Zbirka_Part2

РОЗДІЛ ІV.		261
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ
У більшості господарств худобу переселенців погано доглядали, відмовлялися
годувати кормами колгоспу (хоча вона перебувала на фермах), безжально
напружували важкою роботою на полях, коней не закріплювали за конюхами і
постійними їздовими, а голови колгоспів використовували їх для власних потреб. У
той же час забороняли користуватися ними господарям, коли потрібно було привезти
паливо або збіжжя. Були випадки загибелі тварин. Спроби переселенців порозумітися,
змінити ситуацію наштовхувалися на байдужість і хамство. Так, керівник колгоспу
ім. І. Франка Запорізької області Грищенко сказав: “Коні не ваші, а колгоспні, і ви за
них не хвилюйтесь” [11]. Загалом звернення переселених закінчувалися, як правило,
насмішками, брудною лайкою або побиттям.
Голови колгоспів допускали чимало порушень. Не поспішали документально
закріплювати право власності на будинки, акти передачі худоби та майна до
колгоспів, брали в переселенців зерно в борг під майбутній урожай, але не повертали,
забирали квитанції за якими держава розраховувалася з населенням за здане збіжжя,
отримували за ними зерно, не віддавали за призначенням, а здавали заготівельним
конторам для виконання планів, забороняли відзначати релігійні свята, ходити
до церкви: “Щоб я вас жодного в церкві не бачив” [12]. Керівний склад колгоспів у
багатьох випадках не дотримувався етичних норм поведінки, не викликав поваги й
бажання вступити до колгоспу: “Ви нам не потрібні, нам потрібні ваші коні, вас сюди
ніхто не звав і не буде захищати” [13].
Катастрофічно не вистачало житла. Його потреба, у зв’язку з масовим
переселенням, значно перевищувала слабкі державні можливості. Зруйновані та
кращі будівлі, не взяті на облік, розбазарювалися, заселялися самопоселенцями,
використовувалися не за призначенням. Вільні будинки в колишніх німецьких
колоніях південно-східних областей були мало придатні для проживання. Більшість
із них не мали даху, вікон, дверей, печей. В Одеській області, де було розселено 4940
родин, станом на 1 березня 1946 р., майже на завершення операції з переселення,
відремонтували тільки 1288 будинків, побудували нових – 10. На квартирах у
колгоспників “у порядку ущільнення” проживала 1591 сім’я [14]. Життя багатодітних
родин у невеличких будинках колгоспників почасти було нестерпним. Та, вочевидь,
це було краще, ніж взагалі нічого не мати. Примусово виселені з власних будинків
люди як могли пристосовувалися до ситуації. Рили землянки, поселялися в підвалах,
сараях, розвалинах, спали по черзі, не роздягаючись. Втративши надію отримати від
держави будинки, які їх чекають на півдні, в обмін на здані в Польщі, дехто самостійно
їх купував або будувався.
Тіснота, відсутність господарських будівель для худоби і збереження збіжжя, що
видавалося переселенцям, як компенсація за здану продукцію в Польщі, викликали
загальне обурення, заздрощі. Мешканка с. Нікольське Солонянського району
Дніпропетровської області Гурич Марія писала в листі на фронт:“…У нас прибавилася
сім’я – квартиранти 5 душ: бабуся, дочка, зять і двоє дітей. Вони евакуювалися із
Польщі – українці, навезли багатства повну хату. Привезли 2 корови, свиней, 4 вівці,
14 курей, кролів. Вони дуже багаті, не такі, як ми…” [15]. Далеко не всі були такими

262Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

заможними. Як і місцеві селяни, недоїдали, потребували безповоротної матеріальної допомоги. Одноразова грошова допомога в розмірі від 500 до 2000 крб. надавалася родинам, які перебували у вкрай скрутному становищі [16]. Державні кошти, що виділялися на потреби матеріального облаштування переселенців на місцях, часткове повернення компенсації, видача овочів, жирів, товарів першої необхідності не могли задовольнити усіх потреб переселенців, лише посилювали заздрощі в інших селян, поглиблювали взаємну неприязнь. Вона проявлялася у сварках, викиданні речей на вулицю, вимаганні непомірної плати за проживання. Ці, та десятки інших документально зафіксованих фактів віддзеркалюють атмосферу суспільного життя переселенців на теренах України.

