История_Украины_конспект_лекций

191

Розвиток суспільства традиційної європейської демократії значною мірою забезпечується діяльністю налагодженої системи суспільних і політичних організацій. Вирішальною умовою стабільної демократії є наявність головних політичних партій з великими і постійно діючими базами підтримки в середовищі виборців. Політичні партії слід розглядати як посередницькі організації між громадянами і державою. Першою опозиційною організацією партійного типу в Україні стала заснована у Львові в липні 1988 р. Український Союз Гельсінкі (УГС). Одній з перших в Міністерстві юстиції України була зареєстрована Українська Республіканська Партія (УРП) в листопаді 1990 р. До кінця 1991 р. було зареєстровано ще 10 партій, а на початок 1992 р. їх було вже 20. На час виборів в Ради всіх рівнів в березні 1998 р. в Україні було вже 56 партій.

Партії ставлять перед собою різні цілі, хоча в головному вони співпадали – це побудова в Україні суверенної незалежної держави; її розвиток на принципах свободи, демократії, соціальної справедливості; формування в Україні суспільства з високим рівнем життя; відродження і розвиток культури.

Акт проголошення незалежності України в 1991 р., подальше його підтвердження на Всеукраїнському референдумі і припинення діяльності Компартії України дали можливість парламентській опозиції законодавчо оформити реалії багатопартійності.

В Україні множиться число політичних партій, та все ж їх кількість ще не визначає ефективності їх діяльності, тобто якості.

Більшість створених в Україні партій виникла не на основі консолідації навкруги ідеї. Це організації, створені за інтересами, або партія однієї людини, партія лідера, в якій кількість членів партії не має значення.

Всі українські партії можна розділити на три політичні напрями: ліві партії – КПУ, СПУ, СелПУ; центристські – НДП, ЛІЇУ, СДГИУ(о), АПУ, МБР; праві партії – НРУ, УРП, КУН, УКРП, УХДП і тому подібне.

Характерною особливістю українських партій є їх порівняно чітка географічна зорієнтованість. За розгалуженістю організаційної структури ведучі позиції займають партії лівого напряму (в першу чергу, КПУ), щонайвища концентрація осередків яких спостерігається в Східному, Південно-Східному, Південному, Центральному регіонах і Криму.

Осередки партій центристського напряму (зокрема, ЛПУ, НДП, СДПУ(о), Партія праці), поширені в першу чергу в промислово розвинутих регіонах (можливо, окрім Західного і Північно-Західного).

192

Аграрна партія активно формує свою структуру в сільській місцевості по всій території держави.

Партії національно-демократичного напряму (зокрема, НРУ, КУН, УРП) мають найбільший вплив в Західному, Північно-Західному і Південно -Західному регіонах.

Важливою подією в подальшому розвитку багатопартійності були перші в Україні вибори за змішаною пропорційн-–мажоритарною системою, що відбулись в березні 1998 р. Підтримку електорату отримали тільки 8 партій, представники яких і були вибрані депутатами Верховної Ради України. Все це сприяє не тільки структуризації суспільства, але і удосконаленню самої системи української багатопартійності.

12.7 Зовнішня політика України, її сучасні пріоритети

Проблеми становлення державності є пріоритетними і у відносинах України з іншими державами, далекими і близькими сусідами. Всі нові і незалежні країни Європи, з якими граничить Україна, мають до неї територіальні претензії. Росія, наприклад, зразу ж після проголошення незалежності України в тому ж році пред'явила першу претензію на територію, через рік – ще одну в самий розпал протистояння в Криму. Сьогодні це вже стало традицією. Схожі акції плануються в Білорусі. Те ж саме виношується певними політичними колами в Румунії, Словаччині, Польщі. На цьому фоні стають зрозумілими заклики деяких депутатів ще першої Верховної Ради України. «Щоб гарантувати свою територіальну цілісність, Україні необхідно володіти хоча б невеликим ядерним потенціалом, який би виконував роль стримуючої сили», – заявив з трибуни парламенту відомий радикал Степан Хмара.

