Тема 1. Місце видавничої справи в системі соціальних комунікацій План

1. Нова галузь науки “соціальні комунікації”.

2. Соціоцентричність видавничої справи.

1. Недавня поява в Україні нової галузі науки – Соціальні комунікації, а під її “дахом” – абсолютно нової (але так давно очікуваної спеціальності 27.00.05 – Теорія та історія видавничої справи та редагування стала цілком закономірною для тих науковців і практиків, хто виборювали цей новий статус. Якщо словосполучення “соціальні комунікації” виглядає ще більш чи менш зрозумілим і теоретично наповненим, то наука видавничої справи, як це не дивно, на початку ХХІ ст., навіть для науковців дуже часто опиняється семантично порожньою. Адже специфіка процесів, пов’язаних з редакторською підготовкою творів до видання, в Україні ще й досі не настільки широко відома, аби становити суспільний інтерес. Для пересічної людини діяльність редактора асоціюється з незрозумілими маніпуляціями над чужими матеріалами, зануренням у їхні недоліки, професійним скепсисом через постійну налаштованість на можливу помилку й нерозподіленим між автором і редактором кінцевим результатом. Відтак редакторська робота непоінформованому загалові уявляється доволі нудною і нецікавою, а її незаперечна суспільна корисність несправедливо губиться на тлі авторських здобутків. Утім, навіть у “видавничо розвинутих” країнах Заходу, де праця редактора, видавця традиційно престижна, – все ж для тих, хто перебуває ззовні видавничого світу, вона теж “огорнута таємницею”. Це пояснюється “закритістю” професії редактора для широкої публіки, візуальною непомітністю редактора, часом титанічних зусиль з поліпшення авторського оригіналу, коли цей оригінал уже перебуває на стадії готового видання чи публікації, зрештою, традиційною невдячністю цих зусиль – за відомим принципом: книжка вдалася – молодець автор, не вдалася – редактор не впорався!

2. Відомі американські дослідники в галузі редагування Р. Сміт та Л. О’Коннелл згадують редактора, який витратив багато часу на жахливо написаний рукопис, аби надати йому бодай якогось змісту і при цьому зберегти авторський стиль, і перетворив безнадійну історію у щось навіть дуже читабельне. Наступного, після появи публікації, дня автор, не запросивши редактора на презентацію (!), запитав у нього по телефону, чому він, власне, так довго працював над його твором, якщо не зробив у тексті жодних змін (!!). Можливо, комусь це видасться парадоксальним і несправедливим, але редактор сприйняв запитання за комплімент. Цей приклад увиразнює ще один важливий аспект видавничого сьогодення, а саме: в умовах зрослої масовості сучасних комунікаційних процесів кількість авторів постійно збільшується, – натомість далеко не кожен автор, за своєю освітою, рівнем філологічної грамотності та літературним талантом, може забезпечити належний рівень викладу, і що саме організація авторського матеріалу у твір, призначений для друку, часто є найбільшою видавничою проблемою. У свою чергу, це висуває нові – як суто практичні, так і теоретичні – завдання перед людьми, що готують твори до друку або ж обґрунтовують відповідні процеси, – перед редакторами, видавцями, дослідниками видавничої справи. А теоретичний потенціал видавничої галузі – з огляду на безмежні обсяги і незліченні варіанти діяльності є вже доконаним фактом. Інша річ – її соціальне наповнення. Залежність видавничої справи від державної політики в соціальній і культурній галузях, у мовній сфері, її тісний зв’язок з усіма суспільно-політичними процесами, з одного боку, і реакції суспільства на події видавничого життя, здатність різних форм цього життя до масової репрезентації громадської думки, а отже, і до зворотного впливу на суспільність – з другого, дає змогу говорити як про основну, визначальну рису – про соціоцентричність видавничої справи.

Статус наукової спеціальності у межах соціальних комунікацій до певної міри відновлює “історичну справедливість” щодо ролі видавничої справи у перебігу суспільних процесів, а також чітко окреслює соціальну зорієнтованість галузі. Адже її метою завжди було створення видавничого продукту – тобто носія результатів наукової, популяризаторської, навчальної, літературно-художньої, рекламної та інформаційної діяльності, призначеного для зберігання і поширення в часі та просторі соціально значущої пізнавальної, духовно-естетичної інформації.

