84

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Проблема розподілу Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах (1991-1995 рр.)

1.1. Суперечки навколо статусу ЧФ. Дагомиська угода.

1.2. Ялтинські домовленості між Україною та РФ і проблема «двовладдя» у командуванні ЧФ.

1.3. Переговорний процес навколо питання базування ЧФ РФ.

Розділ II. Розподіл Чорноморського флоту і територіальне питання в українсько-російських відносинах 1996-1998 рр.

2.1 Підписання «Великої угоди» та її вплив на українсько-російські відносини

2.2 Фактор НАТО в українсько-російських відносинах на момент підписання «Великого договору»

2.3 Вплив «Великої угоди» на ситуацію у м. Севастополь

РозділIII. Проблема Чорноморського флоту РФ у контексті євроатлантичної інтеграції України

3.1 Діалог Україна – НАТО: виклики Російській Федерації

3.2 Вплив «Помаранчевої революції» на двосторонні відносини

3.3 Участь ЧФ РФ і України в «П`ятиденній війні»

Розділ IV. Подолання кризи в українсько-російських відносинах

4.1 Підписання «Харківських угод» у 2010 році та їх вплив на політичну ситуацію двосторонніх відносин

4.2 Продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії на території України: правовий аспект проблеми

4.2 Сучасна ситуація навколо Чорноморського флоту

Висновки

Посилання

Список використаних джерел і літератури

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Розгляд і всебічне вивчення проблем пострадянської історії України та країн СНД сучасними і зарубіжними дослідниками має безперечне і колосальне практичне значення, особливо в світлі подій останнього часу. З усіх проблемних питань характер українсько-російських відносин багато в чому визначала проблема статусу Чорноморського флоту колишнього СРСР і його головної військово-морської бази – міста Севастополя.

Слід особливо відзначити, що протягом досить тривалого періоду проблема Чорноморського флоту по суті була основним каменем спотикання, що перешкоджає докорінному поліпшенню українсько-російських відносин і розвитку інтеграції двох країн. У ході тривалого переговорного процесу відбувалась неодноразова передача основної частини кораблів ЧФ, що виявило ще більш складну проблему розділу берегових структур Флоту. Ця проблема, в свою чергу, виявилася виключно болючою як для України, так ы для Росії – з одного боку через небезпідставні підозри Києва стосовно можливої втрати свого контролю над Севастополем – основною військово-морською базою ЧФ і всім Кримським півостровом; з іншого – з причин того, що питання про статус головної бази ВМФ колишнього СРСР на Чорному морі – Севастополя, міста населеного переважно росіянами – фактично означав питання про те, бути чи не бути військовій та політичній присутності РФ у Чорноморському регіоні і в Середземномор`ї. Складність ситуації, що створилася, наклала відбиток на хід міждержавних переговорів з проблеми Чорноморського флоту.

Актуальність теми дослідження визначається декількома обставинами: по-перше, тією значимістю, яку придбали для України відносини з Росією після розпаду СРСР, з урахуванням того, що проблема Чорноморського флоту виявилася в цих відносинах найбільш гострою і важкою. По-друге, радикальною зміною, а точніше ослабленням геополітичних позицій пострадянської України та Росії. По-третє, тим положенням, яке Чорноморський флот займав в українській національній свідомості, будучи предметом національної гордості, втіленням сили і могутності Української держави. Флот був і залишається символічною частиною історичної пам`яті, як українців так і росіян, однією з опорних точок структури національної свідомості. Тому події, що розгорнулися навколо Чорноморського флоту після розпаду Радянського Союзу, безсумнівно, серйозно вливали на історично обумовлений процес формування внутрішньої і зовнішньої політики обох держав в цілому.

Об`єктом дослідження є Чорноморський флот, не тільки як збройна сила, але і як історичне явище, яке визначало геополітичні, стратегічні і воєнно-політичні можливості як України так і Росії в масштабах регіону та світу, а також як фактор національно-державної самосвідомості українців та росіян.

Предмет дослідження становлять історично обумовлені політичні та економічні чинники впливу розподілу Чорноморського флоту на взаємовідносини між Україною та Росією, як на сьогоднішній день, так і в історичній ретроспективі.