Росія проводить більш активну зовнішню політику по відношенню до України, ніж навпаки. В МЗС Росії запрацювала схема поетапного урегулювання регіональних конфліктів.

В лютому 1990 р. в Ужгороді відбулись засновницькі збори Товариства підкарпатських русинів, які вимагали надати Закарпаттю статусу автономної республіки або навіть відміни всіх законодавчих актів, які торкались возз'єднання його з Україною. Плануючи створити особливе державне утворення – підкарпатську Русь. Лідери цієї організації пропагують погляди про існування окремого народу – підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною і українцями.

Ідеологія неорусинства, як така, що веде до національного розбрату і викликає міжнаціональні конфлікти, була осуджена ще в 1991 р. Народним Рухом України, Суспільством української мови ім.

193

Т. Шевченка, суспільством «Меморіал» і ще багатьма суспільними організаціями. В загальній заяві цих організацій наголошувалось, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суверенітет сприймається всіма громадянами України як державна зрада.

Турбує положення в Північному Причорномор’ї, точніше, в Криму.

В лютому 1991 р. Верховна Рада України узаконила автономну радянську соціалістичну республіку Крим (Кримська АРСР). Тим самим був створений прецедент існування в унітарній державі автономного територіального утворення. Проти створення автономної республіки виступили представники кримськотатарського народу. Влітку 1991 р. відбувся їх з'їзд – курултай. Делегати з'їзду розцінили створення Кримської АРСР як спробу закріпити результати депортації кримських татар в 1944 р.

Подібні події тільки погіршили взаємостосунки національних общин в Криму. Не в якнайкращому положенні знаходяться в Криму українці. Майже на мільйон українців Криму в 1990 р. не було жодної національної школи. Ще до недавнього часу було по одній-дві школи з українською мовою навчання в таких давніх містах нашої батьківщини, як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Харків, Луганськ, Одеса і ін.

Президент Криму Юрій Мешков і представник президента України в Криму Валерій Горбатов в одну душу заперечували будьякий зв'язок між відновленням кримської конституції 1992 р. і указом президента Кравчука про призначення нових керівників силових відомств півострова. Але ультиматум українського парламенту – в 10денний термін відмінити Кримську конституцію 1992 р. – бумерангом повернувся до Києва. Жоден із наново призначених президентом Л. Кравчуком міністрів не був допущений в Сімферополь до виконання своїх обов'язків. Відповідно до оновленої Конституції Київ не міг формувати кримський уряд.

Прагнення президента Л. Кравчука призначити силових керівників ще до того, як була оновлена Конституція 1992 р., – це відчайдушна спроба зупинити сепаратистів, не застосовуючи крайні методи. Коли ж вона провалилась, обидві сторони зразу ж обмінялись повідомленнями про пересування військ «ворога».

Основною політичною силою АРК був Республіканський Рух Криму, який представляв російськомовне населення і стояв на сепаратистських позиціях. Єдиною зареєстрованою загальноукраїнською партією була Партія економічного відродження Криму (ПЕВК). В Криму існує десяток проросійських партій і рухів. Вони періодично нагадують про себе, піднімаючи питання подвійного громадянства, або зверненнями до Державної Думи Росії з проханням

194

захистити їх від примарної «дискримінації». Крім того, в АРК нелегально діяли філіали російських партій. Наприклад, в Сімферополі існував центр Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДП) В.Жириновського. Пропагандистську, антиукраїнську діяльністю займалась в АРК Російська партія Криму. Мета її діяльності – возз'єднання в одну державу України і Росії і розподіл України на 10 губерній.

Другим автохтонним народом на території України є татари. Національний рух кримських татар, партія «Адалет» та Організація кримськотатарського національного руху представляють інтереси татар в АРК. Вони не визнають кримського сепаратизму і інституту президентства на півострові. Війна в Чечні ще більше зближувала татар з українцями. На півострові живуть 250 тис. татар, 110 тис. з них не мають житла. Ще близько 100 тис. мають намір переїхати до Криму. Україна не може самостійно розв'язати проблеми їх облаштування, а жодна з країн СНД допомоги не надає.

