prysuhin_filosofiya_1

Фрейдизм

Зігмунд Фрейд (Сигізмунд Шолом) (1856—1939 рр.) — австрій-

ський лікар-психіатр, який розвинув психоаналітичне вчення до рівня філософського антропологічного принципу, засновник психоаналізу, автор друкованих праць «Психопатологія повсякденного життя», «Тлумачення сновидінь», «Лекції до вступу в психоаналіз», «Основні психологічні теорії у психоаналізі», «Нариси з психології сексуальності», «Тотем і табу», «По той бік принципу задоволення», «Психологія мас та аналіз людського «Я», «Я та Воно», «Майбутнє однієї ілюзії», «Хвилювання в культурі», «Мойсей і монотеїзм» та ін.

Доктор медицини Зігмунд Фрейд під час лікування хворих та своїх експериментів у психіатрії дійшов думки, що головною причиною значної кількості психопатологічних явищ у людини є прихована травма психіки, що сталася в минулому, яка безпосередньо не усвідомлюється хворим. Фрейд зазначав, що подібні травми (страх, емоційне потрясіння) за певних умов забуваються й згодом можуть виявитися в різноманітних психічних захворюваннях, асоціальній поведінці тощо. В основі механізму забування лежить сила волі, страх перед можливим оприлюдненням неприємного психотравмуючого факту. Забута психотравмуюча ситуація, яка не була вчасно й адекватно «пережита» (відреагована), зберігається у свідомості людини та в нових умовах виявляється в конкретних психічних захворюваннях. З’ясувавши дію цього механізму, Фрейд (разом зі своїм колегою лікарем Жозефом Брейєром) у 1890—1897 рр. розробив катартичний метод лікування істерії, згідно з яким психотравмуючий фрагмент у біографії хворого згадувався ним і за допомогою лікаря адекватно та конструктивно переживався. Тим самим людину звільняли від душевної недуги. Інакше кажучи, подолати хворобу можна, перейшовши на новий рівень свідомості, подолавши «роль» хворої людини.

Таким чином сформувалося вчення Зігмунда Фрейда про несвідоме та процеси витіснення, які стали свідченням його геніальності й наукової обдарованості. Згідно з його вченням, на рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Цей конфлікт притаманний кожній людині й формується в ранньому дитинстві під час переживання закономірних психотравмуючих ситуацій, комплексів тощо. До таких ситуацій Фрейд відносив переживання статевого характеру (страхи, заборонені

145

бажання, окремі переживання), які за певних умов можуть згодом стати причиною душевних проблем.

Учений побудував топографічну, а потім і динамічну модель психіки, що пояснювала суперечливу взаємодію між свідомим і несвідомим. Згідно з топографічною моделлю, несвідоме уявлялося як величезний передпокій, де очікують свого часу різноманітні думки, бажання, емоції людини. Свідомість є дещо меншим приміщенням (кабінетом), до якого час від часу «викликають» «відвідувачів» (думки, бажання людини). Між передпокоєм і кабінетом стоїть «вартовий», який впускає у свідомість тільки «необхідні» для неї думки й бажання. Незрідка варта втрачає пильність, що дає змогу частині найактивних «непотрібних» «відвідувачів» прорватися до кабінету свідомості. Але потім вартовий знову повертається до своїх обов’язків, і небажані гості свідомості (думки, бажання) витісняються знову в передпокій.

Головними чинниками, що спрямовують і керують психікою людини, а отже, її діяльністю та вчинками, згідно з ученням Зігмунда Фрейда, стають, по-перше, задоволення (постійний пошук людиною шляхів і засобів отримання задоволення від реалізації її матеріальних або духовних потреб), а по-друге — витіснення. Психіка в разі неможливості реалізувати в житті недозволені і суспільно заборонені думки, бажання (асоціальні, сексуальні) витісняє їх у несвідоме. Витіснені думки й бажання можуть бути трансформовані практикою людини завдяки сублімації, тобто дозволеними людині різновидами соціальної діяльності (заняття спортом, наукою, мистецтвом тощо).

