Лекція 1-2

Лекція 1 – 2

СОЦІАЛЬНА ЛІНГВІСТИКА І ЇЇ ПРЕДМЕТ

1. Визначення соціолінгвістики та її предмета.

2. Проблеми сучасних соціолінгвістичних досліджень.

3. Напрямки соціолінгвістичних досліджень.

4. Історія становлення соціолінгвістики.

5. Методи соціолінгвістичних досліджень.

І. Визначення соціолінгвістики та її предмета

Соціальна лінгвістика (соціолінгвістика) – напрям мовознавства, що вивчає суспільну зумовленість виникнення, розвитку й функціонування мови, дію суспільства на мову й мови на суспільство.

За час існування в мовознавстві соціолінгвістичного напряму він мав і має дотепер декілька різних найменувань: соціологія мови, соціологічна лінгвістика, соціологічне мовознавством, лінгвістична соціологія, лінгвосоціологія, соціолінгвістика, соціальна лінгвістика та інші.

Термін соціолінгвістика вперше використав в 1952 р. американський дослідник Герман Каррі. Цією назвою був позначений напрям, який фактично вже існував у мовознавстві і свою головну мету вбачав у дослідженні мови як явища суспільного. У середині ХХ ст. у мовознавстві найуживаніші були два терміни – соціальна лінгвістика й соціолінгвістика. Інші з наведених вище назв використовуються рідше, причому в них, як правило, вкладається далеко не однаковий зміст. Нерідко різні терміни співвідносні з певними періодами в історії соціальної лінгвістики (наприклад, у кінці 20-х – початку 30-х років ХХ ст. в мовознавстві використовували термін соціологічна лінгвістика, у 40-60-і р. була поширена назва соціологія мови. Різні терміни можуть бути пов’язані з певними лінгвістичними школами (наприклад, французька соціологічна лінгвістика). Прийняті в радянській науці терміни соціальна лінгвістика і соціолінгвістика закріпилися у нас приблизно в кінці 60-х років.

Питання про назву науки важливе, адже в ній зазвичай вміщено найлаконічнішу вказівку на предмет цієї науки. Проте з цього зовсім не витікає, що при тотожних або схожих назвах предмет науки буде обов'язково мислитися однаково (один і той же) і схожим буде його тлумачення.

Предмет соціальної лінгвістики розуміють не однозначно, і не випадково деякі автори вважають за краще говорити про окрему наукову галузь мовознавчої науки, а не про її чітко окреслений і суворо визначений предмет.

Олена Селіванова об’єктом соціолінгвістики вважає мову в аспекті її соціальної диференціації, а предметом соціолінгвістики – функціонування мови в соціальному контексті (за висловом Уильма Лабова).

Розрізнення об'єкта і предмета дослідження соціальної лінгвістики у мовознавців однієї й тієї ж методологічної орієнтації (наприклад, у радянських лінгвістів, що спиралися на діалектико-матеріалістичну філософію марксизму-ленінізму) може пояснюватися як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Як об'єктивна причина найчастіше виступає часовий чинник: уявлення про предмет науки з часом змінюється (модно говорити про поглиблення й розширення його). Причиною суб'єктивного характеру звичайно виступають наукові інтереси й дослідницький досвід ученого: одні учені з тією або іншою проблемою (з тим або іншим аспектом дослідження) пов'язують один комплекс конкретних питань, інші учені – інший, ширший комплекс. Часто спостерігаємо різне авторське бачення кола аналізованих питань, характеру зв'язків і залежностей між ними, переплетених з обставинами об'єктивного порядку, наприклад, з актуальними завданнями наукового дослідження.

У «Словнику лінгвістичних терминов», укладеному відомим філологом Ольгою Сергіївною Ахмановою, термін соціолінгвістіка, або (соціологічна лінгвістика, наводиться з двома значеннями:

1) розділ мовознавства, що вивчає причинні зв'язки між мовою і фактами суспільного життя;

2) розділ мовознавства, що вивчає соціальну диференціацію мов, тобто різні його соціальні діалекти.