При таких обставинах великий інтерес до кримськотатарської проблеми стали проявляти політики Туреччини, які добре знають історію Криму, особливо історію взаємостосунків Кримського ханства і Оттоманської Порти.

Більшість кримських татар вважає себе мусульманами. До речі, не тільки в Криму, ай в цілому на півдні України активізували свою діяльність мусульмани. На щастя, вони відстоюють принципи національного відродження не тільки українців, але і національних меншин взагалі. При дефіциті духівництва його підготовкою займаються ісламські університети і медресе Туреччини, Єгипту, Саудівської Аравії. Ухвалами органів влади Криму віруючим мусульманам повернено 31 мечеть, а засобами зарубіжних добродійників ведеться будівництво ще 22 мечетей.

Проте рішення проблем економічної, правової, соціальнокультурної реабілітації репатріантів гальмується через цілий ряд об'єктивних обставин, які можна вирішити тільки на загальнодержавному рівні.

Щодо Криму в Києві спостерігалось рідкісне однодумство самих різних політичних сил. Верховна Рада України прийняла ухвалу, що відкрила шлях для надання Президенту повноважень для проведення жорсткої політики в Криму, якщо АРК не піде на поступки.

Разом з тим багато хто в Києві визнавав, що левова частина відповідальності за теперішню і всі попередні кризи в Криму лежить на центральній владі Україні. Адже Конституція півострова, оновлена 18 травня 1994 р., була прийнята два роки тому назад за участю старого кримського керівництва, з яким у Києва були зовсім інші відносини. Встановлення поста президента Криму було санкціоновано не ким-

195

небудь, а президентом Л. Кравчуком. В Києві завжди недооцінювали економічну, соціальну і психологічну ситуацію в Криму, сподіваючись на безвідмовність номенклатурного механізму.

Крим взагалі є найяскравішим прикладом того, до чого Україну привела політика половинчатих рішень. Погодившись свого часу на відновлення кримської автономії, в Києві продовжували уперто відстоювати унітарний устрій держави. Відносини України і Криму одні часи регулювались угодою про розмежування повноважень, в порушенні якої обидві сторони не переставали звинувачувати один одного. Інакше кажучи, перш ніж сперечатись, Київ і Сімферополь повинні були б визначити предмет суперечки. Київ сам поставив Крим у виняткове положення, чим підігрів претензії інших регіонів України, таких, як Донбас (загальна площа українського Донбасу близько 55 тиснув, км2, що є трохи більше 11% території республіки. Населення складає приблизно п'яту частину всієї людності України). Ведуться настирні розмови про відновлення таких територіальних об'єднань, як Тавріда, Новоросія, Донецько-Криворізька республіка.

Президент Л. Кучма відзначав найважливіші досягнення України у сфері міжнародного життя, які мали стратегічне значення з погляду зовнішньополітичних інтересів. Серед них – реалізація проголошеного в Декларації про державне суверенітет наміру України придбати без'ядерний статус. Необхідним є кардинальне зміцнення національної безпеки на західному напрямі. Логічним завершенням чергового етапу поступального розвитку українсько-американських відносин є їх виведення на рівень стратегічного партнерства. В рамках цього партнерства була створена Міжурядова українсько-американська комісія. Посилюалась активність України у відносинах з Росією, що сприяло певним позитивним зсувом в їх розвитку. Світова спільнота забезпечила підтримку територіальної цілісності і непорушності кордонів України у зв'язку із спробами певних політичних сил Росії переглянути статус м. Севастополя.

В українсько-російських відносинах всі питання суперечливі. Кожне обговорювалось протягом років. Наприклад, півтора року в Державній Думі Росії лежав на ратифікації Договір про дружбу і співпрацю між Росією і Україною. Верховна Рада України ратифікувала його. Проте ліва більшість в Думі Росії довго відмовлялась дати життя договору, який, як здавалось комуністам, потрібний перш за все Кремлю.

