Хистори 2

Окупація України Військами Фашистської Німеччини

Ви пам'ятаєте перебіг подій напередодні війни. Фашизм загрозливо навис над Європою. Головною перешкодою на його шляху став Радянський Союз. Ворог планував загарбати його за чотири — шість тижнів. У пошуках «життєвого простору» фашисти розраховували на ресурси як всієї Європи, так, зокрема, і України. Ще в 1939 р. Гілер заявив, що йому потрібна Україна, щоб німців знову не змогли ослабити голодом, як це було у попередній війні.

Війна увірвалась у міста і села України 22 червня 1941 р. Увесь народ піднявся на боротьбу з ворогом. Навіть попередня насильницька колективізація, терор і репресії, голодомор не змогли витравити з душі народу любов до Батьківщини. Коли справа дійшла до вибору: бути чи не бути Україні, народ черговий раз продемонстрував найкращі якості своєї душі і став на захист рідної землі.

У перші ж місяці війни до лав Радянської Армії і Військово-Морського Флоту влилося 2,5 млн чоловік населення України. У військкоматах не було відбою від добровольців. Збір коштів у фонд оборони набув всенародного характеру.

Розрахунок ворога на блискавичне захоплення території Радянського Союзу, внаслідок якого різко впаде воєнний потенціал країни, не виправдався. Фронт і тил злилися воєдино. Незвичайна швидкість і оперативність і масштаби евакуації людей і підприємств на схід від лінії фронту порушили попередні плани ворога.

В Україні протягом кількох місяців на схід було перевезено майже 550 підприємств, майно тисяч колгоспів і радгоспів, МТС, багато наукових і навчальних закладів, культурні та історичні цінності. Евакуація 3,5 млн жителів України, передусім кваліфікованих спеціалістів, дала змогу закласти фундамент майбутньої перемоги.

Важливе гєополітичне становище України в центрі Європи викликало основні апетити ворога. Наш народ отримав, як кажуть, від Бога прекрасні кліматичні умови І найплодючішу землю. В усі історичні часи він хотів тільки одного — спокійно трудитись на своїй землі, жити в достатку за рахунок власної праці, ростити дітей і залишати їм у спадок мир і спокій, примножений власною працею добробут, міцну мирну державу зі справедливими законами.

Як зазначає український історик М. В. Коваль, узагальнена мета фашистської Німеччини у війні проти СРСР виглядала так: 1) знищення більшовизму; 2) розгром великоруської імперії; 3) набуття колоніальних територій, передусім України.

Це й обумовило особливо кривавий характер воєнних дій в Україні, які продовжувались понад три роки. Саме Київська і Одеська оборонні операції 1941 року зірвали плани блискавичної війни Гітлера. Зокрема, до середини жовтня захисники Одеси відбивали безперервні атаки фашистських військ, які мали п'ятикратну перевагу. Після Курської битви, географічно пов'язаної з Україною, почалося масове вигнання фашистів з України. Багато місяців підряд жорстокі бої за визволення України вели 10 фронтів, окрема Приморська Армія, сили Чорноморського флоту та трьох військових флотилій. А це майже

половина особового складу і бойової техніки усієї діючої армії. У складі діючої армії на вирішальному етапі звільнення України було біля70 відсотків українців.

Всього ж Україна дала фронту понад 6 млн солдат.

Усе для фронту, усе для перемоги віддали і трудівники тилу. Жінки, пенсіонери, діти трудилися цілодобово на оборонних підприємствах країни. Неймовірний тягар воєнних нестатків, важкої праці, горя від смерті своїх близьких і рідних на фронтах війни впав на плечі працівників тилу.