Друге з наведених визначень слід віднести швидше за все до соціальної діалектології, яку природно вважати однією з частин соціальної лінгвістики. Правда, у цьому разі під соціальною діалектологією треба розуміти дисципліну, що досліджує всі види соціальної диференціації мов, а не тільки власне соціальні діалекти (професійні говори, корпоративні жаргони, арго тощо). Що ж до першого визначення, то воно в принципі правильно вказує на головну проблему соціолінгвістики – мова і суспільство, проте воно не розкриває різноспрямованості, причинних зв’язків між мовою й фактами суспільного життя. Немає в цьому визначенні вказівок і на ряд інших важливих аспектів, без яких вже важко уявити сучасну соціальну лінгвістику.

Вузьке визначення соціальної лінгвістики пропонував у кінці 60-х років відомий соціолінгвіст акад. Віктор Максимович Жирмунський: соціальна лінгвістика у вузькому значенні розглядає два взаємозв'язані кола проблем:

1) соціальну диференціацію мови класового суспільства на певному етапі його історичного розвитку (у цьому суспільному колективі в цю історичну епоху);

2) процес соціального розвитку мови, його історію як явища соціального (соціально-диференційованого).

При цьому В. М. Жирмунський указував на умовність поділу предмета соціолінгвістики на два кола проблем – синхронійну й діахронійну. Для нас у цьому випадку важливе виділення історичного аспекту – соціального характеру розвитку мови.

Борис Миколайович Головін, автор сучасних посібників і підручників з мовознавства, спеціальних робіт з соціолінгвістиці, вважав за доцільне говорити про зміст соціології мови (соціолінгвістики) в широкому й вузькому розумінні її предмета й завдань. Наполягаючи на чіткій відмінності структури мови і її функціонування (мовне функціонування) і зосереджуючи увагу на соціальній диференціації функціонуючої мови, Б. Н. Головін виділяв сім площин соціальної диференціації мови:

а) диференціація за територією (вона функціонує в місцевих, територіальних діалектах);

б) залежно від способу матеріального втілення мови (вона дає усну й письмову форми спільної мови);

в) за структурою мовного процесу (мають на увазі діалогічний і монологічний варіанти мови);

г) за типами діяльності соціального колективу, тобто суспільства (утворюються функціональні стилі мови);

д) за соціальними групами людей, за соціальними верствами населення (це професійні, станові, класові варіанти...);

е) за жанрами й типами словесних творів;

ж) за авторами словесних творів (це особові варіанти варіантів...).

На думку Б. Н. Головіна, соціолінгвістика в широкому сенсі повинна обійняти всю систему площинних розчленовувань мови, усю систему його варіантів, оскільки їх наявність зумовлена впливом суспільства. При звуженні кола завдань соціології мови її основним предметом виявлялося, за Б. Н. Головіним, перш за все те розчленовування функціонуючої мови, яке виникає під впливом властивих суспільству різних його соціальних груп. У розгорненій автором картині детально названо функціонально-соціальні різновиди мови соціальних груп і суспільних шарів колективу: Чим відрізняється функціонування мови (а може бути, і якісь елементи його структури), коли його приймають дорослі, молодь і діти? Робітниками, селянами і представниками інтелігенції? Фахівцями різних галузей виробництва, техніки і науки? Чим відрізнялося функціонування мови (і елементи його структури), коли вона використовувалася дворянами, купецтвом, духівництвом, селянами?.. Як впливає на структуру мови ситуація спілкування?.

Неважко помітити, що й у широкому, і у вузькому розумінні соціолінгвістики Б. Н. Головіна привертають перш за все проблеми синхронійного характеру, причому такі, які пов'язані з функціонуванням однієї мови (мови народу, або етномови), а не двох або декількох мов в одному соціумі. Не названо в цьому визначенні й деякі загальні питання соціолінгвістики, наприклад: соціальна зумовленість виникнення й розвитку мови, роль соціальної дії на мову і т. п.