Зовнішня політика нашої країни направлена на використовування превентивних заходів для запобігання процесу перетворення СНД на наддержавне утворення, таку собі конфедерацію держав на чолі з Росією. З іншого боку, Україна може стати своєрідним буфером між Західною Європою і Росією. Цього прагнуть на Заході – створити

196

нейтральну смугу між небезпечною і агресивною Росією і демократичним, впорядкованим, благополучним західноєвропейським світом. Заходу ми потрібні як сировинна база і спокійна країна на околиці Європи, а ще – як споживачі їх масової продукції. На таку роль Україна теж незгідна.

12.8 Зародження історично-української соціальної системи, наявність в неї ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного

Розглядаючи діяльність держави як соціальної системи, ми стикаємось з однією складністю – з тим, що вона одночасно підпадає під дію як природних, еволюційних чинників, так і штучних законів, створених самими людьми. І не завжди ці чинники співпадають, а іноді й навпаки – можуть відверто суперечити одне одному. Так держава може або сприяти розвитку своїх громадян, або навпаки – знищуючи їх, знищувати таким чином і саму себе.

Але зберігаючи певні ознаки живого організму, в будь-якому разі вона повинна вміти регулювати власну відкритість, повинна вміти передбачати з вигодою для себе зміни зовнішнього світу і повинна володіти здатністю до відтворення.

І в будь-якому разі – навіть тоді, коли здається що держава живе всупереч природним законам біологічного існування, вона виявляється залежною від їхньої дії – наприклад у тому, що підпадає під загрозу поглинання іншими подібними організмами – більш цілеспрямованими і більш організованими, ніж вона сама.

Крім того, схожими є й інші закономірності – наприклад, наявність організмів-паразитів: олігархів, пільговиків, корупціонерів, доброї половини чиновників включно з народними депутатами, і так далі. Ну і нарешті, порівняння держав з живими організмами дає можливість по-іншому глянути і на світову конкуренцію. В еволюційному процесі міжвидова конкуренція завжди є не настільки жорстокою, як внутрішньовидова.

Атому, декларуючи всіляку можливу співпрацю з Росією на тій підставі, що в нас з нею спільні ринки збуту і джерела сировини, ми навпаки – можемо зіткнутись з ще більшими проблемами.

Через це варто в першу чергу співпрацювати з країнами, що доповнюють нашу економіку – з Іраном, Лівією, які мають нафту й газ (а Іран ще й текстильну промисловість), але потребують нашого металу, наших літаків і ракет, наших тепловозів і залізних доріг.

Анеможливість розірвати зв’язки з Росією знову ж найлегше пояснюється саме з точки зору еволюційної біології – як симбіоз. В

197

природі відомі приклади видів, що доповнюють одне одного – як-от гриби і дерева, але які часто й знищують одне одного.

Тоді ж, коли мова йде про істот, наділених свідомістю – людей – наявність таких симбіотичних взаємозв’язків дуже часто є ознакою інфантилізму, страху перед самостійним життям, відсутністю самоідентифікації, від якої, як правило, страждають обидві сторони.

Разом з тим, навіть якщо розглядати Україну як відкриту живу соціальну систему, включену в еволюційну боротьбу з іншими, подібними собі системами, навіть тоді ми ще не отримуємо всієї повноти картини, яка б описувала наше становище.

Справа в тому, що одночасно з тим наша держава є частиною іншої, більшої надсистеми – земної цивілізації. А вона, в свою чергу, залежна від тих же законів, які діють на всі без винятку системи – необхідності регулювати власну відкритість і переслідувати власні цілі, необхідності протистояти ентропії та необхідності забезпечувати своє відтворення.

Тому навіть переслідуючи власні цілі, ми повинні робити це таким чином, щоб не суперечити умовам існування всієї нашої цивілізації – інакше або загинемо разом з нею, як це вже, можливо, могло не раз статися в історії нашої планети, або будемо знищені нею як чужорідний організм.

Вцьому сенсі доцільно вказати на відмінності в розумінні понять «місія» і «доля», оскільки вони можуть іноді й співпадати, а іноді – й ні.

Доля – це буквально «частка»; та частина цілей надсистеми, яка виділена нею для реалізації меншою підсистемою.

Доля України в цьому сенсі – бути сировинним придатком західної цивілізації, джерелом постачання робочої сили і умів, бути місцем для зберігання токсичного сміття та збуту вживаного автотранспорту та одягу, стати відстійником для утримання нелегальних емігрантів.