Хоча суворі економічні реалії поточного моменту загрожують сильно звузити сферу соціального впливу видавничої галузі, все ж немає підстав всерйоз думати про різкий її занепад і, тим більше, зникнення: жоден вид людської діяльності, від освітньої до розважальної, не обходиться без більш чи менш потужного інформаційного супроводу. А його здатна забезпечити саме видавнича галузь. Оптимістична впевненість для такого міркування ґрунтується насамперед на знанні історії вітчизняної видавничої справи.

На сьогодні саме історія видавничої справи є найбільш розробленим комплексом, що входить до нової наукової спеціальності, – про це свідчить і велика кількість публікацій останніх років, і нарощування числа захищених дисертацій. Інша річ – сучасні проблеми, нові теорії, модерні концепції видавничої справи та редагування. З цим, на жаль, справи далеко не такі успішні. І причина – не лише в об’єктивній відсутності часової дистанції між сучасним явищем та сучасним же його аналізом, а в складній природі цього явища, в його багатокомпонентності та багатовекторності. І тут своєрідним рятувальним колом могло би стати залучення інструментарію інших спеціальностей з кола соціальних комунікацій.

Здатність видавничої справи чутливо реагувати на тенденції, факти і події суспільного життя робить її доволі активним – і потенційно впливовим – учасником цивілізаційних процесів. Найавторитетніший дослідник сучасної видавничої справи Дж.Б. Томпсон, автор фундаментальної праці “Книги у цифрову добу: Трансформація академічного та університетського книговидання у Британії та Сполучених Штатах)”, характеризуючи традиційну уповільненість підготовки і, особливо, темпів продажу книжок академічного сектора, рекомендує видавцям рішуче розвертатися до суспільних проблем, активніше брати участь у суспільних дебатах, – це, на його думку, зробить внесок книговидання в реальне життя вагомішим і відчутнішим. Дуже показово, зауважує Томпсон, що, наприклад, внаслідок відомих трагічних подій 11 вересня 2001 р. світовими бестселерами несподівано стали… наукові видання – монографії “Вежі Близнюки” Агнуса Джілеспі, “Талібан” Ахмеда Рашида, “Що ж сталося?” Бернарда Льюїса та ін. Але чому несподівано? – просто вони виявилися найбільше запотребуваними суспільством у момент розгубленості та відсутності належної і дуже потрібної інформації.

Сьогодні найбільшим цивілізаційним викликом є світова економічна криза. У “видавничо розвинених країнах” вона веде до зміцнення позицій великих фірм і конгломератів, що мають достатньо фінансових запасів, до того ж здатні зацікавити ринок виданнями “на тему”: дослідженнями провідних економістів, творами фінансистів-популяризаторів, порадниками з раціонального ведення бізнесу й домашнього господарства тощо – в результаті чого, як прогнозується, цифри падіння назв і накладів не будуть такими катастрофічними.

Що ж до українського видавничого ринку, то тут картина сумніша. Як зазначає оглядач “Дзеркала тижня” К. Щоткіна, українське книговидання – “сфера парадоксальна”. Так, існують деякі цілком об’єктивні обставини кризи: виробництво дорожчає, а це веде до зростання собівартості книжки, і видавець змушений піднімати ціни або згортати бізнес. “Підвищення ж цін – палиця на два кінці: книжку менше купують, і бізнес знову опиняється під загрозою”. Прогноз же оглядачки такий: “…У цілому книжок купуватимуть менше. Книжка не є предметом першої необхідності, і при зниженні купівельної спроможності вона дрейфує в розряд “предметів розкоші” (зауважимо: це при тому, що ціни на книжки в Україні незрівнянно нижчі, ніж за кордоном).