При тому всі відзначали надзвичайну старанність і працьовитість основної маси переселенців. Навіть ті, хто не вступив до колгоспу, добре працювали на колгоспних полях. Переселенці-колгоспники виробляли велику кількість трудоднів. Наприклад, Клепач Д. та Музикар М. із колгоспів“Нове життя”і“Червоний шлях”Лозівського району Харківської області виробили відповідно по 806 і 500 трудоднів [17]. Вироблення переселенцями від 200 до 600 трудоднів було типовим явищем в усіх колгоспах України. Голови Мелітопольського райвиконкому і колгоспу ім. Ворошилова у звіті Запорізькому обкому партії особливо відзначили вклад переселенців в урожай 1945 р.: “Влітку переселенці працювали настільки чесно, що, по суті, витягнули сільради зі збиранням хліба і молотьбою”. “Врожай 1945 року практично зібрали не місцеві колгоспники, а переселенці, які прибули”[18]. Хоча така завзятість переселенців також не подобалася рядовим місцевим колгоспникам. Вони потай висловлювали їм своє невдоволення, розповідали про те, як добре працювали раніше, поки не отримали розрахунок [19].

Державне будівництво затримувалося, й тому соціальне напруження стрімко зростало. На хвилі озлоблення лунали кличі ненависті та дорікання: “Чого Ви сюди приїхали? Забирайтеся геть!” [20], “Ми і без Вас обійдемося”, “Самим немає чого їсти” [21]. Близьке знайомство з радянською колгоспною системою, ультимативною формою вступу до колгоспу, агресивною поведінкою виснажених психічно фізичним та моральним навантаженням, недоїданням і радянською системою суспільних відносин селян в УРСР штовхало їх на пошуки кращої долі в інших регіонах республіки, рідше – СРСР.

У західних областях, куди прагнули переїхати обмануті і скривджені, вони також пізнали лихої долі “вигнанців”. Хоча там колгоспна система ще не була остаточно утверджена, але їх не чекали: “Ніхто не хотів нас навіть тимчасово прийняти до хати. Місцеве населення було переконане, що ми добровільно переселились, а отже якісь голодранці, бо хто з порядних людей залишає рідні місця”[22]. Тривалі роки сільського бібліотекаря із селища Дідилів Львівської області Ольгу Кватюру не покидало відчуття відчуження. Вона поділилася своїми думками з донькою покійної односельчанки із переселенців: “Я відчуваю тут себе чужою” [23]. Показово характеризує міжетнічні суспільні відносини в регіоні поширена, в ті роки на Волині поговірка, переказана автору викладачами ВНУ ім. Лесі Українки: “Американці навернули на нашу голову колорадського жука, а радянський уряд переселенців”. Як показує порівняльний

РОЗДІЛ ІV.

263

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

аналіз, прояви і природа досліджуваного конфлікту на півдні, сході та заході були одні й ті самі. Англійський філософ Барінгтон Мур писав: “Коли люди захочуть розірвати ланцюги теперішнього часу, вони повинні будуть зрозуміти сутність тієї сили, що їх викувала” [24].

Величезна кількість будинків, звільнених польcькими господарями, які від’їжджали в Польщу, згідно з двостороннім договором про обмін населенням та родинами членів ОУН і УПА, які виселялися за межі УРСР, перетворилися у величезне “яблуко розбрату”. Потік мігрантів за планом розселення та зворотників із південносхідних областей значно перевищував наявність вільного житла. Наприклад, станом на 1 травня 1946 р. у Тернопільській області із 21 969 родин, що прибули сюди, отримали будинки тільки 18 444 родини [25]. Влаштування переселенців відбувалося повільно. На 10 вересня 1947 р. в області проживало на квартирах 517 родин [26]. Поміж усіх західних областей відносно краще були забезпечені житлом переселенці у Львівській області. Та все ж частина з них проживали на квартирах, або в господарських будівлях. Так, у травні 1946 р. в Олеському районі області проживало у стодолах 78 родин, більш як 100 не мали садиб та наділів землі [27]. У вільних будинках, призначених для переселенців, нерідко поселялися самопоселенці-зворотники або місцеві мешканці. Коли приїжджали нові законні господарі, вони подовгу не виселялися, проживали разом або зовсім не впускали їх до осель [28]. Переселенці змушені були продовжувати проживати на квартирах, маючи свої хати.