Несвідомі бажання мають величезний енергетичний потенціал. Як зазначалося, способом такого неадекватного прориву у свідомість стають невротичні симптоми, що виявляються в певних символах (образах), які з’являються в снах, мареннях, обмовках або навіть виявляються в помилкових діях. Аналіз символів як віддзеркалення несвідомого мав для Фрейда особливе значен-

ня. Символ відкриває зміст несвідомого, він об’єднує страх і со-

ром у прийнятній для суспільної моралі формі. Для кращого розуміння процесів несвідомого Фрейд склав каталог символіки несвідомого, характерної для снів. Головним інструментом аналізу символіки снів, помилкових дій, обмовок (несвідомого) став

психоаналіз.

Зігмунд Фрейд відкрив також ряд механізмів свідомості, що захищають її від деструктивних «атак» несвідомого. Такими механізмами є проекція (перенесення, трансфер) асоціальних бажань, якостей на інших людей, приписування їм тих характерис-

146

тик, за які нам соромно перед іншими (заздрість, гнів тощо). Ще один механізм називається раціоналізацією, він акцентує увагу на вторинних причинах, що дає змогу уникнути озвучення (оприлюднення) первинних причин, яких людина соромиться.

Учений вважав, що домінуючим чинником у діяльності та поведінці людини є статевий потяг — лібідо. Темі лібідо Фрейд надавав гіпертрофованого значення. Дослідники фрейдизму називають цю частину його вчення «першою психологічною системою», що розвивалася Фрейдом у 1905—1920 рр. Згідно з цією концепцією, в основі несвідомого лежить лібідо (сексуальне прагнення, бажання, сексуальний інстинкт), яке постійно шукає способу реалізації в поведінці людини (у сексуальних діях або інших сферах життя) через сублімацію. Сексуальні потяги можуть бути реалізовані трьома способами: «випущені на свободу» через безпосередні сексуальні дії або опосередковано; витіснені в несвідоме; шляхом придушення соромом і мораллю. Фрейд зробив висновок, що вся культурна діяльність людей, окремі вчинки мають у своїй основі сексуальний інстинкт.

З ідеєю лібідо тісно пов’язана інша відома концепція Зігмунда Фрейда — комплекс Едіпа, що згодом була критично переосмислена багатьма неофрейдистами. Фрейд дотримувався думки, що в мить народження дитина переживає першу психологічну травму — втрату безпечного існування в материнському лоні (втрата «Ми») і починає існувати у формі «Я» (самостійне суперечливе життя в оточуючому світі). Дитина, а потім доросла людина у своєму житті відчуває потребу повернення до внутрішньоутробної гармонії (відновлення втраченої цінності «Ми»). Тому мати стає першим об’єктом спрямування еротичного потягу дитини, в основі якого лежить принцип задоволення. Батько — це перешкода до інцестуальної думки та дії між дитиною й матір’ю, своєю присутністю він постійно відриває дитину від матері, формує психотравмуючу самостійність дитини, у результаті чого вона несвідомо прагне знищити батька.

Фрейд зазначав, що цей механізм був закладений ще в первісному суспільстві, коли первісні люди вбили батька, розкаялися в тому, що вчинили, й були присоромлені. Явище неприязні до батька передавалося з покоління в покоління на генетичному рівні представниками чоловічої статі у формі комплексу Едіпа (змішане почуття ненависті, бажання заподіти смерть, надмірний сором й одночасно страх за думки й можливі дії). Комплекс Едіпа, на думку Фрейда, стає основною причиною екстраординарної поведінки людини.

147

У 1920—1939 рр. Зігмунд Фрейд створив «другу психологічну систему», в якій проаналізував проблему виникнення енергії несвідомого. Центральними поняттями цієї системи стали «ерос» (інстинкти життя) й «танатос» (інстинкти смерті). Постійна взаємодія між еросом і танатосом визначає динаміку й спрямованість життя людини. Відтоді ерос трактується не стільки як сексуальний потяг, скільки як прагнення до органічної єдності (подібно до божественного еросу у філософії Платона).