Географічні рамки дослідження. В дипломній роботі виділяється декілька територіальних рівней. Макрорівнем, який розглядається в рамках передісторії та контексту дослідження є більш широкий регіон, тобто регіон Чорного моря взагалі, включаючи територію Криму та Кавказьського узбережжя Російської Федерації. Разом із тим безпосередньому дослідженню підлягала зона базування Чорноморського флоту, особливо Севастополь, як головна і єдина база.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 по 2013 роки. Конкретно проблема Чорноморського флоту, без сумніву мала довгу історію, але має чіткі межі, які охоплюють період від кінця 1991 року після розпаду СРСР, коли це питання вперше постало на міжнародному рівні, що одразу призвело до конфронтації і подальшої кризи в українсько-російських відносинах – по 2010 рік, коли були підписані Харківські угоди. Окремо виноситься період 2010 – 2013 роки – аналіз українсько-російських відносин з моменту підписання угод по ЧФ у Харкові.

Мета дипломного дослідження: на базі комплексного аналізу джерел і літератури визначити причини суперечливого статусу Чорноморського флоту, та з`ясувати характер та перспективи його впливу на українсько-російські відносини.

Для досягнення зазначеної мети, були поставлені наступні завдання:

- виявити причини появи проблеми Чорноморського флоту у контексті її розвитку після розпаду СРСР;

- визначити історично обумовлене значення Чорноморського флоту як фактору забезпечення політичних, економічних, воєнних інтересів України;

- показати уразливість положення Флоту в умовах загрози територіальній цілісності України наприкінці ХХ – початку ХХІ століть;

- відновити хронологію історичних подій, які призвели до територіального питання;

- висвітлити особливості переговорного процесу між Україною і Російською Федерацією;

- охарактеризувати ЧФ як предмет міждержавного конфлікту між Україною і Росією;

- виявити основні стадії та етапи розвитку конфлікту та спроб вирішення проблеми в контексті міждержавних українсько-російських відносин;

Ступінь вивченості проблеми. Розпад Радянського Союзу в 1991 році, завершивши порівняно тривалий етап історичного розвитку, породив цілий комплекс нових проблем політичного, економічного, військового та гуманітарного характеру. Однією з головних причин труднощів у становлення міждержавних відносин України та РФ, а також історіографії цих відносин можна вважати протистояння шкіл – західної і радянської. Слід зазначити, що ситуація з наукової розробленості проблеми ЧФ була нестабільною, але поступово безсумнівно змінювалась на краще. Це багато в чому відбувається завдяки тому, що причини, що викликали двічі за одне століття виникнення проблеми Чорноморського флоту і Севастополя, безпосередньо пов`язані з особливостями розвитку в ХХ столітті обох держав. Дані питання викликають пильний інтерес і активно розглядаються в сучасних наукових дослідженнях.

Характеристика джерельної бази.

Методологічні засади дипломного дослідження. Науковою основою дослідження є принципи історичної науки: історизм, об`єктивність, всебічність вивчення, достовірність, які дозволяють бачити історичні процеси в їх реальному розвитку і взаємозв`язку, проводити всебічний аналіз і оцінку історичних фактів. Принцип історизму – традиційний принцип історичного дослідження, який вимагає конкретного вивчення суспільних явищ в їх розвитку і зміні, всебічного дослідження зв`язку і взаємозв’язку кожного з цих елементів з іншими. Принцип об`активності дозволяє зрозуміти основні пріоритети і цінності.

Будь-який історичний факт, досліджений в дипломній роботі, розглядається у розвитку, на тлі конкретної історичної картини, що припускає застосування методу порівняльного аналізу. Метод сприяв визначенню ступеня достовірності різних груп джерел. Проблемно-хронологічний метод дав можливість оцінити результати українсько-російських відносин у досліджуваний період. Застосування цих принципів і методів дозволило з найбільшою повнотою і ефективністю використати комплекс джерел.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ній представлена спроба комплексного вивчення проблеми Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах саме в цих хронологічних і територіальних рамках. В дипломній роботі на основі великого масиву інформації, включаючи як опубліковані, так і архівні джерела, освітлені передісторія, суспільно-політичний, геополітичний і військово-політичний контексти проблеми, розглянуто основні складові та етапи складного переговорного процесу між Україною та Росією про статус та незалежність ЧФ; освітлено місце зазначеної проблеми в українсько-російських відносинах і її вплив на їх вплив на їх перспективи.

Науково-практична значимість отриманих результатів. Результати дослідження можуть бути використані органами влади України при пошуках шляхів вирішення актуальних проблем відносин між двома країнами, при підготовці проектів подальшого розвитку українсько-російського співробітництва та партнерства в галузі міждержавних відносин.