Переселенцям доводилося звертатися до відділів розселення, скаржитися, захищатися в судовому порядку. “У хату поляків виселених і відведених нам під житло поселився місцевий мешканець, а ми поселилися у його хаті. Я випадково дізналася про це у 50-х роках, подала до суду і виграла процес” [29]. Сварки з питань житла деструктивно впливали на міжособистісні стосунки. Опір переселенців був неочікуваною неприємністю для місцевих мешканців. “Сусіди чортом дивилися на нас, тому що ми вселилися у гарний будинок виселених до Сибіру” [30].

Слід відзначити, що органи державного управління самі чинили незаконні дії щодо переселенців і додавали тривоги виснаженим безкінечними переїздами людям. Так, у Дублінському районі Дрогобицької області голова райвиконкому Нерест самовільно виселяв переселенців із наданих їм будинків [31]. У ряді районів Волинської області голови райвиконкомів віддавали накази про демонтаж будинків, призначених для переселенців, і навіть особисто спостерігали за процесом [32]. Для кожного господаря було дуже важливо не тільки отримати будинок, господарські будівлі, земельні наділи, але й оформити все юридично. Якщо у південних областях з цим не поспішали, оскільки не були впевнені у намірах осідлості переселених, то у західних областях такої проблеми не було, за винятком внутрішнього регіонального, обласного чи місцевого руху. Проте затримка з оформленням документів на право власності була унормованою. У Волинській області з 5132 залишених поляками будинків було передано переселенцям 3268 [33].

Важко розкрити всі чинники, які спровокували внутрішньоетнічний конфлікт між українцями-переселенцями з Польщі й місцевим населенням, у невеликій за

264Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

обсягом праці. Їх було багато. На загал, одним не подобалося намагання ошукати, використати їхнє майно, худобу, працю, а також неповажне ставлення до них. Іншим не подобалася пільгова політика держави щодо переселенців, їхня непокірливість, самозахист і солідарна підтримка. Великий вплив на ситуацію мав патріотичний рух, який не сприймав жодні владні дії. Населення, для якого радянська влада була порівняно чужою, вочевидь, не розуміло тих, хто здався і відступився від своїх земель і потіснив їх на власній території. Саме тому й застосовували щодо переселенцівукраїнців “партизанські” методи боротьби: кидали в хати камінням, заганяли вночі у їхні посіви худобу тощо [34].

За відсутності підтримки з боку властей, а то і за їхнє потурання слова “переселенець”, “забужанин” перетворилися на лайливі [35]. Переселенцям боляче було чути, як у західних і східних областях їх називали поза очі чи відкрито“поляками”, “польськими бандитами”, “західняками”, “мазурами”, “вакуванцями”, “вакувантами”, “дідами” тощо [36]. Більше за всіх дошкуляли лемкам. Навіть назва етнічної групи “лемки” промовлялася іронічно, з підкресленою меншовартістю. “Найбільше, що мені запам’яталося з того часу, – це приниження переселенців місцевим населенням. Сміялися з нашої мови, звичаїв. З огидою вимовлене ким-небудь слово “лемки” стискало серце до болю” [37]. Такій моральній нарузі лемки, холмщани, підляшці і надсянці протиставляли дружність та згуртованість. Місцеві дивувалися, що “лемки щирі, дружні, гостинні, один одного виручає і тут же по своєму горді, один за одного, як кажуть, горою стоїть. Бувало так, що хтось з бідніших місцевих людей попросить привезти дрова або поле виорати, засіяти, то лемки зразу послухали, і саме важливе те, що не брали платню за роботу, а за «дякую». Або хату побудувати, так, як та традиція була у нас на Лемківщині”, – так згадує і характеризує своїх побратимів Т. Гоч [38]. Подібна земляцька єдність була характерна для всіх груп переселенців “Оті забужани дружні, як жиди, а їхні чоловіки все вміють, усе роблять самі, самі будують, самі мудрують, нікого зі сторони не наймають” [39].

