III я та над-я (я-ідеал)

Якби Я було лише частиною системи Воно, яка визначається впливом системи сприйняття, тільки представником реального зовнішнього світу в душевній сфері, все було б просто.

В іншому місці вже пояснювалися мотиви, які наштовхнули нас робити припущення щодо існування декотрої інстанції в Я, яку можна назвати Я-ідеалом або Над-Я. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частина Я не так міцно пов'язана зі свідомістю, є несподіванкою, яка вимагає пояснення.

Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти муче­ницьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворено загублений об'єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об'єкта ідентифікацією. Водночас, однак, ми ще не зрозуміли всього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З того часу ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванні Я, а також має істотне значення у творенні того, що ми називаємо характером.

На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відрізнити володіння об'єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до припущення, що бажання оволодіти об'єктом походить з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволе Я отримує від прихильності до об'єкта знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.

Якщо ми маємо потребу в сексуальному об'єкті або нам доводиться відмовитися від нього, з Я нерідко відбуваються зміни, які, на кшталт меланхолії, потрібно розуміти як вторгнення об'єкта в Я; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої інтроспекції (вторгнення)... Я полегшує або уможливлює відмову від об'єкта., а Можливо, це ототожнення є тією умовою, за якої Воно взагалі відмовляється від своїх об'єктів. У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку, спостерігається дуже часто: він дає нам можливість припустити, що характер Я є осадом відкинутих прихильностей до об'єкта, що він містить історію цих виборів об'єктів. Оскільки характер особистості відкидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об'єкта, природно припустити цілу шкалу спротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жінок, які мали великий досвід кохання, легко знайти відгук їхньої прихильності до об'єкта. Необхідно також узяти до уваги випадки одночасної прихильності до об'єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова від об'єкта...

Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об'єкта на змінене Я є також тим способом, яким Я отримує можливість оволодіти Воно і поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Набуваючи рис об'єкта, Я немов нав'язує Воно самого себе як об'єкт кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: "Дивися, ти вже можеш кохати мене — я так схоже на об'єкт".

Перетворення об'єкт-лібідо в нарцисичне лібідо, очевидно, несе з собою відмову від сексуальних цілей, певну десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію. Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за рахунок втручання Я, яке на початку перетворює сексуальне об'єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому прагнути, можливо, іншої мети? До цього питання ми ще повернемося.

Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об'єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множаться, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічних наслідків. Справа може дійти до розщеплення Я, оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відокремлюються одна від одної і таємниця так званої "множинної особистості", можливо, полягає якраз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволодівають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підґрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому підсумку не зажди можуть називатися патологічними.

Як би не зміцнів у майбутньому спротив характеру щодо впливу відки­нутих прихильностей до об'єкта, все-таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком у найраніший період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об'єкта; вона є прямою, безпоредньою і більш ранньою, ніж будь-яка інша прихильність до об'єкта. Однак вибір між об'єктами, який має стосунок до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов приводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.

Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Є два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едіпового відношення і початкова бісексуальність індивіда.

Спрощений випадок для дитини чоловічої статі має такий вигляд: досить рано дитина відчуває до матері об'єктну прихильність, яка розпочинається з материнських грудей і постає типовим вибором об'єкта як опори; з батьком же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралель­но, допоки посилення сексуального потягу до матері й усвідомлення того, що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едіпового комплек­су. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і пере­творюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження» ніби наявна із самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною. "Амбівалентна установка" у ставленні до батька і лише ніжний об'єктний потяг до матері утворюють для хлопчика зміст простого, позитивного Едіпо­вого комплекса.

За руйнації Едіпового комплексу необхідно відмовитися від об'єктної прихильності до матері. Замість неї можуть з'явитися дві речі: або ідентифі­кація з матір'ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазвичай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дає змогу зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едіпового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином, зміцнилася. Відпо­відно аналогічно Едіпова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір'ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.

Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, оскільки вони не вводять полишений об'єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, ніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довело­ся відмовитися від батька як об'єкта кохання, виявляє мужність та іденти­фікує себе з батьком, тобто з загубленим об'єктом. Зрозуміло, що все це за­лежить від того, чи достатньо потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.

Отже, перехід Едіпової ситуації в ідентифікацію з батьком або матір'ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається в долю Едіпового комп­лексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке вражен­ня, що простий Едіпів комплекс узагалі не є найчастішим випадком, а від­повідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едіпів комплекс, який буде двояким — позитивним і не­гативним — залежно від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак водночас він поводиться як дівчинка, виявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до мате­рі. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об'єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумі­лому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбіва­лентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не ви­никає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.

Я гадаю, що ми не помилимося, коли припустимо існування повного Едіпового комплексу взагалі в усіх людей, особливо у невротиків. Аналітич­ний досвід відкриває незабаром, що у відомих випадках та чи інша складова цього комплексу зникає, залишаючи тільки ледве помітний слід, так що створюється ряд, один кінець якого займає позитивний комплекс, інший кінець — зворотний, негативний комплекс, тоді як середні ланки зображу­ють повну форму з неоднаковою участю обох компонентів. За зникнення Едіпового комплексу чотири потяги, які він уміщує сполучаються у такий спосіб, що з них виходить одна ідентифікація з батьком та одна з матір'ю, причому ідентифікація з батьком утримує об'єкт-мати позитивного комп­лексу та одночасно заміняє об'єкт-батька зворотного комплексу; аналогічні явища мають місце за ідентифікації з матір'ю...