У цей період Фрейд змінив свої погляди на внутрішню структуру психологічного світу людини. Він створив наступну — динаміч-

ну модель психіки, в основі якої була тріада: «Воно», «Я», «Над-Я»:

1)«Воно» — це світ несвідомого, де виявляються витіснені в минуле потяги, страхи, переживання тощо. «Воно» підвладне принципу задоволення.

2)«Я» (Его) — розумна діяльність людини, що підкоряється принципу реальності, посередник між усіма компонентами

психіки.

3) «Над-Я» (супер-Его) — несвідома інстанція морального контролю з певними культурними цінностями (заборонами), що обмежують можливість прояву несвідомих чинників (потягів, комплексів, переживань тощо). «Над-Я» — це внутрішній цензор. «Над-Я» утворилося в процесі ідентифікації дитини з батьком, який є не тільки суперником, а й певним авторитетом. Що більше людина відмовляється від своїх бажань, то більше вона страждає, оскільки від «Над-Я» нічого не можна приховати. Тому, що більше людина виявляє свою доброчинність, моральність, то драматичніше вона сприймає життя.

Ці частини психіки перебувають у постійній взаємодії: «Я» завжди прагне підкорити собі «Воно», але це рідко йому вдається. Зазвичай «Воно» у відкритих або прихованих формах підкоряє собі «Я». Учений порівнював «Я» з вершником і конем, де вершник «Я», на перший погляд, керує конем, але кінь «Воно» насправді несе вершника на собі. Інколи виникають ситуації, коли вершник узагалі не може керувати власним конем і має скакати в тому напрямку, куди прямує кінь.

Зовнішні норми й заборони «Над-Я» також прагнуть підкорити розумну частину нашої особи «Я». У результаті «Я» людини є об’єктом постійного тиску з боку несвідомого «Воно» та навколишнього світу «Над-Я», що на рівні особи сприймається як відчуття нещастя. Фрейд вважав, що його ідея існування нещасливого «Я» є найдраматичнішим ударом, який будь-коли було завдано людській самовпевненості. Він говорив, що подібного

148

першого удару людству завдав Копернік, який довів, що Земля не є центром Всесвіту, другого — Дарвін, який вказав, що людина походить від вищих приматів. І, власне, Фрейду належить авторство третього удару — розвінчання раціоналістичних ілюзій, що людина управляє власною діяльністю та вчинками.

Аналізуючи виникнення культури, людського суспільства, Зігмунд Фрейд дійшов висновку, що суспільство може існувати тільки завдяки придушенню несвідомих проявів (сексуальних інстинктів, бажань). Без цього воно приречене на розвал і деструкцію із середини. У суспільстві постійно проходить масова сублімація придушеної енергії, що веде до виникнення людської культури та цивілізації. Суспільство створює своєрідні ерзацзаміщення придушеної енергії — різноманітні ритуали, що існують на рівні колективного несвідомого. Таких несвідомих ритуалів є доволі багато. Це релігія, мораль, музика, театр тощо.

Фрейд зазначав, що впродовж розвитку цивілізації людські інстинкти, потяги все більше й більше придушувалися. Це призводило до масових психозів, усезагальної депресії, а також конструювання найскладніших форм масового несвідомого (ритуалів). На думку вченого, ритуали є різновидом компенсаторної діяльності, яка дає людині змогу правильно пережити й перемогти свій суперечливий внутрішній світ.

Особливий інтерес Зігмунда Фрейда викликала релігія, яку він аналізував з погляду психоаналітичної теорії. Він вважав, що релігія є проявом неврозу причепливого стану, який виник у первісному суспільстві. Фрейд доводив це, послуговуючись такою логічною схемою: у давньому суспільстві діти вбили батька, якого вони боялись, але водночас поставили на його місце тотема, якому стали вклонятися. Так виникла ідея Бога, в якого людина шукає захисту від внутрішніх суперечностей (за аналогією пошуку дитиною захисту в батька, якого вона водночас боїться й шанує). Фрейдівське розуміння культури та релігії отримало назву «пансексуалізм», що згодом зазнало нищівної критики й було переосмислене неофрейдизмом.