Розділ I проблема розподілу чорноморського флоту в українсько-російських відносинах (1991 – 1995 рр.)

1. Суперечки навколо статусу ЧФ. Дагомиська угода.

30 грудня 1991 року країни-учасники СНД підписали ряд документів з військових питань, відповідно до яких Міністерство Оборони колишнього Союзу підлягало ліквідації, а замість нього створювалося Головне командування Збройних сил Співдружності незалежних держав. Держави СНД отримували право створювати свої збройні сили на базі частин і підрозділів ВС СРСР, які дислокувалися на території цих держав, за винятком тих з них, які визнавалися "стратегічними силами" і повинні були залишитися під об'єднаним командуванням СНД. Подальші події показали, що у лідерів, які підписали пакет військових документів, не було єдиного уявлення ні про те, що входить в поняття "Стратегічних сил", ні про те, який має бути статус і умови.

У перші дні нового 1992 року президент України Леонід Кравчук заявив про початок створення Збройних сил України. 5 січня український уряд почав призивати до присяги на вірність Україні війська, що дислокувалися в республіці. Цього дня присягу прийняли військові Національної Гвардії, 12 січня – прикордонні війська. До 20 січня прийняття присяги планувалося здійснити в усіх трьох військових округах, які були на Україні, - Одеському, Київському і Прикарпатському, а також на Чорноморському флоті (точніше, в тій його частині, яка після розпаду СРСР залишалася на території України). До присяги також планувалося привести і підрозділи, які залишалися під об'єднаним командуванням (ракетні війська, авіація далекої дії), хоча, як стверджував Міністр оборони України Костянтин Морозов, ці війська повинні були виконувати завдання оборони усієї Співдружності.[1] За повідомленнями ЗМІ, у більшості частин і об'єднань прийняття присяги пройшло без яких-небудь ускладнень. Виняток становили деякі стратегічні підрозділи і Чорноморський флот, командування яких відмовилося виконати рішення української влади.

Чорноморський флот був дуже великим об'єднанням збройних сил колишнього союзу. Згідно з даними, приведеними Сергієм Горбачова, в 1990 році ЧФ налічував у своєму складі 833 кораблі і судна, у тому числі 28 підводних човнів, 2 протичовнові крейсери, 6 ракетних крейсерів (БПК), 20 есмінців і БПК (фрегатів УРО), близько 4 °CКР і близько 30 малих ракетних кораблів і катерів, близько 70 тральщиків, близько 50 десантних кораблів і катерів, близько 100 бойових і допоміжних катерів, 410 одиниць морської авіації. Чисельність особового складу - близько 100 тис. чоловік.[2]

Як писав Д. Кларк - експерт з військових питань журналу RFE/RL Research Report: "Попри те, що Чорноморський флот, подібно до Балтійського менший за Тихоокеанський або Північний флоти, він представляє все ще грізну силу, більшу, ніж більшість інших флотів світу, включаючи членів НАТО, окрім США. Згідно з даними Міжнародного Інституту Стратегічних досліджень (IISS) він володіє близько 400 кораблів, з яких 45 відносяться до ударних надводних сил, з яких найбільш значні морські військові кораблі, включаючи два ракетні авіаносні крейсери "Москва" і "Ленінград", три ракетоносці з ядерною зброєю, десять ракетоносців поразки і тридцять ракетоносних фрегатів. Слабкою частиною флоту є його підводний компонент, який складається з 26 застарілих дизельних підводних човнів. Проте сила флотської авіації наземного базування компенсує цю слабкість. Згідно з оцінкою IISS цей компонент включає 151 військовий літак і вісімдесят п'ять вертольотів; окремі російські джерела, - пише Кларк, - стверджують, що їх навіть більше, приблизно близько 400 одиниць, включаючи 140, здатних нести ядерну зброю і вирішувати завдання на великих дистанціях. Флот також включає бригаду морської піхоти, що базується в Севастополі, і частини берегової оборони - моторизовану стрілецьку дивізію в Сімферополі".[3] Вірогідну чисельність особового складу Д. Кларк визначив в 75 тис. офіцерів і матросів.

З осені 1991 року командуючим флотом був адмірал Ігор Касатонов, який змінив на посту Державного комітету з надзвичайного стану адмірала Хронопуло. 4 січня 1992 року відбулося засідання Військової Ради флоту на якому було вирішено не приймати українську присягу до тих пір, поки керівники двох держав не домовляться остаточно, кому повинен належати Чорноморський флот.

