внутрішніх – господарських, торговельно-економічних та суспільних і зовнішніх – впливу сусідів.
83
5. Князювання Аскольда і Діра
Із середини ІХ ст. «Повість минулих літ» починає викладати історію Київської держави у хронологічній послідовності, вказуючи літа (роки подій). Під 862 р. літопис називає київськими правителями Аскольда і Діра.
«Повість минулих літ» подає такі дані про Аскольда і Діра: «І було в нього (Рюрика) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, тамтешні жителі, сказали: «Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.»
Одні вчені вважають Аскольда і Діра, услід за Несторомлітописцем, варягами, а інші – останніми представниками місцевої київської династії Кия. Князювали Аскольд і Дір, очевидно, у різний час. Арабський мандрівник аль Масуді називає Діра найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і величезними територіями. За часів його правління до столиці приїздили мусульманські купці.
Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. У Никонівському літописі він згадується як найвпливовіший і наймогутніший державний діяч раннього середньовіччя. Аскольд прийняв титул кагана, який прирівнювався до титулу імператора. Це дало йому можливість піднести міжнародний авторитет Київської держави і поставити її в ряд із Хозарією. За це візантійські хроністи називали його «прегордим каганом скіфським». Головний напрям політики Аскольда скеровувався на південь та південний схід.
Особливо великого розголосу по всій Європі набув похід Асколь-
да на Константинополь у 860 р. Цей похід вразив гордих візантійців, які дивилися зверхньо на інші народи. Як відомо, вхід до константинопольської гавані закривався гігантським залізним ланцюгом, тому вона була неприступною для ворожих кораблів. А саме місто охороняла від ворогів багатокілометрова укріплена стіна. Аскольд вибрав вдалий момент, коли візантійський імператор зі своїм військом пішов на арабів. 18 червня 860 р. рано-вранці руські кораблі
84
увірвалися в бухту Золотий Ріг і висадили свій десант. У літописах згадується, що ланцюг чомусь не був натягнутий.
Візантійський імператор Михайло ІІІ змушений був покинути своє військо, щоб урятувати Константинополь. З великими труднощами йому вдалося пробратися в оточений Константинополь та організувати там оборону. Сім днів русичі тримали місто в облозі, а потім відійшли. Історики та хроністи вважають, що між Аскольдом та Михайлом був укладений таємний договір, про який немає відомостей у жодному літописі. У наступні роки Аскольд здійснив ще три походи на Візантію, у результаті яких були підписані договори, вигідні для русичів. Найбільш відомий договір був підписаний у 873
–874 рр.
Узв’язку з походами Аскольда на Константинополь у візантійських джерелах згадується про хрещення населення Київської держави. Так, візантійські автори 60-х рр. ІХ ст. пишуть, що князь Аскольд близько 866-го року хрестився з частиною своїх дружинників. «…Тепер вони проміняли еллінську й безбожну віру (тобто язичництво), в якій раніше перебували, на чисте християнське вчення, увійшовши в число підданих нам друзів… і в них загорілася така спрага віри та ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю справляють християнські обряди», – писав константинопольський патріарх (глава церкви) Фотій.
Чому ж християнство не утвердилося з цього часу у Києві? Можливо, причиною цього стало вбивство Аскольда і припинення правління династії Кия у Києві.
На півночі, у Новгородській землі, внаслідок внутрішніх чвар на престол було запрошено норманського князя Рюрика, який прибув сюди разом зі своїм родом і дружиною. У 879 р. він помер і престол було передано його малолітньому сину Ігорю, а фактичним правителем став родич Рюрика Олег. У «Повісті минулих літ» є розповідь про те, як Олег, прозваний Віщим, рухаючись разом зі своїми дружинниками на південь, переодягнулись у купців, вийшли на берег протоки Дніпра Почайни у Києві і підступно вбили князів Аскольда і Діра.
Правлінням Олега Віщого у Києві розпочинається епоха норманської династії Рюриковичів на Київському престолі.
85
Лекція 8. Утворення Київської Русі
Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії. Похід Олега на Київ у світлі сучасної історичної науки.
Перші Рюриковичі на київському престолі. Державний та суспільний устрій Київської Русі у ІХ-Х ст. Верстви населення.
Господарська діяльність.
1. Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії
Перш ніж приступити до висвітлення сучасного бачення суспі- льно-економічних, політичних, етнічних і культурних процесів у період утворення і розквіту Київської Русі, варто коротко оглянути історіографію цієї проблеми. Адже історія Київської Русі, віддалена від нас тисячею років, досі є предметом не лише наукових дискусій істориків, але й аргументом у суперечках політиків.