Зауважимо, що Фрейд був послідовним атеїстом, він вважав себе матеріалістом і прагнув зробити психоаналіз науковим методом. Тому загалом пафосом його вчення був раціоналізм. Він говорив, що всі таємниці сфери несвідомого можна виявити за допомогою психоаналізу, а отже, є можливість вилікувати всіх невротиків. Його головним гаслом стало: «Там, де було «Воно», повинно стати «Я». З погляду Зігмунда Фрейда, розум має перемогти, незважаючи на силу несвідомого.

149

Узагальнюючи значення праць З. Фрейда в розвитку філо- i софського знання, можна зробити такі висновки: він уперше проаналізував феномен несвідомого не як онтологічну хара- ктеристику діяльності, а як психічну реальність, що є рівнозначною об’єктивній реальності; виявив певний зміст і сенс процесів несвідомого, визначив його роль, функції й значення в житті людей; проаналізував внутрішню будову сфери психіки, виявив її просторово-часову модель («Воно», «Я», «Над-Я»); порушив питання про те, яким чином можна зрозуміти несвідоме, й дійшов висновку, що осягнути його можна лише за допомогою свідомого. Проникнути в несвідоме можна за допомогою психоаналізу; одним з перших запропонував вивчати психіку людини на основі дослідження процесу її становлення та розвитку в минулому; пояснював виникнення культури, розвиток сучасної цивілізації як результат масової сублімації придушеної енергії колективного

несвідомого.

Неофрейдизм

Герберт Маркузе (1898—1979 рр.) — неофрейдист, німецькоамериканський філософ і соціолог. З 1934 р. працював у Сполучених Штатах Америки. Основні праці, що репрезентують його філософські погляди, — «Онтологія Гегеля й основні теорії історичності», «Розум і революція. Гегель і становлення соціальної теорії», «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження Зігмунда Фрейда», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Одномірна людина: дослідження з ідеології розвинутого індустріального суспільства» та ін.

На ранніх етапах своєї філософської біографії Маркузе вивчав і критично переосмислював роботи Карла Маркса, Зігмунда Фрейда та Мартіна Хайдеггера. Це дало йому можливість сформулювати предмет свого філософського інтересу. Ним став аналіз європейської цивілізації західного типу. Філософ підкреслював, що європейській цивілізації притаманне бажання підкорити природу й водночас людину людиною. Маркузе зауважив, що європейська цивілізація має певні закономірності розвитку, які можна пояснити з позицій критично переосмисленого вчення Фрейда.

Конфлікт людини й природи не є абсолютним, навпаки, він відносний і змінюється у просторі й часі. Ерос і Танатос у сучасному світі перебувають у певній суперечності з інтересами су-

150

часної цивілізації. А їх надмірні прояви безкомпромісно придушуються культурою: сублімуються (у вигляді творчої праці) або трансформуються (підкорення людиною самої себе через феномен сумління). У сучасному світі еротичні й танатологічні інстинкти мають можливість якнайповніше реалізовуватися. Людина як біосоціальний феномен уперше отримує можливість здійснити всі свої біологічні потреби. Тому надзвичайно актуальними для неї стають її біологічні форми існування. Тіло людини стає метою життя, а праця заради реалізації потреб тіла перетворюється на вільну гру людських можливостей.

Але разом зі зростанням перспектив задоволення біологічних (тілесних) потреб особи зростає необхідність соціального контролю за людською діяльністю та вчинками, які виходять за межі дозволеного. Сучасна цивілізація спричиняє надмірний тиск на окрему особу, що, на думку Маркузе, призводить до появи феномена «одномірної людини» — об’єкта духовного маніпулювання, особи зі зниженою критичною оцінкою себе та цінностей соціуму. Така людина бездумно залучається до економічної й політичної конкурентної боротьби задля реалізації власних вузькопрагматичних інтересів.