Отримавши відповідні розпорядження Міністерства оборони України, адмірал І. Касатонов заявив, що флот підкоряється командуванню Військово-морського флоту колишнього СРСР – СНД, і не виконуватиме наказів Міністра оборони України.[4] Дводенні переговори командування ЧФ і Міністерства оборони України не привели до яких-небудь результатів, 8 січня на спеціальній прес-конференції І. Касатонов заявив: "Перед флотом не стоїть питання виконувати або не виконувати наказ президента України Леоніда Кравчука, флот підпорядкований безпосередньо головнокомандувачеві військами СНД маршалові Євгену Шапошникову і командувачеві ВМФ колишнього СРСР адміралові Чернавину". Це ж повторив Ігор Касатонов і на зустрічі в Києві наступного дня. [5] Голова союзу офіцерів України Вілен Мартиросян стверджував, що командувач флотом відключив зв'язок з Міністерством оборони України і розіслав в усі флотські підрозділи шифрограму з вимогою виконувати тільки накази Чернавина і маршала Шапошникова.[6]

Мабуть, для влади України позиція командування флотом була досить несподіваною, оскільки на референдумі про незалежність України 1 грудня 1991 року ЧФ висловився за незалежність української держави. У голосуванні взяло участь 97 % військовослужбовців, з яких 72 % висловилися за незалежність України, 48 % проголосували за Леоніда Кравчука, як за президента держави.[7] Такий результат голосування був викликаний рядом обставин: для військовослужбовців флоту ідея незалежності України не входила в протиріччя з ідеєю збереження флоту як "загального для усієї майбутньої співдружності". Леонід Кравчук напередодні виборів неодноразово заявляв про те, що ЧФ залишиться флотом СНД, а Україна матиме свої власні невеликі Військово-морські сили. Свою роль зіграло те, що Україна брала участь в утриманні флоту, і те, що близько 20 % офіцерів і 30 % матросів були вихідцями з України.[8] На флоті чекали, що набуття Україною незалежності не відіб'ється на майбутньому Чорноморського з'єднання.[9]

Важко сказати, якою мірою діями Касатонова керували з Кремля, і яка була б реакція Москви, якби Касатонов виявився лояльнішим по відношенню до нового українського керівництва. Володимир Савченко у своїй книзі стверджує, що Ігор Касатонов коливався: "поза всяким сумнівом, він готовий був передати Україні усе своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти".[10] Цей же автор говорить, що рішення Касатонова не приймати присягу вийшло за якимсь загадковим дзвінком з Москви.[11] Перший заступник командувача ВМФ адмірал І. Капитанец в одній із статей в січні 1992-го вказував, що 2 і 3 січня в Києві проходили переговори колишнього Міністра оборони СРСР Євген Шапошников і Міністр оборони України Костянтин Морозов, де йшла мова про долю ЧФ, причому російська делегація відстоювала ідею єдиного ЧФ як частини стратегічних сил СНД.[12] Проте, офіційна реакція Москви послідувала лише після того, як Ігор Касатонов і Військова рада флоту сказали своє тверде "ні" новій присязі, що примушує думати про те, що адмірал до певної міри діяв самостійно. У 1992 році він здобув у громадській думці Криму славу непохитного патріота, супротивного так званому "об'єктивному ходу подій". Так само дивилися на нього і багато політиків в Росії. Наприклад, Голова ВС РФ Руслан Хасбулатов сказав про нього: "Я думаю, що якби не було Касатонова там, то сьогодні сперечатися з Україною не було б про що".[13]

У військових і політичних лідерів Росії на початку 1992 року не було єдиної думки відносно майбутньої долі флоту. Разом з необхідністю збереження флоту в якості "загального флоту Співдружності" висловлювалися і інші ідеї. В українській пресі на початку року промайнуло декілька повідомлень про те, що був, нібито, неопублікований указ президента Росії Б. Єльцина про передачу під юрисдикцію Росії усіх збройних сил колишнього СРСР, заклик віце-президента Олександра Руцького не піднімати над кораблями ЧФ українські прапори, а також заява голови ВС Росії Руслана Хасбулатова про те, що усі чотири флоти колишнього Союзу належатимуть Росії.[15] На згаданій вже всеукраїнській нараді Леонід Кравчук зачитав шифрограму маршала Євгена Шапошникова, в якій містився наказ усім військам, що дислокувалися на території України 10-12 січня прийняти присягу на вірність Росії.[16]