Усім відомо, яка доля очікувала народ України у відповідності з планом «Ост». «Новий порядок», який несли на своїх багнетах гітлерівські війська, відрізнявся особливою жорстокістю по відношенню до українського народу. Метою фашистів було пограбування завойованих територій і знищення корінного населення. Моральний і фізичний терор, тактика «випаленої землі» - такою була політика німецько-фашистської влади в Україні. Увесь світ знає село Лідіце в Чехо-словаччині і Орадур-сюр-Глан у Франції, спалені за опір фашистам разом з усіма жителями. А в Україні таких сіл нараховується загальною кількістю біля 320.

Не дивно, що переважна більшість громадян України вороже ставилася до окупантів.

Проте багато хто з жителів західних областей України, переживши весь жах сталінських депортацій і репресій, зустрічали німецько-фашистських окупантів як

визволителів. В їх пам'яті ще свіжими були спогади про те, коли вони були громадянами Австро-Угорщини, події Першої світової війни і окупаційна політика'російських військ у Східній Галичині. Порівняння були не на користь радянської влади. Про існування німецького плану «Ост» ніхто з населення України не здогадувався.

«Нойєс орднунг» — новий порядок нацистів не за-барився проявитися в усій своїй руйнівній силі. Расистська ідеологія арійської раси глибоко деформувала людську психіку, пробудила звірячі інстинкти. Брутальність поведінки фашистських окупантів пе рейшла всі межі: грабунки, садизм, ґвалтування, убивства стали нормою поведінки німецьких солдат в Україні.

Наприклад, в одному тільки Києві за роки німецької окупації було розстріляно більше людей, ніж загинуло солдат США у Другій світовій війні.

У «Книзі пам'яті України», яка є підсумком великої архівної роботи, здійсненої останнім часом обласними редколегіями, стверджується, що Україна дала фронту понад 6 млн солдат. З них 3 млн загинули, кожен другий з тих, що залишився, став інвалідом.

Символами величі солдатського подвигу, мужності партизанів і підпільників стоять на нашій землі тисячі музеїв ратної слави, пам'ятників та обелісків. Тільки на Одещині знаходиться 2415 братських могил, на яких золотими буквами викарбувані імена воїніввизволителів, які загинули на землі України.

Одним з таких вражаючих пам'ятників високого героїзму народу у битві з фашизмом є обласна «Книга пам'яті України», видана друком в Одесі. У цій 10-томній історикомеморіальній праці вміщені імена 135 тисяч воїнів-одеситів, які загинули або пропали безвісті. У неї внесені також імена 2445 партизанів, підпільників, моряків, авіаторів, залізничників та інших громадян, мешканців Одещини. Усього ж у «Книзі па- м'яті» вміщено імена більш чіж 156 тис. чоловік — кращих синів і* дочок нашої

Батьківщини.

Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. о третій годині п'ятнадцять хвилин фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Згідно з планом гітлерівського командування «Барбаросса», названим на честь героя хрестових походів германського імператора Фрідріха II Барбаросси, військова кампанія мала бути блискавичною («бліцкріг» — блискавична війна). Особливо важливе місце в ній відводилося діям авіації і танкових частин.

Наступ німецько-фашистських військ ішов у трьох напрямках: на Ленінград (група армій «Північ»), на Мінськ, Смоленськ і Москву (група армій «Центр»), на Київ (група армій «Південь») з тим, щоб максимум за 5 місяців вийти на лінію «А» — «А» (Архангельськ — Астрахань).

В Україні гітлерівці мали у стислий термін оволодіти Житомиром і Києвом, потім — Донбасом і Кримом. Таким чином, Україна мала бути окупованою дуже швидко, а її багаті природні ресурси, економіка, хліб повинні бути одразу ж використані для продовження війни проти Росії.

Разом з Німеччиною у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія. Всі угруповання військ Німеччини нараховували 153 дивізії. Ще 37 дивізій належало її союзникам. Усього у військових діях з боку фашистської Німеччини брало участь 5,5 млн осіб. Проти них діяло понад 6 млн солдат і офіцерів Червоної армії, у тому числі у прифронтовій західній смузі — 2,9 млн осіб.