Наведемо думку про зміст соціолінгвістики відомого мовознавця Федота Петровича Пугача: „Мова створена суспільством, і в ній усе суспільно”.

Що ж у такому разі треба розуміти під соціолінгвістикою? Поки що в цей термін вкладають різний зміст, межі якого дуже неясні. Мабуть, за ним потрібно закріпити два значення: 1) вивчення залежності мови, його структури від суспільства, інакше кажучи, соціальної зумовленості мовних явищ; 2) вивчення суспільних функцій мови, його ролі в суспільстві, дії на суспільство. Зрозуміло, обидва ці значення тісно пов'язані один з одним, складають єдиний комплекс проблем.

У наведеному визначенні серед центральних проблем соціолінгвістики названі:

1) соціальна зумовленість мовних явищ, у тому числі і його структури; 2) суспільні функції мови;

3) дія мови на суспільство.

Про вивчення в межах соціолінгвістики суспільних функцій мови, його ролі в людському колективі одностайно говорить переважна більшість авторів. А ось соціальну зумовленість його структури визнають далеко не все. Лише окремі вчені вважають предметом соціальної лінгвістики, зокрема й проблему дії мови на суспільство. Передбачаючи заперечення з боку тих, хто визнає автономність структури мови й іманентність законів її розвитку, відомий мовознавець Федот Петрович Філін роз'яснює: „Структура мови не байдужа для мети спілкування. Зміна суспільних функцій спричиняє й зміну як окремих елементів мовної структури, так і поступово структури в цілому... Внутрішні закономірності розвитку мови з потенції перетворюються на реальні зміни тільки в межах його суспільних функцій і завдяки їм”.

Про взаємозв’язок зовнішньої і внутрішньої дійсності буття суспільства та мови говорить академік Роман В’ячеславович Степанов, вдало ілюструючи їх зв’язок схемою: зовнішня система мови – внутрішня структура мови. Проте щодо питання про вплив мови на суспільство Р. В. Степанов відзначає: вивчення дії мови на соціум належить до особливої галузі знань – прагматики, що є, на думку вченого, частиною семіотики.

Рубен Александрович Будагов, автор праць з мовознавства, досліджень, у яких аналізує сучасні напрями в мовознавстві, виступає за ширшу сферу функціонування соціолінгвістики. У книзі „Людина і його мова” він пише про те, що соціолінгвістика більше цікавилася мовними контактами, мовною диференціацією. Учений вважав, що вже настав час розширити сферу соціолінгвістики, адже активна позиція людей ставить перед лінгвістами проблему постійної й глибокої взаємодії між мовою і його носіями.

За широке розуміння соціолінгвістики виступають Ю. Д. Дешерієв, Л. Б. Нікольський, А. Д. Швейцер та інші соціолінгвісти, хоча ядром цієї галузі стають різні явища. Так, Юнус Дешериевич Дешерієв вважає, що предметом соціолінгвістики є вивчення загальних і особливо соціально зумовлених закономірностей функціонування та розвитку мов. Він пише: „Основним предметом соціальної лінгвістики є дослідження соціалізованих відносин, співвіднесених з соціальними явищами в житті суспільства, зумовлених функціонуванням, розвитком і взаємодією мов (переважно функціональною, соціальною, професійною диференціацією мови) ... тих, що виявляються в мові в цілому, а також на всіх рівнях його внутрішньої структури”.

Леонід Борисович Нікольський акцентує увагу, перш за все, на проблемі мовної ситуації, куди включене питання взаємодії мов і діалектів, формування наддіалектних форм мови, мовного нормування й становлення національної літературної мови.

Олександр Давидович Швейцер, беручи за основу визначення Ю. Д. Дешеріева, настоює на необхідності, з одного боку, відобразити „двосторонній характер зв’язків між мовою та суспільством, з іншого боку, підкреслити, що в сферу соціолінгвістичних досліджень входить і вивчення впливу соціальних чинників на функціональне використання мови в процесі мовної комунікації, і аналіз дії цих чинників на саму структуру мови, їх віддзеркалення в мовній структурі”, включаючи вивчення віддзеркалення в мові не тільки об'єктивних, але і суб'єктивних чинників, зокрема соціальних установок і соціальних цінностей носіїв мови.