5 січня, згідно з повідомленнями преси Борис Єльцин дійсно підписав текст присяги на вірність Росії, а 8 січня він був опублікований. Знаходячись в Поволжі, Борис Єльцин заявив: "Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто у Росії його не відбере, у тому числі і Кравчук".[17] 10 січня цю заяву підтримав адмірал Чернавін, відмітивши в той же час, що ЧФ є частиною стратегічних збройних сил, несе ядерну зброю і виконує стратегічне завдання.[18] 28 січня Борис Єльцин відвідав кораблі ЧФ, що знаходилися на зовнішньому рейді Новоросійська, де виступаючи перед командуванням флоту, він висловився в дещо іншому дусі: "Позиція російського керівництва відносно долі флоту не може бути байдужою. Російським його оголошувати ніхто не буде. З Україною мають відбутися переговори за рішенням військових проблем, вона має право мати свій флот. Але ми проти розділу ЧФ, він має бути єдиним, забезпечувати безпеку кордонів СНД".[19] Аналогічна позиція була зайнята і Верховною Радою Росії, на спільному засіданні палат, де 6 лютого було прийнято постанову, в якій ВС доручав уряду "вжити усі необхідні заходи по збереженню ЧФ як єдиного цілого".[20]

Українська сторона, заявляючи про свої права на флот, виходила з інших уявлень. Українські військові і політики наполягали на власному праві визначати, що входить до складу стратегічних сил, а що ні. Вони розглядали як стратегічний підрозділ не увесь флот, а лише ту його частину, яка мала ядерну зброю, або вирішувала завдання "глобального стримування". [21]Політики України заявляли, що Україна внесла свій вклад у будівництво ВМФ колишнього Союзу і має повне право вимагати свою долю цих сил (яка визначалася навіть як більша, ніж Чорноморський флот). Ряд західних дослідників, зокрема Д. Кларк відмічає, що такий підхід України до флоту з'явився після грудневого референдуму і президентських виборів. Спочатку, як стверджує Кларк, політичні діячі України заявляли про те, що державі потрібні невеликі військово-морські сили для несення пограничної служби.[22]

У січні 1992 року на зустрічі глав держав СНД в Москві були підписані нові документи з військових питань, зокрема, протокол, в якому вказувалося, що "ВМФ колишнього СРСР входить до складу стратегічних сил Співдружності, за винятком частини сил ЧФ, які увійдуть до складу збройних сил України".[23] Проте ці рішення не принесли у вирішення проблеми нічого нового, оскільки сторони мали своє уявлення про те, який має бути розмір цієї "частини". Україна бачила її як велику (близько 80 % флоту). Маршал Шапошников заявляв про те, що велика частина ЧФ повинна залишитися у СНД.[24]

Між тим, обстановка в Севастополі набирала все більш напружені оберти. У січні за участю міністерства оборони України у ряді частин і підрозділів флоту були створені організації Союзу офіцерів України, в яких об'єдналися прибічники переходу ЧФ під українську юрисдикцію, Авангардом переприсягания, як пише С. Горбачов, стали флотські політробітники. Вплив прибічників нової присяги був сильний на деяких кораблях флоту і кримській Військово-морській базі в Донузлаві.

Під юрисдикцію України вдалося перевести особливі відділи частин флоту, військову прокуратуру і трибунал, це означало, що розвідувальні структури ЧФ почали діяти проти свого командування. Впродовж січня - березня 1992 року українську присягу прийняли ряд частин флоту, що дислокувалися переважно за межами Криму, а також на Кримській базі ЧФ в Донузлаві, у тому числі батальйон морської піхоти. Командування ЧФ розпорядилося припинити допуск флотських особістів на територію підрозділів. Була посилена охорона штабу ЧФ підрозділами морських піхотинців і плавців-диверсантів. Це мотивувалося тим, що мало місце, нібито, відправка спецпідрозділу української служби безпеки для арешту Касатонова. Адмірал Касатонов відмовився від зустрічі з депутатами українського парламенту і представниками МО України, що викликало спеціальну заяву Л. Кравчука з вимогою усунути І. Касатонова з посади.[25]

Усе це відбувалося на тлі наростаючої політичної напруженості в Криму, в атмосфері мітингів, що майже не припинялися, на підтримку референдуму про статус Криму.