На Україні діяли об'єднані війська двох фронтів: Південно-Західного та Південного, на морі — Чорноморський флот, на річках — Дунайська та Пінська річкові флотилії. Перевага в техніці була на боці СРСР. Так, якщо у гітлерівців було задіяно 3580 танків і штурмових артилерійських установок, то у Червоної армії — 9200 танків. У червні 1941 р. із 22 600 танків Червоної армії 12 тисяч дислокувались у західних прикордонних округах.

Раптовий удар сил вермахту одразу ж змінив співвідношення сил не на користь СРСР. Тільки в перший день війни радянські військово-повітряні сили втратили 1811 літаків переважно нових конструкцій, причому тільки 322 з них — у повітрі. До того ж командування Червоної армії було ослаблене тяжкими репресіями 30-х років, унаслідок яких загинуло 75% старших командирів. На місце останніх прийшла молодь, яка не мала належного військового досвіду та освіти. Третина репресованих припала саме на Київський військовий округ. Командування корпусів на 100% було оновлене, дивізій та укріплених районів

— на 96%, полків — на 70%, батальйонів — на 80%. У німецькій же армії переважна більшість офіцерів, починаючи з найнижчих чинів, мала досвід Першої світової війни, не кажучи вже про кампанії 1939—1940 pp.

Серед керівництва СРСР домінували шапкозакидацькі настрої, які воно всіма засобами поширювало в армії і серед цивільного населення. Командарм Г. Штерн на одній з нарад заявив, що у майбутній війні життя кожного загиблого червоноармійця коштуватиме 10 життів ворожих солдат. Нарком оборони Ворошилов його поправив: «Десяти — мало, двадцяти». Прогноз збувся з точністю до навпаки: на одного вбитого на Східному фронті німецького солдата припадало понад 10 (!) солдат радянської армії. Влучно висловився з цього приводу відомий російський письменник В. Астаф'єв: «Ми ворога закидали своїми трупами».

Потужний і раптовий удар гітлерівських військ уже в перший місяць війни призвів до тяжких поразок Червоної армії. Потужні танкові клини легко, ніби ніж у масло, входили в глиб радянської оборони, брали в «кліщі» й оточували величезні маси військ, які потім остаточно розбивалися військами другого ешелону. У повітрі беззастережно домінувала гітлерівська авіація, її бомбардування нищили мости і залізниці, склади, не давали можливості підтягти підкріплення, завдавали тяжких втрат не тільки військам, а й цивільному населенню. Від цих «успіхів» сам Сталін впав у депресію і навіть думав про підписання нового Берестейського миру, за яким він мав віддати Україну і Білорусь Гітлерові. Навіть звернення до народу з приводу початку війни читав по радіо не він, а міністр закордонних справ СРСР Молотов.

Уже в перший місяць війни німецькі війська захопили понад третину України, а після перемоги під Уманню (10—12 серпня) підступили до Києва. Тут були зібрані значні сили Червоної армії — і вона, здавалося, почне контратакувати. Однак за наказом Гітлера частина його військ під командуванням генерала Гудеріана повернула з московського напрямку на південь і невдовзі взяла Стародуб і Чернігів, після чого в гігантському «котлі» опинилося понад півмільйона радянських вояків. Більшість із них, у тому числі й командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос, загинули під час спроб прорвати оточення. 16 вересня гітлерівці взяли Київ, а на початку листопада окупували майже всю територію тодішньої УРСР, за винятком східної частини Донбасу. У Криму в Червоної армії лишився тільки Севастополь, захисники якого тримали оборону до середини 1942 р. Взагалі гітлерівці на той час захопили чимало земель в європейській частині СРСР (Прибалтику, Білорусь, Україну, Молдавію, частину Росії), вели бої вже за 16 км від Москви, отже «бліцкріг» частково досяг своєї мети.