Ще більший діапазон коливань в об’ємі, змісті та інтерпретації предметної галузі соціолінгвістики спостережено в зарубіжному мовознавстві: у працях Д. Хаймса, Дж. Фішмана, У. Лабова Дж. Гамперца та інших

В енциклопедії „Українська мова” подане таке трактування соціолінгвістики: галузь мовознавства, що вивчає соціальні аспекти розвитку мови, її суспільні функції у синхронії й діахронії, механізми взаємодії мови і суспільства (с. 583).

Олена Селіванова подає таке визначення соціолінгвістики: це галузь мовознавства, що вивчає вплив суспільних явищ і процесів на виникнення, розвиток, соціальну й функціональну диференціацію та функціонування мов, а також зворотній вплив мови на соціум.

Ніна Борисівна Мечковська вважає, що предмет соціолінгвістика можна розуміти в трьох основних значенях:

по-перше, це мова і суспільство, тобто всі види взаємовідношень між мовою і суспільством (мова і культура, мова і історія, мова і етнос, церква, школа, політика, масова комунікація);

по-друге, предмет соціолінгвістики бачать в ситуаціях вибору мовцем того чи іншого варіанта мови (або елемента, одиниці мови);

по-третє, соціальна лінгвістику розуміють як вивчення особливостей мови різних соціальних і вікових груп мовців.

Отже, якщо дотримуватися думки про широке розуміння предмета соціолінгвістики, то в коло питань, які вивчає ця навчальна дисципліна, входять:

– суспільна зумовленість будови, розвитку й функціонування мови, вплив суспільства на мову й мови на суспільство; Соціальні типи мов у різні суспільно-історичні формації (мови-діалекти родові, племінні, мови народностей, націй; міжнаціональні мови, мови-посередники, койне). Специфіка соціального членування мови в різні періоди історії суспільства;

– суспільні функції мови, їх склад і залежність від конкретно-історичних умов функціонування мови;

– форми існування мови: літературна мова і на літературні форми: просторіччя, територіальні діалекти, соціальні діалекти, інші форми побутування мови; Соціолінгвістична класифікація мов; Проблеми допоміжних міжнародних мов. Есперанто та інші штучні мови; Соціально зумовлені зміни в структурі мови та її окремих галузях;

– основні види членування мови: соціальні, функціонально-стильові, територіальні. Суспільні чинники, що зумовлюють соціальну й соціально-стильову диференціацію мови; суспільна сфера, соціальна сфера, ситуація мови;

– соціально-комунікативна система, її компоненти. Мовна ситуація як один із найважливіших об’єктів соціальної лінгвістики;

– мовленнєва варіативність і її залежність від соціальної ситуації, а також соціальних ознак мовців;

– головні закономірності сучасного світового лінгвістичного прогресу;

– соціолінгвістичні проблеми функціонування системи масової комунікації;

– соціальна діалектологія як частина соціолінгвістики. Соціальні діалекти.

ІІ. Проблеми сучасних соціолінгвістичних досліджень

Однією з основних проблем, досліджуваних соціолінгвістикою, є проблема соціальної диференціації мови на всіх рівнях його структури, і зокрема характер взаємозв’язків між мовними й соціальними структурами, які э багатоаспектними й носять опосередкований характер. Структура соціальної диференціації мови є багатовимірною й включає як стратифікаційну диференціацію, обумовлену різнорідністю соціальної структури, так і ситуативну диференціацію, обумовлену різноманіттям соціальних ситуацій.

Із цією проблемою тісно пов’язана проблема „мова й нація”, вивчаючи яку соціолінгвістика оперує категорією національної мови, яке потрактовоне як соціально-історична категорія, що виникає в умовах економічної й політичної концентрації, що характеризує формування націй.