Міжособистісні дружні стосунки лемків, холмщан, підляшців, надсянців компенсували утворений навколо них соціальний вакуум й порушені соціальні зв’язки, заповнили порожнечу, яка утворилася в душах у зв’язку з втратою рідних коренів і занепадом моралі. Несприйняття оточуючого соціуму змусило зосередитися на собі й своїх вміннях. Затяжний внутрішній конфлікт між українцями-переселенцями й місцевим населенням засвідчив відсутність національної консолідації українського етносу в рамках тогочасної унітарної багатонаціональної держави.

Джерела та література:

1.Буцко О.В. Украина-Польша: миграционные процессы 40-х годов. – К., 1997. – 149 с.; Кіцак В.М. Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944 – 1946 рр. та їх соціальноекономічна адаптація: Автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – Чернівці, 2003. – 20 с.; Данилиха Н.Р. Соціально-побутова адаптація українців із Польщі в УРСР у 1944 – 1950-х роках (на матеріалах західних областей України): Автореф. дис. ...

канд. іст. наук: 07.00.01. – Львів, 2007. – 21 с.; Гонтар Т. Становище переселенців

РОЗДІЛ ІV.

265

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

з Польщі у південних та східних областях УРСР у 1944-1945 рр. // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені В. Гнатюка. – Вип. VII. Серія: Історія. Збірник наук. праць. – Тернопіль, 1998. – С. 146-155; Качачій Р. Проблеми адаптації депортованих з Польщі українців у Миколаївській області // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені В. Гнатюка. – Вип. V. Серія: Історія. Збірник наук. праць. – Тернопіль, 2002. – С. 130-138.

2.Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвенції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945 – 1957). – К., 1959. – С. 193-199.

3.Центральний державний архів громадських об’єднань України ( далі – ЦДАГОУ). – Ф. 1. – Оп.23. – Спр. 1470. – Арк. 23.

4.Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах / Відп. ред. В.А. Смолій. – Т. 2. – К., 2006. – С. 319.

5.Центральний державний архів вищих органів України (далі – ЦДАВОУ). – Ф. 2. – Оп. 7, т. V. – Спр. 3140. – Арк. 95.

6.Державний архів Херсонської області (далі ДАХО), Р-1979. – Оп. 1. – Спр. 242. – Арк. 49.

7.Там само. – С. 15.

8.Українська РСР у міжнародних відносинах. … – С. 194.

9.Кабачій Р. Вказ. праця. – С. 136.

10.ЦДАВОУ. – Ф. 4626. – Оп. –1. – Спр. 11. – Арк. 10-11.

11.Там само. – Арк. 8.

12.Там само.

13.Там само. – Ф. 4626. - Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 21.

14.Там само. – Ф. 2. – Оп. 1, т. IV. – Спр. 3816. – Арк. 128-129.

15.Сорока Ю.М. Населення західноукраїнських земель: депортації, переселення, мобілізації, міграції (1939 – 1950-ті роки): Монографія. – К., 2007. – С.173.

16.ЦДАВОУ. – Ф. 2. – Оп. 7, т. V. – Спр. 5031. – Арк. 166.

17.Там само.

18.Державний архів Запорозької області (далі – ДАЗО). – Ф. П-102. – Оп.1. – Спр.1168. – Арк. 14.

19.Там само. – Ф. П-102. – Оп. 1. – Спр. 1213. – Арк. 44.

20.ЦДАВОУ. – Ф. 4626. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 21.

21.ДАЗО. – Ф. П-102. – Оп. 1. – Спр. 1213. – Арк. 36; Спр. 1216. – Арк. 54.

22.Данилиха Н.Р. Соціально-побутова адаптація українців із Польщі в УРСР у 1944- 1950-х роках (на матеріалах західних областей України): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – Львів, 2007. – 165 арк.

23.Наведено: зі слів Кватюри О.М. – мешканки с. Дідилове, Львівської області // Власний архів автора.

24.Наведено за: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільнополітичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн. – К., 1994. – Кн. перша. – 256 с.

25.ЦДАВОУ. – Ф. 2. – Оп. 1, т. IV. – Спр. 3816. – Арк. 291.

266Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

26.Там само. – Ф. 2. - Оп. 7, т. V. – Спр. 5031. – Арк. 156.

27.Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф. Р-221. – Оп. 2. – Спр.206. – Арк. 5.

28.ЦДАВОУ. – Ф. 2. – Оп. 7, т. V. – Спр. 5031. – Арк. 87.

