История_Украины_конспект_лекций

151

тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки звернувся до уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і створити загальний фронт проти Польщі Це повторилось ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але «Станіславській уряд (ЗУНР), – писав той же журнал, – лише розпечатував наші ноти і не доводив їх змісту до мас». Однією з причин такої поедінки керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 р., акт з'єднання УНР і ЗОУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР-ЗУНР, а отже, супротивником УСРР.

В грудні 1919 р. диктатор Є. Петрушевич зібрав у Відні керівництво вже формально існуючої ЗУНР для визначення відношення до акту 22 січня 1919 р. в Києв. Нараду засудили і відкинули петлюрівські переговори з поляками, відмова головного отамана східної Галичини на користь Польщі. Був також переглянутий акт з'єднання і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.

Боротьба за незалежність України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918–1920 рр. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішньою причиною, що привела до поразки, була відсутність єдності в рядах національно-визвольних сил. Не було єдності і в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм) і рух за демократію, який є рухом за особисту гідність так і не об'єднались в цей час для досягнення загальної мети – побудови своєї національної держави.

Дійсно, на час скидання самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна або федералістична буде нова держав – Україна. Це могло залежало від тактичних ситуацій. Насправді ж, продовжувалась боротьба навкруги питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Драгоманова і з брошури М. Міхновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави України. Але складнішим був напрям і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, в більшості своїй художня, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила: якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб досягти перемоги в боротьбі за владу.

І поки була знайдена відповідь, було вже пізно, бо життя вимусило вдатись до найжорстокіших кроків і все потонуло в кривавій водоверті громадянської війни.

152

9 Україна між двома світовими війнами. Встановлення радянської влади (1919 – 1939 рр.)

9.1 Встановлення радянської влади. Політика більшовиків в Україні у 1919 р. «Воєнний комунізм»

В 1919 р. більшовики вводять нову політику, яка дістала назву «військовий комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка дотепер ґрунтувалась на товарногрошових відносинах. В країні вводився товарообмін без посередництва грошей.

Основні напрями політики «військового комунізму»:

-націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства; -ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних

господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

– встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

По всій Україні вводилась продовольча розкладка: все зерно, окрім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі по встановленими державою цінам. Заборонялась торгівля продуктами харчування. Всі ці заходи вводились декретом Всеукраїнського Виконавчого Комітету (12 квітня 1919 р.).

Вмістах була введена систему пайків, які розподілялись за «класовим принципом»: більше – вищим урядовцям апарату, червоноармійцям, робочим військових підприємств, майже нічого – так званим нетрудовим елементам і членам їх сімей. Таким чином, зникали матеріальні стимули праці, функціонування народного господарства, вводилась мілітаризація виробництва. Робітників, які кидали роботу, оголошували злочинцями.

Впромислових центрах формувались продовольчі загони, які проводили хлібозаготівлі по селах. Росія потребувала продовольства, і Ленін оголосив «хрестовий похід за хлібом», маючи на увазі в першу черга Україну. Хлібозаготівля в Україні відбувалась з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був окраплений кров'ю.

Введення в Україні «військового комунізму» супроводилось

різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «військово-політичного союзу братських республік» російському центру передавались головні важелі в управлінні українською економікою. Російські урядовці зневажливо відносились до українських звичаїв, мови і культури. Щоб придушити опір України, уряд ввів

153

політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «військового комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних супротивників більшовизму.

Початок 1920 р. був одночасно початком нового етапу української революції. Радвлада поверталась на Україну з величезним досвідом, із загартованими силами. IV Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся в травні 1920 р. в Харкові, був оглядом колишнього досвіду і поклав основу радянського будівництва в Україні.

В чому ж виявилась сила більшовиків, що приступили вже до мирного будівництва?

Перш за все, під час денікінщини виявилось, що трудящий народ в Україні був за більшовиків, бо він власними руками прогнав білогвардійців. Друге те, що на IV конференції КПУ 16 березня 1920 р. об'єднались з більшовиками в одну партію українських «комуністівборотьбістів». Це була дуже важлива подія, бо тепер зібрались в одну партію, під одним крилом всі революційні сили України, що донині йшли окремими стежинами.

Суспільство України і тоді, і зараз – не однорідне за своїм соціальним складом. І комуністична партія виражала і тоді, а особливо тепер, інтереси лише частини громадськості, меншої частини суспільства

Впровадження законодавчо однопартійної системи привело до того, що політика вже у 20-і роки з життя нашого суспільства зникла.