Одним із ключових понять соціолінгвістики є поняття мовної ситуації, обумовленої як сукупність форм існування мови (мов, регіональних койне, територіальних і соціальних діалектів), що обслуговують континуум спілкування в певній етнічній спільності або адміністративно-територіальному об’єднанні. Виділяються 2 групи мовних ситуацій: екзоглосні – сукупності різних мов, і ендоглосні – сукупності підсистем однієї мови. Екзоглосні й ендоглосні ситуації підрозділяють на збалансовані, якщо їх компоненти функціонально рівнозначні, і незбалансовані, якщо їх компоненти розподілені по різних сферах спілкування й соціальним групам.

Особливе місце приділено в сучасній соціолінгвістиці питанню про зв’язок і взаємодію мови й культури. Зв’язки між мовою й іншими компонентами культури носять двобічний характер. Процеси зіткнення різних культур знаходять висвітлення в лексичних запозиченнях.

Однієї з важливих соціолінгвістичних проблем є проблема соціальних аспектів білінгвізму (двомовності) і диглосії (взаємодії різних соціально протиставних одна одній підсистем однієї мови). В умовах білінгвізму дві мови співіснують у рамках одного колективу, що використовує ці мови в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації й інших параметрів комунікативного акту. В умовах диглосії спостерігаються схожі стосунки між різними формами існування однієї мови (літературною мовою, койне, діалектами). Соціолінгвістика вивчає також використання мови з комунікативною метою, і зокрема мовна поведінка як процес вибору оптимального варіанта для побудови соціально коректного висловлення. При цьому виявляють сам механізм відбору соціально значимих варіантів, установлюють критерії, що лежать в основі вибору. Кінцевою метою аналізу є виявлення соціальних норм, що детермінують мовну поведінку.

Особливе місце серед проблем соціолінгвістики посідає проблема мовної політики – сукупності заходів, що вживають державою, суспільством для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм.

ІІІ. Напрямки соціолінгвістичних досліджень

Виділяють синхронічну соціолінгвістику, яка займається вивченням переважно відношення між мовою й соціальними інститутами, і соціолінгвістику діахронічну, котра вивчає переважно процеси, що характеризують розвиток мови у зв’язку з розвитком суспільства. Залежно від масштабності об’єктів, якими цікавиться соціолінгвістика, розрізняють макросоціолінгвістику й мікросоціолінгвістику. Перша вивчає мовні відносини й процеси, що відбуваються у великих соціальних об’єднаннях – державах, регіонах, більших соціальних групах, які нерідко виділяють умовно, за тією або іншою соціальною ознакою (наприклад, за віком, рівнем освіти й т.п.). Мікросоціолінгвістика займається аналізом мовних процесів і стосунків, які мають місце в реальних й при цьому невеликих по чисельності групах носіїв мови – у родині, виробничій бригаді, ігрових групах підлітків і т. п.

Залежно від того, на що спрямовано соціолінгвістичні дослідження, – на розробку загальних проблем, пов’язаних з відношенням „мова – суспільство”, або на експериментальну перевірку теоретичних гіпотез, розрізняють теоретичну й експериментальну соціолінгвістику. Теоретична соціолінгвістика займається вивченням найбільш загальних, основних проблем, таких, наприклад, як:

– виявлення найбільш істотних закономірностей мовного розвитку й доказ їхньої соціальної природи (поряд з такими закономірностями, які обумовлені саморозвитком мови);

– дослідження соціальної обумовленості функціонування мови, залежності її використання в різних сферах спілкування від соціальних і ситуативних змінних;

– аналіз процесів мовного спілкування, у яких визначальне значення мають такі фактори, як набір соціальних ролей, що виконують учасниками комунікації, соціально-психологічні умови реалізації тих або інших мовних актів, уміння мовців перемикатися з одного коду на інші й т.п.;

– вивчення взаємодії й взаємовпливу мов в умовах їхнього існування в одному соціумі; проблеми інтерференції й запозичення елементів контактної мови; теоретичне обґрунтування процесів формування проміжних мовних утворень – інтердіалкектів, койне, піджинів, а також ряд інших проблем.