Можна припустити, що в умовах кризи скоротяться не наклади, а кількість найменувань. Книжка у кризовій Україні не перестане випускатися і продаватися: навчальна література, як і раніше, циркулюватиме у сфері освіти; не зменшується читацький інтерес, як свідчать дослідження і статистика, до різних жанрів довідкової літератури; нарешті, певне пожвавлення спостерігається на ринку дитячих видань (“у нас уже виросло покоління людей, упевнених, що книжка для дитини є неодмінним атрибутом розвитку, а на розвиткові дитини заощаджувати не можна”).

Як це не виглядає парадоксально, але й література наукова – попри всю свою неринковість, і навіть “антиринковість” – теж демонструє готовність пережити важкі часи. Але вже зовсім з інших причин. Відомо, що наукова література є безпосередньо узалежненою від стану науки, наука ж, окрім одержання реальних здобутків, має здатність винагороджувати своїх творців ступенями і званнями, які для багатьох – і є головний результат! Незважаючи на явну неприбутковість, а відтак і ринкову непривабливість занять “чистою” наукою, у сучасній Україні котиться справжній “вал” наукової продукції: друкованих матеріалів незліченних багатолюдних (принаймні, за програмами) конференцій, наукових журналів, дисертацій…

Нехай, через загальновідомі наднизькі наклади, переважна більшість наукових видань не спроможна не те що здійснити революційні зміни в буденній свідомості пересічних читачів, а й вплинути на теоретичні погляди вузького кола зацікавлених колег-науковців. Проте вони видаються, і якщо й не продаються на ринку, то принаймні викуповуються авторами, дозволяючи видавництвам до певної міри виживати.

Виходячи із вже усталеного твердження К. Хайленда, що “центральним у нашому особистому досвіді та соціальному визнанні” є все ж написання текстів, слід погодитися і з тим, що особливого значення створення текстів набуває в науковому сегменті соціальної комунікації: саме тут їх ефективне прочитання/використання – у випадку порозуміння між авторами і реципієнтами – дає найбажаніші соціальні наслідки (це прирощення нового знання, можливість впровадження у сьогоденну чи майбутню практику та в освітню діяльність, піднесення загальноосвітнього рівня суспільства та розширення його світоглядних горизонтів тощо). Водночас дає воно і суттєві персональні результати: кар’єрне сходження, визнання наукової спільноти і суспільства у цілому, особисту моральне й матеріальне задоволення. Відтак, окреслюючи соціальні вектори наукового книговидання, підкреслимо два моменти. По-перше, “наукова репутація є одним з різновидів соціальної влади” – з чітким, відповідним до статусу, перебуванням індивіда-науковця на тій чи інший сходинці ієрархічної драбини. А отже, важливим уявляється і знання тих способів, з допомогою яких соціальна позиція автора репрезентується у формах наукового дискурсу.

По-друге, “…Вчені не просто створюють тексти, які переконливо представляють зовнішню реальність, – вони використовують мову для пізнання, конструювання і обговорення соціальних стосунків”.

Утім, видавнича справа соціоцентрична і в інших своїх аспектах. Насамперед, видавання (тобто тиражування й оприлюднення) покликано трансформувати продукт індивідуального авторства – твір – у продукт масового “споживання” – видання. “Текст є частиною соціальної та інтелектуальної діяльності”, – це твердження Ч. Бейзермана, підхоплюють Б. Бенвел та Е. Стокоу: “Процес продукування тексту є різновидом соціальної практики”, а Д. Керлен прямо визначає роль видавця у цій “соціалізації” авторського тексту: “У видавничій практиці, – пише він, – автор доручає редакторові від його, автора, імені здійснювати поширення власного знання в суспільстві… Завдяки стосункам з видавцями автори – тобто ті, що продукують тексти, – одержують наставницьку підтримку”.

Якщо автори, створюючи тексти, лише потенційно інформують читачів, впливають на їх свідомість, взаємодіють з ними, то видавці реально забезпечують “постачання” потрібної суспільству інформації, отримуючи від автора її, так би мовити, “сировинну форму” і доводячи цю форму до оптимальної (або, хоча б, до прийнятної) – і кількісно (за рахунок накладу), і якісно (за рахунок редакторського опрацювання). “Ми читаємо книжки – не тексти”, – зауважує професор-книгознавець з Німеччини У. Раутенберг. Природно, йдеться не про фізичну форму книжки як таку, а про те, що, перетворюючись у книжку, авторський текст виразніше сегментується, унаочнюється нетекстовими фрагментами, прирощується елементами, які забезпечують пошуковість, зручність, зрозумілість тощо).