Бажання та інтереси «одномірної людини», способи їх реалізації лежать лише в одній площині — у площині споживацьких цінностей.

Людина з надмірними споживацькими інтересами стає «гвинтиком» суспільно-економічних відносин суспільства. Вона придушує свої біологічні (сексуальні) потреби, тобто пригнічує саму себе й власну свободу. Вихід із ситуації існування «одномірного» суспільства можливий лише за умови «великої відмови» від псевдоцінностей як капіталістичного суспільства, так і тоталітарного соціалізму шляхом встановлення повної сексуальної свободи, розкріпачення особи, сексуальної та культурної революцій. При цьому соціальна ініціатива в сучасному суспільстві переходить до люм- пен-пролетаріату, дрібної буржуазії, інтелігенціїта студентства.

Отже, упродовж свого життя Маркузе прагнув розробити нові моделі й різновиди раціональності, які мали звільнити чуттєвість особи з-під гніту культури.

151

Еріх Фромм (1890—1980 рр.) — неофрейдист, німецькоамериканський філософ, психолог, соціолог. Основними творами, що репрезентують його філософські погляди, стали «Втеча від свободи», «Людина для себе», «Здорове суспільство», «Мистецтво кохання», «Концепція людини у К. Маркса», «Анатомія людської деструктивності», «Дзен-буддизм і психоаналіз», «З полону ілюзій», «Серце людини», «Революція надії» та ін.

Концептуальними основами творчості Е. Фромма стали ідеї Зігмунда Фрейда, Карла Маркса (переважно ідея відчуженості), буддизму, Бенедикта Спінози, Фрідріха Ніцше, що, зрештою, дали йому змогу виокремити свій предмет філософствування — антропологію. Сучасна людина, вважав Еріх Фромм, утратила гармонію безконфліктного існування в природі внаслідок її об’єктивної соціалізації. А позаяк сутність людини пов’язана з її індивідуальністю, унікальністю, неповторністю, то загроза їх втрати призводить до переживання страху, тривоги, виникнення депресії — екзистенційної дихотомії. Екзистенційна дихотомія — суперечливі почуття людського існування, наприклад, зіткнення несвідомого бажання жити й усвідомлення неминучої смерті. Екзистенційна дихотомія стає стимулом і стійким механізмом відновлення внутрішньої та зовнішньої гармонії існування людини.

Еріх Фромм зазначав, що головними показниками суперечливого людського існування є біофілія (любов до життя) та її протилежність — некрофілія (ненависть до життя, насильство та агресія щодо всього живого). Бажання людини подолати цю суперечність виявляється в її прагненні відновити єдність із природою, встановити гармонію соціальних відносин.

Кожна особа прагне самостійно вирішувати проблеми суперечливого людського існування (екзистенційної дихотомії), шукаючи все нових і нових форм єдності з природою, соціальним оточенням і насамперед із самою собою.

У своїй праці «Втеча від свободи» Фромм аналізував одне з основоположних філософських понять — «свободу». Він вважав, що свобода — це механізм самореалізації окремої людини в повсякденному житті, але водночас вона може стати причиною її драматичного існування (почуття безсилля, невпевненості, самотності тощо). Це спричиняє виникнення феномена «негативної свободи», що виявляється в екзистенційному прагненні «втечі» від свободи.

152

Також втечею особи від свободи філософ вважав авторитаризм у діяльності й поведінці людини, зокрема садизм (підкорення інших) і мазохізм (добровільне підкорення іншим з метою втрати власного «Я»). Прикладами втечі від свободи є й прояви невиправданої агресії та руйнації живого світу, а ще надмірний конформізм, який призводить до знищення власної особистості в умовах масової культури.

