"Я пишу, як живу - просто і нічого не приховуючи, не зображаючи з себе прекрасну принцесу. Всі люди жеруть, серуть, трахаються, в них течуть соплі, коли застудяться, вони відригують, пітніють, збуджуються і трусяться, коли бояться. Хто думає, що все це брутально, грубо, неестетично - той малює квіточки у вазонках..."

Ірена Карпа

ЗМІСТ

БІОГРАФІЯ ТА БІБЛІОГРАФІЯ АВТОРКИ ФОТОГАЛЕРЕЯ.............................................. РЕЦЕНЗІЇ......................................................... СТАТТІ............................................................. ІНТЕРВ'Ю....................................................... ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОБУТ............................... ПОЗАЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ............. АНАЛІЗ ТВОРУ.............................................. НАША РЕЦЕНЗІЯ.......................................... РОЗРОБКА УРОКУ........................................

............................................... ............................................... ............................................... ............................................... ............................................... ............................................... ............................................... ............................................... ............................................... ...............................................

Біографія

Ірена Ігорівна Карпа народилася 08.12.1980 р. у м. Черкаси. Переїхала з сім'єю спочатку до Івано-Франківська, потім мешкала у невеличкому містечку Яремче, що в Карпатах. Відвідувала художню школу, клас “образотворче мистецтво”. Молодша сестра Галя (нар. 01.09.1986 р.) - теж письменниця (“Ппппппп”, “Я і третє імено”, “Вічна весна”).

1998 р. вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділення французької філології. Диплом філолога отримала у 2003 р., після чого протягом року подорожувала Південно-Східною Азією.

З 1999 р. Ірена є “фронт-вумен” (вокалістка, автор текстів) гурту “Qarpa” (екс-”Фактично самі”), музика якого є сумішшю індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.

Друкувалася у часописі “Четвер”. Протягом 2005-2008 рр. працювала ведучою на телебаченні (канали “ICTV”, “Інтер”, з вересня 2007 р. по серпень 2008 р. - “MTV Ukraine”). З 06.10.2012 р. веде програму “Наші в Раші” на “Новому каналі”, що присвячена російським зіркам шоу-бізнесу, які походять з України.

2006 р. спробувала себе як акторка (“Аутизм”, реж. О.Анпілогов, Україна; “Компот”, реж. А.Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного фільму “Kyiv. Limited Edition”. Знімається у фотосесіях для чоловічих журналів, зокрема для “Playboy”, “Penthouse”, “FHM”.

17.05.2008 р. одружилася з журналістом, письменником і сценаристом Антоном Фрідляндом (восени 2009 р. розлучилися). Другий чоловік — американський фінансист Норман Пол Генсен. Від нього 17.08.2010 р. народила доньку, яку назвали тибетським ім'ям Корена-Джіа, 30.07.2011 р. народила другу доньку.

З осені 2009 р. проводить в компанії “Кругозір” майстер-класи з кулінарії і тайського масажу: “Кулінарні витребеньки на східний манер (з дегустацією)”, “Тайський масаж (з теорією та практикою)”.

Нагороди: 1999 — гран-прі міжнародного конкурсу молодих письменників “Гранослов”, 2006 — премія “Best Ukrainian Awards-2006” у номінації “наймодніша письменниця”.

Книжки Ірени Карпи перекладені російською, польською, чеською, болгарською мовами.

Бібліографія

2000 - “Знес Паленого”

2004 - “50 хвилин трави”, “Фройд би плакав”

2005 - “Перламутрове порно (Супермаркет самотності)”

2007 - “Bitches Get Everything”

2008 - “Добло і зло”

2010 - “Цукерки, фрукти і ковбаси” (в антології “Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років”)

2011 - “Піца “Гімалаї””

2012 - “З Роси, з Води і з Калабані”

Фотогалерея

Карпа, як вона є

Обкладинки

РЕЦЕНЗІЇ

Марина Зайдель (http://sumno.com/article/retsenziya-na-knygu-ireny-karpy-perlamutrove-porno/ ):