Провівши низку мобілізаційних заходів, радянське керівництво сформувало близько 400 нових дивізій і, по суті, відновило кадрову армію СРСР, від якої на той час лишилося тільки 8%. Під Москвою німецько-фашистські війська зазнали першого тяжкого контрудару (грудень 1941 — січень 1942 pp.), однак у цілому кампанія 1942 р. для СРСР була невдалою. Спроба відвоювати Україну, почавши з Харківщини та Криму, обернулася новими поразками.

Наприкінці травня 1942 р. на Барвенківському виступі німці оточили і знищили три армії (загинуло 171 тис., потрапило у полон 240 тис. червоноармійців та їхніх командирів, втрачено 1200 танків), тоді ж дуже тяжких втрат (250 тис. убитих і полонених) зазнали війська Червоної армії, які висадилися на

Керченському півострові. Тут вкотре виявилася бездарність командування, яке очолював «сталінський маршал» Лев Мехліс.

Три радянські армії на плацдармі у 16 км стали мішенню для німецької авіації та артилерії. За свідченням очевидців, уся Керченська протока була вкрита пілотками та безкозирками радянських солдат і матросів, котрі загинули під бомбами німецьких літаків.

Тяжка поразка на Керченському півострові визначила долю Севастополя, який впав на початку липня після 250-денної героїчної оборони. На відміну від оборони Одеси, тут не вдалося своєчасно евакуювати бійців, і майже всі вони (95 тис.) загинули або були взяті в полон гітлерівцями.

Варто відзначити, що ще 12.09.1941 р. Сталін видав таємний наказ про створення загороджувальних загонів НКВД. У разі відступу військ вони мали з тилу поливати їх кулеметним вогнем. Були прийняті також драконівські репресивні заходи і в 1942 р. (наказ № 227), в результаті яких було розстріляно десятки тисяч бійців. Тоді ж були створені штрафні батальйони, дозволено брати в заручники сім'ї «штрафників» тощо. Сталін тоді цинічно пожартував щодо цього: «У радянській армії треба мати більше сміливості, щоб відступати, ніж наступати!».

Зірвавши спробу радянського контрнаступу, німецько-фашистські війська наприкінці червня 1942 р. почали операцію «Блау» («Блакитна»): потужний удар у напрямку нижньої Волги і Закавказзя (до нафтових джерел). Було прорвано лінію фронту завдовжки 650 км. Внаслідок цього під німецькою окупацією опинилася вся територія тодішньої УРСР, а також етнічні українські землі, що входили до складу Російської Федерації (Чорноморія, Слобідська Україна). Для керування військовими операціями на Україну навіть прибув Гітлер. Він провів у своїй ставці «Вервольф» під Вінницею понад 4 місяці. Але загальний хід війни на Східному фронті вирішувався не в цій ставці, а в окопах Сталінграда.

Хоч фактів героїзму та стійкості не бракувало, наприклад, під час оборони Києва, Одеси, Севастополя, але в цілому бойовий дух Червоної армії був тоді досить низьким. Переважна частина населення СРСР, особливо в загарбаних Москвою державах (Україні, Білорусі, Молдавії, республіках Прибалтики) не палала бажанням проливати кров за більшовицький режим. Сталінське керівництво залишило в німецькому тилу розгалужену мережу підпільнодиверсійних груп, але їхня діяльність не розвивалася, оскільки населення зовсім не підтримувало їх. Чимало людей з приходом німецьких військ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то принаймні поліпшення життя, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо. На перших порах окупанти з тактичних міркувань зробили певні кроки в даному напрямі. Було дозволено відкривати церкви. Спочатку німецьке командування крізь пальці дивилося на відродження українського національного руху, «Просвіти», на використання української національної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси з викриттям злочинів комуністичної верхівки СРСР. Однак колгоспи окупанти не поспішали розпускати, бо з їхньою допомогою легше було експлуатувати селян на благо «третього рейху». З

моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами ілюзії у людей почали швидко розвіюватись.