Історія Київської Русі була і залишається одним із найважливіших напрямів досліджень вітчизняних істориків. Після розпаду Радянського Союзу були ліквідовані ідеологічні обмеження, що їх накладала партійно-державна марксистська ідеологія разом із політичними твердженнями про визначальну роль російського народу – «старшого брата» серед інших народів СРСР – в історії східного слов’янства. Стало можливим повернутися до неупередженого розгляду багатьох концептуальних питань історії Київської Русі. Серед них варто згадати декілька основних. Приміром, формаційна проблема – чи був у Київській Русі феодалізм класичного, західноєвропейського зразка? Або яка форма і тип держави існували у Київській Русі: монархія, імперія, федерація, конфедерація? Чи існувала єдина давньоруська народність? Який вплив справили на формування Київської Русі сусіди – візантійці, нормани і хозари? Якою мірою хрис-
86
тиянізація Київської Русі вплинула на розвиток її державних і культурних інституцій? І, нарешті, загальна проблема: якому народові належить давньоруська спадщина?
Як відзначає київський історик Г. Касьянов, наприкінці 1980-х років в історіографії тоді ще радянської України розпочався процес, який умовно можна було б назвати «націоналізацією» історії. У найзагальнішому вигляді його суть полягала в переході від писання історії в рамках марксистського класового вчення до її переписування і переосмислення як історії національної.
Політичним підґрунтям цього явища був процес «перебудови» в СРСР і розбуджені ним суспільні тенденції до автономізації, а далі – незалежності України. А інтелектуальним поштовхом став вихід в Україні у 1991 році праці канадського історика українського походження О. Субтельного «Україна: історія». Цей популярний нарис історії України став одкровенням не лише для широкого загалу, але й для багатьох вітчизняних істориків, не знайомих із сучасною зарубіжною історичною літературою. Саме з праці Субтельного стало відомо, що такий незаперечний з точки зору радянських істориків постулат, як феодальний лад у Київській Русі, піддається серйозним сумнівам, політична система Русі визнається імперією, а «норманська теорія» має прихильників серед серйозних вчених.
Праці західних дослідників і перевидані нині твори відомих українських істориків другої половини ХІХ – початку ХХ ст. М. Костомарова, М. Грушевського та його учнів, становлять значну частину історіографії Київської Русі. Проте більшість наукових досліджень складають ґрунтовні роботи з проблем історії Київської Русі сучасних вітчизняних вчених. Передусім, варто вказати праці академіків Я. Ісаєвича та П. Толочка, а також відомих українських медієвістів Ю. Асєєва, М. Брайчевського, С. Висоцького, М. Котляра, Л. Махновця, В. Рички, Н. Яковенко та ін. Проблеми сучасної історіографії Київської Русі вивчає О. Щодра. Природно, Київська Русь цікавить не лише українських, але й російських, польських, західноєвропейських учених.
У відомій праці «Київська Русь» П. Толочко обґрунтовує історіографічний термін «Київська Русь». Він, зокрема, заперечує доцільність вживання терміна «Русь-Україна», що набув особливого поширення у працях українських істориків діаспори. На його думку, словосполучення «Русь-Україна» не відповідає історичним реаліям
87
ІХ-ХІІІ ст. А посилання на М. С. Грушевського він вважає не зовсім коректними. Фундаментальна праця М. Грушевського «Історія України-Руси» має таку назву тому, що висвітлює історичний процес упродовж цілого тисячоліття, отже, – і Русі, і її спадкоємниці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському періоду історії, назване М. Грушевським «Київська Русь».
П. Толочко вказує також, що українські історики діаспори у переважній своїй більшості розуміють Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв’язку з Києвом. Це відповідає концепції М. Грушевського, згідно з якою «південь був колискою культурного і суспільного укладу Київської Русі, а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої». Така тенденція, на думку П. Толочка, не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Однак, в іншому місці, обґрунтовуючи існування в період Київської Русі єдиної давньоруської народності, П. Толочко вказує, що «природним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ». Таким чином, П. Толочко по суті солідаризується з М. Грушевським.
Ряд сучасних українських істориків заперечують тезу про існування єдиної давньоруської народності, на чому наполягали радянсь-
кі вчені. Однаково писане слово, одна церква та спільна духовна традиція, звичайно ж, породжували відчуття взаємної спорідненості,
– вважає Н. Яковенко, – але тільки в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до «єдиної давньоруської народності», – пише вона – це те саме, що на підставі, скажімо, спільного латиномовного шкільництва проголосити існування «єдиної латинської народності» в межах тогочасної Європи.
У науковій літературі досі ведеться дискусія про роль сусідів давніх східних слов’ян – хозарів і норманів – в утворенні держави Київська Русь. Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності останнім часом була підтримана відомими американськими вченими-славістами О. Пріцаком та Ф. Дворніком. Омелян Пріцак доводить хозарське походження полян. На його думку, хозари відіграли ключову роль у заснуванні Києва та створенні Київської Русі. Однак аналіз писемних джерел, а надто виявлені досі археологічні
88
матеріали не підтверджують визначної ролі хозар в утворенні Руської держави.