Отже, можна зробити грубе припущення, що внаслідок сексуальної фази, яка характеризується пануванням Едіпового комплексу, в Я накопичуєть­ся осад, що складається з утворення обох названих, певним чином узгодже­них одна з одною ідентифікацій. Ця зміна в Я зберігає особливе місце. Вона протистоїть іншому змісту Я як Я-ідеал або над-Я.

Натомість Над-Я не є простим осадом від першого вибору об'єкта, здій­сненим Воно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення відносно них. Його відношення до Я не вичерпується вимогою "ти мусиш бути таким самим як (батько)", воно виражає також заборону: "Та­ким (як батько) ти смієш бути, тобто ти не смієш робити все те, що робить батько, деякі вчинки залишаються виключно його правом". Це подвійне об­личчя Я-ідеалу зумовлено тим фактом, що над-Я намагалося витіснити Едіпів комплекс, більше того — могло виникнути лише завдяки цій різкій зміні. Витіснення Едіпового комплексу було, очевидно, нелегким завданням. Оскільки батьки, особливо батько, усвідомлюються як перешкода щодо здійснення Едіпових потягів, то інфантильне Я накопичувало сили для цього витіснення через створення в собі такої самої перешкоди. Ці сили воно запозичувало певним чином у батька, і таке запозичення є актом, вищою мірою здатним викликати наслідки. Над-Я збереже характер батька, і чим сильніший був Едіпів комплекс, тим стрімкіше було його витіснення (під впливом авторитету, релігії, освіти, читання), тим строгіше незабаром над-Я пануватиме над Я як совість, а можливо, і як несвідоме відчуття провини. Звідки береться міць для такого панування, звідки його примусовий харак­тер, який набуває форми категоричного імперативу, — з цього приводу я ще висловлю свої міркування.

Зосередивши ще раз увагу на описаному вище виникненні над-Я, ми по­мітимо в ньому результат двох надзвичайно важливих біологічних чинників: тривалої дитячої безпорадності й залежності людини та наявності в неї Еді­пового комплексу, який був нами редукований навіть до перерви у розвитку лібідо, що утворився завдяки латентному періоду, тобто до двократного на­чала статевого життя. Ця остання обставина є, мабуть, специфічною особ­ливістю людини, згідно з психологічною гіпотезою, наслідком того поштовху до культурного розвитку, який був насильницьки викликаний у льодовико­вий період. Таким чином, відокремлення над-Я від Я не випадкове, воно ві­дображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть біль­ше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов'язане своїм походженням.

Нескінченну кількість разів психоаналізу дорікали тим, що він не ціка­виться вищим, моральним, надособистісним в індивіді. Таке дорікання несправедливе двічі — історично і методологічно. Історично — тому що психоаналіз із самого початку приписував моральним та естетичним тенденціям в Я прагнення до витіснення, методологічно — внаслідок небажання зрозу­міти, що психоаналітичне дослідження не могло виступати, на кшталт філософської системи, із завершеним колом своїх положень, однак мало крок за кроком просуватися в розумінні складного душевного життя шляхом аналітичного розчленування як нормальних, так і аномальних явищ. Тепер, коли ми зважилися підійти, наостанку, до аналізу Я, ми можемо відповісти всім, хто, вражений від власної моральної свідомості, наполягав на необхідності вищого в людині: "Воно безперечно повинно існувати, але Я-ідеал чи над-Я, вираження нашого ставлення до батьків, якраз і є вищою істотою. Ще в ди­тинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе".

Таким чином Я-ідеал є спадкоємцем Едіпового комплексу, отже, вира­женням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал, Я змогло оволодіти Едіповим комплексом і водночас підкоритися Воно. Тоді, коли Я переважно є представником зовнішнього світу, реальності, над-Я виступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього світу, або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я та Я-ідеалом у кінцевому підсумку відображатимуть суперечність реального і психічного, зовнішньо­го і внутрішнього світів.

Усе, що біологія і людська історія створили у Воно та зафіксували в ньо­му, — все це приймається Я у вигляді утворення ідеалу і знову індивідуаль­но переживається ним. Унаслідок історії формування Я-ідеал має найтісні­ший зв'язок із філогенетичною та архаїчною спадщиною індивідуума. Те, що в індивідуальному душевному житті належало найглибшим шарам, на­буває завдяки утворенню Я-ідеалу найвищого з боку наших оцінок змісту людської душі… Не важко показати, що Я-ідеал відповідає всім вимогам, які висувають стосовно вищого початку в людині. Як пристрасна прихильність до батька він містить у собі зерно, з якого зросли всі релігії. Судження про власну недовершеність у порівнянні Я зі своїм ідеалом викликає релігійне почуття благоговіння, на яке спирається пристрасно віруюча людина. У по­дальшому розвитку роль батька перейде до вчителів та авторитетів; їх запо­віді та заборони зберігають свій вплив у Я-ідеалі, здійснюючи як совість мо­ральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті та діяльністю Я від­чувається як відчуття провини. Соціальні почуття ґрунтуються на ідентифі­каціях з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу.

_________________________________________________________________

Фрейд 3. Я и Оно / Зигмунд Фрейд. — М. : ЭКСМО-ПРЕСС ; X. : Фолио, 2001. — С. 841—860.