В ескалацію напруженості навколо ЧФ поступово втягувалися представники вищої влади України і Росії.

2 квітня Л. Кравчук звернувся зі спеціальною заявою до моряків-чорноморців та робочих Чорноморського флоту. У ній президент України піддав критиці позицію "керівництва ВМФ колишнього СРСР", яке "постійно намагається нав'язати нам свою позицію, своє бачення проблеми, не зважаючи на політику Української держави. При цьому, - вказував Л. Кравчук, - використовується і пряме залякування тих, хто прийняв присягу на вірність Україні". "Україна, - сказав президент, - матиме флот у складі своїх збройних сил. І матиме не стільки, скільки нам зволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхідно для достатнього і надійного захисту морських рубежів суверенної держави".[26]

У Москві заява Кравчука була сприйнята як виклик. 3 квітня послідувала заява Б. Єльцина, в якій говорилося: "У разі будь-яких спроб односторонньої зміни статусу ЧФ, Російська Федерація буде вимушена узяти флот під свою юрисдикцію з подальшою передачею до складу стратегічних сил СНД". Цього ж дня в Севастополь прибула російська делегація на чолі з віце-президентом О. Руцьким.

5 квітня Л. Кравчук підписав Указ "Про невідкладні заходи по будівництву збройних сил України", яким пропонувалося сформувати ВМС України на базі сил ЧФ, що дислокувалися на території держави. Через два дні вийшов указ "у відповідь" Б. Єльцина "Про перехід під юрисдикцію РФ Чорноморського флоту". 9 квітня планувалося підняти над кораблями російські військово-морські андріївські прапори.

Сторони знаходилися на межі відкритого конфлікту, який погрожував виходом України з СНД і розпадом цієї організації. Ні одна зі сторін не була зацікавлена в подібному розвитку подій. У цих умовах керівники двох держав відмовилися від здійснення яких-небудь дій, які могли б ще більше ускладнити ситуацію. 8 квітня почалися переговори делегацій України (Василь Дурдинець) і Росії (Юрій Ярів). Сторони створили спільну робочу групу, яка повинна була розробити принципи майбутньої угоди. Президенти оголосили про двосторонній мораторій на дії своїх указів.

На переговорах в Одесі державними делегаціями Росії і України було вирішено обговорити питання ЧФ на зустрічі Б. Єльцина і Л. Кравчука в Дагомисі. Зустріч відбулася 23 червня 1992 року. Вона почалася в досить прохолодній атмосфері - за повідомленнями ЗМІ, київська делегація навіть не була зустрінута московською стороною, закінчилася ж спільною прогулянкою Б. Єльцина і Л. Кравчука на березі моря "мало не в обнімку".[28] У Дагомисі Україна і Росія домовилися про створення на базі ЧФ двох флотів - російського і українського, проте на перехідний період ЧФ повинен був залишатися під об'єднаним командуванням, а військовослужбовці, покликані для проходження служби на ЧФ, - наводитися до присяги тієї держави, громадянами якої вони є.

Як російська, так і українська преса з оптимізмом оцінила результати дагомиської зустрічі, проте насправді вона не поклала край серйозним розбіжностям між сторонами. Наступні події виявили ту, що стала звичайною між Росією і Україною тенденцію протилежно тлумачити прийняті спільно рішення. Подібно до того, як інститут СНД для України і для Росії мав різне значення, - для України він був засобом "цивілізованого розлучення", для Росії інструментом збереження інтеграції, - дагомиські рішення також набули різного сенсу, Українська сторона робила акцент на майбутньому неминучому розділі ЧФ, Російська - на тимчасовому збереженні єдності флоту.

2. Ялтинські домовленості між Україною та РФ і проблема «двовладдя» у командуванні ЧФ.