215 сторінок самотності. Чи все таки порно? Цього разу Ірена Карпа пропонує "Перламутрове порно (Супермаркет самотності)". Не купуйтесь на слово "порно", про це в книзі не йдеться, а йдеться про те, що ми всі жертви двигуна прогресу, тобто тієї самої реклами, яка нас зомбує та навішує ярлики!  Єдине бажання лишитись на самоті, якої так мало і яку не купити, як те, що рекламують.  Тож, влаштовуємо ефект самотності та глибоко занурюємося в книгу. Величезний вступ Андруховича, який натякає на схожість з минулим романом "Фройд би плакав". Точніше, навіть не роман...а богдан ("Бо чому завжди Роман?!").

Тут вже нема Марли Фріскен. Тут - Катакана Клей. Знов письменниця, знов "Пухнасті Насті" , знов подорожі. Але Катакана - це не Марла, а Марла - то не Ірена Карпа. Не думайте плутати, бо когось із них трьох насправді не існує. Знов тама сама Азія та незмінна Україна. Два кохання Кати - Аскольд і Майнес (ну чим не Ілля та Х‘ялмар), кохання самої Кати (але до кого з них?); фарбована чорнявка Віка, дружина Аскольда, з сином (ну чим не Ксюша?)... Клубок незрозумілих стосунків, екзистенційні пошуки (насамперед - самотності), багато іронії, багато того, про що не збрешеш та не вигадаєш, адже Карпа пише про те, що бачила, що знає завдяки власному досвіду. Ката - авантюристка. Ірена Карпа, чи то пак, її героїня Катакана Клей, не страждає комплексами, легко оперує ненормативною лексикою, шукає пригоди чи, може, втікає сама від себе. Карпа дуже часто відходить від сюжету (хоча особисто я сумніваюсь в його присутності): якісь спогади (штибу - пишу, поки не забула), цитати пісень, листи Кати та листи , які Ката пише собі, іншомовні рядки в діалогах, жарти, трішки сміття, збивають з пантелику та привертають увагу до зовсім протилежного. В "Перламутровому..." вже лишила свій відбиток Помаранчева революція, що свідчить про оперативність писання книги. І є про професію "перевертач пінгвінів", про яку багато хто вперше почув від Задорнова (тільки тсссс).  "Перламутрове..." приваблює цікавим текстом, а ще низкою статей, які написані Іреною та опубліковані в "Молоці", і які, як виявилось, писала Ката (в продовженні розслідування виходить, що насправді тут не існує Марли). Але не варто отожнювати авторку з героїнею. В кінці кінценному Карпа вбиває Кату в воді, направляючи авто з прірви в море. Але хто сказав, що Ката померла? Вона помирає, аби повернутись знов. Ще я забула "про порушення правила самотності Номер Один", а саме 7 друзів Кати, які насправді постійні чергові форуму karpa.name. І про Артима забула, про якого Ірена ніколи не забуває в кожній книзі.  Насправді, Ката та Ірена за дивним збігом не тільки мають спільних друзів, пишуть статті, співають, подорожують, мають схожі фігури та колір волосся, вони просто існують одна в одній. Це називають не літературою! Але й роблять навпаки! Кожен читач вирішить для себе сам, чи варта книга носити ярлика "Література".

Тетяна Дігай. ДеДоблоБілізація: рецензія на 'Добло і Зло' Ірени Карпи (http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2008/11/081130_review_karpa_dihay_sp.shtml ):

Ірена Карпа – київська письменниця, телеведуча, “фронт-вумен” групи “Фактично самі” (з 2007 – “Qarpa”), володарка Гран-прі Міжнародного конкурсу “Гранослов” (1999), премія “Best Ukrainian Awards – 2006” в номінації “наймолодша письменниця”, звання секс-символу сучасної української літератури на Львівському Форумі видавців (2008).

Саме на означеному Форумі письменниця схарактеризувала книгу, про яку йдеться, як “наївну, смішну. Це зовсім інше, ніж те, що я писала до цього часу”, – твердила авторка. Хвалитися не заборонено, але виникає бажання перевірити, а чи це насправді так.