Оскільки Польщу було розгромлено і радянські війська утримували за собою лише незначну частину України, діячі обох течій ОУН вирішили, що настав час рішучих дій. Ще у травні 1941 р. Провід ОУН видав таємні «Політичні вказівки» з настановою в разі вибуху війни між Німеччиною та СРСР негайно взятися за відбудову Української держави, незалежно від позицій воюючих сторін. Були сформовані похідні групи ОУН, які мали піднімати українців СРСР на боротьбу за відродження власної держави.

30 червня 1941 р. на Українських національних зборах у Львові ОУН з благословення митрополита Андрія Шептицького проголосила Акт відновлення Української держави та створення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком.

Але в національному питанні гітлерівці не збиралися продовжувати політику Австро-Угорщини. У своїх секретних планах верхівка «третього рейху» мала на меті розчленувати Україну і перетворити її частини на свою колонію. 9 липня нацисти заборонили діяльність Правління, а 12 липня 1941 р. німецька поліція заарештувала його голову Ярослава Стецька та інших діячів. Їх вивезли для слідства до Німеччини. Пізніше був заарештований С. Бандера. За відмову анулювати Акт відновлення Української держави їх кинули до концтабору Заксенхаузен, де вони перебували до вересня 1944 р. ОУН(б) знову перейшла на нелегальний стан. Тепер нею керував Микола Лебідь.

Тим часом Гітлер передав Галичину у відання генерал-губернатора Ганса Франка з його цивільною німецькою адміністрацією, заявивши про передчасність спроб створення Української держави і натякаючи на те, що це питання буде вирішене після війни. Однак для далекоглядної частини українських самостійників арешт Стецька і Бандери був достатнім свідченням справжніх намірів гітлерівців. Саме тому українці, які вже сформували дві дивізії у складі вермахту («Нахтігаль» і «Роланд») і дійшли до Вінниці, у липні 1941 р. залишили лави діючої армії. Більшість із них потім влилося до УПА. Тим часом гітлерівці продовжили свою репресивну політику, зокрема заборонили «Просвіту», українську національну символіку тощо. У листопаді

— грудні 1941 р. вони заарештували понад 700 людей — організаторів масового відзначення 20-річчя трагедії Базару, і ліквідували більшість із них.

Швидкий наступ німецьких військ і окупація ними майже всієї України призвели до зриву радянських планів евакуації. Хоча до Росії та Середньої Азії було вивезено 550 підприємств, евакуйовано 3,5 млн людей, які ставали до праці на нових місцях, основні підприємства залишилися. Тож з наказу Кремля застосовувалася тактика «випаленої землі». У повітря висаджували фабрики і заводи, електростанції, зокрема Дніпрельстан, затоплювали шахти тощо. Коли йшлося про стратегічні об'єкти, то такі масштабні знищення можна було зрозуміти і виправдати. Однак з наказу Кремля спалювали врожай і запаси зерна на заготівельних пунктах, якими хотіло і могло скористатися українське населення, поливали гасом цукор, нищили культурні цінності.

Усе це було не що інше як продовження окупаційної політики Москви на

українських землях. Воєнною необхідністю радянська адміністрація часто прикривала злочинні дії, спрямовані на знищення національного культурного багатства України. Так, у першу чергу вивозилися партійні архіви, а унікальні музейні зібрання кидалися напризволяще або ж нищилися. Коли внаслідок бомбардувань загорівся Чернігівський історичний музей з його унікальними експонатами, секретар більшовицького обкому О. Федоров заборонив гасити пожежу. В перші дні окупації німцями Києва за наказом радянського командування було висаджено в повітря майже весь Хрещатик. Під руїнами будинків загинуло багато киян. Радіоміна, закладена в Свято-Успенському соборі Києво-Печерської лаври, знищила історичну споруду. Навіть якби при цьому загинула група німецьких генералів, які були в соборі разом із словацьким лідером Тісо (вони встигли вийти), цим не можна виправдати знищення унікальної пам'ятки історії та архітектури.