29.Наведено: зі слів Саліш М.Д. – мешканки с. Дідилове, Львівської області // Власний архів автора.

30.Наведено: зі слів Чайки Н.Я. – мешканки м. Києва // Власний архів автора.

31.ЦДАВОУ. – Ф. 2. – Оп. 7, т. V. – Спр. 5031. – Арк. 156.

32.Державний архів Волинської області. – Ф. Р-919. – Оп.2. – Спр. 68. – Арк. 33.

33.Савчук О. Чужі серед своїх, доля депортованих українців Холмщини // Депортації українців та поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”) / Упоряд. Ю.Сливка. – Львів, 1998. – С. 83.

34.Данилиха Н. Вказ. праця. – С. 166; Кіцак В. Адаптація українців Закерзоння в Україні: урядові документи і реалії часу // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка. – Вип. VII. Серія: Історія. Зб. наук. праць. – Тернопіль, 1998. – С. 137-146.

35.Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття (історико-політологічний аспект). – Луцьк, 1995. – С. 62.

36.ДАЗО. – Ф. П-102. – Оп. 1. – Спр. 1213. – Арк. 54; Пронь Т.М. Примусове переселення // Щотижня (Миколаїв). – 2009. – 9 вересня (№ 36); Данилиха Н. Вказ. праця. – С. 165.

37.Данилиха Н. Вказ. праця. – С. 167.

38.Там само.

39.Онуфрійчук М. Холмському роду нема переводу. Розповіді про депортованих українців з Холмщини, доля яких пов’язана з Волинню. – Луцьк, 2005. – С. 7.

РОЗДІЛ ІV.

267

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Андрій Телегуз (Київ, Україна)

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ У ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Польсько-українським відносинам під час Другої світової війни надали чіткої форми могутні сили, які змінили долі націй унаслідок воєнного панування двох тоталітарних імперій, а також спадщина українсько-польського конфлікту, що мав багатовікову історію, але поглибився внаслідок зростання національної ворожнечі в міжвоєнний період. Цей конфлікт розпочався з приєднання західноукраїнських земель до молодої польської держави, зростав протягом 20-х років і після заснування Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1929 р. призвів до конфронтації між польською та українською громадами.

Саме 30-ті роки підготували ґрунт для трагічних польсько-українських подій під час Другої світової війни. Зростаюча радикалізація в обох громадах призвела до відкритої конфронтації під час війни, внаслідок якої загинули тисячі людей з обох сторін.

Слід зазначити, що хоча в 30-х роках помірковані елементи українського політичного спектра пристали б на автономний статус у рамках Польської держави, але ні польська влада, ні лідери ОУН не схвалювали нічого іншого, як тільки свою, незалежну та суверенну державу.

Українцібулиповністювідданісправіздобуттяцілковитогосуверенітетунадвсією українською етнографічною територією; в той час, як поляки наполягали на принципі територіальної цілісності Республіки Польща. Неспроможні розв’язати територіальне питання мирними засобами, обидві сторони розпочали криваву війну, яка набрала форми етнічних чисток. Політичний керівник Української повстанської армії закликав поляків залишити українську землю і перейти за Буг, а поляки, у відповідь на українське насильство, друкували листівки, закликаючи українців перейти на Схід – за Збруч.

Українсько-польський конфлікт, що мав місце за часів Другої світової війни, досі залишається суперечливою темою вітчизняної і польської історіографії. Незважаючи на те, що минуло вже майже сім десятиліть від тих подій, чимало українців і поляків не можуть вибачити образ і кривд, яких завдали їхні співвітчизники один одному в ті трагічні часи.

Коли ми говоримо про польську або українську позицію, то, звісно, узагальнюємо і зводимо різні погляди до того, що могло б вказувати на ставлення до цієї проблеми з боку більшості.