Про творчість Ірени Карпи не пише сьогодні хіба що лінивий критик. У переважній більшості - це рецензії, де перераховані усі наявні “гріхи” письменниці, головний з яких – писати не вміє, а видається!

Книга “Добло і зло” є шостою у доробку молодої авторки. Вона складається з двох частин. Перша, коротша – “Привиди моєї школи” – це спогади про школярське дитинство. Відразу впадає в око, що ці спогади дійсно смішно написані, і якби не спорадичні вкраплення матюків, їх (ці спогади) можна було би читати без упередження. Таке враження, що погана звичка матюкатися з приводу і без нього підводить Ірену Карпу. Вони (матюки) нічогісінько не додають до оповіді, більше того, вони невмотивовані, бо ж персонажі – дівчата-малолітки.

Друга частина книги, довша за обсягом “Планета тьолок”, позитивне враження від першої частини змінює з точністю до навпаки. Головна героїня оповіді Ірена Карпа (авторка подає справжні імена та прізвища персонажів, тим самим підкреслюючи автобіографічне походження тексту) та її шкільні подруги переїхали з провінції до Києва і почали своє доросле життя. Що то за життя, переповідати не буду, але декілька зауваг зроблю.

По-перше, подібні історії нічого нового читачеві не розказують. Відкрийте будь-яку сучасну книгу, й зустрінете точнісінько те саме, незалежно від статі автора. А по-друге, мова твору – логічне продовження “піарного” стилю письменниці.

Головний мій висновок по прочитанні твору: якби не ця макабрична суміш ( мовою назвати – образливо для мови), не було би з чого робити той самий “піар”. Заберіть “мову” (беру в лапки), й не залишиться нічого, вартого фахового критичного аналізу. Сміливо спрогнозую, що й видавництва, котрі сьогодні наввипередки друкують опуси Ірени Карпи, забудуть про її існування на другий день, перестань вона матюкатися! Зазвичай я зі задоволенням цитую авторів, про яких пишу, але у випадку з Іреною Карпою мусила в цьому задоволенні собі відмовити.

Не маю сумніву, що Ірена Карпа знає про феномен переоціненого автора, і не раз бачила, як брудна піна плаває поверх чистої води. Але верх бере комерція, гроші, і ще багато зрозумілих речей. Чи надовго вистачить снаги й бажання підтримувати подібний стиль письма, та, зрештою, й життя? Від правди не сховатися, а вона полягає в тому, що – аксіома! – художні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, який обов'язково переважить будь яку іншу тенденцію, моду, комерцію, меркантильні мотиви тощо. Істина в тому, що людина через літературу рухається до вічності. А з чим до вічності рухається Ірена Карпа? З “доблом”? У компанії “тьолок”?

Ксенія Владимирова. Ю/Уродство от литературы (http://kut.org.ua/books_a0145.php):

Все, что я знаю об Ирэне Карпе, и то впечатление, которое у меня сложилось после прочтения ее книг, связали воедино два слова "Карпа" и "противоречие". Смачный матюк и надрывная нежность, девочка-гаврош и элегантная женщина, провокация и мягкость, постоянная влюбленность и одиночество. Трудно связать с этим именем только фальшивые мазки глянца, просто невозможно связать, — слишком много жизни в этом имени, а жизнь, как известно, противоречива. Карпа противоречива, как сама жизнь, да, пожалуй, так.