І ось тепер, на IV з'їзді, з'єднана революційна сила поклала міцні основи радвлади в Україні. Вона проголосила братську федерацію України з Радянською Росією, вона врегулювала земельне питання в Україні, означила, хто і як може користуватись із землі; вона, зрештою, дала радянському будівництву на селі сильну опору проти власників, зорганізувавши сільську бідноту в комітети бідноти. Вона визнала за украй потрібне, щоб військо і державна казна були загальні з Радянською Росією, щоб в з'єднаних федерацією радянських республіках був один держплан, одне управління радянським господарством.

Що собою представляла нова, радянська влада? Постійно підсовувалось людям гасло «Вся влада Радам!» не тільки безглузде, але і небезпечне. Незрозуміло, чому «вся влада» повинна належати Радам? Якщо немає розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, то ми ризикуємо отримати нову диктатуру, новий культ особи.

9.2 Введення нової економічної політики в Україні

154

Політика «військового комунізму» загострила післявоєнну економічну розруху і скликала масове незадоволення населення. В Україні розверталась повстанська боротьба селян. Лише в 1921 р. тут було вбито 1800 членів комітетів незалежних селян, які здійснювали продрозверстку.

З метою збереження влади більшовики вдались до політичних методів подолання кризи. Вимушеною реакцією став відхід від спроб замінити ринковий механізм директивним управлінням. Цей відступ дістав назви «нова економічна політика» (НЕП) і охоплював період з 1921 по 1928 рік. Поштовхом до введення цієї політики стали рішення X з'їзду РКП(б) в березні 1921 року.

НЕП передбачав систему заходів, спрямованих на використовування «на користь будівництва соціалізму» товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Важливіше всього з них були: зміна продрозверстки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, в першу чергу дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій (в 1921 р. орендовано понад 5200 підприємств); відмова від натуралізації господарських відносин і введення вільної торгівлі (на території УСРР діяло біля 75 тис. приватних торгових закладів); нормалізація фінансової системи (відновлений в повному об'ємі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведена грошова реформа 1922–1924 рр., яка зупинила божевільну інфляцію); децентралізація керівництва промисловістю.

Запровадження непу співпало в часі із страшною бідою. Засуха, скорочення виробництва продовольства в результаті господарської руїни і непомірна реквізиція привели до голоду 1921–1923 рр. На відміну від аналогічної ситуації в 30-х роках, уряд РСФРР не приховував голоду і мобілізував внутрішні і міжнародні зусилля для його подолання. Проте допомога надавалась лише голодуючим Поволжя. Тільки весною в 1922 р., коли люди вмирали вже цілими селами, почали допомагати, але декілька сотень тисяч жителів врятувати вже не вдалось.

Хоч земля згідно із земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. залишалась державною власністю, вона передавалась в приватне користування або в оренду селянам. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність.

В 1925–1926 рр. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був, в основному, відновлений об'єм промислового виробництва. Головною формою організації промисловості сталі трести – об'єднання підприємств за галузевою,

155

територіальною або мішаною ознаками. В своїй діяльності трести були самостійними.

Неп в значній мірі полегшив країні прорив економічної блокади, вихід на міжнародні ринки, дипломатичне визнання. Американське агентство ЮПІ повідомляло, що в 1925 р. червонці котувались на валютних біржах вище за будь-яку європейську валюту.

Стабільні фінанси дали можливість СРСР помітно збільшити зовнішньоторговельний оберт. В 1924–1926 рр. Радянський Союз був головним експортером зерна, масла, льону і інших сільскогосподарських продуктів до Європи.

Управлінська реформа розділила партійну, державну і господарську власті в країні. Були визначені нові структури і статут державних промислових підприємств (трести) і державної торгівлі (синдикати). Вони мали велику самостійність. Заборонялось втручатись в їх діяльність. Регулював все ринок. Адміністративно управлялась тільки військова промисловість. Виникли гігантські об'єднання в Україні, такі, як «Південсталь» (100 тис. робітників і 7 тис. служать), «Донвугілля» і ін. Замість попередніх 70 наркоматів залишилось з десяток загальносоюзних. В 1928 р. на долю синдикатів доводилось 80– 90% товарообігу промислової продукції. Поновилась чисельність робочого класу і підвищилась продуктивність праці. Але не було ще ліквідоване безробіття.