Теоретики соціолінгвістики досить рано усвідомили необхідність підкріплювати загальні положення про залежності мови від соціальних факторів масовим емпіричним матеріалом (те, що цей матеріал повинен був бути масовим, цілком природно, оскільки потрібно довести соціальні, групові, а не індивідуальні зв’язки носіїв мови з характером використання ними мовних засобів). М. В. Панів у Росії й У. Лабов у США були, очевидно, першими соціолінгвістами, які на початку 1960-х років незалежно один від одного звернулися до експерименту як необхідного етапу в соціолінгвістичних дослідженнях і способу доказу певних теоретичних побудов. Таким чином був даний поштовх розвитку експериментальної соціолінгвістики.

Сучасний соціолінгвістичний експеримент – справа досить трудомістких, потребуючих великих організаційних зусиль і чималих фінансових витрат. Адже експериментатор ставить перед собою завдання отримати досить ґрунтовні й по можливості об’єктивні дані про мовну поведінку людей або про інші сторони життя мовного співтовариства, і такі дані повинні характеризувати різні соціальні групи, які утворять мовне співтовариство. Отже, потрібні надійні інструменти експериментального дослідження, випробувана методика його проведення, навчені інтерв’юери, здатні неухильно додержуватися наміченої програми експерименту, і, нарешті, правильно обрана сукупність обстежуваних інформантів, від яких і треба отримати потрібні результати.

Багато наук, крім теоретичної розробки завдань, що стоять перед нами, вирішують завдання, пов’язані із практикою; звичайно напрямки, які займаються цим, називаються прикладними. Існує й прикладна соціолінгвістика. Якого ж роду проблеми вона вирішує?

Це, наприклад, проблеми навчання рідної й іноземної мовам. Традиційна методика викладання мов базується на словниках і граматиках, які фіксують головним чином внутрішньоструктурні властивості мови й обумовлені самою його системою правила використання слів і синтаксичних конструкцій. Тим часом реальне вживання мови регулюється ще принаймні двома класами змінних – соціальними характеристиками мовців й обставинами, у яких відбувається мовне спілкування. Отже, навчання мові найбільше ефективне тоді, коли в методиці його викладання, у навчальній літературі враховано не тільки власне лінгвістичні правила й рекомендації, але й різного роду „зовнішні” фактори.

Соціолінгвістична інформація важлива при розробці проблем і практичних мір, що становлять мовну політику держави. Мовна політика вимагає особливої гнучкості й обліку безлічі факторів в умовах поліетнічних і багатомовних країн, де питання співвідношення мов за їхніми комунікативними функціями, по використанню в різних сферах соціального життя тісно пов’язані з механізмами політичного мовної політики є закони про мови. Хоча їхня розробка в цілому – компетенція юристів: саме вони повинні чітко й несуперечливо формулювати положення, які стосуються, наприклад, статусу державної мови, її функцій, захисту монопольного використання державної мови в найбільш важливих соціальних сферах, регламентації застосування „місцевих” мов і т.п., – очевидно, що створення лінгвістично грамотних законів про мову можливо лише на основі всебічного знання функціональних властивостей мови, ступеня розробленості в них тих або інших систем (наприклад, системи спеціальних термінологій, наукової мови, мови дипломатичних документів, стилю офіційно-ділового спілкування й т.п.), більш-менш детального подання про те, „що може” й „чого не може” певна мова в різноманітних соціальних і ситуативних умовах її застосування.

Сфери використання соціолінгвістичної теорії й результатів соціолінгвістичних досліджень до вирішення завдань суспільної практики нерідко залежать від характеру мовної ситуації в тій або іншій країні. У багатомовних країнах – одні проблеми, у багатомовних – зовсім інші. В умовах багатомовності гостро стоять питання вибору однієї мови-макропосредника, яка служила б засобом спілкування для всіх націй, які населяють країну, і, можливо, володіла б статусом державної мови; в умовах мовної однорідності актуальні проблеми нормування й кодифікації літературної мови, її відносин з іншими підсистемами національної мови. Звідси – різні акценти в розробці соціолінгвістичних проблем, в орієнтації прикладних напрямків соціолінгвістики.