Жорстока війна між сусідніми народами не була випадковою, а скоріше результатом взаємної ворожнечі, антипатії і насамперед браком пошани один до

268Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

одного. Так, наприклад, два звіти з Польщі називають українцями тільки тих, хто жив у Радянському Союзі. До українців, які жили в Галичині, території, яку поляки вважали своєю, вони використовували принизливу назву «русини», що нагадувало кривди з боку українців у міжвоєнний період. Було б наївно вважати, що Німеччина й Радянський Союз не використовували польсько-українського конфлікту. Друга світова війна, оця боротьба між двома диктаторами-ворогами, завдала безпосереднього удару українсько-польським відносинам. Польський звіт із квітня 1943 р. вказує на те, що «совєти» були причетними до найкривавіших трагедій на Волині. У своїй політиці проти українців і поляків німці також грали в гру «поділяй і владарюй», таким чином загострюючи уже й без того напружені взаємини між обома народами. Коли, наприклад, українські поліцейські відділи (приблизно 5000 чоловік), створені з місцевого населення, приєдналися до українського націоналістичного повстанського руху (19 березня – 14 квітня 1943 р.), німці зорганізували польські поліцейські відділи, створені з місцевого населення і з фольксдойчів (расових німців) з познанського регіону. Це саме ті відділи, які приєдналися до німецьких каральних операцій проти українського населення. Це не означає, що українські акти тероризму проти польського населення були виправданими.

Добре відомо, що і українці, і поляки вважали ці землі своїми, етнічними, придбаними завдяки важкій праці багатьох поколінь. До того ж історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ ще ніколи добровільно не зрікалися територій, які вони з тієї чи іншої причини вважали власними. Саме в цьому, до речі, був весь драматизм українсько-польського територіального конфлікту.

Фактичне безладдя під час Другої світової війни, встановлення радянської влади, гітлерівської окупації було живильним середовищем для проявів шовінізму, що мав місцезобохбоків.Щожстосуєтьсяукраїнськоїсторони,тоодностайновимальовується значно більша її стихійність чи анархічність, яка, втім, «дозволяла» полякам впродовж століть селитися на землях, де українці чисельно значно переважали так званих «ляхів», і жити тут нерідко комфортніше, ніж на покинутій батьківщині.

Очевидно, як кожна меншина в будь-якій державі, особливо в своїй основній сільській масі, хто через прив’язаність до землі, хто зі страху, вони (українці/поляки) первісно готові були бути лояльними щодо влади. Вони виявляли поступливість, терплячість, миролюбність щодо своїх сусідів, навіть коли зустрічалися з проявами ненависті й озвіріння, крайнього шовінізму й націоналізму в поглядах і поведінці представників ворогуючих націй. Водночас вони були піддатливими на вплив провідників, котрі, виправдовуючи все патріотичними гаслами, здебільшого дбали лише про власні інтереси і в своїх діях керувалися настановою, що на спірних теренах може бути лише один господар, і цим господарем мають бути обов’язково вони, а не їхні вороги.

Ці міркування не можна полишити без згадки про поширений серед певних верств населення в Україні (переважно на сході та півдні) і в Польщі погляд, що першопричину кривавої різанини, етнічних чисток, народовбивства тощо слід шукати в «злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину західних українців проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти них».

РОЗДІЛ ІV.

269

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Продовженням цієї тези слід вважати твердження про те, що ОУН(б) «скористалася геополітичною ситуацією і німецькою окупацією спірних теренів, аби реалізувати акцію етнічної чистки польської меншини в селах і малих містечках».

При цьому часто не береться до уваги, що реалізувати таку масштабну антипольську акцію, якою вона насправді і виявилася, могла лише чисельна, добре організована й озброєна повстанська армія, яка, через свідому відмову ОУН(б) аж до початку 1943 р. від широкої партизанської боротьби, власне, і з’явилася тільки навесні-влітку 1943 р. Тому, наприклад, окремі українські науковці схильні вважати, що навряд чи варто вести розмову про здавна задуману ОУН(б) акцію етнічної чистки польської меншини. Рішення про проведення так званої антипольської акції, зокрема на Волині, приймалося на рівні Крайового проводу ОУН(б) 1943 р. Варто додати, що аналіз оунівського архіву, як, між іншим, і знання тодішніх військових геополітичних реалій, свідчать про те, що ОУН(б) і командування УПА скоріше були зацікавлені в тому, щоб домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їхній нейтралітет у боротьбі ОУН проти радянської влади, ніж відкривати антипольський фронт (у рішеннях другої конференції ОУН(б) від березня 1942 р. так і було записано: «домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їхній нейтралітет у боротьбі ОУН проти СРСР»).