Після смерті Леніна склалась парадоксальна ситуація: життя продовжувалось, неп робив успіхи, а лідери партії, її вожді і теоретики сперечались про шляхи подальшого розвитку світової революції.

Нова економічна політика не влаштовувала працівників партійного апарату. В результаті розподілу влади в країні партапарат був позбавлений можливості впливати на ринкову економіку непу, тому росло неприйняття ленінської моделі соціалізму.

В апараті зберігся «талонний режим». Посилаючись на те, що партмаксимум (заробітна платня, яка тоді складала від 125 до 200 крб.) не дозволяє працівникам апарату купувати продукти і промтовари на ринку (кваліфікований робітник, наприклад електромонтер, заробляв до 300 крб. на місяць), Сталін добився збереження для парт верхівки режиму «військового комунізму»: її забезпечення йшло через Управління справами ЦК ВКП(б) у вигляді пайків, дач, санаторіїв і те інше. Тобто, вся країна жила за законами непу, а партапарат – «військового комунізму».

9.3 Входження України до СРСР

156

Радянські республіки, що утворились на руїнах Російської імперії, на початку 20-х років були формально незалежними державами.

Після закінчення війни працівники центрального партійнодержавного апарату посилили спробу включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. В грудні 1920 р. між Росією і Україною був підписаний договір про військовий і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий – березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд ратифікував договір.

Якийсь час українському радянському уряду на чолі з X. Раковським вдавалось зберігати певну автономність. Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

Вгрудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу і Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав в тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних основах вступають в державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські і іноземні справи, залізничний транспорт і поштовотелеграфний зв’язок утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство і соціальне забезпечення.

Остаточно юридичне оформлення Радянського Союзу відбулось на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 р.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалась з двох частин. Вона закріпила право кожної республіки на вільний вихід до Союзу, встановила, що території республік не можуть бути змінени без їх згоди. Через те, що реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишались фіктивними.

Впроцесі створення СРСР план федерального об'єднання республік був підмінений «автономізацією». Республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетворювались на звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом і союзними відомствами, що знаходилися в Москві.

157

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою і національними рухами на околицях колишньої імперії. Але політика більшовиків в національному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеральною державою і до останніх днів свого існування залишався унітарною централізованою імперією.

9.4 Політика «українізації» у 20-х роках

Початком українізації можна вважати вихід декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільновиховних і культурно-освітніх установ» і декрету від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови».

Перед місцевим апаратом ставились вимоги поповнення своїх рядів за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву «українізація». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація була покликана продемонструвати українцям за Збручем і Дністром, що умови для задоволення національних прагнень створені лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій озброєній зіткненню з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

В 1923 р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар. В 1925 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)В посів Лазар Кагановіч, слухняний сталінець, який однаково був готовий запроваджувати в життя або українізацію, або контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик – наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилась. Під час проведення українізації долався опір шовіністично настроєних викладачів і студентів, які не бажали вивчати українську мову, переборювались численні труднощі (брак вчителів із знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції до України повернулись Р. Грушевський, С. Рудницький і інші відомі діячі, які залучились до процесу національного відродження. До кадрів українізації приєднались і сотні вихідців з Галичини, які прибули до східної України, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

З 1925 р. відбулась посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці були вимушені складати іспити з української мови. Частина українців в КП (б)У виросла в 1933 р. до 60%; в ЦК КП(б)У в 1924 р. українці складали 16%; 1925 – 25%; 1930 –

158

43%. Центром українізації став наркомат освіти. Очолив його з 1927 р. Микола Скрипник. Українська освіта успіхами значною мірою дякувала його діяльності.

В1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів.

Впроцесі українізації великої уваги надавали також створенню умов для розвитку національних меншин. В жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої

влистопаді цього ж року стало українське місто Балта.

Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації. Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чинила опір українізації. Вже в другій половині 20-х років українізація зазнала першого удару.

9.5 Соціально-економічний розвиток України в 20–30-х рр. Індустріалізація, колективізація сільського господарства

За роки непу так і не демонтувалась створена в період «військового комунізму» централізована система управління економікою. Особливо яскраво це виявилось під час так званої хлібозаготівельної кризи 1927 –1928 рр. Зменшення селянами поставок хліба державі призвело до введення на початку 1928 р. в деяких промислових центрах продовольчих карток. Загострилась проблема постачання армії, країна залишилась без валютних надходжень, дуже необхідних для індустріалізації.