Після закінчення дагомиських переговорів боротьба за флот розгорілася з новою силою. Тепер це була вже не лише боротьба усередині офіцерського складу ЧФ, але і між командуванням де-факто російського флоту і військово-морських Сил України. Ще 6 квітня був підписаний Указ президента України про призначення командуючим ВМС контр-адмірала Бориса Кожина, колишнього командира Кримською ВМБ, який почав формування нового українського з'єднання.[29] Вже через декілька днів після підписання дагомиських угод сталися нові інциденти, що стали причиною взаємних звинувачень сторін в порушенні домовленостей. На прес-конференції 1 липня 1992 року І. Касатонов звинуватив МО і Командування ВМС України в тому, що воно схиляє особовий склад частин і підрозділів до прийняття української присяги, чинячи при цьому тиск на військовослужбовці. У свою чергу Б. Кожин заявив про порушення Росією порядку комплектування ЧФ за допомогою більшого заклику військовослужбовців з Росії. За словами Б. Кожина, загальна чисельність призивників з РФ замість 2,5 тисяч склала 4 тисячі. Окрім цього, українська сторона звинуватила командування ЧФ в "репресіях" проти офіцерів і матросів, що прийняли українську присягу.[30] У кінці червня Міністерство оборони України зробило спробу перепідпорядкувати ВМСУ тральщик "Сигнальник", в липні ж був приведений до присяги України 816 артилерійський полк берегової оборони і деякі інші підрозділи. В середині липня виник інцидент навколо севастопольської комендатури, начальник якої прийняв українську присягу і був відсторонений від виконання своїх обов'язків командування ЧФ, причому була загроза застосування зброї.

Піком же нового витка протистояння став самовільний відхід з Донузлава в Одесу під українським прапором сторожового корабля СКР - 112, тут же охрещеного журналістами "броненосцем "Потемкин" і "Авророю" українського флоту. Командир судна пояснював свої дії "протестом" проти "нестерпних умов служби", які створювалися для українських моряків на флоті. Слід сказати, що аналогічний випадок, правда, за участю супротивників української присяги мав місце 5 квітня 1992 року, коли з Донузлава в Севастополь був відведений МПК-116. Кораблі ЧФ організували переслідування бунтівного українського судна, проте йому вдалося благополучно дістатися до Одеси. Командування флоту оцінило цей інцидент як "провокацію, влаштовану Міністерством Оборони України, на декілька порядків небезпечнішою за попередні".[31] МЗС Росії направило МЗС України спеціальну ноту, де виразило занепокоєння у зв'язку з інцидентом і зажадало повернення корабля на базу ЧФ.

Інцидент із СКР- 112 змусив Б. Єльцина і Л. Кравчука знову зустрітися для переговорів про долю ЧФ. Цього разу приймала українська сторона. Зустріч проходила в Криму, в Мухалатці біля Ялти. У делегацію України увійшли міністр закордонних справ А. Зленко, міністр оборони К. Морозов, заст. голови ВС В. Дурдинець і голова ВС Криму М. Багров. У російську - заст. голови ВС Ю. Ярів, голова комітету з СНД В. Машиц, міністр оборони П. Грачев і міністр закордонних справ А. Козирев.

В результаті переговорів було підписано так звану Ялтинську угоду, покликану уточнити і деталізувати попередні домовленості. Згідно з ним було підтверджено, що флот підлягає розділу між договірними сторонами, встановлювався трирічний перехідний період (до 1995 року), впродовж якого флот зберігався єдиним під об'єднаним командуванням, перших осіб якого призначали і звільняли особисто президенти Росії і України (ЧФ виводився таким чином зі складу стратегічних сил СНД). Сторони домовилися про спільне базування флоту, а також про те, що призив матросів здійснюватиметься Україною і Росією в рівній пропорції (50 % на 50 %). Було підтверджено рішення про те, що на перехідний період військовослужбовці двох країн повинні були приймати присягу тієї держави, громадянами якої вони є. Сторони брали на себе відповідальність за рівне фінансування флоту.[32]

Окрім домовленостей президентів, в Мухалатці міністри закордонних справ двох країн А. Козирев і А. Зленко підписали дві угоди: про розділ зарубіжного майна і про безвізовий проїзд між країнами. На зустрічі були також вироблені основні принципи майбутнього широкомасштабного договору між Росією і Україною.[33]

Угоди по ЧФ повинні були набути чинності 1 жовтня 1992 року. До початку перехідного періоду сторони не проявляли великої активності. Україна завершила процес перепідпорядкування собі військових училищ Севастополя, а так само формування на базі організаційної групи ВМС України повного штабу українських морських сил, їх фінансових і інших органів. Восени 1992 року кораблі флоту брали участь в операції в районі Сухумі, в зоні грузино-абхазського конфлікту, за результатами якої командування ЧФ отримало вдячність Міністрів оборони Росії і України.