Місія – ті цілі, які підсистема сама ставить перед собою, щоб виглядати більш привабливою і більш функціональною для надсистеми, щоб «виторгувати» у неї для себе кращу долю. А таке можливе тільки тоді, коли вона запропонує їй кращий варіант вирішення вже існуючих проблем.

Вцьому сенсі місія України полягає в тому, щоб створити таку систему виробництва, яка не створюватиме нових та буде здатною переробляти вже існуючі шкідливі відходи, налагодити виробництво екологічно чистої продукції, створити певну філософсько-релігійну систему поглядів, яка на перше місце виведе саме ці, вигідні нашій державі цілі.

Тобто якщо сьогодні доля України – бути країною третього світу, відстійником цивілізованого світу, то її місія – так змінити цю

198

цивілізацію, щоб забезпечити досягнення нею цих же функціональних цілей іншим, більш сприятливим для нас способом.

Якщо ж врахувати природну любов українців до власної землі та їхню здатність до віротерпимості і розуміння, то це завдання не виглядає аж настільки недосяжним, треба тільки свідомо прийняти його як одну з основних задач існування нашої держави.

Тим більше, що колись ми саме такими й були. Як чудово сказав якось Ернст Заграва в одній зі своїх статей – «Ми були великою нацією. Нам треба тільки повернутися».

12.9 Основні закономірності розвитку державності, етносів в Україні

Україна належить до багатонаціональних країн. В Україні у грудні 2001 року проводився Всеукраїнський перепис населення, згідно з яким станом на 5 грудня 2001 року її населення налічувало 48 457 тис. осіб, що становить 94,2% у порівнянні з 1989 роком (51 452 тис. осіб). Етнічний склад України дуже барвистий: Українці, Росіяни, Білоруси, Молдавани, Кримські татари, Болгари, Угорці, Румуни, Поляки, Євреї, Вірмени, Греки, Татари, Цигани, Азербайжанці, Грузини, Німці, Гагаузи.

Зрозуміло, що багатомнітність національностей, що складають населення більшості країн (у тому числі і України) породжує багато проблем, які повинна вирішити етнополітики

Основними завданнями етнополітики в Україні в процесі розвитку державності є:

-оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп, що її утворюють;

-вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;

-створення умов для забезпечення економічної та політичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів;

-забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму;

-вироблення моделі самоврядування в етногеографічних

регіонах;

-забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які складаються з єдинодержавних громадян;

-зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;

199

- здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

До найважливіших з них належать: запобігання дестбілізації міжетнічних відносин;

захист етнічних груп (національних меншин), при чому етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державного утворення.

Ключовими принципами етнополітики виступають:

безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плюралізму;

пріоритет загальнолюдських вартостей над національними і класовими, а інтересів особистості – над етнічними;

визнання за кожним громадянином незалежно від національності права вільно користуватися всіма свободами, проголошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демократичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин, а стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом історичної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості.

Ефективність етнополітики визначається тим, наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та політичні процеси, відповідають інтересам і потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними.

Українська держава будується як держава української нації, де нація розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна (титульна), нація опікає кількісно невеликі етнічні групи, беручи їх під свій захист. Від неї багато в чому залежить етнокультурний і правовий розвиток національних груп.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною

200

міжнародними пактами про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національноадміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує «громадянам, які належать до національних меншин», право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

До завдань, які реалізуються у сфері етнополітики, належать:

1.збереження цілісності України як динамічної багатонаціональної держави;

2.відтворення і забезпечення умов для нормального розвитку національних меншин;

3.неухильне і безумовне забезпечення прав кожної людини незалежно від національності, неприпустимість будь-яких порушень правових норм і законів;

4.розвиток культурних традицій та інтересів усіх етнонаціональних груп населення, які проживають в Україні.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано.

У1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму – 200 тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців.

В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 р. їх налічувалося 260, а в 2004 році – понад 1 200. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періодичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють культурні потреби етнічних груп України.