Популярний нині російський історик Л. Гумільов вважає, що рання історія Давньої Русі – це послідовність русько-хозарських зв’язків, які завершились у Х ст. переходом панівної ролі від Хозарії до Русі.
Щодо «норманської теорії», яка ґрунтується на повідомленні «Повісті минулих літ» про закликання князів-варягів Рюрика, Синеуса і Трувора для управління східними слов’янами та етнічному ототожненні варягів з Руссю, то єдиної точки зору досі не вироблено. Немає обґрунтованих відповідей на питання про кількість варягів та ступінь їх осілості на сході Європи. Зокрема, якщо вплив норманів на суспільні процеси у східних слов’ян був настільки суттєвим, то куди поділись потомки варягів і слов’янок? Адже у Нормандії і в Північній Англії вони живуть досі. Остаточно не вияснено вплив варягів на етнічні, економічні і державотворчі процеси у східнослов’янському суспільстві.
Варто вказати, що «норманська теорія» з часу свого виникнення і до сьогодні, окрім наукового, академічного навантаження, несе у собі й політичне, ідеологічне. Німецькі вчені – творці «норманської теорії» у XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шльоцер, підкреслюючи вплив норманів на державотворчі процеси у Русі, робили комплімент німкені Катерині ІІ на російському престолі. З другого боку, антинорманська завзятість частини російських, а згодом радянських істориків випливала з ідеї месіанської ролі Москви – третього Риму. Прикладом політичної заангажованості деяких сучасних зарубіжних норманістів є наведені П. Толочком слова західноєвропейського дослідника Рудольфа Портнера: «Вікінги вели тривалі війни проти Франції і Англо-Саксонського королівства, вони заснували філіали держав у Середземномор’ї, створили Київську імперію на Русі. Ця східна країна без кордонів і горизонтів була не здатна до власного управління і створення державного ладу, так що нормани повинні були прийти для того, щоб ці джунглі організувати і дисциплінувати їх жителів».
Нормани, безумовно, відіграли свою роль у зміні київської правлячої династії та утвердженні на Русі перших Рюриковичів. Однак, династичні питання були лише частиною ширшої проблеми державотворення. Відродження нині «норманської теорії» у її ідеологіч-
89
ному контексті мимоволі спонукає згадати події десятилітньої давності щодо псевдонаукових міркувань про будівництво єгипетських пірамід космічними прибульцями. Тоді обурені єгипетські вчені задавали резонне запитання: «Якщо собор св. Петра у Римі і св. Павла у Лондоні створили європейці, то чому піраміди у Єгипті – прибульці з космосу? Чи не є така теорія версією расизму?».
Актуальним залишається питання про історичну спадщину Київської Русі. Хто із сучасних народів: українці, росіяни чи білоруси є її прямими спадкоємцями?
Відомий канадський історик українського походження З. Когут присвятив проблемі сприйняття української історії російськими вченими та політиками спеціальну наукову розвідку із промовистою назвою «Історія як поле битви». Він слушно зауважив: з часів утворення Російської імперії там панувала думка, що Україна є частиною Росії в історичному, мовному, культурному і навіть духовному розумінні. Витоки такого погляду можна простежити ще у московських книжників, однак його сучасний образ сформулювала класична російська історіографія від кінця XVII і до початку ХХ століття. М. Карамзін, С. Соловйов і В. Ключевський розглядали Київську Русь, що постала в Х столітті на території Центральної України, як першу російську державу, а її східнослов’янське населення як росіян. Прямим і єдиним продовженням історії Київської Русі російські історики вважали (а деякі з них вважають так і досі) ВолодимироСуздальську і Московську Русь. Власне, з їх подачі в історичній літературі й утвердився книжний термін «Київська Русь».
У ХІІІ ст. Київську Русь частково спустошили й підкорили монголи. Проте, згідно з російським імперським поглядом, ця держава, незважаючи на «монголо-татарське іго», збереглася у північносхідних руських землях, спочатку як Володимиро-Суздальське князівство, згодом під владою Москви як Велике князівство Московське і, нарешті, як Російська імперія зі столицею у Санкт-Петербурзі. Таким чином, зазнавши територіальних змін, Російська держава існувала безперервно від Київської Русі аж до Російської імперії ХХ ст., хоча південно-західні частини «Росії» (Україна та Білорусь) відійшли до інших держав, спочатку до Литви, а потім до Польщі. З цього випливало, що давню єдність Російської держави треба відновити шляхом «збирання» всіх російських земель, включно з Україною та Білоруссю.
90