Невпевненість у собі, у власних силах, неусвідомлення екзистенційної дихотомії змушує людей інтегруватися з такими ж невпевненими особами, що спричиняє виникнення фашистської психології та ідеології. Як приклад Еріх Фромм наводить думку про те, що Адольф Гітлер прийшов до влади, користуючись підтримкою дрібної, невпевненої в собі буржуазії. Водночас «некрофілічні», садистські прояви Гітлера й німецького нацизму збігалися з потребами масової свідомості низів середнього класу, що й стало причиною виникнення фашизму в Німеччині. Гітлер та ідеологи фашизму задовольнили потреби масової свідомості невпевненого в собі люмпен-пролетаріату та дрібної буржуазії. Конформістські настрої в західній культурі, загальна втрата оригінальних філософських концепцій, відчай, немотивований страх, добровільна відмова від власної самобутності — сприятливе підґрунтя для рецидивів фашизму в сучасному світі.

Аналізуючи економічну сферу функціонування суспільства,

Е. Фромм сформулював концепцію «соціального характеру» (го-

ловних критеріїв соціально-економічного життя, культури, що визначають економічний базис). Основими типами соціальних характеристик він називав рецептивний тип (зорієнтований на отримання благ зовнішнього світу пасивним способом), експлуататорський (характеризується агресивним прагненням панувати над навколишнім світом), споживацький (споживацький інтерес, що ізолює людину від оточуючого її світу), ринковий (орієнтує соціальну діяльність на цінності обміну товарами).

Філософ вважав, що ці соціальні характеристики збігаються з певними типами поведінки особи: мазохізмом, садизмом, деструктивізмом і конформізмом. Сучасне суспільство розвивається в напрямку появи нової форми соціальних характеристик

— продуктивної, яка повинна реалізувати в соціальній практиці тенденцію зростання й розвитку всіх людських можливостей.

153

Завданням сучасної філософії є аналіз можливостей продуктивного характеру, сприяння пошуку кожною окремою особою індивідуального шляху для розкриття власних здібностей у коханні, вірі й роздумах про світ. Продуктивний характер повинен створити умови для переходу від домінування егоїзму до превалювання альтруїзму, від споживацького інтересу в житті до істинного буття, від кібернетичних реалій до душевної людини.

І, нарешті, зазначимо, що Еріх Фромм став засновником гуманістичної етики. Він вважав, що найвищим проявом продуктивної діяльності особи є любов (взаємоповага) до окремої людини, що об’єктивно містить любов до людей взагалі. Любов до інших є водночас любов’ю до самого себе (до «Я») як до представника роду людського (ставлення до інших є водночас ставленням до самого себе й навпаки). Культивування всезагальної любові (коли бажання життя витісняє бажання смерті) є основою вирішення головних суперечностей суспільства: між патріархатом і матріархатом, гуманістичною та авторитарною свідомістю, між владою й підкореними, між особистим (історією життя) та історичним буттям (історією загалом), між «свободою від» і «свободою для», негативною та позитивною свободою.

Отже, гуманістична етика Еріха Фромма, учення про егоїзм, любов до себе відіграли важливу роль у становленні комплексу ідей, ідеалів гуманізму в сучасному світі. Найвищою цінністю людського існування є домінування в житті гуманістичної етики (єдність цілісної людини та її інтересів). Людина, якій властива гуманістична совість, може досягти індивідуального щастя.

Вільгельм Райх (1897—1957 рр.) — лідер ліворадикального фрейдизму, учень і колега Зігмунда Фрейда, один з основоположників фрейдомарксизму. В основі неофрейдистських концепцій Райха лежали ідеї Фрейда, Альфреда Адлера, Карла Маркса, Анрі Бергсона, буддистської філософії та ін.

Головними працями Вільгельма Райха, що репрезентували його неофрейдистські позиції, є такі: «Функції оргазму», «Аналіз характеру», «Генітальні та невротичні характери», «Масова психологія фашизму», «Сексуальна революція» та ін.

Райх вважав, що засадами людської життєдіяльності є сексуальна практика й оргазм. Аналізуючи взаємовплив нормальної жит-

154