СтосовножідеологіїібагатьохпрактичнихаспектівдіяльностіОУН(б)іУПА(терор, застосування принципу колективної відповідальності проти цивільної людності тощо) слід сказати, що вони мали вирішальне значення для остаточної дестабілізації українсько-польських взаємин, наклали негативний відбиток на характер боротьби українського самостійницького руху, скрили його національно-визвольний характер і також значною мірою сприяли тому, що українсько-польська територіальна суперечка набрала форм «кривавої різанини».

Скільки б тепер окремі дослідники не говорили про втручання німців або радянських партизанів у польсько-українську війну, намагаючись інколи навіть на них цілковито перекласти відповідальність за міжнаціональний конфлікт у роки війни, слід стверджувати, що не вони все-таки відіграли в конфлікті ключову роль. Криваве протистояння було викликане польським і українським шовінізмом, обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній стороні.

У працях радянських і сучасних російських істориків відповідальність за волинську трагедію покладалася на «бульбівців», а у спогадах політичних супротивників ОУН(б) – на “рубанівців”, тобто прихильників тогочасного провідника М. Лебедя, псевдо – Максим Рубан. У матеріалах Делегатури польського уряду за 1943 p. , коли йшлося про антипольські акції на Волині, фігурувала, як правило, не ОУН(б) і навіть не УПА, а “волинська ОУН”. За цією назвою стоїть провідник ОУН(б) на Волині й командувач УПА Д. Клячківський, псевдо – Клим Савур. Саме цей видатний діяч українського повстанського руху доклав тоді найбільше зусиль до організації не тільки антинімецької і антирадянської, але й антипольської боротьби. Цікаво, що в “Енциклопедії українознавства”, де подаються короткі біографії діячів навіть зовсім дрібного масштабу, не знайшлося місця для Д. Клячківського. Мабуть, не випадково

270Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

цей непересічний діяч у листопаді 1943 р. під переконливим приводом позбувся посади головнокомандувача УПА. В українському повстанському русі політичне й військове лідерство надалі зосередилося в руках Романа Шухевича, псевдо – Тарас Чупринка.

В основі українсько-польського конфлікту воєнного часу корінився один чинник – територія. Безпосередньо на території ця боротьба нерідко набувала кривавого характеру, тому що йшлося не про визначення державної приналежності регіону,

апро користування конкретною ділянкою землі, яка годувала.

Укожного з мешканців Волині була своя правда: у тих, хто тут жив завжди, у тих, чиї предки прийшли з Польщі у XVI ст., і навіть у тих, кому Польська держава за безсумнівні заслуги перед Польщею дала ділянку землі, щоб підтримати і розвинути “польськість кресів”. Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж релігійні й національні. Але не слід забувати, що соціальна напруженість штучно створювалася відповідною національною політикою всіх урядів Республіки Польща. Не слід забувати також, що переслідування українців за релігійною ознакою на “східних кресах”здійснювалися не тільки екстремістськими елементами, а й місцевою адміністрацією при бездіяльності або й потуранні центральної влади довоєнної Польщі.

Таким чином, не було жодної реальної можливості щодо впевненості в тому, що поляки й українці зможуть дійти згоди, коли обидві сторони домагалися цілей, які взаємно виключали одна одну. Поляки прагнули відтворити незалежну Республіку Польща в межах кордонів, які існували до Другої світової війни, і з цією метою Польський екзильний уряд робив значні зусилля.

Метою українського націоналістичного руху було створення незалежної Української держави в межах етнографічної української території. У результаті поляки й українці воювали за ту саму територію. Але ні поляки, ані українці не були готові добиватися компромісу в цій справі. Проблема залишилася невирішеною під час та після війни.

Джерела та література:

1.Ільюшин І.І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). – К, 2000.

2.Więz. – 2002. – № 4 (522). – S. 23.

3.Тожецький Р. Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на терені Другої Речі-посполитої. – Варшава, 1993.

4.Історія слов’янських народів: дослідження актуальних проблем. Україна і Польща в горнилі Другої світової війни. – К., 2005.

5.Чернега П.М. Вклад робітників України у зміцнення воєнно-економічної могутності СРСР в роки Другої світової війни. – К., 2004.

6.Польща і Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. – Т. 1. – Варшава– Київ, 1998.

7.Гунчак Т. Поляки і українці під час Другої світової війни // Історичний журнал. – 2003. – № 1. – С. 43.