Реалізація Ялтинських домовленостей була неможлива через перебування на посту адмірала Касатонова, особистість якого не сприймав Києв. Восени 1992 року він був призначений першим заступником Головкому ВМФ Росії і в грудні 1992 року відбув в Москву. Новим командуючим флотом президенти Росії і України призначили за пропозицією російської сторони 15 січня 1993 року адмірала Едуарда Балтина.

Як і дагомиські угоди, Ялтинські домовленості про відстрочення розділу флоту не поклали край суперечці. Залишалися не "прописаними" багато нюансів майбутнього розділу, такі як доля берегової інфраструктури, сухопутних частин ЧФ, питання громадянства військовослужбовців флоту. Окрім цього, здійснення "двовладдя" таїло в собі величезні складнощі, тим паче, що це "двовладдя" носило чисто номінальний характер. Разом з "спільно керованим" ЧФ, вже існували структури ВМС України, які продовжували розвиватися, з іншого боку, незважаючи на рішення про рівноправну участь сторін в управлінні ЧФ, реальні важелі зберігалися під контролем Москви, а не Києва.

Це показали вже події в Абхазії восени 1992 - весною 1993 років. Якщо перші операції ЧФ в зоні грузино-абхазського конфлікту проходили з санкції обох президентів, то дуже скоро положення змінилося і кораблі флоту стали використовуватися командуванням ВМФ Росії самостійно (згідно з повідомленнями Головного штабу ЧФ підрозділу флоту здійснювали гуманітарні акції - порятунок біженців, доставку продовольства в постраждалі від конфлікту райони і т. д.[34]

Це викликало досить різку реакцію Міністерства Оборони України. 2 квітня було поширено заяву МО, в якому командування ЧФ звинувачувалося у використанні "військовослужбовців, - громадян України" для вирішення "невідомих завдань" в зоні конфлікту. Через деякий час 87 парламентарів України, що представляли переважно праве крило Верховної Ради, поширили відкритого листа президентові України і інші документи, в яких звинуватили командування флоту в постачанні російських частин в Абхазії паливом, узятим зі складів, що належали Україні, а також в тому, що ряд кораблів ЧФ перешкоджали висадці грузинського десанту в Гагри. Окрім цього українські парламентарі оприлюднили у ВС України документ, що є переліком наказів і директив Міністерства оборони і Головного штабу ВМФ Росії по управлінню в односторонньому порядку ЧФ, в коментарі до якого командування флотом звинувачувалося в самовільній, без узгодження з Україною, передислокації кораблів і підрозділів (у тому числі в зону грузино-абхазського конфлікту), виданні наказу про недопущення українських офіцерів на кораблі ЧФ, приведенні морської піхоти флоту в стан підвищеної бойової готовності і т. д. Використання підрозділів флоту без згоди Києва викликали неодноразові загрози з боку України денонсації Ялтинських угод.

Нове загострення суперечки навколо флоту багато в чому було пов'язане з посиленням Росією своєї позиції відносно вивезення з території України ядерної зброї. 5 квітня було оприлюднено заяву російського уряду, в якому українська сторона була звинувачена в умисному затягуванні ратифікації договору СТАРТ- 1 і приєднання до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. "Оскільки, - писав оглядач Незалежної Газети, - Україна прямо звинувачена в порушенні раніше взятих зобов'язань відносно ядерної зброї, то цілком можливо, що частина українських політиків хоче у відповідь звинуватити Росію в порушенні підписаних документів". Враховуючи, що поширені документи містили матеріали про події піврічної даності, ця версія може вважатися такою, що заслуговує на увагу.

У свою чергу Міністерство оборони України і командування ВМСУ прагнули встановити контроль над "своєю" частиною флоту, не чекаючи кінця перехідного періоду. Згідно з матеріалами, поширеними МО Росії, українська сторона провела зміну начальників гарнізонів в приморських містах, де дислокувалися частини ЧФ і зробила кроки по односторонньому перепідпорядкуванню берегових баз.[35] У березні Міністерство оборони України оголосило усі судна допоміжного флоту ЧФ власністю України, а наприкінці квітня включило до складу ВМСУ сторожовий корабель "Здатний" і танкер "Єльня", екіпажі яких прийняли українську присягу. Це було розцінено командуванням ЧФ як грубе порушення домовленостей. Головний штаб ВМФ назвав неспроможними докори української сторони у втручанні ЧФ в грузино-абхазський конфлікт. Командування флоту спростувало інформацію про участь кораблів у бойових діях, підтвердивши лише гуманітарні акції ЧФ.[36]