Говорить, что грубоватость и простоватость Ирэны Карпы — намеренная, провокационная, уже не стоит, полагаю, никто в этом не сомневается. А истоки скандального жеста надо искать не в постмодерном вызове-разрушении, а в юродстве, или уродстве, как говорили в средние века, то есть умении необычным поступком удивить и заставить задуматься. К юродствованию же восходят и ее намеренное уродование себя — многочисленные заявления о своей непривлекательности, а также культ веселья и смеха: "Якщо сміються, значить — я жива. Чого би вони над трупаком потішалися?" ("Фройд би плакав") Именно боязнь завершенности, комфорта, боязнь поставить точку над "i", потому что это может повлечь за собой смерть, как раз и толкает героев романа "Фройд би плакав" двигаться и жить. "Я знаю, що таке грані і що значить стояти на них. На жаль, за іронією саме цей стан утримує мене живою" ("Фройд би плакав") Сумбурность мысли, мешанина деталей — есть в романе и это, однако они смотрятся в нем органично. Стиль прозы Ирэны Карпы, как и композиционное построение ее книг, также неровные, местами это разговорная стилевая манера, местами — интеллектуальные рефлексии. Под одной обложкой романа "Фройд би плакав" уживаются университетская филологическая выучка, вроде слов-паразитов: "вона вже давно не жила бінарними опозиціями"та щирі інтимні питання:"Ви сцяєте в душі?  Герои "Фройд би плакав" — Марла, Хьялмар, Анжей — пришли ниоткуда и уходят в никуда — они пребывают в постоянном путешествии, чужие, туристы на этой планете, встречаются лишь на краткий миг и расстаются. Трипы по седой планете Земля, по городам и весям Украины и всея мира — Катманду, Бутан, Амстердам и кто знает, какую еще географическую экзотику они накличут на свою голову на извилистых дорогах жизни. Путешествие длиною в жизнь, человек-странник, бредущий в свой дом — Отчий дом, Небесную Обитель, которая… находится в его душе. А можно сказать это и по-другому: "Вірте в себе, а не в тих, хто каже, що у вас нічого не вийде. Ви знаєте правильні відповіді на всі свої питання, бо їх знає Бог. Треба тільки вміти почути" (Из интервью Ирэны Карпы ("Живу заради спалахів світла")). А с героями-путешественниками, как водится, приключаются разные любовные истории. Белобрысый скандинав Хьялмар — воплощение свободы, практичный и рациональный продюсер Илья, задумавший "раскрутить" талантливую девочку Марлу, а еще странный Анджей. Все ли? Вряд ли. Любовные треугольники в роман Карпы превращаются в многоугольники, над которыми, запутавшись в андрогинности, маскулинности, фемининности, плакал бы и Фрейд, не в силах расставить любовное смятение молодых душ романа и читателей по полочкам выдуманных им комплексов. 

Лєра Лауда. "Ірена Карпа - літературою навіть не пахне..." (http://h.ua/story/5378/):

Сучасна українська література... Сучасна. Українська. Література.

А чи існує вона взагалі як така?

Є велика спокуса безапеляційно сказати: „НІ!”. Та все ж, доводиться видавити з себе більш оптимістичне і не таке кінчено-безнадійне „Так”...

Те „Так” кволе і мляве, сіре і інертне, та все ж яке ніяке, а стверджувальне. Тому що  сучасна українська література існує. Вона балансує на межі занепаду і остаточного занепаду, темряви і повної безпросвітності, та все таки існує і бореться за своє існування. Бореться тими силами, які має. А має їх зовсім трохи, якщо не сказати ще менше...

Рахуйте самі.

По-перше, кого ми називаємо сучасними українськими авторами? Тих, хто пише лише українською мовою, чи й тих, чиї книжки видаються російською? Якщо перших, то їх можна перерахувати на пальцях. Тож, для більшої солідності (тобто кількості) візьмемо і других, «русскоязычных писателей». Ну, а якщо серйозно, то справа навіть не в тім якою мовою хто пише, головне – як і що, а ще, чи вважає себе українцем в душі. Так, не просто називає, а саме ВВАЖАЄ...

Тож, маємо загальну кількість письменників (справжніх і тих, хто себе таким лише вважає).

Українських, та не обов’язково україномовних.

Але ж для того, щоби письменник був дійсно письменником потрібно, щоб його знали, любили, читали, а отже і розкуповували. Що з того, якщо ти відомий лише в якомусь забутому богом літературному клубі, або ж якщо твою книжку видають тиражем сто примірників, дев’яносто з яких припадають пилом в книжкових магазинах? – НІЧОГО! Пусте, велике, нікчемне НІЧОГО.

Подумайте, скільки таких писак є, і відніміть їх від загальної кількості. Це буде, по-друге.