Нова радвлада проголосила план побудови соціалізму в СРСР. Він складався з трьох пунктів – індустріалізації, колективізації сільського господарства і культурної революції.

Україна зайняла 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-є місце – за виробництвом сталі (після Німеччини і Англії), 4-е місце в світі – за видобутком вугілля.

Індустріалізація сприяла урбанізації республіки. Якщо раніше в містах України жив лише кожний п'ятий житель, то перед Другою світовою війною вже кожний третій. Саме в цей час активно формуються український робочий клас і інтелігенція.

Проте форсована індустріалізація стимулювала появу цілого ряду негативних і довготривалих тенденцій в народному господарстві України. Домінуюче положення групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів споживання) в умовах ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підприємств групи «А» від споживача.

159

За роки першої п'ятирічки в Україні побудували 400 підприємств з 1500 в СРСР. В другій п'ятирічці відповідно: 1000 – з 4500, а в третій – 600 з 3000 заводів. На XVI з'їзді ВКП(б) в червні 1930 р. Сталін підкреслив, що промисловість СРСР, як і народне господарство, спирається, в основному, на вугільно-металургійну базу України.

Були створені нові галузі промисловості. В харчовій – це маргаринова, молочна, маслообробна, хлібопекарська галузі. В 30-х роках виникла електрометалургія – завод «Дніпроспецсталь», кольорова металургія – Костянтинівський цинковий і Дніпропетровський алюмінієвий заводи.

Метою радянського уряду було створити мілітаризовану економіку і перекласти на рейки соціалізму промисловість СРСР.

Основними елементами колективізації були: примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, позбавлення селян розпоряджатись вирощеною продукцією через обов'язкові поставки державі за значно нижче, ніж державні, цінами, ліквідація куркульства як класу.

Колективізація – це відчуження селян від власності, яке створювало економічний фундамент під тоталітарним радянським режимом. Вона проводилась для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів до державного бюджету. У такий спосіб держава позбавлялась проблем з хлібозаготівлями. Вже в 1929 р. хліб прямо з колгоспних ланів вивозився на державні зсипні пункти і елеватори.

В ухвалі ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалось закінчити восени 1931 або весною в 1932 р. А керівник ЦК КП(б)В С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист до місцевих парторганізацій під гаслом «Степ потрібно цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.».

Колективізація передбачалась в артільній формі, тобто із залишенням селянину присадибного господарства. Але в різних інструкціях, якими вони супроводжувались, артіль мала вид комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли був опублікований новий Зразковий статут, сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу» масово почали усуспільнювати коров, дрібну худобу і птицю.

Сталін був вимушений поступитись після того, як почався опір селянства. Була видана ухвала ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі». Селяни стали виходити з колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств. Проте політикою збільшення податків влада прискорила колективізацію. «Одноосібники» обкладались великими податками, тоді як колгоспники мали податкові пільги. До осені 1931 р. питома вага

160

колгоспних дворів серед всіх селянських господарств дорівнювала 67%. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств, які охоплювали понад 80% посівних площ.

9.6 Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр.

«Ліквідація куркульства як класу» проходила у декілька етапів. Перший етап тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалось 2524 тис. господарств. На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств або 25%. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських сімей. Всього ж було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. В цілому за 1928—1931 рр. зникло 352 тис. господарств. Із понад мільйона селян, репресованих радвладою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на північ, де багато з них загинуло.

В результаті колективізації було підірвано сільськогосподарське виробництво. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалось відновити і перевищити лише в 1950 р. Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Це було одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в селі не залишилось. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб уціліти, приховували справжні розміри урожаю, почались репресії. Селян засуджували за декілька підібраних на

колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув′язнення. Вилучивши у селян хліб до останнього зерна, за вказівкою

В. Молотова, який очолював в Україні комісію з хлібозаготівель, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану «чорну дошку», оточувались військами і починались обшуки і грабіж мирного населення власної країни.

Кількість жертв голоду складала 7125850 осіб. Міжнародна наукова конференція прийшла до висновку, що кількість померлих з голоду складає 9 млн. чоловік. Такими були наслідки господарювання комуністів в Україні на початку 30-х років. Така катастрофа вимусила керівництво СРСР регламентувати поставки зерна державі, що давало можливість селянам використовувати залишки на власний розсуд.

10. Україна напередодні та в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.)