Саме під час перетворення авторського тексту у книжку уточнюється той зріз суспільства, для якого формується цей видавничий продукт, – його читацьке коло. Адже далеко не факт, що кожен автор має достатньо знань і уяви для формування моделі кількісно представницької читацької аудиторії. Натомість практично доконаний факт, що лише рідкісний автор достеменно знає, як саме на цю аудиторію впливати, а, головне, хоче цим займатися. “Складність мовного спілкування, – писав академік О. Пєшковський, – росте пропорційно числу тих, що спілкуються, і там, де одна із сторін, що спілкуються, є невизначеною множиною, ця складність досягає максимуму. А в усякому друкованому… мовленні саме так і є”. Ця думка, гранично актуалізувавшись сьогодні, має спонукати видавця до запозичення й активного використання соціологічних методів – для компенсаційного дослідження потенційного читацького кола: це зменшить число неточних потраплянь (тобто невдало використаних засобів) і водночас підвищить імовірність читацьких очікувань.

Нарешті, якщо схематизувати видавничу діяльність до класичної, а нині – і просто життєво необхідної формули “автор–видавець–ринок” (а останній примушує визначатися не з кількістю тих, що прочитали, а з кількістю тих, що купили книжку), то стане зрозуміло, що і в суто прагматичному плані видавнича галузь соціоцентрична: вона прагне охопити масові аудиторії, які забезпечують високі наклади (чим більші, тим краще) і великі прибутки. Сьогодні високі наклади книжки асоціюються з “розкрученим” іменем автора, вдало обраною темою, майстерно текстуально втіленою, та привабливим матеріальним носієм. Але це – лише передумови, а не гарантія комерційного успіху: успіх залежить від вдалих промоційних дій. Необхідність просувати свою продукцію на ринку мобілізує видавців до запозичення новітніх технологій з інших сфер комунікації (це, зокрема, засоби реклами і промоції, PR-технології, іміджеві акції тощо). До того ж, як свідчить досвід багатьох видавничо розвинутих країн, ефективність ринкового просування видавничого продукту багаторазово підвищується при сполучених зусиллях самих видавців і засобів масової інформації, і, таким чином, коло взаємодії окремих сегментів всередині нової наукової галузі “Соціальні комунікації” логічно замикається.

Розмірковуючи над майбутнім книги в умовах наступу цифрових технологій, У. Еко дуже чітко розподілив ролі всіх творців сучасного інформаційного середовища і оптимістично окреслив місце книги і видавничої справи: “Книги мають перевагу над комп’ютерами. Навіть надруковані на кислотному папері, що зберігається тільки 70 років, вони витриваліші, ніж магнітні диски. До того ж вони не потерпають від зниження напруги та аварій і опірніші до ударів. І, нарешті, книги залишаються найбільш економічним, гнучким, “готовим до вжитку” засобом передавання інформації за дуже низьку ціну”. Разом з тим видатний інтелектуал сучасності не засмучується з приводу відмирання деяких традиційних видань і переходу їхніх функцій до новітніх носіїв: “Я переконаний, що нові технології зроблять застарілими багато видів книжок – зокрема, енциклопедії та посібники. …Сьогодні полиці окуповані… метрами і метрами енциклопедичних томів, які не будуть запотребувані в наступному столітті, і немає жодної причини оплакувати їх зникнення”. І ще: “Освітні функції мають бути поширені на медіа у цілому… І якщо для вивчення іноземних мов магнітні стрічки кращі за книжки, нехай це будуть стрічки. Якщо презентація Шопена з коментарями на компакт-диску допоможе людям зрозуміти його музику, не хвилюйтесь, якщо вони не прочитають п’ять томів історії музики” .

Отож, міжгалузева співпраця в соціальних комунікаціях неминуча, і видавнича справа, з її високим і поки що далеко не використаним теоретичним потенціалом, серед них виявляється зовсім не зайвою.