Тепер шляхом «естественного отбора» ми отримали той десяток, другий авторів, чиї книжки розходяться тисячними тиражами, і яких нібито можна назвати представниками сучасної української літератури. Але то тільки нібито. Чому? А тому, що половина з них, то розпіарені зірки і зірочки, політики, актори, люди різного формату і якості, будь хто, хто не має жодного відношення до літератури, та не зважаючи на це лізе туди, і сідає щось писати. Їхнє „щось” жалюгідне і бездарне, нікому не потрібне... але на ура розкуповуване фанатами а-ля письменників дефіс зірок (політиків, акторів...). Як правило їх книги навіть не читаються, а просто стоять на книжкових полицях, а схиблені фанати думають: „Супер, це ж мій... написав, значить це класно!...”

Що ж ми маємо в результаті? Десяток письменників, які дійсно вміють писати, які дійсно продаються тому  що вміють писати, і які є дійсно представниками сучасної української літератури тому  що вміють писати і тому  що продаються.

Отож два сорти: перші – чисто комерційний варіант (ті, що продаються), а другі – варіант не тільки і не просто комерційний (ті, що продаються і, оба!, ще й писати вміють).

Ірена Карпа явно відноситься до категорії першої .

Писати не вміє, а видається-продається. Вважається кльовою, а насправді там тією „кльовизною” і не пахне...

Я зробила такий висновок купивши одну з її останніх книжок „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)”. Купила і пожалкувала, що викинула ті 8 грн. ні, навіть не на вітер, а в смердючий туалет. Бо як сказати „...на вітер”, то вийде ще й дуже з компліментом великим сказано.

Купила той збірник, бо звідусіль (радіо, телебачення, газети, інтернет-видання і інші т.д.) чула щось на кшталт „...ось Ірена, ось Карпа... успішний комерційний проект українського книжкового ринку... актуальна, модна, кльова письменниця... пише без слюнтявих і плаксивих, м’яких і пухнастих обгорток...” Так я і подумала, що вона пише, вже й запланувала, що вечори так два-три проведу за цікавим чтивом товщиною 238 сторінок.

Та мене настигло глибоке, широке і безрозмірне розчарування, облом, по-простому, кажучи.

Я прочитала перші декілька сторінок і... мало що зрозуміла. „Мабуть, неуважна.” – подумала я і перечитала їх ще раз. Уважно. Не зрозуміла. Плюнула на те, ну, зрештою, пару сторінок можна і пропустити. Гаразд. Пішла далі і впевнилася в тому, що вся книжка така ж... пі-пі-пі.

Щоб написати це, я вчинила подвиг – все-таки прочитала „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)” до кінця. І зараз розповім вам, що ж воно собою представляє, і чому я більш ніколи в житті Карпи читати не стану.

Всю книжку (гадаю, що не просто книжку, а й всю творчість письменниці <= в лапках сказано) можна розглянути на прикладі однойменної повісті („50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)), тому що чотири твори представлені в книжці за змістом мало чим відрізняються. Більше того – головна (і єдина) їх відмінність – це різні імена персонажів і місця дії.

Отже, в „50 хвилин трави”:

Сюжет: відсутній (якщо ж ну ду-у-уже пильно придивитись, то такою собі пародією на сюжет, з великим натягом, можна назвати історію кохання та хід розвитку стосунків Євки і Дані)

Головний герой: закомплексована, потопаюча в постійних депресіях, схиблена на маніакальних ідеях про власну смерть, страждаюча періодичною шизофренією, невпевнена в собі і вживаюча час від часу наркотики 19-20-21-річна дівчина Євка, яка все те (вище перелічене) намагається сховати за маскою стервозої сучки, а постійно міняючи, культурно говорячи, сексуальних партнерів, доводить собі свою ж „собівартість” – „Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному!”

„Вона чекала якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу...”

Герої інші: коханці різних статусів, вагових категорій і значень.

І тут своя піраміда – зверху головний-коханець (Даня), Любов, так би мовити. Потім ряд другорядних партнерів, якими компенсується відсутність Данила (він проживає в іншому місті і крім того весь час десь подорожує), а з самого низу довга шеренга випадкових зв’язків.

„Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж за мого бажання. Звісно ж на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися у вікно...”

„Троє чоловіків – три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш...”

„...Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Даня „до того як...” А в день аборту якраз мав приїхати інший коханець із Берліну...”

„...Ти ж кохаєш його [Даню], а розкидаєш себе наліво і направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!”

„Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила з двома хлопцями, їх змінили дві порожні кімнати...”

Також є: крім цілковитої нісенітниці і маразму є багато сексу, грубого траху, і красивого заняття любов’ю .

Щоб написати вище наведену характеристику, та й взагалі зрозуміти хоч щось з того „твору” мені довелося перечитати його двічі. Не тому  що я така тупа, а тому  що зрозуміти бодай щось неможливо. Поодинокі уривки з реального життя переплітаються з випадково спливаючими спогадами, ілюзіями і фантазіями, „накуреними галюцинаціями” і „обкуреними думками”. Ти читаєш, і губиш нитку зв’язку, перестаєш розуміти що до чого і як. Ну, скажіть як можна зрозуміти таке ( подібне спостерігається на протязі всього твору):

„...Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа із рота. А в мене що ранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під’їздом. Хворий асфальт – у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, де у чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть – то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася тінь. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні.”

Відсутність будь-якої логіки сюжету, зв’язку між реченнями-абзацами-частинами і подіями взагалі – це і є твори „кльової письменниці” Ірени Карпи. Та й „кльовою” письменницею вона стала випадково. Харківське видавництво „Фоліо” „підібрало” її, вдало скориставшись моментом, коли після розкрути Ірениної групи „ФАКТИЧНО САМІ” на нібито кошти невідомої кіпрської компанії, у Карпи з’явились такі собі прихильники серед молоді.

Всі твори Ірени Карпи до нудоти схожі і одноманітні. Одна й та ж ситуація (змінено лише фон), одні й ті ж головні герої (змінено лише імена). Дуже влучно сказав з цього приводу журналіст УЛП Анатолій Ульянов: „Сюжет перетекает из одной книги в другую, центровые персонажи тоже, композиция остается стабильной, меняется лишь антураж и бэк-вокал из второстепенных персонажей” (повірю йому на слово, бо ще одну книжку Карпи я не осилю).

Ще одна особливість. Всі героїні Карпи списані з неї самої, а всі події – то події її життя. Бо друкує вона фактично свої щоденники. Десь щось додається, щось викидається, трохи перероблюється, прикрашається, додумується, а в цілому не змінюється.

Підводжу підсумок.

Ірена Карпа дійсно вдалий комерційний проект українського книжкового ринку, а точніше видавництва „Фоліо”. Це комерційний проект, гроші, але не література. Літературою там навіть не пахне, там скоріше смердить бездарністю. Людям, молоді зокрема (бо вона і є єдиним читачем Карпи) вбили в голову: „Це справжня література. Це класно”. Так, саме вдовбали, і вдовбали міцно. Тепер вони купують ті книжки, розхвалюють їх, інколи навіть запійно читають, але не бачать їхньої сутності. А сутності тієї нема. Бо книжки – мотлох.

Впевнена, що якби українська молодь знала, що таке справжня література, то Карпу б не читали. Але її читають. Тому, я сподіваюся на інше. Безперечна істина та, що навіть сліпим набридає одноманітність. А кожна „нова” книжка Карпи, то книжка, як сказав Анатолій Ульянов, стара, просто у новій обгортці. Думаю все ж колись її читачі те помітять.

Та як не крути, а все ж виходить, що Ірена Карпа є представником, хоч і нікчемним, сучасної української літератури. Зірка яке швидко зійшла, але, сподіваюсь швидко й сяде... в калюжу.

У всій її книжці „50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)” я побачила лише одну наповнену глуздом фразу, яка мабуть була написана в ти рідкісні хвилини перебування письменниці „в здравом уме”: „І якого я [Іреночка Карпочка], питається, загиджую інформаційний простір?”

Дійсно, Ірено, якого ти загиджуєш інформаційний простір?..