Особливо нелюдськими виглядають дії НКВД, коли вони, згідно з наказом Кремля, винищували ув'язнених, серед яких було багато жертв незаконних репресій. Тільки в Кіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій — 3 тис. У Києві, Харкові, деяких інших містах тюрми було спалено разом з в'язнями. Загалом тоді знищили понад 40 тис. в'язнів.

Евакуація в глиб СРСР чинилася примусово, без огляду на вік і стан здоров'я людей. Особливо це стосувалося чільних представників української інтелігенції, визначних учених і діячів культури, бо насамперед вони могли взяти активну участь у боротьбі за самостійну Українську державу. Основним осередком української інтелігенції стало м. Уфа, куди було евакуйовано десятки академіків та членів-кореспондентів, професорів, письменників, художників та ін. Чимало українських учених під час евакуації померло або було знищено НКВД (до числа останніх належать, зокрема, Агатангел Кримський, Петро Франко, Кирило Студинський та інші).

У деяких районах СРСР було введено воєнний стан, що означало посилення жорстоких репресій. Приводом для розстрілу часто ставало поширення будьякої правдивої інформації про ситуацію на фронті чи в тилу — це було крамолою в умовах суворої цензури та замовчування успіхів німецької армії. Водночас було ліквідовано республіку німців Поволжя, а німців, що проживали на території України та Криму з XVIII ст., примусово депортували до Сибіру та в Казахстан.

30.06.1941 р. був створений Держкомітет оборони на чолі зі Сталіним, що розпочав важливі мобілізаційні заходи. Це стосувалося і формування нових військових частин, і переведення економіки на воєнний лад тощо.

Україна в Другій світовій війні (1939—1945 рр.)

Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася Велика Вітчизняна війна. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР війна стала для нього вітчизняною,

визвольною,	справедливою.
Німецький	план «Барбаросса» передбачав бліцкриг — блискавичну

війну: протягом 2—2,5 місяця знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ — Астрахань. Німецька армія наступала в трьох головних напрямках: західному — на Ленінград, центральному — на Москву, південному — на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя. Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Г. Рундштедта. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний фронт, під командуванням генерала М. Чередніченка. 23—29 червня в районі Луцьк — Рівне — Броди відбулася найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів і вже на кінець третього тижня війни вони просунулися углиб України на 300—350 км. На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км, на центральному напрямку — на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. військових (у 10 разів більше, ніж Німеччина). Початковий період війни склався для Радянського Союзу вкрай невдало.

Основні причини поразок

•Прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні дати нападу Німеччини на Радянський Союз.

•Неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії); нові командири були слабко підготовлені, некомпетентні: лише 7 %

командного складу мали вищу освіту.

• Незавершеність заходів щодо зміцнення західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини).

• Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнноекономічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз, на початку війни мала перевагу в живій силі й техніці (армія Німеччини та її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн солдатів і

офіцерів, у той час як радянські війська — 2,9 млн). Оборона Києва, яка тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 р., відволікала значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити велике угруповання захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною такої трагедії стали прорахунки вищого військового командування, те, що Сталін не давав згоди на відведення військ. Ціною величезних жертв, героїчного опору народу план «блискавичної війни» був зірваний. Оборона Одеси тривала 5 серпня—16 жовтня 1941 р., оборона Севастополя — 30 жовтня 1941 р.—4 липня 1942 р. Після розгрому Південно-Західного фронту основні сили ворог кинув на Москву, де з 30 вересня по 5 грудня точилися важкі оборонні бої. 5—6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100—250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план бліцкригу, розвіяла міф про непереможність вермахту. Успіх під Москвою Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу і дав указівку про проведення численних розрізнених наступальних операцій. Погано продумані й слабко забезпечені в матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом у травні 1942 р.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму. Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знов перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з’єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200—400 км протяжністю 600—650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР, яка знаходилась в окупації протягом одного року й одного місяця.

ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ НІМЕЧЧИНИ ТА ЇЇ СОЮЗНИКІВ

1. Плани нацистів щодо України. Напад Німеччини на СРСР

Увечері 21 червня 1941 р. німецько-фашистські війська, які розташовувались уздовж кордонів СРСР, одержали умовний пароль із Берліна – «Дортмунд». Це був сигнал до початку здійснення плану «Барбаросса» – плану нападу на Радянський Союз.

Згідно з директивою №21 на західних кордонах СРСР були розгорнуті в першому стратегічному ешелоні 190 дивізій (у т.ч. 19 танкових і 14 моторизованих), які налічували 5,5 млн. солдатів і офіцерів, 4 300 танків і штурмових гармат, 47,2 тис. гармат та мінометів, 4 980 бойових літаків.

Вся ця маса військ поділялась на три основні групи: «Північ», «Центр» і «Південь», які відповідно були спрямовані на ленінградський, московський і київський напрямки.

Зосередивши на напрямках головного удару сили, які переважали радянські війська, командування вермахту розраховувало на проведення «бліцкригу» – «блискавичної війни»: прорив фронту Червоної Армії, оточення її основних сил і знищення їх протягом двох тижнів.

Визначаючи політичну мету війни проти СРСР, 21 липня 1940 р. Гітлер заявив, що на території західних районів СРСР мають бути створені три держави – Україна, Білорусь і Федерація Балтійських республік під протекторатом Німеччини, які будуть виконувати роль буферних країн.

Гітлер дотримувався цього плану до весни 1941 р. За кілька днів до нападу на Радянський Союз він відмовився від попередніх намірів, поставивши на перше місце необхідність економічної експлуатації країн Східної Європи. Він підкреслював: «Що стосується війни на Сході, то, звичайно, вона буде сувора. Але ні на мить не сумніваюсь в успіху. Передусім я сподіваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі базу продовольства в Україні. Вона постачатиме ресурси, які нам будуть потрібні».

Затвердившись у своїх намірах на світове панування, керівництво нацистської Німеччини планувало провести етнічні чистки щодо «расово-неповноцінних народів», якими вважали циган, євреїв, а також слов'ян, у першу чергу українців і росіян.

У планах нацистів Україні відводилось особливе місце. На територію республіки було націлено лезо групи армій «Південь» (командуючий – генерал-фельдмаршал Г.Рундштедт). В її складі налічувалося 57 дивізій і 13 бригад. Дії наземних сил мали прикривати 4-й німецький повітряний флот і румунська авіація. У розпорядженні групи армій «Південь» було 850 танків, 16 000 гармат і 1 300 літаків. Крім німецьких і румунських військ, до вторгнення в Україну готувались також угорські дивізії.

Нацистська верхівка планувала захопити українські території, перетворити їх на свою колонію, використовуючи сировину та землі в інтересах третього рейху. Гітлер не раз зазначав, що для німців українські землі – як Індія для англійців. Там можна керувати за допомогою жменьки людей. З початком нападу на Радянський Союз він заявив: «Ми з труднощами вириваємо у моря кілька метрів землі, ми мучимося, освоюючи болота, тоді як в Україні безмежно родюча земля... І ця земля чекає на нас». Перед війною Гітлер обіцяв представникам української еміграції створення автономної від Німеччини української держави. Але з початком війни він відмовився від цієї ідеї. 19 вересня 1941 р. в головному штабіфюрера було зроблено запис: «Розмови за столом точилися головним чином навколо теми «Вільна Україна»!.Фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України».

2. Прикордонні бої літа – осені 1941 р.

22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійськомінометного удару по радянській території. За кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР.

Ворожа авіація завдала удару по містах і важливих промислових центрах країни. Повітряних атак зазнали Львів, Рівне, Житомир, Київ, Одеса, Севастополь, а також населені пункти, розташовані на