ІV. Історія становлення соціолінгвістики

Про те, що мова неодноманітна в соціальному відношенні, відомо досить давно. Одне з перших письмово зафіксованих спостережень, що свідчать про це, зустрічаємо ще на початку ХVII ст. , коли Гонсало де Корреас, викладач Саламанкського університету (Іспанія), чітко розмежовував соціальні різновиди мови: „Потрібно відзначити, що мова має, крім діалектів, що існують у провінціях, деякі різновиди, пов’язані з віком, положенням і майном жителів цих провінцій: існує мова сільських мешканців, простолюдинів, містян, знатних панів і придворних, вчених-істориків, старців, проповідників, жінок, чоловіків і навіть малих дітей”.

Термін „соціолінгвістика” вперше вжив в 1952 американський соціолог Герман Каррі. Однак це не означає, що й наука про соціальну обумовленість мови зародилася на початку 1950-х років. Корені соціолінгвістики глибші, і шукати їх потрібно не в американському науковому ґрунті, а в європейській й, зокрема , вітчизняній.

Лінгвістичні дослідження, що враховують обумовленість мовних явищ явищами соціальними, з більшою або меншою інтенсивністю велися ще на початку ХХ століття у Франції, Росії, Чехії. Інші, ніж у США, наукові традиції обумовили те положення, при якому вивчення зв’язків мови із суспільними інститутами, з еволюцією суспільства ніколи принципово не відокремлювалося в цих країнах від „чистої” лінгвістики. „Тому що мова можлива тільки в людському суспільстві, – писав І. О. Бодуен де Куртене, – але, крім психічного боку, ми повинні відзначати в ньому завжди бік соціальний. Джерелом мовознавства повинна служити не тільки індивідуальна психологія, але й соціологія”.

Найважливіші для сучасної соціолінгвістики ідеї належать таким видатним ученим першої половини ХХ ст., як І. О. Бодуен де Куртене, Е. Д. Поливанову, Л. П. Якубинському, В. М. Жирмунському, Б. А. Ларіну, В. В. Виноградов, Г. О. Винокуру у Росії; Ф. Брюно, А. Мейє, П. Лафарг, М. Коен у Франції; Ш. Баллі й А. Сеше в Швейцарії; Ж.Вандрієсу у Бельгії, Б. Гавранеку, В. Матезіусу в Чехословаччині та ін.

Зв’язок мови й суспільства не одразу став предметом спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунтується на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо Антуана Мейє, який наслідуючи Фердінанда де Соссюра підкреслював соціальних характер мови. Істотну роль у цьому плані відіграли дослідження американських етнолінгвістів, які розвивали ідеї Франца Боаса і Едуарда Сепіра про зв’язок мовних і соціокультурних систем; праці представників Празької лінгвістичної школи Вілема Матезіуса (засновник, перший президент цієї школи), Богуслава Гавранка, Йожефа Вахека, які довели зв'язок мови із соціальними процесами й соціальну роль літературної мови; дослідження німецьких учених Лейпцизької лінгвістичної школи (Т. Фрінгса), які обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію, а також праці японської школи „мовного існування” з проблем мовної ситуації. Слід згадати й роботу Поля Лафарга „Мова і революція” (1894), у якій доведено, що відмінність соціальних різновидів мови є наслідком суспільних суперечностей епохи французької буржуазної революції. У Росії проблема взаємодії мови і суспільства була предметом дослідження Олександра Олександровича Шахматова, Івана Олександровича Бодуена де Куртене, Миколи Яковича Марра, Віктора Максимовича Жирмунського, Льва Петровича Якубинського, Євгена Дмитровича Поливанова та ін. Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені Олександр Савич Мельничук, Віталій Макарович Русанівський, Юрій Олексійович Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питання зв'язку мови і суспільства повертаються американські мовознавці Вільям Лабов, Джон Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.